64.Шістдесятники

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицькогототалітаризму та хрущовської «відлиги». З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософиО. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологиО. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редакторимасмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменникиІван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художникиАлла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критикиІван Дзюба, Євген Сверстюк, режисерЛесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. На поч. 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова — Л.Танюк) і львівський «Пролісок» (голова — М. Косів), які стали центрами громадської діяльності Ш. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й Василь Симоненко.Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван СокульськийБ. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка.У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак.Найвідомішими представниками Ш. були поети і прозаїки М.Вінграновський, В.Голобородько, Є.Гуцало, І.Драч, Р.Іваничук, І.Калинець, Г.Кириченко, Л. Костенко, Б. Мамайсур, Ю.Мушкетик, М. Руденко, Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук; художники А. Горська, О.Заливаха, В.Зарецький, В.Кушнір, Г.Севрук, Л.Семикіна; режисери С.Параджанов, Юрій Іллєнко, Л.Осика; перекладачі Г.Кочур та М.Лукаш.

65. Олександр Довженко - основоположник українського кіномистецтва.

Олександр Петрович Довженко увійшов у світову літературу не лише як автор низки творів, але й як основоположник нового жанру, який поєднав у собі два мистецтва (літературу та кінематограф), – кіноповісті. Кіноповість – це твір, який має усі ознаки епічного, але події та образи представлені нам так, як у кіносценарії, але не так, як у драмі, адже вагоме значення надається не лише основним дійовим персонажам, їх емоціям та переживанням, але й обставинам, у яких вони перебувають. Образи змінюються, події динамічні, найчастіше представляються у хронологічному порядку (інколи він буває дещо порушеним). За жанровими ознаками кіноповість «Зачарована Десна» є ліричною повістю, але у ній зберігаються ознаки сценарію: автор як умілий режисер знайомить нас із головним героєм, його найближчими родичами та оточенням, описує основні або ключові чи просто цікаві події його життя не просто як спогад, а як цілком реальні картини минулого, які одразу ж промальовуються в уяві читача. Певні образи, події або ж відчуття із «Зачарованої Десни» можна зрозуміти двояко, як і в будь-якій іншій кіноповісті. Весняна повінь описана як буденна ситуація в житті Сашка, але відчувається думка Довженка-філософа, який вірить, що очищувальна вода змиє увесь бруд з душі українського народу. Або ж утеча лева із зоопарку і перенесення його уявою дитини до берегів Десни. Лев не є чимось химерним, вигаданим. Він дійсно утік, але пізніше був знайденим та убитим звіроловами. Все нібито просто: звір – то й звір, лев – то й лев, але настільки ж легко вбити й дитячу мрію. Подібну символічність можна зустріти у більшості фільмів, але сам глядач вирішує, яке значення йому ближче до душі. Ось тому можна сміливо казати, що Довженко писав не кіносценарії, не повісті (ліричні, історичні або ж які інші), а саме кіноповісті – новий жанр літератури, настільки унікальний, наскільки незвичними є і самі твори Олександра Петровича. Варто сказати, що без Довженка не існувало б таких прекрасних кіноповістей, їх екранізацій та, напевне, й самого українського сучасного кінематографа. Не було б всесвітньо відомої кіностудії у Києві, на території якої щорічно знімають десятки фільмів не лише українські режисери, але й чимало іноземних: росіяни, поляки, німці та інші. Не побачив би ніхто і знаменитого довженківського саду, у якому зібрано сотні кращих представників флори з усього світу. Хто б що не казав, але саме Довженко є творцем сучасного українського кіно. Відомий американський актор і режисер Чарлі Чаплін одного разу сказав: «Слов’янство поки що дало світові у кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».