90.Сучасне вітчизняне суспільствознавство і його внесок у формування духовної культури.

Сучасне суспільствознавство - надзвичайно складна галузь наукового пізнання, що ґрунтується на новітніх досягненнях світової і вітчизняної суспільної думки. Його вивчення забезпечує набуття конкретно-наукових знань (історичних, економічних, соціологічних, політологічних, антропологічних, психологічних та ін.), які висвітлюють окремі сторони пізнавальних об’єктів або розглядають їх у різних аспектах, на різних рівнях, а також світоглядних знань, у яких людина і суспільство як пізнавальні об’єкти відображаються в їх цілісному взаємозв’язку. Вивчення суспільствознавства дає змогу пізнати суспільні ідеали, засвоїти критерії оцінювання й самі оцінки різних суспільних явищ і людських якостей, норми і принципи, які регулюють взаємовідносини в суспільстві між різними соціальними групами та окремими людьми. СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО — 1. Один із трьох основних (поряд із природознавством і технознавством) стовбурів людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо. 2. Сукупність усіх — як наукових, так і позанаукових — знань про суспільство.Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійної царини розпочинається досить рано (напр., у грекоримській культурі — очевидно, з Арістотеля). Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядром якого є сукупність наук про суспільство, С. формується приблизно з середини XIX ст. Так, словники німецької мови фіксують у 70х pp. XIX ст. неологізм «Geisteuiwissenschaften», — «науки про дух», що виник як еквівалент терміна «тогаї science)) при перекладі німецькою мовою праць англійських позитивістів, зокрема в перекладі Шіля «Логіки» Дж. С. Мілля. В неокантіанстві Баденської школи натрапляємо на іншу назву — «науки про культуру» (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт). У працях цих мислителів, як і у книзі В. Дільтея «Вступ до наук про дух», чи не вперше було здійснено спроби різко розмежувати С. і природознавство. Згодом мірою конституювання С. як своєрідної цілісності відбувається і формування двох магістральних підходів у тлумаченні й розвитку С: наукоцентричного та наукобіжного. Немарксистська традиція виникнення наукоцентричного підходу пов'язана з імена ми засновників першої, «класичної» форми позитивізму, насамперед О. Конта, Дж. С. Мілля та Г. Спенсера; марксистська (зареволюційним переворотом у С, здійсненим К. Марксом та Ф. Енгельсом) Розв'язанню цих проблем підпорядковані, зокрема, започатковані з 70х pp. розвідки, спрямовані на типологізацію форм пізнання суспільної реальності (наукове та позанаукове), розмежування на основі форми (філософське, загальнонаукове, спеціальнонаукове знання; традиційне гуманітарне знання і соціальне знання як таке, що виникає на стику С, природознавства і технознавства), виокремлення основних типів суспільствознавчих теорій відповідно до притаманних С. найважливіших форм пізнання та знання і з'ясування типологічних особливостей їх взаємозв'язку з життєдіяльністю людей в історичному процесі.