4. Розподіл уваги

Розподіл уваги — це властивість, з якою пов'язана можливість одночасного успішного виконання (поєднання) двох і більше різних видів діяльності і кількох дій. Такий розподіл уваги потрібний у ба­гатьох сучасних професіях (оператор, водій, вчитель тощо.). Чим складніші поєднувані види діяльності людини, тим важче розподі­ляється увага, а при подальшому підвищенні складності розподіл уваги стає неможливим.

5. Обсяг уваги

Обсяг уваги характеризується кількістю одночасно чітко сприй­маних об'єктів. Установлено, що при сприйманні безлічі простих об'єктів (літери, фігури) в інтервалі 0,07 - 0,1 с обсяг уваги дорівнює в середньому 5-7 елементам (О.В. Петровський та ін., 1986), а за Н. М. Даниловою (2001) — 7-9 стимулам чи елементам. У молод­ших школярів обсяг уваги обмежений, а з віком він збільшується. Розширенню обсягу уваги сприяють формування умінь групувати, систематизувати, поєднувати за змістом сприйманий матеріал.

7.4. Фізіологічні механізми уваги

Мимовільна увага має рефлекторний характер. І. 11. Павлов вважав, що в кожен момент часу в корі мозку є яка-небудь ділянка, що характеризується найбільш сприятливими, оптимальними умо-

вами для збудження. Відповідно до закону індукції в цій ділянці відзначається підвищена концентрація нервових процесів і водно­час в інших ділянках виникає гальмування і навпаки. У такому осередку збудження легко утворюються нові умовні рефлекси, ус­пішно проводяться диференціювання. У цей момент це — «творчий відділ великих півкуль». Осередок оптимальної збудливості дина­мічний, тобто пересувається корою. О. О. Ухтомеький стверджував, що для розуміння фізіологічних механізмів уваги провідне значен­ня має принцип домінанти, згідно з яким у мозку завжди є доміну­ючий, панівний осередок збудження.

Увага виникає на фоні загального пильнування організму, і ко­ри зокрема. Труднощі зосередження уваги виникають як на роз­слабленому фоні, так і на фоні надмірного пильнування. Перехід від пасивного до активного пильнування (уваги) забезпечує зага­льна активація мозку, здійснювана ретикулярною формацією стов­бура мозку, гіпоталамічні й інші структури неспецифічних систем мозку. Мимовільна увага пов'язана із загальними генералізованіг ми формами неспецифічної акгивації мозку. Водночас довільна увага пов'язана як зі збільшенням загального рівня активації моз­ку, так і зі значними зрушеннями активності певних специфічних мозкових структур. Провідну роль у процесах уваги відіграє кора мозку, насамперед лобові частки мозку.

7.5. Нейрональні механізми уваги

На сьогодні встановлено, що велика частина сенсорної інформа­ції обробляється в організмі людини автоматично без участі уваги. М. Пезнер і К. Снайдер (1975) виділили три ознаки, характерні для автоматичного оброблення інформації:

• автоматичне оброблення інформації здійснюється мимоволі без зусиль суб'єкта і не потребує звернення до ресурсів організму!

• сенсорна інформація не доходить до свідомості;

• сенсорна інформація не взаємодіє з будь-якою поточною психі­чною (інтелектуальною) діяльністю, тобто не порушує її.

Проте із приводу третьої ознаки авторам можна заперечити, оскільки підпорогові подразники впливають на психічні процеси, насамперед на емоції суб'єкта (наприклад, знижений стан настрою в осіб із захворюваннями печінки і жовчовивідних шляхів, хоча ім- пульсація від інтерорецепторів і не досягає рівня свідомості).

Сенсорі^ інформація автоматично обробляється нейронними де­текторними системами, ш;о створюють базу сенсорних даних для фо­рмування відповідних образів і їхніх слідів у пам'яті. Доказом авто­матичного оброблення інформації, що надходить, є також переве­дення сенсорної інформації в сенсорну пам'ять (ехоїчну, іконічну).

Поділ когнітивних процесів на автоматичні і контрольовані ціл­ком збігається з поділом уваги на мимовільну і довільну. При ми­мовільній увазі переважають автоматичні процеси. Водночас при довільній увазі потрібні зусилля для розподілу ресурсів суб'єкта, оскільки вона спрямована на усвідомлювану мету і інтерферує з іншими видами психічної діяльності людини.

При мимовільній увазі аналіз і оброблення сенсорної інформації відбуваються автоматично і не потребують від суб'єкта спеціальних зусиль. Основою мимовільної уваги є орієнтовний рефлекс, що по­тім включає довільну увагу, а остання забезпечує подальше і конт­рольоване оброблення подразнення.

Орієнтовний рефлекс сприяє кращому сприйняттю стимулу. Но­вий подразник приводить до розвитку генералізованого орієнтовно­го рефлексу, що пов'язано зі збудженням ретикулярної формації стовбура мозку. Збудження ретикулярної формації зумовлює збу­дження всієї кори головного мозку (реакція десинхронізації на ЕЕГ) упродовж тривалого часу (тонічна форма поєднується з гене- ралізованою формою орієнтовного рефлексу). Генералізований орі­єнтовний рефлекс після 10 - 15-кратного застосування індиферент­ного подразника вгасає, проте залишається локальний орієнтовний рефлекс, який є більш стійким і потребує ЗО і більш поєднань з ін­диферентним стимулом, що пов'язують з активацією неспецифіч­них ядер таламуса. При локальному орієнтовному рефлексі реакція десинхронізації (активації електроенцефалограми) відмічається тільки в сенсорній корі (у зоні кіркового відділу відповідного аналі­затора): звук — скроневі частки, зір — потиличні частки, больова і температурна чутливість — задня центральна звивина та ін.

Слід зазначити, що орієнтовний рефлекс розвивається в основ­ному на абсолютну чи відносну новизну. І в цьому він подібний до безумовного рефлексу. Водночас здатність до вгасання під впливом індиферентних подразників виявляє його подібність до умовного рефлексу.

Орієнтовні рефлекси і пов'язані з ними мимовільна і довільна увага залежать від загальної активації організму, а остання зале­жить від багатьох факторів: емоцій (тривога, страх, гнів тощо), м'язового напруження, сенсорних впливів, мотивації та ін. Крім того, активація залежить від оцінки вимог, пропонованих до енер­гетичних ресурсів виконуваної діяльності.

Нині встановлено, що на шляху проходження імпульсів від збу­джених рецепторів до кори головного мозку знаходиться фільтр. У цьому фільтрі конкурує між собою велике число сенсорних впливів за контакти з руховою ділянкою кори головного мозку. Встановле­но, що процес фільтрації (гальмування) відбувається в ядерних утворах, де здійснюється переключення від одного нейрона до ін­шого. Показником гальмування є зменшення імпульсної активності нейронів у цих ядерних утворах. За допомогою методу викликаних потенціалів установлено зменшення їхньої сумарної активності.

Викликані потенціали на сенсорні сигнали в корі і підкіркових утворах зменшуються за амплітудою, якщо на організм одночасно впливають значущі стимули. Так, для кота такими стимулами є запах чи сам вигляд їжі, поява в полі зору миші чи пацюка, елект- рошкірне подразнення тощо. В експерименті на людині такими відволікальними подразниками були: розв'язування завдань, чи­тання книги, лічба та ін. (Р. Ернандец-Пеон, 1979). Цей учений дійшов висновку, що проблема фільтрів майже вирішена: підви­щення уваги пов'язано з посиленням потоку аферентної імпульса- ції, зниження — зі зменшенням такого потоку. Він також робить припущення про участь ретикулярної фюрмації стовбура мозку в блокаді сенсорного входу, що виявляється у вгасанні і відвертанні уваги.

Тим часом інші вчені не виявили будь-яких закономірностей при зміні амплітуди викликаних потенціалів.

Е. Н. Соколов (1979) висунув гіпотезу, що процес звикання до зовнішніх подразників у корі головного мозку формує «нервову мо­дель стимулу», в якій зафіксовані всі параметри знайомого комплек­су подразника, що дає можливість сприймати знакові стимули за коротший час і значно надійніше, ніж малознайомі предмети. Сен­сорна імпульсація, яка надійшла до аналізаторного центру від не­відомого подразника, призводить до неузгодженості її з нервовою моделлю, а це у свою чергу зумовлює формування «орієнтовної по­ведінки», що фактично є увагою, спрямованою на новий подразник.

Подальші дослідження гіпотези про нервову модель стимулу привели до припущення про формування трьох різних типів нерво­вих моделей стимулу.

Перша з них, «пасивна», чи мимовільна, зводиться до того, що модель формується після дії будь-якого стимулу, у тому числі і піс­ля відвернення уваги, і зберігається впродовж 5 с. Якщо впродовж цього часу з'являється нервовий стимул, то його аферентні впливи не узгоджуються з нервовою моделлю попереднього подразника.

При залученні уваги до пропонованих стимулів, наприклад ко­ли суб'єкт зчитує якийсь рідкісний стимул, у випробуваного форму­ється «активна» чи довільна нервова модель часто пропонованого стимулу. Тривалість такої моделі визначається часом, упродовж якого суб'єкт зберігає увагу до виконуваного завдання. Аферента­ція від рідкісного стимулу приводить до неузгодженості, що і забез­печує його розпізнавання. У зв'язку з цим у літературі висловлю­ється припущення, що активна і пасивна моделі існують одночасно і забезпечуються нейронною активністю різних ділянок мозку.

Третій тип нервової моделі стимулу полягає ось у чому. Якщо імовірність появи стимулу, який слід знайти, зростає до певного рівня, то формується нервова модель тільки цього стимулу. Розпі­знавання такого стимулу (цільового) відбувається за рахунок про­цесу узгодження сенсорної імпульсації стимулу з його нервовою моделлю.

Відвернення уваги від пред'явленого аферентного стимулу су­проводжується зміною порогу чутливості до нього рецепторів цього виду чутливості. Така зміна порогу чутливості може бути пояснена тільки еферентним впливом на них.

Увага нерозривно пов'язана з поведінкою. Поведінка (В. Б. Швирков, 1995) є реалізацією взаємодіючих між собою функ­ціональних систем поведінкових актів різної складності і різної іс­торії формування, представлених нейронами і навіть рецепторами в різних ділянках нервової системи. За такого підходу аферентні і еферентні впливи розглядаються як спосіб узгодження і взаємодії міжсистемних відносин (Ю. І. Александров, 1989). Добрі міжсистем- ні відносини впливають на високий рівень уваги і погані — на ни­зький. Якщо ж міжсистемні відносини мають нестійкий характер, то і показники уваги також є нестійкими.

7.6. Розлади уваги

Неуважність є однією з негативних сторін уваги, що виявляється в нездатності до тривалого інтенсивного зосередження, у легкому і частому відволіканні. Неуважність нерідко є однією з причин зни­ження працездатності і неорганізованої поведінки. Причини не­уважності різні: слабість довільної уваги як результат неправиль­ного виховання, загальний розлад нервової системи, надмірне емо­ційне збудження чи перевтома тощо. До розладів уваги належать надмірна рухливість уваги, постійний перехід від одного об'єкта діяльності до іншого чи, навпаки, інертність, мала рухливість ува­ги, патологічна її фіксація на обмеженому колі уявлень і думок.

Розділ 8

Психофізіологія емоцій

8.1. Визначення емоцій

Усі ми знаємо, що таке емоції. Проте точного визначення цьому поняттю ми не можемо дати. Деякі вчені вважають, що на сьогодні в дослідженні емоцій зайшли у безвихідь, проте ми пропонуємо та­ке визначення поняття емоції.

Емоції— це психічний процес, що відбиває суб'єктивну реакцію людини на переживання її відносин з навколишнім світом і став­ленням до самої себе, нерозривно пов'язаний з потребами.

З цього визначення емоцій випливає, що людина не тільки пі­знає дійсність у процесах сприймання, пам'яті, уяви і мислення, а й водночас так чи інакше ставиться до тих чи інших фактів життя, відчуває ті чи інші почутгя стосовно них. Людина переживає те, що з нею відбувається, а також певним чином ставиться до навколиш­нього світу. Такі переживання становлять основу емоцій.

У сприйнятті відбивається зміст об'єкта, тоді як емоції виража­ють стан суб'єкта і його ставлення до об'єкта. Емоції характеризу­ються полярністю, тобто мають позитивний чи негативний знак: задоволення — невдоволення, веселощі — смуток тощо. Проте у складних людських почуттях нерідко виникає суперечлива єдність^ у ревнощах жагуча любов уживається з пекучою ненавистю.

Переживання відчувань є психічним процесом, що вирізняється плинністю і мінливістю і має свою динаміку. Наприклад: пережи­вати втрату близької людини означає активно переосмислювати своє місце в житті, що змінилося після непоправної втрати, пере­оцінювати життєві цінності, знаходити в собі сили для подолання критичної ситуації тощо. Переживання людини завжди пов'язане з об'єктивною необхідністю знести ситуацію, що стала критичною, витримати її, перетерпіти, справитися з нею, тобто емоційно пере­жити щось. Переживання — це особлива емоційна діяльність вели­кої напруженості і нерідко великої продуктивності, спрямована на зміну внутрішнього світу особистості і віднайдення потрібної рівно­ваги.

8.2. Класифікація і форми прояву емоцій

Нині виділяють чотири види емоційних процесів: афекти, влас­не емоції, почуття і настрій.

Афекти — це дуже сильні і відносно короткочасні емоційні пе­реживання у відповідь на ситуацію, що майже склалася, які харак­теризуються різко вираженими руховими, вісцеральними проява­ми, а також значними змінами свідомості. Афекти зумовлюються ' як біологічно значущими факторами, що стосуються фізичного іс­нування суб'єкта, так і соціальними факторами (наприклад, санк­ціями, вжитими керівником чи представниками влади тощо).

Афекти — емоційні процеси, які швидко опановують людиною і бурхливо протікають. Вони характеризуються значними змінами свідомості, порушенням контролю за діями, втратою самовладання, а також зміною всієї життєдіяльності організму. Афекти короткоча­сні, оскільки відразу зумовлюють величезну витрату сил, вони схо­жі на вибух. Якщо звичайна емоція — це щиросерде хвилювання, то афект — буря. Розвиток афекту характеризується різними стаді­ями, що змінюють одна одну. Охоплена афективним спалахом люті, жаху, розгубленості, дикого захвату, розпачу людина неоднозначно підбиває навколишній світ, різною мірою володіє собою і регулює свої рухи.

Спочатку в афективному стані переважають процеси збудження н мозку, людина думає про предмет свого почуття і про те, що пов'язано з ним, мимоволі відволікаючись від усього стороннього. Виразні рухи стають дедалі неконтрольованішими. Сльози і ри­дання, регіт і вигуки, характерні жести і міміка обличчя, приско­рене чи утруднене дихання створюють звичайну картину нароста­ючого афекту. На подальших стадіях афекту, якщо вони настають, людина втрачає контроль над собою, роблячи вже несвідомі безроз­судні дії, які пізніше буде соромно згадувати і які іноді пригаду­ються неначе якийсь сон. Гальмування охоплює кору і гасить сфор­мовані системи тимчасових зв'язків, у яких закріплений досвід лю­дини, її культурні і моральні підвалини. Після афективного спала­ху настає розбитість, занепад сил, байдужість до усього, нерухо­мість, часом сонливість. Слід зазначити, що будь-яке почуття може в деяких випадках переживатися в афективній формі. Наприклад, уболівальник на стадіоні, «божевільна» любов тощо.

Власне емоції— це такий стан, який майже не виявляється в зовнішній поведінці і виражає оцінку ставлення суб'єкта до ситуа­ції або явищ, що складаються або передбачаються. Емоції можуть випереджати ситуації та явища, які ще не настали.

У дослівному перекладі емоція — це щиросерде хвилювання, щиросердий порух.

Нерідко емоції зовнішньо виявляються мімікою, жестами, позою, інтонацією, розширенням чи звуженням зіниць.

Виділяються такі емоційні стани: інтерес, радість, подив, страж­дання, гнів, відраза, презирство, страх, сором. Кожна з цих емоцій може бути представлена як градація станів, що зростають за ступе­нем виразності: спокійне задоволення, радість, захоплення, екстаз тощо, чи сором'язливість, зніяковілість, сором, провина та ін., чи невдоволення, засмучення, страждання, горе.

Емоції поділяються на стенічні й астенічні. За стенічних емоцій людині важко мовчати, важко не діяти активно, з радості вона го­това «вергати гори». Астенічні емоції характеризуються пасивністю чи споглядальністю, переживання відчувань розслаблює людину. Від страху в неї можуть «ноги підкоситися». Іноді при переживанні сильного почуття людина замикається в собі.

Почуття — це емоції, що виникають на основі задоволення чи незадоволення соціальних або духовних потреб людини і пов'язані з уявленням чи ідеєю про деякий конкретний або абстрактний об'єкт. Наприклад: почуття любові до людини, до батьківщини, до родичів, ненависть до ворога та ін. П. В. Симонов (1981) вважає, що при низькій імовірності уникнення небажаного впливу розвиваєть­ся тривога, а при низькій імовірності досягнення мети — фрустра­ція.

Близькі до почуттів загальні відчуття: голод, спрага тощо. Проте між ними є відмінності. Так, загальні відчуття зумовлюються по­дразненням певних рецепторів (наприклад, відчуття спеки вини­кає при подразненні терморецепторів). Емоції (страх, гнів і ін.) зо­всім не пов'язані з подразненням рецепторів і виникають під впли­вом випадкових зовнішніх факторів. Загальні відчуття (голод, ста­тевий потяг тощо) настають з певними інтервалами.

Чим стабільніші мотиви, що у сукупності створюють спрямова­ність особистості людини, тим більшою мірою вона переживає все, що сприяє чи перешкоджає тим почуттям, які оцінюють перебіг процесу (успішно чи неуспішно) задоволення потреб.

Сформовані як результат узагальнення емоційного досвіду по­чуття стають провідними утвореннями емоційної сфери особистості людини, визначаючи динаміку і зміст ситуативних емоцій, настроїв і афектів.

Почуття визначає динаміку і зміст емоцій, що мають ситуатив­ний характер. Так, почуття любові до близької людини може по- різному виявлятися залежно від обставин'- у радості при її успіхах, у засмученні при невдачі, у гордості за неї чи в обуренні тощо.

Пристрасті — особливий вид почуттів людини. Пристрастю на­зивають стійке глибоке і сильне почуття, що визначає напрямок думок і вчинків людини. Пристрасть змушує людину завзято мір­кувати про предмет почуттів, живо і яскраво уявляти собі задоволення потреб, що є їхньою основою, уявляти і всебічно обмірковува­ти дійсні чи можливі перешкоди і труднощі на шляху до цього за­доволення. Те, що не пов'язане з панівною пристрастю, здається другорядним, відсувається на задній план і перестає хвилювати людину. Те, що пов'язане, — захоплює, хвилює, привертає увагу, запам'ятовується. Незадоволена пристрасть породжує сильні емоції і навіть афективні вибухи гніву, обурення, образи тощо.

Любов належить до стійких почуттів. Поняття любов вживається в психології в двох значеннях. У широкому значенні — це високий ступінь емоційно-позитивного ставлення, що виділяє його об'єкт серед інших і ставить його в центр стійких життєвих потреб і інте­ресів суб'єкта. Такою є любов до матері, дітей, музики тощо. У вузь­кому значенні любов — це інтенсивне, напружене і відносно стійке почуття суб'єкта, фізіологічно зумовлене сексуальними потребами і виражається в прагненні бути з максимальною повнотою представ­леним своїми особистісно значущимд рисами в життєдіяльності ін­шого таким чином, щоб будити в нього потребу у відповідному по­чутті тієї ж інтенсивності, напруженості і стійкості.

Виділяють моральні, інтелектуальні і естетичні почуття.

Моральні почуття своїм змістом мають ставлення людини до людини і ширше — до суспільства. До моральних почуттів нале­жать любов, жалість, доброзичливість, гуманність, відданість й ін.

Інтелектуальні почуття виражають і відбивають відношення особи до процесів пізнання, її успішності чи неуспішності. Виявле­но глибокі зв'язки між розумовими й емоційними процесами, що розвиваються в єдності.

Естетичні почуття відбивають і виражають ставлення суб'єкта до різних фактів життя і їх відображення в мистецтві як до чогось прекрасного, витонченого чи грубого. Ці почуття переживаються як емоції естетичної насолоди і захоплення чи презирства, відрази тощо. Естетичні почуття є продуктом культурного розвитку люди­ни, процесу формування її свідомості.

Моральні, інтелектуальні і естетичні почуття переживаються людиною в діяльності і спілкуванні й іноді іменуються вищими по­чуттями, оскільки в них укладене все багатство емоційного став­лення людини до соціальної дійсності.

Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює впродовж значного часу всю поведінку людини. Настрій може бути радісним і сумним, бадьорим чи млявим, збудженим чи пригніченим, серйоз­ним чи легковажним, дратівливим чи добродушним тощо. Залежно від настрою людина по-різному реагує на навколишній світ. На­стрій накладає свій відбиток на розумову діяльність, на особливості рухів і дій людини, впливаючи на продуктивність виконуваної ро­боти. Основними джерелами настрою є задоволеність чи незадово­леність усім ходом життя, вирішення різних життєвих проблем людини. Тривалий поганий настрій — показник того, що в житті не все гаразд.

Настрій значною мірою залежить від загального стану здоров'я, особливо від стану нервової системи і залоз внутрішньої секреції, що регулюють обмінні процеси в організмі. Окремі захворювання також впливають на настрій людини.

У формуванні настрою важливу роль відіграють підпорогові по­дразники, що закінчуються на підкірковому рівні і не доходять до свідомості.

Слід зазначити, що те саме явище може одночасно зумовити і емоцію і настрій.

8.3. Емоції і потреби людини

За допомогою емоцій виділяються предмети, що відповідають потребам особи. Емоції стимулюють діяльність людини, спрямовану на задоволення цих потреб. Емоції е показником того, як відбува­ється процес задоволення потреб людини. Виниклі в процесі спіл­кування і діяльності позитивні емоційні стани екстазу, задоволен­ня тощо свідчать про добре задоволення потреб. Водночас незадо- волені потреби супроводжуються негативними емоціями (сорому, каяття, туги та ін.).

Відповідно до інформаційної концепції емоцій, емоційні стани визначаються якістю й інтенсивністю актуальної потреби особи й оцінкою, яку вона дає вона імовірності її задоволення. Людина оці­нює ситуацію. Якщо суб'єктивна імовірність задоволення потреби велика, то це породжує позитивні емоції. Якщо ж усвідомлювана суб'єктом ситуація така, що неможливо задовольнити потреби, то це призводить до негативних емоцій. Проте далеко не всі емоції вкла­даються в цю схему. Так, емоція подиву не може бути віднесена ні до позитивних, ні до негативних емоційних станів.

Однією з характерних рис емоційних станів є їхня регулятивна функція. Переживання людини виступають у ролі сигналів, що ін­формують про те, як у неї відбувається процес задоволення потреб, з якими перешкодами вона стикається, на що треба звернути увагу, над чим потрібно задуматися, що треба змінити.

Емоції сигналізують про благополучний чи неблагополучний розвиток подій і регулюють відносини людини в суспільстві.

Емоції, будучи суб'єктивним переживанням, присутні в складі будь-якої діяльності суб'єкта. У структурі поведінки людини, що є функціональною системою, емоціям належить вирішальна роль. Залежно від фази поведінки В. К. Вілюнас (1986) виділяє провідні і ситуаційні емоції. Провідні емоції сигналізують суб'єкту про задо­волення чи незадоволенні його потреб.

Ми знаємо, що будь-яка наша дія пов'язана з побудовою функціо­нальної системи й акцептора результатів дії. За допомогою таких функціональних утворів мета і засоби задоволення потреби конкре­тизуються (К. В. Судаков, 1997). Формування акцептора результатів дії (мети) і передбачуваних способів дії пов'язане зі змістом провід­них емоцій. Незадоволення потреб спонукає суб'єкта до пошуку мети і тим самим стимулюється певна поведінка. При оцінюванні окремих етапів поведінки чи поведінки загалом важливу роль відіграють си­туаційні емоції, що спонукають суб'єкта до дії в колишньому напрям­ку, чи до необхідності змінювати свою поведінку і тактику.

Отже, наведені дані засвідчують, що в генезі емоцій вирішальна роль належить оцінюванню імовірності задоволення потреби.

8.4. Функції емоцій

Нині у літературі виділяють кілька функцій емоцій: оцінюваль­на, спонукальну, підкріплювальну, перемикальну, комунікативну.

Оцінювальна функція емоцій виражається в узагальненому оці­нюванні явищ і подій. При цьому емоції захоплюють увесь організм і представляють миттєву оцінку поведінки в цілому, що дає можли­вість визначити корисність чи шкідливість факторів, які впливають на суб'єкт ще до їх безпосередньої дії. Емоції в цьому разі викону­ють функцію оцінювання умов виникнення ситуації на основі ви­никлої потреби. Таке емоційне оцінювання здійснюється на почут­тєвому рівні. Наприклад, реалізація харчової потреби здійснюється за допомогою смакової чутливості на підставі виниклого почуття голоду. Проте ми не аналізуємо, скільки білків, вуглеводів, солей тощо ми з'їли.

Спонукальна функція зводиться до того, що емоція містить об­раз предмета задоволення потреби і своє упереджене ставлення до нього, що і спонукає суб'єкта до дії. Функцію спонукання виконують провідні і ситуаційні емоційні переживання. Провідне емоційне переживання спрямоване на актуальну потребу (ціль) і ініціює адаптивну поведінку. Ситуаційні емоційні переживання виника­ють при оцінюванні окремих етапів поведінки і спонукають суб'єкта діяти в колишньому напрямку чи змінювати тактику поведінки і засоби досягнення мети.

Емоції передбачення пов'язані з появою переживання здогаду, ідеї, рішення, що ще не вербалізовані.

Підкріплювальна функція емоцій особливо важлива в процесах навчання і пам'яті. Все, що пов'язане з емоційними переживання­ми, запам'ятовується добре і надовго. Так, для вироблення умовно­го рефлексу потрібні три фактори: мотиваційне збудження, інди­ферентний подразник і фактор, що здатний задовольнити нагальну

потребу. Без третього фактора (нагорода) неможливо виробити умов­ний рефлекс у тварин. Такою нагородою для голодної тварини є, наприклад, їжа.

Дуже наочно підкріплювальна функція емоцій виявляється на експериментальній моделі «емоційного резонансу» П. В. Симонова (1997). Було встановлено, що якщо на собаку впливати електрич­ним струмом на очах у собаки-спостерігача, то в останнього виникає негативне емоційне напруження, яке виявляється у прискоренні серцевих скорочень і збільшенні синхронізації гіпокампального тета-ритму. Після припинення впливу електричним струмом на собаку-жертву у собаки-спостерігача відновлювалися змінені фізіо­логічні показники, тобто негативне емоційне напруження в нього минало.

Перемикальна функція емоцій полягає в тому, що вони спону­кають людину до зміни своєї поведінки. За звичайних умов пове­дінка людини і тварин визначається багатьма потребами, між яки­ми існує конкуренція. Конкуренція мотивів найяскравіше виявля­ється в екстремальних умовах, коли виникає боротьба між інстинк­том самозбереження і потребами дітей відповідно до установленої етичної норми. Ось де особливо яскраво виявляється перемикальна функція емоцій. Конфлікт між потребами переживається у вигляді боротьби між страхом і обов'язком, між страхом і соромом, між обов'язком і зрадою тощо. Остаточне вирішення такого конфлікту залежить від сили спонукань, а також від особистісних особливос­тей суб'єкта.

Комунікативна функція емоцій дає змогу передавати свої пере­живання іншим людям, інформувати про своє ставлення до об'єктів і явищ за допомогою міміки, жестів, поз, виразних зітхань, змін ін­тонації голосу тощо. Зазначені рухи м'язів, за допомогою яких лю­дина виражає свої емоції, прийшли до нас від наших предків. У ході еволюції мімічні сигнали розвилися в систему, що дає змогу передавати інформацію про стан і наміри суб'єкта. Так, вираз пе­реляку вказує про намір індивідуума рятуватися втечею, а гніву — про намір вступити у боротьбу.

8.5. Механізми емоцій на макрорівні

Емоційні стани, переживання почуттів є психічним процесом у діяльності мозку. Емоції починаються зі змін, що відбуваються пе­реважно в зовнішньому середовищі. Ці зміни навколишнього світу ведуть до підвищення чи зниження життєдіяльності, пробудження одних потреб і вгасання інших, до змін у процесах, що відбуваються всередині людського організму. Фізіологічні процеси, пов'язані з емоціями людини, ґрунтуються на складних умовних і безумовних рефлексах. Дуги умовних рефлексів замикаються і закріплюються у корі пеликих півкуль, а складних, безумовних рефлексів — у під­кіркових вузлах півкуль, зорових горбах, у ядерних утворах стовбу­ри мозку й інших центрів, що передають нервове збудження 3 ви­щих відділів мозку на виконавчі органи і вегетативну нервову сис- томи. Переживання почуттів є результатом спільної діяльності ко­ри і підкіркових утворів.

Чим більша значущість для людини змін, які відбуваються до- нкола, тим глибшими є переживання почуттів. Перебудова тимча­сових зв'язків, що виникає при цьому, зумовлює процеси збуджен­ня, які поширюються на кору і підкірку. У відділах мозку, розміще­них під корою, знаходяться різні підкіркові утвори, насамперед гі­поталамус, що керує і регулює багато фізіологічних процесів^ ди­хання, артеріальний тиск, частоту серцевих скорочень, діяльність ендокринної системи, травного каналу та ін. У зв'язку з цим збу­дження підкіркових центрів зумовлює посилену діяльність бага­тьох внутрішніх органів. Саме тому переживання почуттів індиві­дуумом супроводжується зміною ритму дихання (людина задиха­ється від хвилювання, важко і переривчасто дихає) і серцевої дія­льності (серце завмирає чи посилено б'ється), змінюється кровопос­тачання окремих частин організму (від сорому червоніють, від жаху бліднуть), порушується секреція залоз (сльози від горя, пересихан­ня в роті при хвилюванні, «холодіють» із страху тощо). У зв'язку з цим у нашому слововживанні дотепер збереглися вирази «серце не прощає», «туга в серці», «скорити серце» та ін. А джерело таких ви­разів — в участі вегетативної нервової системи у формуванні емо­ційних станів.

На сьогодні встановлено, що кора головного мозку за нормаль­них умов впливає на підкіркові центри і в такий спосіб стримують­ся зовнішні прояви почуттів. Якщо кора головного мозку приходить у стан надмірного збудження за впливу подразників великої сили при перевтомі, при сп'янінні, то в результаті іррадіації перезбу- джуються й центри, що лежать нижче кори мозку. Внаслідок цього зникає звичайна стриманість. Водночас у підкіркових вузлах і утворах стовбура мозку в разі негативної індукції (чи негативної емоції, наприклад, вираженого страху) поширюється процес галь­мування. При такому великому гальмуванні спостерігається при­гнічення, ослаблення чи скутість мускульних рухів, спад серцево- судинної діяльності та дихання тощо. Ці дані засвідчують, що при переживанні почуттів, при емоційних станах спостерігається і під­вищення і зниження інтенсивності різних сторін діяльності люди­ни.

Слід зазначити, що останнім часом було виявлено певні центри головного мозку, що впливають на емоційний стан людини і тва­рин. Так, подразнення передніх відділів гіпоталамуса призводить до стану збудження, агресії. Водночас подразнення задніх відділів гіпоталамуса зумовлює стан задоволеності. У самому головному мо­зку при збудженні ерготропних систем виникають стани підвище­ної активності і при отриманні прогнозованих результатів з'явля­ються позитивні емоції, а при збудженні трофогропних систем усе відбувається навпаки.

8.6. Структури мозку, що беруть участь у формуванні емоцій

На сьогодні накопичено великий матеріал про формування емо­цій і участь у цьому різних структурних утворів головного мозку. Так, доведеко, що потреби, мотивації й емоції мають різний морфо­логічний субстрат. Установлено наявність нервових центрів двох типів: ті, що сприяють формуванню позитивних емоцій і, відповід­но, — негативних. Має значення також і сила подразника. Так, стимулювання наростаючим електричним струмом зон самоподраз- нення латерального гіпоталамуса у тварин зумовлює виникнення таких поведінкових реакцій: і) слабке подразнення приводить до генералізованої пошукової поведінки без звернення до того, що знаходяться в камері їжі, і педалі самоподразнення; 2) посилення подразнення струмом — тварина починає їсти, пити тощо! 3) пода­льше посилення подразнення струмом приводить до самоподраз­нення тварини із супутніми мотиваційними ефектами; 4) подальше посилення струму — тільки реакція самоподразнення. Встановле­но, що стимуляція зон самоподразнення зумовлює позитивні реак­ції сильніше, ніж їжа. У зонах самоподразнення латеральної пре- оптичної ділянки і латерального гіпоталамуса зафіксовано актив­ність нейронів, що змінювали свою активність гіри мотиваційних і емоційно позитивних станах, зумовлених електричним подразнен­ням і природними стимулами (їжа, вода).

У центральній сірій речовині й медіальному гіпоталамусі та ін­ших ділянках мозку виявлено центри, подразнення яких зумовлює реакцію уникання або оборонну реакцію. Це так звані центри не­вдоволення. Подразнення мигдалини приводить до розвитку стра­ху.

Гіпоталамус разом з мигдалиною утворюють мотиваційно- емоційну систему, однією з найважливіших функцій якої є вибір домінуючої мотивації (П. В. Симонов, 1997).

На думку Дж. Пейпеца, мозковий субстрат емоцій становить замкнений ланцюг таких утворів: гіпоталамус — передньовентра- льное ядро таламуса — поясна звивина, гіпокамп — мамілярні яд­ра гіпоталамуса. Цей ланцюг у літературі наизвають колом Пейпе­ца, а з урахуванням пов'язаних з цим колом інших структур мозку — лімбічною системою. Пейпец вважав, що поясна звивина є субстратом усвідомлених емоційних переживань і має спеціальні нходи для емоційних сигналів. Потім сигнал з поясної звивини че­рез гіпокамп надходить у гіпоталамус через його мамілярні тіла (ланцюг замикається). Через поясну звивину відбувається зв'язок між корою головного мозку і гіпоталамусом, з якого виходять сиг­нали для вісцерального і моторного вираження емоцій.

Проте П. В. Симонов (1987) довів, що гіпокамп є не емоційним, а інформаційним утвором мозку.

Поведінка тварини визначається її ставленням до свого емоцій­ного стану, слідуючи при цьому принципу максимізації позитивних емоцій і мінімізації негативних. Такий принцип реалізується впливом мотиваційно-емоційної системи (гіпоталамус і мигдалина) на когнітивні й організуючі рухи структурних утворів нервової кори мозку. Мотиваційні впливи гіпоталамуса на нервові утвори кори головного мозку мають асиметричний характер. У голодних тварин підвищена імпульсація нейронів відзначається в лівій півкулі, а у ситих — у правій.

На думку П. В. Симонова (2001), «гіпоталамус є ключовою струк­турою для реалізації найбільш древньої підкріплювальної функції емоцій, для вирішення універсального поведінкового завдання ма- ксимізації-мінімізації виниклого емоційного стану: наближення чи уникнення».

Мигдалини залучаються до формування емоцій тоді, коли вини­кає конкуренція між співіснуючими мотиваціями і стає необхідним робити вибір домінуючої потреби, що підлягає задоволенню в цей момент. Свою перемикальну функцію мигдалина реалізує через хвостате ядро. Залучення мигдалини в процес організації поведін­ки індивідуума проводиться на його пізніх етапах, коли актуалізо­вані потреби вже зіставлені з можливістю їх задоволення і транс­формовані у відповідні емоції.

Гіпокамп є ключовою структурою для реалізації компенсаторної (інформації, яка замішує недолік) функції емоцій, оскільки він здат­ний реагувати на сигнали малоймовірних подій. Це виявляється у гіпермобілізації вегетативних функцій (підвищення артеріального тиску, тахікардія, підвищене виділення гормонів гіпофізу, наднир- ників — адреналіну і норадреналіну та ін.). При цьому вегетативні збудження перевищують реальні потреби організму (перевищують необхідне вегетативне забезпечення тієї чи іншої діяльності). Фор­ми поведінки і механізми оцінювання зовнішніх сигналів і реагу­вання на них змінюються відповідно до вчення про домінанту О. О. Ухтомського. Активність мозку підвищується. Він починає реагува­ти на широке коло приблизно однакових значущих сигналів. Наро­стання емоційного напруження супроводжується збільшенням кі­лькості енграм, які витягаються з пам'яті, проте знижується якість прийнятих рішень при зіставленні цих енграм із наявними стиму­лами. Встановлено, що за умов прагматичної невизначеності з'являється тривога. Чим сильнішою є тривога, тим частіше індиві­дуум відповідає на індиферентні стимули. Активується пошукова поведінка індивідуума, збільшується витягання із пам'яті збереже­них енграм. Поступово розвивається негативна емоція. Компенса­торна функція реалізується через вплив на потребу, що привела до відповідні поведінки індивідуума.

Прогнозування ймовірності задоволення актуалізованих потреб (імовірності підкріплення) реалізується гіпокампом і фронтальни­ми (лобовими) відділами головного мозку, що вважаються інфор­маційними структурами мозку. При ураженні лобових часток у лю­дини розвиваються грубі емоційні розлади. Вони зводяться до емо­ційної тупості (хворі стають байдужими чи надмірно реагують на зовнішні стимули, причому здебільшого з неадекватною реакцією та ін.), розгальмовування примітивних емоцій і потягів (хворі ста­ють некритичними до своїх учинків, неохайними, дурнуватими, з'являється гіперсексуальність тощо). У таких хворих занепадають вищі емоції, що пов'язані з професійною діяльністю, творчістю, со­ціальними відносинами. Ще до ери застосування нейролептиків двостороння лобектомія в надмірно збудливих і агресивних психіч­но хворих приводила до придушення в них агресивності і страху, до бе зініціатив ності.

Із гіпоталамуса, мигдалини і гіпокампа інформація, пов'язана з мотивацією і пам'яттю, надходить у префронтальну кору. Префрон- тальна кора (лобові частки) сприяє витягненню з пам'яті необхідної інформації й організації цілеспрямованої поведінки через зв'язки з премоторною зоною і базальними гангліями.

Інтенсивність емоційного напруження незалежно від його знаку залежить від активності тім'яно-скроневих утворів правої півкулі. Крім того тім'яно-скроневі відділи сприяють залученню в емоцій­ний процес соматичних і вегетативних утворів.

Нині встановлено, що співвідношення між «інформаційною» сис­темою (фронтальна кора і гіпокамп) з «мотиваційною» системою (мигдалина і гіпокамп) є основою екстраверсії — інтраверсії, а та­кож параметрів індивідуальних особливостей поведінки, що близь­кі за своїми властивостями до параметра невротизм — емоційна стабільність.

Центри самоподразнення, що сприяють формуванню позитив­них емоцій, містять дофамінергічні нейрони. Ефективність і інтен­сивність самоподразнення залежать від щільності таких клітин. До структур, що містять дофамінергічні нейрони, належать^ медіаль­ний передньомозковий пучок, що зв'язує гіпоталамус і лімбічну си­стему з фронтальною корою! вентральна тегментальна ділянка по­кришки і прилегле до неї ядро, через яке ініціюються і реалізуютьги основні біологічні мотивації (напад, поїдання їжі тощо); чорна субстанція і хвостате ядро, що сприяють виробленню умовних реф- 'іі'коін на позитивному підкріпленні.

Усі дофнмінергічні структури мозку характеризуються підвище­ною чутливістю до природних і штучних опіатів.

Х.7. Вплив правої і лівої півкуль мозку на емоції

У літературі є чимало праць, у яких зазначається вплив функці- онильної асиметрії мозку на емоції. Так, сприйняття емоційних си- гннлів перебуває під контролем правої півкулі. Крім того, права мінкуля сприяє більш вираженим вегетативним і соматичним реак- цінм при емоціях. Права півкуля пов'язана переважно з негатив^- цими емоціями, на що вказують дані клінічного спостереження за хворими. У разі ураження правої півкулі хворі неспокійні, песиміс­тично налаштовані, фіксовані на своїх хворобливих відчуттях, пла- ксині, тривожні, стурбовані. За зниженням активності правої пів­кулі і підвищенням активності лівої півкулі (домінантна півкуля) у хворих відзначається безпричинна ейфорія, підвищений чи інди­ферентний настрій, частий сміх, легкодумство, безтурботність та ін. Омме зі зниженням активності правої півкулі під впливом алкого­лю багато хто пояснює ейфорію, благополуччя, безтурботність і інші симптоми.

При експериментальному вимиканні правої півкулі електро- судомиим ударом електричного струму (підвищення активності лі­вої півкулі) відзначаються позитивні емоції і навпаки.

В експерименті було також установлено, що права півкуля швид­ше реагує на слайди сумного змісту, а ліва — на слайди радісного змісту.

Розпізнавання міміки пов'язане переважно з функцією правої півкулі. Ураження правої скроневої ділянки мозку призводить до того, що хворі не можуть розпізнавати емоційну інтонацію мови.

Дослідження останніх років показали, що емоційні розлади за­лежно від ураження правої чи лівої півкулі пов'язані в основному зі змінами функції переважно лобових часток мозку. На сьогодні встановлено, що емоційні розлади пояснюються порушенням реци- ирокних зв'язків між лобовими частками і лімбічною системою.

Дані електроенцефалограми свідчать, що в більшості випробо­вуваних, котрі оцінювали свій стан як «щастя», домінувала актив­ність у лівих фронтальних ділянках. Дослідження, проведені на дітях у віці до одного року (10 міс), показали, що ковтання солодкої рідини виявлялося інтересом на обличчі дитини і підвищенням електроенцефалографічної активації в лівій лобовій частці, а кис­лої (сік) — гримасою відрази і електроенцефалографічною актива­цією у правій лобовій частці.

Нині загальноприйнятим є таке положення переважання актив­ності в лівій фронтальній корі над правою є показником позитивної емоції і навпаки.

8.8. Емоції і темперамент

Специфіка і сила емоцій нерозривно пов'язані з темпераментом. Зміни темпераменту і його зв'язок з емоціями характеризуються такими показниками як тривожність, сила чи слабість процесів збудження, імпульсивність, емоційність, екстраверсія — інтровер­сія. У екстравертів зазвичай низький поріг щодо соціальних стиму­лів, на які вони реагують емоціями радості й інтересу, а також ви­сока чутливість до заохочення. В інтровертів усе навпаки і вони чутливі до покарання. В інтровертів частіше відмічаються страхи, що, очевидно, пов'язано із сильними зв'язками між корою мозку і лімбічною системою.

Нині є дві класифікації типів темпераменту: Гіппократа — Пав- лова і Г. Айзенка. Згідно з цими класифікаціями емоційно нестабі­льний екстраверт відповідає холерику, стабільний екстраверт — сангвініку, нестабільний інтроверт — меланхоліку, стабільний інт­роверт — флегматику.

Відповідно до концепції Симонова П. В., Єршова П. М. (1984), Симонова П. В. (2001) індивідуальні особливості особи (у цьому разі розглядається тільки емоційна сфера), а також властивості екстра­версії та інтроверсії і нейротизму залежать від взаємодії лобової кори, гіпокампа, гіпоталамуса і мигдалини.

При переважанні функціональної активності системи гіпо- камп — мигдалина визначається готовність індивідуума реагувати на широке коло сигналів, в тому числі малозначущі. Утруднене ви­ділення домінуючої мотивації (мигдалина), у зв'язку з чим такі суб'єкти відзначаються нерішучістю, численними коливаннями при підвищеній чутливості до різних подразників і схильності до пере­оцінювання важливості подій і фактів. Це слабкий тип — меланхо­лік.

При переважанні активності системи гіпоталамус — гіпокамп виникає поєднання домінуючої потреби з генералізованими реак­ціями на подразники нез'ясованого призначення і сигнали мало­ймовірних подій. Така характеристика збігається з описом сангві­ніка — сильного, врівноваженого і рухливого типу.

Добре збалансовані потреби без особливого виділення будь-якої з них відзначаються при домінуванні системи мигдалини — лобова кора. Характерним для таких індивідуумів є ігнорування багатьох стимулів і реагування тільки на високозначуїці сигнали. Такий сильний, урівноважений і деякою мірою інертний тип відповідає опи­су флегматика.

Відповідно до поділу особистостей за класифікацією Г. Айзенка на екстравертів і інтровертів холерики і сангвініки належать до екстравертів, а меланхоліки і флегматики — до інтровертів. При цьому нестабільний екстраверт відповідає холерику, а стабільний екстраверт — сангвініку, нестабільний інтроверт — меланхоліку, а стабільний інтроверт — флегматику. Експериментальними дослі­дженнями, а також клінічними спостереженнями встановлено, що у холериків і флегматиків відзначається відносне функціональне переважання лобової кори і гіпоталамуса, а у меланхоліків і санг­вініків — гіпокампа і мигдалини.

При невротизації суб'єктів (собак), що є холериками і флегмати­ками, відзначається перехід до вибору малоймовірного підкріплен­ня, що П. В. Симонов (2001) пов'язує з посиленням активності гіпо­кампа і ядер мигдалевидного комплексу.

Проаналізувавши дані літератури і власних спостережень, П. В. Симонов (2001) дає таке визначення особистості («Психофизи- ология» (Пітер, 2001. — С. 160)' «Особистість — це індивідуально неповторна композиція і внутрішня ієрархія основних, вітальних, соціальних і ідеальних потреб людини, в тому числі їхній різновид: збереження і розвиток, «для себе» і «для інших». Головна, тобто час­тіша за інші і триваліша від інших домінуюча потреба — це справ­жнє ядро особистості, її найістотніша риса. У свою чергу характер — це індивідуальна виразність і композиція додаткових потреб по­долання перешкод на шляху до досягнення мети, озброєності знан­нями й уміннями, наслідування й економії сил, властиві цій люди­ні. Якщо темперамент значною мірою заданий генетично, то при всьому значенні природних задатків і здібностей особистість і хара­ктер формуються під впливом конкретного соціального середови­ща».

8.9. Емоційна стійкість

В останні роки дуже актуальною стала проблема емоційної стій­кості, як важливого чинника суб'єктивного розвитку людини і перед­умови успішної її життєдіяльності (Л.М. Аболін, 1987; І.Ф. Аршава, 2000, 2003, 2005, 2006; Л.Г. Дикая, 1991, 2002; М.С. Корольчук, 2003; Е.Л. Носенко, І.Ф. Аршава, 2006; Рейковский Я., 1979; Словарь пси- холога-практика / Составитель С.Ю. Головин, 2005,' Суворова В.В., 1975; О.Я. Чебикін, 1989, 2000, та ін.). Емоційна стійкість чрактуєть­ся як інтегративна властивість особистості (психіки), яка характери­зується взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних та моти-

ваційних компонентів психічної діяльності, що забезпечують опти­мально успішне досягнення мети діяльності у складних (емотивних) обставинах (Зильберман Н.Б., 1974).

Із цього визначення видно, що емоційна стійкість характеризу­ється наступними основними властивостями-

особливостями особистості в досягненні мети діяльності; стійкість суб'єкта до зберігання стабільних показників якості виконання професійно важливих функцій при зміні умов ді­яльності;

професійно обумовлені компоненти стабільності; мотиваційні компоненти особистості (Фирсов К.В., 1996); перешкодостійкість професійно важливих функцій суб'єкта; толерантність особистості до невизначеності, що відносять до стресорів та фрустраторів не менш могутніх, ніж перешкоди (Norton R., 1975) та іншими.

E.JT. Носенко та І.Ф. Аршава (2006) вказують, що для емоційно стійких суб'єктів характерним є низький рівень нейротизму та три­вожності, екстраверсія, інтернальність, а для емоційно вразливих - високий рівень нейротизму і тривожності, інтроверсія, екстерналь- ність.

Різні форми прояву стійкості людини в екстремальних умовах ді­яльності, які виділяють дослідники, такі як оперативна стійкість, моторна стійкість, сенсорна стійкість, мнемічна стійкість, з нашої точки зору, повинні розглядатись у контексті їх єдиної детермінації, інакше вони залишаться лише емпіричними узагальненнями фак­тологічного рівня дослідження проблеми (Платонов К.К., 1982).

І.Ф. Аршава (2005, 2006) та Е.Л. Носенко, І.Ф. Аршава (2006) вка­зують на феномен «емоційна стійкість» як на системну якість, а його природа саме така, - тобто є всі підстави стверджувати, що воно ви­значає одночасну детермінацію усіх названих підвидів стійкості (або їх порушень - у випадку емоційної вразливості).

Для суб'єктів, що характеризуються емоційною стійкістю, у ситу­аціях зміни умов діяльності убік їх ускладнення, непередбачуванос- ті, характерним є швидке відновлення після стадії первинного збу­дження оптимального функціонального (робочого) стану, а для суб'єктів, яким властива емоційна вразливість, - переростання стадії первинного збудження у стан емоційної напруженості.

Відзначаючи високу значущість внеску досліджень емоційної стійкості І.Ф. Аршава (2006) з опорою на параметри ефективності виконання професійної діяльності і сгійкими ознаками емоційності в структурі особистості, необхідно відмітити, що назріває усвідомлення необхідності зміни парадигми досліджень емоційної стійкості, що реалізується у спробах «вивести» дослідження емоційної стійкості за межі виключно професійного контексту. Це відкриває нові перепек­ти ни для створення засобів оцінки емоційної стійкості, «відбитих» в інших формах виявлення емоційності (дискурсної, інформаційно- перероблюваної), в емоційно-оцінювальному ставленні до життя в цілому та до власного стану, зокрема, а також до відображеної безпо­середньо у стані здоров'я.

Існуючі методи діагностики емоційної стійкості людини базують­ся переважно на аналізі фізіологічних параметрів її стану та на по­казниках успішності виконання тієї діяльності, в процесі якої здійс­нюється контроль функціонального стану.

Запропонований І.Ф. Аршава (2005, 2006) новий підхід до діагно­стики емоційної стійкості, що враховує психологічні властивості осо­бистості, характеристики психосоматичного здоров'я і особливості виконання суб'єктом певної інформаційно-перероблюваної діяльнос­ті, змодельованої з використанням ком'ютерних технологій, а також розроблена нею у співавторстві з Е.Л. Носенко та О.І. Хижою комп'ютерна процедура (тест), спрямована на перевірку особливос­тей функціонування оперативної пам'яті людини в умовах наявності або відсутності стресора дозволяє суттєво розширити діагностичні можливості та їх об'єктивізацію.