- •Юридична психологія як наука.
- •2.Предмет та задачі юридичної психології.
- •Історія розвитку юридичної психології.
- •4.Система юридичної психології
- •«Методологічні принципи в юридичній психології».
- •Система методів юридичної психології».
- •Методологічні основи юридичної психології
- •Список використаних джерел
- •Система психічних процесів
- •Структура особистості (Асмолов):
- •Правова соціалізація особистості
- •Тема 3. Кримінальна психологія. Психологія злочинця.
- •2. Психологічна характеристика процесу формування особистості злочинця
- •3. Соціально-демографічна характеристика особистості злочинця
- •4. Поняття злочинної поведінки та механізми її формування
- •Тема 4 Психологія особистості неповнолітнього правопорушника Особистість неповнолітнього злочинця
Тема 4 Психологія особистості неповнолітнього правопорушника Особистість неповнолітнього злочинця
Неповнолітній порушник закону — особливий, найбільш важкий об'єкт виховання та перевиховання. Справа в тому, що такий неповнолітній найчастіше обтяжений уже вкоріненими негативними поглядами, судженнями, негативними звичками та формами поведінки. Зазвичай він грубо протидіє позитивному впливу, зводячи між собою та вихователем психологічний бар'єр недовіри, відчуження і навіть ворожості. Зруйнувати цей бар'єр — значить створити позитивні передумови для подальшого психологічного впливу. В такому випадку мова йде не тільки про вміння вихователя прищепити підлітку або юнаку ті або інші позитивні риси, властивості і якості, а й про мистецтво виправлення та перевиховання, тобто про нейтралізацію, викорінення сформованих раніше негативних сторін духовного життя та поведінки.
Виправлення та перевиховання — творчий процес цілеспрямованого позитивного впливу на розум, волю та почуття неповнолітнього. Застосування тих самих прийомів, методів, шаблонів, що й до дорослих правопорушників, неприпустимі і можуть нанести тільки шкоди. Які б позитивні і корисні не були поради та досвід інших, вони навряд чи можуть повністю компенсувати відсутність власного досвіду та життєвих спостережень. Неусвідомлене Наслідування рекомендаціям призводить нерідко до огрубіння і твердого програмування живого процесу формування особистості. Вихователь повинен уміти знаходити правильний шлях, творчо використовуючи чужий досвід і орієнтуючись на власне вдумливе відношення до процесу виправлення, засноване на гарному знанні теорії і на глибокій, уяві про особливості духовного світу та поведінки неповнолітнього. Усвідомлення цих умов та знання вікових особливостей розвитку дозволяє вихователеві знаходити правильні рішення і добиватися високих результатів у вихованні та перевихованні особистості.
Вік (у психології) — категорія, яка слугує для позначення тимчасових характеристик індивідуального розвитку. На відміну від хронологічного віку, який виражає тривалість існування індивіда з моменту його народження, поняття психологічного віку позначає певний, якісно своєрідний щабель онтогенетичного розвитку, який обумовлюється закономірностями формування організму, умовами життя, навчання і виховання. Перша спроба системного аналізу категорії психологічного віку належить Л. С. Виготському. Ключовими його характеристиками він уважав соціальну ситуацію розвитку, яка відображає місце дитини в системі суспільних відносин, діяльність дитини, новоутворення в сфері свідомості та особистості. Процес переходу від одного вікового щабля до іншого припускає глибоке перетворення всіх названих структурних компонентів віку і може супроводжуватися більш-менш вираженими конфліктами та протиріччями (віковими кризами).
Вікові кризи — особливі, відносно нетривалі за часом (до року) періоди онтогенезу, які характеризуються різкими психологічними змінами. На відміну від криз невротичного або травматичного характеру вікові кризи відносяться до нормативних процесів, необхідних для нормального, поступового ходу особистісного розвитку (Е. Еріксон). Вікові кризи можуть виникати при переході людини від однієї вікової категорії до іншої й пов'язані із системними якісними змінами в сфері ЇЇ соціальних відносин, діяльності та свідомості. У дитячому віці виділяють "кризу першого року життя", "кризу трьох років", "кризу б—7 років" та "підліткову кризу" (10—11 років). Зазначені хронологічні границі криз досить умовні, що пояснюється значним розходженням індивідуальних, соціокультурних та інших параметрів. Форма, тривалість і гострота протікання криз може помітно розрізнятись залежно від індивідуально-типологічних особливостей, соціальних і мікросоціальних умов, особливостей виховання в родині тощо. Для періодів вікових криз характерні процеси переходу до нового типу взаємин, при якому враховуються нові можливості, зміна соціальної ситуації розвитку, зміна діяльності, перебудова всієї структури свідомості. Процеси переходу на новий віковий щабель пов'язані з вирішенням нерідко досить гострих протиріч. Негативізм, упертість, примхливість, стан підвищеної конфліктності та інші властиві віковим кризам негативні поведінкові прояви загострюються у випадку ігнорування нових потреб дитини в сфері спілкування та діяльності й, навпаки, зм'якшуються при правильному вихованні. Відомо, що такі поворотні пункти у зрілому віці виникають рідше, ніж у дитинстві і протікають, як правило, більше приховано, без виражених змін у поведінці.
У нормативно-ціннісному плані, що набуває особливого значення за межами дитинства, кожний віковий період характеризується специфічними життєвими завданнями, від своєчасного вирішення яких залежить як особистісний розвиток у цілому, так і успішність переходу на наступний віковий етап (наприклад, вибір професії та професійна підготовка, створення родини і т. ін.). З ходом вікового розвитку пов'язані й необоротні психофізіологічні зміни, однак збігу в часі тісно взаємозалежних між собою ліній фізичного (фізіологічного), психічного та соціального розвитку індивіда, не відбувається. Нерівномірність темпу розвитку зазначених сторін призводить до нерідких розбіжностей у ступені фізичної, психологічної або соціальної зрілості індивіда, обумовлюючи явища акселерації, психофізичного та особистісного інфантилізму, затримки психічного розвитку тощо. Хронологічні границі психологічних вікових характеристик помітно варіюють залежно від соціокультурних, економічних та інших факторів. Необхідно розрізняти процеси вікового (онтогенетичного) і функціонального розвитку (у рамках окремих психічних процесів). Для останнього характерні відносно часті, парціальні зміни, нагромадження яких, однак, і створює передумови для якісних вікових зрушень у дитячій свідомості та особистості. У ряді вікових концепцій вік розглядається як сукупність різнорідних явищ росту, загальносоматичного, статевого та психічного дозрівання, зрілості та старіння, пов'язаних з багатьма складними явищами суспільно-економічного розвитку людини в конкретних історичних умовах.
Вікові шаблі відрізняються відносністю, умовною узагальненістю, яка не виключає, однак, індивідуальної своєрідності психічного людини. Вікова характеристика розвитку особистості відображає певну систему вимог, запропонованих суспільством до людини на тому або іншому етапі її життя, і сутність її відносин з оточуючими, її суспільне становище. Специфічні вікові характеристики визначаються особливостями входження дитини в групи різного рівня розвитку і в навчально-виховні заклади, зміною характеру виховання в родині, формуванням нових видів і типів діяльності, що забезпечують освоєння дитиною суспільного досвіду, системи сформованих знань, норм і правил людської діяльності, а також особливостями фізіологічного розвитку.
Поняття вікових особливостей, вікових границь не має абсолютного значення — вікові границі рухливі, мінливі, мають конкретно-історичний характер і не збігаються в різних соціально-економічних умовах розвитку особистості.
У вітчизняній психології прийнята така періодизація віку: дитинство (від народження до 6 років); молодший шкільний вік (6—10 років); підлітковий вік (10—15 років); юність: перший період (старший шкільний вік 15—Проків), другий період (17—21 рік); зрілий вік: перший період (21—35 років), другий період (35—60 років); похилий вік (60—75 років); старечий вік (75—90 років); довгожителі (90 років і більше). У психології приймаються різні за принципами побудови концепції вікової періодизації. Так, у 20-ті pp. XX ст. склалися концепції розвитку психіки, орієнтовані на анатомо-фізіологічні зміни організму дитини (П. И. Блонський та ін.). В 70-ті pp. Д. Б. Ельконіним була запропонована вікова періодизація розвитку психіки, заснована на зміні провідної діяльності: гри (дошкільнята), навчання (молодші школярі), інтимно-особистого спілкування (підлітки), учбово-професійної діяльності (юнаки). У 80-ті pp. А. В. Петровський запропонував концепцію вікової періодизації розвитку особистості, Що визначається тилом діяльнісно-опосередкованих відносин індивіда з найбільш референтними для нього групами. Безвідносно до рішення питання про детермінацію вікових особливостей концепції вікової періодизації в основному відображають єдину точку зору психологів на визначення границь вікових етапів.
Сучасна наука виділяє два основних етапи формування особистості. По-перше, підлітковий вік — період розвитку дітей від 11— 12 до 15 років. По-друге, ранній (або молодший) юнацький вік — приблизно від 15 до 18 років.
Підлітковий вік — це період інтенсивного формування особистості, збагачення її моральних та інтелектуальних якостей, глибокої зміни психічної діяльності, удосконалення та перебудови організму. Це вік першого дійсно самостійного вчинку, перших відповідальних рішень, першої серйозної дружби. Але це також і вік, коли проявляються недбале відношення до суспільних вимог, брутальність до старших, цинізм, замкнутість, упертість. Підлітковий вік, мабуть, самий суперечливий і динамічний період у житті людини.
Підлітковий вік визначають як перехідний. Це не випадково, тому що підліток — людина, яка перебуває в стані переходу від дитинства до дорослості, від незрілості до зрілості. Тому в її поведінці виявляється суперечливість і нестійкість, різкі коливання від наївно-дитячих вчинків до серйозно мотивованих дій. Людина підліткового віку виявляється, як правило, позбавленою послідовної і твердої лінії поведінки. Звідси її особлива схильність до різного роду впливів, у тому числі й таких, які ведуть із правильного шляху й служать причиною іноді серйозних помилок і відхилень від суспільної моралі, призводять до моральних зривів і падінь особистості.
Вчасно попередити ці зриви й падіння — завдання, яке успішно вирішується цілеспрямованим виховним впливом на внутрішній світ і поведінку підлітка, для того щоб якнайшвидше виробити в нього здатність діяти в різних життєвих ситуаціях як зріла й свідома особистість.
Але щоб надати підліткові ефективну допомогу в становленні рис дорослої людини, необхідно знати складності та протиріччя особистості, що формується, особливості взаємодії її з навколишнім середовищем. Потрібно знати насамперед психологічні особливості віку. Зазвичай найбільш характерними особливостями бувають: емоційно виражене прагнення пізнати навколишню дійсність, висока активність особистості, поява власних оцінок тих або інших подій і фактів. Ці риси часто вступають у протиріччя з малим життєвим досвідом, з відсутністю вміння переборювати невдачі, з нестійкістю і поверховістю першого враження. Результатом цього є надмірна різноманітність пізнавальних інтересів, швидка зміна спрямованості уваги й зовнішньої орієнтації, висока "рухливість" оцінок і самооцінки.
Перехід від дитинства до юності пов'язаний із серйозною переоцінкою цінностей. Це виражається в тому, що уява й погляди, властиві дитячому віку, замінюються більше зрілими, самостійними (або претендують на самостійність) судженнями, новими оцінками навколишньої дійсності. Підсилюється також прагнення до самоствердження, до самостійної діяльності. При цьому часто спостерігаються розбіжності (розходження) між старими і новими судженнями-та оцінками. Звідси роздвоєність, суперечливість тверджень і висновків, яскраво виражене намагання відмежуватися від усього дитячого, відсутність авторитету віку, відраза до необґрунтованих заборон і т. ін.
Внутрішні протиріччя, гостра сприйнятливість і уразливість підлітка, поверховість самосвідомості та самооцінки, відсутність стійких інтересів визначають його особливу схильність до впливу певних умов. Не вироблена ще здатність досить критично, вибірково оцінювати інформацію призводить до того, що різні, іноді випадкові обставини можуть накладати глибокий відбиток на внутрішній світ і поведінку підлітка. Однак не можна сказати, уявлення підлітка рабськи прикуті до безпосередніх умов. Адже однією з особливостей підліткового віку саме і є наявність допитливого розуму, фантазії.
Прагнення піддаватися мріям нерідко відводить підлітка від дійсності, створює бар'єр між ним і дорослими, а іноді й однолітками. Підліток боїться руйнування мрії, болісно переживає навіть саму можливість обвинувачення його в наївно-дитячому фантазуванні. Він страшиться бути не зрозумілим навколишніми або стати об'єктом глузувань. Це породжує зайве самолюбство, замкнутість, недовіру до навколишніх, прагнення замкнутися в собі. А іноді на цій основі виникають дратівливість та озлобленість, які проявляються в спалахах агресивності й жорстокості.
Але ці риси аж ніяк не скасовують і не можуть скасувати закономірно властивої підліткам тяги до спілкування з однолітками та дорослими. Тяга до дорослого часто виявляється сильнішою вікової сторожкості і недовіри. Вона виражає властиве підліткам очікування від дорослих допомоги, взаєморозуміння та емоційної близькості.
Прагнення стати дорослим — одна з характерних рис підлітка, яка впливає на його відношення до старших і на його поведінку, і це зрозуміло — майбутні можливості пов'язані з ним особисто вже сьогодні. А тому об'єктом міркувань підлітка стають "дорослі" проблеми: вибір професії, відношення до громадських організацій, держави, відношення до протилежної статі, визначення свого місця як серед однолітків, так і серед дорослих і т. ін. Підліток робить часом необдумані необачні дії та вчинки, єдина мета яких — самоствердження себе як особистості. Прагнення до самоствердження — суть внутрішніх спонукань підлітка.
Прагнення до самоствердження нерозривно пов'язане з істотними змінами у різних сферах життя та діяльності підлітка, в його психології, в його фізичному розвитку. У ці роки починається систематичне засвоєння основ наук, що, в свою чергу, вимагає зміни звичних форм роботи та перебудови мислення, нової організації уваги та прийомів запам'ятовування. У підлітка формується таке новоутворення, як становлення самостійності. Відчуття власних духовних і фізичних сил закономірно спричиняє ствердження почуття власної гідності. А це почуття ґрунтується на тому, що він здатний ставити і самостійно вирішувати деякі практичні питання.
Якщо до 11—12 років безперечним критерієм істини був авторитет вихователя, батьків, то з початком перехідного віку підліток намагається мати власний погляд. Він критично ставиться до міркувань дорослих. Підліток одержує велику кількість інформації, але він ще не має припустимого погляду з цілого ряду питань про суспільні явища і норми. При цьому виникає певна невідповідність між прагненням до самостійного та критичного мислення, з одного боку, і необхідними для цього можливостями — з іншого.. Підліток намагається перебороти цю невідповідність шляхом упертості, тобто намагається захистити власне міркування, погляд, якщо навіть вони неправильне. У такому випадку дорослі, які продовжують спілкуватися з підлітками в авторитарному стилі, поступово втрачають авторитет. Замість них у підлітка з'являється коло інших індивідів, які мислять однаково з ним, яких вони сприймають з повагою. Тому залежно від того, якими прагненнями та ідеалами володіє ця група, ми можемо виявити істотні зміни у формуванні мислення і точки зору члена цієї групи.
Для того, щоб правильно пояснити деякі особливості психології та поведінки підлітка, необхідно враховувати специфіку фізичного розвитку цього віку.
Підлітковий вік — це період бурхливого розвитку організму. У ці роки відбувається різке збільшення росту й ваги людини, зростає його мускульна сила, зміцнюється кісткова та м'язова система, удосконалюється серцевий і легеневий апарат. Підліток починає дозрівати в статевому відношенні.
Зазначені процеси впливають на активність підлітка, на його емоційність і психологію відносин. Наприклад, у підлітка з'являється така риса, як свідомість своєї сили, почуття гордості нею, прагнення вихвалятися та продемонструвати її.
Нервова система підлітка перебуває ще в стадії формування. При цьому в підлітків спостерігається деяка мінливість у виробленні гальмівних реакцій, ослаблений контроль кори головного мозку над під кіркою (порівнянню з дорослими); не повною мірою розвинена свідомість значущості словесних подразників (другої сигнальної системи) і т. ін. Ці особливості впливають на психологію підлітка, його поведінку. Мотиви діяльності людей цього віку часто носять характер афекті в, емоційних спалахів. Лінія поведінки нестійка, вчинки нерідко неконтрольовані свідомістю (імпульсивні), дії часто ненавмисні.
Особливе місце в розвитку підлітка займає потяг до протилежної статі, що, у всякому разі до повного завершення статевого розвитку, носить ідеалізований, романтичний характер. Підлітком рухають більше пізнавальні інтереси, ніж статеві. Ці потреби в такому віці йому фактично не знайомі. Тому для підлітка немає нічого більш природного, ніж любов до тілесної краси. Він розрізняє статеві інтереси, потяг і фантазію. Під статевими інтересами мається на увазі з'ясування статевих взаємовідносин.
Фізичний розвиток особистості впливає головним чином на форму прояву та функціонування тих або інших психічних особливостей, зміст же їх визначається соціальними факторами, тобто матеріальними, ідеологічними та іншими суспільними відносинами, у яких формується особистість. Необхідно також мати на увазі, що чим старшим стає підліток, тим усе менше відіграє роль у його психології та поводженні рівень фізичного розвитку. Це, зокрема, відноситься до характеристики наступного етапу життя людини.
Юність — період у розвитку людини, який відображає перехід від підліткового віку до самостійного дорослого життя. Хронологічні границі юності визначаються в психології по-різному, частіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік (від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До кінця юнацького періоду завершуються процеси фізичного дозрівання людини. Психологічний зміст цього етапу пов'язаний з розвитком самосвідомості, вирішенням завдань професійного самовизначення та вступом у доросле життя. У ранній юності формуються пізнавальні та професійні інтереси, потреба в праці, здатність будувати життєві плани, громадська активність. У юнацькому віці остаточно переборюється властива попереднім етапам онтогенезу залежність від дорослих і затверджується самостійність особистості. У відносинах з однолітками поряд зі збереженням великої ролі колективно-групових форм спілкування зростає значення індивідуальних контактів та прихильностей. Юність — напружений період формування моральної свідомості, вироблення ціннісних орієнтації та ідеалів, стійкого світогляду, громадянських якостей особистості. Відповідальні та складні завдання, які стоять перед індивідом у юнацькому віці, при несприятливих суспільних або мікросоціальних умовах можуть призводити до гострих психологічних конфліктів та глибоких переживань, до кризового протікання юності, а також до різноманітних нормативних відхилень у поведінці юнаків і дівчат.
Ранній юнацький вік — це вік розквіту духовних і фізичних сил особистості. Вік досягнення того ступеня психічної, ідейної та ГрОг малайської зрілості, який робить людину здатною до самостійного трудового та суспільного життя і діяльності. Юнаки у всіх сферах життя стоять перед вибором. їм необхідно обрати трудову діяльність. Вони повинні визначити свої цінності, виробити певний спосіб життя і т. ін. Цей не простий вибір. Він неминуче супроводжується роздумами, сумнівами і коливанням.
Неповнолітні юнацького віку за своїм соціальним станом не настільки однорідні, як підлітки, які, як правило, є школярами.
Нові умови життя та діяльності істотно змінюють положення юнацтва серед оточуючих людей, призводять до зростання їх самостійності та активності. Відбуваються значні зміни в духовному світі юнаків. Психологи, зокрема, відзначають подальший розвиток розумової діяльності. Мислення юнаків відрізняється від мислення підлітка більш високим рівнем узагальнення, здатністю до більш глибокого пізнання закономірностей навколишнього світу. У школярів-старшокласників виникає інтерес до причинного пояснення явищ, розвивається вміння аргументувати судження, доводити істинність або хибність окремих положень, з'являється критичність мислення. Необхідно вказати на те, що у деяких юнаків критичність мислення набуває досить своєрідних, гіпертрофованих рис: фіксування уваги на негативних сторонах дійсності, на тому, що не відповідає ідеалу тощо.
Юність — це період специфічного щиросердечного стану, який ще називають періодом очікування спілкування. Прагнення до нового, потреба в близькому другу — це, видимо, ті фактори, які обумовлюють виникнення даного явища. Наявність такого стану підтверджує і те, що значна частина старшокласників розглядають сформоване у них коло спілкування як перехідне й очікують, що в майбутньому (навчання, робота) вони знайдуть нових товаришів.
Розвиток соціальних контактів, збагачення досвіду життя, удосконалення розумової діяльності — все це передумови формування світогляду як системи поглядів на суспільство та природу, на оточуючих людей, на принципи та норми поведінки.
Відношення до правил і норм поведінки нерозривно пов'язане із процесом становлення моральної свідомості юнацтва. Саме в ранньому юнацькому віці відбувається перехід від знання елементарних моральних понять до глибокого усвідомлення найскладніших моральних категорій — обов'язок, честь, совість, суспільне благо та ін. В цей період люди починають розбиратися не тільки в найтонших відтінках багатьох моральних понять, але що особливо важливо — у моральній палітрі різних дій і вчинків оточуючих людей і своїх власних. Звідси висока моральна чутливість юнаків, їх оцінка і самооцінка. Іноді ці якості набувають перекручених форм. Так, моральна вимогливість юнаків нерідко проявляється у вигляді перебільшення фактів несправедливості, нечесності, безпринципності. Строга оцінка виражається в прямолінійності, безапеляційному осуді, у категоричних, а іноді і образливих для оточуючих висновках та судженнях.
З формуванням моральної свідомості в юнацтва спостерігається становлення правової свідомості. Людина починає замислюватися над своїм правовим положенням у суспільстві, над тими правами, якими вона володіє, над тими обов'язками, які несе. По-новому, як особистісно-значущі, починають сприйматися і деякі правові заборони. Однак у цілому правосвідомість у цьому виді перебуває ще в стадії формування: правові поняття часто необґрунтовані та несистематизовані, правові почуття нерідко поверхневі, правовий досвід обмежений.
Формування моральної та правової свідомості дуже впливає на мотиви діяльності молодих людей раннього юнацького віку. Ці мотиви все частіше починають проходити через фільтр моральних та правових оцінок, все більше "наповнюються" конкретним і важливим для особистості життєвим змістом. Все це безпосередньо проявляється у виборі лінії поведінки в різних ситуаціях, у послідовності вчинків і дій, у прагненні неухильно проводити в життя ухвалене рішення.
Елементи моральної та правової свідомості є основою для формування самооцінки особистих якостей та усвідомлення самого себе і своєї діяльності. Юнацький вік саме й характеризується підвищеним інтересом до себе, до свого місця серед оточуючих-людей. Юнак хоче знати, хто він такий, як його сприймають навколишні, на що він здатний, як він сприймається в порівнянні з однолітками та дорослими. Тому його вчинки диктуються бажанням самоперевірки, а також орієнтацією на думку товаришів і знайомих. Деякі ж із вчинків вступають в суперечності з нормами та загальноприйнятими правилами поведінки. Пояснюється це значною мірою тим, що юнаки схильні часто переоцінювати свої можливості, або, навпаки, проявляють невіру у власні сили та прагнуть будь-якими шляхами приховати це, завоювавши популярність серед однолітків. Певну роль відіграють і, здавалося б, несумісні риси: рішучість, сміливість і прагнення перекласти свою відповідальність на плечі старших; високі, нерідко романтичні далекі цілі та дрібний практицизм; вимогливість до ідеалів і невміння слідувати їм і т. ін.
Конфлікти та протиріччя юнацького віку емоційно насичені. Адже вік юнака — це вік яскравих емоцій, страстей та переживань. На відміну від підлітків юнаки мають більше розвинені почуття товариства, дружби. Не випадково психологи характеризують ранню юність як найбільш колективістський вік людини. Виникає й особлива емоційна проблема, викликана новими відносинами статі, почуттям любові. Виявляє себе здатність до маскування почуттів, до дбайливого приховування їх від чужих оцінок. Разом з тим юнак ще часто не володіє здатністю до саморегулювання емоцій, не вміє стримувати виникаючі спонукання, діє, керуючись лише безпосередніми враженнями. Нерідко виникаючі в тій або іншій ситуації почуття вступають у протиріччя з раціональними висновками, судженнями юнака, його перспективними цілями майбутнього життя.
У цілому ж, характеризуючи процес формування особистості в юнацькому віці, не можна не вбачати, що особистість у цьому періоді досягає першого ступеня зрілості. Дійсна зрілість прийде пізніше. А поки — це вік визріваючих можливостей, але можливостей, у яких видні контури дійсності: у сьогоднішньому юнакові вже чітко простежуються риси зрілої людини.
Вік 15—17 років називається ранньою юністю. За своїм психологічним змістом цей період життя — своєрідна грань між підлітковим віком і молодістю. Адже в ранній юності переплітаються риси дитячого та підліткового віку з рисами, властивими дорослій людині; поруч із рисами, властивими юнацькому віку, нерідко виступають риси інших вікових етапів, особливо підліткового, причому ця боротьба старого й нового приймає найрізноманітніші форми.
Виховуючи підростаюче покоління, необхідно формувати почуття відповідальності, самоконтролю, уміння оцінювати свої вчинки та дії з позицій суспільних інтересів. Відповідальність у будь-якій її формі — і моральній, і правовій — пов'язана з дотриманням конкретних правил. Відповідальна поведінка — це саме система таких дій і вчинків, які засновані на неухильному дотриманні правил і норм поведінки. Якщо ж людина відступає від цих правил і норм, діє всупереч їхнім вимогам — у наявності безвідповідальне поводження. Притягнення До відповідальності й відбувається за здійснення безвідповідальних вчинків. Воно здійснюється для того, щоб прищепити навички відповідальної поведінки, а також попередити можливі порушення правил поведінки з боку інших осіб.
Найбільш гострою формою відповідальності є кримінальна відповідальність. Вона встановлюється за вчинення злочинної дії або за бездіяльність. А це значить, що особа відповідає в кримінальному порядку лише в тому випадку, якщо вона винна у вчиненні дій, передбачених кримінальним законом. Кримінальна відповідальність, таким чином, є одним зі способів охорони інтересів суспільства і його членів від злочинних зазіхань. Виражається вона в осуді злочинця від імені держави і в застосуванні до нього судом установленого законом покарання.
Відповідно до закону кримінальній відповідальності підлягають лише особи, яким до вчинення злочину здійснилося шістнадцять років. Як виключення допускається кримінальна відповідальність із чотирнадцяти років за вчинення окремих, найбільш тяжких злочинів. Таким чином, мінімальний вік щодо кримінальної відповідальності співпадає зі старшим підлітковим і раннім юнацьким віком. Він і є тим віковим порогом, переступивши який, неповнолітній здобуває нову правову якість — стає особою, відповідальною з позицій кримінального закону.
Зазвичай уже в дитячі роки людина починає осягати зміст елементарних суспільних заборон. Дитина знає, що "це не можна", "це погано", "за це покарають". У дошкільному віці зачатки дисципліни формуються з позицій поваги до вимог і заборон старших. У молодшому підлітковому віці формуються основи свідомого виконання своїх обов'язків і пов'язаною з ними необхідністю зважати на суспільні табу. Однак тут не вистачає головного, що характеризує відповідальність: здатності передбачати результати своєї Діяльності та правильно визначати, яку користь або шкоду вона може принести суспільству. Така здатність формується в основному до старшого підліткового та молодшого юнацького віку.
Саме в цьому віці зміни в інтелектуальній, емоційній і вольовій діяльності призводять до утворення головної психологічної передумови відповідальності — розумності. Це виражається в тому, що підліток та юнак стають здатними обдумано вирішувати питання в конфліктних ситуаціях, глибоко вникати в сутність явищ. Моральний і правовий досвід дозволяє молодим людям розсудливо вибирати певну лінію поведінки, виважено розуміти наслідки своїх учинків, співвідносити їх із вимогами моральних та правових норм. Розумність, таким чином, виступає як психологічна основа відповідальної поведінки. Коли говорять "це розумна людина", то мається на увазі така людина, яка вміє розібратися в життєвих явищах, знайти суть кожного питання, виявити відповідальний підхід до справи та до людей, висловити самостійні та справедливі судження. Ці якості особливо інтенсивно формуються в підлітковому та юнацькому віці. У цьому віці також вже спостерігаються випадки коли прояву нелюдяності, аморальності, протиправного змісту.
У цілому ж, говорячи про відповідальність, не можна забувати, що мається на увазі вік неповної соціальної зрілості. Цей факт в остаточному підсумку й визначає особливості кримінально-правового положення неповнолітніх, специфіку призначення та виконання покарання в порівнянні з дорослими.
Кримінальна відповідальність і покарання — взаємозалежні поняття. Якщо кримінальна відповідальність — вимога певної поведінки, то кримінальне покарання — це особливий державний примус, який застосовується за порушення цієї вимоги" Факт застосування кримінального покарання означає, що держава виражає негативне відношення до порушника закону, а його поведінку визнає безвідповідальною. Отже, кримінальне покарання виступає як державно-правова негативна оцінка рівня відповідальності особистості і її поведінки.
Застосовуючи до осіб, які вчинили злочин, ті або інші види покарань, переслідується принаймні дві основні цілі. По-перше, втримати самого злочинця від вчинення злочину в майбутньому і тим самим виключити його повторення. По-друге, застерегти від такого роду дій інших членів суспільства.
Неправі ті, хто намагається іноді представити покарання лише як покарання за вчинене, як помста злочинцеві, а недоліки боротьби зі злочинністю, у тому числі й серед неповнолітніх, бачать у м'якості покарання. А дехто навіть висловлюється за публічні виконання суворих покарань. Але ж покарання — це одночасно й кара за вчинене, й засіб перевиховання правопорушника. Примусити, щоб переконати; покарати, щоб виправити; негативно оцінити, щоб затвердити позитивні починання, — от у чому діалектична сутність кримінального покарання.
Покарання — суворий засіб впливу на особистість. З цієї позиції закон установлює ряд серйозних обмежень у застосуванні заходів покарання до неповнолітніх злочинців. При цьому, покарання у вигляді позбавлення волі вони відбувають тільки в спеціальних колоніях, для неповнолітніх, де встановлені особливі режимні умови, які дозволяють ефективно виправляти юних порушників закону. У тих випадках, коли мета покарання досягнута, до неповнолітнього може бути застосоване дострокове звільнення від покарання.
Сучасний кримінальний закон визнає сам факт неповноліття чинником, який пом'якшує відповідальність. Він ставить за обов'язок суду найбільш уважно та обережно підходити до призначення покарання неповнолітнім, широко використати умовний осуд, обирати більш м'яку міру покарання з-передбачених законом. Суду також надано право відносно осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, вирішувати питання про застосування примусових заходів перевиховного характеру замість кримінального покарання. Таке рішення суд приймає лише тоді, коли визначить, що вчинений злочин не являє собою великої суспільної небезпеки, а сам неповнолітній може бути виправлений та перевихований за допомогою примусових заходів виховного характеру.
Все це свідчить про гуманізм кримінального законодавства. З огляду на психологічні особливості особистості воно вимагає такої охорони суспільних інтересів, при якій досягається соціальне оздоровлення кожного підлітка або юнака.
Кримінальне покарання неповнолітнього, як й іншої особи, завжди пов'язане з певними обмеженнями, позбавленцями та стражданнями. За вироком суду винний втрачає певні блага — права, майно, свободу і т. ін. Особливі переживання у підлітка і юнака викликають розлучення з рідними та родичами, ізоляція від колективу товаришів і, нарешті, сам факт публічного осуду. Серед неповнолітніх не буває байдужих до покарання. Хоча можна спостерігати випадки, коли неповнолітній на суді намагається хизуватися своєю сміливістю. Але часто після винесення вироку наступають депресія, відчай. . Кримінальне покарання — суворий та надзвичайний захід. Він нерідко залишається негативним, довготривалим відбитком у душі людини, приносить страждання не тільки винному, але й близьким йому людям, важко переживається педагогами та вихователями неповнолітнього. І все-таки ця міра необхідна. Саме вона затверджує почуття відповідальності, виховує вміння протистояти негативним впливам, виробляє здатність діяти за правовими та моральними принципами, допомагає сформуватися міцному характеру.
Істотною властивістю покарання є його відповідність вчиненому, тобто покарання залежить від скоєного злочинного діяння. Чим небезпечніший для суспільства злочин, чим більше шкоди він наносить суспільним інтересам, тим суворіше покарання, конкретний примусовий захід , застосовуваний до злочинця. Цей принцип кримінального покарання відноситься й до неповнолітнього.
Неповнолітній відповідає за скоєні дії та вчинки. Суд притягає до кримінальної відповідальності підлітка або юнака не за те, що в його психології є ті або інші погляди або моральні риси, а за те, що ці риси втілилися в діяння, небезпечне для суспільства, для оточуючих людей, тобто за злочин.
При визначенні міри відповідальності неповнолітньому враховується, таким чином, не тільки сама особистість, а й характер вчиненого злочину. У цьому, безсумнівно, знаходить вираження моральна сутність покарання. Відповідність злочину й покарання — так можна визначити зв'язок між мірою відповідальності та мірою (шкідливістю) вчиненого.
Залежно від характеру вчиненого діяння призначається кримінальне або адміністративне покарання.
До адміністративних стягнень відносяться примусові заходи, застосовувані державними органами: попередження, штраф, адміністративний арешт, виправні роботи. Ці міри забезпечують захист встановленого порядку шляхом офіційного осуду дій винного та створення для нього несприятливих моральних або матеріальних наслідків. На відміну від мір кримінального покарання адміністративні стягнення застосовуються не за злочинні діяння, а за адміністративні проступки. Це такі порушення суспільних норм і правил, які в силу їхньої малозначності та відсутності шкідливих наслідків позбавлені рис підвищеної суспільної небезпеки.
Серед проступків зазвичай виділяють в основному три групи дій, які розрізняються за ступенем їхньої шкідливості. По-перше, судові (найнебезпечніші) — такі, які знаходяться на грані злочинів: дрібне хуліганство, дрібна спекуляція і т. ін. По-друге, адміністративні (менш небезпечні) — головним чином вони пов'язані з порушеннями постанов місцевих рад. По-третє, суспільні (найменш небезпечні) — ті, які порушують норми моральності та елементарні правила відносин між людьми.
Поряд з адміністративною та кримінальною відповідальністю до неповнолітнього правопорушника можуть застосовуватись спеціальні виховні заходи впливу. Застосовуються ці заходи комісіями у справах неповнолітніх.
Цей орган вправі зобов'язати привселюдно або в іншій формі принести вибачення потерпілому; змусити неповнолітнього відшкодувати заподіяний збиток; передати матеріали про правопорушення неповнолітнього в громадські організації за місцем його навчання, проживання для обговорення та вжиття заходів; передати неповнолітнього на поруки батькам або особам, які їх замінюють; направити у спеціальні лікувально-виховні або виховні заклади для дітей або підлітків; помістити неповнолітнього у спеціальну виправно-виховну установу для дітей та підлітків.
При застосуванні цих спеціальних заходів виховного впливу на неповнолітніх всебічно враховується не тільки міра вчиненого порушення і його наслідки, а й обов'язково береться до уваги особистість винного. Матеріали, розглянуті комісіями у справах неповнолітніх, досить різноманітні: сюди можуть входити й адміністративні проступки, і дії, що підпадають під ознаки злочину, і вчинки, які носять характер дитячого бешкетництва.
Так, комісії у справах неповнолітніх розглядають матеріали на підлітків, які вчинили тяжкі та небезпечні для суспільства злочини, але не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. У їхню компетенцію також входить розгляд справ неповнолітніх, які за віком підлягають кримінальній відповідальності, але кримінальні справи на яких припинені в силу малозначності скоєного судом, прокурором або слідчим. На засіданнях комісії вирішується питання про застосування заходів виховного впливу відносно осіб, які вчинили адміністративні проступки (дрібна спекуляція, дрібне хуліганство і т. ін.), але не досягли віку, з якого настає адміністративна відповідальність.
Діяльність комісій у справах неповнолітніх свідчить, що вибір засобів виховного впливу насамперед залежить від того, які діяння і на якому етапі розвитку особистості скоєні винними. Малозначність діяння і недостатня соціальна зрілість неповнолітнього обумовлюють відмову від кримінального покарання та заміну його педагогічними заходами впливу.
Застосування до неповнолітніх порушників закону заходів виховного характеру — один з основних напрямків у розвитку та удосконалюванні суспільних "інструментів" боротьби із правопорушеннями та злочинами серед підростаючого покоління. Ця боротьба являє собою, з одного боку, важливу складову частину діяльності по викорінюванню злочинності, а з іншого — невід'ємну й істотну сторону роботи по вихованню молоді.
|
Кримінологічна характеристика особистості неповнолітніх, втягнених у вчинення злочину або іншу антигромадську діяльність, і їх втягувачів
На сьогоднішній день проблема правопорушень неповнолітніх є і залишається однією з гострих проблем українського суспільства. над пошуком шляхів її вирішення працює широке коло фахівців різних наукових галузей: кримінології, юриспруденції, психології, педагогіки, соціальної педагогіки, соціології, правознавства тощо. За статистичними даними насьогодні злочинність неповнолітніх має таку структуру: злочини, пов’язані з наркотиками – 2,8 %; хуліганство – 6,2 %; крадіжки – 70,5 %; злочини проти життя та здоров’я – 2,1 %; інше – 9,4 %. Злочинність серед молоді все більше набуває групового характеру. Питома вага злочинів, учинених групами, становить понад 70 %. Щодня підлітки в Україні вчиняють понад 100 злочинів, у тому числі одне вбивство або злочин із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, одне зґвалтування, два-три розбійні напади, вісім пограбувань, сімдесят крадіжок приватного та державного майна. Термін "правопорушення" застосовується в широкому розумінні та об’єднує поняття як злочину, тобто діяння, окресленого в Кримінальному Кодексі України (ККУ), так і правопорушення, відповідальність за яке настає в адміністративному порядку. Визначення поняття "злочин" міститься в статті 7 ККУ, це суспільно небезпечне діяння (дія або ж бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну та економічну систему, державну, громадську та особисту власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права та свободи громадян, а також інше суспільно небезпечне діяння, що посягає на громадський правопорядок. Адміністративне правопорушення – посягання на громадський і державний порядок, державну власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління, навмисна чи необережна дія або бездіяльність, за яку законом передбачена адміністративна відповідальність. Злочин становить собою більшу суспільну небезпеку, ніж адміністративне правопорушення. Покарання за скоєння злочину має право виносити тільки суд, який своє рішення закріплює вироком. Особа, винна в скоєнні злочину несе, покарання та визнається злочинцем. При адміністративній відповідальності такого немає. До осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, застосовуються адміністративні стягнення, що можуть накладатися народними судами, адміністративними комісіями, службами в справах неповнолітніх, органами внутрішніх справ. Тобто, поняття "правопорушення" є досить широким. До нього належать як злочин, так і адміністративне правопорушення. Злочинність – негативне соціально-правове явище, що існує в суспільстві, має свої закономірності, кількісні та якісні характеристики, несе негативні для суспільства та людей наслідки та вимагає спеціальних державних та громадських заходів контролю над ним. Злочинність має велику суспільну небезпеку, оскыльки гальмує соціальний розвиток й економічні перетворення в країні, призводить до дезорганізації соціальних структур, порушує суспільний спокій, викликає в людей почуття невпевненості, тривоги, страху, сприяє залученню до скоєння злочинів людей, породжує недовіру людей до правоохоронних органів та держави загалом, потребує значних матеріальних та ресурсних витрат. Основними причинами правопорушень неповнолітніх є: 1. Соціально-економічні: зубожіння населення; відсутність цивілізованих ринкових відносин; розвиток тіньової економіки; зростання в суспільстві соціальної напруги, рівня безробіття, зокрема серед молоді (кожний третій випускник школи й ПТУ та кожний п’ятий випускник вищих навчальних закладів – безробітні). Окрім цього, політична нестабільність загострює економічну та соціальну ситуацію в Україні. 2. Несприятливе сімейне оточення (сорок відсотків неповнолітніх правопорушників виховувалося в неблагополучних сім’ях: з них 30 % – у неповних, 45% – у конфліктних, 25 % - в асоціальних і кримінальних сім’ях). У той же час шістдесят відсотків неповнолітніх правопорушників виховувалося в зовнішньо благополучних сім’ях, проте, з них 55 % виховувалося в матеріально незабезпечених сім’ях, 35 % – у сім’ях із низьким культурно-освітнім рівнем батьків, а 10 % – у досить заможних родинах). 3. Проблеми у взаємостосунках неповнолітнього в шкільному середовищі (антипедагогічні методи роботи вчителів із важковиховуваною дитиною, конфліктні ситуації в класному колективі, неуспішність у навчанні, слабкий зв’язок між школою та сім’єю). Окремо потрібно виділити низький рівень правової освіти та виховання в школі та сім’ї й формування на цій основі правового нігілізму – негативного або байдужого ставлення до норм державного права. 4. Негативний вплив позашкільного середовища: скорочення системи закладів дозвілля для неповнолітніх призводить до незайнятості вільного часу дітей та підлітків (в Україні три тисячі населених пунктів не мають жодного закладу культури, 6,5 тисяч культурних закладів зачинено, а ще 500 знаходяться в аварійному стані); негативний вплив засобів масової інформації, що пропагують культ фізичної сили та агресію. Окрім цього, неформальні та кримінальні об’єднання втягують неповнолітніх до вчинення правопорушень такими шляхами: а) спекулюванням на клановій залежності (піднесенні виняткового статусу членів певного кримінального угрупування ); б) заохоченням таких негативних рис людини як жадібність, скупість, прагнення до надмірного ризику тощо; в) демонстрацією хибного психологічного захисту; г) відкритим психологічним (погроза компрометації, шантаж, залякування) та фізичним (побиття, тілесні ушкодження) насильством; д) проханнями про допомогу, порадами, настановами тощо. Поширення в суспільстві "фонових" та взаємопов’язаних із правопорушеннями явищ як алкоголізм, наркоманія, проституція, ВІЛ-інфекція (СНІД) підвищують рівень втягнення неповнолітніх до противоправних учинків. Наприклад, спектр правопорушень, пов’язаних із наркотичними речовинами є досить широким, а саме: контрабанда, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання, збут, організація або утримання місць для незаконного вживання наркотиків. Також злочини здійснюються з метою придбання наркотиків або в стані наркотичного сп’яніння. 5. Вікові особливості психіки підлітків, які сприяють антисуспільним проявам (акцентуація характеру, реакція групування, реакція емансипації, почуття дорослості, прагнення до самоствердження, емоційна неврівноваженість, підвищена збудливість, комфортність тощо). 6. Біологічними та генетичними причинами вчинення неповнолітніми правопорушень є порушення роботи ферментативної та гормональної систем організму; вроджені психопатії; мінімальні мозкові дисфункції внаслідок органічного враження головного мозку. 7. Екологічні – негативний вплив факторів природного середовища. У процесі проведення профілактичної роботи соціальному педагогу потрібно в кожному конкретному випадку враховувати весь спектр причин учинення правопорушення та механізми формування кримінальної поведінки неповнолітніх. У науковій літературі злочинець визначається як особа, що здійснила чи здійснює злочин. Розроблено також певні типології злочинців, зокрема за характером антисоціальної спрямованості та ціннісними орієнтаціями, за глибиною та стійкістю антисоціальної спрямованості. За характером антисоціальної спрямованості та ціннісними орієнтаціями виділяють такі типи злочинців: - з негативно зневажливим ставленням до особи, що здебільшого вдаються до агресивно насильницьких дій; - з корисними спонуканнями, пов’язаними з ігноруванням права власності, що здійснюють розкрадання, шахрайство; - з індивідуалістичним, антисоціальним ставленням до різних нормативних установок та своїх обов’язків, схильні до хуліганських дій, самоуправства, непокори законним вимогам представників влади; - з легковажно безвідповідальним ставленням до існуючих норм поведінки та законів. Сюди належать необережні злочини. За глибиною та стійкістю антисоціальної спрямованості злочинців розподіляють на такі категорії: - ситуативний – злочин вчинено під впливом несприятливих обставин; - випадковий – злочин вчинено вперше, а злочинець до цього характеризувався соціально позитивною поведінкою; - нестійкий – особа вчинила злочин уперше, проте раніше мала делінквентну поведінку; - злісний – особа раніше вчиняла злочини, проте не притягувалася до відповідальності, чи притягувалася без позбавлення волі; - особливо злісний – це рецидивіст, який постійно вчиняє злочини та притягується до відповідальності. Передумовою кримінальної поведінки неповнолітніх є делінквентна поведінка, яку визначають як комплекс асоціальних вчинків, які мають стійкі негативні соціокультурні характеристики, порушують правові норми, але не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Багато вітчизняних та зарубіжних учених займаються вивченням проблем девіантної поведінки неповнолітніх та можливостей її попередження (Дж. Боулбі, Л.Берковіц, Е. Глюк, Ш. Глюк, А. Кеттле, Д. Райт, С.Рей та ін.). Досить поширеними теоріями, що намагалися пояснити відхилення в поведінці неповнолітніх відповідно до особливостей та закономірностей людської психіки є різновиди "теорії фрустрації". Американський вчений Л. Берковіц визначає фрустрацію як відповідну реакцію на будь-яке втручання в людську діяльність, спрямовану на досягнення певних життєвих планів, важливої для індивіда мети. Неможливість людини досягнути бажаний результат викликає негативні емоційні реакції, що є внутрішньою умовою формування агресивних проявів. Відомі американські вчені Елеонора і Шелдон Глюк, які обстежили п’ятсот неповнолітніх делінквентів дійшли до висновку, що більшість із них почали виявляти ознаки відхилень у поведінці в дитинстві. Тому з метою профілактики правопорушень неповнолітніх вчені запропонували "прогнозування поведінки неповнолітніх", яке полягає в ретельному обстеженні дітей раннього віку та виявленні в них криміногенних властивостей [1]. В останні роки зростає кількість злочинів, скоєних неповнолітніми. Щороку до позбавлення волі засуджується близько 4,5 тисяч підлітків. У той же час відбувається реформування кримінально-виконавчої системи та пошук видів покарань, альтернативних позбавленню волі, як громадські роботи та обмеження волі. Такі види покарань відповідають принципу гуманізму державної політики у сфері застосування та виконання кримінальних покарань щодо неповнолітніх. Для здійснення контролю за виконанням покарань щодо неповнолітніх, не пов’язаних із позбавленням волі, в Україні існує кримінально-виконавча інспекція, станом на 1 червня 2003 року на обліку якої перебувало 8410 неповнолітніх. На сьогоднішній день в Україні основними органами й службами в справах неповнолітніх та спеціальними установами, що здійснюють соціальний захист і профілактику правопорушень неповнолітніх є: 1. Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, республіканський комітет у справах сім’ї та молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих і районних у містах рад. 2. Школи соціальної реабілітації та професійно-технічні училища соціальної реабілітації. 3. Центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх. 4. Притулки для неповнолітніх. 5. Суди. 6. Кримінальна міліція у справах неповнолітніх. 7. Приймальники-розподільники для неповнолітніх. 8. Виховно-трудові колонії державного департаменту України з питань виконання покарань. 9. Інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, окремі громадяни, що беруть участь у здійсненні соціального захисту та профілактики правопорушень неповнолітніх у межах своєї компетенції. У Великобританії у випадку вчинення злочину неповнолітнім до шістнадцяти років справа не розглядається судом, а спеціальною комісією "Children’s Panels", склад якої призначається державним секретарем на п’ять років. Члени комісії проходять відповідну підготовку за спеціальними програмами [2]. Профілактику правопорушень можна розглядати як усунення причин правопорушень, умов та обставин, що сприяють їх скоєнню; виявлення осіб, від яких можна очікувати скоєння правопорушення, та вплив на них за допомогою переконання та примусу. Суб’єктами профілактики правопорушень є державні органи та громадські організації, посадові особи й окремі громадяни, які цілеспрямовано на різних рівнях здійснюють заходи з виявлення та усунення причин та умов, що сприяють скоєнню правопорушень. Правове виховання – цілеспрямований процес, який передбачає озброєння вихованців правовими знаннями та вміннями й формування на цій основі правосвідомості та правової поведінки законослухняного громадянина. А.Й. Капська визначає соціально-правове виховання як цілеспрямовану систематичну діяльність державних органів та соціальних інститутів, яка спрямована на здобування дітьми та молоддю правових знань, перетворення їх в особисті переконання, формування на їх основі правосвідомості та правової поведінки. Дослідниця також запропонувала модель соціально-правового виховання школярів, яка складається з соціально-правового світогляду, активної життєвої позиції та соціального захисту інтересів [3]. Виділяють такі елементарні соціальні уміння: слухати, розпочати розмову, підтримувати розмову, ставити запитання, дякувати. Вищими соціальними уміннями є: звернутися по допомогу, ввійти в колектив, пояснювати, переконувати, дотримуватися вказівок, просити вибачення. Вміння, альтернативні агресії, є такими: просити дозволу, поділитися чимось, допомагати іншим, володіти собою, відстоювати свої права, уникати бійок. Вміння реагувати на стрес: доцільно реагувати на невдачу, на звинувачення, встояти перед груповим тиском, реагувати на нехтування, долати збентеження, вміти скаржитися, реагувати на скаргу. На профілактику правопорушень неповнолітніх значний вплив має правове виховання дітей у сім’ї, яке на сьогоднішній день в Україні проводиться недостатньою мірою. На основі аналізу результатів опитування батьків неповнолітніх з’ясувалося, що 78,8 % батьків проводять зі своїми дітьми бесіди правового характеру, роз’яснюючи сутність моральних і правових норм, заборон. Проте батьки зазначили, що більшість таких бесід мають повчально-залякуючий характер. Окрім цього, 50 % батьків не знали, що неповнолітні притягуються до кримінальної відповідальності [4; 5]. Тобто, правове виховання учнів повинно включати в себе не тільки озброєння знаннями щодо адміністративної та кримінальної відповідальності, а також засвоєння учнями знань щодо своїх прав у сім’ї, школі, суспільстві. Неповнолітні також повинні набувати різних соціальних умінь, володіння якими призводить до соціальної компетентності особистості. Таким чином, детальний аналіз причин правопорушень неповнолітніх дає змогу окреслити основні напрями діяльності різних соціальних інститутів, установ, громадських організацій, кожної молодої людини, що спрямовані на зниження рівня злочинності та правопорушень серед неповнолітніх, а саме: - зниження рівня безробіття, особливо молодіжного; - соціальна допомога малозабезпеченим, молодим, неблагополучним, асоціальним сім’ям та її спрямованість на подальший саморозвиток кожної сім’ї; - правове виховання дитини в сім’ї, набуття необхідних соціальних умінь; - високий рівень правового виховання учнів у школі; - корекція проявів агресивної поведінки неповнолітніх; - запобігання переходу девіантної поведінки неповнолітніх у кримінальну; - підвищення успішності дитини в навчальній діяльності, взаємостосунках з однолітками; - розвиток системи позашкільних дозвільних закладів, здебільшого безплатних; - підвищення ефективності роботи правоохоронних органів щодо попередження, розкриття злочинів; - широка соціальна реклама, спрямована на формування правової культури населення загалом.
корисливий мотив — прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна. Обертання як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочинів цієї групи передбачає активну поведінку (дію) — вилучення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або особи; якій воно ввірене на законній підставі, на користь винного або інших осіб і збагачення його або інших осіб за рахунок цього майна. Обертання має бути незаконним. Це означає, що суб'єкт не має права на це майно, оскільки воно для нього є чужим. Майно має бути безоплатним, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику еквівалент його вартості. З об'єктивної сторони більшість злочинів, пов'язаних з незаконним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, відносяться до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторони є наслідки — матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості володіти, користуватися, розпоряджатися ним. Тому закінченими ці злочини визнаються з моменту фактичного заподіяння матеріальної шкоди у визначеному розмірі. Певні особливості в цьому питанні є в складах розбою і вимагання, про що буде сказано при аналізі цих злочинів. Суб'єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідомлює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає матеріальну шкоду власнику (державі, колективу, приватній особі) і бажає настання цього наслідку, переслідуючи мету незаконного збагачення. Мотив корисливий — прагнення одержати матеріальну вигоду для себе або інших осіб, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна. Суб'єкт корисливих злочинів — крадіжки, грабежу, розбою, вимагання — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. В інших випадках — особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем суб'єкт спеціальний — особа, якій майно ввірено чи перебувало в її віданні або службова особа, яка заволодіває чужим майном шляхом зловживання службовим становищем. Поряд з цими загальними ознаками ці злочини мають і відмінні ознаки, характерні для конкретних складів злочинів. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна. КК передбачає відповідальність за такі злочини залежно від способу їх вчинення: крадіжка; грабіж; розбій; викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання; вимагання; шахрайство; привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Крадіжка (ст. 185). Частина 1 ст. 185 визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна. Об'єктивна сторона крадіжки виражається в дії — таємному незаконному, безоплатному, поза волею власника вилученні чужого майна. Таємне викрадення означає, що майно вилучається потайки, непомітно, за відсутності власника чи інших осіб, або в їх присутності, але за умови, що потерпілий або інші особи не здатні усвідомлювати факт викрадення (наприклад, на очах у людей, що відпочивають на пляжі, не усвідомлюють, що винний викрадає чужі речі, в присутності малолітніх тощо). Таємним вважається викрадення в присутності осіб, які усвідомлюють крадіжку, що здійснюється, але суб'єкт знає, що ці особи не будуть йому перешкоджати, він впевнений в їх мовчазній згоді, невтручанні (наприклад, крадіжка продуктів на м'ясокомбінаті в присутності інших працівників). З суб'єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, за якого винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це психічне відношення винного має вирішальне значення для кваліфікації викрадення як крадіжки. Якщо злочинець помиляється, вважаючи свої дії непомітними, а за ним фактично хтось спостерігає і усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене є крадіжкою. Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення майна і отримання винним можливості хоча б початкового розпорядження вилученим (сховати, передати, викинути тощо). Частина 2 ст. 185 встановлює відповідальність за крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до примітки 1 до ст. 185 повторною визнається крадіжка, вчинена особою, яка раніше вчинила не лише крадіжку, а й будь-який із злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189—191 або статтями 187 і 262, незалежно від того, чи була особа судима за раніше вчинений злочин чи ні. Важливо лише мати на увазі загальне положення, що відноситься до поняття повторності: повторність крадіжки виключається, якщо за раніше вчинену крадіжку (або інший злочин, вказаний в примітці) особу було звільнено від кримінальної відповідальності, або якщо судимість за цей злочин була погашена чи знята. Повторну крадіжку слід відрізняти від продовжуваної крадіжки, при якій вчиняється одна крадіжка, але частинами, кількома тотожними діями, об'єднаними однією метою (наприклад, крадіжка із заводу велосипеда частинами, окремими деталями). У разі вчинення крадіжки після інших, вказаних у статтях 186, j39—191, 187 і 262 однорідних злочинів, необхідна кваліфікація вчиненого за сукупністю — за ч. 2 ст. 185 і відповідною статтею, що передбачає відповідальність за ці злочини. Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, передбачає вчинення її спільно декількома особами (двома і більше), які заздалегідь, тобто до початку вчинення крадіжки, домовилися про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28). При цьому не має значення, яку конкретно роль виконував кожний з них при вчиненні крадіжки. У частині 3 ст. 185 встановлена відповідальність за крадіжку, поєднану з проникненням до житла, іншого приміщення чи сховища або що завдала значної шкоди потерпілому. Аналіз першої ознаки передбачає з'ясування, по-перше, понять «житло», «інше приміщення», «сховище»; по-друге, поняття «проникнення». Житло — це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). До житла прирівнюються і його складові частини, де може зберігатися майно (балкон, льох тощо), за винятком господарських приміщень, не пов'язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо). Приміщення — це різного роду споруди, будови, в яких постійно або тимчасово знаходиться майно. Це може бути магазин, база, промислове підприємство, музей тощо. Інше сховище — це широке поняття — будь-яка споруда для постійного або тимчасового зберігання майна (контейнер, фургон, дільниця території, що охороняється тощо). Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище розуміється незаконне вторгнення до них будь-яким способом — із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання. Однак обов'язковою його ознакою є незаконність — з метою крадіжки. Якщо особа увійшла в приміщення, житло не з метою крадіжки, але потім викрала майно, то ознака, що розглядається, відсутня. Так, І. прийшов в гуртожиток до своєї знайомої, якої в кімнаті не було, і пішов шукати її в інших кімнатах. Побачивши, що в одній з кімнат, в якій нікого не було, на столі лежав гаманець, викрав його. У цьому випадку відсутня крадіжка з проникненням у житло. Для проникнення не має значення, чи проник винний сам (фізично) в житло, приміщення або використав знаряддя, якими, наприклад, через відкриту кватирку вилучав майно. Якщо з метою проникнення застосовується насильство (наприклад, до охоронця, господаря квартири та інших) то, залежно від характеру насильства, все вчинене має кваліфікуватися як грабіж або розбій. Крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому, визначається за сукупності двох умов: матеріального становища потерпілого та розміру збитку на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (примітка 2 до ст. 185). Частини 4 і 5 ст. 185 передбачають відповідальність за крадіжку, вчинену у великому і особливо великому розмірі. Крадіжка, вчинена у великому розмірі, має місце при вчиненні її однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а в особливо великих розмірах — на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину (примітки 3 і 4 до ст. 185). Крім того, ч. 5 ст. 185 передбачає відповідальність за крадіжку, вчинену організованою групою (ч. 2 ст. 28). Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 185 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 185 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. З ст. 185 — позбавлення волі на строк від трьох до шести років; за ч. 4 ст. 185 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 5 ст. 185 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна. Грабіж (ст. 186) з об'єктивної сторони виражається у відкритому викраденні — вилученні чужого майна в присутності власника або інших осіб, які усвідомлюють те, що вчиняється. При цьому винний також усвідомлює, що його дії помічені, усвідомлюються цими особами, але ігнорує це. Якщо винний помиляється і вважає, що його бачать, а фактично його дії не були помічені, він відповідає за грабіж; якщо ж ситуація зворотна — особа вважає, що його ніхто не бачить, але насправді за ним стежать, то вчинене вважається крадіжкою. Грабіж матиме місце і в тому випадку, якщо викрадення, почате таємно, переросло у відкрите (наприклад, при вчиненні винним крадіжки несподівано з'явився сторож, але винний ігнорує це, і, схопивши викрадене, тікає). Грабіж, як і крадіжка, вважається закінченим з моменту вилучення майна і отримання початкової можливості розпорядитися ним як своїм власним. Частина 2 ст. 186 передбачає відповідальність за грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Під таким насильством розуміється як фізичне насильство — обмеження волі потерпілого або інших осіб (зв'язування, замкнення в певному приміщенні), нанесення ударів, побоїв, заподіяння легкого тілесного ушкодження, так і психічне насильство — погроза застосувати вказане фізичне насильство. Такий грабіж має додатковий безпосередній об'єкт — свободу і тілесну недоторканність особи. Більш небезпечне насильство до потерпілого утворить склад розбою. Насильство при грабежі у більшості випадків застосовується з метою вилучити майно, а тому передує вилученню. Але насильство може застосовуватися і для утримання вже вилученого майна, тобто слідувати за вилученням (наприклад, винний, скориставшись тим, що продавець вийшов до підсобного приміщення, з прилавка магазина викрав річ. Продавець, помітивши злодія, намагався її відібрати, але винний, утримуючи річ, наніс кілька ударів продавцю і з викраденим зник). Якщо ж насильство застосовується тільки з метою уникнути затримання, то грабежу, поєднаного з насильством, не буде (наприклад, винний кинув відкрито викрадену річ і, тікаючи, застосовує насильство до особи, яка намагається його затримати). Від грабежу, поєднаного з насильством, слід відрізняти так званий грабіж-ривок, при якому винний застосовує певні зусилля, щоб відібрати у потерпілого річ, предмет (наприклад, вирвав з рук сумку, зірвав з голови шапку тощо). У цих випадках насильство до потерпілого не застосовується, тому грабіж-ривок кваліфікується за ч. 1 ст. 186. Всі інші кваліфікуючі ознаки грабежу (повторність, за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у житло, інше приміщення, завдання значної шкоди, а також у великих і особливо великих Розмірах, організованою групою) аналогічні тим, які проаналізовані стосовно крадіжки. Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 186 — штраф від п'ятдесяти До ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні Роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років; за ч. 2 ст. 186 — позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років; за ч. З ст. 186 — позбавлення волі на строк від чотирьох до восьми років; за ч. 4 ст. 186 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років; за ч. 5 ст. 186 — позбавлення волі на строк від восьми до тринадцяти років із конфіскацією майна. Розбій (ст. 187) є найбільш небезпечним злочином проти власності. Його обов'язковим додатковим об'єктом виступають життя і здоров'я потерпілих. Об'єктивна сторона розбою полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Насильство носить реальний характер: здатне подавити волю потерпілого і примусити його передати майно винному.
4Соціально-психологічні основи профілактики правопорушень неповнолітніх.
Казачінер О.С., ХСШ № 87, м. Харків Сьогодні надто актуальною виступає проблема зростання правопорушень серед молоді. Профілактика правопорушень неповнолітніх є передусім проблемою педагогічною, бо вона пов’язана з вирішенням певного кола виховних завдань. Тому в цій справі особливе місце повинна зайняти рання профілактика, яка має розпочинатися вже з дитячого садка й початкових класів школи, коли закладаються основи характеру, ставлення до оточуючих, поведінки в побуті. Що сьогодні робиться в цьому плані? Небагато. Не все можливе робить і школа, хоч саме вона повинна нести моральну відповідальність за вчинки своїх вихованців. Стан розвитку суспільства, який існує на сьогодні, свідчить про наявність значних диспропорцій між системою освіти і реальними умовами життя. На думку фахівців психолого-педагогічної науки, зокрема, С.Гончаренка, І.Зязюна, В.Кудіна, Н.Ничкало, В.Рибалка, С.Сисоєва та інших, є дві головні причини кризи сучасної освіти. Першою з них є те, що з усе більшою силою поглиблюється розрив між якістю навчання і особистими та професійними запитами, а також потребами учнівської молоді, другою – загострення глобально-екологічних і світоглядних проблем сучасності. Тобто самим життям ставиться питання про необхідність і доцільність зміни пріоритетів в методології навчання і виховання. Причому, слід зазначити, що правопорушення серед молоді не тільки зростають швидкими темпами, але й суттєво змінюється їх структура. У профілактиці правопорушень серед неповнолітніх значна роль належить шкільній психологічній службі, яка почала функціонувати в Україні в кінці 80-х років. Психологічна служба школи забезпечує психічне здоров’я учнів, гармонійний розвиток особистості, формування громадянина, здатного до свідомого суспільного вибору, вільного саморозвитку особистості, сприяє гармонізації взаємин особистості і суспільства, вирішенню проблем психологічного забезпечення навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи, профілактиці конфліктів, правопорушень. Ідеї демократизації і гуманізації навчально-виховного процесу в освітніх закладах слід реалізовувати в тісній взаємодії з релігійними закладами, медичними, юридичними та соціального захисту населення. Тільки в співпраці та плідній взаємопов’язуючій роботі, включаючи і співпрацю шкільного психолога та соціального педагога, можна прийти до бажаних змін, забезпечити відповідну корекційну роботу з окремими учнями, які мають асоціальну спрямованість поведінки. Важливим напрямком в роботі шкільного психолога і соціального педагога є психокорекція (педагогічна корекція - соціальна педагогіка), а психодіагностика повинна носити лише прикладний характер. Основу психокорекційної діяльності складає робота з психокорекційними групами, в які входять підлітки, схильні до асоціальної поведінки, які вже скоїли незначні правопорушення, стоять на шкільному обліку важковиховуваних дітей або на обліку в комісіях в справах неповнолітніх. Ми вважаємо, що форми забезпечення групової корекції повинні базуватись на результатах діагностики, відповідати віковому рівню розвитку дітей. Психокорекційні розвиваючі заняття проводились нами спільно з соціальним педагогом з учнями молодших класів ( 3-4 рази на місяць, тривалість 45 хвилин) та психокорекція агресивної поведінки - 1 раз на місяць, тривалість 45 хвилин. Застосовували арттерапію (метод введений в психотерапевтичу практику Адріаном Хіллом у 1938). Це - терапія мистецтвом: малюнок, ліплення і т.д., що сприяло психологічному навчанню спілкуванню, самовивченню. Великий позитивний вплив на емоційну сферу учасників психокорекційної групи має музика, спів, поезія, танок, ляльковий театр. При цьому діти проявляють творче ставлення до життя, відкритість до діалогічного типу спілкування, наявність здібності передавати свій внутрішній стан засобами мистецтва. Величезне значення при корекції девіантної поведінки має, перш за все, розрахунок об’єму та послідовність скрупульозно підібраних виховних впливів шляхом систематичного вправляння, тренування, що ефективно впливає на всі складові рівні особистості (фізичний, інтелектуальний, соціальний). Щоправда, кращий результат дає робота за запитами вчителів, батьків, учнів. Безперечно, при цьому слід орієнтуватись на різні вікові структури і включати такі типові ігри: дидактичні, рольові, розвиваючі, сюжетні, ігри-драматизації, ігри з правилами. У грі розвивається вербальне мислення в неформальному спілкуванні та сумісній діяльності з дітьми та дорослими. При ігротерапії створюється атмосфера прийняття дитини, розширення можливостей учня до саморегуляції, до самоконтролю, емпатії, почуття власної гідності. Застосування раціональної психотерапії (основоположники Е.Дюбуа і М.В. Бехтєрев) дає змогу підліткам створити нові життєві стереотипи. Паралельно слід проводити педагогічну психотерапію. Вона перш за все повинна орієнтувати особистість на соціальну активність, на оптимістичну перспективу, віру в свої сили, віру в своє виправлення, адже головне - своєчасно зупинитись і проаналізувати помилки. Слід організовувати групи за такою тематикою: “Вмій спілкуватись”, “Як удосконалювати самого себе”, “Вирішення проблем”, “Графік моєї роботи та відпочинку” і т.д. Ця корекційна програма ґрунтується на принципах безперервності, що сприяє наростанню емоційних переживань, прискорюється процес саморозуміння, зняття емоційної напруги, викликаної навантаженням на нервову систему при інтенсивному навчанні. Вона спрямована на згуртування колективу учнів, встановлення емоційних контактів. Вагомий результат дає організація і проведення групових занять для учнів 7-8 класів тривалістю 1-1,5 години, 15-20 – ти годинна програма по таких темах: “Блокування негативних якостей”, “Норми, які прийняті в суспільстві, “Щоденне самовиховання і удосконалення”, “Корекція пізнавальних процесів” і т.д. На наших заняттях ми застосовували метод активного соціально-психологічного навчання (АСПН) різних невербальних методик: психомалюнок, психогімнастичні вправи, які дають можливість точно діагностувати деструктивні тенденції в поведінці особистості. Ефект дають також заняття (для учнів 9, 10, 11 кл.) – груп особистісного росту ( тривалість 23 години), 15-20 –ти годинна програма, цикл лекцій і практичних “Сімейне виховання”. Результати психокорекційної програми часто є вражаючими: по-перше, в школі значно піднімається рейтинг психологічної служби; по-друге, вдається згуртувати колективи багатьох класів; по-третє, поліпшилось вирішення багатьох дитячих проблем. Психологом в тісній співдружності з соціальним педагогом організовувались та проводились лекції, семінари для вчителів, батьків з метою підвищення їх психологічної компетентності. Їх ознайомлювали з причинами відставання у навчанні школярів, з проблемами неблагополучних сімей і т.д. На заплановані виховні заходи запрошувались до школи такі спеціалісти, як юрист, інспектор у справах неповнолітніх, нарколог, гінеколог, андролог, сексопатолог і т.д. Після проведення таких заходів значно збільшується число консультацій з питань виховання та навчання підлітків, адже на основі психологічної діагностики, бесід, спостережень надавались конкретні рекомендації учителям і батькам про дальшу роботу з ними. Таким чином, шкільним психологом і соціальним педагогом в загальноосвітніх закладах проводиться значна профілактична робота з неповнолітніми, схильними до правопорушень. Це, зокрема:
Консультативна робота з учнями, батьками, вчителями. Співробітництво з комісією в справах неповнолітніх. Співробітництво з медичними закладами. Співробітництво з центрами соціальних служб для молоді. Робота з педагогічним колективом школи: (ознайомлення з новинками психолого-педагогічної літератури, бесіди, консультації з питань профілактики правопорушень серед неповнолітніх і т.д.). Безперечно, правопорушення тісно пов’язані з процесами деморалізації суспільства, бездомності, безробіття, з стрімким розвитком наркоманії, токсикоманії, з розпадом сім’ї, з розповсюдженням інших соціально негативних явищ. Загальновідомо, що головним напрямом діяльності у боротьбі з правопорушеннями є їх попередження, відповідним чином організована профілактична робота. Тема 5 Психологія організованої злочинності. Психологія тероризму
Тероризм і психологія в їх сучасному порозумінні - майже ровесники, з тією різницею, що сто років тому внутрішнім світом терористів-революціонерів займалися письменники. Лише з розвитком тероризму в Західній Європі в 1970-х роках психологи всерйоз зайнялися описом портрета терориста і стали відпрацьовувати методики допомоги жертвам терактів. По психології тероризму написані томи, але відповіді на питання, - як з максимальною точністю описати психологічний, а ще кращий фізичний портрет терориста - психологи досіть досконало не можуть. Психіатри в більшості своїй не рахують людини, готової вчинити самогубний теракт, психічно ненормальним. Але, ще 30 років тому американський психіатр Ентон Купер затверджував, що "з погляду психічної патології немає ніякої різниці між терористом і солдатом"; ці двоє попросту обирають різні "способи досягнення своєї мети із зброєю в руках". = Психологія організованої злочинності. Психологія тероризму
Певний поділ злочинних груп містить кримінальний закон. Так, ст. 28 КК України дає визначення типів злочинних груп залежно від характеру співучасті і ступеня організованості: 1) вчинення злочину групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення[52]) [88, с. 48-52]; 3) вчинення злочину організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього чи іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи; 4) вчинення злочину злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. В Особливій частині КК України визначаються такі види організованої групи або злочинної організації, як банда (передбачає об’єднання декількох осіб (трьох і більше) і характеризується стійкістю злочинного угруповання, озброєністю і наявністю загальної мети учасників угруповання – вчинення нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб) (ст. 257 КК України), терористична група чи терористична організація (ст. 258 КК України). Особлива частина КК України окремо передбачає відповідальність за створення злочинної організації (ст. 255 КК України). Створення злочинної організації – це організаційні дії у вигляді: підбору учасників злочинного формування з наступним розподілом їх ролей в організації; пошук матеріальних засобів, які необхідні для функціонування організації: грошей (створення спільної каси ("общака") з визначенням джерел її поповнення та цілей, на які гроші з неї можуть витрачатися тощо), транспорту, приміщень, сховищ; розробки планів; пошуку об’єктів нападу, рекету та ін. Таке створення також передбачає об’єднання осіб або груп осіб у стійке формування з ієрархічною структурою, з визначенням необхідної кількості учасників (як учасників злочинів, так і осіб, які забезпечують діяльність злочинної організації), спеціалізації (злочинної спрямованості діяльності організації) і створенням на цій основі структурних підрозділів (ланок) для забезпечення функціонування злочинної організації з метою спільного вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів[53]) [139, с. 453-455]. У кримінально-правовому розумінні проблеми відповідальності за створення злочинної організації піддавалися дослідженню на дисертаційному рівні[54]) [63]. Поділ злочинних груп за КК України має кримінально-правові цілі, цілі кваліфікації злочинів. Водночас перелічені кримінально-правові характеристики злочинної групи є явно недостатніми для повного і всебічного розслідування кримінальних справ і викриття кожного її члена у вчиненні злочинів. Для того щоб дати відносно повну характеристику злочинної групи, особливо організованої, з криміналістичних позицій, тобто з точки зору можливостей встановлення правоохоронними органами факту дії саме злочинної групи, необхідно знати перш за все діалектику походження, принципи структурної побудови і організації взаємодії її членів[55]) [15, с. 141-142]. У криміналістичній теорії мали місце спроби класифікувати злочинні групи[56]) [113, с. 345-348; 39, с. 17; 70, с. 110-111; 122, с. 77-95; 211, с. 12-16; 224, с. 9-14]. Наприклад, В. М. Биков називає такі криміналістичні типи злочинних груп: випадкові (ситуативні), типу компанії, організовані групи і злочинні організації[57]) [39, с. 17]. Такий поділ злочинних груп запропонований за ступенем об’єднання членів групи. Зокрема, випадкова група – це ситуативно об’єднана група для вчинення групового злочину. Члени групи беруть участь у вчиненні першого злочину із почуття солідарності, випадково, через те, що опинилися разом з усіма в даному місці, або в результаті раптового виникнення ситуації. Ролі у випадковій групі звичайно не розподіляються, ступінь згуртованості учасників групи малий[58]) [113, с. 346]. Злочинні групи типу компанії вже більш організовані, і хоча в таких групах ще немає лідера, але вже є ядро з найбільш активних і авторитетних членів[59]) [113, с. 346]. Найбільш високий ступінь об’єднання членів групи мають організована група і злочинна організація. Організована злочинна група – це цільове соціальне утворення, члени якого контактують один з одним та вважають себе певним об’єднанням, відмінним від інших[60]) [147, с. 5]. В організованій злочинній групі простежується стабільність особового складу, чітка диференціація членів групи, жорстка дисципліна і конспіративність дій[61]) [113, с. 346-347]. В. М. Биков вказує, що члени такої групи мають злочинний досвід і досвід спілкування зі слідчими і оперативними працівниками органів внутрішніх справ, а також знають прийоми слідчої і оперативної роботи, тому одержати від них правдиві показання – складне завдання[62]) [38, с. 34-37]. Організована група – це не будь-яке об’єднання, це завжди стійке об’єднання, яке може бути створено для вчинення злочинів. Таке об’єднання має лідера (організатора) і чіткий розподіл ролей учасників угруповання[63]) [32, с. 57]. Характерними особливостями організованих груп є наявність єдиного плану з розподілом функцій між учасниками групи, спрямованих на досягнення цього плану[64]) [139, с. 204]. Злочинна організація складається з окремих блоків або ланок зі своїми лідерами. До її структури можуть входити блоки чи групи захисту та прикриття, до складу яких можуть бути втягнуті представники адміністрації підприємств або відомств, працівники правоохоронних та контролюючих органів[65]) [23, с. 44]. Злочинні організації – це ще більш високий ступінь об’єднання. До складу злочинної організації можуть входити колективні члени – організовані злочинні групи. На думку Ю. В. Чуфаровського, характерною особливістю організованої злочинності є створення головного злочинного співтовариства, глибоко законспірованого, яке має високий рівень саморегуляції та ієрархічну структуру, у більшості випадків пірамідальну[66]) [208, с. 163]. Специфічною ознакою злочинної організації є її ієрархічна структура. Це означає наявність усередині організації зв’язків за вертикаллю між верхніми, середніми та нижніми ланками. На нижній сходинці такої структури знаходяться організовані групи, які безпосередньо вчиняють злочини[67]) [139, с. 205]. М. І. Єнікєєв за ступенем організованості злочинних груп розрізняє примітивні, середньоорганізовані і високоорганізовані групи. Так, на думку автора, примітивно організовані злочинні групи мають у своєму складі не більше 10 чоловік. За внутрішньогруповою структурою комунікації вони належать до типу фронтальної комунікації (керівник – учасники). Внутрішньогрупова диференціація не розвинута – діють спільно. Середньоорганізовані групи функціонують як ієрархічні внутрішньогрупові організації (між керівником та виконавцями існують проміжні ланки). Такі групи складаються з багатьох десятків чоловік. Існує спеціалізація різних групових підрозділів – розвідники, бойовики, виконавці, тілоохоронці, фінансисти, аналітики. Такі злочинні групи мають стійкі зв’язки з управлінськими структурами. Високоорганізовані злочинні групи відрізняються сітьовою структурою організації – вони мають складну ієрархічну систему управління, стійку, таку, що дає прибутки, власність, офіційне прикриття. Такі групи інколи складаються з кількох тисяч чоловік, мають колективні управлінські центри, стійку організацію на зразок великих соціальних груп, систему внутрішньогрупових норм, спеціальну службу контролю, інформації, міжрегіональних зв’язків, забезпечення взаємодії з корумпованими владними структурами[68]) [70, с. 110-111]. На думку А. О. Большедворського, найвищою формою існування і діяльності організованої злочинності є мафіозні формування, об’єднання співтовариств. Мафія – злочинне об’єднання, співтовариство осіб, які переслідують, поряд з корисливими, також і певні політичні цілі. Це вищий рівень організації злочинців, які формально не пов’язані ніякими зобов’язаннями один перед іншим. Вони, як правило, займають різні посади на державній службі або в громадських організаціях та, використовуючи своє становище або через знайомих впливових осіб, визначають політику в яких-небудь обставинах або приймають вигідні, потрібні конкретним особам, групам людей, рішення[69]) [35, с. 157]. З такою позицією повністю погодитися неможливо. Не заперечуючи існування різних рівнів організованої злочинності, необхідно зазначити, що недоцільним є перенесення сталих термінів на нові явища. Загалом, мафія – таємна злочинна організація, яка діяла методами шантажу, насильства, вбивств та ін.; виникла на о. Сицилія (Італія) спочатку як організована самооборона населення[70]) [36, с. 703]. . Ф. Пирожков виділяє кримінальні групи за числом учасників: малої чисельності (2-4 чол.); середньої чисельності (5-8 чол.); великої чисельності (9 і більше чол.). На думку автора, організовані злочинні групи (мафіозні структури) можуть включати до свого складу юнацькі кримінальні групи (15-17-річних); підліткові кримінальні групи (11-15-річних); дитячі асоціальні групи (8-11-річних)[71]) [156, с. 88-91]. Злочинні групи можуть бути поділені залежно від етнічних і національних особливостей осіб як членів угруповання. Так, деякі організовані злочинні групи відомі під своїми національними назвами. Такі злочинні групи можуть створюватися під виглядом "в’єтнамського земляцтва", товариства "китайської дружби", "африканської єдності" та ін.[72]) [211, с. 15]. У деяких випадках злочинні формування виходять за межі національних кордонів. Тому злочинні групи можуть бути підрозділені на: групи, що діють у межах однієї держави; транскордонні групи; транснаціональні групи. З огляду на це заслуговує на увагу дослідження проблем транснаціональної і транскордонної злочинності. В криміналістичній літературі даній проблематиці була приділена певна увага[73]) [50, с. 20-30; 87, с. 234-240; 225, с. 226-232]. Найбільш відомими транснаціональними злочинними організаціями є: італійська мафія, китайські "триади", японська "якудза", колумбійські картелі, нігерійські злочинні організації, турецькі організації наркобізнесу, ямайські організації "Посес" та ін.[74]) [211, с. 16]. М. П. Яблоков зазначає, що транснаціональні злочинні організації – це добре організовані злочинні співтовариства, які базуються в одній державі і діють в одній або декількох іноземних державах з найбільш сприятливою ринковою кон’юнктурою. Подібні кримінальні організації стають важливими учасниками світової економічної діяльності, але кримінального характеру[75]) [225, с. 227]. Інші вчені указують, що в цьому терміні відбиті два параметри: 1) транснаціональний характер злочинної діяльності, який виходить за межі однієї держави, свого роду "інтернаціоналізація у просторі"; 2) "згуртованість" злочинців різних держав, тобто "інтернаціоналізація за колом осіб", створення інтернаціональних злочинних співтовариств[76]) [77, с. 85]. А. Л. Репецька пише, що під транснаціональною організованою злочинною діяльністю розуміється здійснення злочинними організаціями незаконних операцій, пов’язаних з переміщенням потоків інформації, грошей, фізичних об’єктів, людей, інших матеріальних і нематеріальних засобів через державні кордони з метою використання сприятливої ринкової кон’юнктури в одній чи декількох іноземних державах для отримання суттєвої економічної вигоди, а також для ефективного ухилення від соціального контролю за допомогою використання значних різниць у системі кримінального правосуддя різних країн і корупції[77]) [171, с. 34]. На думку В. С. Комісарова, поняття транснаціонального злочину є більш широким, ніж поняття злочину міжнародного характеру і конвенційного злочину, оскільки до них можна віднести і злочини, які не мають як правову основу боротьби з ними міжнародних угод, але які входять до категорії серйозних і вчиняються організованими групами[78]) [95, с. 16]. Заслуговує на увагу вичленування та розгляд транскордонних злочинних груп. Такі угруповання діють в межах двох (інколи більшої кількості) держав, а злочинні наміри здійснюються за допомогою спеціальних суб’єктів (представників митниці, прикордонників). У цьому випадку має місце злочинний зв’язок між даним спеціальним суб’єктом та кримінальним угрупованням. Транскордонна злочинність відноситься до особливого виду транснаціональної злочинності[79]) [1, с. 224]. юридичній літературі робилися спроби дослідити терористичні групи. Заслуговує на увагу дослідження В. А. Ліпкана. Він наводить як приклади такі типи терористичних груп: націоналістично-сепаратистські; ідеологічні (марксистські, маоїстські та ін.); нігілістичні, які містять кримінальні елементи. Автор запропонував власну класифікацію терористичних груп за такими підставами: 1) за шляхом створення: самостійно "природно" створені (наприклад, ЕТА, Революційний рух Тупак Амару); створені внаслідок розколу материнської групи (наприклад, Організація Абу Нідала; НФВП-ГК відколовся від НФВП у 1968 р.; Фронт визволення Палестини в середині 1970-х виділився з НФВП-ГК); 2) за методами вчинення: а) звичайні: не жорстокі (захоплення заручників без їх убивства, застосування вогнепальної зброї без мети знищення, а з метою залякування, здійснення озброєних засідок); жорстокі "радикальні" (наприклад, вибухи у місцях масового скупчення людей, вбивства представників іноземних держав, вбивства беззахисних громадян, вчинення вибухів у дипломатичних представництвах); б) незвичайні "вишукані" (наприклад: НФВП використовує повітряні шари та дельтаплани з мотором); 3) за характером діяльності: а) відкриті (наприклад, деякі групи Хамас діють відкрито на базі мечетей та установ, пов’язаних із соціальними службами, беруть участь у мирній політичній діяльності, висувають власних кандидатів до органів управління); б) замасковані (наприклад: Тигри визволення Таміл Іламу діють під прикриттям Всесвітньої тамільської асоціації, Всесвітнього тамільського руху, Федерації асоціацій канадських тамілів та групи "Еллалан); 4) за місцем вчинення терористичних актів: а) внутрішні (наприклад, ЕТА, ТВТІ утримуються від нападу на західних туристів); б) зовнішні; 5) за чисельністю: а) нечисельні – до тисячі осіб (наприклад: ЕТА, ФВП, НФВП, Провос); б) середньої чисельності – більше тисячі осіб (наприклад, Хамас, Хезболлах); в) багаточисельні – більше п’яти тисяч (наприклад, Робітнича партія Курдистану налічує майже 15 тисяч бойовиків постійного складу та близько 75 тисяч тимчасового складу); 6) за наявністю зовнішньої допомоги: а) мають таку допомогу; б) не мають такої допомоги; 7) за шляхами фінансування: а) вчинення злочинів (наприклад, ЕТА здійснює викрадення людей з наступною вимогою викупу, грабежі, вимагання); б) зовнішня підтримка; в) змішані форми; 8) за метою: а) створення незалежної держави; б) дестабілізація офіційної влади (наприклад, Червоні Кхмери); в) всесвітня революція (наприклад: Народний Фронт визволення Палестини виступає за всесвітню арабську революцію); 9) за обсягом діяльності: а) терористичні групи, діяльність яких має транснаціональний характер; б) терористичні групи, діяльність яких не має транснаціонального характеру[80]) [129, с. 66-69]. Організовані злочинні формування можуть класифікуватися за базовою злочинною діяльністю, специфікою структурної побудови, територіальною ознакою, характером корупційних зв’язків[81]) [224, с. 67]. Так, базовою (стрижневою) злочинною діяльністю є найбільш доступна, відносно безпечна і матеріально вигідна для організованої кримінальної групи в даному регіоні в певний період часу корислива або корисливо-насильницька діяльність, що дозволяє отримувати великі доходи і є постійним основним злочинним бізнесом[82]) [223, с. 296-297]. У цьому відношенні можуть бути виділені організовані злочинні групи, базовим елементом яких є: корисливо-ненасильницький характер; корисливо-насильницький характер; некорисливо-насильницький характер та ін.[83]) [122, с. 77-95]. Класифікація різновидів організованої злочинної діяльності, в основі якої лежить предмет злочинної діяльності, виявляє достатньо численні їх групи (пов’язані з обігом і виробництвом соціально-побутових цінностей, матеріалів виробничо-технічного призначення, наркотиків, валютних цінностей, художніх цінностей, зброї, наданням заборонених послуг)[84]) [122, с. 91-92]. Можна вирізнити організовані злочинні групи, які спеціалізуються на: наркобізнесі, виробництві і реалізації зброї, виробництві і реалізації фальсифікованих алкогольних напоїв, вимаганнях (рекеті), шахрайстві, торгівлі "живим" товаром, вбивствах на замовлення, проституції тощо. Так, у м. Мукачеві Закарпатської обл. була створена організована злочинна група, яка спеціалізувалася на вчиненні вбивств на замовлення і діяла на протязі 1998-1999 рр. До організованої злочинної групи входили Р., С., К., Б., які планували і здійснювали вбивства на замовлення (лідер злочинного угруповання Р.) Причому Р. та інша особа, яка знаходиться в розшуку (замовник убивства) впливали на виконавців С. та К. за допомогою погроз, що у випадку невиконання ними замовлення "вони можуть мати небажані для себе наслідки, оскільки вже відомо про вбивство Т.". Для вчинення вбивств на замовлення організована злочинна група використовувала вогнепальну зброю (автомат АКС-74; пістолет калібра "Браунінг" моделі "Чеської Зброївки"), рацію, автотранспорт[85]). 3Структура організованих злочинних формувань
Тема 6. Психологічні особливості потерпілого і свідка
Потерпілий — особа, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом, перебільшенням збитку і вини обвинуваченого. Почуття потерпілого можуть бути пов’язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця. У механізмі злочину існує взаємозв’язок злочинця і жертви (потерпілого), певна вибірковість з боку винного. Психологія конфлікту злочинець — жертва може набувати різних форм. Причому жертва злочину до злочинної події відрізняється тією чи іншою поведінкою. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють кілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивна, нейтральна, провокуюча. Позитивна поведінка — це поведінка, спрямована на запобігання конфліктній ситуації, на припинення злочину і затримання злочинця (соціально позитивна поведінка). Нейтральною називається поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає останній (байдужа поведінка). Провокуюча поведінка — така поведінка з боку жертви злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру (характером, тривалістю й інтенсивністю). Провокуюча поведінка стає причиною вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування злочинного наміру. Провокуючу поведінку іноді називають негативною. Провокуюча поведінка жертви сприяє виникненню у злочинця негативних емоційних станів (агресивність, гнів, озлоблення тощо), що зумовлюють учинення вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та ін. Так, систематичні приниження й образи можуть викликати гнів, у результаті можуть бути заподіяні тілесні ушкодження кривднику. Провокуючою поведінкою є легковажні або аморальні дії потерпілої (розпусність відносин, демонстрація сексуальної приступності й ін.) при зґвалтуваннях. Вчення про жертву злочину має назву віктимологія (від лат. victima — жива істота, принесена в жертву богу, жертва; і грецьк. l`goV — слово, вчення). У віктимології виділяють індивідуальну віктимність, видову і групову. Віктимність визначається як підвищена здатність людини через ряд духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус, ставати за певних обставин жертвою злочину. Важливе значення має вирізнення видів віктимності: 1) віктимогенна деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особистості, пов’язаних із особливостями її соціалізації; 2) професійна віктимність (зумовлена виконанням деяких соціальних функцій; наприклад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.); 3) вікова віктимність (як біологічна властивість); 4) віктимність «патологія» (як наслідок патологічного стану особистості — тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання). Свідком є особа, якій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у даній справі. Свідок як процесуальна фігура «породжений» самим фактом злочину і тому є незамінним. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов’язана з’явитися в зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі (ст. 70 КПК України). Сакраментальна фраза літературного героя Остапа Бендера: «Бажаючі бути свідками — записуйтеся» — відображає деякі негативні соціально-психологічні стосунки, що виникають між слідчим і свідком. Насамперед, йдеться про кількаразові допити свідка спочатку на досудовому слідстві, а потім і в суді. Далі — це проблема впливу на свідка заінтересованими особами (погрози, шантаж, фізичне насильство, підкуп тощо). Особа свідка має бути надійно захищена. У розвинутих країнах існують певні програми, спрямовані на захист свідків. Психологічна характеристика свідка як особистості охоплює інтелектуальні, вольові, моральні та інші якості. Свідки відрізняються за обсягом сприйнятої ними інформації і можуть характеризуватися повідомленням неправдивих відомостей із різних мотивів.
Психологія допиту потерпілого
3Психологія допиту свідків.
Психологія допиту свідків
ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНІХ Шпирука Олександра Валерійовича, студента групи ПБ-46 Національного університету ДПС України Підготовка і проведення допиту неповнолітніх та малолітніх зумовлені віковими та психологічними особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має велике значення для обрання прийомів встановлення психологічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його свідчень. Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок або потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначений. У п. 3 ст. 69 КПК лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них[1]. Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань. Разом з тим дітей рекомендується допитувати тільки у крайніх випадках, бо допит може негативно вплинути на їх психіку. У психологічній літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх: дитячій вік (до 1 року); раннє дитинство (від 1 до 3 років); дошкільний вік (від 3 до 7 років); молодший шкільний вік (від 7 до 11—12 років); підлітковий вік (від 11 до 14—15 років); старший шкільний вік (від 14 до 18 років)[3, 207]. КПК України передбачає особливості виклику і допиту неповнолітнього свідка (статті 166 та 168 КПК). КПК передбачає при допиті неповнолітніх свідків присутність певних осіб: лікаря, педагога, батьків та ін. Слід також враховувати, що неповнолітній свідок, як правило, легше, ніж дорослий, піддається навіюванню, схильний до фантазування і швидше втомлюється, стає неуважним. Через те його допит не повинен бути дуже тривалим, іноді необхідні перерви в допиті [2, 384]. Тривалість допиту неповнолітніх, особливо малолітніх свідків, потерпілих повинна визначатись не тільки завданнями, які поставлені перед правоохоронними органами, але перш за все індивідуально-психологічними віковими особливостями допитуваних. На думку М.М. Коченова продуктивно можуть давати свідчення: діти 3-5 років біля 15-20 хвилин; діти 5-7 років – в межах 20-25 хвилин; діти 7-10 років – від 25 до 35 хвилин. Якщо за цей час не все вдалось з’ясувати, обов’язково потрібно зробити перерву на допиті. Важливим питанням підготовки до допиту неповнолітнього є вибір доцільного місця і обстановки допиту, які повинні імпонувати допитуваному, створювати необхідну психологічну настроєність і можливість провести його найефективніше. Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання. Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерною є наявність підвищеного навіювання та схильність до фантазування [3, 207]. Необхідно також підкреслити, що допиту малолітнього в суді властиві багато особливостей. Однією з них є те, що дитина віком 7—8 років ще не в змозі побічно охопити та послідовно описати побачене. Тому в структурі допиту немає фрази про вільну розповідь (на допитах 8—10-річних вона лише намічається), він проводиться у формі запитань-відповідей. Звідси зрозуміло, що всебічність та повнота допиту неповнолітнього цілком визначається сумою заданих йому питань [2, 385]. Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації. Для старшого шкільного віку характерна схильність до референтної (авторитетної) групи чи референта (найбільш авторитетної особи). Важливо встановити з неповнолітнім психологічного контакту, що передбачає проведення бесіди на теми спорту, навчання, навих фільмів, ігор тощо. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматись спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Тактичні прийоми, що слід застосовувати в процесі допиту залежать від особистості підлітка. У випадку допиту розбещених і недисциплінованих неповнолітніх, необхідно проявляти серйозність і суворість і, навпаки, якщо допитуваний є сором'язливим, невпевненим - слід підбадьорити та заохотити його [4, 136]. Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що мають елементи навіювання (навідні питання). Постановка навідних питань нерідко є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Очевидно, що допит малолітнього повинен проводитися у дуже спрощеній, гральній формі, причому, по можливості, на його лексиконі. Тільки у цьому випадку можна буде вважати, що питання правильно зрозуміле малолітнім, а це — запорука адекватної відповіді. Доцільно застосувати допомогу педагога як спеціаліста у галузі дитячої, зокрема маловікової, психології [2, 385]. Отже, при проведенні допиту неповнолітніх, можна досягти ефективного результату тільки у разі врахування усіх істотних особливостей та належної підготовки до відповідної слідчої дії. Тема 7. Психологія слідчої та судової діяльності
. Психологічні особливості особи слідчого Слідчий—це посадова особа органів прокуратури, внутрішніх справ, податкової міліції, служби безпеки, призначена у встановленому законом порядку, завданням якої є провадження досудового слідства. Слідчий процесуально незалежний при прийнятті рішень. При провадженні до¬судового слідства всі рішення про спрямування слідства і про прова¬дження слідчих дій він приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення (ст. 114 КПК України). Слідчий є тією особою, яка повинна мати необхідні знання (мати кваліфікацію юриста) і професійний досвід. Це зумовлено складністю і багатогранністю виконуваної діяльності. Процесуальне становище слідчого, його соціально-рольова функція передбачають необхідність відповідності його особистості певним пси¬хологічним якостям (організаторські здібності, самоорганізація, гнучкість мислення, самостійність, спостережливість, відповідальність, акуратність, пунктуальність, тактовність, емоційна стійкість та ін.). У психології ро¬билися спроби створити професіограму слідчого. Слід зазначити, що екстремальність умов роботи слідчого визначила високий ступінь зна¬чущості його інтелектуальних, вольових та комунікативних якостей. Слідчий відчуває вплив негативних емоцій, тому його особистість має характеризуватися: а) толерантністю (від лат. ЮІегапйа — терпін¬ня) — стійкістю до впливів несприятливих чинників, зниженою чут¬ливістю до їх впливів; б) зниженим рівнем тривожності; в) емоційною стійкістю та ін. Діяльність слідчого характеризується значною емоційною насиче¬ністю. Йдеться про те, що робота слідчого пов'язана з впливом нега¬тивних чинників (сприйняттям об'єктів, що викликають негативні емоції, наприклад, сприйняття трупа чи частин розчленованого трупа, присутність у процесі судово-медичного розтину трупа тощо), наяв¬ністю перевантажень у перебігу діяльності, пов'язаної з великим об¬сягом роботи (невідповідність кількості кримінальних справ у прова¬дженні і термінів виконання дій), протидією заінтересованих осіб. У процесі пізнавальної діяльності слідчий повинен уміти з усього нагромадження речей і слідів зібрати саме ті, що стосуються кримі¬нальної справи. У цьому аспекті важливого значення набуває вміння слідчого будувати і варіювати розумові моделі, моделювати події ми¬нулого. Слідчому необхідні творче мислення, уява, наявність слідчої інтуїції. Слідчий — це та особа, яку має характеризувати не тільки само¬організація, а й уміння організовувати інших людей, координувати їхню діяльність. Так, організація огляду місця події передбачає запро¬шення спеціалістів, понятих, у деяких випадках — потерпілого чи обвинуваченого. Слідчий повинен уміти організувати діяльність різних осіб, бути керівником слідчої дії, керувати всіма учасниками процесу огляду. Слідчий може працювати в слідчо-оперативній групі чи слідчій бригаді. При цьому треба враховувати психологічну сумісність учас¬ників групи чи бригади, наявність організуючих засад, розподіл функ¬ціональних обов'язків. Одержання інформації в перебігу слідчих дій передбачає вміння слідчого справляти психологічний вплив, обирати його необхідний рівень, спрямованість, способи. Слідчий повинен розумітися на пси¬хології інших людей, уміти діагностувати їхні психологічні особливо¬сті. Він має «перевтілюватися», не показувати явного, різко негатив¬ного ставлення до особи підозрюваного чи обвинуваченого (у цьому робота слідчого є близькою до роботи актора). Важливою комуніка¬тивною якістю слідчого є також уміння спілкуватися з людьми.
Психологія обвинуваченого. Поняття захисної домінанти Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого. Обвинувачений є особою, якій ставиться у вину вчинення злочину. Таке процесуальне становище визначає деякі психологічні особливості обвинуваченого. Існують такі типові форми поведінки (позиції) обвинуваченого: 1) каяття у вчиненні злочину (явка з повинною, дії щодо відшкодуван¬ня збитків та ін.); 2) протидія розслідуванню (приховування слідів злочину, схиляння тих чи інших осіб до давання неправдивих показань, одержання інформації про перебіг розслідування, повідомлення не¬правдивої інформації тощо); 3) продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів. У ході вчинення злочину потреби людини задовольняються проти¬правним шляхом, тому особі, яка вчинила злочин, відомо, що її дії порушують соціальні норми. У цьому випадку виникає конфлікт між нею і суспільством. Така особа фактично перебуває в ролі пересліду¬ваного, якого супроводжують певні емоційні стани (страх і боязнь викриття та застосування заходів кримінального покарання, фрустра¬ція, безвихідність та ін.). Психологія обвинуваченого (особи, яка вчинила злочин) характе¬ризується пануванням захисної (оборонної) домінанти. Домінанта (від лат. йотіпат — панівний) у психології визначена як тимчасово панів¬на рефлекторна система, що зумовлює роботу нервових центрів у даний момент і надає поведінці певної спрямованості. Розроблення вчення про домінанту належить О. О. Ухтомському. Як панівний центр збу¬дження домінанта підсумовує і нагромаджує імпульси, що надходять до центральної нервової системи, одночасно стримуючи активність інших центрів. Оборонна (захисна) домінанта, характерна для осіб, які вчинили злочин, викликає неупорядковану активність, «штовхає» винного на вчинення дій, що за розрахунками злочинця мають захистити його від викриття. З цією метою злочинець створює інсценування, фабрикує до¬кази своєї невинуватості, робить неправдиві заяви, поширює чутки. У поведінці особи, яка вчинила злочин, виявляються певні законо¬мірності. Зокрема, злочинець прагне потрапити на місце вчинення злочину (цим пояснюються випадки, коли злочинці ставали понятими, а потім їхнє процесуальне становище «трансформувалося» на обви¬нувачених). Злочинець будь-якими засобами намагається одержати інформацію про перебіг розслідування, іноді пропонує слідчому свою допомогу. Особа, яка вчинила злочин, відчуває потребу в спілкуванні, їй важ¬ко приховувати обставини злочину, є потреба повідомити кому-небудь приховувані обставини, поділитися своїми переживаннями. У злочин¬ця виникає бажання розповісти кому-небудь правду. Цю закономірність необхідно враховувати в оперативно-розшуковій і слідчій діяльності. В обвинуваченого можуть виявлятися так звані докази поведінки — дані про факти, що негативно характеризують поведінку обвинуваче¬ного у зв'язку із вчиненим злочином. Докази поведінки свідчать про усвідомлення вини і можуть виявитися у поінформованості щодо таких обставин, які могли бути відомі лише особі, яка вчинила злочин: об¬мовці, винній поінформованості, підвищеному інтересі до розсліду¬вання конкретного злочину, мимовільній реакції на подразник тощо. Докази поведінки мають орієнтовне значення і використовуються в тактичних цілях. Вивчення психологічних особливостей обвинуваченого слідчим (судом) дає змогу вирішувати такі завдання: 1) обрати необхідні засо¬би психологічного впливу і визначити оптимальну тактику проведення слідчих (судових) дій; 2) справити виховний вплив на особу обвину¬ваченого з урахуванням його індивідуально-психологічних особливо¬стей; 3) визначити обставини, що пом'якшують і обтяжують вчинення злочину (перебування особи в стані фізіологічного афекту тощо), роль у злочинному угрупованні, мотив учинення злочинного діяння; 4) вста-новити причини злочину (профілактична діяльність слідчого).
огляду місця злочину (події).
Огляд місця події - це виявлення і безпосереднє дослідження матеріальних об'єктів, їх ознак і взаємозв'язків, які мають істотне значення для розслідування події і знаходяться в просторі, в якому воно було або були виявлені його сліди. Кожен злочин призводить до змін матеріальної обстановки і відображається у свідомості людей. Зміни в обстановці місця події можуть бути виявлені, зафіксовані, досліджені та використані в якості доказів. Залежно від характеру речових доказів, виявлених на місці події, можна виділити чотири типи місця події: злочин скоєно в даній обстановці, на предметах залишені його явні сліди; злочин скоєно в даній обстановці, але вона не зазнала у зв'язку з цим явних змін; злочин скоєно в іншому місці, а на місці події виявлено лише його сліди; сліди злочину інсценовано. Огляд місця події визначають як процес збирання інформації про наявний злочинну подію на місці його вчинення за допомогою активного, цілеспрямованого сприйняття, аналізу і синтезу отриманої інформації для вирішення питань, що мають значення при розгляді кримінальної справи. Огляд місця події належить до первинних слідчих діях і по більшості справ про особливо небезпечні злочини проти особистості розслідування починається з огляду місця події. Успіх чи неуспіх передрішає висунення правильної версії, розкриття злочину, викриття винних. З іншого боку, він нерідко негативно позначається на подальшому ході розслідування, штовхає слідство на хибний шлях або заводить його в безвихідь. Метою огляду місця події є виявлення слідів злочину, інших речових доказів, з'ясування обстановки події, а також інших обставин, що мають значення для справи. Огляд може бути і складовою частиною інших слідчих дій: затримання, обшуку, виїмки, слідчого експерименту, перевірки показань на місці. [1] У процесі вивчення об'єктів місця випадку слідчий використовує різні форми і методи пізнання, спрямовані на встановлення фактів і обставин, які дають можливість визначити напрям розслідування і з'ясувати істинний характер подій. [2] Сприйняття обстановки місця події дозволяє слідчому уявити картину події, дає необхідну базу для висунення версій, проведення інших слідчих дій. Ніякої аналіз документів, протоколів, схем, фотографій не зможе замінити безпосередньо побаченого. Ось чому навіть при прийнятті до провадження нерозкритих злочинів минулих років, коли обстановка зазнала значних змін, все ж буває доцільно побувати на місці події та ознайомиться з ним. Особливістю слідчого огляду є його невідкладний характер, він повинен бути проведений негайно. Будь-яка відстрочка може призвести до змін обстановки, втрати слідів і доказів, забування очевидцями та свідками важливих для справи обставин. У таких умовах у слідчого немає достатньо часу, він змушений діяти дуже швидко, в той же час, розуміючи, що будь-яка його помилка важко виправити, може призвести до непоправної втрати доказів. Все це породжує у слідчого підвищене почуття відповідальності. Початку огляду місця події має передувати організаційна робота слідчого (підбір оперативної групи, підготовка і перевірка науково-технічних засобів, запрошення фахівців, охорона місця події і т.д.) При проведенні огляду місця події слідчий діє публічно, в присутності інших людей. Це вимагає певної психологічної підготовки: вміння зосередиться, зберігати стійкість, концентріруемих і переключення уваги і в той же час керувати діями учасників огляду, підтримувати необхідну дисципліну, атмосферу співпраці. Огляд місця події - це складна комплексна діяльність, що складається з дій слідчого, співробітника органу дізнання, фахівців і понятих, при керівній ролі слідчого. В оперативній групі між учасниками необхідно чітке розділення функцій, в залежності від характеру виконуваних дій. Успішність огляду місця події залежить від колективних дій усіх його учасників, їх узгодженості. Основною організаційно-тактичної формою взаємодії слідчого, працівника органу дізнання, спеціаліста, експерта на початковому етапі розслідування є спільний виїзд на місце злочину у складі оперативно-слідчої групи. При цьому передбачається не дублювання роботи, а обов'язковий і чіткий розподіл функцій: слідчий проводить безпосередньо огляд місця події, відшукує і закріплює докази, фіксує результати огляду в протоколі; оперативний робітник виробляє комплекс оперативно-розшукових заходів, спрямованих на розкриття злочину; спеціаліст або експерт надають допомогу у виявленні, закріпленні та вилученні слідів і т.д. Подія злочину залишає у зовнішньому світі систему слідів, які володіють специфічними особливостями і утворюють систему, що існує у просторі та часі. Успішні огляди зумовлюються виділенням слідчим системи цих слідів. Однією з головних причин невдалих оглядів є невміння виділити систему слідів з навколишньої дійсності. Ефективність огляду місця події в значній мірі обумовлена наявністю у слідчого глибоких криміналістичних знань. У сприйнятті обстановки місця події важлива роль належить професійному та життєвому досвіду слідчого. Досвідчений слідчий, який має великий стаж роботи, швидше орієнтується на місці події, будує типові моделі того, що сталося, веде огляд в певній послідовності, неодноразово подумки повертається до свого досвіду, шукає можливі аналогії, збіги. Професійні знання повинні доповнюватися особистим життєвим досвідом слідчим, що дозволяє вірніше осмислити те, розібратися у можливих мотиви, прогнозувати подальший події. Успішність огляду місця події в переважній більшості випадків залежить криміналістичної спостережливості слідчого, в основі якого лежить вміння планомірно, цілеспрямовано сприймати все, що має або може мати відношення до події злочину. Успіх огляду місця події у вирішальній мірі залежить від розумової діяльності слідчого. Необхідність всебічної, об'єктивної фіксації обстановки не виключає, а навпаки, передбачає в процесі огляду місця події безліч розумових завдань, висунення і оцінку версій, побудова уявних моделей, що сталося. Саме складна розумова діяльність слідчого робить огляд місця події раціональним і ефективним, дозволяє визначити зв'язок виявлених об'єктів з розслідуваною подією, виявити різні причинні залежності між виявленими явищами, негативними обставинами, розпізнати можливі інсценівки. [3] Специфіка слідчої уяви і мислення полягає у висуненні одночасно цілого ряду взаємно виключають одне одного версій. Всі уявні версії співвідносяться з реальною ситуацією і реальним результатом. Про роль інтуїції в процесі розумової діяльності слідчого Н.Л. Гранат і А.Р. Ратінов пишуть: «Слідча інтуїція - це заснована на досвіді та знаннях інтелектуальна здатність швидко, безпосередньо знаходити рішення творчого завдання при обмеженому вихідному матеріалі. Вона відіграє позитивну роль у знаходженні істини, збиранні доказів, найбільш ефективних прийомів розслідування ». [4] При огляді місця події не можна обмежуватися пошуків слідів, відповідних версії слідчого, оскільки вона може бути невірною. Потрібно досліджувати будь виявлений факт, явище з різних точок зору, ставити під сумнів спостерігаються ознаки. Все це необхідно не тільки тому, що перша висунута слідчим версія, його модель події можуть бути помилковими. Огляд місця події дозволяє отримати відомості не тільки про події злочину, а й про багатьох особливості особи (фізичних, біологічних, психологічних). Злочин як один з видів свідомої цілеспрямованої діяльності людини, відображає багато особливостей особистості правопорушника. Між результатом злочинних дій і особистістю правопорушника простежується об'єктивно існуюча зв'язок. Вона може проявлятися у вигляді та способі вчиненого злочину, в певних матеріальних зміни обстановки місця події. Місце події може містити й окремі дані про вік злочинця. Найчастіше він дозволяє визначити, дорослими чи неповнолітніми правопорушниками скоєно злочин. Огляд місця події може дати певну інформацію про професії, професійних навичках і уміннях злочинців, тому що останні часто реалізуються в засобах скоєння злочину. Проведений психологічний аналіз у процесі огляду місця події дозволяє зробити висновок про мотив скоєного злочину. У злочині можуть знайти відображення риси характеру (жадібність, агресивність, жорстокість тощо), вольові якості злочинця (обережність, спритність, сміливість, боягузтво і т.д.). Приміром, зухвалі, сміливі, рішучі злочинці найчастіше розраховують на несподіванку, раптовість, застосування фізичного насильства. Обережні, нерішучі, боязкі особи зазвичай воліють способи не пов'язані з насильством, з подоланням фізичного опору потерпілого. Обстановка місця злочину здатна відобразити і певні психологічні, зокрема, емоційні стани, відчувають суб'єктом в момент здійснення ним злочину. 4Психологія допиту.
5Психологія очної ставки, обшуку. -Психологія очної ставки. Очна ставка проводиться слідчим між особами,в показаннях яких є істотні протиріччя, тому вона, якправило, пов'язана з гострою конфліктною ситуацією і високої емоційноїнапруженістю. На результати очної ставки роблять вплив дві групифакторів. До п е р в о і відносяться фактори, що характеризують протиріччя в показанняхдопитуваних як би зсередини суб'єкта, а саме: • оману однієї особи або групи осіб; • завідомо неправдиві показання одного або обох учасників очної ставки; • колишній злочинний досвід допитуваного; • неприязні стосунки між її учасниками; • рольові позиції її учасників; • темперамент і стан того чи іншого допитуваного. Друга група чинників також пов'язана з суперечностями на очній ставці, алевпливає на ці суперечності з боку зовнішньої ситуації. До нихвідносяться в першу чергу дії самого слідчого як організатораочної ставки: • вибір часу. З проведенням очної ставки можна поспішити і можнабезнадійно спізнитися. У ряді випадків правильний вибір часу очної ставкиможе виявитися головним чинником, що визначає її успіх; • рівень підготовки до очній ставці; • контроль слідчим свого власного стану; • планування очної ставки. Протягом всієї очної ставки підхід слідчого до її учасників повинен бутиглибоко індивідуальним, заснованим на всебічному аналізі особистості кожногоз них, займаної їм позиції, аналізі причин такої позиції з урахуванням всіх,матеріалів кримінальної справи. При виробництві очної ставки між двома злочинцями для слідчогоє певний ступінь ризику, яка зводиться до того, щозлочинці використовують очну ставку або для поглиблення протиріч, абодля ще більшого заплутування ходу слідства. Цей ризик може бути зменшенийзавдяки всебічній підготовці до очній ставці і активної роліслідчого в період її проведення. Особливо велику складність і відповідальність для слідчого являєпроведення очної ставки між двома злочинцями, кожний з яких надаєнеправдиві свідчення. Але і в цьому випадку не треба на підставі одного лишеризику відмовлятися від проведення очної ставки, тим більше що злочинцірано чи пізно зустрінуться і поговорять без слідчого (при ознайомленні зсправою або по дорозі до суду, або на самому суді і т. д.) .1 Очна ставка має велику силу впливу на осіб, у чиїх свідченняхмістяться навмисні викривлення істини. Вона часто грає ролькульмінаційного, переломного пункту в їх подальшому поведінці наслідстві. Викривальні сила очної ставки виражається насамперед убезпосередньому враження, яке надає жива мова одного їїучасника на іншого. Показання, вимовлені безпосередньо вприсутності викриває що дає їх особою, більше вражають, ніж ті жсвідчення, оголошені слідчим. Крім того, усна розповідь на очнійставкою зазвичай доповнюється деталями і нюансами, інтонаційними іекспресивними відтінками, які надають йому переконливість і життєвудостовірність. Але враження живої мови тим вище, ніж вона послідовнішеі логічніше, ніж рішучіше і впевненіше особа, яка її виголошує. При підготовці до проведення очної ставки за участю обвинуваченогодоцільно вивчити психологічні особливості, що характеризують звичайнідля нього прийоми та способи спілкування з іншими людьми. Наприклад, потрібно бутиготовим до спроб обвинуваченого придушити волю другого учасника очноїставки, якщо відомо, що обвинувачений за характером має влади, агресивний,прагне до лідерства у відносинах з людьми. Тому велике значення маєз'ясування позицій обвинуваченого в міжособистісних стосунках у сім'ї, нароботі, в колі друзів, характеру колишніх відносин з другим учасникомочної ставки, чи немає моральної залежності обвинуваченого від нього, нечи відчуває останній сліпого довіри, страху і т. п. У гострої конфліктної ситуації очної ставки її учасники, перш ніжговорити «так» чи «ні», нерідко повинні для себе зробити вибір, з кимразом і за що вони борються. І слідчий як організатор очної ставкиповинен сприяти тому, щоб це був соціально правильний вибор.2 Психологія відтворення показань на місці і слідчого експерименту. Відтворення показань на місці може бути як самостійнимслідчою дією, так і різновидом слідчого експерименту іпоєднує в собі елементи ряду слідчих дій. Найближче за своєюпсихологічної характеристики воно відноситься до допиту і огляду місцяпригоди, в основному поєднує в собі психологічні особливості цихслідчих дій. Основна мета відтворення показань - отримати додатковуінформацію по відношенню до тієї, яка вже отримана в ході допиту даногоособи. При відтворенні свідчення у допитуваного шляхом асоціативних зв'язківполіпшується пам'ять. Перебуваючи на місці події серед речей і предметів,про які під час допиту говорилося лише по пам'яті, людина можезгадати такі факти, про які в кабінеті слідчого він просто забувсказати. 1 Васильєв В.Л. Юридична психологія. - С. 499-503. 7Там ж. Слідчий під час відтворення показань може отримати інформаціюзначно більшу, ніж при допиті, тому що він не тільки слухає,але бачить і порівнює. Під час відтворення показань слідчий нерідкоставить перед собою завдання з перевірки достовірності тієї чи іншої версії,висунутої ним самим або обвинуваченими. Тому під час відтвореннясвідчень часто виявляються протиріччя у зібраних у справідоказах, які іншим способом виявити було б важко абонеможливо. Оскільки відтворення показань проводиться тільки за згодоюдопитаного особи, від слідчого потрібно виявити значнікомунікативні якості для успішного підтримки контакту в період цьогоскладного слідчої дії. В якості підстав для проведення перевірки показань на місці виступають: 1) необхідність виявлення місця події; 2) необхідність встановлення шляху проходження; 3) встановлення місця знаходження які мають значення для слідства предметів; 4) встановлення невідомих слідству осіб; 5) встановлення та уточнення окремих обставин події; 6) встановлення обставин, які сприяють вчиненню злочину; 7) встановлення поінформованості особи, чиї показання перевіряються,щодо місця події, окремих об'єктів або маршруту. Успішне відтворення показань на місці вимагає від слідчогоорганізаторських здібностей. Він повинен одночасно керувати великоюгрупою людей (фахівці, конвой, поняті та ін), сприйматизначну кількість інформації, аналізувати її, направляти хідслідчої дії, а також досить повно зафіксувати всюзібрану інформацію. При підготовці до відтворення показань слід враховувати рядорганізаційних моментів, що мають психологічний аспект. У першу чергупотрібно правильно вибрати час відтворення свідчень. Після дачіобвинуваченим правдивих показань слід його готувати до виїзду на місцеподії (якщо в цьому є необхідність); зволікання в кількаднів, а тим більше тижнів може призвести до втрати психологічного контактуз обвинуваченим, до зміни ним своєї позиції. Це положення особливо важливо,тому що перевірка показань на місці може бути здійснена тільки в томувипадку, якщо особа, чиї показання перевіряються, висловлює згоду брати участьв цьому слідчій дії, розповісти про тих чи інших вчинених нимдіях (або сприймаються ним), продемонструвати, за необхідності цідії, дати необхідні пояснення і т. д. Слід також враховувати і негативний вплив, який часом роблятьна позицію обвинуваченого особи, чиї свідчення підлягають перевірці, що оточуютьйого особи (сусіди по камері, співучасники, інші зацікавлені в результаті справиособи). Іноді люди, які охоче розповідають про скоєні злочини абопроступки слідчому наодинці, зазнають великих труднощів, розповідаючипро це ж самому групі людей. Передбачаючи це, треба заздалегідь провести здопитуваним певну роботу - роз'яснити порядок про -верки показань на місці, розповісти, хто бере участь в цьому слідчомудії, які функції будуть виконувати. Оскільки одне із завдань слідства при виробництві перевірки полягає встимулювання дачі обвинуваченим, підозрюваним, потерпілим або свідкомправдивих показань і запобігання відмов від надання свідчень, елементвикриття особи, чиї показання перевіряються, або повинен взагалівідсутнім, або бути зведений до мінімуму. Психологія обшуку. Обшук - слідча дія, одним з домінуючихелементів якого є примус по відношенню до обшукують. Вінполягає у примусовому обстеженні приміщень та споруд,присадибних ділянок, одягу і тіла окремих осіб з метою відшукання івилучення що мають значення для справи об'єктів. Примусовий характер обшукуі протиріччя цілей в осіб, які беруть у ньому участь,обумовлюють конфліктну ситуацію. Крім того, для обшуку характерновідсутність постійного діалогу з особою, мають в своєму розпорядженні необхідноїінформацією, відсутність контакту (обшукує часто вже в силу однієїситуації обшуку схильний негативно ставитися до слідчого). Всі перераховані вище фактори ускладнюють отримання слідчим інформаціїпро місце знаходження захованих предметів, тому він повинен використовуватифактори, що сприяють успіху обшуку: підготовку до виробництва обшуку,спостереження і правильний аналіз результатів цього спостереження, ряд особистіснихякостей і навичок слідчого, що при проведенні обшуку можутьсприяти його успіху. Позитивні або негативні результати обшуку нерідко зумовлюютьсяпідготовкою до цього слідчому дії. Гарна підготовка забезпечуєсвоєчасний початок цієї дії, планомірність його проведення,впевненість в успіху, яка виникає у його учасників. Відсутністьпідготовки або погана підготовка можуть призвести до випадкових, безсистемнимпошуків, нескоординованості дій обшукували і в кінцевому рахунку - допочуття невпевненості в успіху. У ході підготовки до обшуку слідчому рекомендується одержати відповіді нанаступні питання: • що слід шукати. Як виглядають розшукувані предмети (форма, колір,запах і т. д.); • що є об'єктом, який підлягає обшуку, площа об'єкта,рельєф об'єкта, його планування, кількість приміщень, кількість дверей івікон і їх розташування, меблі та її розташування і т. д.; • хто крім обшукуваного може перебувати на об'єкті в момент обшуку; • яке (штучне чи природне) освітлення об'єкта обшуку; • чи є на об'єкті телефон або інші засоби зв'язку (рація, дзвінок,селектор і т. п.); • де можуть перебувати шукані предмети; • хто буде проводити обшук; • які технічні засоби та інші матеріали слід взяти з собою іт.д. Чим детальніше слідчий розробить план обшуку і вирішить всіорганізаційно-тактичні питання до його початку, тим менше несподіванокбуде його підстерігати в момент проведення обшуку і тим більше шансів науспіх при його проведенні. Один із прийомів, що забезпечують успіх обшуку, полягає в його раптовостідля того, у кого він проводиться. Для цього необхідно: • визначити найбільш підходящий час для обшуку; • учасникам обшуку приховано прибути на місце; • раптово проникнути в приміщення, що підлягає обиску.1 Основний спосіб отримання інформації під час обшуку - спостереження і аналіз йогорезультатів. При обшуку слід спостерігати за всією обстановкою на об'єкті,за поведінкою і обшукуваного, і обшукували. В останньому випадку крімсамоспостереження рекомендується заздалегідь домовитися про спостереження один заіншому «зі сторони». 1Кріміналістіка./Под ред. В.А. Образцова. - М, 1999. - С. 474. Особливо багато інформації може дати спостереження за поведінкоюобшукуваного, яке визначається наступними факторами: • перебуваючи в такій ситуації, він прогнозує своє майбутнє в залежності відрезультатів обшуку. Ця обставина, як правило, призводить обшукуваногов стан сильного емоційного збудження, яке він зазвичайпрагне приховати; • наближення обшукуваного до місця зберігання шуканих предметів (наприклад,викрадених речей) призводить до акцентування в мозку обшукуваного тихвогнищ, які пов'язані з подією злочину та його наслідками, і цеобставина не може не позначитися на поведінці обшукуваного. При спостереженні за обшукує слід звертати особливу увагу наневербальні прояви його психічного стану (жести, міміка,пантоміміка, почервоніння шкірних покривів, тремор рук, що бігають очі,метушливість і т.д.), які часто є?? Індикатори наближенняобшукуваного до небезпечного місця чи віддалення від нього. Психологія пред'явлення для впізнання. Пред'явлення для впізнанняявляє собою слідчу дію, при якому певна особа,раніше допитані за даними фактами слідчим, пізнає живої людини,труп, предмет або їх фотографічне зображення. Як правило, упізнаванийоб'єкт повинен бути пред'явлений для впізнання в групі з іншими одноріднимиоб'єктами в кількості не менше трьох. Про результати впізнання складаєтьсяспеціальний протокол. Процес пізнання зводиться до порівняння образу об'єкта, що зберігається в пам'ятівпізнаючого, з об'єктами, що висуваються слідством. Висновок, якийвиходить в результаті такого порівняння, повідомляється слідчому. На процес пізнання впливає ряд факторів: 1) умови формування образу об'єкта, сприйнятого у зв'язку з подієюзлочину: • соціально-психологічні установки сприймає ( «злодій», «бандит» іпр.); • емоційний стан суб'єкта (сильне хвилювання, афект); • фізичний стан суб'єкта (тобто стан його органів чуття,здоров'я); • несприятливі погодні та інші обстановочну умови (нічний час,негода і т.п.); • короткочасність сприйняття; • значне число об'єктів тощо; 2) об'єктивність сприйняття та аналізу інформації про об'єкти, пред'явленихслідчим (це пов'язано головним чином з умовами, в яких проводитьсявпізнання); 3) об'єктивність висновку впізнаючого, що повідомляється слідчому. При виробництві впізнання необхідно враховувати дію факторів, якіможуть призвести до тенденційному сприйняття впізнаючий пред'явленихоб'єктів (відсутність шнурків, обстрижена наголо голова, пом'ятий одяг іпр.). Психологія огляду. Спільними тактико-криміналістичними положеннями оглядує: 1) невідкладність; 2) об'єктивність, повнота і всебічність; 3)цілеспрямованість; 4) використання науково-технічних засобів і допомогифахівців; 5) дотримання криміналістичних правил поводження здосліджуваними об'єктами; 6) єдине керівництво. Огляд місця події - це невідкладна слідча дія, що складаєтьсяв безпосередньому сприйнятті слідчим та іншими учасниками оглядумісця події з метою вивчення обстановки, виявлення, фіксації івилучення слідів та інших речових доказів, висунення та перевіркиверсій про подію злочину, його механізм, учасників, а також рішенняінших питань, які можуть мати значення для правильного вирішеннякримінальної справи. Мета огляду місця події: 1) безпосереднє вивчення слідчим матеріальної обстановки місцяподії для з'ясування характеру та обставин розслідуваної події; 2) виявлення, фіксація, вилучення і оцінка слідів злочину та іншихречових доказів; 3) отримання вихідної інформації для висування загальних і приватних версій промеханізмі події, його учасників, про особу злочинця та ін; 4) отримання даних для організації розшуку злочинця по гарячих слідах іінших оперативно-розшукових заходів. Крім того, при проведенні огляду необхідно встановити обставини,сприяли вчиненню злочинів. Матеріальну обстановку події в системно-структурному відношенніслід розглядати як що складається з вхідних в неї елементів, а самете, що сталося подія - як у цілому, так і по окремих його елементів - увигляді різних слідів, які несуть необхідну інформацію. Ці сліди єзмінами структури матеріальної обстановки, які виникли врезультаті події злочину. Слідчий досліджує матеріальну обстановку місця події в двохстанах - до і після події. Перше стан слідчийвстановлює за допомогою допитів потерпілих, очевидців, підозрюваних іобвинувачених, шляхом проведення експериментів і самого огляду місцяподії. Друге визначає за допомогою проведення огляду, при якомувін безпосередньо спостерігає шкідливі результати здійсненого діяння. Післяаналізу і порівняльного дослідження обох станів місця подіїслідчий буде в змозі виявити зміни, які були внесені додану обстановку діями злочинця, механізм виникнення слідів,місце розташування окремих предметів, їх причинний зв'язок з розслідуванимподією. Огляд місця події в принципі можливий при розслідуванні будь-якогозлочину. Огляд місця події - складне слідча дія. Складність йоговизначається перш за все тим, що обстановка місця події не завждизалишається незмінною після події (вона змінюється під впливомметеорологічних умов, у результаті впливу фактору часу, в силуможливих дій осіб, які першими виявили подія на місці, тощо.п.). Складність огляду полягає і в тому, що доводиться досліджувати доситьчасто значна кількість найрізноманітніших об'єктів. Нерідко оглядтриває протягом досить тривалого проміжку часу, що призводитьдо психічної та фізичної втоми слідчого та інших учасниківогляду. Труднощі огляду може складатися й у тому, що на його учасників нерідковпливає обстановка місця події (трагічна ситуація --виявлення трупа, особливо трупа неповнолітнього, настрій натовпулюдей, що оточує місце події, і т. п.). Складність огляду частовизначається тим, що злочинці при вчиненні злочину вдаються дорізним інсценування, і розпізнати справжній характер їхніх дійдосить складно. Нарешті, слідчому нерідко доводиться оглядатинезнайомі місця, часто досить віддалені від розташуванняслідчого підрозділу, при цьому можуть виникнути наступнінепередбачені труднощі. 1. Проведення огляду місця випадку для слідчого звичайно співпадаєз гострим браком інформації. Непоодинокі випадки, коли в ході огляду місцяподії слідчому необхідно. отримати відповідь на головне питання:чи мала місце подія злочину взагалі? 2. Питання, які ставить перед собою і намагається вирішити слідчий вході огляду місця події, мають, як правило, комплексний характер. Слідчий прагне встановити, чи було скоєно злочин (абостався нещасний випадок, самогубство і т. п.), хто вчинивзлочин, коли, де і з яких причин його було скоєно, якиймеханізм дії злочинця і т.п. 3. Характерна особливість огляду місця події - отриманняінформації шляхом спостереження за конкретною обстановкою місця події зподальшим аналізом результатів спостереження. Іншими словами, інформація приогляді місця випадку виходить на першому етапі на рівні конкретнихобразів, тобто на рівні першої сигнальної системи, асоціюється,направлено відбирається в розумові моделі (версії), які знаходятьсловесно-логічну форму. При переході інформації з однієї форми в іншувідбувається її часткова втрата і можливі спотворення, що неминуче впливаєна повноту і об'єктивність висунутої версії. 4. Основним засобом закріплення здобутої в ході огляду інформаціїє протокол огляду, в якому вся зібрана внаслідок спостереженняінформація викладається в словесній формі, у синтезованому вигляді (протокол,схема з додатками). 5. До протоколу огляду місця події нерідко додаються фотографії,схеми, малюнки, речові докази, що відображають результати оглядуу формі образів на рівні першої сигнальної системи. 6. У ході огляду місця події слідчий отримує інформацію не відлюдей, а від речей, і в цьому відношенні огляд місця події єпротилежністю допиту. (У слідчій практиці отримує все більшепоширення відтворення показань на місці події, якапоєднує в собі характерні особливості допиту і огляду.) Проводячи огляд, слідчий висуває версії про характер події, йогоучасників, їхні дії та ін Вже приступаючи до огляду, слідчий приЗагалом ознайомленні з обстановкою висуває типові версії, тобто саміхарактерні пояснення зустріти ситуацію, засновані на узагальненніслідчої практики. Наприклад, отримавши повідомлення про виявлення трупа зознаками насильницької смерті, слідчий припускає, що могловідбутися вбивство, самогубство чи нещасний випадок. У ході подальшогоогляду ці загальні версії перевіряються, конкретизуються, висуваються приватніверсії, наприклад, про час вчинення злочину, знаряддя злочину,діях учасників розслідуваної події та ін Виявлення слідів та інших речових доказів на місціпригоди - це дуже складний процес. У більшості випадків слідчийстикається з неясною обстановкою, для якої може бути характернонаявність очевидних, що кидаються в очі слідів або дуже мала їхкількість; крім того, наявні сліди можуть бути не видно. Дуже важкий пошук мікрочастинок - текстильних волокон, дрібного скла,фарби і лаку, штукатурки, вапна, вовняних волокон, дрібних залишківїжі, тютюну, попелу, недопалків, грунту, різних мікроорганізмів і т. п. Ціоб'єкти крейди і дуже легкі, тому при огляді слід ретельно стежитиза тим, куди ступає нога оглядають. У приміщеннях слід закрити вікнаі двері, так як наскрізний вітер може понести мікрочастинки. Збирати їхслід за допомогою липкої стрічки чи пилососа. Слідчий повинен ретельно аналізувати виявлене, на підставівстановлених фактів будувати версії про місця можливого залишення слідівучасниками події, проводити уявний пошук цих слідів. Сутьцього пошуку полягає в тому, що слідчий, проаналізувавши виявленіїм сліди та інші речові докази, будує версії про можливістьіснування інших слідів, пов'язаних з виявленими слідами,припускає, які конкретні сліди і де саме (на яких ділянках,об'єктах, предметах) можуть знаходитися на місці події і, виходячи зцього, шукає їх. Успіх розкриття більшості злочинів, скоєних в умовахнеочевидності, в значній мірі залежить від вчасно і правильновисунутої версії. Тут величезну роль відіграють такі професійно важливіякості слідчого, як уява, слідче мислення, інтуїція. Для успішного огляду місця події рекомендується вирішувати три завдання встрогій послідовності. Задача перша - зібрати всю інформацію, яка може мати відношення дорозслідуваного події. На цьому етапі не слід обмежуватися зборомвідомостей під впливом тільки однієї версії. Друге завдання - проаналізувати зібрану інформацію і на цій основіспробувати створити версії, які б пояснювали подія, що відбулася. Завдання третього полягає в зіставленні кожної висунутої версії з усієюобстановкою місця події, В ході такого зіставлення повинні бутиоб'єктивно відмічені всі протиріччя (негативні обставини). Якщо при рішенні другої задачі немає можливості висунути хоча б однудосить обгрунтовану версію, слід визнати, що слідчийпоквапився, і повернутися до вирішення першої задачі (збору інформації). Якщо ж при перевірці кожної висунутої версії виявляються протиріччя,необхідно повернутися знову до рішення спочатку першу, а потім друге завдання. Тема 8 . Психологічні особливості адвокатської діяльності на етапах досудового і судового слідства
3 Психологічні аспекти відносин адвоката і прокурора в суді
Зміст захисної промови адвоката Зміст захисної промови визначається темою виступу, матеріалами кримінальної справи, позицією, яку зайняв захисник у конкретній справі. Як правило, зміст складається із двох основних елементів — фактів і оціночних міркувань. Оскільки адвокат проголошує свою промову після прокурора, він повинен внести щось нове у висвітленні фактів, по-новому дослідити докази, розкрити характеристику підсудного. Але захисник не повинен забувати про об'єктивність, не видавати чорне за біле, не перекручувати факти. Побудова захисної промови подібна до промови прокурора. Обов'язковий її план, логічна послідовність і зв'язок частин. Схематично промова теж поділяється на частини: вступна; аналіз фактичних обставин справи; обгрунтування кваліфікації злочину; характеристика особи підсудного; міркування про цивільний позов, міру покарання. Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Після обґрунтованого виступу, з яким погодилася аудиторія, встає адвокат і пропонує глянути на справу з іншого боку, часом протилежного. Інколи це зробити дуже важко, але треба. Треба примусити, щоб тебе слухали і не лише з допомогою головуючого, який зобов'язаний навести порядок у залі суду. Виходячи із конкретних обставин справи, захисник може: • заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невинність підсудного за відсутністю в його діях складу злочину, за відсутністю самої події злочину або недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину; • заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин; • заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи необхідність зміни пред'явленого обвинувачення на статтю КК України, яка передбачає легше покарання; • обгрунтувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного; • доказувати неосудність підсудного. 2. Головні складові захисної промови адвоката, їх характеристика Вступна частина захисної промови. Як правило, з перших фраз адвоката можна більш-менш точно визначити, який з нього захисник, який судовий оратор. Вступна частина, як увертюра до опери, налаштовує публіку, учасників судового розгляду, готує до сприйняття промови. Чим менше шаблону, тим краще сприймається судова промова. Словесна полова недопустима взагалі в захисній промові, надто ж у вступній частині. Засоби і прийоми вступної частини можуть бути різними. Її можна розпочати: • з оцінки суспільно-політичного значення справи, яка розглядається; • вказівкою на специфічні особливості кримінальної справи; • з викладу програми промови; • відсилкою до окремих положень промови прокурора; • характеристикою особи підсудного тощо. Установлення фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів Виступаючи із захисною промовою в суді, адвокат передусім повинен висвітлити передбачені кримінально-процесуальним законом обставини, установлення яких необхідно для вирішення кримінальної справи, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі. Ця сукупність обставин, установлення яких необхідно для правильного вирішення справи, передбачена КПК України, де говориться, що при розгляді кримінальної справи підлягають доказуванню; • подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); • винність підсудного у вчиненні злочину і мотиви злочину; • обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності підсудного, а також інші обставини, що характеризують особу підсудного; • характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат на лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК); • причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК). Ці обставини конкретизуються кримінально-процесуальним законодавством щодо справ про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК), осіб, які захворіли або вчинили суспільне небезпечні діяння в стані неосудності (ст. 417, 420 КПК України). Виклад фактичних обставин не повинен повторювати фабулу справи в тому вигляді, в якому вона викладена в обвинувальному висновку. В такому вигляді виклад фактичих обставин справи лише стомить суддів і всіх присутніх у залі судового засідання і викличе у них байдужість. Як окрема і самостійна частина захисної промови, виклад фактичних обставин справи доречний у справах: • в яких фабула досить складна і допускає різні тлумачення з позицій обвинувачення і захисту; • в яких захисник доказує наявність обставин, які усувають протиправність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність); • за відсутності суб'єктивних умов відповідальності (наприклад, за відсутності у підсудного мети присвоєння чужого майна). У цих випадках виклад фактичних обставин справи починається в такій послідовності, в якій вони містяться в обвинувальному висновку і промові прокурора. Потім захисник дає свою версію. Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів складає, як правило, основну частину захисної промови. Аналізуючи й оцінюючи процесуальні докази, захисник обґрунтовує ними свої міркування про те, чому ті чи інші докази він вважає достовірними, а інші — ні, чому ті чи інші докази є сумнівними, суперечливими. Обсяг цієї центральної частини визначається конкретними обставинами справи і тією позицією, яку займають підсудний та його захисник щодо пред'явленого обвинувачення. Спрямованість і методика аналізу доказів залежить від того, заперечує чи ні пред'явлене обвинувачення підсудний. Вимагаючи винесення виправдувального вироку, захисник спрямовує всі свої зусилля на спростування доказів обвинувачення. Аналізуючи докази в справі, захиснику часто доводиться не лише спростовувати обвинувачення і висловлювати сумніви, але і доказувати. Це необхідно робити в тих випадках, коли він щось стверджує, висуває іншу версію, яка суперечить обвинувальній. Якщо у справі про вбивство захисник стверджує, що підсудний діяв у стані необхідної оборони, він повинен цс доказати і переконати суд, що стан необхідної оборони дійсно мав місце. Якщо в подібній справі захисник стверджує, що вбивство було здійснено у стані сильного душевного хвилювання, яке виникло несподівано внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, він повинен це доказати. Спростовуючи в промові звинувачення в умисному вбивстві і протиставляючи йому твердження про вбивство з необережності, захисник повинен переконати суд у тому, що підсудний не хотів смерті потерпілого. ахиснику слід добре попрацювати ще в ході судового слідства. Необхідні факти і обставини мають бути дослідженими в процесі судового розгляду і тоді їх аналіз і оцінка в захисній промові матимуть особливо переконливий характер. Адвокатська практика рекомендує аналіз доказів давати судові в такій послідовності: 1. Найперше захисник аналізує й оцінює докази, подані обвинуваченням, які підтверджують наявність події злочину. 2. Аналіз доказів, які свідчать про наявність чи відсутність у діях підсудного складу злочину. 3. Подання і аналіз доказів, які встановлюють обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи. 4. Аналіз характеру вини (крайня необхідність, наявність необережності, необхідна оборона .) 5. Аналіз мотивів, якими керувався підсудний. 6. Аналіз ступеня і характеру відповідальності. 7. Аналіз причинного зв'язку між діянням, у якому обвинувачуються підсудні, і наслідками. 8. Аналіз причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. Див. промову адвоката А. Полякова у справі Цапліна. 9. Питання, які відносяться до характеру і розміру шкоди. Тема 9 Виправна (пенітенціарна) психологія. Психологічний вплив на злочинців в процесі перевиховання.
Сутність пенітенціарної психології У процесі розвитку юридичної психології з неї виокремилася така галузь, як пенітенціарна психологія1. Специфіка об'єкта пізнання, зу¬мовлена складним характером питань, пов'язаних із процесами корек¬ції засуджених, своєрідність методів вивчення їхньої особи і психічних процесів, що відбуваються в період відбування покарання, розгляд інструментів вивчення особи засудженого і методів виховного впливу стали підставою для виділення окремої галузі юридичної психології — пенітенціарної психології. Сьогодні в структурі Державного департаменту України з питань виконання покарань 180 установ, у тому числі 131 виправна колонія, з яких 12 — для утримання жінок, 11 виховних колоній для неповно¬літніх і 33 слідчих ізолятори. На 1 січня 2003 р. у виправних колоніях перебували 192,3 тис. осіб, з яких 147,5 тис. — у виправних установах, 41,1 тис. — у слідчих ізоляторах . 1 Цю галузь ще називають виправно-трудовою або кримінально-виконавчою психологією. Пенітенціарний означає такий, що стосується покарання, виправний, тюремний. Найбільший інтерес для дослідників у сучасних умовах становлять ті проблеми пенітенціарної психології, що стосуються особи засудже¬ного, його психологічних і кримінологічних характеристик, станів, пов'язаних з ізоляцією від суспільства, його ставлення до вчиненого, своєї вини, вироку (справедливий, несправедливий). Важливе значен¬ня має також вивчення питань формування формальних і неформальних колективів засуджених, так званих мікрогруп, з різною соціальною і криміногенною спрямованістю, закономірностей їх утворення, по¬зитивного або негативного впливу на осіб, які входять до їх складу. Особливе місце у пенітенціарній психології посідають питання роз¬роблення методів психологічного впливу на засуджених і його різних форм стосовно окремих осіб чи мікрогруп, їх ефективності. З огляду на це не можна не зазначити зрослу актуальність проблеми навчання кадрів педагогів, юристів, психологів, які відповідно до специ¬фіки своєї діяльності виконують трудові функції в установах виконання покарань. Нині ці установи відчувають гостру потребу в фахівцях, які мають професійні знання у галузі педагогіки, етики, психології, що вкрай негативно позначається нарівні і методах виховної роботи з засудженими. Це виражається в обранні традиційних, малоефективних форм впливу на них, зокрема залучення до праці, навчання, виконання деяких громадських функцій. Йдеться не про заперечення цих форм, а про обрання в них таких варіантів впливу на засуджених, які можуть привести до оптимальних результатів. Навіть обрання форми праці за ступенем ваги, характером виконуваних дій (праця чоловіча і жіноча), результатами виконання за¬вдань (необхідних заохочень) дає можливість варіювати методи трудово¬го впливу, обираючи з них найбільш результативні. Форми роботи передбачають і врахування спрямованості особистос¬ті. Так, виконання роботи, що не становить жодного інтересу для засу¬джених, справляє негативний психологічний вплив на них і, як наслідок, призводить до слабкого трудового і виховного ефекту. Обрання об'єкта виробничого випуску також може справляти різний виховний вплив. Жінки, які відбувають покарання, віддають перевагу «жіночій» праці. Зокрема, як свідчить практика, продуктивність їхньої праці підвищуєть¬ся, якщо вони шиють шкільну форму для хлопчиків і дівчаток, і різко знижується, коли виробниче замовлення своїм об'єктом має виготовлен¬ня робочих рукавиць, брезентових фартухів тощо. Різні форми впливу на засуджених становлять систему методів, що сприяють їх підготовленню до майбутнього життя на волі. Є необхід¬ність створення у засуджених позитивної структури потреб і основи для подальшого розвитку в них позитивної структури зв'язків, форму¬вання підстав для сприйняття позитивного соціального досвіду'. Соціально-психологічна адаптація засудженого відбувається вна¬слідок впливу на нього комплексу психолого-педагогічних методів, що стимулюють сприйняття особою високих соціальних цінностей, роз¬гляд їх як власних установок, що дають змогу в майбутньому здійсню¬вати свою діяльність у вільному суспільстві. Йдеться про формування соціально адаптованої поведінки особи засудженого. Найбільш важ-ливими у цьому аспекті є відхід від шаблонів, індивідуалізація в об¬ранні і застосуванні методів виховного впливу. Без розроблення таких методів і активного їх впровадження про¬цеси виховання втрачають будь-яке значення. Цю обставину відмітили як психологи і педагоги, так і вчені, що досліджують специфічні ме¬тоди впливу на засуджених у процесі відбування ними покарання . Отже, методи виховного впливу належать до змісту пенітенціарної психології поряд із психічними закономірностями особи засудженого. Виходячи з викладеного, пенітенціарну психологію можна визначити як галузь юридичної психології, що досліджує закономірності психіч¬ної діяльності особи, яка відбуває покарання, а також можливості її ресоціалізації (відновлення раніше порушених соціальних якостей). Пенітенціарна психологія використовує досягнення інших галузей психології. Найтісніше вона пов'язана з психологією праці, дані якої використовуються для дослідження психологічних чинників, що впли¬вають на виховання у засуджених працьовитості, підвищення продук¬тивності праці, обрання виду і характеру виробництв, становлять ви¬ховний вплив. Зв'язок пенітенціарної психології з інженерною психо¬логією дає змогу визначати шляхи реконструкції виробництв, у яких працюють засуджені, і обирати оптимальні з них. Психологія мистецтва дає можливість використовувати у процесі виховного впливу дані про вплив естетичних цінностей на розвиток і становлення особи, зокрема таких її потреб, які визначають ресоціалізацію особистості, пробуджу¬ючи її моральні, гуманні риси. Пенітенціарна психологія також пов'язана з загальною і соціальною психологією. Із загальної психо-логії використовуються дані про емоції, стреси, фрустрації, психоло¬гічні показники темпераменту і характеру, вольові прояви, реакції на подразник як основи формування методів індивідуального впливу на засуджених. Дані ж соціальної психології, що стосуються формування настроїв і почуттів різних соціальних груп (формальних і неформаль¬них), застосовуються для дослідження закономірностей формування настроїв і почуттів колективів засуджених, у тому числі окремих мікро-колективів, у праці і побуті, психологічних основ групових злочинів, масових конфліктів, що дезорганізують діяльність установ виконання покарань. До основних напрямів досліджень у галузі пенітенціарної психо¬логії належать: а) вивчення закономірностей зміни психіки засуджено¬го, розвитку його особистісних якостей і мотивів поведінки з метою визначення впливу на його свідомість чинників, пов'язаних з ізоляцією від суспільства; б) дослідження морального впливу на засудженого кримінального покарання як чинника, що ганьбить людину, вивчення психічних станів засудженого, викликаних усвідомленням вини або невинуватості, з метою створення необхідних умов для його адаптації; в) дослідження психологічних особливостей засуджених, обумовлених їхнім віком, життєвим досвідом, національною належністю, видом злочинної діяльності і покаранням, з метою розроблення методів фор¬мування колективів засуджених і видів виховного впливу; г) розроблен¬ня групових та індивідуальних методів психолого-педагогічного впли¬ву з метою найбільш ефективної корекції засуджених. Розв'язання названих завдань не є чимось раз і назавжди даним, за¬стиглим, воно набуває нових напрямів і форм, обумовлених специфікою установ виконання покарань, а також результативністю теоретичних положень і методик, впроваджених у практику їхньої діяльності. Комплекс проблем, що належать до предмета пенітенціарної психо¬логії, вивчають за допомогою традиційних, прийнятих у психології мето¬дів, які специфічно відображаються в об'єктах дослідження. У пенітенці¬арній психології найбільш поширені методи вивчення особи засуджених, що мають на меті одержання інформації щодо виховного впливу на них. До таких належать методи спостереження, експерименту, бесіди, неза¬лежних характеристик, анкетування, аналізу результатів діяльності, при¬чому сутність кожного методу визначається виконуваними функціями. Метод спостереження полягає у планомірному, систематичному, цілеспрямованому сприйнятті фактів у діяльності установи виконання покарань (засуджених і вихователів) з метою вивчення природи і роз¬витку виховної діяльності. Спостереження охоплює діяльність засу¬джених і осіб, які здійснюють у різних формах виховні функції. Науко¬ве спостереження передбачає не тільки обрання відповідного об'єкта, а й чітке розроблення його методики, що поєднує планування, техніку спостереження, способи фіксації результатів. Спостереження пов'язане з вивченням різних форм виховного впливу — праці, навчання, лекцій тощо, причому впливу на поведінку осіб, які включаються у сферу спостереження (вихователів і засуджених). Результати спостереження аналізуються та узагальнюються. Метод експерименту застосовується для вивчення чинників, що впли¬вають на характер кримінально-виправної діяльності. Мета наукового експерименту в пенітенціарній психології — перевірка ефективності психолого-педагогічних методів виховання, визначення оптимальності форм праці, що обираються, організації навчання, з'ясування причин утворення неформальних груп засуджених, найбільш ефективних (мож¬ливих) форм організації їхніх колективів. За своїм характером експеримент є науково поставленим дослідом, що має конкретну мету і проводиться у певних умовах за спеціально розробленою методикою. Він може бути обмеженим (у межах бригади) чи широким (у межах загону, колонії), а за часом здійснення — коротким або тривалим. Найбільш прийнятними формами експериментів можуть бути такі, що пов'язані з перебудовою роботи установ виконання покарань і переведенням їх на загонову систе¬му, запровадженням нових видів виробництва, найбільш ефективних методів виховного впливу на засуджених тощо. Проведення експеримен¬ту потребує ретельної підготовки, визначення основних параметрів, а та-кож методів фіксації. Звичайно експеримент вимагає повторного відтво¬рення з метою одержання матеріалів для порівняння. Метод бесіди спрямовано на одержання необхідної інформації шляхом проведення співбесіди за певною програмою. Бесіди можуть бути груповими або індивідуальними і своїм об'єктом мають засудже¬них, вихователів, педагогів, інструкторів виробничого навчання — за¬лежно від характеру відомостей, що з'ясовуються. Звичайно бесіда поєднується з методом спостереження, в єдності вони дають більш достовірні результати. Бесіда може проводитися також з метою одер-жання індивідуальних даних про ставлення засуджених до режиму, видів робіт, справедливості призначеного покарання тощо. Метод незалежних характеристик, як правило, використовується для всебічного вивчення особи засудженого, його трудових, соціальних, психологічних показників. Характеристики виходять від різних осіб, що дає можливість скласти досить повне і об'єктивне уявлення про ту чи іншу особу. Найбільш широко цей метод використовується при аналізі ступеня виховного впливу на засудженого, його готовності до життя на волі, виконання соціальних функцій. Метод анкетування передбачає опитування тієї чи іншої категорії осіб з метою одержання кількісних і якісних даних. Анкети звичайно містять перелік запитань, а нерідко і можливих відповідей на них типу «так», «ні» тощо. Варіантність запитань може бути дуже широкою і, як правило, зу¬мовленою групою проблем, аспектів, з'ясування яких є важливим з метою одержання відомостей про ставлення до них груп засуджених. Анкетуван¬ня не повинно використовуватися для з'ясування даних, які можуть бути одержані шляхом бесіди або спостереження. Цей метод спрямовано на більш глибоке ознайомлення зі ставленням засуджених до тих чи інших сторін діяльності установ виконання покарань. Анонімність анкети є необ¬хідною умовою, що забезпечує щирість засудженого, його прагнення висловити свої думки. Результати анкетування використовуються з метою вдосконалення діяльності установ виконання покарань. Метод аналізу результатів діяльності стосовно цілей пенітенціарної психології може співвідноситися з декількома галузями, зокрема з ре¬зультатами виробничої діяльності в установах виконання покарань, виховної діяльності на рівні засуджених або осіб, які здійснюють орга¬нізаційні і виховні функції. Систематичний, у певних часових межах, такий аналіз може не тільки сприяти з'ясуванню негативних і позитив-них сторін кримінально-виконавчої діяльності, а й формувати методи найефективнішого впливу на засуджених з урахуванням ситуацій, що виникають у певний період. Аналіз результатів діяльності як метод на¬уки у практичному застосуванні повинен бути підпорядкований конкрет¬ній програмі, містити значну кількість показників, що виключають дані випадкові і такі, що не відповідають справжньому становищу.
сихологія засудженого, завдання і умови ресоціалізації
\ 2Психологічні аспекти організації життєдіяльності засуджених. Психологічні аспекти організації життєдіяльності засуджених
4Методи вивчення особистості засудженого і психологічного впливу на нього в процесі перевиховання.
Методи вивчення особистості засудженого і психологічного впливу на нього в процесі перевиховання
|