Глобальна екологічна ситуація

Звертаючись до проблеми відношення людина-природа, ми звертаємось до фундаментальної проблеми, яку вже давно сформулювали філософи. Борух Спіноза засуджував тих, хто «...вважають, що людина скоріше порушує природний порядок, аніж підкоряється йому; що вона має необмежену силу і ні від чого не залежить, окрім самої себе». Так же цілком очевидне філософське підґрунтя, поширеного в межах світосприйняття, яке полягає у визнанні того, що або людина — частина природи, або людина володар природи, тобто, стоїть над природою.

Значно ускладнює оцінку того, що відбувається в сучасному світі, наявність поряд зі світом природним і світом суспільним ще і третього світу — світу техніки. Нині зрозуміло, що витоки світу техніки слід шукати у матеріальній природі і духовно-творчій сутності людської діяльності. Можна стверджувати, що виникнення світу техніки спричинило масштабний вплив людини на оточуюче природне середовище. Потому виникла природа олюднена.

На фоні таких складних проблем більш зрозуміла картина занурення і виходу з екологічної кризи. Витоки її пов'язані з великим техногенним впливом на оточуюче середовище індустріальних країн першої хвилі в середині XX ст. швидкими темпами будували гідравлічні, теплові та атомні електростанції, розвивалась теплоенергетика, металургія, автомобілебудування, хімічна промисловість, видобуток вугілля, нафти, поліметалевих руд і відповідних переробних комбінатів. Могутній і всебічний техногенний вплив продуктивних сил суспільства на навколишнє середовище в 1950-60-і роки призвів до явних ознак екологічної кризи (оіkоs — житло), тобто до руйнування природи, до порушення природного балансу, до важких умов проживання людей. Темпи руйнування оточуючої природи, забруднення повітря, водоймищ, поверхні землі, знищення багатьох видів рослин і тварин стали вже в 1960-і роки настільки вражаючими і очевидними, що вчені і громадські діячі, які об'єднались під егідою Римського клубу, почали бити на сполох.

Біологічна природна сутність людини пов'язує кожного з нас з навколишнім природним середовищем. Адже ми повинні дихати, пити, їсти, вдягатися і мати житло, а всі ці потреби може задовольнити тільки природа. Слід брати до уваги, що людина - істота соціальна. Адже кожен із нас формується у певній системі суспільних відносин у родині, побуті, процесі спільної трудової діяльності. Слід брати до уваги ще й те, що трудова діяльність людини поза використанням природних матеріалів, ресурсів природи, корисних копалин і т.п. неможлива.

Трудова діяльність людини починається з виготовлення знарядь праці, для чого людина використовує природні матеріали. Людина живе на Землі в природних для її життя умовах, у певному географічному середовищі, у певних кліматичних умовах. Сфера проживання людини — це і сфера докладання нею своєї праці. Простір проживання давньої людини включав у себе ліси, степи, ріки, моря, гори, рослинний і тваринний світ. Простір проживання сучасної людини істотно змінився і розширився за рахунок створених нею каналів, штучних лісових насаджень, сільськогосподарських угідь, гідравлічних гребель з електростанціями, міст, мегаполісів та інших населених пунктів. Такий розвиток людської цивілізації загалом відповідає ідеям філософів і вчених, які давно звернули увагу на те, що ефективна життєдіяльність людей можлива лише у певному географічному середовищі, де досить повно задоволені основні біосоціальні потреби людини.

Людина — єдина істота, якій властиве цілеспрямоване перетворення навколишньої природи. Знаменно, що з кожним поколінням людей життя на Землі перетерплювало зміни разом зі зміною ландшафтів і переважаючих видів діяльності людини. Спочатку трудова діяльність людини була пов'язана з землеробством і скотарством. У ті часи ремесла були розвинені слабо, ремісники обслуговували лише потреби хліборобів і скотарів у знаряддях праці, переважна більшість з яких були одночасно ще і зброєю нападу і захисту. Такі види трудової діяльності могли здійснюватися лише в умовах помірного клімату. Занадто суворі умови життя вимагали і занадто багато сили для підтримки життя, що не дозволяло людям розвиватися культурно. Занадто сприятливі умови навколишньої природи, яка щедро наділяла людину плодами землі, також не стимулювали удосконалення трудової діяльності. Але в міру розвитку суспільної людини в умовах помірного клімату і достатньої кількості корисних копалин необхідних для виробництва знарядь праці, ситуація змінювалася. З'явилася можливість експансії людини у раніше малопридатні для її проживання регіони.

Вплив суспільства на природне навколишнє середовище виражається в тім, що людство перемістило в інші кліматичні умови безліч видів рослин і тварин, винищило деякі види тварин, насамперед, великих ссавців, яких легко було використати як джерело багатої на білки їжі. Вплив людини на природу обумовлено також глобалізацією матеріального виробництва, розвитком науки і техніки, зміною суспільних відносин. Протягом багатьох сотень років цей вплив стабільно наростав, що стало особливо помітно вже в XIX ст. У нинішньому столітті вплив людини на навколишню природу зріс незрівнянно. Людина зуміла виробляти значно більше всіляких речей, аніж будь-коли раніше і в значно більш короткі терміни. Все це досягнуто ціною руйнування природи. Тому доля всіх наявних на сьогодні на Землі форм життя залежить від того, що робить людина і в яких масштабах.

Зараз об'єктивно існує загроза життю багатьох вищих видів рослин і тварин. Втрати в біологічному різноманітті дуже небезпечні для майбутнього людства, особливо в зв'язку з не передбачуваними змінами в біосфері і кліматі взагалі. Щоденно може втрачатись 20-50 видів живого. Такі міркування мають під стави, в 1600 році було 3 млн. видів, в 1800 році - 2,9млн, в 2000 році залишилось вже тільки 2 млн. видів. Інстинктивно нам здається, що торгівля і робота ринкових механізмів сприяють збільшенню різноманіття, бо на прилавках магазинів стає все більше товарів. Але це ілюзія.

Скільки місцевих прохолоджуючих напоїв зникло з появою кока-коли? Скільки сортів овочів і фруктів втрачено внаслідок стандартизації ринку? Відомо, що до 1990 року зникло 97% видів овочів, які були зареєстровані в 1903 році. З 35 сортів ревеню — залишився один. З 7098 сортів яблук нині залишилось 977. Втрачені не тільки різнобарвність або розмір яблук і овочів, втрачено вітаміни, різноманіття смаків, стійкість до шкідників. Говорячи мовою Дарвіна, тільки декілька сортів огірків, ревеня або персиків змогли вижити в умовах великомасштабної економіки.

Екологічна криза пов'язана, по-перше, з колосальним ростом чисельності населення на нашій планеті; а, по-друге, з величезним військово-промисловим потенціалом людства, який негативно впливає на природу. Власне і природи в її споконвічному вигляді практично на Землі не залишилося. Знищено величезні лісові масиви, з надр планети вийнято численні кубічні кілометри породи, які нагромаджуються у вигляді відвалів, осушені болота і створені нові пустелі. Однак виявився і протилежний процес — евтрофікація, або заболочування. У водоймах збільшується кількість водоростей, гине риба внаслідок нестачі кисню в воді та зростання концентрації фосфатів і нітратів. Величезну площу Землі вкрили дороги, будинки, заводи, фабрики, усілякого роду промислово-побутові споруди. Ті види рослин і тварин, які люди обрали для задоволення своїх потреб, гібридизовані і піддані селекції з метою найбільшого приросту їжі і сировини. Тут людина втрутилася у звичну природу живого, зробивши ці види залежними від людини і позбавленими здатності пристосовуватися до зовнішнього середовища самостійно. Природні ареали проживання диких тварин також сильно зруйновані. Йде запекла боротьба меншої частини суспільства з більшою за збереження у «первозданному» вигляді хоча б невеликої частини при­роди , що необхідно для нормального фізичного і духовного життя усіх нас. Повітряний басейн забруднений відходами хімічного виробництва, вихлопними газами автомобілів, продуктами згоряння палива на теплових електростанціях. Атмосфера забруднена попелом і пилом, окислами азоту, сірки, вуглецю, аміаком, фтором і хлором у величезних, часом не­безпечних для здоров'я людини, масштабах. Наприклад, автомобілі Японії в рік викидають до 150 млн. тонн вуглекислого газу, а відтворення кисню рослинним світом не встигає за масштабами його згоряння.

Ріки, моря й океани стали місцем скидання рідких і твердих відходів виробництва і повсякденного побуту людей. Основними джерелами забруднення тут є промислові стоки, стоки сільськогосподарських виробництв і населених пунктів. Хімічні забруднювачі, якщо вони не досягають смертельної концентрації, накопичуються в найпростіших мешканцях вод, по живому ланцюжку харчування, просуваючись до живих організмів, безпосередньо уживаних у їжу людьми. Загальний обсяг стічних вод у світі близький до 2000 км³ на рік. Особливо значні обсяги стоків в індустріально розвинутих країнах. На додаток до всього іншого, у води світового океану попадає велика кількість нафти і нафтопродуктів унаслідок частих аварій танкерів. Можливості самоочищення у багатьох водоймищ на сьогодні практично вичерпані. Безліч аварій на очисних спорудах вносять свій внесок в цю брудну справу.

Поверхня Землі також забруднена масою відходів. Це наслідки неефективного використання ресурсів природи. Вчені США з'ясували, що приблизно 93% матеріалів, які ми використовуємо, взагалі ніколи не втілюються в продукцію. 80% товарів викидають як непотріб після однократного використання. Тільки 3% енергії пального теплової електростанції доходять до нас у вигляді світла в лампах накалювання. Тільки 10-15% енергії пального в автомобілі використовується для його переміщення.

Глобалізація і універсалізація відносин в сучасному світі, насамперед, пов'язана з масштабами споживання енергоресурсів. Так витрати пального на потреби автотранспорту складають левову частину споживання всіх енергоресурсів. Показово, що ще в 1973 році споживання пального се­реднім автомобілем на 100км. складало 17,8л., в 1986-8,7л., в 1998-4,62л. («Хонда»). В 2000 році діючі зразки гіперавтомобіля споживали 1,2-2,1 л. Що станеться в світовому енергоспоживанні, якщо ведучі країни світу (Ки­тай з Індією) почнуть масово будувати гіперавтомобілі? Відповідь є вже сьогодні. Нафтопереробні компанії світу відчувають зміни і в кінці 2000 року американська «Еххоn Моbіl» заявила про свою програму модернізації двигуна внутрішнього згоряння і дослідження водневих елементів спільно з «Сепегаї Моїогз» і «Тоуоіа». В свою чергу вслід за керівництвом «ВгіїізЬ Реігоіеит» президент компанії «Royal Dutch/Shell» Філл Уотс вважає, що для збереження свого лідируючого становища в світі нафтовим компаніям доведеться інвестувати капітал в будівництво вітро- та геліоелектростанцій. Виходить так, що найбільш прогресивні керівники нафтових компаній готуються до кінця «нафтової ери».

Однак поки що внаслідок забруднення поверхні суші відбувається масова деградація грунтів, придатних для вирощування рослин. Тут пе­стициди, залишки мінеральних добрив, неправильне землекористування, випробування ядерної зброї, відходи нафтового і газового виробництва, металургії, вуглевидобутку тощо. Ефір пронизують потоки електромагні­тних вібрацій різної частоти, що також поза сумніву деструктивно впливає на все живе. Шумові забруднення у транспорті, на виробництві і будів­ництві також вносять свою долю в погіршення екологічної ситуації. (Над­то небезпечні для здоров'я людини шуми частотою 400-800 Гц і силою більше 80 дБ).

Уже наприкінці 1960-х років у світі виникло кілька добровільних фондів, які фінансували дослідження екологічної і демографічної ситуації, яка на той час склалася на Землі. Учасники «Римського клубу», створено­го Ауреліо Гїеччеї у 1968 році, досліджували всю сукупність взаємозалеж­них проблем людства: голод, вбогість, енергетична криза, виснаження при­родних ресурсів, деградація природи, неграмотність і застаріла система освіти, втрата віри тощо. Учасниками клубу стали вчені, менеджери, діячі культури і політики, які вважали, що існуючі проблеми можуть бути вирі­шені людством при певному розумінні і зацікавленості. На сьогоднішній день людство більш уважно ставиться до можливих наслідків своєї вироб­ничої діяльності. Існує низка міжнародних природоохоронних програм.

Свого часу досить романтично В. І. Вернадський розглядав людство як могутню геологічну силу, яка і в своїх думках, і в своїй праці ставить пи­тання про «...перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Цей новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємось, і є «ноосфера»», — зазначав він. Таким чином, ноосфера для Вернадського — це середовище проявлення розуму. І тільки людина, яка наділена розумом, здатна існувати одночасно і в біосфері, і в ноосфері. Достойне існування на цій межі можливе для людини лише за умови її здат­ності передбачати наслідки своїх дій. Тоді виявляється реалізованою сво­бода людини.

Міркування В.І.Вернадського спирались на дуже невизначене понят­тя свободи. Це призводить до ускладнень в розумінні того, як «вільномис­ляче людство» може узгоджувати свої дії в царині «ноосфери-середовища проявлення розуму». Адже ноосфера підпорядкована певним сталим зако­нам свого розвитку. Людина, яка не знає цих законів як сталих, не може бути не тільки вільною, але і передбачувати наслідки своїх дій.

Однак виявляється, і на сьогодні це помітно як ніколи, що у людства існує нагальна потреба-проблема — зрозуміти, якими ж можуть бути на­слідки запропонованих дій, пов'язаних саме з процесом перебудови існу­ючої біосфери. Ніхто не в змозі авторитетно попередити людство про мож­ливі глобальні наслідки можливої сукупності наших дій. Тому неможливо і говорити про свободу вибору, бо ні з чого вибирати. Відтак, відпадає і потреба втому, щоб зрозуміти, що відбувається. Втрачена глобальна пара­дигма співіснування.

Сучасні природничі науки також не можуть обминути питання про взаємозв'язок дійсного і можливого, необхідного і випадкового, а врешті решт і питання про взаємозв'язок порядку і хаосу. Показовою в цьому плані є концепція, досить послідовно викладена в роботі Іллі Пригожина та Ізабели Стенгерс «Огсіег оиі оГсЬаоз. Мап'х пеш с1іа!о§ие \УІІП паїнге» (1984). Автори керуються ідеєю проте, що на систему, яка знаходиться в дуже неврівноваженому стані, впливають різноманітні флуктуації, загрожуючи її структурі. Критичним моментом для такої системи виступає точка біфур­кації, тобто момент, який необхідно призводить до зміни існуючого ста­новища системи. Пригожий і Стенгерс вважають, що саме в цей момент неможливо передбачити, в який стан перейде система. «Випадковість підштовхує те, що залишається від системи, на новий шлях розвитку, а після того як шлях (один з багатьох можливих) обрано, знову вступає в силу де­термінізм — і так до наступної точки біфуркації». Тут існує принада вважа­ти цю ілюстрацію за демонстрацію звичної для багатьох діалектики. Більше того, можна припустити, що автори демонструють тим самим ніби можливості універсального принципу. Але суть проблеми полягає в тому, що одна річ - явища, які відбуваються в матеріальних системах взагалі, а зовсім інша річ — мотиви, які спричиняють ті чи інші вчинки людей. Ці два ряди подій несумісні, якщо керуватись змістом природничонаукових принципів. Вирішення проблеми можливе, якщо припустити існування за межами тих та інших універсального упорядника. Тоді виявляється зовсім виключеною із розгляду воля людини і свобода вибору.

Не дивно, що романтичні сподівання В.І.Вернадського на перебудо­ву біосфери в ноосферу в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого, не виправдовуються дійсністю. Особливість людського світосприй­няття така, що переважна більшість людей керовані стереотипами світо­розуміння, а не світовідчуття. Тому цілком зрозуміло, чому намагання ра­ціонального пояснення світу не задовольнили людство: досі не вдається досягти фундаментального рівня, виходячи з якого можна було б вивести всі інші властивості матерії.

Всяка ситуація відкриває перед людиною спектр можливих наслідків, але майже ніхто не замислюється над існуючим різноманіттям можливого. Адже переважна більшість людей керується в своїх міркуваннях і вчинках началом протиріччя, тобто мислить в категоріях полярних: чорне-біле, так-ні, тощо. Розуміючи обмеженість такого мислення, Лєйбніц ввів у науку про мислення начало достатньої підстави: «Ніколи нічого не трапляється без якої-небудь причини або врешті решт без достатньої підстави». Це — важливе начало, оскільки людина, яка керується ним, виразно відчуває в спектрі можливого те, що може привести до бажаного блага. Але в такому випадку людина буде і замислюватись над тим, до якого блаженства по­трібно себе просувати.

Неодноразово розмірковував я над проблемою взаємозв'язку свобо­ди, необхідності і напередвизначеності. І завжди ніби знаходив задовільні відповіді. Але варто було дещо інакше сформулювати проблему, як вияв­лялось, що діалектика безсмертя душі, свободи і напередвизначеності знай­шла своє геніальне вирішення у началі достатньої підстави Лєйбніца, яке за іронією філософської долі, стало надбанням формальної логіки. Дивно. Мені залишається тут нагадати слова цього мислителя: «Завжди існує пе­реважаюча підстава, яка спрямовує волю в її виборі, і для збереження сво­боди достатньо, щоб ця підстава схиляла, але не примушувала».

До цього мало що можуть додати сучасні природознавці. Звісна річ, вони визнають важливу роль визначення точки біфуркації в природних процесах, хоча не завжди пам'ятають, що точка біфуркації існує і в будь-якій ситуації, пов'язаній з вибором людини. Але ноосфера надбудовується над біосферою; біосфера, що беззаперечно - над царством мінералів, а отже, над царством, в якому за визначенням немає життя. Тому залишається ак­туальним питання про те, звідки ж тоді життя з'являється і звідки свідомість з'являється? Існуючі відповіді не можуть задовольнити людство, бо існування його від того, що воно стає розумнішим, не поліпшується в цілому. Тому слушно припустити самостійний характер свідомості. А тут ще й очевид­ний парадокс: міра поневолення людини в цивілізованому світі зростає. Філософ якось влучно зазначив, що людина народжується вільною, а тим часом вона всюди в кайданах. На сьогоднішній день людина вже не тільки в кайданах, а ще й в невідворотному колі сліпучих «всевидючих» прожекторів комп'ютеризованого світу.

Таким чином, я дозволю собі заперечити саме поняття ноосфери як сфери панування розумного. Втім я згоден, що ноосфера — це сфера розу­му, всевладно пануючого над самим «вільним» розумом.

45. Цивілізаційний вибір України.

План відповіді:

1. Менталітет українців.

2. Історичні особливості світосприйняття.

3. Загальні тенденції в світі в ХХ столітті.

4. Вибір між заходом і сходом.

Карл Ясперс у роботі «Витоки історії і її мета» (1949) був упевнений, що історична концепція людського існування має містити в собі і майбутнє. Адже християнське бачення світової історії обмежує її творінням світу і днем страшного суду. Більш того, без усвідомлення майбутнього взагалі не Може бути філософського усвідомлення історії. Виходячи ц свого уявлення про цілісність історичного процесу, Ясперс вважав, що наше бачення минулого і сьогодення залежить від наших міркувань щодо майбутнього. Процес пізнавання, на його думку, має бути діяльним: «Душа, вражена турботою і надією, стає ясновидющою». Тому не можна витісняти з нашої свідомості спливаючі образи різних історичних можливостей, а тим самим давати подіям йти своєю чергою.

Аналіз кількох прогнозів, які було зроблено у минулому, вразив Ясперса жахливістю їхнього прорікання. Вже з XVIII століття майбутнє стало предметом свідомих міркувань і емпірично обгрунтованого споглядання. У той час йшов процес звільнення від авторитетів, які втратили свою значимість, настала черга нечуваних досягнень науки і техніки, зростання багатства і багато людей у захваті бачили в перспективі гарантований суспільний прогрес. Ці люди не знали турботи про майбутнє.

Після Французької революції все різко змінилося. XIX століття - вік усе більшого утвердження песимізму, узагальнює Ясперс. Так, французький історик і політичний діяч Токвіль у 1835 році писав, що настане час, коли у Північній Америці буде жити 150 млн чоловік, рівних між собою. Він вважав, що вже тоді на Землі жили два великих, але різних народи: росіяни й англо-американці. Ці народи знаходяться в періоді росту. Знаменна оцінка Токвіля: «Американець бореться з перешкодами, які ставить йому природа; росіянин бореться з людьми... Завоювання американців робляться плугом хлібороба, завоювання росіянина — мечем солдата... Для одного головний засіб дії є свобода, для іншого покора».

Ясперс звернув увагу також на прогнози Я.Буркхардта (1870), який вважав що в недалекому майбутньому пануючим типом життя стане жорстка доцільність. Ф. Ніцше екстраполював дух кінця XIX століття на перспективу і бачив у майбутньому тотальне нівелювання мас, театральність життя, Де все брехливе і немає нічого значущого. Інші мислителі малювали картину майбутнього людства у вигляді мурашника, де люди знайдуть щастя в регульованому всілякими умовностями розпорядку дня і дозуванні споживаних речей за допомогою тотального планування.

Сам історіософ К.Ясперс у своєму дослідженні намагається знайти вирішальні феномени в поточних подіях, які можуть мати істотне значення в перспективі світової історії. Він бачить три пануючі у світі тенденції: «соціалізм», «світовий порядок», «віра».

1) Соціалізм відображує вимогу мас про справедливу організацію суспільства.

2) Існує нагальна потреба єдності планети в межах світового існування. Звідси альтернатива: світова імперія або світовий порядок.

3) Звернення до джерел віри приводить до альтернативи: нігілізм або любов.

А у підсумку, вважає Ясперс, усе зводиться до довершеної свободи людей, яку він і намагається всебічно дослідити: Оскільки свобода пов'язана з умовами проживання людини у сучасних державах, то мислитель зазначає, що «свобода людини починається з того моменту, коли в державі, в якій він живе, вступають у дію прийняті закони». Таку державу він називає правовою державою.

Соціалізм. Соціалізмом називають у даний час усі переконання, тенденції і плани, які розглядають спільне життя і спільну діяльність людей під кутом зору справедливості й усунення привілеїв. Тому Ясперс розглядає соціалізм як універсальну тенденцію сучасного суспільства так організувати виробництво і розподіл продуктів праці, щоб забезпечити свободу всіх людей. Соціалістичні вимоги, підкреслює він, є в програмах усіх партій. Але є і науковий комунізм - типове явище сучасності, який прагне побудувати благополуччя людей наданих науки. Звідси неминучі невдачі в перехідний період. Ясперс застерігає Захід від такого шляху і пропонує об'єднати ідеї західного соціалізму із силами, які протистоять деспотизму окремої особи або сваволі мас у їхній тимчасовій більшості.

Перу мислителя належать глибокі думки про соціалістичні перетворення в суспільстві, про бюрократію (ідеальний чиновник завжди думає про справу, про державу, про те, щоб обмежити сферу бюрократичної діяльності самим необхідним), про межі раціонального планування, яке не може бути тотальним. Плануючи майбутні дії, слід пам'ятати, щб наші знання ніколи не будуть всеохоплюючими, а будь-яка діяльність веде до ненавмисних і непередбачених наслідків.

Далі Ясперс уточнює сутність двох типів соціалізму як перспективи суспільного прогресу. Один соціалізму якості комунізму сповнений віри у безумовну досяжність благ для всього людства, спустошує людину, яка віддалась йому, вірою у вигляді знання, а тих, хто не поділяють цю віру, використовує як безправний матеріал. Інший соціалізм не створює чарівних оман, живе сьогоденням, виходить з розумної тверезості і тісної комунікації між людьми.

Ідея глобальної єдності світу вмотивована двома причинами. По-перше, нашому часу, як і будь-якому іншому, властива воля до влади, яка жадає підпорядкування їй усього.. По-друге, нещастя, які нависли над усією планетою, вимагають від усіх держав солідарної відповідальності за долю людства. Світова імперія створює на Землі мир за допомогою єдиної влади, яка підкоряє собі усіх з якогось одного центру. Вся ця влада тримається на насильстві. Вона формує нівельовані маси за допомогою тотального планування і терору. Вона запроваджує різними пропагандистськими засобами єдиний світогляд. Цензура і регулювання духовного життя постійні, але і вони модифіковані обставинами.

Природно, що філософу більш близька перспектива світового порядку. Це — єдність без єдиної влади. Встановлений у процесі договору порядок може бути змінений тільки законодавчо, новими постановами. «Сторони спільно підкорилися цій процедурі і постановам більшості, гарантували спільні для всіх правд, котрі і захищають існуючу в кожний момент меншість», — таке суспільство вже ніби бачить здійсненним у майбутньому Ясперс. Визнання і виконання рішення більшості у справі встановлення суспільного миру він вважає непорушним принципом світового порядку. Ясперс вірить у можливість реалізації ідеї світового порядку, посилаючись на досвід теорії, в якій досягалися тимчасові й обмежені стани світового порядку. А тому в принципі немає межі, яка перешкоджала б прагненню людей розширити обмежене співтовариство світового порядку до співтовариства всіх людей. Адже в суспільстві завжди була присутня готовність до зречення, до компромісів, до самообмеження. Треба тільки враховувати низку небезпек на шляху до світового порядку: 1) нетерпіння активних учасників процесу; 2) існування у світі держав із диктатурою (її можна придушити тільки ззовні); 3) небезпека повного знищення величезних мас людей у ході встановлення глобальної держави (ядерна зброя!); 4) нарешті, невір'я в можливість установлення світового порядку.

Міркування філософа щодо правової держави, а також ідея К.Ясперса про світовий порядок, досить продуктивні, і нині реалізуються почасти силами однієї об'єднаної Європи, почасти нею разом з Північною Америкою.

Віра. Наука і техніка відіграють важливу роль у житті суспільства, але ситуація сьогодення, зауважує Ясперс, вимагає повернення до більш глибоких джерел нашого буття, тому що завдання своє поки що ми не достатньо усвідомлюємо. Але справжня проблема майбутнього полягає втому, як і в що буде вірити людина.

Про віру не можна говорити так, як про соціалізм або світовий порядок. Віра не пов'язана ні з метою нашої волі, ні з раціональним змістом думок. Віру не ножна хотіти і вона не вкладається ні в які програми. Але тільки віра придає зміст і соціалізму* д політичній волі, і світовому порядку, підкреслює Ясперс. Віра є те всеохоплююче, що керує нами, навіть тоді, коли розум спирається тільки на свої власні закони. Віра наповнює таємні глибини людини, рухає нею, піднімає її над собою. Нігілізм - це занурення в безодню невір'я.

Сутність людини не може бути вичерпана соціологічним, фізіологічним чи психологічним дослідженням. Те, що робить її людиною, більш всеосяжне. Ясперс називає це ідеєю, оскільки людина є дух або віра, оскільки людина є екзистенція. Людина не може жити без віри. І все те, що зараз роблять люди, орієнтуючись на соціалізм або світовий порядок, стає осмисленим не в силу раціонального пізнання і не під впливом інстинктів, а завдяки вірі та її змісту.

За посередництва раціональності і зловживання наукою, яка перетворилася у догматизм наукового марновірства, хибна ідея про можливе удосконалювання світового устрою, перетворюється у спотворений зміст віри. Ці хиби мають значний вплив, вони небезпечні, а тому можуть привести світ на край загибелі.

«Чи можлива віра без трансцендентності?», - запитує Ясперс. Чи може людина цілковито віддатися мирській меті, яка має характер віри; меті, яка обіцяє нагороду в тім, що не є сущим і при цьому вимагає жертви і зречення в ім'я ілюзорного майбутнього? Це - малоймовірно, стверджує він. Тому що всьому цьому протистоїть знання про вічні витоки людського буття. Наші конкретні уявлення про вічне, а також застосовувані для визначення цих уявлень слова, можуть змінюватися. Але вічне не може змінитися, тому що воно є. Однак ніхто його не знає. Віра в Бога - це ще не Бог. Але Божество — це витоки і мета людини, це спокій, і в ньому людина захищена, підкреслює Ясперс: «Людина не може втратити відчуття трансцендентності, не переставши бути людиною». У той же час віра в людину - це віра в можливості свободи. Образ людини залишається неповним, якщо в цьому образі немає головного в її екзистенції, немає відчуття того, що вона подарована собі Богом, що вона також зобов'язана собі тим, що з неї стало, і перед собою несе за це відповідальність. Віра в можливості людини у світі припускає непередбачуваність цілого, невичерпні можливості, які відкриваються у світі, який також вийшов із трансцендентності. Тому якщо у майбутньому збережеться віра, якщо вона буде зголошуватися і об'єднувати людей, то та віра, яка дійсно прийде, запланована бути не може. Але вона може суттєво змінити історію непередбаченим для нинішнього розуміння чином.

Реальне майбуття Ясперс не намагався бачити у рожевому світлі. Він допускав можливе встановлення світового тоталітаризму і відповідної йому тоталітарної істини у вірі. Тому для окремої людини і для безлічі окремих людей все ж залишається надія зберегти хоча б сферу філософського мислення. Саме тут людині залишається царина глибокої внутрішньої незалежності від держави і церкви, для свободи її душі, яка дістає силу у величних традиціях минулого. Адже все вже було у світовій історії!

Незважаючи на біди сучасного людства, Ясперс усе-таки чекає у майбутньому деяких «пророцтв», думок мудреців і законодавців, які піднесуть людей до рівня сміливої, самовідданої проникливе чистої людяності. Ясперс вважав, що філософствування тут буде мати істотне значення, тому що варто протидіяти у своєму мисленні абсурдності, фальсифікації, перекручуванням, претензії на винятковість у володінні історичною істиною і сліпій нетерпимості. Усе це приведе нас на шлях, де любов знаходить свою глибину в справжній комунікації. У любові і комунікації навіть роз'єднані люди побачать об'єднуючу ідею — істину, невпинно вірить як у перспективу людства філософ Карл Ясперс.

1