12.4.3. Основні функції мови

Виділяють три основні функції мови" комунікативну, регулюва­льну і програмувальну.

Комунікативна функція мови полягає у спілкуванні між людь­ми: передавання й отримання інформації, спонукання до дії, сила якої істотно залежить від емоційного забарвлення і виразності са­мих емоцій.

За допомогою мови люди набувають знання про предмети і яви­ща навколишньої дійсності за допомогою знаків і словесних симво­лів. Поглиблюючи свої знання про навколишній світ, людина удосконалює зв'язки й орієнтації в світі. Окрім того, знання, нако­пичені і зафіксовані в усній і письмовій формі, зв'язують людину з минулим і майбутнім.

Комунікативна функція мови здійснюється у людини на двох рів­нях. Пертий рівень комунікативних функцій є у людини і вищих тварин (наприклад, у мавп). Він фактично відповідає першій сиг­нальній системі і здійснюється з використанням відчуттів, сприй­нять і уявлень (допонятійний рівень відображення дійсності). На другому рівні використовується мовний апарат і вербальні поняття, тобто друга сигнальна система. У літературі можна знайти розподіл мов за комунікативними функціями на первинні і вторинні. Проте, на наш погляд, такий поділ мови на функції є не зовсім виправданим і призводить до плутаними в термінології.

Кожна мова є певною сумою знаків і символів, правил їх утво­рі'мни і формування зв'язків між ними. Людина освоює мову в ди­тинстві й удосконалює володіння нею впродовж усього життя. За^- споєння рідної мови залежить від середовища, в якому живе люди­на, и також від умов виховання. Освоєння мови (мовних функцій) можливе тільки до 10-річного віку, після чого індивідуум стає не­здатним до розвитку незональних мереж, що необхідні для ство­рення центрів мови.

Загальновідомо, що людина може володіти багатьма мовами, а цо означає можливість позначати той самий предмет або явище різ­ними символами і знаками в письмовій або усній формі. Н. М. Да- нилова (2001) припускає, що при вивченні другої і наступних мов аикористовуються ті самі нейронні мережі, які були використані при освоєнні рідної мови. На сьогоднішні зареєстровано понад 2500 «живих» мов. Відмічено, що деякі люди мають генетичні передумо- ии до вивчення й оволодіння багатьма мовами, а також що великі мовні здібності мають амбідекси, до яких належать особи з нерізко вираженою функціональною асиметрією мозку.

Регулювальна функція мови виявляється у свідомих формах психічної діяльності, до яких також належать вищі психічні функ­ції. Установлено, що мова відіграє важливу роль у розвитку довіль­ної, вольової поведінки. Спочатку людина регулює поведінку іншої людини за допомогою мовних символів і знаків. Регулюючи пове­дінку інших людей, людина удосконалює і свою поведінку перетво­ренням зовнішньої мовної діяльності на «внутрішню мову», а остання удосконалює власну довільну діяльність.

Установлено, що конвекситальні відділи префронтальної кори відіграють важливу роль у регуляції довільних рухів і дій, конструк­тивної діяльності, а також у різних розумових процесах. При пато­логії цих відділів кори мозку хворі не можуть виконувати дії відпо- відно до заданої інструкції. Крім того, було також установлено, що медіобазальні відділи лобових часток відіграють вирішальну роль у регуляції вибіркових локальних форм активації, які потрібні для здійснення довільних дій. Ці дані засвідчують, що регулювальна функція мови, а також вищі форми керування фазичними і тоніч­ними орієнтовними рефлексами виконуються з обов'язковою участю лобових часток головного мозку.

Програмувальна функція мови (внутрішнє програмування за участю «внутрішньої мови») виявляється в побудові смислової про­грами мовних висловлювань, пропозицій, у переході від задуму до зовнішнього розгорнутого висловлювання, а також при побудові і здійсненні різних дій і рухів. Ці функції мови порушуються при ураженні задніх відділів лобових часток головного мозку і нижніх відділів премоторної кори.

На підставі клінічних спостережень при локальних ураженнях мозку, а також даних, отриманих в результаті електричної стиму­ляції ділянок кори, пов'язаних з мовою (методика У. Пенфілда), було виділено дві групи структур мозку з різними функціями мов­ної діяльності. При ураженні першої групи структур (передні відді­ли кори мозку лівої півкулі) виникає синтагматична афазія — труд­нощі динамічної організації мовного висловлення. При ураженні другої групи структур (задні відділи кори мозку лівої півкулі) роз­вивається парадигматична афазія, що виявляється порушенням кодів мови (фонематичного, артикуляційного, семантичного та ін.).

У передніх відділах мозку домінантної півкулі виділяють центр Брока (задні відділи третьої лобової звивини), що здійснює мовно- рухові реакції. При ураженні центру Брока розвивається еферент­на моторна афазія, при якій хворий не може говорити, а якщо і го­ворить, то хибує плавне переключення з одного елемента вислов­лення на інший або відбувається запинання на окремих словах (слова-«емболи»). Хворі з моторною афазією усвідомлюють свої по­милки, переживають з цього приводу, говорять мало і на превелику силу.

Ураження нижніх відділів премоторної кори мозку виявляється так званою динамічною афазією, коли хворі не можуть формулюва­ти свої висловлювання, викладати думки у вигляді розгорнутої мо­ви (розладнана програмувальна функція мови).

До задніх мовних зон кори мозку належить центр Верніке, роз­міщений переважно в задніх відділах верхньої скроневої звивини домінантної півкулі. Цей центр забезпечує розуміння мови оточую­чих, а також контроль за власною мовою. При його ураженні вини­кає сенсорна афазія: мова хворих багатослівна (логорея) і безглуз­да, оскільки вони не помічають припущених ними помилок. Крім того, такі хворі не розуміють зверненої до них мови і мови оточую­чих. Ураження стику скроневих, потиличної, тім'яної часток при­зводить до розвитку акустико-мнестичної і оптико-мнестичної афа­зії, що у клініці частіше називають «амнестичною афазією». Медіа- льніше і переважно в тім'яній частці розміщений центр, ураження якого спричинює семантичну афазію, яка виявляється порушенням розуміння логіко-граматичних побудов фраз, що відображує розу­міння фраз і просторові відносини предметів.

Задні відділи мовних зон мозку мають безпосередні зв'язки з пе­редніми мовними зонами, а також сполучаються через підкіркові шляхи (ліві базальні ганглії і ядра) передньої частини зорового горба. Ці шляхи беруть участь у контролі за вимовою мовних зву­ків. Під час мовного акта підкіркова і кіркова системи діють спільно.

В останні роки було виявлено додаткову моторну ділянку спереду Роландової борозни, що є відповідальною за ритм мови і грама­тику (Г Гепард, 1987). При ураженні цієї ділянки хворі говорять без інтонації з великими паузами між словами, припускаються граматичних помилок, пропускають союзи і займенники. Таким хворим легче користуватися іменниками, ніж дієсловами.

Підкіркові утвори (базальні ганглії) домінантної півкулі входять у передню і задню системи мови і, очевидно, мають відношення до ні н іу ішння сліп у речення. Мозочок також бере участь у мовних фунміїин і розумових процесах, на що вказують дані клінічних спостережень при його ураженні відмічаються порушення виконан­Ії рухів і когнітивних функцій.

12.5. Типи ВИЩОЇ нервової ДІЯЛЬНОСТІ і мислення

Залежно від співвідношень першої і другої сигнальної систем І П. Павлов запропонував класифікацію вищої нервової діяльності цими художній, розумовий і середній типи.

1. осіб художнього типу переважає перша сигнальна система і Ні римнжно наочно-образне мислення. Вони сприймають явища і иридмати навколишнього світу загалом, у вигляді почуттєвих обра­нії У людей розумового типу переважає друга сигнальна система і здебільшого словесно-логічне мислення. Такі люди характеризуються схильністю до аналізування, дроблення об'єктів і явищ на чіп ! ніш, а потім з'єднування цих частин в єдине ціле. Характерним для них с відвернення від реально існуючої дійсності. В осіб серед­нього типу спостерігається зрівноваженість першої і другої сигнальних систем, а мислення характеризується поєднанням елементів нпочінгобразного і словесно-логічного видів. Більшість людей належать до середнього типу.

Люди художнього типу є переважно письменниками, художниками, музикантами та ін., а розумового — вченими і виконавцями інших робіт, де потрібен аналіз і синтез. І. П. Павлов висловлював думку, що крайні типи особистостей у деяких випадках є постачальниками хворих до психіатричних лікарень.

Н Л. Голубєва (1993), Н. М. Данилова (2001) та інші в осіб розу­мового типу мислення відзначають вербальний інтелект за Векск- мером, а в осіб художнього типу — невербальний. Вони вказують, їмо нічіербальний інтелект характерний для «художників», які ма­нні, великі комунікативні здібності: музичні, педагогічні і комуні- ісптивно-мовні. При цьому художній тип спостерігається в екстра- мортін і нерідко із сильною нервовою системою. У людей розумового типу вербальний інтелект, як правило, поєднується з добре розви­неними пізнавальними здібностями математичними, лінгвістичними тощо. Це в основному інтроверти зі слабкою нервовою систе­мою.

При визначенні інтелекту залежно від типу темпераменту (за І. П. Павловим, темперамент характеризується силою, врівноваже­ністю і рухливістю процесів збудження і гальмування) було встано­влено, що меланхолік зі слабкими нервовими процесами, малору- хомістю цих процесів і переважанням гальмування над збуджен­ням має високий вербальний інтелект і належить до «розумового» типу. Водночас флегматиків, сангвініків і холериків за більшістю показників можна вважати «художнім» типом. У меланхоліків ви­являється підвищена тривожність і песимізм, тоді як флегматики, сангвініки і холерики налаштовані більш опгимістично.

Виявлено функціональну асиметрію залежно від розумового і художнього типів людини. Так, установлено, що у людей художньо­го типу домінує функція правої півкулі, яка є основною, з просторо- во-зоровим сприйманням і образним мисленням. У осіб розумового типу превалює домінантна ліва півкуля, пов'язана з вербальними функціями.