Основна література:

1. Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А.Колодного. – К., 2000.

2. Дисциплінарне релігієзнавство. Навчальний посібник. − Київ, 2010.

3. Гараджа В. Социология религии. – М., 1996.

4. Кислюк К.В., Кучерук О.М. Релігієзнавство. − К., 2007.

5. Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігії: Підручник. - К., 2004.

6. Основы религиоведения: Учебное пособие / Под ред. И.Н. Яблокова. − М., 1998.

7. Религиоведение: Энциклопедический словарь. − М., 2006.

8. Черній А.М. Релігієзнавство. Підручник. − К., 2008.

Додаткова література:

1. Бодак В. Релігія і культура. − Дрогобич, 2005.

2. Виговський Л. Функціональність релігії. − К., Хмельницький, 2004.

3. Довинюков А.С. Свобода совести (анализ. практика, выводы) // Гос. и право. − 1995. − № 1.

4. Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії. − К., 1996.

5. Доусон К.Г. Религия и культура. − СПб., 2000.

6. Дулуман Є.К. Релігієзнавство як наука і навчальна дисципліна // Людина і світ. − 1992. − № 9-10.

7. Кимилев Ю. Философия религии: Систематический очерк. − М., 1998.

8. Колодний А. Феномен релігії. − К., 1999.

9. Красников А.Н. Методологические проблемы религиоведения. Учебник для вузов. − М., 2007.

10. Ларионова В.К. Феноменология религии. Учебное пособие для студентов специальности «религиоведение». − Ивано-Франковск, 2010.

11. Малерб М. Религии мира. − М., 1997.

12. Митрохин Л.М. Философия религии. − М., 1993.

13. Морозова Л.А. Государство и церковь: особенности взаимоотношений // Госуд. и право. − 1995. − № 3.

14. Мюллерсон Р.А, Права человека: идея, норми, реальность, М., 1991На пути к свободе совести. − М,, 1990.

15. Права человека в истории человечества и в современнои мире. − М., 1989.

16. Религиоведение: Энциклопедический словарь. − М., 2006.

17. Савельев В.Н. Свобода совести : история и теория. М., 1991.

18. Клочков В,В. Религия, государство, право. М., 1979.

19. Черній А. Духовна сутність релігії. − К., 1995.

20. Філіпович Л.О. , Колодний А.М. Що таке релігія // Людина і світ. − 1992. − № 9-10. − С. 17-20.

Т. 18.: Національно-державні релігії країн Сходу: Китаю, Індії, Ірану, Палестини

Мета: усвідомити основи релігійно-філософського світогляду вказаних країн. Ознайомитися з історією релігій, їх сьогоденням, здійснити філософський аналіз основних теологічних понять.

Основні поняття: культ “Неба”, культ предків, гуманність, етикет, даосизм, Лао-цзи, Дао, недіяння, Веди, брахманізм, аскет, Атман, Брахман, карма, перевтілення, йога, медитація, Бхагавад-Гіта, Крішна, бхакті, гуру, мантри, джайнізм, індуїзм, “Тримурті”, Дхарма, Махабхарата, закони Ману, мокша, сансара, каста, варна, веданта, неоведантизм, зороастризм, іудаїзм, Тора, Талмуд.

План лекції:

1. Соціально-етична доктрина Конфуція та духовно-практична система Лао-цзи.

2. Особливості та взаємозв’язок ведичних релігій Індії: ведизму, брахманізму, індуїзму.

3. Становлення іудаїзму як монотеїстичної релігії.

Семінар: Національно-державні релігії країн Сходу:

Китаю, Індії, Палестини.

План:

1. Порівняльна характеристика релігійно-філософських доктрин конфуціанства і даосизму.

2. Особливості індуїстського віровчення та культу.

3. Релігія класичного іудаїзму.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Підготовка до першого питання потребує осмислення суті двох релігійно-філософських систем – конфуціанства та даосизму. Погляди Конфуція мали соціальне спрямування. Основними положеннями, які згодом створили підвалини віровчення та релігійної практики цієї доктрини, стали культи Неба, пращурів та ідеальної людини, а також культ церемоній, як закону суспільного буття, побудованого за веліннями Неба. Небо у конфуціанстві є найвищою силою, запорукою справедливості на землі, гарантом порядку в суспільстві. Небо – це доля, рок, Дао. Право керувати країною надається лише доброму і турботливому володарю – справжньому Сину Неба.

Особливого розвитку набув старовинний китайський культ предків. Синівське вшанування батьків (культ сяо) − стало найвищою цінністю. Важливою, за Конфуцієм, є концепція «виправлених імен», яка обгрунтовує спроби привести всі речі у відповідність з їх попереднім значенням. Основою всіх відносин Конфуцій вважає Жень – гуманність. Гуманність та етикет були універсальними правилами життя в суспільстві. Вимога дотримання всіх конфуціанських правил і формальностей перетворила етику на релігію.

Основою філософії і релігії даосизму (засновник Лао Цзи) є вчення про Дао, що є першоджерелом, законом всього існуючого, що забезпечує порядок у Всесвіті і людському житті. Вища мета даосів – досягнення безсмертя, що спонукало до розробки численних вчень про шляхи і засоби його реалізації. Обов’язковим при цьому є упорядкування способу життя, творення добрих справ − їх має бути 300, а для вічного життя вимагалося 1200. Не допускалося жодного поганого вчинку, оскільки це автоматично ліквідовувало відлік добрих справ. Даоси намагалися знайти еліксир безсмертя, тому займалися алхімією, магічними обрядами. Вони також були добрими астрологами. Внаслідок цього даосизм конкурував з конфуціанством. Ідеал суспільства і людини відмінний від конфуціанського. Мудрець, що наслідує Небо, є абсолютно бездіяльним. Даоси засуджували війни, оскільки шлях Дао є виключно мирним.

2. Потрібно пам’ятати, що в основі віровчення індуїзму, як і у брахманізмі, знаходиться концепція перевтілення (реінкарнації), карми (закону долі) та сансари (колооберту душ у Всесвіті). Разом вони утворюють вчення індуїзму про мокшу (спасіння), згдіно якого бессмертна душа (атман) шляхом нескінчених перевтілень досягає злиття з світовим Абсолютом (Брахмою). Індуїзм є політеїстичною релігією. Сьогодні самостійний культ Брахми майже відсутній. Перевага віддається богам Вішну і Шиві, внаслідок чого і виникло два основних напрями. У вішнуїзмі головним постає бог Вішну (за Рігведою – бог землеробства і скотарства). Це уособлення життєвої сили на землі. З усіх численних перевтіень Вішну найважлиішим є Крішна − Верховна особа Господа. Сучасні послідовники вішнуїзму називаються вайшнавами (відданими Крішні). У шиваїзмі Шива поєднує в собі протилежні риси: водночас він є носієм смерті та життя. Наголошується на культі родючості. Шива разом зі своєю дружиною Калі є носієм шакті – творчого початку, що забезпечує появу всього живого в природі. Також здійснює функцію покарання за гріхи.

В інуїзмі розроблено декілька шляхів, що дозволяють досягнути спасіння різними шляхами: практичною любов’ю і служінням ближнім; виконанням числених обрядів та церемоній; постійним медитуванням та практикуванням йоги; читанням філософських книг та пошуком мудрості. Індуїзм відноситься до тих релігій, які не монополізують істину і визнають можливість спасіння для всих хто прагне до вдосконалення.

3. Необхідно зауважити, що релігія іудаїзму – це монотеїстична релігія, яка грунтується на божественному Одкровенні − втіленому в Законі (Торі), даному Богом Яхве. Основу його становить Декалог (10 заповідей), який іудеї через пророка Мойсея отримали на горі Синай та 613 додаткових обрядових вимог. Суттю іудаїзму є вірування у те, що Бог уклав Завіт (договір, угоду) з народом Ізраїлю про те, що люди будуть служити і визначати лише єдиного Бога і за це отримують благословення, а в майбутньому до них прийде спаситель − Месія (Машиах), який остаточно утвердить панування богообраного народу над усіма племенами.

Священне Писання іудаїзму − Танах, що писалося з X по I ст. до н.е., складається з Тори (Закону), Небеїм (писань пророків) та Кетувім (історичних книг). У III ст. було кодифіковано коментарі на Тору − Мішну, а в IV-V ст. до них додано коментарі на Мішну − Гемару. Разом Мішна та Гемара становлять Талмуд.

В обрядовій сфері центральну роль відводилося поклонінню Богу та принесенню жертв у Храмі, який був побудованим царем Соломоном. Основними святами є Песах (Великдень), Суккот (свято кущів), Рош-Ашана (Новий рік), Йом-Кіпур (день спокути), Ханука (освячення). Історична доля єврейського народу склалася дуже важкою. Після чисельних завоювань євреїв асірійцями, вавілонянами, греками, їх Храм та столицю Єрусалим було зруйновано, а самих євреїв виселено з Палестини. Треба зазначити, що християнство грунтується на основних релігійних засадах іудаїзму та успадковує його священні книги (Старий Завіт), які, в сукупності з Євангеліями та іншими книгами Нового Завіту, складають Святе Письмо хритиянства − Біблію.