6. Необхідне і випадкове, свідоме і стихійне у суспільному розвитку

Для розкриття сутності суспільного розвитку, його закономірностей, принципів відносин між людьми у суспільстві виникає потреба спеціального розгляду сутності законів розвитку суспільства, а також випадкового і стихійного у саморозвитку суспільства.

Відома теза, що історія суспільства відрізняється від історії природи тим, що першу творять люди, друга відбувається сама. Отже, виникає запитання, на яке немає однозначної відповіді: чи існує логіка історії? Чи можна у чергуванні подій знайти порядок і спрямованість? Чи, може, суспільне життя є недосяжним для нашого розуміння хаосом? Чи є в історії закономірності, без яких неможливе життя людей?

Люди творять свою історію, про що йшла мова раніше; суспільні відносини є таким же продуктом людей, як і вся культура, техніка тощо. Історія є діяльністю людей, їх спільнот, які переслідують свої цілі. Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об'єктивними, як і закони природи, тобто це об'єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв'язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства.

Але ці закони мають і свою специфіку (повторення попереднього тут не зайве): вони виникли разом із виникненням суспільства і тому є відносно недовговічними (адже закони природи вічні); закони природи відбуваються, у той час як суспільні закони "робляться"; вони мають більш складний характер, пов'язаний високим рівнем організації суспільства як форми руху матерії; люди мають справу з тим, що вже реалізувалося, стало дійсністю, тому не можуть знати, скільки було втрачено реальних можливостей, відмовляють в існуванні випадковості; на кінець, у формуванні й розвитку суспільства значну роль відіграють статистичні закони або тенденції.

Відомо, що історія не повторюється, вона розвивається не по колу, а по спіралі, і навіть при поверховому аналізі повторення у ній відрізняються одне від одного, маючи у собі щось нове.

Отже, в історичному процесі діє необхідність у "формі закономірностей його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також "його величність випадок", адже діяльність людей визначається не лише їхніми ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. При цьому випадковості відрізняються одна від одної: з одного боку, вони є більш-менш відповідною формою прояву необхідності, сприяють виявленню певної закономірності (адже випадковість - це форма вияву і доповнення необхідності, а необхідність проявляється через випадковості), з другого, - коли випадковості є чимось стороннім для суспільного процесу, проникають у нього немовби "збоку" і вносять інколи у цей процес серйозні та часом фатальні корективи, адже навіть найнезначніші випадковості можуть мати, наслідки, до того ж значущі.

Таке розуміння співвідношення необхідності і випадковості нічого спільного не має ні - з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.

Фаталізм (від фатум - "наперед визначений долею") має різні відтінки, між якими існують навіть суттєві розбіжності: наприклад, релігійний фаталізм, географічний детермінізм, технократичні концепції, філософія історії Гегеля тощо. Але він завжди акцентує увагу на повній визначеності чи передвизначеності історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки у саморозвитку суспільства діють об'єктивні закони (тобто необхідність), то ні про яку людську активність, свободу, не може бути й мови, суспільство має пасивно очікувати, коли закони автоматично втіляться у дійсність.

Протилежність фаталізму є волюнтаризм (від латин, волюнтарис -залежний від волі) як заперечення будь-яких закономірностей в історії. Абсолютизуючи волю суб'єкта історичної дії, свободу цього суб'єкта й відкидаючи роль і значення закономірностей розвитку суспільства, залежність людської діяльності та її результатів від об'єктивних умов, Ф. Ніцше, М. Вебер, А. Тойнбі та інші мислителі були на позиціях волюнтаризму.

Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму, франкфуртської школи, в яких історичний розвиток розглядається як імовірнісний процес, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій, суб'єктів тощо.

Вже не раз говорилося про те, що в історії активно діють люди, наділені свідомістю, волею, пристрастями і які керуються своїми інтересами, переконаннями, вірою тощо. Отже, розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій - свідомого і стихійного. Тобто мається на увазі відносно свідоме використання закономірностей розвитку суспільства та їх стихійна реалізація.

Свідомою діяльністю в історії можна вважати таку, яка базується на відповідності особистих цілей людей, які беруть у ній участь, загальним цілям всіх членів соціальної групи чи спільноти. Така діяльність можлива лише на основі пізнання суспільних законів, узгодженості цілей діяльності та їх засобів цим законам, передбаченні наслідків дій.

Але чи можна завжди стверджувати, що у масштабах суспільства сукупна діяльність людей призводить до усвідомлених ними результатів? Історія свідчить, що далеко не завжди, що результат може бути таким, про який ніхто навіть і не сподівався; і справа, таким чином, робиться свідомо, але її результати, особливо віддалені, не збігаються із передбачуваними. У такому випадку мова йде про стихійність суспільного процесу.

Інколи навіть і свідомо організовані дії приводять до протилежних результатів: ідеологи Французької революції 1789 р., наприклад, мріяли про царство розуму, свободи і справедливості, а закінчили... гільйотиною. Як відзначав Гегель, у всесвітній історії завдяки діяльності людей отримуються дещо інші результати порівняно з тими, до яких вони прагнули, в чому і суть "хитрощів розуму історії". Тобто люди досягають задоволення своїх потреб та інтересів, але водночас здійснюється й те, що приховане у їхніх інтересах і діях, але не усвідомлене ними, не входить у їхні наміри.

Зауважимо також, що в історії стихійне проявляється нерідко у боротьбі не "за", а "проти", у вигляді протесту, відчаю, ненависті, втрати віри в існуючий лад і бунт проти нього, виражаючи немовби обурення ірраціональних глибин духу (згадується з цього приводу пушкінське "немає нічого страшнішого і безглуздішого за народний бунт").

41. Основні проекти і моделі глобального розвитку.

Для другої половини XX століття характерна поява значного досвіду суспільного розвитку, який багато в чому уточнив узагальнення мислителів попереднього часу. Період після Другої світової війни (1939-1945) пов'язаний з інтенсивним впровадженням у матеріальне виробництво досягнень науково-технічного прогресу, що почасти знайшли своє втілення у військовій техніці й у системі управління: ядерна фізика, хімія, засоби комунікації, новітні технології.

1950-60 роки - це епоха тотальної індустріалізації, коли науково-технічна революція виступила рушійною силою переходу людства в якісно новий стан, який спирається на технорозум. Саме тоді з'являються поняття: індустрія споживання, індустрія розваг і дозвілля тощо.

Технологічний детермінізм стає домінуючим у технократичному світосприйманні, оскільки уявлення про суспільство спираються на еволюційно-технолоґічні ідеї. Перевагу у тлумаченні суспільних явищ починають віддавати природничонауковому знанню. Історію суспільства в цей період поділяють на два періоди - традиційне й індустріальне. Традиційне - це суспільство з аграрним укладом, малорухомими структурами і традиційним способом соціокультурної регуляції (примітивне придушення свободи особи). Індустріальне суспільство засноване на машинному виробництві, розвинутій системі комунікацій і соціальної мобільності, тут розумно сполучаються свобода й інтереси індивіда з загальними соціокультурними нормами і цінностями. Не дивно, що одна з основних робіт нового ідеолога Уолта Ростоу «Стадії економічного росту» (1960) мала підзаголовок «Некомуністичний маніфест».

Особливістю переходу до індустріального суспільства було співіснування капіталізму і соціалізму. Індустріальна революція в капіталістичному суспільстві надавала йому все більшої відкритості і демократичності у власності і доходах. З'явився феномен «держави загального благоденства». Можна визначити деякі основні риси індустріального суспільства:

1) всебічний розвиток приватної власності, зростання особистої свободи;

2) широкий доступ до участі у володінні акціями і у всіх сторонах виробничого процесу;

3) центральна фігура соціального прогресу - підприємець, бізнесмен;

4) радикальним реформатором системи управління виробництвом стає менеджер як мислячий адміністратор;

5) плюралізм і деідеалогізація суспільного життя, суспільна свідомість спирається на тверезий розрахунок і конституційні норми;

6) формуються органи наднаціонального управління і влади — транснаціональні корпорації.

Теоретичні узагальнення, які виявились у концепціях індустріального суспільства, гостро поставили проблему обгрунтованості традиційного розуміння капіталізму. Капітал як і раніше відіграє вирішальну роль у житті індустріального суспільства. Але зник звичний хрестоматійний образ експлуататора-капіталіста, оскільки реальна влада на виробництві стала належати фахівцям-організаторам виробництва. З'явився керуючий-менеджер, робітник-акціонер, масовий дрібний підприємець, правова держава, рівномірний розподіл влади виконавчої, законодавчої і судової, ринкове господарство тощо. Виходило так, що «капіталізм зник», що суспільство плавно вступило у постбуржуазну епоху, з'явився масовий «середній клас» - вирішальна інтелектуальна й економічна сила суспільства. Природним стало визначальне поняття «індустріальне суспільство» замість «капіталістичне». Все це викликало неприйняття нових реалій з боку ідеологів соціалістичного табору, які одначе вже на початку 1970-х років стали широко вживати для характеристики соціалістичного господарювання поняття «розвинутий соціалізм», як характеристику перехідного ступеня від соціалізму до комунізму.

Об'єктивні зміни, які відбулись у західному суспільстві в 1950-60-ті роки, викликали хвилю науково-теоретичних узагальнень, різного роду історико-соціологічних концепцій. Насамперед, отримала розвиток концепція «єдиного індустріального суспільства», за допомогою якої західні вчені намагалися асимілювати все різноманіття існуючих конкретних індустріальних країн. Оскільки тоді існували полярні за соціально-ідеологічною спрямованістю капіталістична і соціалістична системи, то в рамках концепції єдиного індустріального суспільства виникла теорія «конвергенції» - зближення різнопланових суспільств головним чином у напрямі «суспільства споживання». В ідеологів теорії конвергенції існувала тверда переконаність утім, що період різкого, конфліктного протистояння між капіталізмом і соціалізмом неминуче доходить до кінця. Вирішення проблеми протистояння вбачали у взаємопроникненні, взаємовпливі різних соціумів на грунті співіснування, співробітництва, знаходження компромісів у справі утворення універсального суспільства в планетарних масштабах.

Теоретики конвергенції бачили шляхи її втілення різним чином. Р. Арам, У. Ростоу й інші обґрунтовували конвергенцію як шлях насадження західних ідей і цінностей у країнах соціалізму за допомогою демократизації і вестернізації їх способу життя, який неминуче буде мінятися під впливом. індустріалізації і росту споживання. 3. Бжезинський, П. Сорокін і інші писали про паралельну еволюцію, запозичення одне у одного сильних сторін систем, подолання конфліктів і рух до єдиного, «суспільства-гібриду», яке якісно перевершує висхідні системи.

Теоретики конвергенції намагалися подолати однобічність марксистського вчення про суспільно-економічні формації. Вони сподівалися, що індустріальне суспільство має величезний потенціал розвитку, який виключає глобальні конфлікти, і приведе до «світу без кордонів», у якому будуть панувати загальнолюдські цінності. Однак важливі принципи теорії конвергенції плюралізм і космополітизм, важко запровадити у світовому співтоваристві, яке роздирається класовими, ідеологічними, релігійними і націоналістичними протиріччями. Про це свідчить весь досвід 1970-1990-х років. Не видно позитивних змін і на початку XXI ст.

Соціально-філософські ідеї, на які спиралися концепції єдиного індустріального суспільства, містили в собі певні уявлення про поділ суспільства на шари-страти. Страта—це певна соціальна група, відмінна від інших за якимсь параметром: професія, рівень прибутку, освіта тощо. Природно, що в динамічному суспільстві інтенсивні і процеси переходу з однієї страти, в іншу, і переходи всередині однієї страти, тобто очевидна мобільність людської життєдіяльності. Звідси уявлення про соціальну стратифікацію і соціальну мобільність, які були розповсюджені в західній соціології в 1930-50-і роки, а в індустріальному суспільстві зазнали змін, оскільки динаміка переміщення з однієї страти в іншу прискорилася, змінилися можливості людей здібних і амбіційних на шляху досягнення вищих суспільних рівнів.

Зміни в індустріальному суспільстві відсунули на задній план звичні для колишнього суспільства ідеологічні цінності: партійність, суб'єктивність, націоналізм, переваги за релігійними і іншими мотивами. Оскільки на першому плані опинились техніко-раціональні аспекти функціонування суспільства, засновані на пріоритеті науки і культури, то відбулося послаблення тиску ідеології в індустріальному суспільстві, тобто «деідеологізація».

Ще одна істотна риса відрізняє нове суспільство — масова участь людей у різних сферах життєдіяльності. «Масове суспільство» - це суспільство, в якому переважає масове виробництво, масова культура, масове споживання, масова комунікація, де панує суспільна думка. Прихильники ліберальної концепції масового суспільства Р.Шлік («Пануюча еліта»), Д.Рісмен та інші вельми негативно оцінюють індустріалізм, вбачаючи у ньому утвердження тенденції зростання маси і ролі бюрократії в суспільстві, машиноподібність та уніфікацію «масової людини», можливість наростання конформізму, маніпулювання і контролю мас. Народні маси розглядаються як пасивна множина напівосвічених людей-атомів, пов'язаних лише спільністю інтересів на роботі і дозвіллі. Правляча еліта свідомо розбещує маси, отримує прибуток і владу, і, у свою чергу, розбещується сама. У цих умовах незалежна духовна еліта остаточно відокремлюється і від влади, і від маси.

Прихильники демократичної концепції масового суспільства Д.Белл, СЛіпсет та інші вважають, що вцілому відбувається піднесення мас, оскільки їм стає доступним масове споживання тих товарів і послуг, які були доступні раніше лише обраним. Демократизація економіки робить доступним вибір заняття по душі, узгоджує вибір із здібностями людини. Формування середнього класу уможливлює досягнення стабільної суспільної згоди. Ці вчені розглядають засоби масової комунікації і масову культуру як основу формування у суспільстві більшості освічених людей, які і формують суспільну думку, здатну контролювати владу і брати участь в управлінні суспільством.

Розвиток індустріальної цивілізації Заходу на межі 1960-70-х років супроводжували відомі соціально-економічні потрясіння: голод у світі, глобальне забруднення навколишнього середовища, гонка озброєнь, бідність, утрата віри, безробіття, відмова від традиційних цінностей, відчуження молоді, інфляція, економічні кризи тощо. Звідси і наростання тривоги, викликане невір'ям у позитивні можливості науки і техніки. Загальні зусилля уряду, великих монополій і корпорацій були спрямовані на пошуки виходу з кризової ситуації.

Тому закономірно, що у 1970-і роки бурхливо розвиваються суспільно-футурологічні концепції і моделі розвитку людства. Науковий плюралізм виявив світу різні версії майбутнього суспільства: «посткапіталістичне» Р.Царендорфа, «постіндустріальне» Д.Белла, «постцивілізаційне» К.Болдуінга, «нове індустріальне» Дж.Гелбреіта, «індустріальне у фазі зрілості» Р.Лрона, «просунуте індустріальне» Г.Маркуж, «надіндустріальне» О.Тоффлєра, «технотронне» З.Бжезинського та інші. Автори концепцій керувалися загальною методологічною установкою - необхідна реіндустріалізація, тобто необхідна така індустріалізація, за якою наука і техніка стануть гуманістичними і не будуть руйнувати природного в людині й у природі. І більш того, наука і техніка в нових умовах будуть сприяти утвердженню загальнолюдських цінностей і виживанню людства.

Своєрідність «постіндустріального» полягає в русі до технотронного, надіндустріального суспільства, в якому значна частина енергії суспільства спрямовується на сферу споживання, послуг і комунікації, тобто на непромислову сферу. Постіндустріальне суспільство є інформаційним і приходить на зміну виробничо-трудовому. Інформація стає вирішальним чинником організації громадського життя. Суб'єктивний чинник, який сприяє перетворенню суспільства, теоретики постіндустріалізму бачили у впевненості і готовності громадських організацій і окремих індивідів брати участь у справі перетворення суспільства.

Ідеї постіндустріального перетворення суспільства мали потребу в масовому впровадженні в систему вже існуючих світоглядних цінностей. Звідси і спроба підсилити вплив ідеології на життєдіяльність суспільства -«реідеологізація». Традиційна ідеологія спиралася на класові і національні переваги. Нова «постідеологія» спиралася на ідеї планетарної пан ідеології, орієнтованої на загальнолюдські цінності, надкласовий і безнасильницький світ, гуманний і демократичний вибір. Планетарна цивілізація виходить зі спільності історичних доль усіх країн і народів, що дозволяє піднятися над вузькими класовими, національними і релігійними інтересами, щоб урятувати світ від використання зброї масового знищення, ліквідувати небезпечні хвороби, розумно розпорядитися обмеженими ресурсами планети, створити гідні умови життя для всіх народів.

Яким же бачилося майбутнє людства найбільш радикальним футурологам постіндустріального суспільства? Олвін Тоффлєр у роботі «Третя хвиля» (1980) третю хвилю світової цивілізації побачив у поширенні комп'ютерно-інформаційної складової суспільного буття. «Третя хвиля»—це комп'ютер, біологічна революція, зміна видів енергії, новий геополітичний баланс у світі, повстання проти патріархальності, відеоігри, прагнення до децентралізації, пошуки індивідуальності. О.Тоффлєр знайшов глибокі, процеси диверсифікованості (диференціації) у сучасному західному суспільстві: з'являється маса спеціалізованих журналів і газет, зростає кількість радіостанцій, пішла на спад влада всемогутнього централізованого телебачення, з'являється кабельне телебачення з двостороннім зв'язком, утрачається звичне однобічне розуміння явиш. У цей час виникла «бліцкультура»: короткі інформаційні тексти, уривки з пісень, мультзаставки, колажі. Основні риси радикальної перебудови у світі Тоффлєр визначив у кількох аспектах. По-перше, — це гнучкі інформаційні технології. По-друге, відбувається демасифікація суспільства, у ньому з'являється безліч груп «за інтересами». По-третє, нова демократія сприяє участі громадян у формуванні моделей свого майбутнього. По-четверте, виникають загальні світові ринки з вільним переміщенням товарів, ідей, культури, людей. Звідси завдання для урядів: навчити людей зустріти майбутнє.

М.Мілуен вважав, що життя людства буде перекроєною електронною революцією. Супутниковий зв'язок, кабельні мережі і персональний комп'ютер приводять до принципово нового стану цивілізації і культури — до глобального гіперінтелекту (індустрія даних і знань). Комп'ютеризація створює технологічну основу інформатизації суспільства, що веде до «комп'ютерної демократії», де справжньою владою стає інформація. Тим самим, роль інформації в суспільстві порівнянна із соціальною революцією. Той, хто володіє інформаційно-комунікаційними мережами, той володіє суспільством!

Оптимісти постіндустріальної перебудови світу вважали, що інформаційно-комп'ютерна революція зробить світ «глобальним селом», дозволяючи сполучити переваги міського комфорту з корисністю сільської природи. О.Тоффлєр пише про «електронний будинок» — котедж із земельною ділянкою, який оснащений електронною технікою, виробничо-побутовою автоматикою, доступом до комунікаційних мереж, одомашнюванням праці, оскільки багато видів виробничої діяльності можливо виконувати за допомогою інформаційних систем удома. Звідси і радикальні зміни у виробництві, організації дозвілля і позавиробничих формах спілкування людей.

Таким чином, оптимістичний ідеал постіндустріальної цивілізації -глобальне село, електронний котедж, а то і ціле інформаційне місто, в яких втілюється ідеал західної людини: об'єднати розумову і фізичну компоненти праці, об'єднати міський комфорт і сільську природу.

Але занепокоєння і невдоволеність західної людини продовжують залишатися як екзістенціально невід'ємний елемент. І пов'язано це з особливостями розвитку культури, й ідеології.

Алвін Гоулднер - один із сучасних західних ідеологів, виступаючи нещодавно у дебатах із проблем культури й ідеології в Кембріджському університеті, акцентував увагу на особливостях сучасного етапу розвитку і значення ідеології в житті суспільства. Дотепер ідеологія поширювалася за допомогою відносно високоосвіченої читаючої еліти і передавалася більш широкій публіці за допомогою письмових інтерпретацій «популярної» ідеології в газетах, журналах, проспектах, а також через безпосередню усну комунікацію в кафе, класних кімнатах, лекційних залах або на масових мітингах. Нині значно підсилилися нелінгвістичний і образотворчий компоненти ідеології. Зросла роль радіо, кіно, телебачення і, нарешті, комп'ютеризованих систем масової інформації.

Нинішня «маса» — це ті, для кого ідеологія має менше значення, оскільки їх свідомість формується переважно радіо, кіно і телебаченням. Ці люди зазнають більшого впливу «індустрії свідомості», аніж «апарата культури», підкреслює А.Гоулднер.

Апарат культури скоріше несе «погані новини», наприклад, економічна криза, політична корупція, класові упередження. Індустрія свідомості, навпроти, поставляє надії, професійно спостерігає і випинає «світлі» сторони життя. При цьому виходить так, що переважна маса людей знаходиться під прямим впливом індустрії свідомості. Апарат культури організується головним чином в університетах і навколо них і перебуває під постійною загрозою опинитись в ізоляції від більшості суспільства.

Слід зазначити, що песимістичні концепції суспільного розвитку частіше набували форми антиутопій, в яких описані тоталітарні й антигуманні форми державного устрою. Такими є «1984» Джорджа Оруела, «Ми» Євгена Замятіна, «Піднесення мерітократії» Мішеля Янга і ряд інших творів.

ІДЕЯ КІНЦЯ ІСТОРІЇ

Її сформулював сучасний американський вчений Френсіс Фукуяма. У своїх узагальненнях він керувався ідеєю, що XX століття — це час ідеологічного насильства. «Лібералізму довелося боротися спочатку із залишками абсолютизму, потім з більшовизмом і фашизмом і, нарешті, з новітнім марксизмом, який загрожував утягти нас в апокаліпсис ядерної війни», -зазначив Фукуяма. Однак він переконаний, що в підсумку все-таки станеться перемога економічного і політичного лібералізму.

Західна ідея - лібералізм, який не має ніяких життєздатних альтернатив. Справа в тім, що у світі зараз відбуваються важливі зміни. Широке поширення західної культури споживання очевидно у Китаї, Росії й інших країнах. У крамницях Токіо продають Бетховена, рок-музику — у Празі, Рангуні і Тегерані.

Кінець історії Фукуяма побачив у тім, що завершується ідеологічна еволюція людства і відбувається універсалізація західної ліберальної демократії, як остаточної форми правління. Якісні зміни у світі будуть відбуватися, однак є серйозні підстави вважати, що світ ідеальний, - світ ідеї лібералізму, - у кінцевому рахунку визначить вигляд матеріального світу.

Фукуяма зазначає кілька версій кінця історії в колишній філософії. Так, Маркс вважав, що в комуністичній утопії розв'яжуться всі протиріччя. Однак ця концепція була запозичена у Гегеля. Саме він першим з філософів став говорити, що людина - продукт конкретного історичного і соціального середовища. Ідея Гегеля, як вона бачиться Фукуямі, — опанувати природним середовищем і перетворити його за допомогою науки і техніки. Тут Фукуяма посилається на Гегеля, який вважав, що принципи ліберально-демократичної держави з часів перемог Наполеона вже не міг вдосконалюватися, хоча попереду була, звичайно, величезна робота з перетворення суспільних відносин.

Фукуяма запевняє, що держава, яка з'являється в кінці історії, ліберальна, оскільки визнає і захищає, через систему законів, невід'ємне право людини на свободу; і вона демократична, оскільки існує за згодою підданих. Така «загальнолюдська держава», як назвав її Олександр Кожев, з'явилася в повоєнній Європі. У цій державі, зауважує Фукуяма, немає ядерних конфліктів, і головним чином, залишається економічна діяльність у рамках Спільного ринку.

Він вважає, що важливо з'ясувати матеріальна чи ідеальна сфера є двигуном історії. Адже від свідомого вибору залежить, куди підуть народи. На відміну від матеріалістичного детермінізму Фукуяма вважає, що й економіка, і політика припускають автономний попередній їм стан свідомості, завдяки якому вони тільки і можливі. Стан свідомості стабілізується в ліберальному напрямі, якщо є достаток.

«Чи дійсно ми підійшли до кінця історії?», — задається питанням Фукуяма. Чи здатен вирішити всі протиріччя лібералізм? Два головних виклики були йому кинуті у XX столітті — фашизм і комунізм. Фашизм був розтрощений фізично. Певною мірою зазнала поразки і сама його ідея.

Зрозуміло, що фашизм здатний викликати нескінченні конфлікти. З комунізмом складніше, хоча безкласове суспільство відбулося, наприклад, у США. Незважаючи на те, що тут є багаті і бідні, класове питання стало другорядним. У Японії розвиток економічного лібералізму неминуче приводить до розвитку лібералізму політичного. І тут перемагає ідея загальнолюдської держави. У Китаї теж відбуваються події, які лібералізують економіку. Нарешті, зауважує Фукуяма, події в СРСР забивають останній цвях у кришку труни з марксизмом-ленінізмом.

Релігія і націоналізм також можуть бути розглянуті як конкуренти лібералізму. Однак теократична держава приваблива поки лише для ісламу. Для немусульман вона мало приваблива. Націоналізм небезпечний, але швидше за все націоналізм існує від нерозвиненості в тих чи інших країнах духу лібералізму. Фукуяма не виключає, що в суспільстві залишиться високий рівень насильства на етнічному і націоналістичному грунті. Будуть і тероризм і національно-визвольні війни. Але для серйозного конфлікту світового масштабу підстав немає. Великі держави відходять з рамок історії.

Знаменна оцінка Фукуямою перспектив Радянського Союзу, адже стаття його написана в 1989 році, а СРСР розпався в 1991 році. Він пише, що Радянський Союз на роздоріжжі. Він або піде по шляху, обраному Європою 45 років тому, або, впевнений у своїй унікальності, буде тупцювати на місці.

Утім, постісторизм нудний, зауважує Фукуяма. Немає абстрактної ідеологічної боротьби, яка потребує відваги, уяви й ідеалізму. Залишається лише економічний розрахунок, технічні турботи, екологічна криза і задоволення витончених запитів споживачів. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, а лише музей людської історії, який ретельно оберігають.

«Можливо, саме перспектива багатовікової нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт?», — закінчує своє філософування Френсіс Фукуяма, залишаючи читача перед так і не вирішеним питанням. Події останнього десятиліття, принаймні, не набагато просунули людство у напрямі практики лібералізму. Більш помітною виявилась тенденція до авторитаризму, більш помітною стала конфронтація народів у питаннях етнічних і релігійних. Політики сподіваються, що, можливо, це тимчасове явище.

42. Правова держава. Громадське суспільство.