Рекомендації з підготовки до семінарського заняття

Питання 1. Висвітлюючи питання про закономірності та межі знання і пізнання, потрібно зосередити увагу на основних питаннях:

• чи може людина пізнати світ ?

• які засоби для цього вона має ?

• що є істина?

Слід показати зміст принципу відображення, на який спиралася класична гносеологія: пізнання – це відображення об’єктивної дійсності свідомості суб’єкта, розум подібний до дзеркала.

Щодо питання про засоби пізнання у класичній філософії треба виділити два альтернативні підходи:

• емпіризм (сенсуалізм): джерелом знання є чуттєвий досвід;

• раціоналізм.

Знання – це результат діяльності розуму, абстрактного мислення.

У розумінні істини треба розкрити суть кореспондентної теорії Арістотеля: істинне знання – це правильне відображення зовнішнього предмета в розумі людини.

Необхідно наголосити ту роль, яку у переході від класичної до некласичної гносеології відіграв І.Кант.

Пізнання – це не дзеркальне відображення об’єктів, а творча конструююча діяльність свідомості.

Студент повинен бути знайомий з низкою некласичних теорій пізнання, що їх розробили зокрема такі течії:

• марксизм;

• прагматизм;

• позитивізм (аналітична філософія);

• феноменологія.

Порібно висвітлити сновні принципи марксистської теорії пізнання.

1. Пізнання – це процес відображення об’єкта суб’єктом.

2. Пізнання як відображення – це не пасивне споглядання, а результат активної практично-перетворюючої діяльності людини.

3. Гносеологічний оптимізм: пізнання всесильне, його можливості необмежені.

4. Пізнання – діалектичний процес, результатом якого є істина.

Вона завжди об’єктивна , тобто її зміст залежить тільки від об’єкта, завжди конкретна і являє собою діалектичну єдність абсолютного та відносного.

Далі слід розкрити модель пізнання у гносеології прагматизму:

прагматизм розглядає процес пізнання як ТВОРЧІСТЬ.

Вихідний принцип: Основною формою життєдіяльності людини є дія. Пізнання має на меті успішну дію.

Питання 2. Визначення істини:

• це вірування, що приводить до практичного успіху;

• це вірування не індивідуальне, а колективне;

• це стійке вірування, проти якого немає вагомих сумнівів;

• воно продемонструвало свою ефективність у досягненні практичної мети.

Слід побачити нове розуміння суб’єкта та об’єкта:

• суб’єкт – не абстрактний індивід, а конкретна соціалізована людина;

• об’єкт – життєвий досвід людини;

• досвід – це все те, що стало фактом свідомості, це цілісний потік свідомості.

Критерій істинності наукових теорій – з’ясування практичних наслідків їх реалізації за допомогою прагматичного методу.

Здобутком прагматизму стало подолання притаманного класичній гносеології розриву між науковим знанням та практичною діяльністю, людськими потребами, вартостями. Були піднесені на рівень філософського осмислення дійсності такі життєві вартості, як підприємництво, дія, успіх.

Питання 3. Аналітична філософія бере початок від філософії позитивізму, який у своєму розвитку пройшов такі етапи:

• Перший позитивізм, заснований у 30-40-х роках ХІХ ст. – О.Конт, Дж.Мілль, Г.Спенсер;

• Другий позитивізм або емпіріокритицизм –Е.Мах, Р.Авенаріус;

• Неопозитивізм, який виник у 20-х роках М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейрат, Б.Рассел, К.Поппер, Г.Рейхенбах.

Виникнення аналітичної філософії було зумовлене:

• переходом науки на теоретичний рівень;

• математизацією та формалізацією наукового знання.

Центральний принцип – принцип верифікації.

Верифікація – встановлення змісту наукового судження через співставлення його з емпіричним досвідом.

Якщо істинність або хибність судження не може бути встановлена, його вважають позбавленим наукового змісту і вилучають з наукового обігу.

Істина – це узгодження змісту наукового судження з емпіричним досвідом – когерентна істина.

У зв’язку з труднощами, які виникають при застосуванні принципу верифікації в низці природничих наук, цей підхід зазнав суттєвих змін, принцип верифікації був послідовно замінений на:

• принцип верифікованості;

• принцип фальсифікації;

• принцип подвійної верифікації – актуальної та логічної.

Логічна верифікація має на увазі, що система суджень вважається істинною, якщо вона внутрішньо несуперечлива, а також не суперечить загальновизнаним принципом наукової теорії.

Таким чином, наукові положення розглядаються як результат угоди, конвенції між теоретиками: їх наукова значущість є результатом загального визнання на підставі логічної несуперечливості – конвенційна істина.

Феноменологічна інтерпретація наукового знання.

Феноменологія висунула апріорно-трансцендентальну модель науки. Е.Гуссерль вбачає завдання філософії у віднайденні нового типу верифікації наукового знання – верифікації, яка уможливить його абсолютне обгрунтування.

Об’єктивність наукового знання, згідно феноменології, зумовлена двома факторами:

• апріорними трансцендентальними структурами свідомості;

• предметною даністю феноменів свідомості.

Апріорні трансцендентальні структури свідомості – це самоочевидні сутності, які утворюють собою „життєвий світ” людини. По суті це і є об’єктивно істинне знання. Дотепер в науці „життєвий світ” існував анонімно, тобто його апріорні даності ніхто не досліджував. Наука як теоретично-логічна конструкція набуває універсальності завдяки первісним очевидностям „життєвого світу”.

Вихідний принцип пізнання – принцип очевидності.

Досягти справжньої очевидності можна лише методом трансцендентальної редукції.

Істинність знання констатується в пізнавальному акті через ідентифікацію значення (аподиктичної очевидності) з мислимим предметом (неаподиктичною очевидністю).

Межі та обрії пізнавальної діяльності визначені саме трансцендентальною суб’єктивністю, тобто апріорними структурами людської свідомості, які коріняться у „життєвому світі”.

Таким чином Е.Гуссерль долає розрив між наукою та „життєвим світом” людини, який породив у ХХ ст. споживацьке ставлення до досягнень науки та байдужість до екзистенційних проблем буття.

Питання 4. У центрі уваги всіх розглянутих течій знаходиться проблема методологічної функції філософії щодо наукового пізнання.

Метод – це система регулятивних принципів діяльності суб’єкта, яка залежить:

• від її мети;

• засобів здійснення;

• характеру об’єкта;

• є усвідомленою;

• визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності.

Класифікація методів наукового пізнання включає три головні групи:

• загальні (філософські);

• спільні методи науки;

• спеціальні наукові методи.

Спільні методи поділяють на три підгрупи:

• методи емпіричного дослідження;

• методи теоретичного дослідження;

• загальні формально-логічні методи.

Система методів пізнавальної діяльності та вчення про неї – методологія.

Філософія виконує роль методології наукового пізнання, оскільки різноманітні філософські знання (ідеї, концепції, принципи тощо) виступають як регулятивні фактори людської пізнавальної діяльності. Зокрема це виявляється в розробці принципових моделей розвитку науки.

Царина філософського знання, що вивчає сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, називається епістемологія.

Епістемологія виникла у 30-х роках ХІХ ст. як результат перетворення науки в самостійний соціальний інститут.

Представники першого позитивізму поставили завдання:

визначити критерії наукового знання і здійснити його класифікацію.

Питання 5. Основні особливості класичної науки:

• Об’єкт дослідження – замкнені статичні системи.

• Вихідний принцип методології – принцип спостережуваності передбачає, що об’єкт дослідження емпірично представлений суб’єктові.

• Метод – спостереження.

• Зміст наукового знання – емпіричний – він грунтується не на спекулятивних твердженнях, а на даних досвіду;

-об’єктивний і предметний – з опису і пояснення виключене все, що стосується суб’єкта.

Мета пізнавальної діяльності – прикладна, знання повинне забезпечувати ефективність дії.