Громадянське суспільство

Важливою підсистемою суспільства як цілого, котра співпадає з соціальною сферою соціального життя, виступає громадянське суспільство. Поняття «громадянське суспільство» включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних.

Громадянське суспільство це сфера спонтанного виявлення, свободних індивідів, асоціацій та організацій громадян, котрі добровільно сформувались і захищені законом від прямого втручання та свавільної регламентації з боку органів державної влади. Економічною основою громадянського суспільства виступає власність у всьому різноманітті її форм, перш за все, приватна, кооперативна, асоціативна, колективна та інші.

Інститутами громадянського суспільства є:

1. добровільні громадські організації та соціальні рухи, а також партії на перших етапах свого існування, доки вони не задіяні в механізмах здійснення влади;

2. незалежні засоби масової інформації:

3. громадська думка як соціальний інститут:

4. вибори та референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти громадську думку та захищати групові інтереси;

5. залежні від громадян елементи судової та правоохоронної системи (суд присяжних, народні міліцейські загони тощо).

Громадянське суспільство - це не тільки сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:

- суб'єктами взаємодії в громадянському суспільстві виступають вільні та рівні індивіди, що вірять в свою здатність вирішувати проблеми;

- для них не є чужими суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи:

- індивідуалізм і конкурентність у їх діяльності суміщаються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю до компромісів, зваженістю та толерантністю.

Громадянське суспільство - це постійно функціонуюча організація людей, які об'єдналися навколо самостійно обраних цілей. Саме громадянське суспільство гарантує кожній людині свободний вибір свого економічного буття, стверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, єдиного світогляду, гарантує свободу совісті. Громадянське суспільство повинно засновуватись на свободі, рівних правах, самоорганізації та саморегулюванні.

43. Глобальні проблеми людства. Проблема вимірів і підходів до розв'язання глобальних проблем сучасності.

До всеохоплюючих людство проблем сучасності слід віднести реальні економічні відносини, зруйновану природу, демографічну ситуацію, міжкон­фесійні проблеми, стан охорони здоров'я (СНІД, а на сьогодні вже і нетипова пневмонія, туберкульоз, дитяча смертність, серцево-судинні хвороби, рак тощо), ядерну загрозу, неграмотність, голод, проблему енергоресурсів. Все перераховане впадає в око будь-кому з людей, які звикли спостерігати за про­цесами у світі. Але це далеко не всі глобальні проблеми сучасності.

Автори Нової доповіді Римському клубу Е.Вайцзеккер, Е.Ловінс та Л.Ловінс визначають, що незмінними залишаються сформульовані ще в 1991 році щонайменше десять взаємопов'язаних проблем, які постали пе­ред людством:

- озброєння і збройні конфлікти;

- ганебний економічний розрив між Північчю і Півднем;

- зростання народонаселення і нестача продуктів харчування;

- деградація оточуючого середовища, зростання потреби в енергії і парниковий ефект;

- тенденція до створення міст-гігантів, особливо в країнах, що роз­виваються;

- колапс соціалізму в СРСР, який залишив невирішеними етнічні і локальні проблеми;

- економічна напруга і культурні розбіжності в трикутнику США - Японія - Європа;

- широке поширення емоційної бідності;

- численні нові проблеми інформаційного суспільства;

- загальна проблема керованості сучасним суспільством на різних рівнях.

Звідси витікають приоритетні дії, до яких повинні вдатись всі країни світу, а насамперед, індустріальне розвинені країни:

- конверсія військового виробництва у цивільне;

- нова політика щодо захисту оточуючого середовища (глобальна ефек­тивність енергії);

- ініціативи розвитку Півдня (регулювання народжуваності, увага до сільських районів);

- орієнтація на консенсус у вирішенні світових проблем;

- систематична інформаційно-просвітницька робота в засобах масо­вої комунікації.

Очевидно, що головна сила глобальних змін — людина. Фантасти за­мислювались над майбутнім і визначали своє бачення людини у ньому. Борис Стругацький вважає, що і в майбутньому людина збереже звичне сприйняття світу і технології свого життя. Пол Андерсен стверджує, що високі технології приведуть до перебудови людини в біологічному плані. Зміняться кліткові структури, а для того, щоб змінити світ, треба змінити його носія — людину. Роберт Шеклі говорить про майбутню революцію свідомості. Кожна людина - окремий світ, атому невідворотне зіткнення всесвітів-людей.

Як вже зазначалось вище, Карл Ясперс ще в 1949 році, у своєму ба­ченні майбутнього людства виходив з ідеї глобальної єдності світу. Він вва­жав, що ця ідея вмотивована двома причинами. По-перше, нашому часу, як і всякому іншому, властива воля до влади, яка жадає підпорядкування їй усього. По-друге, нещастя, які нависли над усією планетою, вимагають від усіх держав солідарної відповідальності за долю людства.

Один із можливих варіантів розвитку земної цивілізації передбачає створення світової імперії, тобто утвердження на планеті однієї і єдиної влади, яка узурпує право управляти людством з якогось одного центру. Зрозуміло, що така влада може триматись лише на насильстві. Вона фор­мує нівельовані маси за допомогою тотального планування і терору. Світова імперія запровадить і єдиний універсальний світогляд, для чого викорис­товуватиме різні пропагандистські засоби, встановить постійну цензуру і регулювання духовного життям людства, модифікуючи їх поточними об­ставинами життя.

Для К.Ясперса більш прийнятна перспектива світового порядку. Це — єдність без єдиної влади. Встановлений у процесі договору порядок може бути змінений тільки законодавче, новими постановами. «Сторони спільно підкорилися цій процедурі і постановам більшості, гарантували спільні для всіх права, котрі і захищають існуючу в кожний момент меншість», - таке суспільство вже ніби бачить здійсненним у майбутньому Ясперс. Визнан­ня і виконання рішення більшості у справі встановлення суспільного миру він вважає непорушним принципом світового порядку. Ясперс вірить у можливість реалізації ідеї світового порядку, посилаючись на досвід історії в якій досягалися тимчасові й обмежені стани світового порядку. А тому в принципі немає межі, яка перешкоджала б прагненню людей розширити обмежене співтовариство світового порядку до співтовариства всіх людей. Адже в суспільстві завжди була присутня готовність до зречення, до комп­ромісів, до самообмеження. Треба тільки врахувати ряд небезпек на шляху до світового порядку: 1) нетерпіння активних учасників процесу; 2) існу­вання у світі держав із диктатурою (її можна придушити тільки ззовні); 3) небезпека повного знищення величезних мас людей у ході встановлен­ня глобальної держави (ядерна зброя!); нарешті, невір'я в можливість установлення світового порядку.

Пророчий характер ідей К.Ясперса про новий світовий порядок, схо­же нині намагаються реалізувати, використовуючи досить агресивні засо­би. Однак можливості продуктивної співпраці лідерів світу, які репрезен­тують політико-економічні центри сили, поки що виявились проблема­тичними. Тут слід визначити існування таких центрів багатовекторного світу: Об'єднана Європа, США та Англія, Японія, Росія, Китай. Хто і з яким потенціалом долучиться до цієї п'ятірки і хто з неї випаде сьогодні немає сенсу розмірковувати.

Таким чином, невідворотність глобальних змін у суспільстві, з яки­ми сьогодні зіткнулось усе людство стала очевидною. Реакція на проце­си глобалізації з боку різних політичних, релігійних, етнічних, економіч­них і культуротворчих сил виявилась неоднозначною, а часом і агресив­ною.

Таким чином, людство очікує подальший розвиток за трьома можли­вими напрямками: утворення єдиної світової наддержави з єдиним цент­ром влади, утворення декількох великих державних і наддержавних утво­рень, подальша диференціація за територіально-етнічним принципом.

Таким чином, сучасне людство зіткнулось з комплексом глобальних проблем, які слід розглядати у тісному поєднанні глобальної економіки, глобальних технологічних новацій, глобальної демографічної ситуації, гло­бальної екологічної ситуації.

Почати дослідження феномену сучасного глобалізму належить, на на­шу думку, з найголовнішого, а це - відсутність ясної чіткої мети подальшого розвитку. Досить очевидно, що суспільство намагається бути «силь­ним», але це не можна вважати за мету.

Взагалі кажучи, література, яка присвячена проблематиці глобалістики, акцентує увагу на несподіваному характері цього феномену. Ніби з людством сталась чергова несподіванка — глобалізація. Ці судження при­близно такого ж спрямування, як колись на початку 1970-х років загово­рили про екологічну проблематику, навіть про кризу. Наукові співтовари­ства, уряди країн, суспільне активні верстви населення тоді переживали велику тривогу. Все ж виявилось значно тривіальніше. Адже філософи ба­гато разів акцентували увагу на необхідності усвідомлення головного, сут­тєвого виміру змін, які відбуваються з нами. Найвірогідніше, що ці зміни мають природу космічного масштабу.

Глобалізація визначається як процес, який охоплює переважну час­тину країн світової спільноти. Слід зазначити, що глобалізація — це об'єктив­на тенденція світового розвитку. Але вона так не сприймається, бо людсь­ка спільнота звикла до переважаючих нині у світі націй-держав. Вважаєть­ся, що так завжди і було. Існуючі стереотипи заважають побачити пронизуючу всі сфери буття глобалізацію-універсалізацію, а то й уніфіка­цію. Історія людства свідчить про численні наддержави-імперії, які існу­вали тривалий час. З історії відомо також не один приклад, коли власто­любні диктатори намагались створити світові імперії. Навіть у XX столітті були такі намагання.

Жодна з цих спроб не вдалась, тому ідею мегасуспільства важко усві­домити як реальність. А між тим багато чого зроблено вже на сьогодні для народження мегасуспільства внаслідок численних процесів модернізації, які розвивались століттями. Особливо вражаючими були динамічні зміни в суспільному житті починаючи з середини XIX ст., коли швидко знижу­вались транспортні витрати і митні тарифи, коли завдяки пароплавам і паровозам могутні товарні, вантажні та міграційні потоки протягнулись по всьому цивілізованому світу і за його межі. Велике переселення народів, яке почалось у 1820 році, за сто років перемістило 60млн європейців пере­важно в Сполучені Штати Америки. Швидко зближувався рівень цін у США та Західній Європі, формувались трансатлантичні ринки. Той етап глобалізації мав свої жертви, які активно боролись, вводячи усілякі санкції проти конкурентів.

Нинішня глобалізація також сприяє зіткненню різних напрямків мо­дернізації, відбираючи найбільш перспективні. Важко сказати, якими шля­хами розвиватиметься нинішня світова спільнота, але навряд чи форму­вання мегасуспільства йтиме звичними шляхами, які втілені в попередній практиці людства.

Нинішній етап світової глобалізації послаблює бар'єри поміж суверен­ними державами. глобалізація трансформує внутрішні соціальні відносини, руйнує культурні табу, жорстко відсторонює усілякий партикуляризм, жорстко карає неефективність і заохочує міжнародних чемпіонів ефектив­ності.

Можна зазначити деякі особливості сучасного етапу глобалізації.

По-перше, глобалізація зачепила лише частину світового співтовари­ства. Нею практично не охоплені Африка, значна частина Латинської Аме­рики, величезні регіони Азії та Близький Схід.

По-друге, по-справжньому глобальним виступає лише ринок капі­талів. Саме капітал без будь-яких перешкод мігрує між розвинутими краї­нами і за їх межами.

По-третє, глобалізація потребує уніфікації умов економічної діяльності, хоча реально цього немає. Так, скажімо, в період азійської кризи 1998-1999 років, США перевищували усі рекорди промислового зростання. Європа потерпала від безробіття, а Китай впевнено йшов своїм шляхом.

По-четверте, в сучасних умовах ринок не виглядає географічне гло­бальним. Адже низка економічних показників ведучих країн світу зорієн­товані на внутрішнє споживання.

44. Парадокси глобальної і регіональної безпеки.

Вплив процесів глобалізації на економічний, соціальний і морально-психологічний статус людини, на її самопочуття і особистісний розвиток, цінності і сподівання - проявляється у двох основних напрямках. По-перше, це зростаючий взаємозв'язок усього, що відбувається у різних країнах світу, що в свою чергу впливає на множину індивідів, яким ці події уявляються не підвладними, не контрольованими, зовнішніми і невідворотними. По-друге, глобалізація колосально розширила інформаційне поле, надавши масу знань про образ життя, моделі споживання, стиль культури багатьох народів світу, що суттєво розмиває міжгрупові і культурні межі, формує невідомі раніше потреби і мотивації значних верств населення.

Існування суспільства потребує постійного відтворення народонаселення шляхом безперервної зміни поколінь, що стимулює увагу вчених, політиків та письменників до динаміки сучасного світу. Закономірності функціонування народонаселення, чисельність його, щільність, статеві, вікові і професійні особливості його вивчає демографія. Історія людського роду губиться в глибині тисячоліть і уявлення про неї багато в чому базується на здогадах і гіпотезах. Неослабний інтерес до проблем народонаселення виник двісті років тому, з початком переписів населення в деяких країнах, а особливо з появою в Англії роботи Томаса-Роберта Мальтуса (1766-1834) «Нарис закону про народонаселення» (1798).

Т.-Р. Мальтус вважав, що зростання населення, якщо воно не стримується ніякими перешкодами, зростає вдвічі кожні 25 років, тобто зростає у геометричній прогресії. У той же час, зазначав він: «Засоби існування, за найбільш сприятливих умов застосування людської праці, ніколи не можуть зростати швидше, ніж в арифметичній прогресії». Звідси фундаментальний висновок англійського професора історії і політекономії про хронічний дефіцит засобів існування, і заклик до людей, які збираються створити сім'ю, подумати про свою здатність прогодувати майбутніх дітей.

Мальтус - послідовник економічної теорії Адама Сміта. Він визнає вільну конкуренцію, яка забезпечує найкращі умови виробництва і розподілу. Тому в суспільстві і можливо регулювати процеси народонаселення економічними засобами. Як філософськи міркуюча людина, Мальтус констатує всевладдя природи над буттям людини, яке знаходиться під впливом закону взаємотяжіння статей. Звідси - надлишок людей, з яким розправляється сама природа. На бенкеті життя немає місця бідним. І цей вирок природи не може відмінити ніяка світська влада. Адже над ним стоїть сам Бог.

Однак єпископ Мальтус не був людиноненависником і не був ханжею. Його дуже турбувала доля людей, які перебували в нужді, велика дитяча смертність. Він вважав, що суспільну напругу можна послабити, а тому уряди повинні, безумовно, використовувати ряд засобів, щоб регулювати чисельність населення відповідно до наявних життєвих ресурсів своєї країни.

Слід зазначити, що саме Мальтус став основоположником демографії як науки, оскільки він сформулював основні задачі її: аналіз статевої і вікової структури населення, тривалість життя людей, кількості народжень, смертей і шлюбів, розходження в умовах доходів і вплив матеріального рівня життя на основні демографічні показники тощо. Демографи в ідеології своєї науки керуються відомим уявленням про історію людського роду, яку вимірюють приблизно трьома мільйонами років. Припускають, що вид Ноmо sapiens 1 млн. років тому нараховував сто тисяч індивідів, але вже 50 тис. років тому в Африці, прабатьківщині сучасної людини, проживало біля півмільйона людей і вони почали розселятися на інші континенти. Усі вони займалися збиранням і полюванням. 10.000 років тому чисельність населення виросла приблизно до 5 млн. осіб. У цей час людство почало освоювати навички ведення сільського господарства. Тому і помітний імпульс до росту населення, яке близько 4000 року до н.е. досягло чисельності близько 90 млн. осіб. Аграрна культура, таким чином, сприяла інтенсивному зростанню людства, яке стабілізувалося на рівні приблизно 200 млн. осіб у період з 200 року до н.е. аж до 800 року н.е. Далі відзначається стійке зростання населення: 1820 рік - 1 млрд., 1927 рік - 2 млрд., 1959 рік — 3 млрд., 1974 рік - 4 млрд., 1988 рік - 5 млрд., а в середині 1999 року населення Землі склало 6 мільярдів чоловік.

Але, як видно з історії XX століття, яке вже завершилося, тільки за сорок останніх років населення Землі подвоїлося, що можна назвати демографічним вибухом. Викликано це було декількома причинами соціально-економічного характеру. У розвинутих країнах соціальні умови змінилися настільки радикально, що медицина і матеріальний статок різко збільшили тривалість життя і скоротили дитячу смертність. Останнє мало місце й у слаборозвинених країнах, у яких світове співтовариство зуміло також побороти ряд масових захворювань серед місцевого населення.

На сьогодні можна вважати, що пік середньорічного приросту насе­лення припав на 1985-1990 роки, коли він складав 87 млн. чоловік на рік. Однак зростання населення триватиме і надалі. Різні прогнози чисельності населення, як зазначає Н.М.Римашевська, демонструють очікувану кількість людей на планеті в 2050 році - 9,4 млрд. в 2100 році - 10,4 млрд., в 2150 році - 10,8 млрд. чоловік. Це середньозважений сценарій. Однак не виключені й інші сценарії, про які попереджають Е.Вайцзеккер з співавторами. Можливо, що на Землі в 2150 році максимально буде до 27 млрд., а мінімально - до 5 млрд. чоловік. Справа в тому, що існує тісна негативна кореляція між рівнем освіти і приростом населення. Автори запитують читача: «Чи не виникає у вас підозра, що деякі ісламські лідери, можливо, навмисне подавляють освіту жінок, маючи на меті «демографічну перемогу» ісламу?». Відомо, що за темпами приросту населення лідирує Афганістан, а в Іраку та Ірані режимами також підтримуються високі темпи приросту населення. Лідери слаборозвинених країн інколи відкрито про це заявляють, як президент Ботсвани Кетуміле Масіре (див.: Н.М.Римашевська). Найбільш населені країни світу - Китай (близько 1,3 млрд.) та Індія (більше одного млрд.).

Існування такої маси людей на Землі істотно вплинуло на розвиток усієї системи світових суспільних відносин. Унаслідок того, що земні ресурси катастрофічно вичерпуються, унаслідок різного соціально-економічного рівня розвитку народів, світ розколовся на групу суперрозвинених і групу слаборозвинених країн. Сучасне становище у світі таке, що більше мільярда чоловік потерпають від таких убогих умов життя, які пе­решкоджають реалізації закладеного в людях від народження генетичного потенціалу. Існуючі умови життя сотень мільйонів людей на планеті настільки принизливі, що ображають людську гідність.

Людство, як біологічний вид, прогресуючи і збільшуючи свою чисельність, неминуче витісняло на периферію життя інші види. Успіх людини як біологічного виду, а людина—це досить велика жива істота, змінив усе навколишнє екологічне середовище. Тому вид людський потрапив у становище конфронтації з оточуючою природою, яка, на жаль, не слабшає.

Ауреліо Печчеї вважав, що проблема меж людського росту залежить, головним чином, від культури людини. Адже людство в гонитві за наміченими цілями, готове до безрозсудного марнотратства, а це такий порок, який заважає людям скористатися плодами навіть досягнутого нині росту. Тому треба сконцентрувати зусилля філософів та ідеологів суспільства на тому, щоб розвинути в людині здатність і бажання управляти собою і своїм світом, виходячи з «розумних» потреб.

Печчеї констатував, що метою екологічного руху є необхідність повного і всебічного розвитку можливостей і здібностей усіх людей планети, як неодмінної умови подолання існуючої нерівності та забезпечення здорового і гідного життя для кожної людини. Це тим більше важливо зараз, оскільки нинішнє століття може стати вирішальним століттям у всій людській історії. Якщо люди переймуться почуттям взаємної відповідальності один перед одним, вони зможуть навчити цьому і наступні покоління, подавши їм зразок творчого відношення людина-природа. Нинішній спосіб існування повинен бути змінений. Цей авторитетний висновок зробили і сам А.Печчеї, і його соратники Е.Пестель, Д.Форрестер, Д.Медоуз, М.Месарович, Я.Тінберген та інші.

Природно, що такі сміливі цілі не могли уникнути утопізму. Печчеї розуміє, що для процвітання всіх ста націй-квітів людства необхідно, насамперед, більш рівноправне суспільство на всіх рівнях людської організації. Він вважає, що певний гарантований мінімальний рівень життя повинен стати невід'ємним правом будь-якого, народженого на світ грома­дянина. Такий соціальний мінімум у їжі, житлі, медичному обслуговуванні, освіті, інформації, комунікації, засобах пересування тощо, має залежати однак від конкретних кліматичних умов і традицій регіону.

Пекка Куусі, у свою чергу, провів глибокий і всебічний аналіз сучасної людської ситуації в роботі «Цей людський світ» (1985). Він вважає, що у справі виживання людство недостатньо керується принципами саморегуляції. Оскільки розвиток людства втягує кожного з нас у гонитву за своєю часткою природних ресурсів, то неминучий конфлікт з природою, який підсилюється, і як підсумок — загибель людства. Треба відмовитися від пасивної ролі і вибрати собі мету - керування еволюцією виду. Усі види живих істот уміють це робити, але людство — це лідер у великому світовому еволюційному процесі, підкреслює Куусі, і воно повинно зуміти зробити це краще інших видів.

У здійсненні доктрини виживання він бачить дві стадії. Перша вимагає навчитися розпізнавати перешкоди на цьому шляху. Основні труднощі тут полягають у здатності адаптуватися до природи. Якщо нам заважає суспільна система, ми повинні змінювати її в першу чергу, тому що суспільні системи - це недавнє творіння людей. Друга стадія — це вирішувати, як ми повинні змінювати нашу поведінку. Треба почати зі свідомого контролю над відтворенням населення. Але тут заважає католицька церква, яка ще у 1487 році почала «полювання на відьом» з винищування повитух і задала на століття певний стереотип того, що є природним у справі дітородіння. На сьогодні цей контроль має бути індивідуальним і соціальним. Однак Пекка Куусі відзначає, що саморегулюючий механізм скорочення числа людей уже працює в країнах, які йдуть в авангарді еволюції, тобто в індустріально розвинутих країнах.

Досить очевидним нині стало суттєве розходження темпів зростання народонаселення у різних регіонах планети. Н.М.Римашевська зазначає, що режим демографічного відтворення корелює з економічним і соціальним розвитком країни, з її причетністю до глобалізаційних процесів. Тому світ можна поділити на три великі зони: перший світ - це територія, яку займають країни сучасної західної цивілізації, розвинені країни; другий світ — це нові індустріальні країни. До країн другого світу можна включити Китай, Індію та республіки, які належали до складу СРСР. Третій світ — це слаборозвинені країни, які складають більшість населення нашої планети.

Країни першого світу здійснили демографічний перехід і характеризуються новим режимом відтворення населення. Зростання населення тут або припинилось, або близьке до нульового. Імміграційні потоки, які йдуть в ці країни, зменшують долю титульних націй, бо іммігранти мають більш високий рівень народжуваності. Нині відбувається «арабізація» Франції, «тюркізація» Німеччини і Голландії, «індопакістанізація» Англії. У США помітно зростає доля латиноамериканського, негритянського та китайського населення. В цих країнах переважатиме доля населення похилого віку, формуватиметься нова система відносин між генераціями, нові родинні відносини, нова медицина і побут.

У країнах другого світу склалась соціодемографічна ситуація, яка повторює те, що вже відбулось в Європі. Передбачають, що тут буде продовжуватись приріст населення при високих темпах економічного розвитку. Припустимо, що такий хід подій може дуже сильно вплинути на розподіл сил у світі протягом найближчих двадцяти-тридцяти років. Третій світ складають країни, які ще тільки починають входити в фазу демографічного переходу. Тут зберігаються високі темпи приросту населення при низькому рівні економічного розвитку.

В країнах другого, а особливо третього світу, переважатиме молодь, існуватимуть проблеми освіти і зайнятості нових поколінь. Як і сьогодні, більше сотні мільйона дітей не матимуть змоги відвідувати школу, сотні мільйонів голодуватимуть і вмиратимуть від голоду і хвороб.

Важливу роль у демографічних процесах історія відвела урбанізації, тобто масовій міграції людей у міста. Міська культура розвивалася протягом тисячоліть. У давньогрецькому суспільстві існували поліси (міста-держави), у яких культура, освіта, соціальні відносини були значно динамічнішими, ніж за їх межами. Урбанізація стала дуже помітною в XIX ст., коли зростання промислового виробництва в містах викликало величезну потребу в робочій силі. Динаміка зміни чисельності міського населення у світі така: 1800 рік - 3%, 1900 рік - 13,6%, 1950 рік - 28,2%, 1980 рік - 41,1% (1.821 млн. чоловік). Наприклад, у ФРН і Великобританії міське населення складає більше 90%. Не дивно, що в Європі, Північній Америці і Японії з'явилися колосальні промислово-міські утворення — мегаполіси, які поглинули великі маси людей. Саме мегаполіси і стали місцями зосередження науково-дослідних інститутів, навчальних закладів, музеїв, театрів, банків, заводів, фабрик тощо.

Цікаво, що в 1950 році найбільшим в світі містом був Нью-Йорк з населенням 12,3 млн. чоловік. На 10-му місці була тоді Калькутта — 4,4 млн. чоловік. В 2000 році перше місце займав Токіо з населенням — 27,9 млн. чоловік, Нью-Йорк займав п'яте місце з населенням 16,6 млн. чоловік, а на десятому місці був Лос-Анджелес з населенням 13,1 млн. чоловік. Очікують, що вже в 2015 році Токіо залишиться лідером з населенням 28,7 млн. чоловік, а на десятому місці буде Мехіко — 18,9 млн. чоловік. Динаміка вражаюча і невідворотна. Не дивно, що екологічні проблеми в мегаполісах досягли небезпечних масштабів. І тоді стала помітною протилежна тенденція, люди посунули з мегаполісів ближче до природи, у сільську місцевість, що отримало назву реалізація.