Референтні групи.

Поведінка людини, її цінності і переконання формуються під впливом тієї групи з котрою людина себе ототожнює. У своєму щоденному житті людина постійно порівнює себе з іншими, щоб окреслити свою поведінку (хто я?). Це порівняння відбувається найчастіше автоматично, без довгих роздумів, проте, якщо індивід приймає якесь важливе для нього рішення, скажімо, яке стосується вибору чи зміни професії, школи, місця проживання тощо, то таке порівняння є свідомим.

Оскільки усі люди належать до багатьох груп, кожна з яких є унікальною субкультурою (наприклад, сім'я, компанія друзів, професійна, конфесійна, етнічна група тощо), то зразки поведінки тієї ж людини у різних групах також відрізняються. Це не означає, що люди є поведінковими хамелеонами, які постійно змінюють свою поведінку, свої цінності, мотивації і переконання, залежно від того, з якою групою вони себе ототожнюють у конкретний момент. Люди обов'язково виділяють важливіші для себе групи, через призму цінностей яких будують свою поведінку.

Соціальні групи, на які індивід орієнтується при оцінюванні і формуванні своїх поглядів, почуттів і дій називають референтними групами.

Референтна група може бути, а може й не бути групою до якої індивід належить реально. Досить часто референтна група стає лише джерелом психологічної ідентифікації. Люди можуть орієнтуватися у своїй поведінці на соціальну групу, до якої вони не належать. Це допомагає пояснити деякі суперечності у поведінці певних індивідів, наприклад, революціонер — виходець із привілейованих верств.

Референтні групи виконують не тільки нормативні, але й порівняльні функції. Індивід намагається жити відповідно до стандартів групи, яка є для нього референтною. Він культивує у собі відповідні життєві принципи, смаки, політичні та інші погляди тощо. Якщо ж група, до якої індивід реально належить, є далекою від групи, яка є для нього референтною, в нього виникає відчуття відносної депривації (кривди) — тобто невдоволення, зумовлене розривом між тим, що у людини є насправді й тим, що вона хотіла би мати.

Із цієї залежності між референтною групою і почуттям депривації випливають певні соціотехнічні висновки щодо того, як оптимально організовувати вплив на індивідів, з метою їх виховання, стимулювання соціальної активності тощо. Якщо намагатися нав'язати індивідам чи групам цінності і норми поведінки тих груп, які розташовані на вищому рівні соціальної ієрархії, це не викличе в індивідів і груп нічого іншого, крім почуття депривації. Тому завжди необхідно задавати цілі таким чином, щоб люди могли повірити у можливість їх досягнення. Наприклад, від найгіршого учня у класі недоречно вимагати, щоб той рівнявся на найкращого, оскільки він відчуває надто велику дистанцію, яка лежить між ними, брак здібностей і можливостей для подолання цієї дистанції. Доречніше орієнтувати об'єкти впливу на індивідів чи групи з такими самими вихідними даними чи з подібним станом депривації, які все-таки зуміли поліпшити своє соціальне становище.

3. Поняття соціального класу.

Несмотря на то, что социальный класс является одним из центральных понятий в социологии, относительно содержания этого понятия у ученых до сих пор нет единой точки зрения. Впервые развернутую картину классового общества мы находим в работах К. Маркса. Можно сказать, что социальные классы у Маркса - это экономические детерминированные и генетически конфликтные группы. Основой разделения на группы является наличие или отсутствие собственности. Феодал и крепостной в феодальном обществе, буржуа и пролетарий в капиталистическом обществе - это антагонистические классы, которые с неизбежностью появляются в любом обществе, имеющим сложную иерархическую структуру, основанную на неравенстве Несмотря на пересмотр, с точки зрения современного общества, многих положений классовой теории К. Макса, некоторые его идеи остаются актуальными в отношении существующих в настоящее время социальных структур. Это в первую очередь относится к ситуациям межклассовых конфликтов, столкновений и борьбы класса за изменение условий распределения ресурсов. В связи с этим учение Маркса о классовой борьбе в настоящее время имеет большое количество последователей среди социологов и политолог многих стран мира. Субкультура социальных классов. Каждый социальный класс - это система поведения, комплекс ценностей и норм, стиль жизни. Несмотря на влияние доминирующей культуры, каждый из социальных классов культивирует свой ценности, модели поведения и идеалы. В современном обществе социальная дистанция между представителями социальных классов сократилась. Тем не менее мы наблюдаем весьма значительные различия в нормах поведения, идеях и образе жизни у различных классов нашего общества. Это находит выражение в существовании специфических отличительных и культурных черт. Например, наличие машины определенной марки, качество одежды и манера одеваться характеризуют "нового русского" как представителя возрождающего класс собственников. Модели классовой структуры общества. В настоящее время существует большое количество моделей классовых структур, причем социологи сейчас приходят к мнению, что в современном обществе основа этих структур остается неизменной, а меняются лишь отдельные структурные единицы в зависимости от культурных, экономических, структурных и других особенностей каждого общества. Среди моделей стратификации, принятых в западной социологии, наиболее известной следует считать модель У. Уотса, которая явилась результатам исследований, приведенных в 30-х годах в США. Следует сказать, что все современные западные модели классовой структуры общества в той или иной степени содержат элементы модели Уотсана. При проведении исследований Уотсон и его коллектив первоначально ориентировались на достаточно простую трехзвенную систему классового разделения общества: высший класс, средний класс, низший класс. Однако результаты исследования показали, что целесообразно внутри каждого из этих укрепленных классов выделить промежуточные классы. В итоге модель Уотсона приобрела следующий вид: Высший-высший класс составляют представители влиятельных и богатых династий, обладающих весьма значительными ресурсами власти, богатства и престижа в масштабах государства. Их положение столь прочно, что практически не зависит от конкуренции, падения курса ценных бумаг и других социально-экономических изменений в обществе. Низший-высший класс составляют банкиры, видные политики, владельцы крупных фирм, которые достигли высших статусов в ходе конкурентной борьбы или благодаря различным качествам. Они не могут быть приняты в высший класс, так как либо считаются выскочками, либо не имеют достаточного влияния во всех областях деятельности данного общества. Обычно представители этого класса ведут жесткую борьбу и зависят от политической и экономической ситуации в обществе. Высший-средний класс включает в себя преуспевающих бизнесменов, наемных управляющими фирмами, крупных юристов, врачей, выдающихся спортсменов, научную элиту. Представители этого класса не претендуют на влияние в масштабах государства, однако в довольно узких областях деятельности их положение достаточно прочно и устойчиво. В своих областях деятельности они обладают высоким престижем. О представителях данного класса обычно говорят как о богатстве нации. Низший средний класс составляют наемные работники - инженеры, средние и мелкие чиновники, преподаватели, научные работники, руководители подразделений на предприятиях, высококвалифицированные рабочие и т.д. В настоящее время этот класс в развитых западных странах наиболее многочисленен. Основные его устремления - повышение статуса в рамках данного класса, успех и карьера. Высший-нисший класс составляют в основном наемные рабочие, которые создаю прибавочную стоимость в данном обществе. Являясь во многих отношениях зависимым от высших классах в отношении в получении средств к существованию, этот класс на протяжении всего времени своего существования боролся за улучшение условий жизни. Нисший-низший класс составляют нищие, безработные, бездомные, иностранные рабочие и другие представители маргинальных групп населения.

4.Поняття соціального простору. Соціальна стратифікація. Соціальнамобільність. Соціальна маргінальність. 

СОЦИАЛЬНОЕ ПРОСТРАНСТВО — термин, введенный П. Бурдьё (см.) в работе "Физическое и социальное пространство" (1990) для обозначения абстрактного пространства, конституированного ансамблем подпространств или полей, которые обязаны своей структурой неравному распределению отдельных видов капитала. С.П. может также восприниматься в форме структуры распределения различных видов капитала, функционирующей одновременно как инструменты и цели борьбы в различных полях. Реализованное физически С.П. представляет собой распределение в физическом пространстве различных видов благ и услуг, а также индивидуальных агентов и групп, локализованных физически и обладающих возможностями присвоения этих более или менее значительных благ и услуг. Распределения благ и услуг, соответствующих различным полям, накладываются друг на друга, следствием чего является концентрация наиболее дефицитных благ и услуг, а также их владельцев в определенных местах физического пространства, противостоящих во всех отношениях местам, объединяющим наиболее обездоленных. Причем места скопления дефицитных благ не могут рассматриваться иначе, как в соотношении с местами, лишенными этих благ. С.П. — это не физическое пространство, но оно стремится реализоваться в нем более или менее точно и четко. То пространство, в котором мы обитаем и которое мы познаем, является социально обозначенным и сконструированным. Физическое пространство - это социальная конструкция и проекция социального пространства, социальная структура в объективированном состоянии, объективация прошлых и настоящих социальных отношений. Социальные агенты, а также предметы, обозначенные как собственность агентов, помещены, согласно Бурдье, в некое место С.П., которое может быть охарактеризовано через его позицию по отношению к другим местам и через дистанцию, отделяющую это место от других. С.П. стремится преобразоваться более или менее строгим образом в физическое пространство с помощью искоренения или депортации некоторых людей. С.П. вписано одновременно в объективные пространственные структуры и в субъективные структуры, которые являются отчасти продуктом инкорпорации объективированных структур. Места и площади присвоенного физического пространства обязаны своей дефицитностью тому, что они являются целями борьбы, происходящей в различных полях. Эта борьба может принимать как индивидуальные формы (пространственная мобильность, внутри- и межпоколенная мобильность), так и осуществляться на коллективном уровне.

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ре­сурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспіль­стві в певний історичний період.

Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституцій-ними механізмами, постійно відтворюється й модифікується.

Соціальна стратифікація має такі особливості:

• стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви перебувають у більш привілейованому стано­вищі порівняно з нижчими;

• кількість вищих верств значно менша, аніж нижчих. Стратифікація має такі основні виміри (критерії):

• прибуток, власність;

• освіта;

• влада;

• престиж.

Перші три критерії стратифікації- прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).

Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяль­ності в суспільній думці.

Цітирим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види:

• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;

• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;

•  професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості   їхніх функцій у житті суспільства.

Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критерія­ми прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство.

Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціаль­них структурах. Саме тому влада є тим чинником, який ви­значає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.

У наш час найбільш упливовою думкою щодо процесу формування соціальних верств є теорія стратифікації К. Девіса й У. Мура, в якій вони запропонували функціональне пояс­нення нерівності. Вони вважають, що суспільство є певним чином організованою сукупністю нерівноцінних позицій, одні з яких більш важливі для функціонування суспільства як цілого, інші - менш важливі (менеджер/вахтер). Соціальний порядок у суспільстві базується на розподілі індивідів за соціальними статусами (відповідно до їхніх функціональних можливостей, тобто за їхнім максимальним внеском у досягнення суспіль­ної мети), а також мотивації до виконання соціальних ролей, що цим статусам відповідають.

Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для роз­витку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "за­кладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.

Пояснення нерівності під кутом функціональної користі має свої вади, містить суб'єктивізм при оцінці функції та неспро­можний пояснити деякі реалії соціального життя.

З огляду на це, Т. Парсонс пов'язує конфігурацію соціаль­ної системи з панівною в суспільстві системою цінностей.

Ієрархія соціальних верств визначається сформованими уяв­леннями про значущість кожної з них, виходячи з чинної на певний період ціннісної системи.

При цьому розподіл людей на соціальні верстви відбувається за такими критеріями:

- якісні характеристики членів суспільства, що визнача­ються генетичними рисами та приписаними статусами (по­ходженням, здібностями та ін.);

- рольовий набір, який людина виконує в суспільстві (по­сада, рівень професіоналізму тощо);

- володіння матеріальними та духовними цінностями. Кожне суспільство має власну організацію соціальної нерівності. Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

•  рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти- суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості пере­ходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.

Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

Історія свідчить, що рівність у світі не зростає, однак під­вищення рівня життя загалом перетворює нерівність на при­пустиму та легітимну.

В суспільстві постійно відбуваються певні соціальні рухи, зміни. Ці соціальні переміщення призводять до змін у соціальній структурі суспільства, а також зміни соціальної стратифікації суспільства. Такі соціальні переміщення в соціології називають соціальною мобільністю.

Соціальна мобільність (лат. mobile — рух, рухливість) — це перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші.

Основоположником теорії соціальної мобільності прийнято вважати П. Сорокіна. Під соціальною мобільністю учений розуміє будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної позиції у соціальному просторі в іншу [9]. Соціальний простір за Сорокіним (під поняттям "соціальний простір" розуміється насамперед соціальна структура суспільства), має два основних класи координат — горизонтальний (наприклад, соціальні групи католиків, демократів, промисловців) і вертикальний (наприклад, єпископ — парафіянин, партійний лідер - рядовий член партії, управлінець — робітник), які є параметрами соціального простору. Тому існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Просування соціальний суб'єкт може здійснювати як у межах одного, так і другого параметру, а тому існують дві основні форми соціальної мобільності — горизонтальна і вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю мається на увазі перехід індивіда (соціального об'єкта) з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на тому самому рівні (наприклад, з одного громадянства в інше, з однієї родини в іншу, з однієї організації в іншу й т.д.). Під вертикальною соціальною мобільністю маються на увазі відносини, що виникають при переміщенні індивіда (соціального суб'єкта) з одного соціального прошарку в інший. Залежно від напрямку переміщення існує, згідно П. Сорокіну, два типи вертикальної мобільності: висхідна й спадна, у сучасній термінології відповідно соціальне сходження і соціальна деградація. Висхідні й спадні течії існують удвох формах: проникнення індивіда з нижнього шару в більш високий або створення індивідами нової групи й проникнення всієї групи в більш високий соціальний прошарок (наприклад, більшовики в Росії), і навпаки. Ситуацію в цілому П. Сорокін узагальнює так, як показано на мал. 3 [9].

Таким чином, вертикальна мобільність є вихідною з соціальної стратифікації суспільства, адже нагадаємо, що Сорокін виділяв три її типи — економічну, політичну і професійну, а тому кожній із цих форм стратифікації притаманна своя форма вертикальної мобільності.

Рис. 3. Види соціальної мобільності

Оскільки вертикальна мобільність спостерігається в будь-якому суспільстві, а між прошарками повинні існувати якісь шляхи, по яких індивіди переміщаються нагору або вниз із одного прошарку в інший, згідно П. Сорокіну, існують канали соціальної циркуляції, найважливішими з яких учений вважає такі: армія, церква, школа, політичні, економічні й професійні організації.

Останнім часом вирізняють ще й міжпоколінну мобільність, суть якої полягає у зміні соціального положення дітей по відношенню до їхніх батьків, а також мобільність в межах одного покоління, яка пов'язана з особистими успіхами індивіда або з його падінням соціальними "сходинками". Вивчення параметрів міжпоколінної мобільності є дуже важливим для встановлення фактора відкритості — закритості суспільства. У закритих суспільствах міжпоколінна мобільність майже неприпустима, адже у ньому існують жорсткі перепони між верствами, які подолати дуже складно. До таких суспільств, опираючись на теорію Е. Гідденса, можна віднести рабовласницьке, кастове і станове суспільства. Що стосується класового суспільства, то в ньому міжпоколінна мобільність зустрічається дуже часто, оскільки переміщення з соціальної групи в іншу є відкритими і бажаним. Проте, як вказує, П. Сорокін, розкриваючи основні принципи вертикальної мобільності, немає суспільств абсолютно закритих, які б не допускали вертикальної мобільності взагалі, так і не має абсолютно відкритих суспільств.

Суспільні трансформації сприяли виникненню соціально-політичних та економічних відносин якісно нового типу. Перехідне українське суспільство характеризується динамічністю, несформо-ваністю соціальної структури, яка відрізняється від структури розвинених суспільств. Незавершеність трансформаційних процесів зумовлює поширення невизначеності власної соціальної позиції, неадаптованість, низькі показники соціального самопочуття. Трансформація зачепила не лише підвалини політичної та економічної сфери, а й вплинула на ціннісно-нормативну сферу. В оцінках науковців та політиків сучасне українське суспільство нерідко заслуговує на епітет маргінальне.

маргінальність (від латинського margo - край, межа..

Досліджуючи міграційні процеси, Роберт Парк аналізує "особистість на межі" двох культур, які нерідко конфліктують між собою. Поняття маргінальна людина Р. Парк використовував для характеристики неадаптованості "культурних гібридів". Вчений характеризував маргінальність не лише як стан на межі, а й як приналежність одночасно до двох груп чи культур.

В основі природи маргінальної людини - почуття моральної дихотомії, перебування "в двох світах" одночасно, роздвоєння і конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові - ще не сформовані. Р. Парк відзначав, що періоди переходу і кризи в житті більшості людей схожі з тими, що переживає іммігрант, коли залишає батьківщину. Правда, на відміну від міграційних переживань, маргінальна криза визначалася ним як хронічна та беззупинна. Маргінал, за Р. Парком, набуває комплексу негативних психологічних ознак: серйозні сумніви у власній цінності, невизначеність зв'язків із друзями, острах бути ізольованим, хворобливу сором'язливість, самітність і надмірну мрійливість, гіпертрофоване занепокоєння щодо власного майбутнього, уникнення будь-якого ризикованого вчинку, нездатність насолоджуватися і впевненість у несправедливому ставленні оточуючих. Нерідко внутрішній конфлікт, моральна і психологічна криза, втрата соціальних орієнтирів завершується трагічно^*169. Тривалість перебування в стані дезадаптації закріплює риси маргінальності особистості та формує маргінальний тип.

У вітчизняній соціології набув поширення розгляд маргінальності в контексті розвитку суспільних відносин, як прояв відносин соціально-поляризованого суспільства, а не лише як наслідок етнокультурного конфлікту. Під маргінальністю розуміють "чи ситуацію, яка виникає при взаємодії різних соціальних груп, нерідко тих, що конфліктують; чи статус, обумовлений приналежністю до двох чи більше таких груп; або субкультури, які утворюються в сфері їх взаємодії. Маргінальність інтерпретується як наслідок значної соціальної дистанції між групами, що проявляється в відмінностях між цілями, які вони переслідують; ресурсами, якими вони реально володіють, або механізмами, які забезпечують їх інтеграцію. З іншого боку, маргінальність розглядається як наслідок довготривалої та всеохоплюючої взаємодії соціальних груп, зумовленої розподілом праці чи іншими об'єктивно діючими факторами. Взаємодія різних соціальних груп призводить до розхитування їх нормативно-ціннісних систем, що супроводжується порушенням соціальної регуляції поведінки₁, проявом асоціальності, негативним психічним станом індивідів.

По-перше, можна трактувати маргінальність як проекцію загальної маргінальної ситуації, характерної для українського суспільства загалом та окремих соціальних груп на межі двох соціальних структур. При цьомумаргінальну ситуацію вчений визначає як систему зовнішніх та внутрішніх умов існування, що виникає внаслідок широкомасштабних якісних нееволюційних суспільних змін, яким притаманна зміна державного устрою, трансформація соціальної структури та ціннісно-нормативної системи світосприйняття. Це - структурнамаргінальність, причиною якої є вилучення індивідів та соціальних груп із системи виробничої діяльності, відсторонення від виконання суспільних та політичних функцій, споживання духовних цінностей. В Україні численне безробіття, зубожіння значної частини населення, масова зміна соціального та професійного статусу зумовлюють маргінальну ситуацію.

По-друге, маргінальність - прояв перебування особистості в маргінальному статусі, що зумовлений індивідуальними обставинами, але однак під впливом маргінальності у першому значенні. Тобто, це - культурне (суб'єктивно-психологічне) трактування маргіна-льності, яке закладене представниками американської соціології.

Соціально-психологічна маргінальність характеризується внутрішньою конфліктністю, що зумовлює тривожність, настороженість, агресивність та відчуженість стосовно соціального середовища.

Соціальна та соціально-психологічна маргінальність описують різні феномени: не завжди соціальний маргінал має ознаки соціально-психологічної маргінальності. Підґрунтям для соціально-психологічної маргінальності у сучасному українському суспільстві є його рухливість та хаотичність у культурному, політичному та економічному сенсі^.