Питання для самостійної роботи:

1. Формування християнської літератури: канонічні та апокрифічні книги.

2. Вселенські собори, їх значення в історії становлення християнства.

3. Православне чернецтво та його витоки.

4. Проблематика церковно-державних відносин в православ’ї.

5. Православна Церква і проблема екуменізму.

6. Стан богословської думки в сучасному православ’ї.

Методичні вказівки до самостійної роботи:

1. Студентам потрібно знати, що християнська література поділяється на канонічну та апокрифічну. Канонічна (визнана ортодоксальною Церквою) зібрана в Святому Письмі християнства (Новому Завіті), основу якого становлять чотири Євангелія (від Іоана, Марка, Матвія та Луки). В них ідеться про земне життя Ісуса Христа: його народження, дитячі роки, хрещення в річці Іордані Іоаном Предтечею, а також трьохрічну діяльність, коли Він проповідував, творив чудеса та був розіп'ятий. Окрім Євангелій, до корпусу канонічних текстів належать Діяння апостолів, Послання апостолів, Апокаліпсис, які були написаними протягом I - на початку II століття. Назва «Новий Завіт», що об’єднала канонічні тексти, розкривається в настанові Ісуса Христа Своїм учням: «Заповідь нову даю вам: «Любіть один одного!».

Поряд з тим в християнстві завжди існувала неканонічна література (невизнана офіційною Церквою), яка містила часто альтернативні вчення та ідеї. Ці тексти мали назви аналогічні до канонічних. Вони були написані у кінці II – протягом III-IV ст. християнами, що розійшлися з офіційною Церквою (гностиками та ін.).

2. Питання Вселенських соборів потребує розуміння їх значення та ролі в історії становлення християнства. Після того, як нова релігія отримала статус державної (325 р.), потрібно було напрацювати християнську ідеологію та надати їй канонічного статусу. Потрібно також було розробити та затвердити релігійний культ, вирішити низку питань організаційного характеру. Це все знайшло своє відображення у роботі Вселенських соборів, яких загалом було сім, але два перші з них (324 р. та 381 р.) мали особливе значення. Саме на них було затверджено християнський Символ Віри, який складається із 12 основних догматів і які становлять концентрований вираз християнської ідеології.

3. Відповідаючи на перше питання варто вказати, що православне чернецтво виникає на християнському Сході у IV ст. як намір у віддаленості від світу максимально реалізувати ідеали Євангелія. Засновниками чернецтва були Антоній Великий (250-350) та Пахомій Великий (252-340), які в Єгипетській пустелі Фіваїда заснували, відповідно, одноосібне та спільножитне чернецтво. Під час постригу монах дає три обітниці: безшлюбності, послуху та відмови від приватної власності. Монахи практикують духовні вправи: мовчання, неперервну молитву, пам’ять про смерть, самотність, каяття, аналіз власних гріхів. Вони реалізують аскетичний спосіб життя, який полягає у постійних зусиллях проти зла в собі, боротьбі з пристрастями, праці, обмеженні власних бажань і потреб. Найбільш досконалі отримують дари святості: мудрості, чудотворіння, прозорливості, силу зцілювати. Існують три рівні чернецтва: послушництво, мала схима та велика схима. Серед найбільш досконалих форм ченців виділяються пустельники, самітники, стовпники, старці − духовні наставники. Життя в монастирях регулювалося Уставами, серед яких найвідомішими були Єрусалимський та Студійський. Керують монастирями ігумени. Ченці займалися духовним наставництвом і вихованням, просвітництвом мирян, надавали допомогу нужденним, захищали віру від єресей, демонстрували взірці морального життя, створювали церковне мистецтво. Можливе чернецтво не лише в монастирі, але й у миру.

4. Відповідаючи на друге питання необхідно пояснити історичні моделі церковно-державних відносин в православ’ї. Першою моделлю є церковно-державна діархія (так звана симфонія), яка передбачала узгодження інтересів церкви і державної влади. В цій ситуації держава гарантувала монопольне існування церкві, а остання ідейно обслуговувала державу. У своїй поміркованій формі ця модель втілилася в історії ранньої Візантії, Київської Русі X-XIV ст. та сучасній Греції. Часто в реальності партнерські відносини перероджувалися в панування держави над церквою − цезаропапізм. Ця модель реалізувалася у пізній Візантії, Російській імперії. Другою моделлю є церковно-державна етнархія, яка передбачала повне злиття духовної і світської влади в руках православного патріарха. Ця модель реалізувалася у Росії часів патріарха Нікона XVII століття та під час перебування Константинопольського патріархату під владою турків у XV-XVIII ст. Третя антагоністична модель жорстокого переслідування церкви державою. В цій ситуації церква фактично не мала ніяких прав в суспільстві. Ця модель була реалізована в часи гонінь ранньої церкви, в СРСР та Албанії. Четверта модель церковно-державної автаркії (розрізнення, виокремлення), яка передбачає автономне, гарантоване законом, існування церкви у державі, коли влада і церква не втручаються у справи одне одного. Ця модель характерна для демократичних спільнот. Кожна з названих моделей має свої підвиди. Отже, православ’я знає чимало варіантів церковно-державних відносин, але найкращою для реалізації християнської місії та збереження внутрішньої незалежності Церкви є демократична модель відносин.

5. Відповідаючи на третє питання варто пояснити як православна церква ставиться до екуменізму. Поясність, що екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах православні приймають участь з 20-х рр. XX ст. Серед основних питань цих зустрічей постають: подолання розбіжностей в розумінні істин віри, обговорення проблемних питань у відносинах між церквами. У православ’ї є два підходи до екуменізму: помірковані та радикали. Перші вважають можливим взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков не дивлячись на догматичні відмінності. Найбільш прийнятною тут є формула: «досягнення єдності у багатоманітності» (наприклад Константинопольський патріархат). Другі стверджують неможливість і навіть гріховність участі в екуменізмі. На їх думку з тими, хто знаходиться поза Церквою неможливе примирення. Найбільша православна церква РПЦ підтримує екуменізм, але лише для «проповіді істини православ’я».

6. Відповідаючи на четверте питання необхідно пояснити, що в сучасному православ’ї існує три парадигми богословського мислення: академічна теологія, неопатристика та православний неоєвангелізм. Академічна теологія формується у XVIII-XIX ст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східно-православне богослов’я. Представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської Академії. Православна неопатристика виникає в 30-х рр. XX ст. Її засновниками були Г. Флоровський та В. Лоський, які проголосили лозунг «повернення до отців», оновлення і відродження ідей патристики засобами сучасної думки. Неопатристика на сьогодні є провідною парадигмою православної теології, переважна більшість православних теологів є представниками неопатристики. В межах неопатристики можна виділити три напрями: неопатристичний об’єктивний ідеалізм (Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос, Юстин Попович, Й. Бер, Й. Брек, Й. Манузакіс), неопатристичний екзистенціалізм (В. Лоський, Х. Яннарас, Йоанн Зізіулас) та неопатристична синтетична теологія (Д. Станілоає). Останнім часом розвивається православний неоєвангелізм, який орієнтує теологію на євангельські принципи. Цю теологію розвивають Й. Шмеман, Антоній Сурозький. В цілому сучасна православна теологія