Методичні рекомендації до семінару:

1. Відповідаючи на перше питання необхідно зазначити, що термін Новий завіт використовується у двох значеннях − книги, збірки канонічних християських текстів та Одкровення християнської релігії, нової угоди, яку уклав Ісус з людьми. Основні ідеї Нового Завіту стали основними положеннями християнства. В Новому Завіті серед найбільш важливих є ідеї втілення Бога (єднання з людською природою), смерті Христа за гріхи людей, його Воскресіння з мертвих, вознесіння на небо та очикування приходу Спасителя в майбутньому. Разом ці ідеї закладають фундамент для християнства як асолютно нової релігійної доктрини, в якій людина набуває перспективу стати богоподібною, увійти в майбутнє Царство Бога. Святість стає можливою через віру, служіння та любов до Бога.

У прощальній бесіді Ісус Христос сказав своїм учням: «Заповідь нову даю вам: любіть один одного!». Любов до людей, до навколишнього світу означала і любов до Бога. Христос, укладаючи Новий Завіт, відновлює внутрішній зв’язок людини з Богом. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети не в земному житті, а за його межами. Людські пошуки мають спрямовуватися на пошуки Царства Божого, куди увійдуть прості люди, здатні духовно оновитися, а не багаті й могутні. У Нагірній проповіді І. Христос проголосив найвищу цінність означеної простоти. «Блаженними», тобто благословенними є ті, хто добровільно зрікся пристрастей, погорди, хто прагне правди. Духовне служіння можливе через покаяння та удосконалення «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний!». Віра у воскресіння Христа із мертвих, яке довело його божественність, стала наріжним каменем християнства.

2. Потрібно знати, що ідейними витоками християнства є, переважно, основні ідеї іудаїзму (Старого Завіту), а також релігійно-філософське вчення Філона та Сенеки про природжену гріховність людини та необхідність врятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Філософське, ще з часів Геракліта, вчення про Логос теж знайшло свій вияв у релігійній ідеології. Тут Логос постає як посередник між Богом і людьми. Ним є Син Божий – Ісус Христос.

Перші християни жили громадами («екклесіями»). Зростання чисельності християнських громад потребувало упорядкування їх внутрішнього життя. З’являються диякони, що допомагали виконувати службу Божу, далі – єпископи. Це фактично була перша ієрархічна посада, яка дала початок кліру – християнському духівництву.

3. Відповідаючи на третє запитання необхідно розкрити особливості ортодоксального віровчення, духовної практики та культу. Джерелами віровчення та практики християнства виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Символ віри, догмати (істини віри), вчення отців Церкви, збірки канонів (рішень Вселенських та помісних Соборів). Ортодоксальні богослови наголошують, що Переказ − це не лише традиції, але й розкриття Одкровення та життя Духу в історії. Тому ортодоксія не лише незмінно зберігає вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжує християнську елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Біблію в східному християнстві тлумачать як частину Переказу, розрізняючи Переказ і місцеві традиції. Основними особливостями традиційного християнства є: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів; помісний (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборний спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; посилання на авторитет отців Церкви; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».

Найважливіші положення християнства зафіксовані в догматах, прийнятих на Вселенських Соборах. Основними догматами християнства є догмат Трійці − Бог є трьома Особами об’єднаними однією сутністю; догмат Боговтілення − віра в те, що Бог став Людиною; догмат спокути − віра в те, що Христос помер на хресті за людство; догмат Воскресіння − віра в те, що Христос після смерті воскрес, що є запорукою майбутнього воскресіння всіх людей; догмат Суду. Важливими є й інші догмати, які стверджують ідеї безсмертя душі, рай та пекло.

Починаючи з XIV ст., православні богослови акцентують увагу на наступних проблемах: розділенні в Богові природи та енергії, вченні про апофатичне богопізнання, концепції теосису (обожнення), важливості містичного досвіду. Ці вчення визначають духовну практику східної Церкви. Остання бачить призначення людини у досягненні ідеалу обожнення − людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. Робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ. Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. В богослужінні та церковних символах зримо виражається суть православного віровчення: «Православ’я − літургійна релігія». Участь у церковних таїнствах робить можливим «Життя у Христі».

Найважливішими елементами християнського культу є таїнства, яких нараховують сім. Християнські таїнства – це культові дії, через які, згідно зі вченням Церкви, передається віруючому Божественна благодать. Хрещення, миропомазування, сповідь, причастя, шлюб, маслосвяття, рукопокладання. Причащання або ж євхаристія (гр. «благодаріння») – центральне таїнство християнського культу, яке символізує Тіло і Кров Сина Божого, прийняття яких означає причетність віруючих до спокутної жертви І. Христа і до Церкви. Це таїнство здійснюється під час Літургії. Серед культових дій найпоширенішими є молитва, поклоніння іконам, мощам святих, християнським реліквіям і святим місцям.

Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (національних) церков, але за своєю суттю є єдиною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Кожна церква має свого предстоятеля (патріарха чи митрополита), священний Синод, єпископів, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір включає три рівні: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Константинопольську, Александрійську, Антиохійську, Єрусалимську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних входять: Кіпрська, Синайська, Японська, Фінська, Українська. На сьогодні продовжується процес формування автокефальних церков. За статус автокефалії борються православні в Україні, Македонії. Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії немає. Традиційно після надання автокефалії церквою-матір’ю своїй автономній церкві, її мають підтримати усі церкви світового православ’я. Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. Провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими історично обтяжені. Для остаточного виробляння механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

4. Відповідаючи на четверте запитання необхідно показати проблеми, тенденції та перспективи розвитку сучасного православ’я. Сучасне православ’я має чимало проблем. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Як наслідок потребують перегляду чимало канонів та правил прийнятих в церкві в епоху Середньовіччя. Вимагають серйозного обговорення чимало церковних питань: адміністративних, етичних, міжцерковних, які не відповідають вимогам часу. Зокрема досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії. Конче необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до християнських церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Потребують оновлення православний культ та судоустрій. В той же час, на шляху скликання Собору постають багато як об’єктивних так і суб’єктивних перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква існує в умовах різних національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

В сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки виживання церкви в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, збільшенням ролі ідеології постмодернізму позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.