43

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..3

1.Стан та розвиток культури в другій половині 90-х років ХХ ст…………..7

2. Українська книга доби незалежності……………………………………….13

3. Розвиток театрального мистецтва…………………………………………...19

4. Розвиток кіноматургії………………………………………………………...24

5. Розвиток бібліотечної справи……………………………………………… 29

6. Вплив ЗМІ та їх проблематика в галузі культури України………………...34

Висновки…………………………………………………………………………38

Список використаної літератури ………………………………………………41

Вступ

На мою думку проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань. Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення. Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.[4]

Кризова ситуація в Україні вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально – економічного та духовного розвитку. Сьогодні культурний розвиток України визначаться такими головними чинами:

1. Інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як за східноєвропейськими стандартами, але водночас досить закоснілою, технічно т аморально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільній лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня не підготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку

2. 90 – ті роки ( горбачовська «перебудова» та перші часи української незалежності) характеризувалися, з одного боку застоєм і навіть симптомами розкладу традиційно централізованої одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою та помітним збайдужінням посткомуністичних правлячих еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів державної інфраструктури, яка, втім охоплює поки що лише окремі її ділянки ( образотворче мистецтво та його ринок, шоу – бізнес, частково освіту, театр та інше) і внайближчому майбутньому не зможе, вочевидь собою державно комунікабельну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації, попри свій об’єктивний та загалом передбачавальний характер, відбувалися здебільшого стихійно, за інерційної часто не послідовної політики держави та практичної відсутності єдиної регіональної політики в україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах правлячих кіл так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то лише серед широких мас, а й у самому культурно – мистецькому середовищі. Поки що продовжує домінувати думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням асигнувань, а обоовязок самої культури, полягає в тому, щоб слугувати незалежній українській державі більш – менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові.

3. Поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, до найкращих зразків фольклору на цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, музиці, як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу.

4. Відроджено або створено нові організації громадські установи, покликані ввести просвітницьку роботу, пропогувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім.. Т. Шевченка «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина». Виникають нові форми культурно освітницької і бібліотечно інформаційної справи, пов’язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь, і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народних свят, обрядів звичаїв.

5. Розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, допомагають усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території україни. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних відносин та міжнаціонального спілкування, розвиваються прагнення інших народів до національно – культурної, автономії до утворення власних культурних організацій.

6. Поглиблюються зв’язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікальноо не повторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають виходити у культурне життя народу України, розгортається глобалізація духовної сфери.

Об’єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом його культурної сфери зокрема показує, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культури політики- безперспективна з кількох причин.

Завдяки вибраній темі я б хотіла коротко оглянути розвиток культури в період незалежності в різних сферах, з різних старін.

1. Стан та розвиток культури в другій половині 90-х років ХХ ст Відомо. Що переходову добу культура поводиться вельми не сподівано. Вона стає чутливішою до будь – яких «експериментів» із суспільством. Посилюється її здатність до прогнозування. Накопичення нею цінності, які чекають свого часу, культура саме в такі історичні години виймає із своїх засіків, щоб перевірити на міцність, а суспільство на готовність їх сприйняти в такі період культура різко посилює в собі захисні щодо суспільства механізми. Вона перебирає на себе завдання адаптації до ситуації екстреми завдання його збереження. Своєю поведінкю культура « підказує» на які самецінності суспільству потрібно звернути увагу.

За радянської влади українська культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досягнень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його межами все, що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишковий принцип її фінансування. За даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посідав у середині 80-х років 57-те місце у світі.

Загальна чисельність наукових кадрів в Україні 1994 р. становила майже 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом спостерігалося зниження професіоналізму значної маси наукових співробітників. Слабка технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до міграції багатьох вчених за рубіж для роботи на тривалий час, а то й назовсім. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній «відплив умів». Останнім часом понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.[5]

Водночас у науковій сфері окреслилися адекватні сучасним умовам тенденції. Перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень, відбувається перегрупування наукових сил. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних, наук, Академія мистецтв, Академія правових наук та ін. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів, громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Тіснішає співробітництво з українською діаспорою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлення та утвердження незалежної України. Деякі відомі представники її включилися безпосередньо у державне та культурне будівництво в Україні. На початку 1993 р. секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені уклав договір про співпрацю, за яким Україна визнає дипломи УВУ.

Процеси оновлення широко охопили також українську літературу та мистецтво. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце нині належить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем полі-тизації суспільних процесів.

У 80-х — на початку 90-х років до читача повернулися із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, СМаланюка, В. Стуса та ін., чия діяльність у відстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко — єдиний нині Герой України серед письменників. «Материкова» українська культура збагачується культурними надбаннями українців усього світу. Постійно розширюються можливості для ознайомлення із творчістю літераторів діаспори В. Барки, У. Самчука, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцівника, хореографа, теоретика класичного балету С. Лифаря та багатьох інших митців.

Культурний потенціал української діаспори органічно вплітається в культивовану народом систему національних духовних цінностей і надбань. Цей потенціал, створюваний десятиліттями, досить високий. У західному світі діє розгалужена мережа українських новітніх наукових і культурних закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Багато їх створено завдяки добротворчій діяльності таких відомих українських меценатів, як П. Яцик, Е. Гуцуляк, Ю. Ємець з Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Даниленків із США, М. Гоян із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поширення і в Україні.

Повертаються поступово в Україну культурні цінності, які з певних причин опинилися за рубежем. З цією метою створена і активно діє Національна комісія. її зусиллями повернуто частину історико-культурних документів О. Довженка, що знаходилися у Москві, колекцію мистецьких творів художника М. Андрієнка, архівні матеріали сучасного українського письменника В. Барки (СІЛА), окремі праці української художниці з Америки Л. Морозової, вченого і дослідника В.Січинського. Однак величезна кількість скарбів української культури, національних святинь все ще знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх повернення становить неабиякі труднощі.

Суперечливі процеси спостерігаються і у сфері засобів масової інформації. У 1994 р. в Україні виходило 892 періодичних видання, що розповсюджувалися на всій її території, і 2 015 місцевих періодичних видань. Переважна більшість їх — російськомовні. Це ж спостерігається і в постійно зростаючій кількості електронних засобів масової інформації.

Певні зрушення відбулися в театральному, кінематографічному, образотворчому мистецтві, музиці. У 1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку. Діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів. У 90-ті роки започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипалів. Популярність здобули такі фестивалі, як «ЧервонаРута», «Пісеннийвернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно» таін.[3]

Поступово відроджується українське кіно. Розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання: «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); «Голод-33» (О. Ян-чук, С. Дяченко, Л. Танюк).

Фільми, створені на державних та незалежних кіностудіях України, беруть участь у кінофестивалях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіно-ринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських студіях. Однак на екранах України на 90% — американські картини, українські фільми становлять лише 1 % кіновідеотелеекранного часу.

Протягом останніх років значно розширилися стильові й тематичні межі в театральному мистецтві. Тривали інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. Поряд із державними з'явилися і недержавні театри. Незважаючи на економічні труднощі, театр в Україні користується великою популярністю. На приблизно 40 тис. щорічних вистав буває майже 20 млн глядачів. Розвиток театрального мистецтва 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко та ін.

Характерною рисою українського образотворчого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широка популяризація його через всеукраїнськії обласні, групові та персональні виставки, активна діяльність десятків новостворених галерей. У містах і селах України споруджено десятки нових пам'ятників, у тому числі Т. Шевченку, Б. Хмельницькому, княгині Ользі, князю Ярославу Мудрому та ін. У 90-ті року в Україні з'явилося 26 нових історико-культурних заповідників, шість з яких одержали статус національного. Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють поети-піснярі Ю. Рибчинський, М. Луків, С. Га-лябарда, В. Крищенко, композитори О. Бурмицький, О. Бі-лаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський. Нові пісні дарують глядачам і слухачам Р. Кириченко, О. Білозір, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, Т.Повалій, B. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. та C.Білоножки, П. Зібров, І. Попович та інші майстри естрадного мистецтва.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії та церкви, загальнолюдських, культурних та моральних цінностей. На нових принципах розвиваються відносини між державою і релігійними конфесіями. Відкриваються нові церкви, збільшується кількість парафій. Проголошено Українську православну церкву, легалізовано Українську греко-като-лицьку церкву. Навесні 1990 р. відновилася заборонена в 30-ті роки Українська православна церква. Утворено нове об'єднання — Українська автокефальна православна церква — Київський патріархат. Легалізовано інші релігійні об'єднання, зокрема баптистів. Відроджуються національні свята та обряди.

Відбулися зрушення в культурному житті національних меншин, що проживають в Україні. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції. Ініціаторами багатьох заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп, виступають національно-культурні товариства. Нині в Україні їх нараховується 237, із всеукраїнським статусом — 15.

В умовах переходу до ринку розвиток мистецтва стикається із складними проблемами. З одного боку, загроза опинитися без засобів до існування, а з іншого — небезпека тотальної комерціалізації. Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує плюралізм, свободу творчості, захист моральних цінностей та інтелектуальної власності.

Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі національних театрів, мистецьких і культурно-освітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин, що проживають на території України. «Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., запрограмували відрахування 8% національного доходу на її розвиток (передбачалося ввести до 1994 р.).

Восени 1995 р. Президент України підписав указ про ліквідацію Міністерства культури та утворення нового Міністерства культури і мистецтв України. Тоді ж почала діяти нова громадська організація — Конгрес української інтелігенції. Міністерство культури і мистецтв, залучивши творчі спілки, провідних митців України, спираючись на Конституцію України, затвердило Концептуальні основи розвитку української культури. Багато діячів культури сприйняли це як важливі кроки, покликані припинити руйнівні процеси у сфері духовності.

Перехід до нового типу економіки найбільше позначається на соціально-культурній сфері. Відживають одні явища і цінності, народжуються інші. Болісний процес переоцінки цінностей проходить за значного погіршення матеріально-побутових умов життя народу. Освіта, наука, літературно-художня творчість України повільно пристосовуються до нових історичних умов.

2. Українська книга доби незалежності

Розпад Радянського Союзу, зміна державного устрою України вимагали з самого початку від політиків, які перебрали на себе управління уже не радянською республікою, а повноцінною суверенною державою, осмислених дій, спрямованих не тільки на вирішення проблем економічного характеру, а й на формування нового соціального простору, нових соціальних комунікацій, притаманних саме незалежним країнам. Поступове згортання комунікативних зв'язків українців з мешканцями республік-партнерів по СРСР робило нагальним завдання вкладення у свідомість наших спів-вітчизників розуміння нового соціального часу, що йшов на заміну колишньому, напрацювання нової змістовної комунікації між владою і народом, різними прошарками населення і соціальними групами, які стрімко почали виникати у зв'язку з його майновим, а відповідно і соціальним роз-шаруванням.

Тобто йдеться не просто про виконання владою лише якихось певних дій, зорієнтованих на перебудову економіч-ної чи технологічної моделі держави, а про створення інформаційно-знаннєвих умов для ненасильницького формування у свідомості населення нового світосприйняття, розуміння тих змін, що вже відбулись, і напрацювання соціальних комунікацій з новими якісними характеристиками, які б дали змогу в подальшому забезпечити участь переважної більшості громадян країни у свідомій розбудові власної держави, її соціальної, культурної та виробничої сфер, економіки.

Постановка перед собою такого складного завдання, а також його системна реалізація можлива тільки за умови розуміння політикумом того непересічного факту, що рушійною силою всіх процесів, реформ, які відбуваються на теренах держави, особливо тієї, яка тількино розпочала свій шлях у рамках суверенності, гарантом їхньої послідовності, успішності та корисності для держави і народу є людина. Але людина, яка має відповідний рівень культури, освіти, професійних знань та вмінь і не відчуває себе чужорідним тілом у системі горизонтальних і вертикальних соціальних комунікацій, творцем якої вона, власне, і є.

Чинників, які впливають на формування людини як особистості, як суб'єкта і об'єкта соціальних комунікацій, більш ніж достатньо. Але історичний досвід людської цивілізації переконливо свідчить, що найвпливовішим з них була, є і ще довго залишатиметься книга. Саме книга опосередковано через людську особистість найефективніше впливає на змістовне наповнення і якісний рівень соціальних комунікацій у суспільстві, є найліпшим інструментом щодо зміни їхнього формату в умовах історичних, політичних чи економічних колізій, які відбуваються в межах тієї чи іншої держави.

Тому, взявши за відправну точку лише статистику друку вітчизняної книги, що й стало предметом дослідження у пропонованій статті, можна визначити, чи достатній строк — двадцять років незалежності України для того, щоб когорта українських політиків, яка протягом цих років мала повноваження на керівництво країною, змогла перейнятися цією прописною істиною.

Метою публікації є аналізування стану вітчизняного книговидання за роки незалежності України, ролі та місця націо-нальної книги у системі соціальних комунікацій.

Аналізуючи показники друку українських книг за накладами, варто зазначити, що, починаючи з 1994 року, спостерігається перманентне згортання впливу друкованого слова на процес удосконалення соціальних комунікацій в Україні, а відповідно й зниження якісних характеристик комунікативного порогу основної маси населення. Саме з цього року обсяги видання вітчизняної книги опускаються до рівня одного примірника на жителя держави. В умовах такого "доробку" починається поступовий процес культурної, освітньої та інтелектуальної деградації українців, втрати комунікативних зв'язків у професійних середовищах, між різними соціальними і віковим групами населення, знижує-ться поріг моральної та соціальної відповідальності людини за свої дії перед іншими і суспільством в цілому. Обмін знаннями, інформацією вищого порядку, які раніше грома-дяни отримували саме з книг, за браком чи взагалі відсутністю останніх у більшості жанрових ніш, які найактивніше впливають на моральний, культурний, інтелектуальний розвиток особистості, поступово підміняється обміном банальною побутовою інформацією, почерпнутою із різноманітних друкованих та електронних ЗМІ. За відсутності пропозиції книги наростаючий потік інформаційного, короткоживучого "ширвжитку" заповнює комунікативне поле конкретної людини, змінюючи характер її світосприйняття з культурно-інтелектуального на емоційно-фізіологічний, обмежуючи рівень комунікативних зв'язків лише безпосереднім оточенням. Тобто сімнадцятирічна "стабілізація" вітчизняної видавничої справи в межах видання однієї книги на рік на жителя України (з несуттєвими періодичними відхиленнями цього показника в "плюс" чи "мінус") є наочним свідченням чотирьох- — п'ятиразового відставання нашої держави від країн Європи не в фізичних обсягах видання книг, а в пи-таннях формування сучасного світогляду нового українця як європейця, "прищеплення" йому нових комунікативних знань, які б дали змогу переважній більшості наших спів-громадян на рівних вести обмін інформацією та знаннями з європейцями з найширшого кола питань від — проблем політичного і соціального устрою до технічних, технологічних і наукових.

Постійний брак різножанрової вітчизняної літератури, у тому числі й підручників для загальноосвітньої, професійної та вищої школи, мізерні обсяги так званої "ринкової" або загальнодоступної книги, відсутність достатніх бюджетних ресурсів для забезпечення системного поповнення фондів бібліотек українською книгою в обсягах, які б уможливили вільний доступ громадян України до царини сучасних знань, вже фактично назавжди викреслили з комунікативного середовища високих, у тому числі й професійних, категорій мільйони нинішніх українців середнього віку, знизивши їхній поріг соціальних комунікацій до побутового рівня.

Ймовірність у подальшому залучення їх до творчого процесу перебудови виробничої бази держави на основі сучасних інформаційних технологій, до свідомої та ефективної участі в забезпеченні динамічного розвитку української культури, освіти, науки без позитивних змін у ставленні української влади до національної книги практично рівна "нулю".

Дехто з дослідників, абстрагуючись від питання обсягів накладів української книги , акцентує увагу на стрімкому зростанні в останні роки кількості книг за назва-ми , оцінюючи його як однозначно позитивне явище.

Безперечно, цей показник свідчить про те, що Украї-ною ще не до кінця втрачено творчий потенціал народу і що прошарок людей, спроможних перетворити бачення світу крізь призму свого власного суб'єктивного світосприйняття в книгу, як основоположний елемент системи соціальних комунікацій , поки що досить суттєвий, однак вплив цього показника на їхній стан і рівень в українському суспільс-тві переоцінювати не варто.

Більше того, невідповідність відсотка зростання кількості назв відсотку збільшення сумарних накладів говорить лише про досить сильне обмеження доступу пересічного українського громадянина до таких необхід-них йому знань. Особливо це стосується технічної, науково-популярної книги, літератури з природничих наук та інженерії, підручників для професійної і вищої школи тощо. Як-що порівняти показники зростання видання книг за назвами і за накладами з 2000 по 2010 рік, то вони виглядатимуть так. У 2000 році було видано 7749 назв загальним накладом у 43 млн 563 тис. примірників. А у 2010 році ці цифри становили відповідно 22 557 назв і 45 млн 57 тис. примірників. Тобто у 2010 році кількість назв порівняно з 2000 збільши-лась у 2,9 раза, а от сумарний наклад за ці ж 10 років — лише на 1,03%. Навіть якщо взяти позитивно "піковий" з точки зору стану книговидання докризовий 2008 рік і порівняти його з тим самим 2000, то темпи зростання кількості видань за назвами і за накладами будуть співвідноситись таким чином: зростання за назвами у 3,1 раза, а за накладами лише на 33%.

Цей процес можна назвати своєрідною "дифузією", розчиненням книги в соціумі, втратою нею ролі вирішального фактору впливу на свідомість українців, на рівень їхньої моралі, загальної, технічної та технологічної культури, освіти та інтелекту. Якщо у 2000 році кожна нова назва книги, що виходила друком, могла бути доступною 5622 громадянам України, то вже у "благополучному" 2008 лише 2420, а у 2010 всього 1996. Це значить, що 3202 українці, які ще в 2000 році могли розраховувати на те, що вони знайдуть конче їм потрібну книгу, вже у 2008 ні за яких умов отримати цю книгу не змогли б. А ще через два роки кількість таких громадян становила уже 3626. Варто зауважити, що ці цифри подаються з урахуванням накладів підручників для загальноосвітньої школи, де кожна назва зазвичай друкується у кількості 350—450 тис. примірників, а загалом у 2010 році більше половини із 22 557 назв вийшли накладами до 500 примірників, тобто реально українська книга, яка надходить у вільний продаж, у середньому може бути доступною менш ніж 700 нашим співгромадянам. Найгірше, що в категорію найменш доступної літератури потрапили підручники і посібники для вищої школи і наукова книга, середній наклад кожної назви яких коливається від 200 до 400 примірників. При такому стані вітчизняної книги очікування ефек-тивного її впливу на стан соціальних комунікацій в україн-ському суспільстві можуть бути порівняні зі сподіваннями отримати 60 тонн високоякісного тонізуючого напою після потрапляння однієї краплі лимонного соку в залізничну цис-терну наповнену водою.

Тому стрімке нарощування кількості назв при незмін-них чи несуттєво зростаючих накладах аж ніяк не може бути оцінено однозначно позитивно. Скоріше, ця ситуація є про-мовистим свідченням втрати сучасною системою соціальних комунікацій в Україні за рахунок "дифузії" вітчизняної книги свого найвищого з точки зору націє- і державотворення культурного, освітнього та інтелектуального рівня.

Культура читання у державі, стан національної книги і соціальних комунікацій, якість людського ресурсу та спроможність держави до розвитку — взаємопов'язані й прямо залежні поняття. Тому без докорінної зміни ставлення влади до вітчизняної книги, без рішучих і ефективних заходів, зорієнтованих на забезпечення повномасштаб-ного повернення її в систему соціальних комунікацій як найсуттєвішої складової, будь-які спроби України стати в рівень з європейськими державами у якості повноправного партнера не увінчаються успіхом. Більше того, в усіх сферах життєдіяльності країна і далі буде скочуватись до рівня, який навіть у теоретичному плані не передбачатиме можли-востей її входження в коло цивілізованих держав.