Методологія теорії держави і права

Особливість теорії держави і права як науки проявляється також у методах дослідження, які використовуються нею. Якщо предмет теорії показує, що вивчає ця наука, то її метод показує, як саме вивчаються (і досліджуються) держава і право.

Що розуміти під методом дослідження? Під методом науки розуміється специфічна система пізнання, по суті типовий для даної науки спосіб отримання нового знання, що передбачає виділення і використання певних пізнавальних кроків, певну послідовність їх застосування. Теоретичне вчення про сукупність методів наукового пізнання прийнято називати методологією.

Методологію теорії держави і права як систему особливих методів (прийомів, способів, принципів пізнання) нашої науки можна викласти за такою схемою: а) універсальні методи; б) загальнонаукові методи; в) спеціально-юридичні методи.

Універсальні методи наукового пізнання характеризують мислення людини в цілому і можуть бути застосовані у всіх сферах пізнавальної діяльності людини. Їх об’єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння оточуючого нас світу, самої людини, її мислення і процесу пізнання та перетворення світу людиною. До таких світоглядних підходів належать матеріалізм (матеріальне визначає ідеальне) та ідеалізм (первинною є ідея, котра визначає матеріальне).

Загальнонаукові методи використовуються не лише в юридичних, а й у інших науках. До них належать такі:

1) аналіз і синтез. Аналіз і синтез належать до найбільш широко використовуваних у процесі пізнавальної діяльності способів мислення. Аналіз – це прийом мислення, пов’язаний з розкладом об’єкта, що вивчається на складові частини, сторони, тенденції розвитку і способи функціонування з метою їх відносно самостійного вивчення. Синтез – це прямо протилежна операція в мисленні, котра полягає в об’єднанні раніше виділених частин в єдине ціле і з метою отримання знання про ціле шляхом з’ясування тих істотних зв’язків і відносин, які об’єднують раніше виділені в аналізі частини в єдине ціле.

2) абстрагування. Абстрагування – це процес виділення, вичленення нашим мисленням окремих ознак, властивостей і відносин конкретного предмету чи явища, котрі цікавлять нас у контексті дослідження і, одночасно, відокремлення їх від інших ознак, властивостей і відносин, які в даному контексті не є суттєвими. Тимчасове відволікання дослідника від ряду ознак і властивостей об’єкту допоможе глибше зрозуміти його сутнісну природу.

3) індукція, дедукція, аналогія. Під час застосуванні індукції думка дослідника рухається від знання окремого, знання фактів до знання загального, знання закономірностей. Дедукція, навпаки, передбачає рух думки від загального знання до знання окремого. Аналогія як прийом дослідження передбачає, що на основі схожості об’єктів за деякими ознаками, властивостями і відносинами висувається гіпотеза про їх схожість і в інших параметрах.

4) моделювання. Умовивід за аналогією лежить в основі нині такого поширеного методу дослідження як моделювання – суть його полягає в тому, що об’єкт, який цікавить дослідника заміщується іншим об’єктом, який знаходиться у відносинах подібності до першого об’єкту. Перший об’єкт називають оригіналом, а другий – моделлю. Під моделлю розуміється об’єктивована в реальності чи в мисленні уявна система, що заміщає об’єкт пізнання.

Спеціально-юридичні методи застосовують лише в юридичних науках. До них належать:

1) формально-юридичний метод (його також називають техніко-юридичним методом) дослідження полягає у знаходженні місця певного явища чи процесу в правовій системі даного суспільства, тобто визначення їх правового статусу. Під останнім розуміється становище суб’єкта, яке врегульоване нормами права. При цьому необхідно вміло здійснити тлумачення права, а також співвіднести правовий статус предмету з його фактичним статусом. Так наприклад, С. Алексєєв вказує, що техніко-юридичний метод полягає “в інтерпретації правових документів, формально-юридичному аналізі догми права, характеристиці засобів і прийомів техніки юриспруденції тощо”.

2) порівняльно-правовий метод полягає в дослідженні природи (сутності) предмета через порівняння його статусу в даній правовій системі і статусу однорідних предметів у правових системах інших країн. Наприклад, модель правового регулювання тої чи іншої проблеми в Україні оптимальніше можна створити після порівняльного аналізу зарубіжного законодавства з відповідних проблем. Американський компаративіст К. Осакве виділяє такі стадії проведення академічного порівняльно-правового аналізу: 1) виявлення існуючих правил (інститутів) у порівнюваних системах А і Б; 2) співставлення встановлених правил (інститутів) з метою пізнання їх спільних і (або) відмінних властивостей; 3) з’ясування життєздатності або ефективності існуючого правила (інституту) у власній системі. В цьому плані слід відрізняти закон “на папері” від закону в житті; 4) визначення історичних причин існування даного правила (інституту) в кожній із порівнюваних систем.

Крім того, цей же учений сформулював ряд “аксіом порівняльного правознавства”, наведемо одну з них – “Право, як мова чи музика, є нормативним вираженням історії, психіки, психології, традицій і культури кожного народу (не може бути двох ідентичних національних правових систем у світі)”;

3) історико-правовий метод полягає в тому, що явище (наприклад, держава, право чи їх компоненти) пізнається через призму умов його виникнення і основних етапів розвитку. Історична ситуація завжди суттєво впливала на форму і зміст держави і права, тому не враховувати її було би упущенням. Коли говоримо про історико-правовий метод, то не слід асоціювати його лише з кількастолітньою історією. По суті, кожна правова норма, кожен правовий інститут, те чи інше правове явище мають власну “історію” – умови виникнення, етапи розвитку, зміну кількісних і якісних ознак. Наприклад, інститут президентства в Україні (як інституційно-правове утворення) був створений у 1991 р., кілька разів істотно змінювався, ряд факторів впливали на процес його еволюції.

Глава 2. Виникнення держави

Походження держави і права – одна з ключових проблем науки теорії держави і права. Тривалий час вона трактувалася так, як її описав Ф. Енгельс у відомій праці “Походження сім’ї, приватної власності і держави”. В радянські часи вчені не сміли виходити за межі схем, викладених цим класиком марксизму. В останні роки найбільш відомою працею на цю тему став посібник Т.В Кашаніної “Происхождение государства и права. Современные трактовки и новые подходы” (М., 1999).

1.Загальна характеристика первісного суспільства

Почнемо з того, що людиноподібні істоти з’явилися на землі близько двох мільйонів років тому назад. Цих представників людського роду ми називаємо homo habilis – homo erectus (людина вміла – людина прямоходяча), тоді як сучасна людина (homo sapiens – людина розумна) з’явилася близько 200 тисяч років назад.

Первісний лад був найтривалішим за часом етапом історії людства. Ця епоха закінчилася близько п’яти тисяч років назад. Вважається, що перші державні утворення виникли в Азії та Африці на рубежі четвертого і третього тисячоліть до народження Христового, в Америці – в першому тисячолітті, а в інших регіонах земної кулі – ще пізніше.

Насамперед відзначимо, що первіснообщинний лад пройшов у своєму розвитку кілька етапів. Перший етап – стадія становлення, епоха праобщини, другий етап – епоха родової общини і, нарешті, третій етап – епоха класоутворення і розпаду первісного суспільства. Лише в період третього етапу поступово, в силу удосконалення знарядь праці і розвитку кваліфікації самої людини, людство переходить від присвоюючої економіки до економіки, що виробляє. Саме перехід до виробництва привело до розкладу первісного і становлення соціально неоднорідного суспільства. Цей поворотний момент відбувся в період неоліту (нового кам’яного віку) і отримав назву “неолітичної революції”.

Змінювалися й шлюбні відносини. Спочатку вони характеризувалися як ендогамні, тобто такі, що передбачали шлюб всередині певної спільноти. Потім поступово став установлюватися звичай екзогамії, тобто заборони шлюбних відносин всередині роду і припис до здійснення таких відносин за його межами.

Якщо говорити про структуру первісного суспільства, то відзначимо, що первісні люди жили одинокими сім’ями або родами чисельністю 20-30 чоловік. Роди групувалися у фратрії. В свою чергу, фратрії об’єднуються в племена. Укрупнення суспільних структур було вигідним для усіх: воно дозволяє успішніше протистояти силам природи, використовувати досконаліші знаряддя і способи праці, відбивати напади сусідів, вести боротьбу за захоплення території. Плем’я виступало верховним власником території, носієм певних культів. Крім того, з метою захисту чи нападу племена об’єднувалися в союзи племен.

2. Влада і органи управління в первісному суспільстві

Первісна спільнота людей в своїй основі мала чоловічу ієрархію, котра була побудована на вікових і особистісних якостях. На базі біологічної основи поступово виникають і соціальні корені первісної влади. В першу чергу це стало проявлятися в тому, що стали формуватися спеціальні органи управління – в такий спосіб зароджується прототип перших ранніх державних утворень.

У первісному суспільстві на думку російського вченого Кашаніної Т. М. можна виділити шість типових органів соціального управління:

Старійшини. Під ними розуміються керівники, глави сімей або родів. Старійшиною могла стати зріла людина з такими особистісними якостями як життєвий досвід, мудрість, організаційні здібності, велика сила волі. Старійшину, як правило, не обирали, ними ставали фактично, тобто всі родичі мовчазно визнавали особисту перевагу цієї людини, за що її боялися і поважали. Старійшина організовував повсякденне життя первісних людей, вирішував спори між ними. Необхідно підкреслити при цьому, що старійшина все ж не переставав брати участь у суспільному виробництві.

Рада старійшин. На дещо пізнішій стадії розвитку первісного суспільства, коли людська популяція стала розростатися, а роди об’єднуватися у фратрії, почало виникати коло питань, спільних для усіх сусідніх общин (сімей, родів). Коли такі питання необхідно було вирішити, збирали керівників усіх сімей (родів). Серед них виділявся головний. Рада старійшин вирішувала спори між родами, узгоджувала дії сімей общини у проведенні сільськогосподарських робіт тощо.

Військові начальники. Військовоначальники – це глави племен. Об’єднання родів, фратрій в племена частіше всього мало місце для захисту території або для нападу на інше плем’я. Тому військовоначальниками ставали особи, котрі відрізнялися особливими фізичними якостями: силою, вмінням, хоробрістю, задатками організації нападу чи оборони.

Ради військовоначальників. Ці органи збиралися для того, щоб вирішити такі питання як продовження наступу на ворога чи повернення, вироблення тактики бою тощо.

Збори дорослих членів (воїнів). У різних регіонах земної кулі порядок скликання цього органу і його склад були різними. У Середземномор’ї збиралися саме всі дорослі. У північних племенах практикували скликання воїнів. Разом з тим, збори важко представляти як основний орган управління і, тим більше, як основу так званої первісної демократії, на чому акцентував увагу Ф. Енгельс у своїй відомій праці ”Походження сім’ї, приватної власності і держави”.

Жреці (шамани, священики, знахарі). Цей орган управління займався організацією духовного життя первісних людей. В той час, не розуміючи навколишній світ і пересвідчуючись щодня в силі природи, люди приписували надприроднім силам багато явищ. Жреці в таких умовах ставали зв’язуючою ланкою між людьми і різними богами. Вони допомагали “задобрити” богів шляхом вчинення культових обрядів і жертвоприношень. Це надавало первісним людям силу, так як відволікала їх свідомість від можливої боротьби з небезпекою, дозволяла їм спокійно зосередитися на творчій роботі.

Слід відзначити, що в первісному суспільстві не було розподілу влади на господарську, військову й культову. Складна організація влади – атрибут лише зрілого первісного суспільства. Загальним правилом для первісного суспільства є наявність “універсального керівника”, який організовував всі напрямки його функціонування.