Макроекономічна політика. Відкритість капітального рахунку

Хоча відкритість до потоків капіта­лу є індикатором стійкості ПР, такі фактори, як слабка фінансова систе­ма та неефективна робота органів фі­нансового нагляду можуть призвести до того, що країна з відкритим капі­тальним рахунком стане вразливою до раптових змін у напрямку фінансо­вих потоків. З іншого боку, наявність регуляторних обмежень може зумо­вити незбалансованість макроекономічної політики. Наприклад, унаслі­док розбіжностей у рівні дохідності капіталу у вітчизняній економіці та за кордоном, які можуть виникнути че­рез регуляторні заходи, країна матиме змогу проводити експансивну моне­тарну політику за фіксованого обмін­ного курсу, що в подальшому негатив­но вплине на рахунок поточних опе­рацій[Хоча може бути й обернений причинно-наслідковий зв'язок. Окремі країни накладали об­меження на потоки капіталу через наявність значного дефіциту поточного рахунку] та призведе до руйнування цьо­го валютного режиму.

Макроекономічна політика. Фіскальна сфера

Згідно з гіпотезою Барро щодо нейтральності боргу (1997 р.) стан ПР не залежить від дефіциту держав­ного сектору. Оскільки рішення від­носно споживання, заощаджень та інвестування приймаються на основі приведеної вартості чистого наявно­го доходу, кожна гривня поточних податків, що була не сплачена та від­кладена, повинна бути сплачена у майбутньому з відсотками. Отже, зростання дефіциту бюджету при­зводить до рівномірно розподіленого, миттєвого зростання приватних заощаджень, тобто рівень загального добробуту не змінюється. Це свід­чить про відсутність зв'язку ПР з де­фіцитом бюджету.

.

*Розраховується як сума валютної позиції в банках (депозити у валюті -кредити у валюті) та зовнішньої позиції (активи - пасиви).

Джерела: НБУ, власні оцінки.

Графік 9. Чиста валютна позиція бізнесу

Твердження щодо відсутності впли­ву незбалансованого державного бю­джету на розподіл ресурсів відоме в науково-практичній літературі під на­звою принцип еквівалентності Рікардо. Хоча це твердження й домінує в науко­вих працях, воно є хибним, якщо збільшення державних видатків при­зводить до зростання приватного спо­живання, не змінюючи при цьому осо­бисті заощадження (оскільки під час прийняття рішень відносно інвестицій та заощаджень приватні агенти врахо­вують зміни у фіскальній політиці). У такому випадку відповідно до рівнян­ня (6) додатку 1 дефіцит бюджету при­зводить до дефіциту рахунку поточних операцій таких же масштабів.

Ще одним важливим аспектом фіскальної політики є її координація з монетарною політикою в період зна­чного припливу капіталу в країну. В цих умовах більш жорсткі монетарні заходи для протидії посиленню реаль­ного курсу є небажаними, оскільки ведуть до стимулювання ще більшого припливу спекулятивного капіталу. Водночас вагомим інструментом макроекономічної стабілізації може і має бути жорсткіша фіскальна полі­тики (Вонг і Карренца, 1999 p.).

На жаль, мусимо констатувати, що дії української влади на практиці були протилежними. Так, починаючи з 2004 року консолідований баланс формувався з дефіцитом, що справля­ло прямий вплив на формування від'ємного сальдо ПР (див. графік 10). Значні обсяги нарощування держав­них видатків також послаблювали схильність до заощаджень у приватно­му секторі і, відповідно, сприяли формуванню від'ємного сальдо балансу заощаджень та інвестицій приватного сектору. Варто зазначити, що дії уряду на початку 2008 року (продовження фіскальної політики, орієнтованої на поточне споживання) були одним із головних чинників накопичення зо­внішніх дисбалансів напередодні гло­бальної фінансової та економічної кризи. Ще одним важливим аспектом у цьому питанні є структура видатко­вої частини бюджету, яка в останні ро­ки суттєво змінилася на користь по­точних видатків, що також сприяло зростанню зовнішньої вразливості.

У 2009 році падіння державних до­ходів як наслідок впливу фінансової кризи на реальний сектор економіки в умовах високих соціальних стан­дартів призвело до формування зна­чного дефіциту державного сектору — 6.0% від ВВП (враховуючи соці­альні фонди, зокрема Пенсійний). А квазіфіскальний дефіцит (тобто з урахуванням витрат на капіталізацію банківської системи та "Нафтогазу") був ще вищим — близько 10% від ВВП. В умовах обмеженості зовніш­нього фінансування це спричинило різку зміну балансу приватного сек­тору: від чистого споживання — до чистого заощадження.