Ученик против учителя.

Можно сказать, что в этике Аристотель, более чем в других частях своего философского учения (например, в “метафизике”), расходится с Платоном. Именно в “Никомаховой этике” содержится известное высказывание, которому по традиции придан характер поговорки: “Платон мне - друг, но истина дороже”.

Отделив идеальное от материального, Платон создал теорию самостоятельного существования мира идей и “блага самого по себе”, которое рождает другие блага - почет, богатство и т. п.

У Аристотеля же мы видим, что идеальное не существует и не может существовать помимо материального, т. е. блага как такового не существует, а оно определяется разными категориями: качеством, количеством, соотношением и т. п. Аристотель отмечает, что нет науки о благе как таковом, но имеются различные науки, изучающие блага в той или иной сфере жизни; если речь идет о войне, то благо определяется стратегией, если о болезни - врачеванием. Аристотель, как и Платон усматривает высшее благо не в чувственных удовольствиях и материальных благах, а в духовном удовлетворении, в том душевном состоянии, которое возникает от чувства исполненного долга, осуществления человеком своего назначения. Аристотель и Платон сходятся в том, что назначение человека заключается в самосовершенствовании, самоутверждении своей личности как духовного существа. Аристотель согласен с Платоном также в вопросе о необходимости господства разума над чувственностью и вожделением человека, но далее идут заметные расхождения между Аристотелем и его учителем.

Платон считал тело темницей души, а чувственные влечения - цепями, сковывающими душу. Они отклоняют человека от его истинного назначения и увлекают ко всему низменному и порочному. Избавившись от вожделений и страстей, с помощью разума человек освобождается от этого мира и устремляется к высшей действительности. Значит, свобода человека, по Платону, сводится к господству разума над чувственными влечениями, к свободе от материальной действительности.

Аристотель же считал чувственные влечения и страсти свойствами неразумной части души человека. Для господства разума над чувственностью необходимо не отречение, не средство избавления от мира, а условие для правильного выбора человеком своего назначения, целесообразного образа жизни и поступков. Совершенствование человека должно происходить через познавательную деятельность, активное отношение к действительности и обретение власти над вожделениями и страстями.

Аристотель критикует известный тезис Сократа “Никто не делает зла по своей воле” ⁶ - тезис, разделяемый Платоном. Аристотель считает, что если следовать этому тезису, то человек не властен над собой и не несет ответственности за свои поступки. Но, например, “пьяных считают виновными вдвойне”, т. к. во власти человека “не напиться” ⁷. Значит, человек способен обладать положительными нравственными качествами и потому ответствен за совершенные им действия.

Аристотель критикует Сократа (и Платона) за недооценку воли человека. Познание того, что есть добро и что зло, не обязательно сопровождается желанием поступать хорошо. Требуется еще моральная устойчивость, нравственна принципиальность, волевая убежденность. “Надо, чтобы заранее был в наличии нрав, как бы подходящий для добродетели, любящий прекрасное и отвергающий постыдное” ⁸.

Аристотель приходит к выводу о практической бесполезности идеи блага, ее не применить на практике. "В тоже время невозможно представить себе, какая польза будет ткачу или плотнику для их искусства, если они знают это самое благо (само по себе), или каким образом благодаря уразумению (tetheamtnos) этой идеи врач станет в каком-то смысле лучшим врачом, а военачальник - лучшим военачальником. Ведь очевидно, что врач рассматривает здоровье не так, (т. е. не вообще), а с точки зрения здоровья человека и, скорее даже, здоровья “вот этого” человека, ибо он врачует каждого в отдельности" ⁹. То есть платоновская идея блага нереальна и недоступна человеку.

По убеждению Платона, одно из главных препятствий для реализации “идеального государства” состоит в преобладании у граждан личных интересов над общественным. Так как личные интересы и эгоистические чувства разъединяют людей и сеют вражду между ними. Платон предлагает такие меры, как общность жен и детей, упразднение частной собственности и т.п. Аристотель считал, что меры, предлагаемые Платоном, могут привести к противоположным результатам. Так, Аристотель утверждает, что общность жен и имущества сделает невозможной благородную щедрость. “Люди заботятся всего более о том, что принадлежит лично им; менее заботятся в той мере, в какой это касается каждого” ¹⁰. Аристотель приходит к выводу о необходимости сохранения формы собственности. «Лучше, чтобы собственность была частной, а пользование ею - общим. Подготовить же к этому граждан - дело законодателя» ¹¹.

Рассматривая вопросы о дружбе, себялюбии и эгоизме в восьмой и девятой книгах “ Никомаховой этики”, Аристотель высказывает мысль о том, что человек с умеренным чувством любви к себе будет руководствоваться разумом, справедливостью, стремиться к воздержанности и благородным поступкам (например, во имя друзей и отечества от может отказаться от имущества и принести в жертву свою жизнь, если в этом возникнет надобность. Философ приходит к выводу, что нельзя создавать чрезмерное единство в государстве, единомыслие граждан. “Дело в том, что следует требовать относительного, а не абсолютного единства как семьи, так и государства. Если это единство зайдет слишком далеко, то и само государство будет уничтожено; если даже этого и не случится, все-таки государство на пути к своему уничтожению станет государством худшим, все равно как если бы кто симфонию заменил унисоном или ритм одним тактом...” ¹².

В расхождениях между Платоном и Аристотелем отразилось одно из основных противоречий, лежащее в основе европейской культуры, - противоречие между идеалом и действительностью, между должным и сущным.

Аристотель, рассмотрев этику в плане человеческой (а не божественной) воли, сделал человека ответственным за свою судьбу и благополучие. Этим он отверг религиозно-мифологическую концепцию, согласно которой благодействие или несчастье человека определяется капризами судьбы. Аристотель исключил также благочестие из числа исследуемых добродетелей. Философ ничего не говорит о роли богов в нравственной жизни людей, в его этике полностью отсутствует религиозность. Аристотель исследует этические проблемы, чтобы помочь людям стать лучше и сделать общество более совершенным. В противоположность Сократу, Аристотель (впервые в истории этики) связывает этическую добродетель с желанием, хотением, волей, считая, что, хотя нравственность и зависит от знаний, тем не менее она коренится в доброй воле: ведь одно дело знать, что хорошо и что плохо, а другое - хотеть следовать хорошему. Добродетели не качества разума, они составляют склад души. Поэтому Аристотель различает диалоэтические (мыслительные) добродетели, связанные деятельностью разума, и этические - добродетели душевного склада, характера. И те и другие добродетели не даны нам от природы, нам можно приобрести их. Этическая добродетель есть нахождение надлежащей середины в поведении и в чувствах, выбор середины между их избытком и недостатком. Как определить надлежащую середину для каждого из нас? По Аристотелю, для этого необходимо либо обладать практической мудростью, рассудительностью, либо следовать примеру или наставлениям добродетельного человека.

По вопросу о прирожденном или приобретенном характере высших психических способностей человека Стагирит пишет, что, хотя добродетель - приобретенное качество души, однако “ведь и правосудными и благоразумными, и мужественными, и так далее (в каком-то смысле) мы бывали прямо с рождения...” ¹³. Вместе с тем Аристотель говорит, что приобретенные воспитанием добродетели выше дара природы, прирожденных способностей. Добродетель требует навыков, привычки, практики. “Добродетель есть сознательно избираемый склад (души), состоящий в обладании серединой по отношению к нам, причем определенной таким суждением, каким определит ее рассудительный человек. Серединой обладают между двумя (видами) порочности, один из которых - от избытка, другой - от недостатка” ¹⁴. Нелегко найти надлежащую середину в чувствах и поступках, гораздо легче стать порочным. Трудно быть добродетельным: “Недаром совершенство и редко, и похвально, и прекрасно” ¹⁵. Мало совершенных людей и много посредственных.

Добродетели Аристотель разделил, как уже было сказано, на два вида. Диалоэтические (мыслительные или интеллектуальные) и этические (нравственные). К первым относятся две - разумность, или мудрость, и рассудительность, практическая мудрость, приобретенная путем обучения. Вторые - добродетели воли, характера; к ним относятся мужество, щедрость, нравственность и т.п. Последние вырабатываются путем воспитания привычек.

Чтобы стать добродетельным человеком, помимо знания, что есть добро и зло, требуется также время для воспитания характера. Один хороший поступок еще не ведет к добродетели. Естественно, воспитание лучше всего начинать с детского возраста. Поэтому в сфере воспитания граждан Аристотель отводит большую роль законодательству и государству.

Говоря о “середине” как отличительном признании добродетели, Аристотель имеет ввиду “среднее” в области чувств. “Середина” - это “ничего слишком”. Стагирит подробно исследует с этой точки зрения добродетели, противопоставляя их порокам. Так, великодушию он противопоставляет тщеславие (“избыток”), с одной стороны, малодушие (“недостаток”) - с другой. Великодушие, следовательно, есть “середина”. Мужество - среднее между безрассудной отвагой и трусостью, щедрость - между расточительством и скупостью, скромность - между бесстыдством, наглостью и застенчивостью, робостью. Поскольку нравственное действие опирается на разум, оно подразумевает свободный выбор между добром и злом. “В нашей власти добродетель, точно так же как и порок, ибо мы властны действовать во всех тех случаях, когда мы властны воздержаться от действия” ¹⁶. Введя понятие свободного выбора, Аристотель открывает первую страницу длительного спора о свободной воле.

Погляди Аристотеля на соціальні проблеми, на державу, її сутність та походження ґрунтувалися на вивченні ним солідного фактичного матеріалу - дослідженні устрою 158 грецьких міст - держав.

Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага.

У своїй праці "Політика" Аристотель, з'ясовуючи принципи державного устрою, виділяє три правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить:

- монархію (влада одного, що переслідує загальне благо);

- аристократію (влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян);

- політію (влада більшості, яку відбирають на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей).

Неправильні форми державного устрою:

- тиранія (влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами,

- олігархія (влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду,

- демократія (влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах суто цієї більшості).

Демократія - "влада черні". Аристотель був противником такої демократії. Найліпшою формою державного устрою він вважав "політію". Аристотель виражав інтереси середніх прошарків рабовласницької знаті.

Філософ висловив дуже важливу думку про те, що в основі всіх великих суспільних потрясінь лежить майнова нерівність людей. Завдяки цьому одні люди у суспільстві - щасливі, інші - нещасні, одні мають , більше благ, "ніж це необхідно" - живуть у радості, насолоджуються інші вдаються до грабіжництва від бідності. Аристотель розумів, що коли у державі багато людей позбавлено політичних прав, коли у ній багато злидарів, тоді така держава неминуче буває переобтяженою ворожо налаштованими елементами" (Див. Аристотель. Политика. Соч в 4-х томах. - Т.4. - М., 1983. - С. 122).

Аристотель вперше піддав аналізу форму вартості. Він прийшов до висновку, що у міновій вартості товару лежить відношення рівності їх вартостей. Чому обмінюються товари? Тому що мають рівну вартість. Це теж - Аристотель.

7. Особливості середньовічної філософії. Етапи розвитку середньовічної філософії (апологетика, патристика, схоластика).

На зламі IV ст. нашої ери Римська імперія почала втрачати свою колишню могутність через загострення соціальної напруги і класову боротьбу. Повстання рабів, а також навала варварів призвели до того, що у V столітті Римська імперія остаточно розпадається. Разом з розпадом останньої рухнув рабовласницький лад, на руїнах якого виникло нове, феодальне суспільство. Відбулася зміна греко-римської культури - феодальною культурою, світоглядною основою якої стало християнство. Все це знайшло відображення і в суспільній свідомості, зокрема у філософії. Остання стає служницею богослов'я, а філософи стають, як правило, апологетами (захисниками) християнства.

Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності "за образом і подобою духу". В цьому плані людина феодального суспільства постає "духовною" людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед "одухотвореною" (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже власність феодала становили "душі".

Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як "зовнішню видимість" більш фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до розв′язання всіх, у тому числі й суто "земних", проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.

На цьому "грунті" і починається формуватися нова "середньовічна" філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим втіленням духовності мислиться Бог, то теологія (богослов′я) підноситься за цих умов на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошує "неістотними" тілесні характеристики людського індивіда, які раніше оцінювалися як найзначущі. "Нема різниці поміж юдеєм та гелленом", "нема юдея, ні грека, нема раба ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі". Ці твердження задають "ключ" для нового (духовно-особистісного) "прочитування" книг Старого Заповіту. З′являється новий "обраний народ" - християни. Християни стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.

В межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою "включеність" в ціле як щось саме собою зрозуміле.

Інша справа - середньовіччя. Узи, що залучають індивіда у "справжні" (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають виключно духовний характер. Все ж "земне", світське - держава та інші суспільні інституції - набувають характеристик "справжнього" існування, лише отримуючи санкцію "божественного буття" - благословення церкви.

Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином "двоїстого буття". Передусім - це "справжній" (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тварний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи "тварною" (сотвореною Богом) істотою, належала до цього (хай і ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачилися як принципово "непорівнянні" (реальність була притаманна виключно духовному, "божественному" буттю, що ж до "земного" світу, то він, власне, взагалі реально не існує: адже створений він Богом з ..."ніщо"), то необхідність їх зіставлення породжувала нераціональні, а то й надраціональні, містико - ірраціоналістичні способи і шляхи їх "контактів".

Ірраціоналістична "несумірність" земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому "апофатичному" (негативному) богослов′ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александрійської школи (Климент Александрійський - неможливість "позитивного" пізнання божественного буття).

Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про "первородну гріховність" людини і шляхи її подолання ("спасіння"). Таке "спасіння" неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. Щоб "спасти" людство, Бог сам має "стати людиною", не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. "Спасіння" людині не просто "дарується", воно здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.

Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетики" (від гр. "апологія" - захист), представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою "патристикою" (лат. патер. - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями - "отцями церкви" (pater ecclesiae) - вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.

Початок середньовіччя характеризується своєрідною дволінійністю у становленні і подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Це здійснюється в двох напрямках, які мають своїм джерелом "роздвоєність" пізньоантичної філософії на елліно - еліністичну, згодом на елліно - візантійську, і римську, згодом римсько - західноєвропейську.

Роздвоєння простежується вже в добу апологетики. В історико - філософській літературі чітко розрізняють "західну" (латиномовну) та "східну" (грекомовну) апологетики.

Перша ("західна") представлена іменами Мінуція Фелікса (кін. ІІ ст.), Квінта Тертулліана (бл. 160 - після 220), Арнобія (бл. 260), Лактанція (кін. ІІІ ст.);

Друга ("східна") - Юстін (бл. 132), Теофіл (кін. ІІ ст.), Іренея Ліонського (бл. 125), Іпполіта (кін. ІІ - поч. ІІІ ст.), Афінагора (ІІІ ст.), Александрійська школа : Філон (І до н.е. - І н.е.), Климент (бл. 150 - бл. 215), Оріген (185 - 253).

Грекомовна апологетика виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитування, тлумачення (віднайдення прихованого, "зашифрованого" смислу) "священих" текстів - так звана "екзегеза"; уже згадувана "апофатична" (негативна) теологія тощо.

Римська ментальність "західної" апологетики з її практицизмом орієнтувалася на "зовнішні" формально - логічні (так би мовити, "юридично" фіксовані) риси духовності (римсько - західноєвропейський варіант середньовічної парадигми лише в ІV ст. починає освоювати метод екзегези, а до апофатизму доходить аж у ІХ ст., та й то тлумачить їх - екзегезу та апофатизм - у своїй раціоналістично - формалістичній манері).

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно - філософської спадщини.

"Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? - риторично запитує Квінт Тертуліан. Нова, християнська "божественна" мудрість настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. "Син Божий пригвожденний до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер - немає сумнівів у правдивості цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно, тому що неможливо". За переказами, наведені міркування Тертуліан завершує словами: "Вірю, тому що абсурдно" (Credo, quia absurdum est!).

У ІV ст. завершується процес формування середньовічної світоглідно - філософської парадигми. На Нікейському соборі (325) формулюються основні догмати християнського віровчення.

Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані у патристичний період так званими "отцями" церкви. І тут як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого "каппадокійського гуртка". Григорій Назіанзін (бл. 330 -390), єпископ Константинопольський прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330 - 379), єпископ Кесарійський; Григорій (325 -394), єпископ Нисський. "Каппадокійці" або "три світочі Каппадокійської церкви", упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип "спадаючої досконалості", застосований для обгрунтування "троїстості" християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі "вирівнювання" неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення "рівноцінності іпостасей ("ликів") "божественної Трійці".Східній патристиці, як і східній апологетиці, притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальницький, "софійно - плюралістичний" підхід до світу, "екзистенційне" (орієнтоване на "внутрішній світ" унікально - неповторної людської особистості) його бачення.

Західні "отці церкви" - Амвросій (340 - 397), єпископ Медіоланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345 - 420), перекладач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354 - 430), єпископ Гіппонський - мислять, відповідно, в "західній" (спонукуваній римо - латинською ментальністю) манері з її практицизмом, "формалізмом", "епістемномонологічним" баченням світу тощо. Східна й західна "гілки" с.ф.п. постійно й активно взаємодіють.

Представником середньовічної схоластики, як напрямку у філософії, був християнський теолог, один із "батьків церкви" Аврелій Августин (354 - 430 рр.). Його вчення - головне джерело ранньої схоластики. Августин написав понад 100 праць, спрямованих проти науки і матеріалістичної філософії. Відомими його творами є: "Про безсмертя душі", "Сповідь", "Про град Божий", "Про єресі" та інші. Основну ідею творів Августина можна відобразити одним судженням: весь світ створений богом і пізнається людиною завдяки йому.

Августин - відвертий апологет церкви, християнських догматів, намагався світську владу поставити під контроль церковної. За заслуги перед християнством отримав назву "Блаженного". За вченням теолога, бог - абсолютна сила, абсолютна влада, начало всього існуючого, всемогутність у всьому. Бог не лише створив світ, але творить його безперервно. Він створив природу, матерію, простір, час, душу людини. Августин висунув одне з доведень існування бога, котре згодом було названо "онтологічним". Згідно з останнім, буття бога обґрунтовується, виходячи з ідеї його вседосконалості.

Однак концепція Августина "Блаженного" про всемогутність бога і божих творінь є суперечливою. Ця суперечливість випливає з його ж питання, яке він сам поставив і яке спробував з'ясувати. А питання стояло так: "Людина вільна від діянь бога чи підневільна?". Якщо людина вільна від діянь бога, то вона робить те, що хоче. А це означає, що бог не має вирішального впливу на людину, не має влади над нею. А якщо бог має владу над людиною і вона невільна, то всі вчинки її, у тому числі і гріховні, заздалегідь визначені богом, і тоді необхідно визнати, що підневільна людина - безгрішна, бо вона лише робить те, що передбачено богом. Людина не може грішити сама від себе. З цієї колізії Августин вийшов просто: він проголосив істинними всі божі діяння і всі божі істини. Воля людини вільна, але в межах божественного визначення. Необхідно в це вірити, щоб розуміти і необхідно розуміти, щоб вірити.

Августин вводить нове тлумачення часу - лінійні часові ритми (на відміну від циклічних античних). Це дає можливість виникнення нового. Плин часу як поступ, а це і є історія. Постає грунт для постановки проблеми творчості і свободи. Минуле і майбутнє - це пам′ять і надія.

Вольові характеристики людини переважають розумово - мислительні. Наука підпорядкована мудрості. Мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об′єктів. Віра передує розумові.

Боецій (480 - 524) - римський філософ, ув′язнений і пізніше страчений остготським королем Теодоріхом, склав у в′язниці програму перекладу грецьких філософських текстів на латинську мову, починаючи з Логіки Арістотеля, з метою надання латинським перекладам однозначної строгості й точності.

Засвоєння філософської культури пропонувалося як латиномовне і римоментальне продовження історії римської філософії. Це істотно загальмувало розвиток національних форм філософії у народів Західної Європи (аж до доби Ренесансу).

У VІІІ ст. на запрошення Карла Великого до Франції прибуває Алкуїн (бл. 735 - 804) і створює при дворі імператора знамениту "Академію", з якої починається так зване "Каролінгське відродження"; у ІХ ст. Іоанн Скот Еріугена (бл. 810 - 877) перекладає на латину "Корпус Ареопагітики" Псевдо - Діонісія - початок французької оригінальної філософії.

У цей період зароджується англійська оригінальна філософія, започаткована також ірландцями. Оксфордська школа - Р. Бекон, Іоанн Дунс Скот, Вільям Оккам.

Німецька філософія починається з учня Алкуїна Храбра Мавра (ІХ ст.) й Нотказа з Сен - Галленського монастиря. В німецькій філософії виразно помітні етнічні риси, спричинені міфоепічними впливами скандинавських саг і "Пісні про Нібелунгів".

Наприкінці V - на початку VІ ст. починає складатися система освіти. Марціал Капелла - "сім вільних мистецтв" - перші три - граматика, риторика і діалектика (мистецтво логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка), решта - арифметика, геометрія, астрономія і музика. Боецій обгрунтував і розробив цю ідею - "трипуття" і "чотирипуття". За цією системою велося викладання в перших монастирських і парафіяльних школах. Деякі з таких шкіл (Штутгартська, Ліонська, Реймська, Фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах зароджується специфічна система середньовічної філософсько - теологічної думки - схоластика. Трохи пізніше в ХІІ ст. виникають перші університети - Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика і набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Схоластика (від грец. - школа) - тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін.

Схоластика - безплідне мудрування, спосіб "обґрунтування" пустопорожніх, нереальних проблем. Для прибічників схоластики важливим є не зміст проблеми, не її сутність, а її форма, видимість предметного розгляду. Чого варта, наприклад, суперечка схоластів на тему: "Чи є у крота очі, чи немає?". Коли це елементарно з'ясовується з допомогою простого спостереження.

Цілі трактати правовірні схоласти присвячували таким беззмістовним темам, як: "Чи сплять ангели, чи ні?", "Якого віку був Адам у момент створення його Богом?", "Чи може всемогутній Бог створити такий камінь, який сам не зміг би підняти?"

Важливе місце у середньовічній філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять, так званих універсалій.

Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот Еріугена), відповідно із вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито поняття "будинок взагалі", "людина взагалі" і т. д. існують до появи конкретного будинку, людини тощо. Ансельм Кентерберійський формулює "онтологічне доведення" буття Бога: Бог існує, оскільки існує поняття найвищої досконалості

Номіналісти (Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Вільям Оккам) дотримувалися інших поглядів. Вони стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат. nomina - назва, ім'я). Поняття утворюються у процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією, здавалось би, абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме - що чому передує: об'єктивно існуючі речі поняттям про них чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, у зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму та ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

Концептуалізм – загальні поняття існують як думки бога про цей світ.

Авероїзм (ХІІІ ст. Давид Динанський) - Паризький університет - вчення виходило з матеріалістичних елементів філософії Арістотеля.

Найбільш відомим представником середньовічної схоластики був італійський філософ і богослов Тома Аквінський (1225 - 1274 рр.). Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з авероїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем: всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов′я.

Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму("природного богослов′я"). "Природне богослов′я" - найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам′ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійського.

Основна ідея усіх його численних філософських праць, виданих згодом у 18 томах, - це підпорядкування філософії релігії, знання -вірі, істини - божественному одкровенню. Він відомий у церковному середовищі як теоретик богослов'я, котрий обґрунтував п'ять способів доведення буття бога.

1. "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше" - необхідність віри в першодвигун, або в Бога.

2. "Продуктивна причина" - Бог.

3. Неможливо допустити випадковий характер світу - абсолютно необхідна причина, якою може бути надприродне - Бог.

4. Існування в світі різних ступенів тих або інших якостей обумовлює існування абсолютного мірила, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне - Бог.

5. Причиновість це обов′язково цілеспрямованість. Має бути той , хто цілеспрямовує існування світу.

Про людину. Людина, на думку Фоми, має раціональну природу: "Розум є наймогутніша природа людини". Призначення людини - розуміти і діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо - Бог.

Про свободу людини. В земному вимірі розум знає добро й зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум - причина свободи. Людина вільна в тому смислі, що, йдучі до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна - вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, які відкриваються розумом і Одкровенням божества.

Про добро і зло. Для Фоми витоки фізичного і морального зла - можливість кінцевого буття, в межах якого нам знайомі мутації й смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло - в непідкореності Богу, втраті зв′язку й пам′яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу й свободи.

Про душу й можливість до пізнання. Фома визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Оформлюючим початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини - від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніше в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більше в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують у чистому вигляді. На кожне враження відкликається ніби вся людина. При цьому пізнання завжди збагачує того, хто пізнає.

Філософське підгрунття богослов′я Фоми Аквінського це вчення Арістотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття - і існуюче в дійсності, і тільки можливе - може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми - поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" - це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсалій (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалії чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалії, так і індивідуальні об′єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалії, чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог.

Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог - істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.

Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. У формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.

Тома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою нерухомим центром Всесвіту є Земля, а всі інші планети - Сонце, місяць, зірки - обертаються навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.

Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Т.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (близько 1214 - 1294 рр.) і Дунса Скота (1265 - 1308 рр.).

По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з'ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоті і формалізму дослідні методи, котрі "доходять до пізнання причин явищ".

По-друге, на противагу правовірним схоластам і Т. Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства.

По-третє, вони прагнули розірвати зв'язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.

Раймунд Луллій (1235 - 1315) - запропонував своєрідну "логічну машину". Це була одна з перших спроб механічного моделювання логічного мислення. Сучасні логіки вважають Луллія попередником комбінаторних методів у новітній логіці.

Пізня схоластика:

Оригінальне номіналістське вчення з елементами матеріалізму представляв послідовник Дунса Скота, його співвітчизник Вільям Оккам (1300-1349 рр.)

Вільям Оккам стверджував, що загальні поняття (універсалії) не можуть існувати окремо від речей. Універсали, як ідеальні зразки речей, є лише "витвором" розуму. Реально існують лише окремі речі. Що ж до універсалій, то вони існують "лише у словах".

Схоласти вважали універсали вічними і незчисленними. Виходило навіть так, що цих універсалій було більше, ніж самих речей. Оккам оголосив справжню війну правовірним схоластам з приводу цього. Він намагався зменшити їх кількість, "зрізати" їх численні прояви ("форми", "сутності", "якості" і т.д.). Його критика універсалій отримала у філософії назву "бритва Оккама".

Оккам був переконаний, що вічними є не універсали, а матеріальні речі, матеріальна субстанція, яка немає ні початку, ні кінця і є істинно реальною і самодостатньою.

Оккам не визнавав авторитету церкви, рішуче виступав проти домінування папської влади над світською; ставив під сумнів вчення Томи Аквінського, згідно з яким філософії відводилася роль служниці релігії; вимагав звільнення філософії від релігії. Філософ вважав, що буття Бога, релігійні догмати, не можуть бути доведені, як у томізмі, з допомогою розуму, вони можуть бути сприйняті лише на віру. Невипадково, що за таке вільнодумство Оккам був відлучений від церкви з оголошенням довічного прокляття.

Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що за рівнем розвитку філософії, культури в цілому, середньовічна філософія була кроком назад порівняно з античністю, хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовласництва до феодальних суспільних відносин були прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. Феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

На межі двох епох - античної і - середньовічної - сформувався новий світогляд - виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?

Ці риси можна звести до таких тез:

Засилля в усіх сферах життя релігії;

Схоластика як спосіб філософствування;

Теоцентризм;

Геоцентризм;

Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

Слабкі паростки матеріалізму.

8. Загальна характеристика епохи Відродження. Соціально-філософська думка епохи Відродження.

Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Надходила нова доба - доба краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Тільки тепер, власне, закладались основи пізнішого розвитку великого виробництва. Диктатура церкви була зламана. Поступово зникали примари Середньовіччя. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки, астрономії, медицини. Це була доба, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток людства.

На етапі раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження, наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль.

Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV - XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль у подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в добу, котра отримала в історії назву - Відродження.

У філософії відбувається зміна у її предметності. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог (лат. "теос") стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентризм (грец. "антропос" - людина). Поряд з Богом, який формально продовжує бути "хазяїном" - творцем світу, з′являється постать людини, практично співмірної з Богом. Поряд із дослідженням природи, природних явищ у центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. Humanum- людяний).

"Пуризаційні" (спрямовані на очищення схоластичної латини від "варваризмів") зусилля перших гуманістів досить швидко трансформуються в боротьбу проти латиномовності культури взагалі (сам процес варваризації виявився закономірним результатом несумірності культуротворчого процесу західноєвропейських народів з чужомовною формою) - починається масове повернення культур західноєвропейських народів на рідномовний грунт і пов′язане з цим унікальне за інтенсивністю прискорення культуротворчого процесу, сплеск духовного життя (наукового, мистецького, філософського), який власне і називається Ренесансом.

Ренесансна "філологія" перетворюється на позитивну концепцію - теорію людини як центральної ланки реального світу. Це і є гуманізм Відродження. Для гуманістичної філософії Відродження характерним є осмислення людини передусім у її земному призначенні... людини... повертається до природи, і її стосунки з природою і Богом розглядаються в межах нового, пантеїстичного розуміння світу.

Першими "гуманістами" прийнято вважати -

Данте Аліг′єрі (1265 - 1321)

Франческо Петрарка (1304 - 1374)

Колюччо Салютаті (1331 - 1406)

Леонардо Бруні (1374 - 1444)

Джаноццо Манетті (1396 - 1459)

Увага до людської діяльності стимулює дослідницький пошук гуманістів у питаннях свободи волі в її відношенні до божественного провидіння. Це приводить до виокремлення поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх невблаганних сил, категорії фортуни.

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму - заперечення геоцентричної системи Птоломея.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви - Микола Кузанський (1401 -1464).

Микола Кузанський добре знав вчення античних філософів і багато в чому поділяв їхні погляди. Так, він стверджував, що світ нескінченний, що Земля є одним із багатьох небесних тіл та подібно до них сама рухається і не є центром Всесвіту; руху Землі ми не помічаємо, тому що сприймаємо його у порівнянні з чимось нерухомим. Наша Земля обертається навколо своєї осі і здійснює повне обертання протягом доби. В цьому плані Микола Кузанський був одним із попередників Коперника.

Істина, на думку філософа, досягається не у схоластичних, пустопорожніх дискусіях, а в процесі практичного досвіду, експерименту, вивченні природних явищ. При цьому він віддавав перевагу математичним методам пізнання.

Важливе місце у творчості Кузанського займали питання діалектики, яку він спробував відродити. Він доводив, що всі речі у світі мають зв'язок між собою і перебувають у вічному русі та змінах, що "всі речі складаються із протилежностей, що вони мають реальне існування.

М. Кузанський був кардиналом католицької церкви, але мав своєрідний погляд на сутність бога, відмінний від офіційного тлумачення цього. Він був пантеїстом, тобто вважав, що "бог в усіх речах, як всі вони в ньому", що природа - від бога, але сама вона має божественні атрибути - нескінченність у просторі і часі. Це тоді, коли канонічна, теологічна точка зору полягала в тому, що світ кінечний у просторі і в часі його творіння богом. Пантеїзм є типовим виявом специфічної для Ренесансу компромісної, "двоцентрової" картини світу.

Філософські ідеї М. Кузанського мали в цілому прогресивне значення.

Найбільш типовий вияв ренесансний платонізм знаходить у рамках так званої Флорентійської Академії, засновником і одним з найяскравіших представників якої був Марсіліо Фічіно (1433-1499). Він усвідомлював, що обгрунтування гуманістичних ідеалів потребує попереднього вирішення цілої низки кардинальних проблем, серед них - проблеми місця людини у світі, відношення Бога до світу і до людини.

Згідно з Фічіно, Бог творить світ, мислячи самого себе, через що виходить, що світ одвічно міститься в Богові, становлячи нероздільну з ним єдність. Світ, по суті, лише "розгортається" (подібно до уявлення Ніколи Кузанського) у вигляді нисхідних ступенів космічної ієрархії. Таких ступенів Фічіно вирізняє п′ять - Єдине (Бог), космічний розум (ангел), світова душа, якість, матерія (тілесна маса).

Матерія сама по собі не є злом, оскільки притаманна божественному першоєдиному як нижчий ступінь його сходження до множинності природного буття. Ця матерія містить у собі лише можливість зла. Між п′ятьма ступенями існує постійний динамічний зв′язок - "духовний коловорот" від Бога до світу і від світу до Бога. Перехід від непорушного світу першообразів до рухомого світу матеріальних речей може реалізувати тільки душа, якій притаманні властивості протилежних ступенів ієрархії: вона і єдина і водночас здатна породжувати множину одиничних речей. Саме душа є джерелом руху і життя космосу. Витлумачена в такий спосіб душа виявляється тотожною природі. Саме тут і реалізується головна світоглядна настанова нового бачення світу: проголошення природи головною реальністю буття (при формальному збереженні космічного повновладдя Бога). Тут же реалізується і друга важлива настанова гуманістичного світогляду - конкретизація істотних характеристик природного буття у специфічних особливостях людини, а не взагалі у природі як такій. Пануючи над рештою живих істот, людина сама стає свого роду Богом.

Видатний внесок у розвиток культури, живопису, науки і філософії доби Відродження зробив геніальний італієць Леонардо да Вінчі (1452 - 1519). Він був великим художником, механіком, інженером, математиком, астрономом і філософом.

Леонардо да Вінчі - автор знаменитої картини Мони Лізи ("Джоконди"), котра нині зберігається в Луврі (Париж). Йому належать ідеї створення парашута, літального апарата, багатьох технічних винаходів тощо.

Як філософ Леонардо да Вінчі близько підійшов до матеріалізму, визнавав вічність і нескінченність природи, захищав матеріалістичні ідеї Геракліта, Демокріта, Епікура стосовно руху, зміни речей і явищ, можливості їх пізнання, закономірностей їх розвитку. Явища природи, стверджував мислитель, ґрунтуються на об'єктивних законах природи. "Необхідність - наставниця і пестунка природи. Необхідність - тема і винахідниця природи, і вузда, і вічний закон" - це все думки Леонардо. Його поглядам притаманні елементи стихійної діалектики про перехід матерії з одного стану в інший. Так, вода перетворюється на пару, а пара на воду, остання стає льодом, а лід стає знову водою і т.д. Тут висловлена глибока здогадка про плинність, природних явищ. І далі: речі, котрі є у природі, безперервно вмирають і знову безперервно народжуються. Якщо будеш заміщувати те, що руйнується за день, то знову буде народжуватися стільки, скільки витрачається.

Варті уваги і погляди да Вінчі на процес пізнання. Вони теж є матеріалістичними, близькими до вчення Демокріта. "Все наше пізнання починається із відчуттів", - стверджував італійський філософ. Це - серйозний елемент, котрий стосується матеріалістичної теорії пізнання. У процесі пізнання Леонардо да Вінчі акцентував увагу на ролі досвіду, експерименту, на встановленні причинних зв'язків між явищами. Останнє є важливим завданням науки. Істина - одна, і належить вона не релігії, не теології, а науці, чільним провідником якої він був сам. Філософ боровся проти релігії, схоластики, алхімії, астрології. Леонардо відкидав уявлення Птоломея про те, що Земля - центр Всесвіту, і, таким чином, ставив під сумнів один із основних церковних догматів.

І насамкінець слід підкреслити, що, як митець, Леонардо да Вінчі, мав величезний вплив на розвиток мистецтва не лише у добу Відродження. Його естетичне вчення, реалістичне за своїм змістом і прекрасне за своєю формою, є неминущим надбанням світової культури.

Корінний переворот в уявленнях про Всесвіт, про рух планет, про Сонячну систему, здійснив видатний польський астроном Микола Коперник (1473 - 1543) - творець геліоцентричного вчення ("геліос" - із грец. сонце). Він завдав найвідчутнішого удару по теології, її догматах. У 1543 році у своїй праці "Про оберти небесних сфер" М. Коперник встановив, що не Земля, а Сонце є центром нашої планетної системи і, таким чином, цілком відкинув, птоломеївську теологічну концепцію як неспроможну.

Глибокі філософські роздуми стосовно походження природи, матеріальності світу, його об'єктивності, нескінченності і нестворенності ми знаходимо у творчості видатного італійського вченого Джордано Бруно (1548 - 1600). У молоді роки Джордано Бруно був монахом. Однак за свої погляди, котрі суперечили релігійним догматам, був звинувачений у єресі і відлучений від церкви. За відмову зректись своїх переконань у лютому 1600 року був спалений живцем на центральній площі у Римі.

Основні ідеї вчення Джордано Бруно: Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо, - лише мала частина світу. Зірки - це сонця інших планетних систем. Земля - пилинка у безкрайніх просторах галактики. Основа всього існуючого - матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Д. Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об'єктивність - продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. Водночас він стверджував, що "природа - це бог в речах", тобто, стояв на позиціях пантеїзму. Джордано Бруно - прихильник стихійної діалектики. Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. Д.Бруно: "... знищення є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов..." (Див. Джордано Бруно. Диалоги. М., 1949, стор. 291). І далі: "Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей" (там же).

Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно відродити стихійну діалектику античних філософів на основі геліоцентричного вчення. Це одна із характерних рис філософії Джордано Бруно.

Нова доба - доба Відродження - вимагала нових підходів до з'ясування особливостей формування держави, котра приходила на зміну феодальному державному управлінню. Необхідно було визначити основні засади її розвитку і функціонування. Першим, хто звернув на це увагу, був Ніколо Макіавеллі.

Ніколо Макіавеллі (1469 -1527) - відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням - аристократ із знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, потрапив у немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.

Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздробленість. Тому він намагався обґрунтувати таку концепцію державотворення, державного управління, виходячи з якої можна було б це подолати. Ідеал держави Макіавеллі вбачав у Римській республіці, вважаючи останню найкращою формою правління, бо вона є втіленням ідеї сильної держави, здатної зберегти громадський порядок і стабільність.

У своїй широко відомій праці "Державець" Макіавеллі описує способи створення сильної і могутньої держави в умовах, коли народ ще не вихований і не має громадянських доброчесностей. В таких випадках необхідно доводити, що держава - вищий прояв людського духу, а служба її - це мета, сенс життя підлеглих, щастя самої людини. Державець може і не враховувати прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави, збереження її цілісності і процвітання.

У своєму трактаті "Державець" Макіавеллі зображає тип правителя, котрий за допомогою жорстокості, обману, демагогії, насильства, дворушництва, зрадництва і т.д. забезпечує зміцнення держави і розширення своєї влади.

Державець не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою верховну владу, бо є доброчесності, володіння якими може привести правителя до загибелі, і є пороки, засвоєння яких дасть змогу Державцям досягти безпеки і благополуччя. Заслужити ненависть за добрі діяння Державцю так само легко, як і за погані вчинки. З цього випливає, що правителям, котрі намагаються утримати владу, дуже часто необхідно бути порочними. Кожний Державець хотів би набути слави милосердного, а не жорстокого. Однак, якщо Державець бажає утримати у покорі своїх підданих, він не повинен рахуватися з обвинуваченнями у жорстокості. Вдаючись в окремих випадках до жорстокості, Державці діють милосердніше, ніж тоді, коли допускають безлад, який веде до грабунків і насильства. Безлад є бідою, для всього суспільства, тоді як покара на смерть вражає лише окремих осіб. Всі необхідні жорстокості повинні бути здійснені відразу, для того, щоб вони були перенесені з найменшим роздратуванням; добродіяння ж повинні здійснюватися поволі, щоб підлеглі мали більше часу для їх вдячної оцінки.

Передбачливий Державець не повинен виконувати своїх обіцянок і зобов'язань, якщо таке виконання буде для нього шкідливим і якщо мотиви, котрі спонукали його дати такі зобов'язання, відпадуть. Звичайно, якби всі люди були чесними, то тоді подібна порада була б аморальною, але оскільки люди, як правило, не відрізняються чесністю, а підлеглі Державця не особливо турбуються про виконання своїх обіцянок перед ним, то і Державцю щодо них не слід бути особливо педантичним.

Згодом завдяки такому розумінню суті проблеми державного управління, державотворення, ставлення до підлеглих і з'явився термін "макіавеллізм" для визначення політики, що нехтує нормами моралі. Не випадково, що подібними порадами Макіавеллі користувалися всі диктатори, здійснюючи свою антидемократичну, аморальну політику.

Вважаючи армію важливим атрибутом держави, гарантом її захищеності і цілісності, Макіавеллі висловив ряд ідей стосовно її створення і зміцнення. Він, зокрема, рекомендував Державцю створити армію на основі загального військового обов'язку, на постійній основі, яка була б підпорядкована правителю. Бо армія найманців, на його думку, не може бути надійним захисником держави, оскільки вона не зацікавлена у її зміцненні.

Макіавеллі намагався обмежити владу церкви і авторитет папи, вважаючи, що церква винна у переслідуванні своїх корисливих інтересів і роздробленості держави, що було перешкодою для об'єднання багатьох князівств у єдину державу. Тому закономірно, що всі твори Макіавеллі були занесені церквою у так званий "Індекс заборонених книг".

Макіавеллі висловлював глибокі думки стосовно рушійних сил історичного процесу, вважаючи такими силами політичну боротьбу, пристрасті та матеріальні інтереси людей.

В ХV - ХVІ ст. переміщається на північ.

На ІІ етапі ренесансної доби в творчості її діячів починають домінувати "натуралістичні" мотиви. Межі специфічно "людського" в природі починають "розмиватись", і людина, зрештою, взагалі перестає вирізнятися на суспільному тлі природи. Пантеїстичні уявлення про світ поступаються місцем деїзму.

Дезідерія Еразм з Роттердама (Герхардт Герхардс - 1469 -1536) - урівнював християнську культуру з античною. Проблему співвідношення божественного проведіння і свободи волі Еразм наголошував на тому, що лише початок і кінець життя людського "в руках божих", а між цими вирішальними моментами свободно - вольові вчинки людини відіграють важливу роль. Інакше втрачають будь - який сенс і гріх, і доброчесність, і мораль узагалі.

Томас Мор (1478 - 1535) - Утопія (у - не і топас - місце) - соціалістична організація суспільного організму.

Мартін Лютер (1483 - 1548) - Віттенберг "богословські тези", загальне "священство" - позбавлення церкви політичного панування, підпорядкування її світській владі. Переклав Біблію німецькою мовою.

Жан Кальвін (1509 - 1564) - відрізнявся категоричнішим містицизмом та ірраціоналізмом. "Званих багато, а обраних мало" - обранцем може вважати себе кожний.

Основні риси філософії доби Відродження.

Гуманізм;

Геліоцентризм;

Критика схоластики;

Відродження античної діалектики;

Пантеїзм;

Повернення до матеріалізму;

Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин

9. Загальна характеристика філософії Нового часу.

Історична епоха 17-го і 18-го ст., з погляду духовного змісту, дістала назву Просвітництва. Класичне визначення Просвітництва дав І.Кант (1783 р.):

"Просвіта є виходом людини зі стану незрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість - це нездатність обходитися власним розумом без стороннього керівництва".

Таким чином, для Просвітництва характерні розум і самостійне мислення індивіда, а надалі дистанціювання від традиції та авторитету, повага до свободи і позитивне ставлення до здатності розумно розв′язувати всі питання.

Основи Просвітництва закладалися в двох напрямах:

1. Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччині). Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Логічне влаштування світу робить можливим пізнання його дедуктивним шляхом. Зразком є метод математики, в якій висновки робляться на основі нечисленних достовірних аксіом.

Дійсність складається з двох (Декарт), однієї (Спіноза) чи багатьох (Лейбніц) субстанцій, і Бог створив її досконалою.

2. Емпіризм (насамперед у Великій Британії, а потім і у Франції, частково у вигляді матеріалізму). Від Ф. Бекона тягнеться традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі й завершена Юмом, яка основою пізнання вважає (чуттєвий) досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події. Правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки.

Значимість цього напряму полягає передусім у його зв′язку з виникненням природознавства, а також у наголошуванні ним на ролі індивіда у філософії держави і права. Багато філософів-просвітників досягли значних успіхів і в інших галузях, таких як математика, фізика, політика чи дипломатія.

Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом намагається виділити з неї "забобонність", замінивши її більш раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимості у відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм. Бог створив світ досконалим, але відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спостереження спричинили прорив у природознавстві. Найяскравіший приклад цього Ньютон: його механіка (1687 р.) - це всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке грунтується на принципі чіткої причинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових відкриттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва.

Із соціального погляду, для цієї епохи характерне піднесення буржуазії, чому сприяв розвиток економіки. Цей процес супроводжується лібералізмом у теорії: як економічне вчення він вимагає свободи ремесла і торгівлі. Його девіз: "Laissez faire, laissez passer"(нехай робиться, нехай діється). До цього додається і філософське обгрунтування прав індивіда на противагу державі і співгромадянам. В Англії виникають важливі юридичні документи, які гарантують ці свободи, наприклад, акти "Habeas-Corpus" (1697 р.) та "Декларація прав" (1689 р.). Вагомими результатами роботи у сфері філософії права стали нові формулювання природного права і прав людини, наприклад, "Віргінський білль про права" (США, 1776 р.): "Усі люди від природи вільні... і мають... вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можливість придбавати і зберігати власність, а також прагнути до щастя і безпеки й досягати їх".

Ідеї Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. У їхніх рамках філософськи сформульовано важливі принципи:

- теорія договору: здійснення влади розглядати як договір між народом і урядом;

- суверенітет народу: влада в державі належить народу;

- розподіл влади: щоб виключити зловживання владою, влада має бути поділена на різні, (взаємно) контрольовані органи. Класичні формулювання цієї вимоги належать Локку і Монтеск′є;

- вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян.

Впровадження цих принципів відбувалося по різному. В Англії складається контституційна монархія (королівська влада, обмежена демократичними правами, закріпленими документами конституційного значення). На континенті - "освічений абсолютизм", заснований на принципі "Ніщо не робиться народом, усе робиться для народу".

У Франції спробу втілити в життя нові ідеї держави і прав своїх громадян здійснила революція 1789 р.

ХІV - ХVІ ст. Формувалась нова філософська парадигма, основні риси котрої змістовно корелювались зі специфікою буржуазного суспільства, яке утверджувало себе як нову промислово - урбаністичну цивілізацію. Відповідно до цього відбувається і зміна світоглядних орієнтирів. Поряд із традиційними духовними інтенціями на світ з′являється тенденція до ототожнення буття з природним буттям. Спочатку природна людина, згодом природа взагалі.

Домінуючою філософською тенденцією ХVІІ - ХVІІІ ст. стає матеріалізм. Термін ввів в ХVІІ ст. фізик Роберт Бойль, який позначив ним фізичний зміст речовини природи. Ляйбніц вводить цей термін у філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Філософська парадигма Нового часу - поліментальна.

Ми розпочинаємо вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII - XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль належить Ф. Бекону і Р. Декарту.

10. Проблема методу пізнання (Ф. Бекон, Д.Локк, Р.Декарт).

Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання - джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає у застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Який метод пропонує Бекон, стверджуючи: «Є три можливі шляхи пізнання. Перший - це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе (це абстрактний раціоналізм). Другий шлях - шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки - шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину - мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину»?

Основною філософською працею Ф. Бекона є "Новий Органон" (1620), в якій він з'ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.

У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, "який є істинно сутнім, володіє матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом... і який також при руйнуванні усіх природних тіл залишається непохитним та вічним" (Див. Ф. Бекон. Соч. в 2-х томах. - Т. 2. - М., 1972. - С. 335).

Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів Середньовіччя, які, на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета. Схоласт "... плете яку-небудь наукову тканину, безперечно, дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту і ні на що не здатну", - так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів (Див. Ф. Бекон. Соч.-Т.1.-С. 125).

На шляху пізнання природи є багато перешкод і хиб. Ці хиби Бекон назвав "примарами" - нереальними передсудами людського пізнання, які "осаджують розуми людей" і стримують науковий прогрес (Див. Ф. Бекон. Соч. - Т. 2. - С. 18). Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

Примари роду - "знаходять основу у самій природі людини, у племені чи самому роді людей" (Там же. - С. 19). Тобто людям, які належать до певної спільності, притаманні неправильні уявлення про щось, і ці неправильні уявлення передаються із роду в рід.

Примари печери - це хиби індивідуальні. "У кожного є своя особлива печера, котра послаблює і спотворює світло природи" (Там же).

Примари майдану - це передсуди, "котрі відбуваються ніби в силу взаємної зв'язаності і співтовариства людей" (Там же). Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які нерідко бувають далекими від істини, і сприяють хибам.

Примари театру - це хиби, які виникають внаслідок засвоєння неправильних філософських положень, філософських систем, "поставлених і зіграних комедій", котрі представляють "вигадані і штучні світи" (Там же. - С. 20).

Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від хиб, догм і передсудів.

Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове, без пропусків, сходження від конкретних численних фактів, їх властивостей до найзагальніших уявлень про них.

Кожний предмет, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, численні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв'язана із властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформляються. В такому випадку форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

На органічному зв'язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання.

Індуктивний метод пізнання конкретизують три таблиці, які, на думку філософа, дають можливість отримати істинне знання:

“таблиця сутності і присутності”

дослідник повинен дати повний огляд усіх речей, явищ природи, в яких є та властивість, яка його цікавить

“таблиця відхилень або відсутності”

в ній дослідник повинен виходити з того, що відсутність певної властивості у предмета означатиме відсутність її форми (сутності). Якщо предмет не має властивості, яку необхідно дослідити, то він виключається з подальшого розгляду.

“таблиця ступенів або таблиця порівнянь”

Дослідник у цю таблицю включає всі предмети, котрі відрізняються один від одного за ступенем властивостей, форму яких необхідно знайти (Див.Ф. Бекон. Соч. в 2-х томах. -Т.2.-С. 93, 104).

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять та аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, "природної філософії".

Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії XVII століття.

Заради справедливості слід також відзначити, що індуктивний метод Бекона страждає однобічністю, бо зводить процес пізнання лише до аналізу, розчленування, залишаючи поза увагою уже доведені наукою загальні аксіоми, індуктивний метод Бекона не може дати уявлення про цілісність природи.

Предметом філософії, за Беконом, є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог - предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

Природа - джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основний ступінь пізнання - чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання - це рух від досвіду до вищого узагальнення.

Світогляд Бекона був суперечливим, неоднозначним. В одному випадку він визнавав вчення про атомну будову речовини, в іншому - стверджував, що "все це є неправильним", що матерія - це "сукупність частинок" (Див. Ф. Бекон. Соч. в 2-х томах. - Т. 2. - С. 90).

Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так, він вважав, що на шляху пізнання природи слід взяти за зразок "божественне творіння", "божественну мудрість і порядок" (Там же. - С. 36), включав бога у предмет філософії і т.д.

Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв винятково важливу роль у подальшому розвитку світової філософії. Філософія Френсіса Бекона - це уособлення англійського Відродження.

За часів Бекона експеримент, досвід, вважали найважливішим методом вивчення природи. Була прийнята думка, що таке вивчення є найбільш істинним, достовірним. Однак розвиток науки все вагоміше ставив на порядок дня питання про пошуки більш загальних синтетичних методів дослідження природи, погляд на світ не як на випадкове нагромадження предметів, не зв'язаних між собою, а як на єдине ціле.

Здійснити це могли лише видатні особистості з новим стилем мислення, котрий поєднував би знання, отримані у процесі спостереження й експерименту, із здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень.

Такою особистістю і став видатний мислитель Франції XVII ст. - Рене Декарт - один з основоположників науки і філософії нового часу.

Рене Декарт (1596 -1650) - філософ, математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив у Нідерландах, де займався науковою діяльністю. У 1649 році після переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650 р.

Р. Декарт - один із творців вищої математики, аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один із перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: "Розмірковування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта - дуалізм.

Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це - протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, "мислячу субстанцію", котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала - матеріальне й ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм (від лат. dualic- двоїстий).

У теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання - дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів та аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило - не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням у непізнаваності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: "мислю, отже існую".

Друге правило - розподіляти кожне ускладнення, яке виникає у процесі пізнання на стільки частин, на скільки це можливо для їх кращого розв'язання.

Третє правило - мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило - необхідно у процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей - того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил - гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є оманливими. Єдиним, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого Пізнання, досвіду. Мислення - це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинне щодо останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму - напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат. rаtiо - розум, rаtiоnаlis - розумний).

Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді та його узагальненні, а взяті із самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності із чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Дуалізмові духовного і матеріального світів відповідає зумовлене розквітом природознавства знедуховлення фізичного світу: тіла перебувають під дією законів природи, наприклад, механічних законів тиску й удару. Дух же - вільний. Нижча форма цієї свободи - мимовільне судження, що випливає з байдужості, коли нічим не обмежена воля виносить рішення щодо суб′єктів, які розум ще не осягнув повністю, то виникає помилка. Запобігти її можна, тільки утримуючись від суджень про те, що пізнане недостатньо. Декарт оцінює свободу як результат згоди із судженням, зміст якого очевидний: "Якби я ясно бачив, що істинне і добре, я б ніколи не вагався, як завжди маю судити чи що обирати: тоді я міг би бути зовсім вільним, але ніколи - байдужим".

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки мали значний вплив на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним із перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про "природженість ідей", був Джон Локк.

Джон Локк (1632 - 1704) - видатний англійський філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д. Локка є: "Досліди про закони природи" (1664); "Два трактати про державне управління" (1690); "Дослід про людське розуміння" (1690); "Думки про виховання" (1693) та інші.

Локк спробував на противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. "На досліді ґрунтується все наше знання - від нього воно врешті-решт походить".

Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empirіа - досвід) - філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж. Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були природженими, тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі "вроджені" ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, - лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї - неможливі.

Локк - автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus - відчуття). Сенсуалізм - філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-емпіриків, сенсуалістів.

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об'єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура кожного тіла тощо. Вторинні якості - суб'єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло, смак тощо. Такий підхід до з'ясування відмінностей первинних і вторинних - якостей речей - це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання. Основне завдання філософії - дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Дж. Локк є видатним теоретиком у галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка, природного, а не божественного походження, так само, як і влада короля. Людство народжене вільним і наділене від природи свободою, а влада короля "була дана йому волею мас". Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це - "головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від "природного стану"". (Дж. Локк. Избр. Филос. произведения в 2-х томах. - Т.2. - М., 1960. - С. 16).

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право державі, суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави - це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід'ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність, за Локком, - це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави - збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною, її завдання - видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання. Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби у подальших нарадах, зборах і т.д. Виконавча влада, навпаки, має потребу у постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Філософські та соціально - політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив подальший розвиток світової філософії, англійського Просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання - проти ідеології феодального суспільства.

I1. Філософське Просвітництво 18ст.

Шарль Луї де Монтеск′є (1689 - 1755) - запропонував розуміння історії як природного, зумовленого законами процесу. Закон історії тлумачиться в просвітницькому дусі як "людський розум, що править народами". Відношення законів до природних обставин становить Дух законів. Незаперечною заслугою є детальне розроблення ним локківської ідеї поділу влади. Лише за умови такого поділу можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов′язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

Французька філософія займає чільне місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Франсуа Марі Аруе Вольтер (1694 - 1778) - видатний французький просвітник-енциклопедист, філософ, історик, блискучий літератор, правознавець, захисник знедолених. Всією своєю багатогранною діяльністю боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: "Народ Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає свобода, ти народжений для неї" - це Вольтер. За критику антидемократичного правління регент Франції майже на рік був засланий у Бастилію. Нерідко він був змушений тікати від переслідувань за кордон.

Опублікував низку філософських праць - таких, як "Філософські листи" (1727 - 1733), "Метафізичний трактат" (1734), "Розмірковування про людину" (1737), "Основи філософії Ньютона" (1736 -1738), "Сократ" (1759), "Кишеньковий філософський словник" (1764) та багато інших. За життя Вольтера вийшли друком 19 томів його творів. Посмертне, повне видання творів філософа налічувало аж 70 томів.

У цих творах Вольтера були закладені основи французької філософії і французького Просвітництва.

Головний об'єкт його досліджень - природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. сlеrісаlіs - церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму. Основний девіз творчості Вольтера: "Чим люди освіченіші, тим вони вільніші". Не випадково багато праць філософа викликали супротив владних структур, ряд із них за рішенням французького парламенту було заборонено і спалено.

Вольтер розумів, що для розвитку Просвітництва недостатньо лише заперечувати реакційну теологію, засилля клерикалів. Тому він вдався до матеріалістичних вчень англійських філософів - Бекона і Локка, праці яких добре знав.

Вольтер визнавав сенсуалістичну теорію Дж. Локка. Він відкидав твердження Берклі, англійського філософа-ідеаліста, що речі існують лише у відчуттях самого суб'єкта. Предмети зовнішнього світу існують реально, об'єктивно і своїм впливом викликають у нас певні відчуття. Твердження Берклі - це "абсурд". І далі: "елементи світу матеріальні, інакше кажучи, вони є протяжною та непроникливою субстанцією".

Разом з тим Вольтер визнавав існування бога як творця - упорядника Всесвіту. Бог його створив і більше не втручається у його існування. Він вважав, що остаточне з'ясування походження природи не можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати бога як її творця. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. Deus - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування.

Вольтер доводив, що матерія свій рух "отримує ззовні", і це означає, що бог є. Однак згодом під впливом англійських філософів-матеріалістів він дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що бог "іманентний самій природі". Тобто перейшов на позиції пантеїзму.

Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

Вольтер висунув та обґрунтував ряд плідних ідей стосовно предмету історичної науки. Він вважав, що історики повинні вивчати не діяльність коронованих осіб, а життя народу; історики повинні досліджувати його духовну культуру - мораль, філософію, право, науку, мистецтво, літературу. Предметом історії повинна бути історія розвитку матеріальної культури людства. Вольтер сам був автором ряду змістовних історичних праць - таких, як "Історія Карла XII" (И31); "Епоха Людовика XIV" (1751); двотомна "Історія Російської імперії за Петра Великого" (1709, 1763) тощо.

Жан Жак Руссо (1712 - 1778) - визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: "Розмірковування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- проблема договірної теорії суспільства і держави;

- проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист знедолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ'я і гноблення. Філософ щиро вірив у те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях "просвіченого правління". Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення - це Просвітництво. Філософ був упевнений, що "народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними" лише доти, "доки влада, з одного боку, а просвіченість і мудрість - з іншого, не вступлять у союз".

Далі. З'ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальним, критеріальним джерелом такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.

"Та людина, - писав Руссо, - яка, обкопавши й обгородивши певну ділянку землі, сказала: "це моє" і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства".

Однак філософ, у принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її надвеликого розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде великої приватної власності, а отже, і соціального поневолення.

Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об'єднання людей, яка б захищала й охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою - держави, котра основана на суспільному договорі. Він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.

Значним внеском Руссо у договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез:

- народ - суверенний;

- суверенітет народу невід'ємний і неподільний;

- законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається "загальна воля" народу.

Свої педагогічні погляди Руссо - протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добропорядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сім'ю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання й апеляція до їхнього розуму.

У з'ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів - визнавав існування двох рівноправних начал: матерії і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну догматику усіх релігій, які суперечили "суспільному договору", і разом з тим прагнув обґрунтувати свою "громадянську релігію", вимагаючи, щоб "кожний громадянин" - мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. У питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. Teos - бог) - світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом керує мудра і могутня сила, котра є "благий бог".

Дені Дідро (1713 - 1784) - видатний французький філософ, просвітник, ініціатор і керівник багатотомної енциклопедії, письменник. Разом з Вольтером мав великий вплив на суспільно-політичне життя Франції, її філософію і культуру.

Основні філософські праці присвячені з'ясуванню проблем походження природи, теорії пізнання, психології, атеїзму, літератури і мистецтва. Серед них: "Філософські думки" (1746), "Думки до пояснення природи" (1759), "Розмова Д'Аламбера і Дідро" (1759), "Філософські основи матерії і руху" (1770) та численні статті в енциклопедії.

За своїми філософськими переконаннями Дідро - матеріаліст. Він був переконаний, що природа існує об'єктивно, реально, що "неможливо передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом". Відчуття є джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними щодо них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо у процесі досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму.

"Пам'ятай, - писав філософ, звертаючись до свого читача, - що відчуття становлять джерело усіх наших знань, що природа не бог, людина - не машина, гіпотеза - не факт; і будь певний, що якщо ти побачиш у моїй книзі що-небудь, що суперечить цим принципам, це означатиме, що ти мене зовсім не зрозумів".

Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі - три методи дослідження: спостереження природи, розмірковування й експеримент. "Спостереження збирає факти; розмірковування їх комбінує; дослід перевіряє результати комбінацій".

І далі: "Достовірний метод філософствування був і буде полягати в тому, щоб розумом та експериментом контролювати відчуття, відчуттям пізнавати природу".

Дідро був переконаним атеїстом, піддавав нищівній критиці засилля церкви у суспільному житті, теологію, релігійні догмати. У своїй філософській еволюції філософ швидко пройшов шлях від деїзму Вольтера до матеріалізму й атеїстичних поглядів.

Головною справою життя Дідро, безумовно, було видання "Енциклопедії або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", котра відіграла велику роль у пропаганді нових суспільно-політичних ідей, наукових досягнень, поширенні Просвітництва, критиці схоластики та релігійного мракобісся. У Дідро були величезні труднощі на цьому шляху, але він довів цю справу до кінця - 35 томів енциклопедії були видані.

Енциклопедія стала одним із видатних наукових і культурних надбань XVIII століття. Говорячи словами Дідро, енциклопедія набула значення "найрідшої з існуючих пам'яток людського розуму".

Вплив Дідро на суспільну думку в європейських країнах був величезний. Спілкування з ним стало бажаним для багатьох монархів, котрі намагалися показати свою просвіченість. Російська імператриця Катерина II не забарилась скористатися цим. Дідро був запрошений до Петербурга. Протягом одинадцяти місяців (у 1774 р.) Дідро майже щоденно проводив двогодинні бесіди з імператрицею про нагальні соціально-економічні проблеми європейських країн і Росії. Філософ справив на Катерину II позитивне враження. Та й Дідро теж не залишився у боргу перед імператрицею, оскільки він вважав найкращим державним устроєм просвічену монархію і захищав її.

Серед французьких просвітників-енциклопедистів XVIII століття чільні місця займали видатні філософи-матеріалісти К. Гельвецій і П. Гольбах. Основними проблемами їх філософського вчення були проблеми природи, людини і суспільства.

Клод Адріан Гельвецій (1715 - 1771) - стійкий прибічник матеріалістичної філософії, зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він вбачав у тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: "Про розум" (1758), "Про людину" (1772), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з'ясувати сутність людини і суспільства.

Сутність вчення К. Гельвеція: природа існує об'єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу, її предмети та явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.

Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального середовища. Гельвецій стверджував, що "жодна людина не народжується доброю" і що "жодна людина не народжується злою". Люди народжуються не лише без ідей, а й "без характеру, і байдужі до морального добра та зла...". "Людина в колисці - ніщо, і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, на кінець, навіть почуття себелюбства - все в ній нажите" (Див. К. Гельвецій. Соч. в 2-х томах. - Т.2. - С. 263, 271). І далі: "усім тим, чим ми є, ми зобов'язані вихованню" (Там же).

Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людини залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання необхідно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх корисними для нього. Нове законодавство повинно стати основою нової моральності і нового виховання. Все суспільне життя, на думку філософа, цілком залежить від законодавства, а останнє повинне враховувати думку людей.

У своїй знаменитій праці "Про розум" Гельвецій піддав гострій критиці церкву, реакційну мораль теологів, протиставляючи їй "земну", людську моральність. Не випадково паризький архієпископ різко засудив книгу філософа, яка "приймає за своє основне начало мерзотну доктрину матеріалізму..., котра встановлює правила, зовсім протилежні євангельській моральності, котра спрямована на порушення миру в державі, на обурення підлеглих проти влади і проти самої особи їхнього государя; вона сприяє безбожникам, деїстам, всілякого роду невіруючим; Ф відроджує майже всі їхні безбожні системи, які повні ненависті до церкви та її служителів, які порушують побожне благоговіння перед священним писанням й батьками церкви і які є блюзнірськими, богохульними, хибними і єретичними" (Цит. за: В.Н. Кузнецов, Б.В. Мееровский, А.Ф. Грязнов. Западноевропейская философия XVIII века. - М., 1986. - С. 303).

Промовиста характеристика вчення Гельвеція. Чи не правда? Паризький парламент засудив книгу Гельвеція "Про розум" до спалення. Однак це не зламало філософа. Він продовжував працювати над проблемою людини. У 1770 році робота над новою книгою була завершена. Гельвецій назвав її "Про людину", але публікувати не наважувався, боячись переслідування. Книга вийшла вже після смерті філософа, у 1772 році, в Голландії (до речі, з допомогою російського посла у цій країні князя Д. Голіцина).

Серед великих французьких філософів-енциклопедистів Поль-Анрі Гольбах (1723 - 1789) був найбільш яскравим, ґрунтовним і послідовним у своїх філософських поглядах. Написав ряд змістовних праць - таких, як "Викриття християнства" (1761), "Кишенькове богослов'я" (1768), "Система природи, або Про закони світу фізичного і духовного" (1770), "Соціальна система" (1773), "Природна мораль" (1776) та багато інших. За свою творчу діяльність у 1780 році був обраний почесним членом російської імператорської академії наук.

Головною філософською працею Гольбаха була "Система природи". В ній він дав розгорнуту, добре обґрунтовану теорію матеріалізму.

Основні положення філософського вчення такі:

Природа існує сама по собі, реально, об'єктивно, незалежно ні від бога, ні від людини. Вона - вічна, ніким не створена. "Слова бог і творіння не містять у собі ніякого реального змісту, тому їх необхідно вилучити із вжитку ".

Основою природи є матерія і рух. "Матерія є все те, що якимсь чином діє на наші відчуття". Це-одне з найбільш важливих визначень матерії як речовини, що є у філософській літературі.

Рух - універсальний атрибут матерії, "спосіб її існування". Рух необхідним чином випливає із самої сутності матерії. Рух і матерія - взаємозв'язані. Немає матерії без руху, як і руху без матерії. "Природа отримала свій рух від самої себе".

Гольбах розрізняв два види руху:

- рух як переміщення тіл, котрий ми спостерігаємо;

- рух як внутрішня, прихована зміна. "Рух... є послідовна зміна відношень якого-небудь тіла до різних точок простору" (Див. П. Гольбах. Соч. в 2-х томах. - М., 1963. - Т.1. - С. 75). І далі: "існує ще внутрішній і прихований рух, котрий залежить... від поєднання, дії і протидії невидимих молекул, з яких складається... тіло" (Там же. - С. 69). Таким чином, Гольбах близько підійшов до розуміння руху як "зміни взагалі".

Джерелом пізнання є природа. Наші відчуття - це образи тих речей, які ними відображаються. "Будь-яка ідея - це образ предмета, від якого походять наші відчуттята уявлення". Гольбах солідарний із сенсуалістською теорією пізнання Дж. Локка.

Критика релігії та ідеалістичної філософії. Релігія виникла в результаті темряви, обману одних і жахом перед невідомим - інших. "Релігія - це мистецтво одурманювати людей з метою відволікання їх думок від того зла, якого завдають їм у цьому світі ті, що мають владу". "Кожна людина, яка розумно розмірковує, швидше стане атеїстом, бо з допомогою розмірковування вона прийде до того, що теологія є набором нісенітниць, що релігія суперечить усім принципам здорового глузду і вносить блуди у людське пізнання. Гольбах рішуче виступив проти ідеалізму англійського філософа Дж. Берклі (1685 - 1753), котрий виходив із того, що існує лише те, що людина сприймає з допомогою відчуттів безпосередньо.

"Існувати - означає бути сприйнятим" - основна теза беркліанської філософії. Те, що не сприймається відчуттями, отже, не існує. Без суб'єкта немає і об'єкта. Це, безумовно, нісенітниця. Таку "філософію" Берклі Гольбах називав "найсумбурнішою" з усіх ідеалістичних систем, бо вона суперечить здоровому глузду.

Погляди на суспільство, його устрій. В основі їх - знання, освіта, просвітництво. Перетворення суспільства у відповідності з цим - єдиний шлях до покращення життя людей. Вирішальна роль в історії належить законодавцям, котрі повинні приймати "справедливі" закони. Бо лише такі закони забезпечать людям щасливе життя. Був прибічником договірної теорії держави. Вимагав свободи для функціонування приватної власності. Найліпшою формою державного устрою вважав конституційну монархію, не відкидаючи при цьому й абсолютної монархічної влади, у випадку, коли вона є "просвітницькою". Буржуазне суспільство розглядав як "царство розуму".

Філософія Нового часу завдяки рішучій діяльності її видатних творців остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

12. Вчення про пізнання І. Канта. Етичне вчення І. Канта.

Імануїл Кант (1724 - 1804) - німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився у м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

Розрізняють два періоди у творчій діяльності Канта - "докритичний" (до 1770р.) і "критичний".

У "докритичний" період Кант виступив як знаний вчений, теоретик, природодослідник. У цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей поза свідомістю людини.

"Ідеалізм, - писав Кант, - полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що існують поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність" (Цит. за: П.С.Таранов. 120 философов. - Т. 2. - С. 466).

У "докритичний" період Кант публікує свою блискучу роботу "Загальна природна історія і теорія неба" (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження Сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення Сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій - притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей Сонячної галактики - розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.д. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих - це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперника. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

У "докритичний" період Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Таким чином, у "докритичний" період вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об'єктивного, реального існування природи (концепція природної історії Сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

У "критичний" період творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. У цей період Кант публікує ряд праць - таких, як "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності суджень" (1790).

Головна ідея цих творів - це "критика" теорії пізнання, теза про те, що людина, перш ніж з'ясувати сутність речей, повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Уже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглинка у кантівську теорію незнання. Це - перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а - не, gnos- знання) - вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу. Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв'язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.

Другий елемент агностицизму Канта - це розмірковування про несхожість, неідентичність самого предмета і його образу. Предмети природи, за Кантом, існують поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само, як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, не сам біль.

Третій елемент агностицизму Канта - це уявлення про категорії мислення як "чисті", апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. а рriorі - первісна) - термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду та незалежно від нього, і які споконвічно притаманні свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час, є апріорними формами пізнання. Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є "чистими", апріорними, позбавленими "домішок" досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. - переступати) - все те, що виходить, "переступає", за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом пізнання узагальнення практичного досвіду.

Апостеріорі (від лат. -з наступного) -термін, що, на відміну від апріорі, означає знання, котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта - це розрив діалектичного зв'язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є "річчю у собі" і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак, з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано, і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність, таким чином, з'являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може. Кант - філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму, а, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну, 3 іншого боку, розглядаючи так звані антиномії "чистого розуму", розкрив глибоку діалектику взаємозв'язку категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. — суперечність у законі) – нездоланна суперечність, ускладнення. Що це за антиномії "чистого розуму"?

Кант у своїй праці "Критика чистого розуму" розглядає чотири такі антиномії. Для прикладу розглянемо дві з них:

- Світ має початок у часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

- Будь-яка складна річ складається із простих частин. У світі немає нічого простого.

Тобто Кант звернув увагу на суперечності "чистого розуму", які, на його думку, є нерозв'язними, антиномічними. Іншими словами, "чистий розум" може довести одну частину антиномії і спростувати іншу, й навпаки, може довести іншу та спростувати одну. Вчення Канта про антиномії "чистого розуму" відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

Інтерес становлять і розмірковування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним із досягнень німецької класичної філософії.

Антропологія Канта розглядає людину визначену, на противагу тварині, не інстинктом, а розумом. Тому виховання має перешкоджати можливому занепаду індивіда до дикості. Виховання має освічувати, тобто не лише "муштрувати", а й учити дітей мислити. Воно відбувається шляхом "приборкання дикості" (дисциплінування), наставляння до здобуття навичок, інтеграції в культуру. Важливим є моралізування, покликане прищепити правильні погляди. Крім того, людина відрізняється від тварини своєю історією. У ній відбувається вдосконалення людини шляхом передачі досягнутого через покоління. Таким чином, природа здійснює свій потаємний план - розвинути в людстві все, закладене нею від початку. Рушійна сила - антагонізм людської природи, його "нелюдима товариськість": людина прагне до суспільства, але й противиться йому. Досягнення цілком справедливого громадянського суспільства - "вище завдання природи людському роду, бо (лише так) природа може зреалізувати решту своїх задумів щодо нашого роду".

Вихід із безправного природного стану, за філософією права Канта, в "первісному договорі". Лише держава, що постала в такий спосіб, може гарантувати своїм громадянам право на недоторкану свободу й рівність. Категоричний імператив права такий: "Чини так‚ щоб вільна реалізація твоєї волі могла співіснувати зі свободою кожного за єдиним загальним законом". Такі природні утворення‚ як свобода укладення договорів шлюб і власність‚ гарантуються приватним правом. Публічне право підпорядковує всіх громадян загальному законодавству. Від попередніх просвітників Кант успадкував ідею республіканської конституції з розподілом влади‚ суверенітетом народу і правами людини. Нарешті‚ міжнародне право має забезпечити свободу і мир між народами. У праці "До вічного миру" (1795р.) Кант називає його умови:

- республіканська конституція окремих країн;

- федералістський мирний договір держав;

- право громадянина світу (обмежене).

Кант - дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об'єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, вважав, що вони є "речами в собі", тобто непізнаванними.

Далі. Заперечуючи бога як архітектора Всесвіту. Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії; У зв'язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. "Я повинен, - писав Кант, - потіснити знання, щоб надати місце вірі".

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта - це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання.

13. Історичні умови виникнення марксизму. Марксистське вчення про суспільно-економічну формацію.

Марксизм, який виник у 50-х роках XIX століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, спробою дати цілісне уявлення про світ, людину, суспільство, загальні закони його розвитку, соціально-класові суперечності та шляхи їх подолання, її авторами були німецькі філософи Карл Маркс (1818 - 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 - 1895).

Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.

Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були; утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі,

Теоретичними джерелами марксизму стали: англійська політична економія (Д. Рікардо, Ад. Сміт); німецька класична філософія (Г. Гегель, Л. Фейєрбах); соціологічна концепція, французьких та англійських соціалістів (А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен).

Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф. Енгельс виділяв у цьому плані три найбільш видатні відкриття того часу. Це відкриття у 50-х роках XIX століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянинов); відкриття Ч. Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.

Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності - метафізика - почала поступатися новій концепції - діалектиці.

Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.

Марксистська філософія є результатом усвідомлення соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному - буржуазному. Чому?

Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені, їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.

Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.

Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита й описана ще до Маркса. Це зробили французькі історики XIX століття - Франсуа Гізо (1787 - 1874), Огюст Міньє (1796 - 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 - 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться через економічну, майнову нерівність. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників у Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т. д.).

Маркс дав особистісну концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось основні концепції:

- класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва;

- класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників - диктатури пролетаріату;

- диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.

Маркс виявив невідповідність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним способом присвоєння, між працею і капіталом. Саме це, на думку Маркса, і лежить в основі класової боротьби.

Маркс вважав, що лише робітничий клас, як найбільш революційний та організований, зацікавлений у поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату полягає саме в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.

Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці "Тези про Фейєрбаха", про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?

1. Центральною ідеєю тез Маркса є з'ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежати в основі оцінки як самого мислення, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як "революційну практику".

Усе суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв'язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини, на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.

2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це - теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.

3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це правильно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само-суперечливості. Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе, і це відокремлене видається за релігійне, "самостійне царство". Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме "релігійне почуття" формується на земній основі і є "суспільним продуктом".

4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія, - це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.

5. Точка зору попередньої філософії - буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії - людське суспільство або усуспільнене людство.

6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.

Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий у заслугу Марксу ставив дві речі:

- відкриття матеріалістичного розуміння історії;

- відкриття закону додаткової вартості.

Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з'ясував у передмові до своєї праці "До критики політичної економії". Ось його стислий виклад:

У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини - виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний та духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед із відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, всередині яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді настає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити із суперечностей матеріального життя, з існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не загине доти доки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору, і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з'являться раніше доти доки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс й Ф. Знгельс. - Соч. -Т.13,-С.6-7).

Це коротке формулювання основних положень і законів марксистської соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому результаті визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них.

Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:

Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників понад вартість його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв'язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквівалента. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об'єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, - глибинна, критеріальна основа соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії, на думку Маркса, є закономірною, необхідною і неминучою.

Маркс та його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейєр (1818 - 1866), Фрідріх Енгельс (1820 - 1895), ЙосипДіцген (1828 - 1866), ПольЛафарг (1842 - 1911), Едуард Бернштейн (1850 - 1932), Карл Каутський (1854 - 1938), Г. В. Плеханов (1856-1918), Димитр Благоєв (1856 - 1924), В. І. Ленін (1870 - 1924), КарпЛібкнехт (1871 - 1919), Й. В. Сталін (1879 - 1953), Пальміро Тольятті (1893 - 1964), Мао-Цзе-дун (1893 - 1976), Моріс Кронфорт (1909 -1980), ЛуїАльтюсер (народ 1918р.), Йожеф Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.) та багато інших.

Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?

1. У тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом

пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату.

2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмета, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання.

3. Радикалізм, далі, виявляється у поширенні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але й на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства - спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.

4. Радикалізм філософії К. Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.

5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.

6. У марксистській філософії вперше практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.

І насамкінець останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.

Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.

Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства" видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.

В умовах народження нової економічної формації В.І.Ленін розвинув три складових марксизму. Це обумовлювалось тим, що в той час соціальні колізії загострилися, міжнародний революційний рух піднявся на вищий рівень. Все це поставило перед філософією і практикою нові завдання. Осмислюючи їх, Ленін зробив свій внесок у розвиток марксистської філософії, доповнив філософські основи теорії наукового соціалізму, вказав на основні риси сучасної йому епохи. Але Ленін більшою мірою у порівнянні з Марксом спирався на детермінізм сили. Він вів боротьбу проти різних проявів ідеалізму. В праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ленін дав діалектико-матеріалістичний аналіз сучасного йому природознавства, показав не тільки те, що природничо-наукові відкриття підтверджують відомі положення діалектичного матеріалізму, але й які нові висновки слід робити з цього. Велике методологічне значення мають положення про невичерпність атома, безмежність пізнання матерії вглиб і вшир, проблеми практики, істини, основні методи і прийоми пізнання та ін. У праці «Філософські зошити» розробив проблеми діалектики, її законів, категорій, процесу пізнання, мислення. У роки першої світової війни, становлення імперіалістичної стадії капіталізму Ленін розробив проблеми соціальних перспектив розвитку імперіалізму, національних відносин, боротьби народів за мир, питання соціалістичної революції і соціалістичного будівництва. Він відкрив закономірності розвитку імперіалізму, збагатив марксистську теорію соціалістичної революції, вчення про державу, зокрема диктатуру пролетаріату у формі рад, які дещо втратили на сьогодні свою актуальність. Розбіжністю з Марксовою позицією було Ленінське розуміння людини, яке відображене в його вченні людини «масова», оскільки це найбільш відповідало російському «хоровому» началу як одному з наріжних принципів світоглядного менталітету Росії.

14. Сцієнтизм та антисцієнтизм. Етапи розвитку позитивізму.

Розвиток філософії у європейських країнах у ХІХ-ХХ століттях набув великого прискорення, спричиненого як бурхливим розвитком науки і промисловості, так і поверненням у певних колах до ідей окультизму та езотерики у їх різноманітному втіленні: астрологія, хірософія, магія тощо. В європейському християнстві також продовжувався процес протиставлення різних конфесій, з одного боку, а з іншого відчувались численні намагання утвердити чистоту християнського світобачення, досліджуючи витоки релігії та особистість її засновника Ісуса Христа. У цей час також Європа знаходилась під впливом усіляких апологетів ідеологій капіталізму, соціалізму, анархізму, виникла велика кількість партій, періодично її потрясали революційні виступи трудящих. Одним словом, Європа ХІХ-ХХ століть - це цікавий, багатоплановий і складний період в світовій історії, який спричинив появу цілого спектру філософських концепцій та течій, серед яких позитивізм, марксизм, неогегельянство, неокантіанство, екзистенціалізм, ірраціоналізм, окультизм та езотерика, прагматизм, неотомізм, неопозитивізм, фрейдизм, неофрейдизм та аналітична психологія тощо.

Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини XIX століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 - 1857).

Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають. На зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. - позитивний).

- пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії;

- вся попередня філософія, як метафізична, так і діалектична, повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням;

- позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом та ідеалізмом.

Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з'ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку - відношення "людина - світ", вважаючи таким предметом - класифікацію наук.

Кредо Конта: "наука повинна бути сама собі філософією", тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.

Однак швидко виявилась безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб'єкта й об'єкта, фізичного і психічного, категорій "річ", "субстанція", елементів світу тощо. Це - друга історична форма позитивізму - емпіріокритицизм (від грец. еmріrіа - досвід і критика) - дослівно: "критика досвіду". Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 - 1896) та австрійський філософ Ернст Мах (1838 - 1916). Філософія "другого позитивізму" була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, "все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії".

Виникнення і формування "третього позитивізму" - неопозитивізму

- зв'язане з діяльністю таких філософів, як М. Шлик(1882 - 1936), О. Нейрат (1882 - 1945), Р. Карнап (1891 - 1970), Г. Рейхенбах (1891 -1953), Л. Вітгенштеш (1889 - 1951), А. Ашр (1910 - 1989), Б. Рассел (1872 - 1970), і представників нової хвилі постпозитивізму - таких, як К. Потер (1902 - 1994), Т. Кун (народ. 1922 р.), П. Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю. Хабермас (народ. 1929 р.), та інших.

Сутність неопозитивізму - у запереченні сучасної філософії як науки в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв'язує іншими методами. Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів, таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т. д. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.

Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з'ясовані лише адекватними їм методами пізнання - такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний та історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного - з допомогою діалектики, її законів і принципів.

Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення. Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат. rеduсtіо - повернення, відновлення) - зведення у процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це - логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих - це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.

Принцип верифікації - це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинне лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення» абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничонаукових знань, як гіпотеза.

Принцип конвенціоналізму - принцип домовленості, "договору". Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об'єкта пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об'єкт пізнання як об'єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається "домовленість ".

Сучасний неопозитивізм має ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна - абсолютизація суб'єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об'єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

Необхідно також відзначити здобутки філософів - неопозитивістів, а саме: їх значний внесок у розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики - аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об'єктам, для відображення яких вони створені.

15. Філософія життя (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон).

Артур Шопенгауер

Усі явища - не що інше, як об’єктивації єдиної волі, що як непізнавана "річ у собі" лежить в основі світу. Ця воля - ірраціональний і сліпий натиск. Він ніколи не перепочиває, а постійне прагне до утворення форм. Та оскільки все, чого він зазнає у своєму прагненні, є він сам, він перебуває у стані боротьби із самим собою, а наслідком цієї боротьби є послідовність ступенів його об’єктивації.

На нижчих щаблях природи він проявляється у вигляді фізичних та хімічних сил, на ступені органічного - як воля до життя й інстинкти самозбереження та розмноження. Нарешті, в людини з’являється розум, який перетворюється в інструменти сліпої волі.

Уявлення, що виникають у просторі і часі, підлягають закону достатнього обгрунтування і утворюють лише опосередковані ступені об’єктивації волі. Безпосередньо вона об’єктивується в ідеях, що лежать в основі окремих речей як їхні моделі.

Для суб’єкта ідеї виступають у формі буття об’єктів, але не підлягають закону достатнього обгрунтування. Вони вічні й незмінні форми всіх явищ, усе багатоманіття яких породжується ними в просторі й часі через принцип індивідуації.

Фрідріх Ніцше

Ніцше вбачає у людській поведінці та в основі будь-якого життя волю до самозбереження. Мотивом всіх думок і дій є воля не сліпа, а спрямована на самозбереження, посилення життєвідчування і життєздатності, зростання сили та влади. Цей принцип панує повсюдно. "Філософія Ніцше сягає своєї вершини в подвійному баченні надлюдини і вічного повернення; її ключове поняття - воля до влади."

Анрі Бергсон

Спроба закласти основи нової метафізики. Життя - це тривалий у часі творчий процес, ініційований життєвим поривом. Життєвий порив диференціюється на три форми життя: рослина, тварина і людина, що витворилися в проходженні через матерію. Рослина - несвідоме існування, тварина - інстинкт, людина - інтелект. Інстинкт тварини і людський інтелект - це види інструментальної поведінки, причому інстинкт ближчий до життя і засвідчує свій споконвічний зв’язок із ним, хоч і не спроможний осягти себе за допомогою рефлексії. Інтелект спрямований на статичне і матеріальне, проте доречний лише в сфері технічних звершень. Участь у творчому життєвому імпульсі можлива тільки шляхом заглиблення свідомості в інтуїцію, котра пов’язує інстинкт і інтелект.

16. Філософія фрейдизму. Неофрейдизм.

Антропологічно-ірраціоналістична філософія Фрейдизм і неофрейдизм. Родоначальником фрейдизму — ірраціоналістичної філософії, яка одержала назву психоаналізу, став австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд (1856—1939). Почавши свою кар'єру лікарем-практиком, він дійшов висновку, що в людини, крім свідомості, є величезний масив несвідомого, змістом якого є витіснені із свідомості думки, наміри, бажання, а також установив феномен цензури в психіці людини, яка перешкоджає проникненню витісненого в свідомість. Енергія потягів, нормальні виходи якої блоковані, знаходить обхідні шляхи, набираючи патологічних форм різних неврозів, які є результатом ослаблення або прориву в захисних діях нашого свідомого "Я" і проникнення в свідомість витіснених бажань, помислів і прагнень. Розкриваючи механізми сну, Фрейд показав, що сни — неврози нормальної людини і виконують насамперед захисні функції. Новим етапом у теорії Фрейда стала теорія сексуальності, якою він намагався пояснити стадії і механізми розвитку людини та її культури. Першим актом історії оголошується злочин на сексуальному грунті в формі вбивства батька його синами-суперниками, або вбивство лідера первісної орди сексуальними конкурентами. В силу закону амбівалентності, за цим наступає почуття вини і каяття, що і є початком і умовою соціалізації й культури. "Наша культура, - писав 3.Фрейд, - взагалі побудована на придушенні пристрастей. Кожна людина поступилась частиною свого набутку, своєї влади, агресивних і мстивих схильностей; із цих вкладів виросли матеріальні і духовні блага загальної культури. До цієї відмови окремих індивідуумів спонукали, окрім життєвих потреб, і родові почуття, що випливали з еротики"'.

Фрейд вважав, що первісна людина повністю задовольняла свої інстинкти, в тому числі і збочені, і не здатна була до творення культури, до трансформації сексуальної енергії в несексуальну шляхом сублімації, до переводу соціальне неприйнятного в соціальне прийнятне. Чим більше людина придушує свої первинні лібідіозні імпульси і сублімує їх енергію, тим стає більш культурною і мудрішою, але в певному відношенні і менш щасливою, ніж первісна людина і набагато більше схильною до неврозів. Сексуальність як інстинкт, що в своєму розвитку проходить певні етапи, є основною з'єднуючою ланкою між психічною і семантичною сферами, а також основним чинником психодинаміки. В подальшому Фрейд ускладнює свою теорію, вводячи поняття "Воно", "Я" і "Зверх-Я", під якими розумів інстинктивне, свідомість індивіда і раціонально-нормативне, вироблене суспільством і засвоюване в процесі виховання і життєдіяльності. Відношення "Я" і "Воно" (свідомого та інстинктивного) Фрейд порівнював з вершником, який повинен управляти істотою, набагато сильнішою за нього. Але для "Я" небезпечним є і "Зверх-Я", оскільки воно встановлює рамки і обмежує свободу або ж породжує дух натовпу, психічний мазохізм, намагання розчинитись у натовпі, стати причетним до ідеї, принципу, які персоніфікує лідер-параноїк. Суспільне середовище є жорсткою реальністю, яка за допомогою вимог, заборон, законів, правил, традицій протистоїть незагнузданому сексуальному інстинкту, що визнає тільки принцип задоволення, а це несумісно з будь-яким обмеженням і несвободою. До дій же людину спонукає не задоволення, а відчуття незадоволеності, яке посилює енергетику людини, у той час як задоволення є її послабленням. У подальшому Фрейд включає в свою теорію також і поняття інстинкту самозбереження, який є потягом до смерті, інстинктом руйнування, обидва співвідносяться між собою як любов і ненависть. Звівши своє вчення про потяги до вічної боротьби двох світових сил — Ероса і Танатоса, тобто потягу до життя і до смерті, Фрейд міфологізував його і взагалі користувався міфологією, особливо тією, що підтверджувала його теорію, зокрема відомими міфами про Едіпа, Кроноса, пожираючого своїх дітей, про кастрацію і убивство Кроноса Зевсом, якого мати в дитинстві врятувала, сховавши тимчасово в своєму череві (повернення в материнське лоно) тощо. Всі характеристики раю, починаючи з міфів, за Фрейдом, - це характеристики материнської утроби і життя в ній, пам'ять про минуле кожної людини. Правда, ворота раю охороняє суровий вартовий — жах народження, який не дає пам'яті прокинутись до кінця і примушує втілювати тягу до материнського лона в різні заміщуючі образи і символи. Все це, наряду з комплексом Едіпа, принципом задоволення і незадоволення, інстинктом народження і смерті, служить З.Фрейду основою для пояснення феноменів релігії, моралі і мистецтва.

Вчення З.Фрейда - це ірраціоналізм у поєднанні з біологізмом і природничо-науковим емпіризмом. Фрейд не розкрив сутності людини, причин і механізмів її соціалізації, виникнення і формування свідомості та її форм. Перебільшивши роль несвідомого і відвівши свідомості другорядну роль своєрідного коментатора психічних процесів, Фрейд фактично вилучив її з творчо-активної перебудови людиною свого середовища і власного я. Не випадково з деякими його положеннями не погодилися його учні і послідовники, а з часом вчення Фрейда розпалось на декілька ворогуючих один з одним напрямків і шкіл. Основними пунктами розходжень стали вчення про особливу психічну енергію (лібідо), про природу несвідомого, про роль біологічних і соціальних компонентів у формуванні особистості. Зокрема, А.Адлер виступив із запереченням домінуючої ролі сексуальних потягів в розвитку особистості, висунувши замість них прагнення до самоутвердження і волю до влади. Залишаючись на позиціях близького до фрейдівського біологізму, він висловив ряд положень про роль соціально-культурних факторів у формуванні особистості і про включеність індивідів у систему суспільних відносин, в подальшому використаних неофрейдизмом, зокрема, Е.Фроммом. Інший учень Фрейда, К.Юнг, розширив фрейдівське поняття лібідо (енергія сексуального потягу) до психічної енергії як такої — основи психічної реальності, не прив'язаної до соматичної сфери і близької до "життєвої сили" А. Бергсона. К. Юнг розходиться з Фрейдом у питаннях про неврози, сновидіння та їх символік. На противагу Фрейду головну увагу Юнг приділяє не витісненому, а несвідомому за своєю природою, яке ніколи не було усвідомлене, що вилилося в нього у вчення про архетипи - колективне несвідоме, яке виступає як відкладення в душі всієї сукупності досвіду попередників. Так звані соціальні течії у фрейдизмі представлені нині, головним чином, неофрейдизмом, який намагається в своїй теорії використовувати такі поняття як "страх", "відчуження", "втеча від свободи", які кореняться в специфіці людського існування. Основна психічна потреба, за Е.Фроммом, встановити систему ставлення до світу і суспільства. Визнання двоїстої біосоціальної суті людини примушує Фромма соціалізувати психоаналіз, зблизити Фрейда з Марксом, критикувати капіталізм як суспільство "відчуження", яке деперсоналізує людину і деформує її психіку.

Протиріччя і смислова неузгодженість деяких положень фрейдизму не завадили його широкому розповсюдженню і застосуванню, подальшій розробці як у психіатрії, так і в філософії, і навіть у художній творчості. Деякі з положень фрейдизму знайшли своє переломлення в філософії екзистенціалізму, герменевтиці, католицькій філософії так званої нової віденської школи, а сюрреалізм як напрямок у мистецтві XX ст. в якості основних сюжетів використовує сновидіння, сомнамбулізм і різні патологічні стани психіки людини.

17. Екзистенціальна філософія (Ж.-П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс).

Екзистенціальна філософія - одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це насамперед пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Екзистенціальна філософія, як особливий напрямок, виникла після Першої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 - 1976), Карл Ясперс (1883 - 1969)). Отримала свій подальший розвиток після Другої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 -1980), Альбер Камю (1913 - 1960), Габріель Марсель (1889 - 1973)), Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1883 -1955)) та Італії (Ніколо Аббаньяно (1901-1977)).

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини XX століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.

Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: у чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?

Ідейними джерелами екзистенціальної філософії стали: погляди датського філософа Сьорена К'єркегора (1813 - 1855), який, до речі, вперше використав поняття "екзистенція". Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб'єктивно - так як він її сприймає - суто через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 - 1938), його концепція, що предмет, об'єкт пізнання не існує без суб'єкта, а виявляється і створюється і лише в результаті інтуїції - містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб'єктивістські та ірраціональні ідеї "філософії життя" німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 - 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 - 1941) тощо.

Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) та атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний - на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе й абсурдне.

Екзистенціалізм (від лат. ехіstеntіа - існування) - дослівно: філософія існування, існування людини - ірраціональний, суб'єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. іrrаtiоnаli - нерозумний) - принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, "екзистенційне прояснення" тощо.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб'єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є: "існування", "тривога", "розпач", "закинутість", "абсурд", "приреченість", "заколот", "провина", "сумнів", "відчай", "пристрасть", "свобода", "сенс життя" тощо. Тобто всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу - всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенціальної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше, як переживання суб'єктом свого власного буття. Поняття "існування" не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: "існування" означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб'єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... "Тривога" - це означає, що людина має "почуття відповідальності". "Розпач" - це даремні очікування, нездійсненні мрії, що призводять до розпачу. "Закинутість" – це означає, що людина - закинута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і "закинутою", їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина - це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, "відповідає за все, що робить" (Ж. - П. Сартр. Экзистенциализм - это гуманизм. Див. Сумерки богов. -М., 1990).

Таким чином, "існування" як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється із суб'єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, яке дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб'єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама "екзистенція", існування людини ототожнюється з її свободою. Однак свобода визначається як особистісний вибір людини. "Формула "бути вільною" для людини означає самовизначення до її власних бажань". Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона перебуває у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. "Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна, або її (людини) немає взагалі" (Ж.-П. Сартр).

Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини - це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.

"Людині, - пише К. Ясперс, - властиві два домагання:

- на захист від насильства;

- на визнання значущості своїх поглядів - своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значущості її поглядів і волі - демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву. Своєї мети вона досягає у правовій і державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом" (К. Ясперс. Смисл и назначение истории. - М., 1991. - С. 171, 175). Важливим поняттям філософії існування є "сенс життя", той зміст, який філософи вкладають у це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя у продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо. У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини - це "буття для смерті" (Сартр), тому і життя, і смерть - абсурдні. "Абсурдно те, що ми народилися абсурдно і те, що ми живемо". "Рух людини до смерті - основний сенс людського буття" (М. Хайдеггер).

Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід із цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. "Залишається лише одна по справжньому серйозна філософська проблема - проблема самогубства," - писав А. Камю (А. Камю. Миф о Сизифе. Сумерки богов. гІ М., 1990. - С. 223).

Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати - означає існувати. Кредо Камю: "Я бунтую - це означає, що я існую". Бунтівна людина - це особистість, яка говорить "ні", яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав'язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви у можливості раціонального пізнання світу - це все складові філософії екзистенціалізму.

Буття, на думку Сартра, "не має ні приводу, ні причини, ні необхідності". Розум не може бути ключем до пізнання, бо не здатний розібратися в тому, що правильно, а що - ні. "Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас, і ми ховаємося від самих себе". Світ - це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра - або релігійна, або філософська.

Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що "глибинні основи" свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, у так званих "пограничних ситуаціях", як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.

Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з'ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці "Екзистенціалізм - це гуманізм". Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це - нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише у процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.

Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. "Людина спочатку існує і лише потім вона визначається". Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Екзистенциализм - это гуманізм. Сумерки богов. - М., 1990. - С. 323).

Другий принцип філософії існування - суб'єктивність людини. Це означає, що:

- суб'єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною;

- людина не може вийти за межі своєї суб'єктивності. "Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму", бо "... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб'єктивності" (Там же. - С. 324). Тобто все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв'язане з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т. д.

Суб'єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.

В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб'єктивістським вченням," "суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення" суб'єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо.

18. Києво-могилянська Академія як осередок української та слов'янської культури.

Києво-Могчлянська академія була заснована в 1632 році у результаті об'єднання шкіл Київського братства і гімназії, що була відкрита в свій час при Києво-Печерській лаврі. Оскільки братські школи на той час виконали свою просвітницьку місію і вже не відповідали вимогам часу, митрополит Київський і Галицький Петро Могила створив перший в Україні і Східній Європі виший навчальний заклад. Врахувавши досвід католицизму Заходу, який широко використовував у своїх цілях гуманітарні науки: мову, літературу, історію, філософію, Петро Могила прагнув зміцнити підвалини православ'я конкретними знаннями і підняти загальний освітній рівень українського народу. Побудована за зразком європейських вищих навчальних закладів структура Академії забезпечувала послідовне оволодіння різними гуманітарними і природничими науками та філософією. Уперше в програми вищого навчального закладу вводяться природничі науки, відбувається становлення філософії як самостійної сфери знання. Як заклад, створений під егідою церкви, академія використовувала поширений в середньовічній Європі тип філософствування і усталену філософську термінологію, здобутки західноєвропейської схоластики в раціональному осмисленні релігійних догматів і в логіці. Поступово, із долученням до філософії Нового часу, формується нове розуміння предмета філософії. Оскільки ж у філософських курсах професори продовжували використовувати, в основному, філософію Аристотеля і Платона, патристичну літературу і вчення схоластів середньовіччя, то, як духовні особи, вони змушені були йти на компроміс. Але вже на першому етапі існування академії (XVII ст.) помітна тенденція до розмежування філософії і теології. Поступово основна увага переноситься з пізнання Бога на пізнання природи і людини, від дуалістичного протиставлення Бога і природи професори Академії поступово переходять на позиції, близькі до пантеїзму, розчинення Бога в природі, а також до деїзму, що характерно насамперед для І.Гізеля, а також для Ф.Прокоповича, Й.Туробойського, Г.Щербацького та інших. Водночас здійснюється рішучий відхід від антропоморфізації Бога, який постає як самодостатня духовна сутність, творяша сила, безмежна в своїх проявах і неосяжна для людського розуму. Оскільки в академії викладалась ціла низка природничих наук, то важливе місце в натурфілософії відводилося проблемі матерії, яка наділяється активністю і самостійним існуванням, має такі виміри, як ширина, глибина, довжина, висота. Матерія вічна і незнищувана. Рух розуміється як невіддільний від матерії, він універсальний і безперервний. Простір також мислиться як невіддільний від середовища і нескінченний у своїх вимірах. Час існування матеріальних речей пов'язувався з божественною вічністю і божественним помислом.

У пізнанні беруть участь відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мова, мислення. Пізнання починається з відчуттів і в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях. Чуттєве пізнання є першим етапом пізнавального процесу, який завершується в розумі. Раціональне визнається як виший, порівняно з чуттєвим, ступінь пізнання. З огляду на увагу до проблем пізнання в Академії була розвинута логіка і мова, остання розглядалась як основа абстрактного мислення. Істина існує як логічна, так і метафізична, трансцендентна, відповідна Божим ідеям і поняттям. Віддзеркалюючи тенденцію до секуляризації, філософи, професори Києво-Могилянської академії вважали об'єктом філософського аналізу головним чином логічну істину, а метафізичну розглядали як таку, що служить предметом релігії.

Знач на увага в Києво-Могилянській академії приділялась людині, яка розглядалась як мікрокосм у макрокосмі, Всесвіті, як невід'ємна частина природи. Але якщо в природі діє лише атрибут протяжності, вважали києво-могилянські філософи, то сутнісною основою людини є ще один субстанційний атрибут -мислення. Людська, душа має складну структуру, в ній діють різні складники: вегетативні, тваринні, людські і божественні. Ці складники можуть співіснувати і в злагоді, і у ворожнечі.

Людина володіє свободою волі і сама відповідає за свої вчинки, за свою долю не тільки перед Богом у потойбічному житті, але й на землі, перед людьми. На цій основі києво-могилянцями ставились проблеми громадського обов'язку, патріотизму, любові до своєї Батьківщини: це те, що дістало назву "громадського гуманізму". На відміну від західноєвропейських філософів, що ототожнювали розум та волю і тим самим розуміли свободу як пізнану необхідність (Спіноза), українські філософи їх чітко розмежовували: воля не вільна від розуму, він впливає на волю морально, озброюючи знанням блага, керуючись яким воля може здійснювати свій вибір. Тому важливою проблемою є з'ясування, в чому це благо полягає і яким воно може бути. Тим самим висувалась проблема сенсу життя, визначення мети, до якої повинна прагнути людина протягом свого життя. А мета буває фізична і моральна, — пов'язана із земним життям, доброчинністю, і реалізується вона через досягнення людиною благ. Серед них найбільше цінуються ті, що пов'язані з розумом, волею, совістю, талантом тощо як "необхідною зброєю для дії душі". На шляху досягнення доброчесності людина змушена повсякчасно долати пристрасті та афекти, які спонукають її вдаватися до тих або інших крайнощів. Істинна доброчинність - у золотій середині, але додержання її змушує вступати в конфлікт із собою, що породжує внутрішній дискомфорт і невпевненість. Але все це, з точки зору києво-могилянців як представників культури барокко, є необхідним елементом життя, яке від цього і складне, і цікаве '.

19. Філософські ідеї в творчості Т. Шевченка.

Шевченко Т.Г. (1814-1861) серед кирило-мефодіївців посідає особливе місце і своїми масштабами як особистість, і широтою свого світогляду, і глибиною проникнення в історичне буття свого народу, в його проблеми і сподівання, в його думи і переживання. Сягаючи своїм корінням в найглибші пласти українського народу, він знав чим живуть, як живуть і на що сподіваються його земляки, тому в його світогляді принципи романтичного історизму узгоджуватись з принципами життєвої достовірності і художньої правди, тому романтичне у нього не споглядально-пасивне, а функціонально-дієве: його творчість в цілому утверджує актуальні духовні цінності свого народу і орієнтована на ідеали добра і краси, для яких немає просторово-часових меж, які ніколи не старіють і яким не загрожує інфляція. Для Шевченка велике значення мали ідеали і символи, що уособлюють собою все те, що пов'язує з рідною землею і минулим, з найвищими гуманістичними цінностями, тому Шевченко хотів бачити свою рідну землю, свій народ не такими, якими вони є, а якими уявляв собі і якими хотів їх бачити. Його душа і дух зштовхуються з тими реаліями життя, які викликають у нього протест і гнів. В ньому немовби існують дві України: минула і теперішня, які тим не менше хотіли б об'єднатися. Обернутий тематикою здебільшого в минуле, він духом романтика-бунтівника, ідеалом Добра і Краси, утверджує майбутнє. Йому тісно в рамках наявних обставин і умов, і він як особа романтичного складу, виражає не тільки те, що було і є, а й те, що відкривалось його "духовному зору", очам художника і серцю гуманіста, добротворця і борця. Здатність до глибоких роздумів і великого внутрішнього горіння, велика глибина думок і сила пристрасті виокремлюють Т.Г.Шевченка не тільки серед кирило-мефодіївців, а й серед усіх інших представників української національної духовної культури, втому числі і серед тих, хто професійно займався філософією.

Відомо, що Т.Г.Шевченко не написав жодної праці, яка була б присвячена філософії, соціології, естетиці, етиці, але його поетичні твори, щоденники, листування свідчать про його широку ерудицію і обізнаність з творами багатьох мислителів минулого і сучасності. Навіть у поетичних творах зустрічаються прізвища відомих філософів, таких як Геракліт, Платон, Бекон, Сковорода, Кант та інші. Збереглися глибокі й оригінальні висловлювання Т.Г.Шевченка з питань естетики і етики, теорії і історії мистецтва. Якщо розглядати Шевченка як мислителя в цілому, то, за висловом Д.Чижевського, основною рисою його постаті, основним пафосом його життя був антропоцентризм - людина як центр усього буття, цілого світу. І природа, і культура, і наука, і релігія, і мистецтво - все це має значення і цінність лише виключно залежно від цього загального і універсального висхідного пункту - людини, її переживань, бажань, думок і почуттів. Людина і людське знаходять свої проникливі вирази в кожному рядку шевченківської поезії, навіть там, де об'єктом поетичної творчості виступає природа, наприклад, у загальновідомому початку вірша "Причинна":

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликалась,

Та ясен раз у раз скрипів.

Зовсім не випадково ці рядки із вірша стали широковідомою народною піснею, ледве не гімном України.

Для Т.Шевченка об'єктом його інтересу і як художника, і як мислителя є весь світ, природа, рослини, тварини, і, звичайно, люди. І все ж насамперед Україна у всій своїй цілісності, її образ є тим підґрунтям, на якому базуються всі засади його творчої діяльності, майже всі ті положення, які відносяться до національної ідеї. Якщо вичленити з усієї творчої спадщини Т. Шевченка філософський елемент, то його можна було б назвати "етичною філософією серця", що відповідає традиціям української філософії і менталітету українського народу, гуманістичним засадам Святого письма. Про творчість Т.Шевченка можна говорити, що вона вся цілком "осердечена" і є намаганням утвердити характерні для українського народу гуманістичні цінності і захистити свій народ, простих людей, "поставити на сторожі" біля них своє "слово". З цією метою Шевченко звертається і до Бога. Але було б необачно говорити, що Т.Шевченко був великим прихильником релігії, християнства, як це нині твердять деякі автори, і не можна погодитись з тим, що він був ярим атеїстом, як про це твердили деякі автори наукових праць у минулому. Шевченко жив у часи, коли православна релігія була державною релігією із столітніми традиціями і глибоко вкоріненою в свідомість народу, а в Святому письмі, як відомо, зібрані мудрі думки багатьох народів і багатьох поколінь. То ж і Шевченко брав із Біблії те, що є і на сьогодні неперехідними загальнолюдськими цінностями, особливо в області моралі. Моралізм - ось характерна ознака його ставлення до Бога і релігії взагалі. Бог для Шевченка - співбесідник, радник і опонент з актуальних питань, коли вирішуються питання добра і зла, справедливості і страждання, радості і печалі, свободи і щастя. Божеське для Шевченка — це людське, і звертається він до релігійних сюжетів, щоб вирішити актуальні проблеми. Скажімо, в поемі "Марія" Богоматір — це ідеал Матері взагалі, і особиста трагедія Марії як матері є для Шевченка вселюдською трагедією, поворотним пунктом життя людства, разом з тим — це і нагода возвеличити жінку-матір, яку він взагалі дуже високо цінував. У 1849 році в засланні він пише:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Все ж провідним елементом творчості Т.Г.Шевченка є українська ідея, яка має два основні компоненти: це світ козаччини і світ українського села. Якщо світ козаччини уособлює минуле, світ свободи і незалежності, мужності і непокірливості, то світ села позачасовий. Але свої ідеали Шевченко пов'язує насамперед з майбутнім українського села, в якому будуть жити вільні і щасливі люди, пануватимуть справедливість і добро. Будучи патріотом, Шевченко, на противагу Кулішу, не покладав своїх надій і сподівань на патріархальну старовину, він усвідомлював неминучість соціального прогресу і, хоча бачив "гримаси" сучасної йому цивілізації, в тому числі її утилітаризм і раціоналізм, користолюбство і антигуманність, вважав, що треба брати з прогресу тільки те, що повинно "не обкрадати серце людське" (повість "Прогулка с удовольствием й не без морали"), а повинне "збагачувати" його. В цьому він багато в чому покладається на освіту і йому були не чужі ідеї просвітництва, але пов'язаного з трудовим народом.

Люблячи село і часом ідеалізуючи його і сільських жителів, Україну в цілому, Шевченко не вдається до лакування і рожевих тонів: зображений ним світ у своїй основі дисгармонійний, конфліктний, а сама Україна сповнена протиріч, несправедливості і неволі, де "латану свитину з каліки знімають", "кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають". Конфліктним Т.Шевченко бачить і козацьке минуле України. Та все ж найкращим періодом в історії України для Шевченка постає "гетьманщина", яка для нього уособлює тяжіння українського народу до свободи і здатність до самозречення і героїзму. Однак і той період Шевченко не вважає "золотим", бо і тоді було багато жорстокого і трагічного, болісного і облудного. Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, одна з провідних тем Шевченка. В цьому він звинувачує не тільки зовнішні сили, а й самих українців, які втратили національну пам'ять, національну гордість, а відповідно, особисту честь (Посланіє "І мертвим, і живим, і ненародженим"). Це світовідчуття Шевченка характеризується деякими дослідниками як "філософія трагедії", як вираз душі страждальця, що усвідомлює страждання свого народу як свою долю. Свій ідеал Шевченко переносить у майбутнє, і в цьому аспекті він виступає як пророк. Головна ознака майбутнього — це світ, звільнений від сил зла, від закріпачення, від національної і політичної залежності; це світ єднання і братерства, життя в одному домі, господарювання своїми силами і розумом. Ненавидячи всіма фібрами своєї душі існуючі в Росії порядки, Шевченко не виявляє ненависті до російського простого люду, він закликав до помсти царизму, Росії як в'язниці народів, і тому його можна вважати бунтівником, а не революціонером і соціалістом, як це трактувалось за радянських часів. Але не можна погодитись і з думкою М.П.Драгоманова, який оцінював Т.Шевченка і кирило-мефодіївців як лише "українофілів", які тільки "зворушили" "народоправство" у вигляді "суспільно-політичної думки", прагнули лише до федералізму і утверджували "мужицтво". Насправді ж Т.Г.Шевченко як геніальний поет-патріот силою поетичного слова, яке має особливу здатність охоплювати щонайширший діапазон людського змісту і проникати в найглибші пласти людської душі, утверджував національну ідею і загальнонаціональні духовні цінності усього свого народу і в цьому відношенні зробив набагато більше професійних філософів, політиків, діячів науки і культури.

Творчість Т.Г.Шевченка є найвагомішим внеском Кирило-Мефодіївського товариства в розвиток національної ідеї, найвищим духовно-культурним здобутком українського народу першої половини XIX ст., є духовним джерелом, животворною силою якого надихається і сьогодні кожна свідома люди-на-патріот своєї Вітчизни. М.Зощенко в своїй біографічній повісті "Тарас Шевченко" пише, що поет був не тільки як ніхто народним поетом, виразником його дум і сподівань, а й "зосередив у собі духовні якості українського народу — його могутність, силу, світлий розум, його добре серце, мужність, енергію і наполегливість"; що Шевченко всім своїм життям показав, якою може бути сильною і мужньою людина, що утверджує ідеали свободи і незалежності, і які неймовірні перешкоди може вона долати для досягнення своєї мети.

20. Філософія Г. Сковороди.

Говорячи про специфічні риси філософської свідомості тієї чи іншої історичної епохи чи окремої країни (і навіть окремого мислителя), звичайно вказують на зародження, формування та розвиток цієї специфіки. Як правило, в цьому процесі вирізняють той момент, коли ці специфічні риси набувають найбільш виразного, чіткого вияву.

Зазначений період зрілості, творчого розквіту й адекватності своїм можливостям філософського знання (або літературно-мистецького процесу, або культури в цілому тощо) називають класичним періодом у його історії, класикою. Саме в цьому розумінні в попередніх темах вживалися такі вислови, як «класичний період античної філософії» (Сократ, Платон та Арістотель), «класична доба середньовічної філософії» (схоластика), «класична німецька філософія» (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фойєрбах, Маркс) та ін.

Хотілося б відразу застерегти від дещо спрощеного тлумачення «класики» як найвищого піку розвитку, відносно якого попередні й особливо наступні стадії постають як щось «ще» або «вже» «неспроможне», щось «менш повноцінне», а то й прямо «занепадницьке». Цей підхід є спрощенням (вульгаризацією) таких багатопланових і багатомірних духовних феноменів., як філософія, література, мистецтво тощо. Адже хіба можна назвати елліністичну філософію чи культуру біднішими чи примітивнішими відносно антично-класичної їхньої доби? Аж ніяк. У багатьох рисах еллінізм яскравіший і багатобарвніший за класику. Те саме можна сказати й про сучасну світову філософію порівняно з європейською (Нового часу) чи німецькою філософською класикою. Отже, зазначимо ще раз: нічого більшого, ніж зрілість, виразність, чіткість вияву специфічних рис філософії (чи іншого духовно-культурного феномена певного історичного періоду або певної країни), терміни «класичний період» (доба), «класика» не означають. Саме в цьому розумінні ми вживаємо термін «українська класична філософія».

Заслуговує на увагу, що антеїзм, екзистенційність і кордоцентризм (основні риси українського світоглядного менталітету), сформувавшись уже за часів Києворуської доби, знайшли своє продовження в наступному розвитку української філософії (XIV—XVII ст.) як її екзистенційно-гуманістичні домінанти. Екзистенційно-гуманістична спрямованість простежувалася нами в агіографічній літературі, раціоналістичній «німотності» ісихазму й полемічно-апофатичній пристрасності українського неоплатонізму. Виразно гуманістичною була й творчість таких українських мислителів, як Юрій Котермак (Дрогобич), що жив у 1450—1494 рр., навчався в Краківському та Болонському університетах (в останньому працював навіть ректором у 1478— 1482 рр.), був автором першої української друкованої праці «Прогностична оцінка поточного 1483 року»; Павло Русин із Кросна (пом. 1517); Станіслав Оріховський (1513—1566), який оцінював філософію як «найпершу серед наук», оскільки вона «селян робить городянами, дикунів — сумирними, варварів — ученими, а самих людей — богами». Зазначений розвиток акумулювався у високому екзистенщйно-культурному злеті Києво-Могилянського колегіуму, який, у свою чергу, знаменував переддень класичної виразності й зрілості української філософської думки.

Проте засновником української класичної філософії вважається видатний мислитель Г. Сковорода (1722—1794). Він народився в с. Чорнухи Полтавської губернії., Навчався в Києво-Могилянській академії (1734—1741, 1744—1753), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742— 1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1745—1750), а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759—1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Мандрівний спосіб життя досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілком природно «вписувався» в поширений у тогочасній Україні літературно-філософський стиль творчого мислення — бароко. Барокова спрямованість сковородинської думки виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини — навіть термінологічне Сковорода уникав слова «розум», лише подекуди вживав іронічний вислів «повзучий розум». Натомість подибуємо терміни «думка», «душа», «дух» тощо, причому вони найтісніше пов'язані у нього з серцем, органічно пройняті кордоцентричним змістом, що також є істотним виявом бароковості мислення. Типово бароковим феноменом виступає у Сковороди вже саме пізнання, що тлумачиться в дусі Еклезіастової тези: «Бо при могутності мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!» (Екл. 1,18). «Чисте серце... — читаємо у Сковороди, — є Дух Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради, дух нетлінної слави і камінь віри»; «Глибоке серце — людина є... а що ж є серце, коли не душа? Що є душа, коли не бездонна думок безодня? Що є думка, коли не корінь, сім'я і зерно всієї нашої плоті, крові, шкіри та іншої зовнішності?»!

Отже, серце є не просто дух, безодня думок, а й людина (істинна людина). Тобто тут ідеться про інтерпретацію людини не як «мисленої» істоти (гносеологічного суб'єкта), а як специфічного роду духовно-сердечного буття, екзистенції (онтологічного суб'єкта в дусі засновника екзистенційної філософії С. К’єркегора). Це — типово барокова (у її екзистенційно-кордоцентричній основі) позиція, яка виразно проявляється і в сковородинському визначенні філософії: «Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, блаженне, веселе. Оце є філософія». У цій екзистенційній орієнтованості сковородинської думки не на вузькораціоналістичні філософські обрії, а на весь людиножиттєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емоцій, голови й серця вбачає Д.Чижевський індивідуальну неповторність філософії Сковороди.

Реальність, за Сковородою, не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, мікрокосму й символічного світу. «Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ... Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія»!. Кожен з трьох світів складається з двох «натур», двох своєрідних підпорядкованих світів — «світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнований. Цей — риза, а той — тіло, цей тінь, а той — дерево, цей речовина, а той — образ, тобто основа, що містить речовинну грязь, як малюнок має свою фарбу». «Увесь цей світ складається із двох натур, одна видима, а друга невидима. Видима зветься жива істота, а невидима — Бог. Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде». Макрокосм у своїй «видимій» іпостасі бачиться нами як природний світ відчутних речей і явищ, як матерія, проте насправді є «пустою видимістю», «місцем», «нікчемністю», «тінню» справжньої, але невидимої його натури — Бога.

Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це «двоє в одному і одне із двох», вона «нерозривна», але водночас «незілляна», тобто Бог — не сама природа, а її «джерело», «світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, в цьому сенс її вічності (таїегіа аегегпа). Але вічність ця —функція вічності Божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне. «Доки яблуня, доти з нею й тінь її, — роз'яснює цю думку Сковорода, — тінь означає місце, заступлене яблунею від сонця, та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь її ні часом, ні місцем не обмежена. Світ цей і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь Божа. Вона зникає з виду частинами, не стоїть постійно, і не перетворюється у різні форми, проте ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ: таїегіа аеіегпа — «речовина вічна», тобто всі місця й часи заповнила».

Так само й мікрокосм, людина є єдністю двох натур: «емпіричної» (тілесної) і «внутрішньої» (істинної) людини. «Ти-бо тінь, тьма і тлінь! Ти сон істинної твоєї людини. Ти риза, а він тіло. Ти привиддя, а він у тобі істина, ти бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, а він твоя краса». Типово екзистенційним є тлумачення Сковородою розмаїття матеріально-тілесних виявів «внутрішньої» (невидимої і тому істинної) людини: «Стань же, якщо хочеш, на рівному місці і звели поставити навколо себе сотню дзеркал. Тоді побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею видів, які залежать від нього одного. А як тільки забрати дзеркала, раптом усі копії ховаються у своїй правічності чи оригіналі, наче гілки у своєму зерні. Однак же наш тілесний бовван і сам є лиш єдина тінь істинної людини. Ця істота, наче мавпа, утворює Яйцевидним діянням невидиму і всюдисущу силу і божество тієї людини, якої всі наші боввани суть лише наче дзеркаловидні тіні, які то з'являються, то зникають, тоді як істина Господня стоїть навіки непорушна, утвердивши своє діамантове обличчя, що вмішує незліченний пісок наших тіней, які безконечно простягаються із всюдисущих і невичерпних її надр». Екзистенційний характер людського буття підсилюється у Сковороди кордо-центричним її (людини) тлумаченням: «Істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаване, є ніщо інше, як необмежена безодня наших думок. Просто сказати: душа — це справжнє єство, і суща справжність, і сама есенція... і зерно наше, і сила, в якій тільки і є життя та існування наше».

Великий світ (макрокосм) і Людина (мікрокосм), будучи відмінними світами, водночас тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, не сама собою: її грунт — творча життєва ініціатива людини. Для кожного людського індивіда існує спосіб гармонізації за макрокосмом (природним і соціальним буттям). І «інструментом» обрання правильного життєвого шляху є серце. Де живе щастя людини? —запитує Сковорода «Нема його ніде, але воно скрізь є... Яка користь, коли ім'я твоє у тлінному списку надруковане, а дух істини, що сидить і судить у нутрощах твоїх, не одобрює й не дивиться на обличчя, але на серце твоє?» Серце тут виступає в ролі специфічного пізнавального засобу, методологічного принципу: «Думка, або серце, є дух». Воно є засобом пізнання свого — «сродного» — життєвого шляху, своєї «сродної» щасливої долі. Сродність тут репрезентується людському серцю у символічній формі й тому опосередковується третім — «символічним» — світом, Біблією (вона означає не тільки «Святе Письмо», сам життєвий процес символізується тут «прочитуванням» Книги життя).

У третьому світі (як і у перших двох) так само вирізняються дві натури: видима (предметна образність символу — літери, слова та ін.) і невидима (сенс, «розшифрування» змісту символа). Розглядувана з боку видимої своєї натури, роз'яснює Сковорода, «Біблія є брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчала, та лиш у брехні відпечатала сліди й шляхи, що ведуть повзучий розум до найвищої істини»!. Розшифрування біблійної символіки («життєвих шифрів»), проте, не є суто теоретичною роботою, воно охоплює всю, сферу людської життєдіяльності, бо вимагає бачити за оманливою зовнішністю реалій їх справжній — духовний (етичний, естетичний та ін.) сенс. А це цілком відповідає сковородинському розумінню завдань філософії («дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам»).

Головне джерело всіх бід людських — «несродність» (невміння чи небажання творчого пошуку шляхів «сродності» зі світом). Відповідаючи на запитання Харківського губернатора Є. О. Щербініна, чому Сковорода не хоче взятися за якусь «престижну» роботу, мислитель сказав так: «Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений... Лиш людина є найблагородніше його (Бога. —А. Б.) знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а тому ціну і звіт за вживання цього права містить у собі». У кожного — унікальний і неповторний спосіб «сродності»; водночас можливість для всіх «сродної» праці і життя Сковорода розкриває в ідеї «нерівної рівності», яку ілюструє притчею про водограй (фонтан): «Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини відповідно до їхнього об'єму. Над водограєм напис: «Неоднакова для всіх рівність». Ллються з різних рурок різні струмені у різні посудини. Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна. Що є дурніше як рівна рівність, яку дурні у світ марно ввести хочуть. Яке-бо дурне те, що супротивне блаженій природі? Боїмося голоду, забувши, що частіше вмирають від переситу. Нерозумна туга сама не знає, чого хоче... Неспорідненість важча від будь-якого неробства. І краще не повзати, ніж літати черепасі. Не повзаючи, позбавляється прирожденої втіхи. А літаючи, страждає, крім того, й від тягара неспорідненості»!.

Більшість російських учених називають Сковороду російським філософом, навіть «родоначальником» російської філософії (О. І. Вве-денський, О.Ф.Лосев, М.О.Лосський, В.Ф.Ерн та ін.). Безсумнівно, Сковорода мав великий вплив на розвиток російської філософії, але більш правильною нам видається оцінка інших авторитетних мислителів. Так, український історик р. Єфименко писала, що Сковорода «палко кохався у природі України, її мові, піснях, звичаях, кохався так, що не зміг на довгий час розлучитися з рідною країною...», а В. Сумцов зазначав: «Сковорода був «гражданином» України, бо він на Україні тільки добре себе почував, за кордоном, в Німеччині, в Петербурзі, в Москві, в Хотетові біля Орла, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго, й дух вів його додому, в рідний край, під яскраве та тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину... Сковорода ніколи не був бродягою (як писав про нього Ерн. — А. Б.), він грав у величнім розмірі ту ролю, яку в старовину на Україні грали мандровані дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоти та співу з міста до міста, з села до села».

Іноді Сковороді приписують «космополітичну» (навіть «общерус-скую») позицію. Навряд чи можна погодитися з такою оцінкою, хоча іноді Сковорода справді висловлювався в дусі «громадянина світу». Цікаву думку з цього приводу висловлює наш сучасник В. Шевченко. Він зауважує, що позиція «світового громадянства» з боку представника «бездержавної нації» не обов'язково свідчить про його «космополітичну» чи «проімперську» позицію. Світорозумінню «бездержавного» філософа, якщо він не копіює філософів націй державних, властива., одна риса: він сприймає світ не як «ієрархію» (системно-лінійна підпорядкованість «нижчого» «вищому»), а як «анархію» («безначальність», де все пов'язане самодостатньо, є причиною і наслідком одночасно). Якщо в ієрархічному світі «одне» (Бог, цар, держава, церква та ін.) упорядковує «все», то у світі «безначальному» усі роди буття, хоча і пов'язані «любов'ю» і «ненавистю», проте рівні як субстанції. Тому й будь-яка особа, з погляду «бездержавного» філософа, представляє один і той же рід «людина». Людина в контексті філософії «безначальності» розглядається, таким чином, не з боку соціального статусу у відносно обособленому і перехідному суспільному цілому, а як елемент світового існування роду, як мікрокосм», а мікрокосм (або «монада» у Ляйбніца) співвідноситься з макрокосмом не як частина й ціле, а як співмірні і тому співрівні феномени. І все-таки найпереконливішим аргументом на користь приналежності творчості (в тому числі й філософської) Сковороди до української культури, як і будь-якого мислителя до певної національної культури, може служити критерій ментальності (менталітету).

Менталітет виражає різні рівні свідомості (від побутово - «призем-лених» до висот Ніgt Culture). У нашому випадку, зрозуміло, йдеться про останній. На цьому, світоглядному, рівні український менталітет виступає як єдність трьох основних моментів: антеїзму, екзистенційної множинності світу та кордоцентризму.

Отже, домінантні лінії української світоглядної ментальності — екзистенційність (орієнтація на неповторність у своїй окремішності людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце — всьому голова»), антеїзм («сродність» світу і людини) —у філософії Сковороди вперше набувають характеру не просто тенденцій, а стійкого ядра (внутрішнього «каркасу») і тому надають їм класичної форми вияву. Тому Сковорода законно отримав статус родоначальника української класичної філософії.

Отже, зрозуміло, що за культурно-інтелектуальної ситуації, що склалася в Росії у XVI— XVII ст., така постать, як Сковорода, не могла не справити істотного впливу на світоглядний «клімат» усієї імперії. Ми не випадково вжили термін «імперія», оскільки названі російські історики філософії, визнаючи Сковороду «родоначальником російської філософії», вважають того безсумнівно російським філософом. І лише представники київської екзистенційно-гуманістичної школи (і це знаменно) вважають за необхідне наголосити на українській самобутності сковородинської думки. Так, у Бердяєва ми читаємо про «українського філософа-теософа Сковороду, який був чудовою людиною, народним мудрецем», а Зеньковський говорить про те, що «Сковорода був би незрозумілим поза історичною перспективою, поза всією тією філософською культурою, що складалась у Південній Русі завдяки Київській Академії», і далі, вказуючи на «загальноросійське значення» творчості Сковороди, Зеньковський водночас підкреслює, що у своєму розвитку Сковорода був тісно «пов'язаний з церковним життям України»

21. Філософські ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. Філософія серця П.Юркевича.

У першій половині XIX ст. Європу і Росію, до складу якої входила і Україна, сколихнули масштабні і драматичні події, які суттєво змінили соціально-економічне і духовно-культурне життя всього континенту. Слідом за наполеонівськими війнами Європою прокотилися революції і масові виступи робітників, розвертався національно-визвольний рух в Італії і серед західних слов'ян. У сфері духовної культури як антитеза етапу просвітництва, панівну роль стала відігравати німецька класична філософія, особливо філософія Шеллінга і йєнських романтиків. В Україні, де на той час були ліквідовані будь-які ознаки автономності і свобод, особливо після зруйнування Запорізької Січі і десятиліть оціпеніння. помічається пробудження національної свідомості в частини української інтелігенції, інтересу до історії свого народу. Оскільки is умовах царського деспотизму і аракчеївщини жодні політичні дії були неможливі, відбулось, як і в свій час у Німеччині, переключення національної енергії j політики на культуру. Не випадково саме в Україну, в першу чергу, проникли вчення Канта, Фіхте, Гегеля. а першими їх інтерпретаторами були професори університетів на території України: Й.Шад, Я.Рубан, В.Довгович. П.Авсєєв, О.Новицький. С.Гогоцький, М.Максимович. А романтизм прижився насамперед серед представників української художньої культури, яка володіє здатністю першою реагувати на зміни в соціальному житті суспільства і передбачати події, опиратись на духовні цінності минулих поколінь і орієнтуватись на нові. Передові люди України не могли не усвідомлювати себе частиною тієї реальності, яка була їх Батьківщиною, тому вони не могли приймати ті реалії свого середовища, які породжують зневагу до рідної землі і до свого народу, до його історії і сьогодення, їх не надихало те, що відбувалось навколо: утиски, жорстокість, несправедливість, злидні, обман, а перебіг подій в суспільстві не обіцяв нічого доброго і на майбутнє, тому вони своїм "духовним зором" здебільшого були "обернуті" в минуле, в історію свого народу, в його духовну культуру, де вони в переказах, легендах, фольклорі, народних піснях намагались віднайти свій ідеал.

Одним з перших послідовників Шеллінга і романтизму був М.О.Максимович (1804—1873). широко ерудована людина, фахівець в галузі історії, філології, етнографії, біології, перший ректор Київського університету. Другою постаттю, яка започаткувала романтизм в українській художній культурі, був М.В.Гоголь( 1809—1852). Насамперед Гоголь дав світові романтизований образ своєї Батьківщини, свого народу, національного характеру і опоетизував козаччину, а через неї утвердив найвищі духовні ідеали. Які б не велись суперечки навколо Гоголя щодо його національної належності, незаперечним залишається те. що його творчість мата витоки в українській культурі, а сам він заклав фундамент того романтизму, на якому виросла ціла плеяда відомих діячів духовної культури України, включаючи і членів Кирило-Мефодіївського товариства. М.П.Драгоманов писав: "Ми маємо повне право вважати, що Гоголь породив і поетичні проби Метлинського. Костомарова і самого Шевченка і коли не визвав, то йшов паралельно з етнографічними роботами Максимовича. Боденського. Срезнєвського і т. д.. і був таким чином одним із батьків новішого українського нарогіо.іюіїіи. тим більше, що про Україну так багато і голосно говорив чоловік, що став зразу поряд з Пушкіним авторитетом у очах російської громади" [5|.

Kuрилo-мефодіївці. В Україні розробку національної ідеї започаткували члени Кирило-Мефодіївського товариства — таємної політичної організації, що була створена в Києві в грудні 1847 року і проіснувала до березня 1847 року, коли її було розгромлено царським урядом за допомогою провокатора. Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були Я.Маркович. П.Куліш. М.Костомаров і Т.Шевченко. Світоглядні та ідейні засади кирило-мефодіївців формувались під впливом філософії української ідеї М.Максимовича, слов'янофільства і релігії Христа, який, за їхніми переконаннями, відкрив людству любов, мир і свободу. В політичній програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне і національне визволення слов'янських народів, втому числі і українського, доля якого залежна від дотримання заповітів Христа, зафіксованих у Біблії. Історія, вважали кирило-мефодіївці, є накреслений Богом шлях до спасіння. Відхід від Бога несе людям зло і нещастя. Всі народи і племена повинні жити на основі рівності, братерства, свободи. Другою необхідною передумовою є любов до істинного єдиного Бога. Відступ від цього несе з собою кару Божу. Всі народи, що прийняли християнство, не виконали заповіт Божий. Тільки слов'яни, що найпізніше прийшли до істинного Бога, можуть реалізувати Божий замисел і заповіти, а серед них українці — єдиний народ, що не любив "ні царя, ні пана", утворив козацтво, яке зберегло чистоту християнства. Україна також відрізняється від інших слов'янських народів своєю страдницькою долею, але вона повинна, як Христос, встати з могили, воскреснути і повести до спасіння інші слов'янські народи. Таким чином, національна ідея кирило-мефодіївців забарвлена месіанством, а самій Україні надано міфологічного образу. Особливо це проявляється у автора програми кирило-мефодіївців М.Костомарова (1817—1885), історика і літератора.

Серед кирило-мефодіївців виділяється постать П.Куліша (1819—1897), непересічної і суперечливої натури, мислителя, письменника, поета, перекладача, публіциста, громадського діяча. Людина всебічно талановита, він переходив з однієї позиції на іншу, але стрижневою у нього залишалась проблема української культури в цілому, його світогляд був "україноцентричний" і релігійно-романтичний, а своїм "духовним зором" він був "обернутий" в минуле. Куліш вважав, що, утверджуючи ідею України, треба звертатись до її минулого, збагачувати народ знаннями про нього самого, підвищити його культуру, що допоможе українському люду очиститись від усього зовнішнього, ''воскресити вічне" в його історичному бутті. Треба докладати усіх зусиль, щоб зберегти свою мову, свою культуру, свій побут. З цього погляду П.Куліш романтизував хутір і хутірське життя як осередок, не зіпсований цивілізацією, а справжнім охоронцем народного духу вважав селянина-хуторянина. Отже, Куліш протиставляє рідну Україну чужій йому Європі як осередку, де процвітає культура міста, в якому панує егоїзм, багатство протистоїть бідності, а людина, передусім — міщанин. Звичайно, П.Куліш не міг не бачити здобутків цивілізації, але він не приймав її прагматизм і раціоналізм, антигуманні тенденції, що супроводжують науково-технічний прогрес, його космополітичний характер, духовну деформацію особистості, неминучу в умовах буржуазної цивілізації. Українській культурі, яка, з погляду П.Куліша, несе в собі жіноче начало, як і жінці, характерне життя більше серцем, ніж розумом, і вже з погляду на це західноєвропейська цивілізація їй чужа.

Юркевич Памфіл Данилович (1827—1874) — професійний філософ, представник київської академічної релігійної школи, яка відіграла значну роль в історії української духовної культури і після 30-х років XIX ст. стала провідним осередком філософствування не тільки в Україні, айв усій Росії. Фактично, Київська Духовна Академія успадкувала те місце в культурі України, яке в свій час займала Києво-Могилянська Академія, і символічним є те, що розмістилась вона в тому ж самому приміщенні. Але часи наступати зовсім інші. Це був період посиленого тиску самодержавства і національного підупаду, посиленої русифікації і застійних явищ в українській духовній культурі. Зрозуміло, що в духовній Академії філософія розглядалась як "служанка богослів'я", але в ній читатись і курси з філософії Канта, Фіхте, Шеллінга та інших. Оскільки в цей же час з Європи проникав і матеріалізм в його вульгарній формі (Бюхнер, Молешотт). або в формі позитивізму як вираз соціального радикалізму та інтелектуального нігілізму, то основні зусилля релігійних філософів були спрямовані на боротьбу з цими течіями, спираючись при цьому на християнський неоплатонізм і патристику і перебуваючи у залежності від німецького ідеалізму з його культом розуму.

Головною темою П.Юркевича була антропологія, зміст і проблематика якої були спрямовані як проти спрощено-матеріалістичних трактувань людини, так і проти раціоналізації її духовного життя. Основні положення своєї концепції він виклав у своїх працях "Ідея", "Серце і його значення в духовному житті людини вченням слова Божого", "Із науки про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням у Канта" та інші.

Розвиваючи християнське вчення про серце як найглибшу основу людської істоти і джерело її душевної діяльності, як і його попередник Г.Сковорода, П.Юркевич розглядає людину як породжений Богом "малий світ", а душу людини як бездонне за глибиною і невичерпне за змістом породження Бога. Виступаючи проти раціоналізації духовного світу людини, яка йшла головним чином від німецької класичної філософії, П.Юркевич рішуче заявляє: "...Серце є центром душевного і духовного життя людини. Так в серці започатковуються і народжуються рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різні наміри і бажання; воно є місце волі і бажань. ...Серце є центром усіх пізнавальних дій душі ...Нарешті, серце є центром морального життя людини. ...Серце є вихідним пунктом усього доброго і злого в людині". В житті серця — емоціях, переживаннях, почуттях, а не в мислі з її формою загальності і всезагальності виражається індивідуальність особистості, розум лише вершина, а не корінь духовного життя людини. В світі, в якому живе людина, є багато чого, що не піддається раціональному і логічному, і людина багато втратила б, якщо обмежувалась би математично-логічним, раціонально-розсудковим, яке є мертвим і однобоким. Вона втратила б здатність сприймати істинне буття, живе і багатобарвне, таємниче і красиве, а відповідно, вкрай збідніла б душею і духом, втратила цілісність і гармонію. "Нам, — писав, — П.Юркевич, —ніколи не вдасться перевести в чітке знання того руху радості й печалі, страху і надії ті відчуття добра і печалі, страху і надії, ті відчуття добра і любові, які так безпосередньо змінюють биття нашого серця". Тільки серце здатне виражати найпотаємніші рухи нашої душі, а знання і абстрактне мислення тільки в разі їх осердечення стають "діяльною силою і рушієм нашого духовного життя." Юркевич виступає не проти розуму, а проти ідеї самозаконності розуму, що лежить в основі німецької класичної філософії, проти інтелектуалізму нових часів, який бачить у людині раціоналіста. Зокрема, він пише: "Між явищами і діями душі розум має значення світла, котрим осягається не ним встановлене, а Богом створене життя людського духу з його Богом даними законами. Душа існує не тільки як це світло, а й як освітлювана ним істота з багатоманітними духовними здібностями, для яких закони встановлені творчою волею Бога. Життя духовне зароджується — раніше від цього світла розуму — в мороці і темряві, тобто в глибинах, не доступних для нашого обмеженого погляду". В цих словах явно проступає вплив платонівського вчення про ідеї, які, на думку Юркевича, визначають діяльність суб'єкта, тому він повинен абстрагуватись від усього того, що не йде від ідей. Саме в тому, що потік речей підпорядковується вимогам ідеї, проявляється воля Божа і таємниця Божого творіння. Ні науковими, ні філософськими засобами осягнути царство ідей неможливо. Те, що було розпочате у філософському розумі, повинно завершуватись пошуками добра, укоріненому в глибинах людської душі і здійснюваному як акт щирої душі і щирого серця. "...Безодня, що відділяє в предметі одну якість від другої, лежить не в самому предметі, а в нас, у формах нашого чуттєвого споглядання." Причиною якісних і кількісних відмін "є ваше вухо і ваше око, які так оригінальне відповідають на зовнішні враження". "Отже, взагалі природа має логіку, як і дух має її, й саме в явищах природи відкривається дух математичний". Але повнота світу відкривається уже не в матерії, а в дусі. Стверджуючи положення про єдність душі і тіла, їх взаємодію і взаємовплив, Юркевич наполягає на відмінності їх від механічної єдності, проти фізіологізму в трактуванні ідеального, образів тощо. З цих позицій він критикує "Антропологічний принцип у філософії" М.Г.Чернишевського, категорично заявляючи, що духовне не можна вивести з матерії як такої, що матерія є лише чистою абстракцією розуму. Юркевич відзначає, що для людини річ не існує в її голій об'єктивності, її уявлення про неї забарвлюються і суб'єктивністю, особливостями її натури, її потягами, інстинктами, бажаннями, словом, душею і розумом. Тому ідеальне не може бути вичерпане раціональним, і не може бути пояснене фізіологією; тому він заодно з критикою антропологізму Чернишевського критикує і теорію рефлексів Сєченова, говорячи, що рефлекс є чисто фізіологічною реакцією, "механічним устроєм".

Такі основні положення філософського вчення П.Д.Юркевича, яке по праву носить назву "філософії серця". Він не тільки продовжив українську філософську традицію, а й залишив плідну філософську спадщину і своїх послідовників, зокрема Соловйова і братів Тургенєвих. Ціла низка положень, ідей Юркевича не втратила актуальності і сьогодні, знаходячи підтвердження в сучасному розвитку людства, в процесах, що супроводжують сучасний науково-технічний прогрес з його раціоналізацією, деперсоналізацією і дегуманізацією.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 — 1895) мислитель, соціолог, історик, етнограф, літератор, публіцист, найвидатніша постать серед "громадівців" — українського національного руху, заснованого М.Костомаровим і П.Кулішом. Громади, які виникли в багатьох містах України, ставили перед собою завдання підняти рівень освіти і культури свого народу, його національну свідомість. Все це відбувалось на фоні, з одного боку, ліквідації кріпацтва і поразки російського самодержавства в Кримській війні, а з другого - цілої низки заходів російського самодержавства відносно української національної культури та її діячів, повної, заборони українського письменства тощо. До громадівського руху прилучилась плеяда найвидатніших діячів духовної культури України, зокрема М.П.Авенаріус, В.А.Антонович, Д.О.Граве, В.П.Єрмаков, М.В.Остроградський, О.Потебня, О.М.Северцов та інші.

М.П.Драгоманов вважається не тільки однією з найвидатніших постатей в українській національній духовній культурі, а й однією із найсуперечливіших в інтелектуальній історії нашого народу. Як філософ М.П.Драгоманов був матеріалістом і атеїстом, у чомусь близьким до марксизму, зокрема в трактуванні матеріальності світу і співвідношення матеріального і духовного, а також у ставленні до релігії. Але розходився з марксизмом насамперед у питаннях про рушійні сили історії, про суспільство, державу, соціалізм. Тут він був ближче до Фейєрбаха, Сен-Сімона, Прудона, Конта, яких він сам називав своїми духовними провідниками.

В основі соціальної концепції М.Драгоманова лежить ідея поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму. Найвищим ідеалом, до якого повинне прагнути все людство, є, на його думку, анархічний лад, "безначальство" у сфері суспільно-політичній. Тобто добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб, де до мінімуму зведені елементи примусу і насильства. Шлях до такого суспільного устрою — федералізм, з властивою для нього децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. Майбутнє суспільство Драгоманов бачив побудованим на зразок Швейцарської конфедерації, тобто як бездержавний федералізм осіб і колективів, громади, згуртовані на чисто господарських засадах, комунізм у сфері соціально-економічній і безбожництво у сфері духовній.

Шануючи науку і будучи матеріалістом за філософським світоглядом, Драгоманов послідовно заперечував бога і відкидав релігію як щось ретроградне, як те, що, на його думку, гальмує всесвітній "поступ". Він різко виступав проти тих, хто намагався довести моральну цінність релігії. Він твердив, що розвиток наук ставить людину перед дилемою "або астрономія, або Ісус Навін, або Мойсей, або фізика, або ходіння по водах, або фізіологія, або воскресіння мертвих, порівняльна фізіологія і історія — або визнання відверто будь-якої релігійної системи...".

Як послідовник Прудона, вбачаючи в державі "фортецю" для оборони і захисту багатих, Драгоманов прудонівську ідею бездержавності переносить на російський грунт і разом з проблемою федералізму намагається вирішити і національне питання, проблему соборності єдиної і вільної України. Але він не акцентував увагу на політичній незалежності України як на практично нездійсненному, тому радив боротись за демократизацію і культурно-національну автономію в рамках Російської або Австро-Угорської імперії. Оскільки ідеалом суспільного ладу є бездержавність, вважав Драгоманов, то немає резону боротися за незалежність і самостійність, які були б корисні лише в минулому. І взагалі, Україні не слід відриватись від Росії ані в політиці, ані в науці, ані в літературі, мові тощо. Відкинувши етнографічний і національний принцип, відвівши українській мові лише "посередницьку" роль при вивченні російської як "вищої" в освітньому й ідейному плані, Драгоманов визнавав верховенство (духовне і політичне) однієї нації (ясна річ, російської) над іншою. Він вважав, що "автономія політична і національна" можлива, але без державної "відрубності". Хоча Драгоманов і був соціалістом, але він виступав проти революційних методів боротьби за які б то не було ідеали і цілі, говорив, що будь-яка революція, в основному, має політичний характер і не здатна створити новий соціальний лад, тому і для України головними проблемами є соціально-культурні, які слід вирішувати спільно з іншими народами, російським зокрема. За всі ці й інші висловлювання Драгоманова його критики називають космополітом у теорії, а в практиці — "російським патріотом", "русофілом". І.Я.Франко ж іронізував, що Драгоманов "...за походженням українець, а за національністю росіянин". Доля правди в цій критиці М.П.Драгоманова є, бо народився він у родині, де поєднувались русофільство і давні козацькі традиції, французький республіканізм із залишками козацької вольності і автономізму. Сам же Драгоманов говорив, що він відкидає не справжнє національне, а так зване національство, що він протистоїть "націоналізму, тобто примусу держатися звісних почуттів і думок, політичних, культурних по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі"s. Драгоманов, відкидаючи звинувачення в "обрусительстві" і "об'єдинительстві", заперечував "обов'язковий націоналізм" твердив, що бореться за "всесвітню правду", проти всякої ворожнечі між народами, причиною яких є неволя, неуцтво і "сліпе своєлюбство". Драгоманов вважав, що через історичні обставини рівень національної самосвідомості українців невисокий, тому для повернення свободи треба дати народу зрозуміти - хто ми, що ми є, чого ми хочемо. Для цього інтелігенція повинна описати своєму народові його "стереоскопічний портрет": його фізіологічні, філогенетичні, побутові, правові, релігійні тощо особливості і характеристики. Разом з тим Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема козацтво, виступав проти підтасовування фактів історії під чиїсь погляди і вподобання. За минулим не слід сумувати, але оглядатись треба. Тоді, визнає він, ми побачимо, що за двісті років царювання російських царів "не вважали нас, українців, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли "безмозгльїх, упрямьіх хохлів", ніж своїх "руських".

...Двісті років мучення, поки царі доконали старі українські порядки, пропали, значить, даремне!" Україна тоді "мала ще земський, вольний, воєнний стан і виборний уряд. А прилучилася до самодержавства і кріпацтва, до неграмотності і невігластва. Просвіта на Україні стала рости тихо, а вільним думкам, які йшли з Європи, був поставлений царськими чиновниками тин". Щоб подолати вузенький романтичний провінціалізм, характерний для України і українців, треба напружуватись, щоб порівнятись "з Московщиною", а потім випередити. Головне — поступ людини і громади, поступ політичний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб. Росія ж "росте під натиском передових думок європейських" і допоможе Україні "більше прилагодитись до них... догнати Європу", а там і побудувати соціалізм, вчення про який заклали Сен-Сімон і Оуен. Але для цього необхідно, щоб усі люди стали освіченими, гуртувались у вільні спілки для праці і помочі на принципах виборності і безначальства, щоб не було попівства, яке "те ж панство і начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час для білої роботи, для вправ з громадських діл, для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. Але це все речі нелегкі і неблизькі".

Такі основні філософські і соціально-політичні ідеї М.П.Драгоманова. Незважаючи на суперечливість і непослідовність при вирішенні цілої низки проблем, культурницько-просвітницьку позицію в соціальних і національних питаннях, М.П.Драгоманов не тільки прагнув, а й багато зробив для того, щоб в Україну прийшла передова освіта, він сприяв авторитету і розвитку культури свого народу, і його діяльність є вагомим внеском в розвиток української ідеї, створення духовних передумов для формування української держави, на його ідеях формувалась діяльність деяких партій, які брали вже безпосередню участь в державотворенні.

Франко Іван Якович (1856— 916) більше відомий як поет і письменник, у цій галузі діяльності, є, без перебільшення, видатною особистістю. Але і як мислитель він має великі заслуги перед українською духовною культурою, філософією, соціологією, естетикою, психологією. Таке "зрощення" в одній особі художника і мислителя зумовило поєднання традиційного для українців романтизму і месіанства з певним позитивізмом у світогляді, глибокого проникнення в духовний світ людини, її психологію із здатністю до філософських узагальнень і постановки актуальних, важливих соціально-політичних проблем. Світогляд І.Франка складався і формувався під впливом Т.Г.Шевченка і соціал-демократичного руху в Україні і в Європі. Як і Драгоманов, він також був матеріалістом у вирішенні питання про відношення матерії до духу, свідомості до буття, також був близьким до марксизму. До одержання Україною незалежності його взагалі трактували як філософа-марксиста. Тепер же дехто вважає, що сповідував Франко так званий природничий матеріалізм, а не філософський, що він ближче до позитивізму Спенсера, ніж до діалектичного і історичного матеріалізму Маркса. Справді, викладаючи своє розуміння генезису і розвитку людського суспільства, Франко за основу своєї концепції бере загальні закони еволюції Дарвіна і Спенсера, зокрема, закон боротьби за існування.

Різницю І.Франко бачить насамперед у тому, що і в суспільстві ця боротьба відбувається вдвох формах— "єдиничній" і "дружній". Дія природних законів зрештою приводить до солідарності, "здруження", спільної праці, гуманізму і утворенню культури. Погоджуючись з положеннями Маркса відносно капіталізму і соціалізму в цілому, сам пропагуючи соціалістичні ідеї, Франко не поділяв крайності марксизму, вбачав у ньому насамперед економічну теорію. Вже в своїх ранніх творах він критично висловлюється відносно марксистського положення про примат матерії над духом, а матеріальне виробництво не називає головним чинником розвитку суспільства: більш важливим він вважає ідеал суспільного і політичного життя, віддає перевагу свідомим ідеальним силам перед несвідомими матеріальними. Як і марксисти, Франко вважає, що на зміну капіталізму в результаті історичного поступу прийде соціалізм, а клас робітників виражає ідеали цього суспільства. Але він рішуче відкидає саму ідею держави як соціального інституту в умовах соціалізму і утверджує ідею самоврядування общин, повітів і країв, поєднаних вільною федерацією на грунті солідарності інтересів. Проецюючи соціальний ідеал надійсність, Франко ставить перед українською інтелігенцією завдання: "витворити українську націю", суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного розвитку. Для цього треба культивувати національну самосвідомість народу, піднімати освіту і його культуру. У вирішенні цієї задачі особливу роль повинна відігравати мова. Шлях до свободи і щастя Франко бачив не в зростанні матеріального багатства, а "тільки у співжитті, з іншими людьми, в родині, громаді, нації" і не в інтернаціоналізмі, який пропагувався марксизмом. Вирішення національного питання Франко вважав важливим фактором історичного поступу. Все, що не входить в рамки нації, на його думку, є або фарисейством, яким прикривається намагання виправдати панування однієї нації над іншою, або ж приховати своє відчуження від своєї рідної нації. Тому перетворення етносу в націю як об'єднання індивідів на спільних для них ідеалах, дружне співжиття з іншими націями є необхідною умовою подальшого існування і розвитку даної нації. Але для цього ідеал нації повинен осягнути кожний індивід, і не тільки розумом, а й серцем. А "будителем" народу повинен стати інтелігент, покликаний не тільки розбудити масу, а й повести її за собою на зразок біблійного Мойсея. Але історія не є історією героїв, вона завжди є історією масових рухів і змін. Кожна людська одиниця повинна усвідомити себе як самостійний компонент у складі нації, сприймаючи серцем її ідеал. Виходячи з цього серед засобів формування особистості патріота Франко виділяє етику, а моральним ідеалом вважає всебічно виховану особистість, яка вільно вибирає собі цілі діяльності і здійснює своє покликання; найвищою ж оцінкою її поведінки і дій є прагнення до солідарності і "здруження", до добра і краси.

Значний доробок І.Я.Франко має і в естетиці. Свої основні ідеї в цій галузі він виклав у праці "Із секретів поетичної творчості". На деякі її положення вплинули ідеї Спенсера. що дістало вияв, зокрема, втому, що естетика за Франком є наукою "про почування, спеціально про відчудження артистичної краси, значить є частиною психології". Тобто, Франко вилучив естетику із сфери філософії, з чим погодитись не можна. Та і сам Франко, говорячи, що в естетичному освоєнні дійсності застосовується діалектичний метод, що виявляє себе у цьому аспекті як реалізм, фактично спростовує своє попереднє висловлювання. Утверджуючи реалізм як метод передового мистецтва, здатного в усій повноті і художній правді відобразити дійсність, в якості його найвищого взірця І.Франко називає поезію Т.Г.Шевченка.

22. Українська філософія ХІХ-ХХ ст.(М. Грушевський, Д. Донцов, В. Винниченко).

Михайло Сергійович Грушевський – один з найвидатніших суспільних і політичних діячів Української держави. Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, беззастережного авторитету серед українства. На думку М.Грушевського, найпершим, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, є воля, свобода, право самостійно розпоряджатись власною долею. Тому повалення самодержавства вчений сприйняв як початок визволення, а в підтримці революції вбачав запоруку від реставрації старих порядків. Важливою потребою часу було відстоювання демократичних свобод, виборених Лютневою революцією. Другим основним принципом-завданням українського визвольного руху мало стати забезпечення реальної рівності людей.

Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України в складі Російської республіки. У своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть” він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, “незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України... воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці”.

Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства “зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об’єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності.”

Вчений не лише закликає до побудови широкої автономії України, він вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі збори Російської держави. Але залишається неясним і невідомим, коли саме можна буде скликати ті збори. Тому, творячи автономію Украї ни, українізуючи існуючі або створюючи нові органи місцевого самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами, українці могли б довести тим самим реальність, життєвість і корисність цього домагання.

Закликаючи до побудови автономії України у складі Російської федеративної республіки, М.Грушевський чітко змалював, якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділив ті основні риси (або принципи), на яких ця автономія мала бути побудована:

1. Свобода, причому не лише для України, але й для всіх народів Росії, свобода “висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати свобідно всякі справи, зв’язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу”.

2. Окрім свободи, необхідною умовою є рівність всіх людей: “однакове право повинні мати пани, мужики, просвіщенні і прості, чоловіки і жінки, якого хто б був народу і віри”.

3. Загальне, рівне, пряме й таємне виборче право, треба, щоб голосування було таємним, “письменним, щоб не можна було знати, хто за кого голосував”.

М.С.Грушевський пропонував перевірений досвідом передових країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори.

Автономія, за Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю”. Вчений розрізняє різні ступені самовизначення народу від повного централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш доцільною він вважає для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: “з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе”; економічна вигода в тому, щоб “природні багатства української землі й людська сила... вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного”; з культурного погляду ясно, “що при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті і цінні зв’язки культури, науки і мистецтва багато обдарованого нашого народу”.

Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в економічній галузі. “Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку й поступу... Але для сього треба, щоб керування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів.

М.Грушевський не просто хоче широкої автономії України, а й бажає, щоб держава, до якої Україна входитиме, була федеративною, тобто, щоб це була федеративна, демократична російська республіка. Чому саме так? Тому що, яку б широку політичну автономію своєї національної території Україна не мала, але коли Російська держава, з якою вона зв’язана, залишиться державою централізованою, то хоч би автономія України була забезпечена формально, реально вона здійснена не буде. “...Становище України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв’язаними федеративним зв’язком”. Російська федерація повинна бути республікою, причому республікою демократичною, устрій якої “має бути опертий на рівності всіх горожан”, не повинно бути ніякого цензу, повинно бути рівне виборче право, а також право народу вносити до парламенту проекти законів, які мусять бути там розглянуті, а також ухвали парламенту в найважливіших справах повинні йти на затвердження народу (тобто, референдуму).

Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв’язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. “Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки.

Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи думі цілої республіки”.

Зважаючи на об’єктивне становище, варто було б подумати над тим, які повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які залишити на розгляд місцевої влади. Звичайно, тут передбачити наперед усі нюанси було неможливо, але принцип все ж було винайдено: “Українці... хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ — як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи”.

М.Грушевський не приховував, що запровадження федеративного ладу в Росії приведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак він вважав це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених в минулому націй і народів, але й для самих росіян. Водночас, це не означало б обмеження інтересів будь-якої нації в межах федерації. “Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права (в цілій федерації), наприклад, в Україні — може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла”.

Виборюючи автономію України, провідники української революції водночас враховували багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали необхідні умови для свого повнокровного життя, для вільного розвитку. Особливо наполегливо і невтомно М.Грушевський виступав проти лозунгу “Україна тільки для українців”, який нерідко трактували як заклик до представників інших національностей забиратися геть з України. Вчений писав: “Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе”.

В автономній Україні мали бути забезпечені права національних меншин, оскільки повнота національного життя, що її добивались для українського народу, не повинна поглинути інших народностей і обмежувати їх змагання до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії. Забезпечити права національних меншин.

М.Грушевський вважав за потрібне, по-перше, шляхом прийняття їх мови в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум; по-друге, наданням можливостей навчатись рідній мові; по-третє, створенням культурних і релігійних товариств і установ.

Такими були погляди М.Грушевського на українську державу в складі Російської федеративної республіки на початку 1917 року, в перші місяці Лютневої революції, коли повіяв вітер свободи і здавалося, що Росія може бути демократичною республікою, а Україна буде розквітати серед таких само автономних держав в рівному союзі. Але Тимчасовий уряд ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, а надто вже після того, як у Петрограді прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого М.Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: “...перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію... Вона була підірвана російською революцією...” Коли революційні соціалістичні кола, до яких перейшла влада в Росії, виявили себе у відносинах до України “твердоголовими централістами і об’єдинителями, нездібними чого-небудь навчитися від революції”, віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Українською Центральною Радою.

Тому М.Грушевський мріє вже не просто про автономію в складі Російської республіки, а про Україну Велику, “велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями”.

Дмитро Донцов (1883-1973) — ідеолог так званого інтегрального українського націоналізму, в якому він використав деякі філософські ідеї Шопенгауера, Гартмана, Ніцше та інших представників волюнтаризму. Замолоду приєднавшись до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, він згодом відкидав будь-який демократизм, тим більше марксизм, почавши з атеїзму, прийшов до крайностей войовничої церкви. Уся ж його діяльність була виразно антидемократичною і протиросійською.

Найважливішими працями Д.Донцова є "Модерне москвофільство" (1913 p.), "Історія розвитку української державної ідеї" (1917 р.) "Українська державна думка і Європа (1919 p.), "Підстави нашої політики" (1921 p.), "Націоналізм" (1926 p.), "Дух нашої держави", (1944 p.), "Росія чи Європа" (1956 p.), "Від містики до політики" (1957 р.) та інші.

Вже з переліку основних праць Д.Донцова видно, шо його провідною темою була національна ідея, на зміст і характер якої вплинули процеси, що відбувались у дореволюційній Росії, в Європі і в СРСР. Виставляючи в якості активного творчого чинника підсвідоме, ірраціональне, волю, Донцов не визнавав об'єктивних законів суспільного розвитку, тим більше законів соціалізму, ідей рівності, братерства, свободи для всього людства, яким підпорядковуються національні прагнення, правда однієї нації. Відкидав він і такі поняття, як демократизм, пацифізм, лібералізм, гуманітаризм — все це він вважав опозиційним ідеї державності як "цінності в собі". Донцов твердив, що пануюче місце в світосприйнятті людини повинна посісти зоологічна воля до життя, "чистий рефлекс бойового півня", який завжди "готовий до бою, щоб перемоги або вмерти". Це те фізіологічне "Ні", яке мусить відчути пес на вид кота, або жид на вид араба, араб на вид жида". Найміцніша основа національної ідеології — воля нації до життя, влади, експансії, яка іманентна для нації і яку слід плекати і розвивати, ставити в центр національної ідеї на місце кволого "провансальства", тобто "драгоманівшини". Однією з вимог автора "чинного націоналізму" до своїх послідовників була "аморальність". На думку Донцова, національна ідея мусить бути "аморальною", тобто не повинна керуватись загальнолюдськими принципами, а здійснювати "аморальну" політику повинен фанатик, агресивний і нетерпимий до інших поглядів. І взагалі, історія є "гоном амбітних людей" до панування і володіння землею та нижчими расами, адже "всякий поступ базується не нерівності і признає засади вищості. Хто не має відваги або даних стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним". В останній частині книги "Націоналізм" Донцов пише, що для виконання такої місії українська нація "повинна мати й панську психіку народу-володаря", і такі риси, як фанатизм, національна нетерпимість, емоційність замість "розумовості", плекати героїчні чесноти, але для всього цього треба поступатися особистим щастям. Оскільки ідею впроваджує в життя не народ, а поважна активна сповнена влади "меншість", а суспільство, хочемо ми цього чи не хочемо, по природі своїй "аристократичне", треба відродити "нову касту", бо "коли психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої - в суспільстві наступає катастрофа". Розмови про безкласове і безкастове суспільство Донцов називав демагогією. Порятунок для українського народу - поворот від общинності і більшовизму до власних традицій, від матеріалістичного комунізму до "животворящого Духу". За те, що українська інтелігенція не підтримувала найкращі національні традиції - власновладства, войовничості, патріотизму, ідеї суверенності, Донцов наділяє її тавром шовінізму, ретроградства, відступництва. Він непримиримо ставився до будь-яких виявів симпатії до Росії, рішуче виступав проти політичного симбіозу "Україна - Росія", вважаючи що інтереси Росії як держави-паразита і України як сторони, що експлуатується, несумісні. Тому всіх тих з української інтелігенції, хто був прихильниками політики згоди, характеризував як "опортуністичну течію" разом з тими, хто сповідував "демократичний націоналізм". За це він, зокрема, критикував М.Драгоманова, М.Грушевського та інших. Справедливо відзначаючи, що політика кожного народу мусить керуватися насамперед національними інтересами, Донцов робить сумнівний висновок, що єдиною силою, на яку повинен розраховувати український народ у своїй зовнішній політиці, - це "імперіалізм європейських держав", хай і реакційних, аби їх інтереси суперечили інтересам Росії. При цьому він абстрагувався від попередніх намірів цих держав, зокрема Австрії і Німеччини, перетворити Україну в свою колонію і асимілювати її народ.

Отже, світогляд Д.Донцова можна охарактеризувати як крайній націоналізм, волюнтаризм, ірраціоналізм, поєднаний з біологізаторським принципом "боротьби за існування" і романтизованим розумінням національного як "аристократизму духу". Ідеї чинного націоналізму, подані Донцовим під флером боротьби за дійсно святу ідею — визволення батьківщини, зробили його ідеологом і духовним батьком українського націоналізму, хоч він і не був членом ОУН, притягували до себе молодь, особливо молодь Галичини. Поза всяким сумнівом, Донцов був патріотом України, але, на думку його біографів, він не дав завершеної суцільної ідеології українського націоналізму, бо виклав "критично-руйнівну" частину і не розвинув "позитивної". До концепції Донцова критично ставився навіть В.Липинський, сказавши, що Донцов в національну проблему вносить заразу анархічного егоцентризму. Навіть бандерівці, на своєму ІІІ-му Надзвичайному Зборі в серпні 1943 року відмежувались від расистських ідей Донцова та ідей етнічної виключності українців.

Український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880—1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характеризувати як «націонал-комуніста»). Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917—1918 рр. знаходимо у тритомній праці Винниченка «Відродження нації». Український народ, писав він, «який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літературою, народ, який утворив таку багату пісню, таку глибоку народну музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно доводилось усіма уважними досліджувачами, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку». І далі: треба, щоб руський демократ «уважніше поставився б до голосів своєї власної руської науки, яка устами Російської Академії Наук точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська: що закони її життя не є закони життя руських, що ламання цих законів ламає душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом»

Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Натомість він виробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. — згода). Людина, згідно з цією позицією, має жити в «згоді» сама з собою, з, природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут криється коріння одного з провідних принципів Винниченкової етики — «чесності з собою». В останні роки життя він пропагував ідею зближення (по А суті, «конвергенції») капіталізму та соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства Художнє втілення ця ідея знайшла в так званій «колегіократії» (роман «Слово за тобою, Сталіне!», 1950).

23. Проблема буття у філософії.

Онтологія - це вчення про буття, розділ філософії, в якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття "онтологія" не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує принаймні три значення цього поняття:

По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття "онтологія" у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто - суще, сутнісне, логія - вчення). Це вчення про світ, про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

По-друге, у марксистській філософії поняття "онтологія" вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (світ, матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони і т.д.).

По-третє, у західній філософії у поняття "онтологія" теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана "трансцендентальна онтологія" Гуссерля, "критична онтологія" Гартмана, "фундаментальна онтологія" Хайдеггера тощо. Тобто найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта й об'єкта.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття "онтологія" становлять основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті "онтологія" знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це становить сутність такого поняття, як "онтологія".

Найважливішими, основоположними у філософії є поняття: "світ", "буття", "матеріальне", "ідеальне", "матерія", "рух", "простір", "час", "розвиток" та інші.

Фундаментальним, визначальним для будь-якої філософії є поняття "світ". Поняття "світ" - складне і багатоманітне. Згадаймо: предмет філософії, як ми вже знаємо, це відношення "людина-світ" - відношення людини (суб'єкта) до об'єкта - до того, що є для неї об'єктивним, незалежним від її свідомості. Це - природа, матерія, закони її розвитку тощо.

У нашому вжитку є поняття: "світ людини "—це внутрішній світ її існування (почуття, переконання, воля, віра, розум, ціннісні орієнтації і т. д.); "світ людського буття "- це зовнішній світ людини, її соціальне оточення: суспільно-економічні відносини, культурне середовище; "світ речей" - це речі, які ми маємо як наслідок предметної діяльності людини; "світ ідей", як у Платона, котрі нібито визначають "світ речей"; "символічний світ "- умовний світ символів, знаків математики, логіки, фізики, кібернетики тощо; "мегасвіт", "макросвіт", "мікросвіт" - ними позначаються рівні матеріальної дійсності (мегасвіт - матеріальні об'єкти надвеликих розмірів - галактика, планетні системи. Макросвіт - світ, в якому існує людина. Мікросвіт - матеріальні об'єкти, розміри яких не перевищують розмірів атомів, елементарних частинок); "потойбічний світ" - нереальний, вигаданий - "сакральний світ " (від лат. sасrum - священний, той, що стосується релігійного культу).

Далі. У філософії розрізняють також поняття "загальна картина світу", "наукова картина світу ", "світоглядна картина світу ", "світовідношення ", "світосприйняття ", "світовідчуття ", "світоспоглядання ", "світорозуміння ", "світогляд ". Ці поняття перебувають у зв'язку та єдності, однак між ними є і відмінності.

Поняття "загальна картина світу" означає синтез знань людей про природу і суспільство; "наукова картина світу" - це синтез природничих знань про світ, його походження, еволюцію; "світовідношення" - це спосіб самовизначення людини, її особистісного ставлення до світу; "світогляд ", "світоглядна картина світу ", а також такі світоглядні поняття, як "світовідчуття", "світосприйняття ", та інші - це форми самосвідомості людини, через які вона сприймає, відчуває, усвідомлює, освоює, оцінює зовнішній світ і світ свого буття.

Вживаються у філософії і більш загальні поняття світу такі, як "матеріальний світ", "духовний світ", "об'єктивний світ", "суб'єктивний світ" тощо. Тобто маємо різноманітні визначення, підходи, відтінки поняття "світ", яке є багатогранним і багатоаспектним.

Філософське розуміння світу є найбільш узагальненим, тому у такому розумінні поняття "світ " включає в себе все те, що охоплене (відображене) свідомістю людини як предметно-діяльної істоти. Світ - це єдність об'єктивної і суб'єктивної предметності. В цьому сенсі поняття "світ" виступає як універсальна предметність щодо якої людина визначається як суб'єкт, що створює свій власний світ - світ людини. Це означає, що:

"світ" є ціле, а людина - його частина;

"світ" є визначальним, а людина визначається ним;

"світ" існував до появи людини, остання ж виникає в результаті його еволюції;

"світ людини" грунтується на основі універсальної предметності, у якій виявляються її сутнісні сили як унікальної істоти, котра створює власний світ.

Важливою проблемою філософського усвідомлення світу є проблема його єдності. З давніх-давен філософи опікувались цією проблемою. Наприклад, уже відомий нам Геракліт вважав, що єдиним началом світу є вогонь: "світ єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає". Платон, як відомо, єдність світу вбачав в ідеальному началі ("світ ідей"). Гегель таким началом вважав, абсолютний дух, абсолютну ідею, абсолютний розум. Релігійна концепція єдності світу виходить з того, що його створив бог. Це-моністичні підходи до проблеми єдності світу (від грец. моно - єдиний, один). Є плюралістичний підхід до. проблеми єдності світу, коли в основі цього уявляють кілька начал (наприклад, воду, вогонь, повітря, землю тощо), і дуалістичний, коли визнають за рівноправні два начала - матеріальне й ідеальне (такою є, наприклад, філософська концепція Р.Декарта).

Однак єдність світу у філософському розумінні - не в ідеальному началі (оскільки ідеальне є продуктом мислення, свідомості людини, остання ж виникає внаслідок еволюції світу, який вже існував) і не в окремих, конкретних речах, і не в тому, що людина здатна мислити про світ як про щось єдине, а в його матеріальності, і це доведено сучасною наукою.

Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій. Найбільш загальною категорією філософії (притому будь-якої за напрямком) є також найдавніше поняття "буття".

Буття - філософська категорія, що позначає:

- все те, що ми бачимо, що реально існує;

- все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, іонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

- буття духовного (ідеального);

- буття як спосіб існування людини, суспільства.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є:

1. буття матеріального;

2. буття суб'єктивного, ідеального;

3. буття соціального (суспільного).

Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському аспекті є уявлення про матеріальне та ідеальне, про "світ речей" і "світ ідей". По суті, мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та ідеального, про те, що є первинним, а що похідним, вторинним. Не може бути сумніву, що ця проблема у філософії існує. Навіть Йоган Готліб Фіхте (німецький філософ, суб'єктивний ідеаліст) стверджував, що філософія може розвиватися лише двома шляхами: перший - від речей до ідей; другий - від ідей до речей. Перший шлях Фіхте називав "догматизмом". Другий - "ідеалізмом". Філософ підтримував, звичайно, останній. Це не що інше, як постановка фундаментального питання будь-якої філософії, а саме: як йти у філософії - від речей до ідей (свідомості) чи від ідей (свідомості) до речей?

Матеріальне - філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме - про його об'єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).

Ідеальне - це філософська категорія для позначення суб'єктивного, образного, нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом та об'єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об'єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, яку ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми і т.д. Він не має жодного грама тілесності.

Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб'єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості.

Категорія "ідеальне" має принаймні чотири значення у філософії:

І - ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо);

ІІ - ідеальне, як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма);

ІІІ - ідеальне, як результат ідеалізації об'єкта у людській пізнавальній діяльності. Наприклад, "точка", "абсолютно тверде тіло", "ідеальний розчин" і т.д. Таких об'єктів у природі не існує. Бо що таке "точка"? "Точка" - це ідеальний об'єкт, який створений в результаті абстрагування від принципової неможливості побудувати даний об'єкт практично, бо вона не має ні висоти, ні ширини, ні довжини. У природі не існує "ідеального розчину", котрий не мав би певного об'єму і певної температури. "Ідеальний розчин" - це ідеальна модель, створена подумки, коли не беруть до уваги саме ці конкретні ознаки - об'єм і температуру, щоб віднайти більш загальні, суттєві ознаки, що притаманні усім розчинам. Це здійснюється в інтересах пізнання;

ІV - ідеальне, як об'єктивний феномен, незалежний від людини, її свідомості ("абсолютний розум", "абсолютна ідея" у Гегеля, "вічні ідеї" у Платона тощо).

Тепер зупинимося на з'ясуванні особливостей матеріального як реального, об'єктивного, котре не залежить від людини та її свідомості. Для позначення того, що є об'єктивним, незалежним від свідомості людини, у філософії вироблено уявлення про матерію.

24. Основні категорії онтології (матерія, рух, простір, час).

Поняття "матерія", його формування має свою історію. У найдавніших філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали воду, повітря, вогонь, атом тощо. Міркування про це ми знаходимо, зокрема, у філософії Фалеса, Анаксимена, Геракліта, Демокріта. Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не мало тієї універсальності, всезагальності охоплення об'єктивної дійсності, котре характерно для категоріального, філософського розуміння матерії.

Згадується розмірковування англійського філософа XVII століття Френсіса Бекона про те, що "...древні уявляли собі першу матерію як таку, що має форму і якість, а не як абстрактну, тільки можливу і безформну...", бо "...в той час ще не настало царство "категорій", де б абстрактне начало могло сховатися під захистом категорій субстанції, і тому ніхто не насмілився придумати цілком уявлювану матерію, а за начало приймалося тільки те, що могло б бути сприйнято почуттям..." (Див. Ф. Бекон. Соч., в 2-х томах Т 2 -М., 1972. -С. 305, 314).

Лише учень і послідовник Фалеса - Анаксимандр - першим дійшов висновку, що в усіх цих речей - води, повітря, вогню і т. д. - повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути всеохоплюючою, безмежною, вічною. Такою першоосновою він вважав "апейрон" (апейрон - з грецької - нескінченне, безмежне). Фактично це була перша спроба дати узагальнене уявлення про першооснову всього існуючого, спроба категоріального визначення поняття матерії.

Пізніше, в Аристотеля, ми вже знаходимо розуміння поняття матерії як філософської категорії, котра не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини. Аристотель стверджував, що "матерія... чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо на основі узагальнення наших спостережень".

Подібну думку стосовно поняття матерії поділяв також, вже відомий нам Френсіс Бекон. "Матерія, - писав він, - позбавлена будь-яких (конкретних - В. Б.) якостей... Вона є, очевидно, найдосконалішою фікцією людського розуму.. " (Там же.-С. 305).

Отже, поняття матерії вищезгадані філософи пов'язували не з конкретними її властивостями, а з чимось загальним, абстрактним, всеохоплюючим, безмежним. Такий підхід став важливим кроком на шляху визначення поняття матерії як філософської категорії.

Однак не всі філософи поділяли таке уявлення про поняття матерії. Насамперед такий підхід відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, "абсолютний розум", свідоме начало. До таких належав англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1684 - 1753). Він виступив з різкою критикою уявлення про матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього Берклі присвятив "Трактат про начала людського пізнання" (1710). В ньому він не приховує того, що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах. Чому? Тому, що Берклі був філософом-ідеалістом, єпископом. Його фах вимагав спростування матеріалізму, основного його поняття матерії, оскільки визнання останньої не залишало місця для Бога як творця всього існуючого.

Аргументація Берклі проти поняття матерії як абстракції була нескладною. Вона зводилася до проголошеної ним тези: "існувати означає бути сприйнятим". Що це означає? Прослідкуємо за логікою Джорджа Берклі. Все те, що реально існує, вважав Берклі, я сприймаю з допомогою органів відчуття. Матерії, як поняття, я не сприймаю ні з допомогою зору, ні з допомогою дотику, а оскільки це так, то вона не існує, а отже, позбавлена сенсу. Ось його судження щодо цього: "У тім, що речі, котрі я бачу своїми очима чи відчуваю своїми руками, дійсно існують - я зовсім не маю сумніву. Єдина річ, існування якої я заперечую, - це те, що філософи називають матерією". (Див. Антология мировой философии. - Т. 2. - М., 1969. -С. 518-519).

Однак це помилкове твердження. Людина багато речей не сприймає з допомогою відчуттів, але це не означає, що такі речі не існують. Ми не сприймаємо відчуттями магнітне поле, ультразвук, радіохвилі тощо, але вони є. Про їх існування ми дізнаємося з допомогою відповідних приладів. Закони природи теж не сприймаються на рівні відчуттів, однак ніхто не заперечує їх існування. Поняття матерії теж не сприймається з допомогою дотику, зору, смаку і т. д., бо це абстракція, узагальнене уявлення, в ньому на рівні мислення фіксується найбільш загальна, всеохоплююча ознака дійсності, котра полягає в тому, що речі, предмети, природа існують реально, об'єктивно, незалежно від людини, її свідомості. "Матерія, - писав Ф.Енгельс, - є чисте творіння думки і абстракція. Ми відхиляємося від якісних відмінностей речей, коли об'єднуємо їх під поняттям матерії. Матерія, як така, не є чимось чуттєво існуючим" (Ф. Енгельс. Анти-Дюринг. - М., 1957. - С. 358).

Таким чином, поняття матерії вироблено у філософії для позначення об'єктивної реальності, котра існує незалежно від людини. Ця об'єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія.

В яких видах існує матерія як конкретна об'єктивна реальність? Є така класифікація конкретних видів матерії:

речовинні види (речовина). Речовина-матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою;

неречовинні види матерії (поле) - магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенівські промені; іонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою.

антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина -матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони й антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), в антиречовини ядро зі знаком мінус (-) - антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) - антиелектрон. Експериментальна на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, антиелектрон тощо.

У філософії розглядаються далі структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:

неорганічний рівень - мікросвіт (з грецьк. - малий); макросвіт (з грецьк. - великий); мегасвіт (з грецьк. - надвеликий, величезний);

органічний рівень - організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень - клітина, надорганізменний - біосфера (зона активного життя), біоциноз ("живий комплекс", сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, ліс, озеро тощо);

соціальний рівень - людина, сім'я, плем'я, народність, нація, соціальна група, суспільство.

І насамкінець слід підкреслити, що матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії - воду, повітря, вогонь тощо. Чому?

По-перше, тому, що матерія як поняття - це найбільш загальне, а конкретний вид матерії - це окреме, одиничне;

по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;

по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не щодо її конкретних видів, а щодо відчуттів людини, невідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.

У логіці така помилка має назву "теж через теж" (лат. іdem реr іdem). Це коли кажуть: "матерія є вода", тобто "матерія є матерія"; "людина є людина". Таке визначення є хибним. Це - тавтологія (тавтологія -визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: "Людина - суспільна істота, виший ступінь розвитку тварин на Землі. Вона відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою" (Див. Философский словарь. - М., 1963. - С. 499).

Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише щодо людини, її свідомості, відчуттів, а саме матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.

З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися у ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися, кількість і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об'єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси й енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним.

Все існуюче перебуває у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що "життя - це рух. Де немає руху, там немає життя". Рух - це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей - відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не перебувала у русі. Ніде й ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух - це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води вона інтенсивно випаровується. При охолодженні - інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється. Але на атомному рівні рух не припиняється - електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої Галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, Сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух - суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно перебуває у даному місці й одночасно в ньому не перебуває. По суті рух - це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух - не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Рух - це зміна взагалі

У філософії розрізняють п’ять основних форм руху матерії:

механічна форма руху (дія - протидія; притягання - відштовхування тощо);

фізична форма руху (наприклад, позитивна - негативна електрика, симетрія - асиметрія);

хімічна форма руху (розкладання - з'єднання; асоціація - дисоціація);

біологічна форма руху (асиміляція - дисиміляція; спадковість - мінливість);

соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба різних соціальних груп тощо).

Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття "простір" і "час"?

Простір - форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні двома суттєвими ознаками, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їх взаємодією. Тобто простір існує лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його тримірність, бо такі виміри мають матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).

Час - теж: форма існування матерії. Категорія "час" відображає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час без матеріальних об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об'єкти. Простір і час - форми" буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони:

- об'єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості);

- пізнаванні (є об'єктами вивчення).

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об'єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними як об'єкти Всесвіту.

Простір та час як філософські категорії і простір та час як природничонаукові поняття - це не одне і те ж. Перші - найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі - змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничонаукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об'єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 - 1727) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. його працю "Математичні начала натуральної філософії" (1687)). На його думку, простір - це щось подібне до порожньої кімнати, в яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничонаукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 - 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об'єкта, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином, буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

У свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 - 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхні уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, згодом здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничонаукове поняття змінюється у зв'язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничонаукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта Ейнштейна (1879 - 1955). Два висновки з його теорії мають принаймні філософське значення.

Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю, близькою до швидкості світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики.

Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю, близькою до швидкості світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 млн. км./годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:

Політ тіла тривалістю:

15 років - на Землі за цей час мине 35 років;

20 років - на Землі мине 80 років;

30 років - на Землі мине 1200 років;

50 років - на Землі мине 8700 років.

Тобто час на Землі протікає швидше. У польоті - повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю, - не застане нікого із своїх близьких та знайомих - бо на Землі за цей час мине 8700 років:

Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об'єктивні за своєю природою. Разом з тим їх сприйняття не позбавлене і суб'єктивних моментів. Це виявляється в тому, що:

протяжність матеріальних об'єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно - віддаль між цими об'єктами може скрадатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі;

час для людини може протікати по-різному - або швидше, або повільніше. Все залежить від суб'єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.

Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 -1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу міг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.

Автора теорії відносності - Альберта Ейнштейна - кореспонденти якось запитали, як розуміти його твердження про те, що час - поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: "Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша - коли ви стоїте голими п'ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному.¹ У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому - надто повільно".

Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тих, кому 19-24 роки; 45 - 50 років; 60 - 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них минуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 - 24-річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 - 50-річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 - 70-річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто для літніх людей час минає швидше, хоча об'єктивно час у земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.

Такі найбільш загальні характеристики простору та часу як філософських категорій і як природничонаукових понять.

25. Філософські проблеми антропогенезу. Біологічне і соціальне в людині. Біологія і культура в генезі людини.

Людина... Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє людину з навколишнього середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія, виходячи за межі "очевидності" й прагнучи осягнути сутність.

Людина - унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то інші: людина є політична істота (Аристотель); це мисляча істота (Р. Декарт); людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б. Франклін); це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К. Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К. Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К. Ясперс); людина - актор, тобто яка грає (Хейзінга); за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.

Ці визначення, як і інші, тут не названі ( а їх можна нарахувати понад 20), склалися поступово, незалежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на запитання - хто ж вона є? І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.

Отже, філософську програму осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа: "Пізнай самого себе". Адже у цьому корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія розвитку людини і світу свідчить процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і незавершеність породжена первинним і найскладнішим питанням - про походження людини. Вирішення ж цієї проблеми у світоглядній історії має гіпотетичний характер.

У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем - "його рід"): це птах, рідко - рослина, найчастіше - тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема.

Тут відобразилось господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто "присвоююча економіка". З переходом до землеробства у міфології з'являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все живе, у тому числі і людину.

Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що відображається у міфах: людина виникає або з глини, змішаної з кров'ю бога Абзу (Вавилон), або ж титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та мистецтву (Стародавня Греція).

У релігійному світогляді походження людини грунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: "І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, - і стала людина живою душею". Аналогічне вирішення питання про походження людини й у священній книзі мусульман - Корані, -- але там людина створюється не з "пороху земного", а з глини.

Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий космос. Їх можна звести до таких:

- у космосі міститься "насіння життя", яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать ще до V ст. до н. е. - до вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдені всі амінокислоти, що становлять живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових засадах;

- космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто космічним явищем;

- життя людини є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти на Землі (а можливо, й на інших планетах у інших зоряних системах), тобто людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.

Еволюційна гіпотеза грунтується на тому, що людина має природну, земну предісторію. Думки про це з′явилися ще у стародавній Греції (наприклад, Анаксімандр вважав, що люди як і всі живі істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти

І людина почала принципово по-новому ставитися до навколишнього світу.

Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони певною мірою відображають сучасні науково-технічні досягнення людства, зокрема освоєння космічного простору, створення роботів, вирощування зародків людини "у пробірках", клонування тощо. В їх основі - думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про "великого експериментатора". І якими б неймовірними, навіть фантастичними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумнозвісного людству принципу: "Цього не може бути, тому що не може бути ніколи".

Загалом же сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова (як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних - відмінність лише у їх складності, високоорганізованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

Але перш ніж розглядати сутність людського життя, зупинимося на ще одному важливому і невирішеному питанні сучасної науки - про місце людини у світі, або чи одні ми у Всесвіті? На це запитання різні типи світоглядів давали і дають два альтернативних варіанти відповідей.

У міфологічних уявленнях вся природа була населена людиноподібними істотами. Це пояснюється тим, що в давнину люди наділяли явища і сили природи людськими властивостями.

Надалі, з розрізненням людиною тіла і душі, виникають уявлення про існування безтілесних істот, "духів" не лише на Землі, а й у Всесвіті. Це пов'язано з виникненням релігійного світогляду - адже всі релігії визнають існування й інших, крім людей, істот (добрих чи злих), наприклад ангелів, котрі можуть з'являтися між людьми, хоча перебувають здебільшого "на небі", у космосі.

Серед стародавніх філософів у період Відродження була також досить поширеною думка про існування безлічі світів, населених якимись істотами, подібними до людей чи несхожими на них.

Що ж криється за цими поглядами - прозріння, передбачення? Чи, можливо, достовірні знання, першоджерела яких були втрачені донесли до нас лише вторинну Інформацію, первинна ж, очевидно, безнадійно втрачена.

Чи, може, це лише витвір людської фантазії? Так вважає багато наших сучасників. Звідси і ставлення до НЛО, інших, непояснених сучасною наукою таємничих явищ.

Але є і така точка зору, що ми маємо справу з розумними посланцями космічних цивілізацій. А тому ці явища треба ретельно вивчати і прагнути встановити контакти з "братами по розуму". На це спрямована міжнародна програма СЕТІ, метою якої є на основі аналізу сигналів, що надходять з космосу, виділити ті з них, які можуть мати штучне походження і свідчити про існування високорозвинутих істот. На жаль, про наслідки цих "прослуховувань космосу" нам відомо досить мало, багато з них засекречені відповідними відомствами. Отже, однозначні відповіді стосовно цього питання ми маємо лише у фантастів.

Відсутність переконливих наукових висновків щодо існування інших, позаземних форм життя призводить до переважання не оптимістичного, а песимістичного підходу до відповіді на це питання, навіть серед астрофізиків.

Існуючі нині точки зору можна сформулювати так: земне життя виникло цілком випадково, як збіг певних унікальних обставин, яких ніде і ніколи у космічному просторі не виникало. Але якщо розумне життя виникло випадково у неосяжних просторах Всесвіту, то хто почує голос людства? Хто допоможе йому у тій скрутній ситуації, в якій воно перебуває зараз?

Друга точка зору полягає в тому, що життя і розумні істоти у космосі обов'язково існують, але ці "острівці" високоорганізованої матерії надзвичайно віддалені один від одного. Крім того, вони можуть бути "старшими" чи "молодшими" за нас, що практично зводить можливість розумного контакту до нуля.

Із загальнофілософської ж точки зору можна зробити такий узагальнюючий висновок: існування у космосі істот, подібних до людей, цілком ймовірне і навіть закономірне, адже закони розвитку світу є універсальними.

Раніше, особливо при розгляді еволюційної гіпотези походження людини, вже йшла мова про природне походження людини. Тому у наше життя значно більшою мірою, ніж ми усвідомлюємо, залежить від явищ природи. Адже ми живемо на планеті, у глибині якої постійно відбуваються ще не відомі нам процеси, які впливають на нас, а сама Земля, як своєрідна порошинка, мчить у своєму русі в безоднях космосу. Нині залежність стану організму людини від природних процесів - від перепаду температури, тиску, від коливань геомагнітних полів, сонячної та космічної енергії - цілком очевидна.

Різні місця на Землі є більшою чи меншою мірою сприятливими для людини. Наприклад, вплив благодатного для організму підземного випромінювання може сприяти звільненню від нервових стресів або полегшенню деяких захворювань організму. Більшість же природних впливів на людський організм до цього часу залишається ще невідомою, наука розпізнала лише незначну їх частину. Так, відомо, що людина, поміщена у безмагнітне середовище, одразу гине.

Поняття природного середовища не обмежується лише сферою Землі, воно включає у себе і космос у цілому, адже Земля, повторимося, не є ізольованим від Всесвіту космічним тілом. Сучасна наука встановила, що життя на Землі виникло під впливом космічних процесів. Тому цілком природно, що будь-який живий організм якимось чином взаємодіє з космосом. Сонячні бурі і пов'язані з ними електромагнітні збурення впливають на клітини, нервову і судинну систему, на самопочуття людини, її психіку. Ми живемо "в унісон" з усім космічним середовищем, і будь-які його зміни відбиваються на нашому стані. Тому актуальними і прозірливими є ідеї К. Є. Ціолковського, В. І. Вернадського та О. Л. Чижевського, що набувають визнання у сучасній науці, про те, що ми з усіх боків оточені потоками космічної енергії, які йдуть до нас через величезні відстані від зірок, планет і Сонця.

У наш час зростає увага до проблем не тільки космічних, а й мікросвіту. Вивчаються дивні ритмічні одноманітності, які підтверджують відносно синхронне "биття пульсу" в макро- та мікросвіті, у тому числі в енергосистемах людського організму.

Згадаймо відомі зі шкільного курсу загальної біології процеси спадковості й мінливості: у процесі індивідуального розвитку людина, з одного боку, реалізує певну програму і відтворює певні ознаки, які передані її батьками, а з другого - може певною мірою "відхилятися" від цих програм і набувати нових ознак під впливом зовнішнього середовища.

Спадковість надає дитині не лише “власне” біологічні властивості та інстинкти. З самого початку свого життя дитина має здатність до наслідування усього, що роблять дорослі: звуків, рухів тощо, їй притаманна допитливість. Вона здатна засмучуватися, відчувати страх і радість, її посмішка має вроджений характер. А посмішка - це привілей людини. Отже, дитина з'являється на світ саме як людська істота. І все ж на момент народження вона лише "кандидат у людину", хоча й наділена певними фізичними і психічними якостями від природи.

Сукупність цих психофізіологічних якостей людини називається її задатками - наприклад, музичний слух, зорова пам'ять, міцний організм, вміння розрізняти кольори, почуття ритму та інші. Ці задатки є основою здібностей людини. Але чи будуть реалізовані задатки і чи розвинуться вони у здібності - це залежить як від умов, у яких зростає людина, так і від її власних зусиль.

У розвитку науки про людину був період, коли перебільшувалася роль спадковості і вважалося, що основні риси розвитку та будови людського організму визначаються лише певними структурами зародкових клітин. Подібні погляди отримали назву преформізму, а свій початок вони беруть ще від античних мислителів (Гіппократа, Анаксагора та ін.). Такі погляди були популярними у XVII ст. -вважалося, що у зародку можна побачити вже сформовані частини дорослого організму.

Як завжди, метафізичне (однобічне) мислення призводило і до інших, протилежних висновків - до заперечення ролі спадковості, до ідеї про те, що формування людського організму відбувається лише шляхом послідовних новоутворень, мутацій.

Питання про те, які чинники відіграють вирішальну роль у формуванні людини, має не лише пізнавальне, а й життєве, практичне значення. Адже те чи інше ставлення людей до навколишнього світу і до самих себе залежить від відповіді на це запитання.

Перебільшення ролі спадковості приводить до висновку про те, що всі наші, як хороші, так і погані риси залежать від наших батьків, яких ми, загальновідомо, не обираємо. Отже, тут наявна недооцінка умов, середовища, в якому ми живемо, тобто - марні всі зусилля як суспільства, так і наші власні, спрямовані на вдосконалення людини.

Тому концепції філософської антропології, які грунтуються на такій методології, можна звести до таких основних уявлень:

- людина — злісна мавпа, яка отримала спадково від тваринних предків те найогидніше, що накопичилось у тваринному світі (типове висловлювання австрійського філософа К. Лоренца: “Людина - це горила з атомною бомбою у руках)”;

- на противагу першому, людина від народження добра, альтруїстична, мирна. Але її природні задатки суперечать розвитку цивілізації, суспільність відіграла фатальну роль у долі людини, змусивши її боротися за своє існування. Ось чому людина знищує собі подібних;

- людина сама по собі не добра і не зла, генетично вона, так би мовити, "нейтральна", "табула раса", на якій природа і суспільство пишуть свої письмена.

Протилежна точка зору, що абсолютизує роль середовища, у якому ми живемо (тобто природному і суспільному), теж не може бути прийнятою як істинна хоча б тому, що вона не враховує індивідуальних якостей людини, котрі здебільшого є спадковими (задатки, здібності, обдарованість тощо). Такий підхід спрямовує наші зусилля лише на перетворення середовища, не враховує здатності людини до самовдосконалення.

Своєрідною золотою серединою є погляди багатьох мислителів і письменників (Г. Сковорода, Ф. Достоєвський, Л. Толстой та інші), які вважали, що тільки постійна праця кожної людини над самою собою, її моральне самовдосконалення можуть зробити її кращою.

Отже, як висновок: спадковість, і середовище, і власні зусилля людини спрямовані на самовдосконалення, справляють істотний вплив на її формування.

Природне в людині має вираження у морфологічних, генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та багатьох інших процесах людського організму. Це фізіологічні процеси, які відбуваються у нашому організмі, основою яких є асиміляція та дисиміляція. Природне начало в людині (а до нього належать також і особливості нейрофізіологічних процесів, що є основою людського мислення, тобто біопсихічне життя людини) вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, котра вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Але якщо при розгляді людини абсолютизувати лише природне, біологічне, то ми "спустимося" на рівень існування її біофізичних, фізіологічних закономірностей. У такому випадку людина буде носієм лише біологічної форми руху матерії.

Тому вкрай необхідним є аналіз також соціального середовища людини як безпосереднього людського оточення, до якого належить родина, друзі, сусіді та соціальні групи людей або людські спільноти (класи чи страти, народи, нації, суспільство), членом яких є людина. Сюди ж треба віднести і певні економічні, соціальні, культурні, політичні умови, що існують у суспільстві.

Становлення людини у всій її багатоякісності відбувається насамперед шляхом засвоєння нею всіх цінностей, вироблених людством упродовж своєї історії. Це і мова, і різні способи діяльності, і вміння користуватися різноманітними знаряддями тощо. Тому лише живучи у суспільстві, спілкуючись і взаємодіючи з іншими людьми, навчаючись у них, дитина може стати справжньою людиною. Ні Камала, ні Амала, які провели своє життя у дитинстві з-поміж вовків, ні чотирирічний Джон, знайдений серед мавп в Африці, як і інші (близько сорока так званих "мауглі") - не змогли навчитися навіть розмовляти людською мовою.

Соціальна обумовленість людини - факт, який не потребує доведення, але його не можна трактувати спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявного суспільства. У такому розумінні людина-істота соціально-обмежена, вона обумовлена "зовні", виступає своєрідною "маріонеткою" соціальних сил і суспільного середовища. Адже її поведінка, свідомість тощо обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними та іншими стереотипами, інтересами та цінностями конкретного суспільства.

З іншого боку - людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична, тобто надсоціальна істота, людина поєднує у собі якості універсальності й унікальності, стає здатною до самовизначення, до вільної і творчої діяльності, тобто отримує духовний вимір.

Разом з тим абсолютизація лише соціальності людини приводить до так званого соціологізаторства, тобто зведення людини до функції її соціального способу життя. Особливістю соціологізаторства (теж наслідок метафізичного мислення) полягає в ігноруванні природно-біологічних чинників людського життя, яким відводиться роль лише передумови соціального життя, котрі не мають впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. Такий підхід притаманний марксистській філософії: у процесі революційних перетворень, зміни суспільного ладу має відбуватися і формування нової людини –“особистості нового типу” Такого підходу ми не викидаємо ще й сьогодні.

Духовне в людині є самоцінним, і саме воно лежить в основі людського "Я", адже саме як духовна істота людина виявляє себе вільним і творчо-активним діячем. Якщо у свідомості людини знаходити тільки відображення найелементарніших потреб, задоволення яких необхідне тільки для підтримки фізичного існування, якщо емоції і почуття примітивні, а поняття нерозвинуті, то це свідчить про її бездуховність, внутрішню убогість. Саме про таких людей говорять, що вони злиденні духом.

Духовно розвинена (або духовно багата) людина - це та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття й поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій людині. Духовність людини - це також уміння мріяти, фантазувати, творчо усвідомлювати світ, прагнучи зробити його кращим. Уміти створити свій внутрішній світ, не схожий на навколишню дійсність, - це один із найважливіших проявів духовності.

Отже, духовно розвинена людина - така, яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі та права, спрямовуючи їх на досягнення суспільне значущих цілей. Це людина внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І.Канта, - "закон, який живе у нас самих"; на думку французького філософа П.Гольбаха, - це наш "внутрішній суддя").

Духовне в людині - це також безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі, віри та самосвідомості тощо.

Таким чином, людина є ціліснісною єдністю біологічного, психічного (або душевного) та соціального (соціокультурного), які сформувалися з двох чинників - природного та соціального. Адже людина - не арифметична сума біологічного, психічного та соціального, вона є інтегральною єдністю цих властивостей.

Людина творить себе сама, засвоюючи певні норми поведінки, культуру, цінності, які існують у суспільстві. Інтелігентами не народжуються - ними стають. Відомий вам з попередніх розділів І.Кант поділяючі такий підхід до формування людини, наводить цікавий і повчальний приклад : “До короля Якова І англійського його няня звернулася з проханням зробити її сина джентльменом. На це Яків відповів: "Цього зробити я не можу. Можу зробити його графом, але джентльменом він повинен зробити себе сам".

Будь-який феномен може бути осмислений двояко - або через його порівняння з іншими сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому сутність людини може розкриватися "збоку", через осмислення відносин людини з природою (космосом), суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємницю людини "зсередини" передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного буття.

Релігія, як відомо, розглядає Бога як вищу цінність. Тому таємниця людини тут виявляється або принципово недосяжною, або ж віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке. Так, Августин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював її з людиною, а Тома Аквінський розглядав людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною та ангелами.

Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а передусім долучитися до вищої сутності - Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому, що афористично можна сформулювати так: людина -раба Божа.

Філософи натуралістичної орієнтації, про що частково вже йшла мова, виходять з культу природи, космосу (адже "натура" латиною - природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим особливим не відрізняється від тварин. Сутність людини представники натуралізму бачили лише в якихось незмінних біологічних чи психологічних властивостях. Так, 3. Фрейд, відомий австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів - еросу і танатосу (тобто кохання і смерті), які визначають всю життєдіяльність людей і навіть їх історію.

Але людина - не Бог. не злочинець, не грішний ангел. Як продукт біологічного і соціального розвитку (тобто антропо-соціогенезу) людина містить у собі не лише надбання, а й тваринні начала (а в цьому аспекті не можна, мабуть, не погодитися зі старокитайською мудрістю: "не все людське є у звірові, але все звіряче є в людині"...).

Далі. Неохідно зупинитися також і на соціоцентрізм або антропологічному релятивізмі (від антропос-людина, релятивізм до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.

Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси висновок, що людина є вираженням формуючих її культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.

Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людини - її сутність, тобто людська свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від решти живих істот (як тут не згадати відомий афоризм Р. Декарта: "Мислю, значить існую"). Оскільки ж свідомість людини не залишається незмінною, може удосконалюватися шляхом освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть Просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.

Насправді ж сутність людини як об'єкта філософського аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про суперечливий рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

> по-перше, людина є жива істота, але їй притаманний особливий тип тілесної організації - зокрема, прямоходіння тощо - тобто природна сутність людини є сутністю першого порядку;

> по-друге, людина є там, де є її діяльність. Це - сутність наступного, другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);

> по третє, людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин - це сутність третього порядку, тобто мова йде про суспільність людини;

> по-четверте, людська діяльність - праця - є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність наступного порядку);

по-п’яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа, про що йшла мова раніше, і – на рівні суспільства- відбудеться повернення до духовного життя людини й суспільства, Отже це сутність найглибшого у цьому випадку порядку.

Безпосередній зв'язок того чи іншого розуміння сутності людини із сенсом людського життя очевидний, адже сенс (значення) людського життя теж має історичний характер, розуміється по-різному. У свою чергу сенс життя пов'язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом "як усі"). Останній нерозривно пов'язаний із життєвою позицією та способом життя (варто запам'ятати основне правило мудрого життя: "не бажай і не чекай від життя неможливого", тобто - надто багато).

Життєва позиція виражається у практичних діях - в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Але остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.

Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини -на досягнення лише власного добробуту чи на прагненні добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.

Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради 'чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людьми, із суспільством в цілому тощо.

26. Життєва позиція особистості. Виховання особистості.

Усе сказане дає змогу знову повернутися до визначення таких понять, як "людина", "індивід", "індивідуальність" та "особистість". Людина - біосоціальна істота (запам'ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже,- це - родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загальносоціальні, Людина є фактично результатом п’яти біографій.

По-перше, щоб бути людиною, вона повинна повторити філогенез, тобто історію розвитку та існування виду гомо сапієнс, простіше - мати людську будову тіла.

По-друге, їй потрібно здійснити свою власну фізіологічну біографію - вирости.

По-третє, вона повинна вміти говорити, тобто спілкуватися з іншими людьми і не бути відірваною від культури людської цивілізації або хоча б свого племені, нації.

По-четверте, їй потрібно здійснити свою соціальну біографію - чогось навчитися і брати участь у процесі суспільного життя.

По-п'яте, людина не існує без душі.

Поняття "індивід" означає одиничне, на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому.

З цим поняттям нерозривно пов'язане інше - "індивідуальність ", що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети, її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого -наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним.

В літературі часто вживається похідне від індивідуальності -поняття "індивідуалізм"- тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції -у вчинках, так і в різних концепціях - етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.

Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, залежно від прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо.

Духовна нерозвиненість, розмитість моральних цінностей за наявності соціальної активності здатні породити людину-робота, кар'єриста, руйнівника, нищівника природи тощо. На рівні індивіда це може призвести до нестримної хтивості, ненажерливості та інших явищ.

Поняття особистість - це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх. Друге значення, яке з'явилося у сучасній філософії та соціологи, - це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім'янина тощо.

Поняття "особистість " охоплює також: усі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості й організованості, трудової та суспільно-політичної активності.

Формування особистості відбувається у процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс - суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену. Вплив соціального середовища на індивіда є багатошаровим - до таких "шарів" або "пластів" відносяться:

> мегасередовище - величезний соціальний світ навколо нас, який дає могутні імпульси, що торкаються інтересів усього людства і визначають в умовах глобалізації інформаційного простору духовну, соціально-психологічну атмосферу епохи;

> макросередовище - велике суспільство, країна, до якої ми належимо за народженням, місцем помешкання, вихованням;

> мікросередовище, тобто наше безпосереднє соціальне оточення у вигляді трьох основних груп: сім'ї, первинного колективу (навчального, трудового, армійського тощо), приятелів та друзів.

Найважливішою формою соціалізації є традиції (від латин. традітіон - передавання) елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням та зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому чи в окремих соціальних (чи етносоціальних) групах і, маючи відносну самостійність, суттєво - позитивно чи негативно - впливають на формування особистості. Традиції проявляються у вигляді усталених норм поведінки, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних норм тощо. Особливу роль у структурі традицій відіграють звичаї як засоби соціального регулювання діяльності, що відтворюються у суспільстві і є звичними для її членів. Звичаями можуть бути прийоми у праці, форми взаєвідносин у сімейно-побутовій сфері та інші дії, що повторюються і безпосередньо включені у практичну діяльність людей. Звичаї характеризують не спосіб дотримання суспільної дисципліни, тобто не моральні норми, а зміст поведінки людей, притаманної даному суспільству чи соціальній спільноті. Вони мають більш описовий характер, фіксують ті норми поведінки, які мають місце лише в даному суспільстві; вони неофіційно "узаконені" громадською думкою. Звичаї, які підтримуються моральними відносинами, називають правами.

Від народження до смерті людина живе у світі звичаїв. У цьому відношенні суспільство - це світ звичаїв, які регулюють мораль, форми спілкування, самовираження тощо. Звичай виник в архаїчному суспільстві, але і сьогодні він зберігає свої можливості соціалізації людини, значною мірою визначає ціннісні орієнтації особистості.

Іншою важливою формою соціалізації людини, яка виникла пізніше, у класовому суспільстві, є державно-правові норми, які, на відміну від звичаю, завжди осмислені і законодавчо оформлені.

І насамкінець ще однією, настільки ж універсальною формою соціалізації є мова як особлива інфраструктура суспільства.

Через посередництво перелічених основних форм соціалізації здійснюються виховання, навчання та трудова діяльність людини. Підсумком соціалізації треба вважати не просто людину, а людину-громадянина.

І на завершення розгляду понять "індивід", "індивідуальність", "особистість" варто згадати термін, завпроваджений російським письменником і філософом Ф. Достоєвським, який вважав, що людина, яка говорить одне, думає друге, а робить третє, виступає як безособистість. А також задуматися і відверто відповісти самому собі на запитання, чи завжди ми є особистостями.

Але повернемося знову до особистості, ґрунтовний аналіз якої передбачає розгляд ціннісних вимірів людського життя (це стане предметом розгляду у заключному розділі підручника); понять смерть і безсмертя; безсмертя ж можна розглядати в таких варіантах, як безсмертя на атомно-молекулярному рівні (воно нікого і ніколи не влаштовувало); безсмертя у своїх дітях, у відтворенні себе в них; безсмертя у творінні своїх рук, розуму, в тому, що людина зробила для інших людей, тобто для суспільства і людства в цілому.

Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості як продуктивної діяльності людей, яка породжує щось нове, раніше не існуюче.

Поняття, яке характеризує сутність людини як особистості, є також свобода та відповідальність (але існує “свобода від….” І “свобода для….)”; інколи- “втеча від свободи” - за нею невідступна відповідальність (Ф. Достоєвський, Е. Фромм та ін.). Звідси - чи існує доля людини? В чому вона?

Насамкінець проблема людського щастя. Хто не прагне до нього? Хто і як його розуміє? Але це буде предметом розгляду на семінарських заняттях.

27. Сенс життя і ставлення до смерті.

Загалом цінності виконують такі функції:

1. Функція конституювання сенсу життя.

З'ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Як правило, він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і традиційних цінностей. Але він обов'язково притаманний людині, і чим розвиненіша вона як особистість, тим чіткіше і болючіше постають перед нею проблеми сенсу життя — діяльності, якій присвячує себе людина, якій вона служить (служіння суспільству, улюбленій справі тощо). Діяльність тоді є сенсом життя, коли людина не є додатком до неї, а почуває себе вільною особою, яка стверджується через діяльність, розширює сферу своєї самореалізації. Адже, наприклад, можна служити Богу і не знайти сенсу життя, а можна служити грошам, будучи фінансистом, і почувати себе сповненою сенсу життя людиною. Необхідною передумовою сповненого сенсу життя, для розвиненої особи громадянського суспільства є свобода, вільний вибір, внутрішня гармонія. Свобода є лише формальною умовою. Для того щоб сенс життя набув реальності, свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінності. Лише тоді, коли людина вільно обирає й утверджує певні цінності, її життя набуває сенсу. По-справжньому, а не позірно, життя людини має сенс за умови, що обрані нею цінності є гідними людини, визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі свободою конституюють сенс життя людини.

На протязі історії людства сенс життя та ставлення до смерті змінювалось.

В період античності: Сократ – «Людина пізнай саму себе»; Платон – збалансованість у взаємовідносинах різних частин душі –розумної, ефектної та прагнучої. В учении о делении граждан на разряды Платон руководствуется своей классификацией частей души. Разумной части должен соответствовать разряд правителей-философов, аффектной - воинов, вожделенной - ремесленников. Каждый разряд должен быть ограничен выполнением своих обязанностей и воздерживаться от вмешательства в дела других, смерть – як звільнення ідеальної частини і повернення до світу ідей; Аристотель - “Созерцательная жизнь” - это жизнь, чуждая корыстолюбивых расчетов и выгод, это высшая форма жизни. Она посвящена познанию, поиску истины, т.е. представляет собой высший вид духовно-творческой деятельности. Лишь в процесе этой деятельности человек может приблизиться к безмятежному счастью, к чистому блаженству, которое доступно лишь богам. Аристотель, рассмотрев этику в плане человеческой (а не божественной) воли, сделал человека ответственным за свою судьбу и благополучие, Аристотель (впервые в истории этики) связывает этическую добродетель с желанием, хотением, волей, считая, что, хотя нравственность и зависит от знаний, тем не менее она коренится в доброй воле: ведь одно дело знать, что хорошо и что плохо, а другое - хотеть следовать хорошему. Добродетели не качества разума, они составляют склад души. Этическая добродетель есть нахождение надлежащей середины в поведении и в чувствах, выбор середины между их избытком и недостатком. Как определить надлежащую середину для каждого из нас? По Аристотелю, для этого необходимо либо обладать практической мудростью, рассудительностью, либо следовать примеру или наставлениям добродетельного человека. Хотя добродетель - приобретенное качество души, однако “ведь и правосудными и благоразумными, и мужественными, и так далее (в каком-то смысле) мы бывали прямо с рождения...” ¹³. Вместе с тем Аристотель говорит, что приобретенные воспитанием добродетели выше дара природы, прирожденных способностей. Добродетель требует навыков, привычки, практики. “Добродетель есть сознательно избираемый склад (души), состоящий в обладании серединой по отношению к нам, причем определенной таким суждением, каким определит ее рассудительный человек. Серединой обладают между двумя (видами) порочности, один из которых - от избытка, другой - от недостатка” ¹⁴. Нелегко найти надлежащую середину в чувствах и поступках, гораздо легче стать порочным. Трудно быть добродетельным: “Недаром совершенство и редко, и похвально, и прекрасно” ¹⁵. Мало совершенных людей и много посредственных. Чтобы стать добродетельным человеком, помимо знания, что есть добро и зло, требуется также время для воспитания характера. Один хороший поступок еще не ведет к добродетели. Естественно, воспитание лучше всего начинать с детского возраста. Говоря о “середине” как отличительном признании добродетели, Аристотель имеет ввиду “среднее” в области чувств. “Середина” - это “ничего слишком”. Стагирит подробно исследует с этой точки зрения добродетели, противопоставляя их порокам. Так, великодушию он противопоставляет тщеславие (“избыток”), с одной стороны, малодушие (“недостаток”) - с другой. Великодушие, следовательно, есть “середина”. Мужество - среднее между безрассудной отвагой и трусостью, щедрость - между расточительством и скупостью, скромность - между бесстыдством, наглостью и застенчивостью, робостью. Поскольку нравственное действие опирается на разум, оно подразумевает свободный выбор между добром и злом. “В нашей власти добродетель, точно так же как и порок, ибо мы властны действовать во всех тех случаях, когда мы властны воздержаться от действия” ¹⁶. Введя понятие свободного выбора, Аристотель открывает первую страницу длительного спора о свободной воле.

В період середньовіччя – "Людина вільна від діянь бога чи підневільна?". Якщо людина вільна від діянь бога, то вона робить те, що хоче. А це означає, що бог не має вирішального впливу на людину, не має влади над нею. А якщо бог має владу над людиною і вона невільна, то всі вчинки її, у тому числі і гріховні, заздалегідь визначені богом, і тоді необхідно визнати, що підневільна людина - безгрішна, бо вона лише робить те, що передбачено богом. Людина не може грішити сама від себе. З цієї колізії Августин вийшов просто: він проголосив істинними всі божі діяння і всі божі істини. Воля людини вільна, але в межах божественного визначення. Необхідно в це вірити, щоб розуміти і необхідно розуміти, щоб вірити. Про людину. Людина, на думку Фоми, має раціональну природу: "Розум є наймогутніша природа людини". Призначення людини - розуміти і діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо - Бог.

Про свободу людини. В земному вимірі розум знає добро й зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум - причина свободи. Людина вільна в тому смислі, що, йдучі до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна - вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, які відкриваються розумом і Одкровенням божества.

Про добро і зло. Для Фоми витоки фізичного і морального зла - можливість кінцевого буття, в межах якого нам знайомі мутації й смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло - в непідкореності Богу, втраті зв′язку й пам′яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу й свободи.

Про душу й можливість до пізнання. Фома визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Оформлюючим початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини - від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніше в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більше в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують у чистому вигляді. На кожне враження відкликається ніби вся людина. При цьому пізнання завжди збагачує того, хто пізнає.

В період Відродження – Ренесансна "філологія" перетворюється на позитивну концепцію - теорію людини як центральної ланки реального світу. Це і є гуманізм Відродження. Для гуманістичної філософії Відродження характерним є осмислення людини передусім у її земному призначенні... людини... повертається до природи, і її стосунки з природою і Богом розглядаються в межах нового, пантеїстичного розуміння світу. Увага до людської діяльності стимулює дослідницький пошук гуманістів у питаннях свободи волі в її відношенні до божественного провидіння. Це приводить до виокремлення поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх невблаганних сил, категорії фортуни.

В період Нового часу та Просвітництва – пізнання навколишнього світу для оволодіння ним, людина – цар природи, просвіта народу шлях до щастя.

В сучасній філософії – абсурдність існування в екзистенцій ній філософії, реалізація волі до влади – Ніцше, досягнення мети шляхом концентрації бажання та дій спрямованих на досягнення мети - прагматизм

Сенс життя за Г.С.Сковородою – споріднена праця – шлях досягнення щастя.

Сенс життя для Вас -

Можливе висвітленя цього питання за такою схемою: сенс життя і відношення до смерті для ідеалістичного (релігійного) світогляду, для матеріалістичного, для екзистенційного, для вас.

28. Свідомість як філософська категорія. Генезис свідомості.

Проблема свідомості - одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки.

По-перше, ця проблема багатогранна, різноаспектна, її вив­чають психіатрія, нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д.

По-друге, свідомість - специфічний об'єкт пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення свідомості, її утворення не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими.

По-третє, при дослідженні проблем свідомості забагато суб'єктивного в оцінці різних її аспектів. Візьмемо для прикладу сучасну психіатрію, її критерії оцінки психічних аномалій, за якими фахівці відрізняють хворих людей від здорових. Такими критеріями є: прямолінійність, дивакуватість, в'ялість, загострене почуття справедливості, невдоволеність, зажерливість, брутальність, неохайність, роздратованість, образливість, вередливість, почуття неповноцінності тощо.

Такі критерії надають психіатрам широкі можливості для зловживання, оскільки діагноз, котрий вони встановлюють хворому, багато в чому залежить від їхньої суб'єктивної оцінки й тлумачення.

Не випадково, психіатрія, маючи такі критерії оцінки психічного стану людини, в тоталітарній державі використовувалася як засіб придушення інакодумства, невдоволення людей існуючими порядками. Бо будь-кого, хто критикував владу, хто висловлював своє негативне ставлення до неї, можна було у будь-який час відправити у психіатричну лікарню. Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:

Свідомість - продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;

Свідомість - вища форма відображення дійсності;

Свідомості передують більш прості форми відображення;

Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об'єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.

Свідомість детермінована біологічно, генетично;

Свідомість обумовлена соціальна - детермінована суспільними відносинами.

Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного - яка природа мозку, якого він походження; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Є лише гіпотези.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з'ясувати сутність, особливості, природу та походження свідомості. Друга - констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з'ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція -матеріалістична. Друга - феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок - феноменологічний - представляють такі філософи, як Гегель, Гуссерль.

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю "Феноменологія духу".

Поняття "феноменологія" означає вчення про єдине у своєму роді, неповторне. Неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) - явище, єдине, унікальне, неповторне.

Під свідомістю феноменологія розуміє "чисту" свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі, поза людиною. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як "строга наука" лише тоді, коли вона своїм предметом має таку "чисту" свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасними послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші.

Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена. Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створення Богом першолюдини - родо­начальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, - це еволюційна система; еволюція - це не часткова гіпотеза, а "основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи".

Сама матерія є "матрицею", на якій формується духовне начало. Тому останнє притаманне всьому сутнісному. Воно властиве навіть молекулі. У живій природі свідомість набуває психічної форми, у людини духовне начало стає "самосвідомістю", бо людина "знає, що вона знає".

Якісно відмінними етапами шарденівської еволюційної системи є: "попереднє життя", "життя", "феномен людини". Перший етап - це еволюція хімічних елементів і галактик, утворення складних молекул і перших форм життя; другий етап - виникнення живого, біосфери, розвиток всіх форм живих організмів, у тому числі і людини; третій етап - розвиток людини, її свідомості, історичний поступ людства до наших днів. У цей період здійснюється формування "єдиного людства" зі своєю сферою "духу" або "ноосферою", через яку можливий вихід людини, як унікального феномену, до "понад життя", "універсуму", до "крапки Омеги", якою Тейяр де Шарден символічно позначив Ісуса Христа. Еволюція людини, на думку філософа, є способом її єднання із Всесвітом, виходом за межі свого "Я", для прилучення до Христа, котрий втілений у Всесвіті.

Є ще, власне, релігійна точка зору на проблему свідомості, в основі якої лежить уявлення про божественне походження останньої: "свідомість дав людині Бог". Красномовним у цьому зв'язку є висловлювання Папи Івана Павла II, котрий наголосив, що "еволюція людини - це щось більше ніж гіпотеза... Тіло людини земного походження. Творінням Господа є людський дух".

Що передує свідомості як вищій формі відображення дійсності? Які передумови цього?

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути генезис (зародження) та розвиток форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.

Неорганічний рівень:

носій відображення - неорганічна природа (неживе).

Форма відображення - просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганічна природа має здатність відображати. Відображення - загальна властивість матерії відтворювати свої ознаки, залишати "відбиток", що фіксує особливості відображуваного предмету.

Характер відображення - відображення пасивне, дзеркальне.

Органічний рівень:

носій відображення - жива природа (рослини, прості організми).

Форма відображення - подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Характер відображення - здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність.

Більш високі, якісні ознаки відображення характерні для тваринного світу. На цьому органічному рівні

носієм відображення є вищі тварини.

Форма відображення - відчуття, розсудливість, психічна діяльність. Характер відображення - психічна активність, розсудлива діяльність з елементами індукції і дедукції, аналізу і синтезу тощо. Ф. Енгельс підкреслював, що "нам спільні з тваринами всі види розсудливої діяльності: індукція, дедукція, аналіз незнайомих предметів (вже розбивання горіха є початком аналізу), синтез (у випадку хитрих витівок у тварин)..." (Ф. Енгельс. Діалектика природи, стор. 176).

Соціальний рівень:

носій відображення - людина як суспільна істота.

Форма відображення - психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова.

Характер відображення - понятійний (категоріальний), притаманний лише людині; ідеальний - постановка мети з наперед уявлюваним результатом людської діяльності, спрямованої на перетворення дійсності відповідно до усвідомлення людиною своїх потреб (цілепокладання).

Таким чином, виникнення і розвиток свідомості як вищої форми відображення дійсності має свої біологічні та соціальні передумови. До перших слід віднести виникнення життя на Землі, становлення і розвиток людини як виду. До других, в широкому розумінні цього слова, - соціалізацію людини, бо сутність її визначається не лише тим, що вона біологічна істота, вищий ступінь у розвитку живих організмів, але й тим, вона — істота суспільна, - продукт і суб'єкт трудової діяльності і культури.

Людина відображає об'єктивну дійсність як на рівні свідомості, так і на рівні психічної активності. Ця активність виявляється як із зовнішньої, так із внутрішньої сторони. Зовні - у тілесних рухах, жестах, міміці; внутрішньо - у процесах орієнтації, сприйняття, уваги, уяви, фантазії, пам'яті, темпераменту, мислення тощо.

Свідомість і психіка - це не тотожні поняття. Перше, безумовно, є психічним процесом. Однак друге не завжди є усвідомленим. Вищі тварини мають психіку, але вони не мають свідомості, котра притаманна лише людині.

29. Свідомість як культурний і суспільний феномен. Взаємозв'язок свідомості і мови.

Свідомість і мислення - теж: не тотожні поняття.

Свідомість - вища форма відображення дійсності, сукупність психічних процесів, з допомогою яких це відбувається. Свідомість охоплює як чуттєве пізнання, так і раціональне.

Мислення - це розумова, інтелектуальна діяльність, процес відображення дійсності у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, концепціях. Процес цей здійснюється постійно. Свідомість переходить від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Це — ідеальна діяльність щодо духовно-практичного освоєння світу через розкриття сутності явищ, визначення тенденцій, закономірностей їх розвитку, через продукування нових ідей, моделювання можливих ситуацій, планування дій, знаходження шляхів їх реалізації. Основними операціями мислення є абстрагування, узагальнення, опосередкування.

Вирушаючи від чуттєвого досвіду, мислення дає можливість отримувати такі знання про речі та їх властивості, котрі недоступні безпосередньому емпіричному пізнанню. Пізнання на рівні мислення дає можливість розкривати внутрішні, необхідні, суттєві зв'язки речей, що мають місце в розвитку природи, суспільства і самого мислення.

І насамкінець слід підкреслити, що особливістю мислення є те, що воно має категоріальний характер - знання, котре дістається у процесі пізнання, закріплюється, фіксується у категоріях.

Отже, "поняття "свідомість" за своїм змістом більш широке ніж поняття "мислення". Останнє є одним із складових структурних елементів першого.

Мислення і мова становлять єдине ціле. Між ними існує нерозривний, органічний зв'язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного вислову.

Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К. Маркс підкреслював, що "мова є безпосередня дійсність думки" (Див. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 3. - С. 427). Поряд із суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Саме це мав на увазі Мартін Хайдеггер, коли стверджував, що "сутність людини виявляється у мові" (М. Хайдеггер. Время и бытие. - М., 1993. - С. 259).

Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.), однак універсальним засобом мислення є мова.

"Про наші думки, - писав Гегель, - ми знаємо лише тоді..., коли даємо їм форму предметності...". Таку предметність надає думкам "... членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх... справжнє наявне буття" (Гегель. Философия духа. Соч. Т. ПІ. - М.', 1956. - С. 272).

Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаходження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об'єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо).

Таким чином, інтелектуальна діяльність людини, цілком духовна, внутрішня, що проходить у певному сенсі непомітно, завдяки мові об'єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття. Завдяки мові думки окремих людей стають надбанням інших.

30. Структура свідомості. Самосвідомість та її функції.

Структурним компонентом свідомості є самосвідомість. Самосвідомість - унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість - це друге "Я", своєрідний "двійник" людини, її рефлексія на умови, в котрих вона перебуває. Це - здатність людини до "само-роздвоєння", самооцінки і самокритики. Самосвідомість у широкому розумінні цього поняття - це усвідомлення людиною, мети, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке явище, як самосвідомість має суспільний характер: як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.

Окрім процесів, контрольованих людиною, є дії, які здійсню­ються несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме - це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення та протікання, відсутністю явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме — це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова - це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб'єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між ученими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, які здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (3. Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами, тобто несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, бажаннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відіграють важливу роль у діяльності людини, однак не настільки ж, щоб вона під­порядковувала їм свою волю, розум, свідомість.

Підсвідоме - це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності перебуває за межами невідомості (процеси запам'ятовування, визрівання творчого задуму тощо). Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме - активний психічний процес, котрий має прямий зв'язок із свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між; ним і свідомістю існує неперехідний бар'єр, навіть антагонізм - несвідоме не може стати свідомим. Підсвідоме - важкодоступна, недостатньо вивчена сфера людської психіки.

Свідомість людини - складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи:

психічне (несвідоме, підсвідоме);

самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль);

мислення (абстрагування, пізнання, мова);

цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування);

світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).

Отже, ''свідомість” - це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв'язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої.

Таким чином, проблеми, які ми розглянули, не мають однознач­ного вирішення та трактування. Вони складні, багатогранні, важкодоступні для наукового з'ясування. Як у філософії, так і в науці, вони розглядаються здебільшого на рівні наукових гіпотез.

31. Пізнання як предмет філософського аналізу.

Пізнання - це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія)- розділ філософії, у якому з'ясовуються природа пізнання, його етапи, рівні, методи, форми, законо­мірності, можливості, труднощі та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з'ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму, відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання - це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання, з точки зору такого підходу, ми нібито отримуємо не з об'єктивної дійсності, а зі самої свідомості, котра є джерелом пізнання. Причому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо, мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад, І. Кант, як відомо, вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню, - це те, що видиме, що "з'являється", що є явищем. Розірвавши необхідний зв'язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання - на шлях агностицизму. І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але й всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі "немає сили", яка могла б "протистояти дерзанню пізнання".

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом виявлення самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об'єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання перебуває за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється у процесі взаємодії суб'єкта і об'єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

Суб'єкт - це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об'єкт - це та частина об'єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб'єкта й об'єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб'єктивний за формою та об'єктивний за змістом, джерелом.

Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

Принцип об'єктивності - найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об'єкту частиною об'єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника - вивчати реальний об'єкт, як первинне начало, що перебуває за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності - теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, людина з допомогою мислення здатна розкривати сутність речей та явищ, з'ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки й техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики - це визнання за практикою ролі основного критерію істини, рушійної сили пізнання, його джерела. Про зміст, структуру поняття "практика" мови буде йти далі.

Принцип конкретності істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна. Це означає, що:

- Кожне наукове положення, об'єктивний закон мають значення істини лише для тих сфер пізнання, які вони відображають. Скажімо, закони класичної фізики є достовірними для класичної фізики і не є такими для квантової фізики, тим більше для розвитку суспільства, оскільки їм притаманні різні закони;

- Кожне наукове положення, об'єктивний закон необхідно розглядати з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця має неоднозначні показники. Скажімо, вантаж вагою 75 кг. на Землі, на Місяці буде важити всього 13 кг, у 5,7рази менше. Тому що сила притягання на Місяці і Землі - різна. На Землі, оскільки маса її більша, то більшою буде і сила притягання. Більше того, навіть на Землі, на Північному полюсі, вантаж 100 кг, на екваторі буде важити менше на 500 грамів, завдяки обертанню Землі і відцентрових сил.

У філософії важливим принципом, що використовується у процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів у їх розвитку, змінах, саморусі: як те чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

У зв'язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов'язкових вимог, а саме:

- вихідна вимога - це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

- вимога розгляду передумов виникнення того чи іншого явища;

- розгляд явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

- виділення в розвитку явища певних етапів (стадій, фаз, періо­дів), з'ясування їх особливостей, відмінностей;

- визначення напрямку розвитку явища, його характеру (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.д.);

- розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

- вивчення історії понятійного апарату певного явища чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись і який мають тепер;

Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму - це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об'єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.

І останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування у процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої. Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать хоча б такі моменти:

- Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо.

- Загальні ознаки речей відображаються опосередко­вано.

- Конкретне дається людині на рівні відчуттів.

- Загальне ж - на рівні мислення.

Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв'язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з'ясовують їх різні філософи по-різному.

Згадаймо, як в середні віки у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять.

Номіналісти - вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них - тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджу­вали, що загальні поняття не лише не існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.

Реалісти - ж виходили з того, що загальні поняття існують реально, незалежно від речей, передують їм і є їх духовними сутностями.

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв'язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об'єктивно існують і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.

Образ предмета, будь-якої речі є одночасно і об'єктивним, незалежним від людини, і суб'єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета - об'єктивний, а за формою - суб'єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб'єктом пізнання, вона з'ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб'єктивний момент у пізнанні має, безумовно, важливе значення.

Пізнання, з одного боку, як пізнання світу - безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж у процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі хиби, неадекватне відображення дійсності.

Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги; принципи, закони та категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.

32. Поняття істини.

Результатом пізнання, його метою, найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?

Істина - адекватне відображення у свідомості людини, її поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.

Істина буває: об'єктивною, абсолютною і відносною.

Об'єктивна істина - це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу ті закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з'ясувати їхню сутність, завдяки своїй обда­рованості, талановитості. Об'єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина?

Поняття "абсолютна істина" у філософії вживається у трьох значеннях:

Абсолютна істина - це повне, точне, вичерпне відображення об'єкта у мисленні людини. Це такі знання про речі, процеси і явища, які не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця; що рух - спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.

Абсолютними істинами є так звані "вічні істини" - факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях - юліанському, григоріанському, мусульманському і т. д.), а про факти, фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, "вічними". Факт - рівнозначний поняттю "істина".

"Вічними істинами" є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15 або 5+ 10 = теж 15).

Абсолютна істина у третьому значенні - це уявлення про можливість пізнання світу людиною "в цілому". Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ "не стоїть" на місці, він "твориться", розвивається - властивості Всесвіту невичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ у цілому, повністю і остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі, і вона демонструє це у процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип - людина здатна, вона, може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної - гідне її.

Пізнання людиною абсолютної істини "в цілому" - суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, хиби, відносна істина.

Відносна істина - це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється.

Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все - повністю, остаточно?

Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об'єктивно, неупереджено.

Разом з тим це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони являють собою елементи, частинки абсолютного, остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо.

Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом містить в собі колосальні енергетичні можливості.

Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає у тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини - процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

Істині у процесі пізнання протистоїть хиба. Хиба - це невідпо­відність нашого знання сутності речі, недостовірність суб'єктив­ного знання про предмет його об'єктивному змісту. Наприклад, у процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що у процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат. rilashn -відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. - думка, положення). Догма - це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного у знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних умов його розвитку і реалізації.

Хиба у процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка - це невідповідність знання індивіда про об'єкт, що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.

Метою пізнання, як відомо, є досягнення об'єктивної істини. Це здійснюється з допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідне практичне підтверджен­ня. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об'єктивні закони походження і формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?

Поняття "практика " (від грец. - діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика, ~ це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід усього людства. У такому контексті до поняття "практика " входить як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об'єктів. У цьому сенсі практика - це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

У процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій "світ речей"). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності - розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.

Людська практика складна за своєю структурою. До неї входить ряд елементів, які свідчать про це. Насамперед основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини із перетворення природи, пристосування її речей до своїх потреб;

предмет пізнання - речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі входять у процес пізнавальної діяльності людини;

мета - ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії;

мотив - усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об'єкта. Мотив - основа потреби;

потреба - необхідність, що спонукає суб'єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності;

засоби пізнання - сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється у багатоманітних формах та методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т. д.), технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець,

результат пізнання - сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання.

Проблема критерію істини має винятково вагоме значення для теорії пізнання. Адже сутність пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?

Поняття "критерій" (від грец. kriterion - засіб для суджень) - ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.

Протягом тривалого часу проблема критерію істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерію істини взагалі не існує; другі - намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті - виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є "вольова діяльність ідеї", тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження - судженнями, теоретичні положення - теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань міститься не в площині матеріально-предметної діяльності людини, а в рамках її свідомості.

Більше того, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини - не єдиний критерій істини. Бо є й інші, такі, які використовуються у точних науках, - формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто мова йде про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики. Дійсно, в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-логічним доведенням, висновки якої не вимагали безпосередньої практичної перевірки. Це стосується передусім математичних методів доведення.

Однак можливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення зовсім не означає, що тут "діє" інший критерій істини - "логічний". Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, котре доведене формально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку перевіряється ("верифікується") практикою.

Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низку доведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми, визначення, очевидні факти і т.д., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини в кінцевому рахунку є практика. Бо якою б та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т.д. не була б за своїм змістом, як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними, коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.

Пояснимо це ще на такому прикладі. У XVIII столітті відомий англійський астроном Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета із Сонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі і викликала колосальне занепокоєння людей, повернеться через певний час знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1757 році комета таки знову з'явилася на горизонті Землі, передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і назвали "кометою Галлея ".

Таким чином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але: коли? Тоді, коли це було підтверджене не теоретично, а реально, практично. Поки "комета Галлея" не з'явилася поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично - це стало реальним фактом, достовірним знанням.

Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.д. розрахунки не були здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об'єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність.

Практика як сукупна людська предметна діяльність має достоїнство всезагальності. Знання може претендувати на істинність лише тоді, коли знайде своє підтвердження на практиці. Практика є універсальним, єдино достовірним критерієм перевірки знань на істинність. У цьому полягає абсолютність практики як критерію істини.

Відносність практики як критерію істини полягає в тому, що не всі наукові положення можуть бути підтверджені практикою у даних конкретноісторичних умовах. Наприклад, теорію космічних польотів у 30 роках XX століття розробив відомий російський математик К. Ціолковський, а здійснили цей політ лише у 50-х роках XX століття. Чому? Тому що не було для цього необхідних передумов (відповідної техніки, матеріалів, фахівців, здатних створювати космічні апарати тощо).

Практика є основою людського пізнання. Вона є такою як на чуттєвому і раціональному його етапах, так і на його рівнях - емпіричному і теоретичному. Практика є засобом удосконалення фізичних та інтелектуальних сил людини, розвитку її здібностей, професійних навичок, вольових якостей. Відомо, наприклад, що фахівці на текстильних фабриках здатні розрізняти до 40 відтінків чорного кольору. Це все результат їхнього практичного досвіду, удосконалення їхньої чутливості. К. Маркс підкреслював, що 9/10 людської чутливості - це"... продукт історії, практичної діяльності". Відомо також, що в науковому пізнанні лише найбільш підготовлені вчені відкривають закони природи, створюють наукові гіпотези і теорії. Шахіст, який не бере участі у змаганнях, який не практи­кується, втрачає форму.

Практика як основа пізнання дає можливість дослідникові визначати істинність (достовірність) не лише кінцевих результатів пізнання, але й проміжних його результатів, а це має виняткове значення для подальшого вивчення наукової проблеми, бо стає реальною можливість коригування пізнавального процесу, правильного вибору його логіки і методології.

Далі. Практика в процесі пізнання виступає і як його рушійна сила, джерело. Із потреб практики виникли всі науки. Коли у суспільства виникає практична потреба в розвитку тих чи інших наукових напрямків, то воно це здійснює швидше і краще, "ніж десятки університетів" (Ф. Енгельс). Бо має матеріальні і людські ресурси, має здатність концентрувати зусилля багатьох учених для розв'язання насущних наукових проблем.

Практика має ще одну важливу особливість - вона є завершаль­ним етапом процесу пізнання, критерієм ефективності здобутих знань.

І останнє. Це торкається гносеологічних функцій практики. Вони випливають з її сутності. Такими функціями практики є те, що вона виступає як:

критерій істини;

основа процесу пізнання на різних його етапах і рівнях;

рушійна сила, джерело пізнання;

критерій ефективності здобутих знань.

33. Єдність чуттєвого та раціонального, логіки та інтуїції в пізнанні. Специфіка наукового пізнання.

Пізнання як процес складається з двох нерозривних етапів - чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання - основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, з яких починається пізнання. Це - слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб'єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відобра­ження предмета, й уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання - це активне, живе споглядання, "мислення" образами.

Раціональне пізнання (від латин. - rationalis - розумний) здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.

Поняття - логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Наприклад, "сніг", "стіл", "держава" тощо. В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки (який "сніг" - пороша, брудний, чистий; який "стіл" - письмовий, столовий, сосновий;яка "держава" - демократична, тоталітарна, правова і т. д.), думка ж концентрується на загальному, що притаманне цим речам і явищам.

Судження - раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Наприклад, "Україна – європейська держава"; "штучний супутник Землі не є планетою". Речення, котре не є заперечувальним, чи стверджувальним, не виражає судження. Наприклад, окличні, питальні речення на зразок: "Принеси книжку!", "Хто хоче дати відповідь на запитання?"

Умовивід - форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі принаймні двох суджень. Наприклад,

В усіх вищих навчальних закладах України вивчають філософію.

Славістичний університет - вищий навчальний заклад республіки.

Висновок: у славістичному університеті вивчають філософію.

Універсальною формою мислення є, безумовно, категорії, в яких, як було показано вище, відображаються найбільш загальні ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, явищ чи процесів, що мають місце в об'єктивній дійсності.

Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення - це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення - це згадування того, що найбільш запам'яталося, що є для суб'єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому не всі ознаки баченого відтворюються.

Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція (від латин. - уважно дивлюся). Інтуїція - це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме "бачення" сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є: безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення); несподіваність (раптовість) спалаху думки; неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося.

У філософії розрізняють рівні наукового пізнання - емпіричний та теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.

Емпіричний рівень (від грец. - емпірія - досвід) - це наукове пізнання, котре ґрунтується на експерименті, на основних формах чуттєвого пізнання (на відчутті, сприйнятті і уявленні); включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, вимірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання й емпіричний рівень - це не тотожні, різні поняття.

Теоретичний рівень наукового пізнання - не тотожний поняттю "раціональний етап пізнання". Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Теоретичний же рівень пізнання, окрім цих форм раціонального пізнання, має свої форми і свої методи пізнання. Які?

Основними формами теоретичного рівня пізнання є ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.

Ідея (від грец. - образ, начало) - логічна форма відображення певних зв'язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про реальну дійсність, суб'єктивну мету, а також; бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у собі і об'єктивні моменти, і суб'єктивні. Специфічним видам діяльності людини відповідають і своєрідні за змістом ідеї -наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо. Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення (бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати відносини власності і т.д. вимагає всього цього.

Проблема — це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема - це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між: необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо. Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особистісні. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв'язання. "Таємницею" проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає - немає проблеми.

Концепція - форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об'єкта і розуміння його результатів. Як розуміння концепція - це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.

Гіпотеза (від грец. - здогадка) - здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:

- вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;

- вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною; > вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип загального зв'язку;

- вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.

Наукова теорія - відносно замкнута, змістовна система знань, котра об'єднує й описує деяку сукупність явищ та процесів. Безпосередня мета наукової теорії - пояснення і передбачення цих процесів та явищ, які становлять предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, у широкому розумінні - теоретичне відображення дійсності. Наукова теорія має принаймні дві основні функції: систематизації знань; відкриття шляхів для пошуку нових знань. Теоретичний рівень наукового пізнання, окрім вищезгаданих форм пізнання, має свої методи досягнення істини. Це - аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, історичний та логічний методи, ідеалізація, формалізація, моделювання, математизація тощо. Розглянемо ці методи більш детально.

Аналіз і синтез - основні методи наукового пізнання, котрі входять як складова частина у будь-яке наукове дослідження. Аналіз (від грец. -розкладання, розчленування) – прийому явного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом, який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності, з'єднані, є синтез. Синтез (від грец. -з'єднання, складання, сполучення) - з'єднування різних елементів у єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності.

Індукція і дедукція - важливі методи наукового дослідження і типи умовиводів.

Індукція (лат. іnductio - наведення) — логічний прийом, коли на основі вивчення окремих фактів здійснюють узагальнення, тобто загальний висновок "наводиться " завдяки знанню окремого, конкретного. Індукція - метод узагальнення на основі даних досвіду. Як тип умовиводу, індуктивне мислення забезпечує можливість переходу від знання окремих фактів до загальних висновків.

Дедукція (лат dedukcio - виведення) - метод наукового дослідження і тип умовиводу, коли в результаті знання загального "виводиться" знання про окреме (конкретне). Логічною основою дедукції є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується стосовно всього класу якихось предметів, явищ чи процесів, те стверджується або заперечується стосовно всіх окремих предметів, явищ чи процесів цього класу ". Упізнанні індукція і дедукція взаємозв'язані. Вони доповнюють одна одну. Заслуга в розробці теоретичних аспектів індукції і дедукції належить насамперед таким філософам, як Аристотель, Френсіс Бекон, Рене Декарт.

Метод абстрагування. Абстрагування (лат. аbstrасtіо - відхиляння) - логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях. Наприклад, коли нам необхідно підняти якийсь предмет, то ми не звертаємо увагу на те, якого він кольору, пофарбований він чи ні, яка його структура і т. д. Ми подумки відхиляємося від цих ознак і концентруємо думку на тому, яка його вага, розміри, бо предмет, насамперед, потрібно підняти, винести. Це і є простим актом абстрагування. Результатом абстрагування є різні поняття і категорії, наприклад рух, розвиток, матерія, суперечність, вартість і т. д. Бо що таке поняття як форма пізнання? Як про це вже мовилося вище, поняття - це така логічна форма, в котрій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи процесів, тобто подумки людина концентрує увагу на загальному і від­хиляється від конкретного, того, що дається у відчуттях. Будь-яке пізнання необхідним чином зв'язане з абстрагуванням. Без нього неможливе розкриття сутності речей, проникнення в їх "глибину". Розчленування предмета на складові частини, виділення суттєвих його сторін і їх всебічний аналіз - все це результат абстрагуючої діяльності людського мислення.

Історичний і логічний методи пізнання. Процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється з точки зору науки, перебуває у нерозривному зв'язку з процесом його історичного розвитку, бо відобразити реальність необхідно такою, якою вона є насправді, а для цього необхідно виходити з того, щоб логічний хід пізнання в цілому збігався з історичним ходом розвитку явища, що вивчається. Логіка пізнання лише в тому разі може відобразити сутність і закономірності розвитку того чи іншого явища, коли останнє розглядається з точки зору того, як воно виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і в що перетворилося в результаті. Логіка пізнання повинна відтворювати об'єктивну логіку руху, розвитку історичного процесу, оскільки пізнання явища чи процесу - це насамперед розкриття їх історії, закономірностей розвитку, а звідси і самої їхньої сутності.

Історичний метод - це дослідження процесу становлення і розвитку певного об'єкта, його періодів - конкретних різноманітних проявів. Логічний метод є теоретичним, узагальненим відтворенням у мисленні розвинутого об'єкта в його суттєвих, необхідних і закономірних зв'язках та відношеннях.

Логічний метод - це той же історичний, але "рафінований ", позбавлений "домішок " історії, бо розкриває історичне не в у сій його багатоманітності, а з'ясовує напрямки, тенденції розвитку і функціонування історичного, тобто логічне дослідження є "виправленим" історичним, але "виправ­леним" не довільно, а відповідно до історичного процесу. В логічному дослідженні думка концентрується на суттєвому, необхідному; вона не відображає всі зигзаги і випадковості, котрі неминучі для історичного процесу.

Історичний метод належить до логічного методу як процес розвитку якого-небудь явища до його результату, їх єдність виражається в тому, що історичний метод включає в себе логічний метод у тому сенсі, що має історичну спрямованість, загальну тенденцію розвитку, що призводить до певного результату. Результат же містить у собі у "знятому" вигляді процес історичного розвитку цього явища. Логічне заключає в собі історичне.

Логічний та історичний методи пізнання, безумовно, не збігаються повністю, цілком, їхня нетотожність, відмінність має об'єктивну основу. Бо у самій дійсності процес і його результат не збігаються. Тому історичний і логічний методи пізнання відмінні за своїм змістом. Метою історичного методу пізнання є розкриття конкретних умов розвитку і функціонування певних явищ чи процесів в їх історичній послідовності, проходженні певних стадій, фаз, періодів тощо. Мета логічного методу - розкриття сутності тих чи інших явищ, подій, процесів, з'ясування їхньої ролі у подальшому розвитку історичного процесу в цілому, в загальному. Оскільки ж ціле, загальне, "зберігає" в собі всі суттєві ознаки, властивості свого історичного розвитку, остільки логічне відтворення у мисленні розвитку цілого, стає ключем до розкриття його дійсної історії.

Ідеалізація (франц. іdeal - зразок, щось найдосконаліше, вища мета прагнень) - спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об'єкти, котрі не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Процес ідеалізації - це конструювання в думках понять про речі, які не існують у дійсності. Неможливо, скажімо, знайти у світі об'єкт, котрий являв би собою "точку", тобто такий об'єкт, який не має ніяких вимірів. Ідеалізованими об'єктами є "абсолютно тверде тіло", "ідеальний розчин", "ідеальне суспільство" тощо. Поняття про ідеалізовані об'єкти служать важливим засобом наукового аналізу, основою розкриття сутності реальних (дійсних) об'єктів пізнання.

Формалізація (від лат. forma - зразок, зовнішнє окреслення, контур предмета) - метод відображення результатів мислення з допомогою системи символів, формул, знаків. Завдяки цьому складні змістовні відношення, процеси і структури певних речей і явищ виражаються в компактній і узагальненій формі. Наприклад, змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна формалізувати таким чином: Е = тс², де "Е"- енергія, "т"- маса, "с" - швидкість тіла. Саме судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається, прямо пропорційна масі тіла і квадратові його швидкості.

Формалізація як метод наукового пізнання широко викорис­товується у математиці, кібернетиці, формальній логіці, - там, де зміст знань в інтересах пізнання замінюють знаками, символами, формулами - формалізованою мовою. В цьому сенсі формалізація протиставляється змістовному мисленню. У процесі формалізації думка концентрується на формі предмета і відхиляється від його змісту.

Моделювання (від лат. тоdelus - зразок, еталон, стандарт) - метод дослідження предметів, яких-небудь явищ, процесів чи предметів шляхом побудови та вивчення їх моделей, використання останніх для уточнення і раціоналізації способів побудови конструйованих об'єктів. Метод моделювання - це відтворення властивостей об'єкта, що вивчається, на його побудованій моделі (аналогові). Є речі в природі, які важко вивчати безпосередньо, навіть недоцільно або і просто неможливо. Тому такі речі (об'єкти) замінюють аналогами (моделями), які експериментальна досліджують. Наприклад, непросто вивчати таким чином проблему мислення людини, її свідомості, інтелекту, функціонування мозку тощо. Це здійснюється на їхніх аналогах (моделях). Отже, моделювання - це непрямий, опосередкований метод наукового пізнання таких об'єктів, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене або недоцільне..

Моделювання має свою структуру, до якої входять такі її елементи:

• постановка самої проблеми вивчення;

• побудова відповідної моделі, її дослідження;

• екстраполяція одержаних результатів з аналога на оригінал.

Моделювання широко використовується в сучасній науці, особливо у техніці при створенні електростанцій, кораблів, літаків, мостів, а також у дослідженні біологічних об'єктів, розумової, психічної діяльності людини, проведенні соціальних експериментів. Принцип моделювання є однією з важливих основ кібернетики.

Математизація - це застосування математичних методів дослідження в науковому пізнанні.

Колись математичні методи застосовувалися насамперед у механіці, фізиці, астрономії, хімії - у природничих науках. Тепер ці методи стали широко використовуватися в суспільних, гуманітарних науках, зокрема в соціології, психології, при прийнятті управлін­ських рішень тощо. Це стало можливим у зв'язку з розвитком кібернетики, створенням комп'ютерної техніки для розв'язання господарських, нематематичних завдань.

Математика, безумовно, необхідна всім не лише для проведення різних обчислень і розрахунків, але й для розвитку мислення самої людини, його чіткої логічності і доказовості. Однак при цьому не варто перебільшувати, абсолютизувати математичні методи дослідження, бо є певна межа, обмеженість застосування мате­матичних методів дослідження. Німецький фізик Макс Борн (1882-1970) зазначав, що "математичний формалізм надає дивовижну послугу у справі описання складних речей. Однак він ніскільки не допомагає у розумінні реальних процесів" (Див. М.Борн. Физика в жизни моего поколения. - М., 1963. - С. 87). Бо він їх "збіднює", має справу із символами, знаками, формулами, а не змістом.

Конкретне на емпіричному рівні і конкретне на теоретичному рівні - це не одне і те ж. Конкретне на рівні емпірії - це те, що дано нам у відчуттях, сприйнятті, що є осяжним, безпосереднім, баченим, чуттєво відтвореним. Це - одиничне, окрема річ, факт, подія, явище. Конкретне ж на рівні теорії - це пізнавальний об'єкт, котрий з'ясовується з допомогою мислення, коли розкривається зміст цього об'єкта, його багатоманітні сторони, особливості - те, що приховано від чуттєвого пізнання, що є суттєвим, необхідним, закономірним. Тому в науковому пізнанні і розрізняють конкретне як вихідний пункт пізнання (чуттєво сприйняте конкретне) і конкретне як досліджене, з'ясоване, як підсумок пізнання.

На теоретичному рівні пізнання починається з нерозвиненого, нез'ясованого, ще недостатньо вивченого, однобічного - абстракт­ного, котре не сприймається на рівні відчуттів. Абстрактне тоді стане конкретним, коли буде з'ясоване, вивчене. Наприклад, на початковій стадії наукового дослідження будь-яка його тема є абстрактною, оскільки є ще не розкритою, не вивченою. Щоб мати про таку тему конкретне уявлення, необхідно її вивчити, розкрити на фактичному матеріалі, наситити фактами, своїми оцінками, судженнями, висновками і т.д., тобто зробити її конкретною. Доки цього не буде зроблено, тема залишиться нез'ясованою, нерозкритою - абстрактною. Абстрактне є відображенням неповноти, нерозгорнутості, нерозвиненості предмета, оскільки він розгля­дається в загальному, в цілому. Абстрактне знання протистоїть конкретному знанню як неповне, однобічне, нерозвинене, загальне. Тому конкретне знання на рівні теорії є не вихідним моментом пізнання, а його результатом, підсумком наукового дослідження. "У мисленні, - писав К. Маркс, воно (конкретне - В. Б.) виступає як процес синтезу, як результат, а не як вихідний пункт... (Див. К. Маркс й Ф. Енгельс. - Соч. - Т. 12. - С. 727).

Гегелівська філософська система, як відомо, починається з абстрактної, не з'ясованої, не розкритої, "бідної" за змістом, - "абсолютної ідеї". Остання у своєму первісному вигляді є за висловом Гегеля, "ніщо", оскільки про неї не можна сказати нічого конкретного. Але, розвиваючись, вона перетворюється у "щось" - наповнюється конкретним змістом створює своє власне понятійне багатство ("Наука логіки"), розкривається у своєму іншому бутті -у природі ("Філософія природи") і завершує свій розвиток у конкретній багатоманітності - у філософії ("Філософія духу"). Лише через філософію, її понятійний апарат, "абсолютна ідея" пізнає свій власний рух, набуває всебічності, розкритості, конкретності. Вся філософія Гегеля є ілюстрацією наукового методу сходження від абстрактного до конкретного.

Таким чином, процес наукового пізнання проходить два етапи. Перший - це перехід від чуттєво-споглядального, конкретного пізнання абстрактного.

Другий етап - перехід від абстрактного (нез'ясованого) до конкретного (розкритого, вивченого) й об'єктивованого у відповідних поняттях та категоріях.

Дійсне наукове пізнання не може обмежуватися лише чуттєво сприйнятими його об'єктами. Воно повинно йти далі - від чуттєво сприйнятого об'єкта до його відтворення у мисленні в усій його складності, розвиненості, багатоманітності - конкретності. Тому методом теоретичного пізнання є процес цілісного відтворення у мисленні пізнавального об'єкта шляхом сходження від абстрактного до конкретного, різноманітні сторони якого відображаються в логічних поняттях і категоріях.

34. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності. Цінності в структурі соціуму.