14.3. Депресія

Клінічні ознаки захворювань, що визначаються нині як афекти­вні розлади (розлади настрою) відомі з глибокої давнини. Терміни «меланхолія» і «манія» вживалися ще Гіппократом (450 р. до н.е.). Сучасні уявлення про афективні розлади йдуть від Е. Крепеліна (1896), який запропонував концепцію маніакально-депресивного психозу, і К. Леонгарда (1957). Депресія — це афективний розлад, що супроводжується стійким зниженням настрою, рухової і мовної активності.

Афективні розлади прийнято поділяти на пов'язані з біологіч­ною схильністю, представлені більш тяжкими, психотичними симп­томами (ендогенні, психотичні, первинні депресії), і спричинювані исихосоціальними стресорами, перебіг яких відбувається на сприят­ливішому, непсихотичному рівні (екзогенні, невротичні, реактивні, вторинні депресії).

Існує багато гіпотез про причини виникнення депресивних роз­падів. Зокрема, згідно з моноаміновою теорією виникнення афек­тивних розладів, депресивні стани зумовлені функціональними порушеннями в центральних нейронах, що містять норадреналін і (цбо) 5 - гідрокситр ифтамін.

Висловлюється також припущення, що афективний стан відби- ІІС певний ступінь рівноваги між нейрональною активністю де­яких норадренергічних і холінергічних систем, які регулюють афект. Значну роль відіграє також специфічність зв'язку нейро- трансмітерів з нервовими закінченнями.

Найбільш вивченою ланкою патофізіології афективних розладів є активність нейротрансмітерів (норепінефріна, допаміна і серотоні­ни). Дія гетероциклічних антидепресантів супроводжується блока­дою зворотного захоплення норепінефріна і серотоніна, що приво­дить до формування так званої амінової гіпотези афективних розла­дів.

Порушення регуляції надходження біогенних амінів у гіпотала­мус, що відіграє важливу роль у генеруванні афективних коливань, відбивають і відхилення у нейроендокринних механізмах. У бага­тьох хворих на депресію підвищена концентрація кортизолу в пла- імі, що, як вважають, зумовлено підвищеною секрецією фактора, який вивільняє кортикотропін у гіпоталамусі. Це є основою ослаб­лення здатності дексаметазону пригнічувати секрецію кортизону.

Було запропоновано використовувати це явище як діагностич­ний «дексаметазоновий тест» депресивних станів. Проте зазначений діагностичний тест не має достатньої специфічності для засто­сування в клінічній практиці (Ю. В. Попов, В. Д. Вид, 1997).

Симптоми депресивних станів поділяють на чотири групи: емо­ційні порушення, когнітивні порушення, зміна мотивацій і нейро- вегетативні симптоми.

Класичний домінуючий афект — смуток, що може описуватися і як почуття порожнечі, нудьги, нервозності. Типова психомоторна загальмованість. Мовний обсяг знижений, відповіді односкладові, їхній зміст збіднений. Усвідомлення хвороби зазвичай гіперболізо­ване. Майже всі хворі на депресію відчувають зниження енергетич­ного потенціалу, інтелектуальну непродуктивність, підвищену стом­люваність. Притаманне почуття втрати відчуття задоволення (ан- тедонія). Відзначається втрата спонукань до діяльності, низький рівень фрустраційної толерантності.

Різноманітні порушення сну спостерігаються в 60 - 65 % хворих і виявляються в порушенні засинання, переривчастому сні з тяж­кими думками при пробудженні, ранніх просинаннях. При депресії спостерігається збільшення фази швидкого сну (ЕЕМ) у першому періоді сну, загальне збільшення часу швидкого сну, укорочена чет­верта фаза сну.

Відзначається також порушення апетиту (анорексія або булімія), які можуть провокувати й ускладнювати соматичні розлади.

Суїцидальні думки спостерігаються в 60 % хворих на депресію. Нав'язливі думки, глибоке почуття безнадійності, власної нікчем­ності і вини, нерішучість, ідеї втрат, малоцінності, наявності смер­тельних соматичних захворювань та інші зумовлюють суїцидальні тенденції в поведінці.

Добові коливання настрою спостерігаються не менш ніж у поло­вини хворих; частіше посилення депресії трапляється вранці з пом'якшенням увечері.

Різноманітними є й численні соматичні симптоми (запори, су­хість у роті, головний біль та ін.).

Прояви депресії можуть істотно варіювати залежно від ступеня її тяжкості. Крім іншого, симптоми депресії можуть бути вторинним проявом деяких соматичних і неврологічних захворювань. Так, ко­гнітивні порушення при депресії іноді подібні до таких при демен­ціях. Схожим на депресію може бути міжнападний стан при: епілеп­сії, особливо при правобічному розміщенні епілептичного осередку.

Часто депресія виникає в перші два роки після інсульту, особли­во при локалізації в передніх відділах ліворуч, а також при пухли­нах діенцефальної і скроневої локалізації тощо. Ендогенна депре­сія відрізняється від реактивної якісною структурою, тяжкістю і тривалістю симптоматики.

Досить важливим є вивчення емоційних і когнітивних функцій при депресії за допомогою нейрофізіологічних методів дослідження.

Як показано в дослідженнях із використанням реєстрації ви­кликаного потенціалу (ВП) мозку, у хворих на депресію не виявле­но значних порушень когнітивних функцій, тоді як порушення ува­ги виражені істотно (М. А. ВигкЬагІ, Б. О. ТЬотаз, 1993). На думку К. С. Михайлової і співавторів (1994), важливим методом для до­слідження депресії є розпізнавання емоцій.

При дослідженні викликаних потенціалів мозку у разі вдалого або невдалого завершення діяльності доведено, що в здорових лю­днії важливу роль в організації позитивних емоцій відіграє актива­ція лівої півкулі, а негативних — правої. Відповідно при вдалому іииершенні діяльності спостерігалася більш виражена активація лі лої півкулі, при невдалому — правої. При цьому особливо важливо, що активність передніх і задніх відділів кожної з півкуль в обох випадках змінюється односпрямовано (И. В. Курницкая, 1987). У хворих на депресію міжпівкульні співвідношення як при успішно­му, так і при неуспішному завершенні діяльності залишаються од­ин новими і характеризуються відсутністю односпрямованих зрушень біопотенціалів передніх і задніх відділів півкуль при формуванні реакцій на емоційно значущі події. Отже, роз'єднаність між передніми і задніми відділами мозку, що визначається за рівнем їхньої активації, відіграє найважливішу роль у патогенезі депресії. Роз'єднаність між передніми і задніми відділами мозку В І>. Стрілець (1989) визначав як «поперечну функціональну блокаду» і надалі простежував при вивченні соматосенсорних викликаних потенціалів.

Використання методу картування мозку було застосовано в подальших дослідженнях «поперечної функціональної блокади». Так, при картуванні спектральної потужності альфа-ритму у хворих на ондогенну і реактивну депресію порівняно з групою здорових у хво­рих першої групи було виявлено два «фокуси» підвищеної актива­ми, які визначали за зниженням спектральної потужності альфа- ритму. Перший з цих фокусів виявлено у хворих обох груп, він міс­ишся в передніх ділянках правої півкулі. Другий фокус підвищеної иктивації спостерігався тільки у хворих на ендогенну депресію і знаходився в задніх ділянках лівої півкулі. Відповідно лівий пе­редній і правий задній кірковий квадранти у цих хворих були менш активовані.

Щодо спектральної потужності бета-ритму, то в обох групах хво­рих на депресію вона була підвищеною в правому передньому кірковому квадранті, при цьому у групи хворих на реактивну депресію цо був єдиний фокус підвищеної активації. Крім того, у хворих на ендогенну депресію відзначається асиметрія задніх відділів мозку. Отже, у хворих на депресію виявлено підвищення активації кіркових зон, що регулюють негативні емоції, і зниження активації зон, що регулюють позитивні емоції (В. Б. Стрілець, 1968, 1989).

При картуванні внутрішньокіркових зв'язків при депресії спо­стерігається значне зниження зв'язків у двох спокусах підвищеної активації, які виявляються за показником потужності альфа- і бета-ритмів — у правому передньому і лівому задньому кіркових ква­дрантах, що може свідчити про застійний характер збудження в цих фокусах.

Неузгодженість між рівнем активації у середині кожної з пів­куль, названа В. Б. Стрілець (1989) «поперечною функціональною блокадою», спостерігається також між корою головного мозку і лім- бічною системою, тісно пов'язаною з емоційною сферою. Така бло­када перешкоджає нормальному проведенню збудження із сприй­маючих ділянок у виконуючі, що може бути причиною психомотор­ної загальмованості хворих на депресію.

Автор інформаційної теорії емоцій П. В. Симонов (1994) вважає, що негативні емоції виникають у тому разі, коли потрібна для за­доволення потреби інформація, яка інтегрується в правій лобовій зоні, перевищує наявну, що представлена переважно в лівій лобо­вій зоні.

Застійний характер взаємозв'язків між правою лобовою зоною, що регулює негативні емоції, й іншими відділами мозку і зниження реактивності в діапазоні альфа-ритму, як і підвищення тета-ритму, доповнюють нейрофізіологічну картину депресії.

На закінчення слід зазначити, що при депресії емоційні розлади є первинними і домінуючими. В міру прогресування тяжких форм захворювання до них приєднуються і розлади когнітивних функцій, які є вторинними і мають супутній характер. Зазначені особливості депресії відповідають виявленим при цьому захворюванні пору­шенням між- і внутрішньопівкульних зв'язків, зокрема різним рів­ням активації окремих кіркових зон, що вдалося чітко довести за допомогою методів картування.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ В ПСИХОФІЗІОЛОГІЇ

Абстиненція — стан, що виникає після повного утримування від приймання наркотичних речовин та алкоголю. Клініка і перебіг абстиненції залежать від дози та віщу наркотичної речовини і три- инлості її вживання. Клінічні прояви: головний біль, запаморочен­ня, тахікардія, пригнічений настрій, нерідко виникають ідеї самозвинувачення та каяття, велика фізична слабкість, безсоння, тривожність та ін.

Абстракція — одна з основних операцій мислення; полягає в то­му, що суб'єкт виділяє певні ознаки об'єкта, абстрагуючись від ін­ших ознак. Результатом такого процесу є побудова розумового про­дукту: поняття, моделі, теорії, класифікації та ін. Первинна абст­ракція виступає при безпосередньому чуттєво-образному відобра­женні навколишнього світу, коли одні його властивості стають оріє­нтирами для сприйняття і дії, а інші — ігноруються. Абстракція — необхідна умова катетеризації. За допомогою абстракції фор­муються узагальнені образи реальності, які дають змогу виділити .шачущі для певної діяльності зв'язки і відношення об'єктів. У разі, коли відкидаються істотні ознаки, абстракція стає поверхневою і мнлозмістовною. Тоді абстрактними називаються пусті, відірвані під реальності міркування і поняття. Абстракція, що відповідає на- вколишній дійсності, полягає в такому спрощенні нерозчленованої різноманітності явищ, яке завдяки зосередженості на істотному ро­бить думку більш місткою. Дійсність і продуктивність абстракції перевіряється практикою.

Абулія — патологічне порушення психічної регуляції дій, що виявляється відсутністю спонукання до дії, в неспроможності при­йняти рішення і виконати правильну дію, незважаючи на те, що людина це усвідомлює. Абулію слід диференціювати від слабкості душі як риси характеру, яка усувається спрямованим тренуванням. Абулія часто спостерігається у хворих з випадінням функції лобо­вих часток головного мозку

Автоматизм — дія, що здійснюється без участі свідомості і без свідомого контролю за нею. Залежно від походження, автоматизми поділяються на два типи. Первинні автоматизми є функціонуван­ням вроджених, безумовно-рефлекторних програм. Вторинні автоматизми — навички або дії, що пройшли через свідомість і пере­стали усвідомлюватися. Вторинні автоматизми виникають внаслі" док навчання як результат встановлення жорсткого зв'язку між певними ознаками ситуації і серій послідовних операцій, що рані­ше здійснювалися з участю свідомості. Виділяють автоматизми мо­торні, мовні та інтелектуальні. В нормі автоматизми є компонентом свідомо регульованої дії. Автоматизми без свідомого контролю тра­пляються при патологічних станах організму, наприклад при епі­лепсії.

Агнозія — втрата можливості розпізнавання різних видів від­чуттів та сприйнять, що виникає при ураженні головного мозку. Розрізняють такі види агнозій: зорову, яка виявляється в тому, що людина з достатньою гостротою зору не може впізнавати предмети та їх зображення; слухову, яка виявляється в неможливості розріз­няти звуки мови, знайомі мелодії тощо при збереженні елементар­них форм слуху; тактильну та ін.

Аграфія — один із проявів афазії, що виявляється в повній втра­ті здатності до письма або в грубому перекрученні слів, пропускан­ні складів і літер, неспроможності поєднувати літери і склади у сло­ва та ін. У дітей аграфія може бути проявом недорозвиненості мови, пов'язаної з органічним недорозвитком мозку.

Агресивність — стійка риса особистості, що виявляється готовні­стю до агресивної поведінки. Агресивна поведінка — поведінка або дія, спрямована на завдання людині фізичної або психічної шкоди, або навіть на знищення людини чи групи людей. Агресивність, аг­ресивна поведінка та автоагресія могуть бути ознаками розвитку психопатологічних змін особистості (збудлива психопатія, параноя, епілепсія та ін.).

Адаптація — сукупність пристосувальних реакцій, що протіка­ють на різних рівнях нервової системи та організму в цілому і спря­мовані на підтримання стійкого гомеостазу. Адаптація є одним із центральних понять в біології і широко застосовується в теорети­чних концепціях, які трактують взаємовідносини суб'єкта і його на­вколишнього оточення як процеси гомеостатичного врівноваження (наприклад, гештальтпсихологія та ін.). Вивчення фізіологічних регуляторних механізмів адаптації має велике практичне значення для розроблення заходів з підвищення стійкості організму до пере­падів температури, змін атмосферного тиску, професійних хвороб, а також для інших практичних завдань медичної психології, психо­фізіології тощо. Іноді виділяють різні фази процесу адаптації до незвичайних екстремальних умов: початкова декомпенсація, част­кова компенсація і повна компенсація. При адаптації спостеріга­ються зміни на всіх рівнях організму — від молекулярного до психо­логічної регуляції діяльності. В успішності адаптації до екстремаль­них умов вирішальну роль відіграють процеси тренування, фізич­ний, психічний і моральний стан суб'єкта. Розрізняють адаптацію сенсорну і соціальну. Сенсорна адаптація — це пристосувальні змі­ни чутливості до різного ступеня виваженості інтенсивності подра­зника. Соціальна адаптація є постійним процесом активного при­стосування суб'єкта до умов соціального середовища, а також ре­зультатом такого процесу.

Адреналін — гормон, що має симпатотропну активність і вироб­ляється мозковою речовиною надниркових залоз.

Акалькулія — порушення рахунку і рахункових операцій вна­слідок порушення функцій різних часток кори головного мозку. Розрізняють такі види акалькулій: первинна — виявляється пору­шенням розуміння розрядної будови чисел та труднощами в самих рахункових операціях! вторинна — виникає при інших розладах ішщих психічних функцій (афазія, агнозія, амнезія) та при загаль­ному порушенні інтелектуальної діяльності.

Акомодація — зміни існуючої системи з метою пристосування її до новохх) об'єкта чи ситуації. Так, в офтальмології акомодацією на­зивають зміни кривизни кришталика при розгляданні предметів, що розміщені близько або на значній відстані від ока.

Акселерація — прискорення соматичного розвитку і фізіологіч­ного дозрівання дітей та підлітків, яке виявляється в збільшенні розмірів їх тіла та маси, а також прискорення статевого дозрівання. Акселерація спостерігається в останні 100 - 150 років. Так, у дітей шкільного віку зріст збільшився на 10 см, а статеве дозрівання на­стає на один-два роки раніше. В зв'язку з цим при збереженні умов статевого виховання, що традиційно склалися, в окремих випадках ми никають психологічні колізії (виникнення смислових бар'єрів, конфліктів, афективних форм поведінки). Існують дані про приско­рення розумового розвитку дітей, але достовірних статистичних ви­сновків поки що немає.

Активація — стан нервової системи, який характеризує рівень її збудливості та реактивності. Розрізняють активацію нервової сис- тимн в цілому та окремих часток мозку. Рівень активації залежить під модулюючого впливу лімбічної системи та ретикулярної форма­ції стовбура мозку, що об'єктивно виявляється в змінах інтегратив­них та звичайних вегетативних показників: частоти серцевих ско­рочень, частоти дихання, показників артеріального тиску та ін. Ак­ти нація буває довготривалою (тонічною) і короткотривалою (фазичною). В психології і психофізіології розрізняють активацію психоло­гічну і активацію фізіологічну.

Активність — загальна характеристика живих істот, їх власна динаміка як джерело перетворень або підтримання ними життєво іначуїцих зв'язків з навколишнім світом. Активність живих істот іалежить від прогнозування ймовірного розвитку подій в середо- пищі і становища в ньому організму. У психології активність виступає у співвідношенні з діяльністю і виявляє себе як динамічна умо­ва її становлення, що здійснюється і видозмінюється як властивість її власного руху. Розрізняють такі види активності: надінтуїтивну (здатність підніматися над рівнем вимог ситуації, ставити ділі, що є надмірними порівняно з початковими завданнями), загальну (одна із сфер проявів темпераменту), відчужену (певна нейтралізація людської активності під час дії на людину зовнішніх або внутрі­шніх сил, внаслідок чого виникає відокремлення суб'єкта від ре­зультатів його діяльності), пошукову (поведінка людини, спрямо­вана на зміну ситуації або ставлення до неї при постійному враху­ванні ступеня її ефективності, але за відсутності певного прогнозу її результатів), психічну (періодичне чергування біоритмів психічної активності людини — стан напруженості і стан розслаблення пси­хічної діяльності), наднормативну (форма прояву надситуаційної активності, що виражається в прагненні індивідуума або групи підвищити офіційно пред'явлені суспільством вимоги до деяких видів діяльності).

Активованість — властивість нервової системи, що визначається взаємовідношеннями основних нервових процесів (збудження і га­льмування) і рівнем активації неспецифічних структур головного мозку.

Актуалізація — дія мозку, яка полягає у витягуванні засвоєного матеріалу із сховищ довготривалої або короткочасної пам'яті для наступного використання його при впізнаванні, пригадуванні, спо­гадах або при безпосередньому відтворенні. Актуалізація характе­ризується різним ступенем складності або легкості витягування матеріалу, що залежить від рівня збереження або забування цього матеріалу.

Акцептор результатів дії — психологічний механізм передба­чення і оцінювання результатів дії в функціональних системах. Є аферентним механізмом, який формується раніше, ніж станеться дія, але водночас має всі ознаки майбутніх результатів. Призначе­ний для сприйняття інформації про отриманий результат і порів­няння її з тими параметрами результатів, які склалися ще на мо­мент дії умовного подразника (витягуються з пам'яті в процесі при­йняття рішення). При повному збігу результатів і в зв'язку з вико­нанням своєї ролі функціональна система розпадається і організм може переходити до виконання іншої цілеспрямованої дії. При част­ковому незбігу вводяться поправки в програму дій такої системи. При повному незбігу результатів розвивається орієнтувально- дослідницька поведінка.

Алгоритм — припис, який на основі системи правил задає послі­довність операцій, точне виконання яких дає змогу вирішувати за­вдання певного класу. Є ключовим поняттям для математики і ма­тематичної логіки. Використовується в психології і психофізіології при вивченні порядку процесів керування і процедур виконання, приписаних в різних видах діяльності. Містить вказівку на необ­хідні для вирішення завдання вихідні дані, критерій (або правило), за яким при досягненні кінцевого результату психологічний або психофізіологічний процес визнається закінченим.

Алексія — неможливість читання, яка виникає при порушенні різних відділів кори головного мозку домінантної півкулі, або не­спроможність освоїти процес читання. Розрізняють різні форми алексії, що залежить від ділянки ураження кори мозку.

Алкоголізм — зловживання алкоголем. Розрізняють побутове пияцтво без ознак звикання, хронічний алкоголізм та алкогольні психози. Хронічний алкоголізм, у свою чергу, поділяють на три ста­дії. При хронічному алкоголізмі можливий розвиток алкогольної депресії з еуїцидальними спробами. На сьогодні відмічається «по- МОЛОДшання» алкоголізму і розвиток його в підлітковому віці.

Альбінізм — спадкова аномалія, яка характеризується частко- иаю або повною відсутністю пігментації шкіри, райдужної оболонки очей та волосся.

Амнезія — втрата пам'яті від кількох секунд до кількох років, ніш виникає при різних локальних ураженнях головного мозку. Розрізняють дві основні форми амнезії: ретроградну й антиретроградну. Ретроградна амнезія виявляється порушенням пам'яті на події, які передували захворюванню (наприклад, травми). Антиретрогрядна амнезія — порушення пам'яті на події, що відбувалися після початку захворювання або після дії травмуючого (амнестич- ного) фактора. Окрім цього, виділяють такі види амнезії: захисну (иитіснення), інфантильну (втрата пам'яті за перші роки життя — до (1-8 років), істеричну і післягіпнотичну (забування подій, що відбувалися в період гіпнотичного сну).

Аналгезія — повне усунення больової чутливості. Аналгезія ви­никає при пошкодженні провідників больової чутливості від рецеп­ті) ного апарата до кори головного мозку, при дії різних анальгетиків, анестетиків та ін.

Аналіз — процес поділу цілого на частини. Аналіз здійснюється н аналізаторі на рівні оперування поняттями. Аналіз є обов'яз- ісоиим етапом в процесі пізнання навколишнього світу і однією з основних операцій у розумових процесах. Аналіз нерозривно пон'язаний з процесами синтезу.

Аналізатор — нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, що надходять із внутрішнього і зовнішнього середовища організму людини та тварин. Складається із трьох час­тіш: периферійний рецепторного відділу, провідних шляхів з аферентними і еферентними провідниками та трьох кіркових зон. За­тінено від виду чутливості виділяють такі аналізатори: зоровий, слуховий, нюховий, больовий, вібраційний та ін. У корі головного мозку відбувається аналіз і синтез подразнень, що надходять, які потім доводяться до свідомості. Аналізатор бере участь у підготовці відповіді організму на подразнення.

Антиципація — здатність людини та тварин передбачати розви­ток подій, явищ і результатів тих чи тих дій ще до того, як вони бу­дуть реально здійснені або сприйняті (випереджаюче відображен­ня). Антиципація заснована на властивостях центральної нервової системи передбачати хід та результати подій, що мають відбутися. Забезпечується механізмом акцептора результатів дії.

Антропогенез — процес виникнення людини. Згідно з еволю­ційною теорією основними передумовами перетворення мавпи на людину були такі відмітні ознаки: високий розвиток рухової актив­ності (локомоції і маніпулювання), значна рухливість кисті, особ­ливо пальців рук, переважання бінокулярного зору над нюховими відчуттями та функціонування його одночасно з рухами верхніх кінцівок, високорозвинені форми групової поведінки та спілкуван­ня. Вивільнення верхніх кінцівок від функції пересування сприяло розвитку їх яіс знаряддя різних дій і маніпулювання. А це, в свою чергу, сприяло розвитку людських трудових дій, для яких характер­ним було виготовлення і використання знарядь праці. Потім відбу­валося подальше підвищення рівня психічної діяльності, а спільна праця сприяла розвитку суспільних відносин, мови і свідомості.

Апарат вестибулярний — вушний лабіринт з напівкруглими ка­налами, ядра стовбура мозку, провідні шляхи та кірковий центр, розміщені в сіфоневій частці головного мозку. Основна функція — сприйняття подразнень про положення і рух голови.

Апатія — стан організму, який характеризується байдужістю, емоціональноіо пасивністю, спрощенням почуттів і зниженням на­мірів та інтересів. Виникає переважно при розладах психіки та ор­ганічних захворюваннях головного мозку.

Апное — відсутність дихання упродовж певного відрізку часу.

Апперцепція — поняття про залежність сприйняття навколиш­нього світу від набутого досвіду, від загального змісту психічної ді­яльності людини та від її індивідуальних особливостей.

Апраксія —- порушення доцільних цілеспрямованих рухів і дій, яке не є наслідком розладів пірамідної, координаторної та інших систем, а пов'язане з розладами вищого рівня організації рухової діяльності організму і залежить від ураження тієї чи тієї частини головного мозісу. Розрізняють такі види апраксій (А):

апрактоагнозія — поєднання зорових просторових порушень і рухових розладів;

ідеаторнв А — характеризується втратою плану або задуму складних дій, порушенням послідовності окремих рухів, неможли­вістю виконання мовних завдань, символічних жестів та ін.; виникає при ураженні надкраєвої звивини тім'яної частки домінантної півкулі;

конструктивна А — виявляється втратою здатності конструювати ціле із частин (наприклад, скласти із сірників задану фігуру ромб, квадрат та ін.); виникає при ураженні кутової звивини тім іяної частки домінантної півкулі;

4) моторна (динамічна, кінетична) А — характеризується труд­нощами у виконанні послідовних рухових актів не лише спонтан­них і за завданням, а й наслідувальних; виникає при ураженні мозолистого тіла (часто однобічна);

5) оральна А — характеризується порушенням кінестетичної основи мовного апарату і часто поєднується з аферентною моторною афазією;

6)регуляторна А — виявляється порушеннями підпорядкованості рухів заданій програмі та мовної регуляції, регуляції довільних рухів; виникає при ураженні лобових звивин.

Артизм — стан психологічного відчуження, який виражається у відстороненні, униканні, «втечі» людини від контактів з навколишньою дійсністю і зануренні в замкнений світ особистих переживань.

Асиметрія функціональна головного мозку — характеристика розподілу психічних і нейрофізіологічних функцій між правою та лівою півкулями. Ліва (домінантна) півкуля оперує вербальнознаковою інформацією в її експресивній формі, читанням та рахунком; права (субдомінантна) півкуля оперує образами, орієнтацією в просугорі, різними музичними тонами, мелодіями та іншими невербальними звуками, розпізнаванням складних об'єктів і продукуванням сновидінь. Дослідами на «розщепленому» мозку встановле­ної що обидві півкулі здатні до сприйняття слів і образів та до їх переробки, але ці процеси відбуваються у них по-різному. Права і ліва півкулі функціонують у тісному взаємозв'язку і кожна з них вносить свою| специфіку в роботу мозку загалом, що і виявляється в мислен­ні та поведінці окремої людини.

Асоціація — зв'язок між психічними явищами, при яких актуалізація сприйнять та уявлень зумовлює появу інших сприйнять та уявлень.

Астенія- нервово-психічна слабкість, що виявляється підвище­ними втомою та виснаженням, зниженням порогу чутливості, нестійким настроєм та порушеннями сну. Виникає внаслідок захворувань, різних інтоксикацій, при надмірному розумовому і фізич­ному навантаженні, довготривалих негативних переживаннях і конфліктах.

Астереогнозія — порушення стереогнозу при повному збереженні загальних видів чутливості, яке зводиться до нездатності впізнавати знайомі предмети обмацуванням їх із заплющеними очима.

Атрофія — дегенерація органічної структури, яка виявляється зниженням або випадінням її функції.

Аутогіпноз — самогіпноз, спричинений самонавіюванням. Афазія — повна або часткова втрата здатності говорити або ро­зуміти мову, яка виникає при локальних ураженнях кори мозку лівої (домінантної) півкулі у правшів, і є системними розладами різних видів мовної діяльності. Характеризується порушеннями фонематичної, морфологічної і синтаксичної структур мови та ро­зуміння мови при збереженні мовно-рухового апарату та елемента­рних форм слуху. Виділяють сім форм афазії, кожна з яких пов'язана з порушенням одного із факторів, що є основою мови, і спостерігається при ураженні певної ділянки кори головного мозку:

1)афазія акустико-мнестична — порушення слухо-мовної пам'яті, виявляється: а) труднощами розуміння ускладненої мови (швидкої мови, одночасним пред'явленням двох мовних повідом­лень та ін.); б) труднощами при усній мові та письмі під диктовку (пошук потрібних слів, вербальні парафазії)! осередок ураження розміщений переважно у верхній скроневій звивині ближче до тім'яної частки;

2)афазія динамічна — характеризується порушенням послідов­ності мовних висловлювань, планування мовних висловлювань, зв'язаної усної і письмової активної мови, труднощами актуалізації слів, що означають дію; виникає при осередках ураження переваж­но в задніх відділах нижньої та частково середньої лобових звивин;

3)афазія моторна аферентна — повна або часткова втрата здат­ності до вимови слів, запинання на окремих словах, заміна одних звуків іншими,' при цьому виді афазії порушується самостійне письмо та під диктовку; виникає при осередках ураження у зад­ньому відділі нижнього лобового завитка;

4)афазія моторна еферентна — виявляється порушенням кіне­стетичної організації мовних актів, труднощами при переході з од­ного слова (складу) на інше через інертність мовних стереотипів; розвивається при осередках ураження у задньому відділі нижнього лобового завитка;

5)афазія оптико-мнестична — характеризується порушенням зорової пам'яті і виявляється труднощами в називанні предметів та їх зображень; осередок ураження розміщений на стику скроневої, потиличної та тім'яної часток головного мозку;

6)афазія семантична — порушення розуміння певних логіко- граматичних висловлювань, наприклад, «брат батька», «батько брата», «кішка з'їдена мишею», «кішка з'їла мишу», поєднується з порушенням рахунку та просторового мислення; виникає при осе­редках ураження в тім'яній частці!

7)афазія сенсорна — порушення фонематичного слуху — здат­ності розпізнавання звукового складу слів (труднощі розуміння усної мови та письма під диктовку); виникає при ураженні верхньої скроневої звивини.

Афект — сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для індивіда життєвих обставин. Виявляється різко вираженими рухами та вегетативними зрушеннями в різних органах та системах організму, втратою во­льового контролю і бурхливим проявом емоцій. Виникає у відповідь іш явище, що вже минуло, і є наче зсунутим до його кінця. Основою мфокту є переживання людиною внутрішнього конфлікту. Такий конфлікт виникає внаслідок протиріччя між її нахилами, прагнен­нями та бажаннями або протиріччя між можливостями виконання і нимогами, які висуваються індивіду (чи він сам ставить їх собі). Афект розвивається переважно в несподіваних, критичних і небез­печних ситуаціях при неспроможності людини знайти з них адек- ии гний вихід. Має властивості домінанти, в зв'язку з чим гальмує психічні процеси, що не пов'язані з ним, та нав'язує той чи інший стереотипний спосіб розв'язання небезпечної ситуації (заціпеніння, ииіча або агресія), які склалися в процесі еволюції і тому здійснюються лише за певних умов. Водночас афект виконує важливу роль у п иоренні специфічного досвіду (афективні сліди), який виявляється при зіткненні індивіда з окремими обставинами, що призвели до розвитку афекту і попереджають про можливість повторення мебо їнечної ситуації. Афект характеризується звуженням свідомості або повною її втратою і повною амнезією. Увага індивіда захоплюється обставинами, які спричинили афект. Афект супроводжується вираженими вегетативними реакціями з боку кардіоваскулярної, дихальної та інших систем і органів. Стійкість до втягнення індивіда в стан афекту залежить від рівня його моральної мотива­ми Профілактика зводиться до унеможливлення ситуацій, що по­роджують афект, а також до підвищення рівня моральних мотива­цій та потреб особистості.

Аферентація — постійний потік нервових імпульсів в централь­ну нервову систему від органів чуття, які сприймають інформацію внаслідок дії внутрішніх і зовнішніх подразників. Перебуває у прямій залежності від сили подразнення, активності або пасивності індивіда.

Аферентний синтез — синтез матеріалу, зафіксованого в пам'яті, мотивації, інформації про середовище і пускового стимулу і метою прийняття рішення. Належить до теорії функціональних систем. П. К. Анохін пам'ять в цій системі трактує як сукупність взаємозв'язаних функціональних систем різного рівня ієрархії, які гформовані внаслідок еволюції та в індивідуальному життєвому досвіді, а мотивацію — як домінуючу потребу організму на цей мо- мгит. Завдяки наявності домінуючої потреби актуалізуються всі її теми, які коли-небудь приводили до її задоволення. Інформація

про середовище допомагає досягти в дій обстановці потрібного ре­зультату. Остаточне рішення приймається тоді, коли будь-яка подія (пусковий сигнал) надає переваг вибраній під дією мотивації та на­вколишньої обстановки одній із систем. Аферентний синтез — це процес взаємодії центральних і периферійних, аферентних і еферент­них нейронів усіх відділів нервової системи і організму в цілому.

Бажання — свідомий потяг, який відображує потребу, пережи­вання, що перейшло в діючу думку про можливість чим-небудь во­лодіти або що-небудь здійснити.

Безумовний рефлекс — спадково закріплена стереотипна форма реагування організму на біологічно значущі подразники зовніш­нього і внутрішнього світу. І. П. Павлов розглядав ці рефлекси як вроджені, на яких формуються умовно-рефлекторні зв'язки. На під­ґрунті безумовних рефлексів надбудовуються складні умовні реф­лекси, які спільно з безумовними рефлексами удосконалюють при­стосувальну дію організму до умов зовнішнього світу та забезпечу­ють гнучкість і динамізм поведінки. Найважливішими безумовни­ми рефлексами є орієнтувальний, статевий, оборонний та ін.

Біль — психічний стан, який виникає внаслідок дії надпотуж­них або руйнівних впливів на організм при загрозі його існуванню або цілісності, або вплив таких подразників на окремі аналізаторні системи. Біль виник в результаті еволюції тваринного світу і має дуже велике значення для живого організму. Біль вказує на пору­шення нормального перебігу фізіологічних процесів в організмі задовго до появи зовнішніх проявів хвороби. Больові відчуття як емоційне переживання спричинюють переважно негативні емоції, що в окремих випадках набувають характеру страждання. Біль не­рідко стає стимулом для різних оборонних реакцій, спрямованих на усунення причин, що зумовлюють біль. Больові відчуття форму­ються в центральній нервовій системі, переважно в задній центра­льній звивині, яка є кірковим центрам аналізатора больової та тем­пературної чутливості. Біль — сильна безумовна реакція, що ха­рактеризується значною інерцією. Больові відчуття певною мірою перебувають під впливом кори головного мозку і залежать від ін­дивідуальних особливостей людини, таких як цілеспрямованість, переконання, ціннісна орієнтація та ін. Про це свідчить безліч прикладів про мужність, коли людина не піддається болю і діє від­повідно до високоморальних мотивів, а також про малодушність та зосередження на своїх больових відчуттях. Про залежність больо­вих відчуттів від кори головного мозку вказують факти зменшення та повної відсутність болю при гіпнозі.

Біоритм психічної активності людини (активність психічна: біо- ритм) — періодичне чергування стану напруження і розслаблення психічної діяльності людини. Розрізняють такі біоритми: і) зовніш­ні, які пов'язані з циклами сонячної активності (11,5 року), змінами сезонів року, добовими коливаннями та ін.І 2) внутрішні, що .іумоп люються змінами активності та розслаблення фізичної та психічної діяльності.

Біоритми мозку — фонові або спонтанні коливання електричної активності мозку. Біоритм — регулярна або ритмічна активність мозку, що характеризується довжиною повторення хвилі при незмінній або незначній варіації її частоти. Залежно від стану органі­зму (розумове навантаження, емоційне напруження, сон та ін.) ре­єструються біоритми певної частоти і амплітуди. Окрім цього, біо­електрична активність може виявлятися нерегулярною, аритмічною активністю мозку, що складається з хвиль різної довжини і амплі­туди, та пароксизмів груп хвиль і комплексів з різкими змінами їх амплітуди.

Бісексуальність — подвійна сексуальність (поняття, яке вказує им подвійну природу сексуальності, що пов'язано з наявністю у ін­ші нідуума чоловічих та жіночих елементів, залежно від розвитку і співвідношення яких формується відповідний тип сексуальної поведінки).

Біхевіоризм — напрям в американській психології XX ст., що иииіречує свідомість як предмет наукового дослідження і зводить ін ихіку до різних форм поведінки, які сприймаються як сукупність іп пкцій організму на подразники зовнішнього середовища.

Ваблення — стан, що виражає недиференційовану, несвідому або недостатньо свідому потребу, яка спонукає індивідуума діяти в напрямі задоволення цієї потреби. Ваблення (потяг) є минущим митцем, оскільки представлена в ньому потреба або вгасає, або ус- нідомлюється і перетворюється на конкретне бажання, намір, мрію тощо. Ваблення є одним із центральних понять психоаналізу. Проте різні напрями психоаналізу по-різному трактують значення ваблення в психічній діяльності людини, що пов'язано з різним трактуванням несвідомого сексуального потягу.

Ваблення сексуальне — сексуальний інстинкт, що походить із апутрішніх джерел подразнення, які спрямовані на усунення сексу апі,кого збудження безпосереднім або опосередкованим задоволен­ії ам первинних потягів. Ваблення сексуальне впливає на життєдія- иі.нкть, оскільки є потребою в коханні і виступає як потяг до життя.

Ваблення статеве — багатозначний термін, який охоплює сексу а мі.не бажання загалом, мотиваційний аспект сексуальності та пра­гнення до тілесного зближення з певною особою.

Вазопресин (антидіуретичний гормон) — гормон задньої частки гіпофізу, який регулює зворотне всмоктування води в нирках, не попускає надлишкового виділення води з сечею. Вазопресин звужує артарії і спричинює підвищення артеріального тиску.

Вербальний — термін, що використовується в психофізіології для визначення форм знакового матеріалу та процесів оперування цим матеріалом. Розрізняють: вербальний усвідомлений матеріал (ряди іменників, прикметників, дієслів, уривки текстів, вірші та ін.) і вербальний неусвідомлений матеріал (групи із трьох приголос­них, склади неусвідомлених слів різного ступеня наближеності до реальної мови). Вербальному матеріалу протиставляється невербальний усвідомлений матеріал (геометричні фігури, малюнки, предмети та ін.) і невербальний неусвідомлений матеріал (незви­чайні геометричні фігури, чорнильні плями). Залежно від обставин використовують словесне або жестикуляційне спілкування. Крім цього, виділяють вербальний (визначений на основі розв'язання словесних завдань) та невербальний (розв'язання конструктивних та інших невербальних завдань) інтелект: вербальну і невербальну інформацію.

Взаємодія — процес безпосереднього або опосередкованого впливу нервових центрів, процесів один на одного, що приводить до їх взаємних зв'язків.

Взаємодія аналізаторів — один із проявів єдності сенсорної сис­теми. У психофізіології і нейрофізіології найкраще вивчені зміни функціонального стану одного аналізатора у разі подразнення в іншому аналізаторі. Окрім цього, аналізатори взаємодіють при їх­ній спільній роботі, в результаті чого індивідуум отримує інформа­цію про різні сторони навколишнього світу, про які жоден із аналі­заторів інформацію сам по собі не дає. При патологічних станах вза­ємодія аналізаторів може порушуватися, внаслідок чого виникає дезінтеграція сенсорних систем і нервової системи загалом. Такі по­рушення взаємодії аналізаторів використовуються в клініці для діагностики захворювань.

Вибірка — група обстежених, яка представляє певну популяцію і відібрана для експерименту або дослідження.

Вибірка залежна — вибірки, що складаються із результатів до­сліджень одних і тих самих піддослідних після кількох різних впливів.

Викривлення апперцептивне — будь-які індивідуальні відхи­лення від стандартної інтерпретації стимулу.

Витіснення (придушення, репресія) — один із видів психологіч­ного захисту — процес, внаслідок якого неприйнятні для індивіду­ума думки, спогади, переживання виганяються із свідомості і пере­водяться в сферу несвідомого, продовжуючи впливати на поведінку суб'єкта, переживаючись у формі тривоги, страху та ін. Вчення про витіснення є істотною частиною (фундаментом) психоаналізу.

Виховання — діяльність з передавання новим поколінням сус­пільно-історичного досвіду, планомірна і цілеспрямована дія на свідомість і поведінку людини з метою формування певних устано­вок, понять, принципів, ціннісних орієнтацій,, що забезпечують умови для її розвитку, підготовки до суспільного ЖИТТЯ і трудової діяльності

Вищі психічні функції — складні системні психічні процеси, які входять до основних понять сучасної психології і психофізіології Основою їх є свідомі форми психічної діяльності. їм властива воли­ка пластичність, взаємозамінність компонентів, що входять до них. Розробка теоретичних засад про вищі психічні функції дала змоіу обґрунтувати положення про можливість відновлення порушених психічних функцій за рахунок перебудови функціональних систем, які є їхньою фізіологічною основою. Окрім того, було виявлено вну- трішньосистемну та міжсистемну перебудову функціональних сис­тем, які полягали, наприклад, в переведенні процесу на вищий (свідомий) рівень, заміні ланки функціональної системи, що випа­ла, новою та ін.

Відновлення (відновлення рефлекс) — розгальмування — част­кове або повне відновлення умовного рефлексу після його згасання внаслідок тимчасової перерви (спонтанне відновлення), або внаслі­док появи знову безумовних подразників чи підкріплюючих агентів цього рефлексу.

Відображення — всезагальна властивість матерії, яка полягає у здатності об'єктів відтворювати з різним ступенем адекватності ознаки, структурні характеристики і відношення інших об'єктів. Характер відображення (відбиття) залежить від рівня організації матерії. Залежно від цього воно є якісно різним в неорганічній і органічній природі, в світі тварин і в світі соціальному, в простих і високоорганізованих системах. На рівні живого організму відобра­ження первинно виявляється в подразливості при дії внутрішніх і зовнішніх стимулів. Допсихічне відображення з розвитком органіч­ної природи перетворюється на чутливість, яка приводить до від­чуття і його усвідомлення.

Відтворення — процес витягування інформації, що зберігається н довготривалій пам'яті, образів минулого, мислено локалізованих в часі і просторі. Відтворення поділяють на довільне та мимовільне. Власне відтворення, у вузькому розумінні, діє без опори на образ сприйняття, а інформація пригадується цілеспрямовано і без жод­них зусиль (пригадування). Відтворення здійснюється без повтор­ного сигналу. Відтворені події можуть супроводжуватися супутніми цьому епізоду емоціями. Реконструкція або відновлення минулого досвіду ніколи не бувають тотожними, що залежить від динаміки розвитку особи (її установок, мотивів, мети), давності відтворювано­го матеріалу, а також значущості його для людини. Повнота від­творення залежить від пам'яті суб'єкта та умов, за яких за­пам'ятовувався той або той епізод.

Відтворення довільне — зумовлюється завданням відтворення і «формації, яка зберігається в довготривалій пам'яті

Відтворення мимовільне — виникає поза намірами людини під впливом уявлення, думок і відчуття, зумовлених сприйняттям того або того об'єкта чи ситуації, або поточною діяльністю — читання книги, перегляд кінофільму та ін.

Відчуття — безпосередній зв'язок свідомості з навколишнім сві­том, перетворення енергії зовнішніх подразників на факт свідомос­ті (на інформацію); відображення властивостей предметів об'єктив­но існуючого світу, які виникають при їх безпосередній дії на ре­цептори.

Відчуття: взаємодія — при одночасній дії кількох подразників відбуваються зміни порогу чутливості.

Відчуття: поріг — значення подразника, що зумовлює або змі­нює сприйняття, відчуття. Поріг сприйняття або відчуття обернено пропорційний кількісному показнику відповідного виду чуття. Роз­різняють нижній і верхній абсолютні пороги відчуття: нижній абсо­лютний поріг — мінімальне значення подразника, що вперше по­чинає зумовлювати відчуття; верхній абсолютний поріг — значення подразника, за якого відчуття або проходить, або якісно змінюється (наприклад, перетворюється на больове при збільшенні яскравості світла або збільшенні інтенсивності звуку). Між цими порогами зна­ходиться зона комфортності відчуття. Мінімальний приріст значен­ня подразника, що супроводжується ледве помітною зміною відчуття, називають різницевим (диференціальним) порогом відчуття.

Вік — категорія, що визначає часові характеристики індивідуа­льного розвитку суб'єкта і виражає тривалість його існування з мо"- менту народження.

Воля — бік свідомості, її активне і регулююче начало, що при­значене створювати зусилля і утримувати його в разі потреби до­сить довго до досягнення певної мети. Воля — здатність людини до самодетермінації і саморегуляції своєї діяльності і різних психічних процесів. Воля виникла і. формується в процесі трудової діяльності при освоєнні людиною навколишнього світу та його змінюванні. Завдяки волі людина може зі своєї ініціативи залежно від потреб виконувати дії в раніше спланованому напрямку і з раніше перед­баченою силою. Окрім цього, індивідуум може залежно від обста­вин організувати свою психічну діяльність і направляти її. Завдяки волі людина може стримувати зовнішні прояви емоцій або навіть виявляти зовсім протилежні зовнішні прояви емоцій. Воля спрямо­вує або стримує дії людини, організовує психічну діяльність залеж­но від завдань і вимог. Усвідомлення відношення між метою, засо­бами і наслідками дії, з одного боку, і сукупністю її мотивів, з іншо­го, становить основу самоконтролю особистості.

Вплив (у психофізіології) — процес дії нервових структур, систем та органів на функції інших нервових утворів, органів і систем ор­ганізму індивідуума.

Вправа — повторне виконання дій з метою їх освоєння.

Галюцинація — патологічний стан, за якого сприйняття вини­кають і переживаються за відсутності будь-якого зовнішнього по­дразника. Галюцинація є продуктом внутрішнього світу людини. Вона виникає внаслідок мимовільного, незалежного від індивідуу­ма проектування образів ззовні і локалізації їх у просторі і часі, що приводить до переживання цих спонтанних образів, які виникли в свідомості як об'єктивна реальність.

Гальмування — активний, нерозривно пов'язаний зі збуджен­ням процес, що призводить до затримки діяльності нервових центрів (центральний) або робочих органів (периферійний).

Ген — дискретна структурна одиниця клітини, яка локалізується в хромосомі і передає потомкам наслідувані ознаки.

Ген домінантний — ген, який забезпечує прояви визначеної ним ознаки незалежно від того, є другий ген тієї самої пари домі­нантним чи рецесивним.

Ген рецесивний — ген, який здатний забезпечити прояви ви­значеної ним ознаки тільки тоді, коли він не перебуває в парі з від­повідним домінантним геном.

Генералізація — процес у нервовій системі, внаслідок якого ін­дивідуум відтворює поведінкову реакцію на будь-які подразники або ситуації, що подібні до безумовного подразника або до ситуації, в якій проводилось підкріплення.

Генералізація умовного рефлексу — виникає на перших етапах вироблення умовного рефлексу, коли необхідна реакція спричиню­ється не лише підкріплювальним подразником, а й іншими близь­кими до нього. Генералізація може спостерігатись і в ефективній частині відповіді, коли, наприклад, замість згинання однієї кінців­ки згинаються й інші. Генералізація умовного рефлексу пов'язана з іррадіацією процесу збудження.

Генетика — наука, що вивчає закони успадкування ознак.

Геніальність — вищий рівень розвитку здібностей (інтелектуа­льних і спеціальних) людини. Про наявність геніальності можна говорити лише тоді, коли особа досягає таких результатів творчої діяльності, які становлять епоху в житті суспільства, в розвитку культури.

Генотип — генетична конституція, сукупність генів певного ор­ганізму, які отримані ним від батьків. Кожний вид мікроорганізмів, тварин, рослин має свій характерний генотип. В середині кожного виду організми відрізняються своїми генотипами. Тільки однояй- цеві близнюки мають ідентичні генотипи.

Геронтопсихологія — підрозділ психології, який займається пси­хологічними особливостями людей старих і похилого віку.

Гетерогенний — різний, неоднаковий, різнорідний, що склада­ється з різних за своїм складом частин.

Гештальт — функціональна структура, яка за притаманними їй законами упорядковує різноманітність окремих явищ. Поняття про гештальт з'явилось при вивченні сенсорних процесів, коли виникла потреба відокремлення від окремих компонентів (відчувань), що входять до їхнього складу, способу їх структурування. Наприклад, мелодія, виконана в різних тональностях, зумовлює різні відчуття, але вона залишається однією і тією самою мелодією. Були виділені такі закони гештальту: тяжіння частин до створення симетричного цілого, групування цих частин в напрямі максимальної простоти, близькості та рівноваги, прегнантність •— тенденція кожного психі­чного феномену набути більш певної, чіткої і закінченої форми.

Гештальтпсихологія — напрям у психології, який виник у Німе­ччині в першій третині XX ст. і висунув програму вивчення психіки з точки зору цільних структур (гештальтів), які є первинними від­носно своїх компонентів.

Гідрофобія — боязнь води.

Гіперглікемія — підвищений вміст цукру в крові або в спинно­мозковій рідині.

Гіперемія — підвищений приплив крові до тієї або тієї частини тіла.

Гіпермнезія — незвичайне, часом хворобливе підвищення здат­ності до спогадів. У патологічних та пограничних станах виявля­ється утримуванням в пам'яті великої кількості малоістотних дета­лей (номери телефонів, розклад руху поїздів тощо). Гіпермнезія не залежить від рівня інтелекту. Трапляється при черепно-мозковій травмі, при підвищенні температури та ін. Спогади мають мимові­льний характер ніби нав'язаних ззовні епізодів пережитого. Гіпер­мнезія виникає під час гіпнозу, а також в період сну. Гіпермнезія трапляється у людей з феноменальною пам'яттю — мнемоністів.

Гіпноз — тимчасовий сноподібний стан свідомості, який харак­теризується значним звуженням її обсягу і фіксуванням на змісті навіювання та змінами функцій індивідуального контролю і само­свідомості. Гіпноз виникає внаслідок спеціального впливу на інди­відуума за допомогою концентрації його уваги з метою звузити сві­домість і підкорити її впливу, контролю зовнішнього агента (гіпно­тизера), навіювання якого виконуватимуться. Друге значення цьо­го терміну — техніка гіпнотичного впливу. Крім цього, як гіпноз розглядають автогіпноз — цілеспрямоване самонавіювання.

Гіпнопедія — введення і закріплення в пам'яті інформації під час звичайного сну>' метод навчання і виховання під час сну, що ґрунтується на цьому явищі.

Гіпнотизація — збудження гіпнотичного стану індивідуума вна­слідок впливу гіпнотизера або автогіпнозу з використанням вер­бальних або невербальних дій.

Гіпнотизм — сукупність явищ, які виникають під час гіпнозу.

Гіпоглікемія — знижений вміст цукру в крові, спинномозковій рідині, що трапляється при різних захворюваннях.

Гіпокамп (звивина, нога морського коника) — структура нерво­вої системи, розміщена в глибині скроневої частки головного мозку. Належить до лімбіксгретикулярного комплексу і відіграє важливу роль у процесах запам'ятовування та відтворення інформації.

Гіпоталамус — структура нервової системи, розміщена під тала­мусом і входить до проміжного мозку. Фактично є підкірковим веге­тативним центром, тісно пов'язаним з гіпофізом. До складу гіпота­ламусу входить 12 пар вегетативних ядер, багато з яких мають фу­нкцію нейрокринії.

Гіпотеза наукова — припущення, яке висувається на основі спо­стережень як тимчасове і уточнюється наступними науковими до­слідженнями.

Гістограма — графічне подання кількісних даних того чи того явища у вигляді прямокутних стовпців, що прилягають один до одного і відповідають частоті кожного класу даних.

Глюкагон — гормон, який є антагоністом інсуліну. Виробляється її підшлунковій залозі. Розкладає глікоген у печінці, перетворюючи його на глюкозу.

Годинники біологічні — внутрішні механізми регуляції біологі­чних ритмів організму, які є дуже різними і коливаються в часі від кількох хвилин до одного року.

Голографія — фотографічний процес, який дає змогу створювати тривимірне зображення. Голограма в кожній своїй частині зберігає інформацію про все зображення.

Голод статевий — лібідо, статевий потяг.

Гомеостаз — рухома рівновага в будь-якій системі, що зберіга- гпіСЯ за допомогою протидії внутрішнім і зовнішнім факторам, які порушують рівновагу, підтримує стабільність різних фізіологічних показників організму. У фізіології гомеостаз вказує на постійність пнутрішнього середовища і стійкість його основних фізіологічних процесів. У кібернетиці та інших науках, в тому числі в психології і психофізіології, означає принцип системного підходу і саморегуля­ції на основі зворотних зв'язків.

Гомогенність — однорідність структури або речовини! в статис­тці — властивість статистичної вибірки, яка характеризується тим, що її дані зосереджені навколо середнього арифметичного, не­пе никим значенням стандартного відхилення. Вказує на мінімаль­ну відмінність окремих показників один від одного.

Градієнт — кількісні закономірні зміни, які вказують на збіль­шення або зменшення будь-яких показників або властивостей (на­приклад, градієнт подразника).

Графологія — вчення про почерк як різноманітність певних ви­разних рухів, що характеризують психологічні властивості та пси­хічний стан людини.

Група — кількісно обмежена спільність суб'єктів, яка виділяєть­ся за певними ознаками. Виділяють такі групи: велика — соціаль­на спільність, яка охоплює значну кількість людей, що діють спіль­но в значущих соціальних ситуаціях! умовна спільність людей, що виділяється за певними ознаками.' дифузна — група з різноманіт­ними ознаками! мала — нечисленна спільність суб'єктів! неофіцій­на (неформальна) — соціальна спільність людей, яка характеризу­ється всіма ознаками групи, але не має юридично фіксованоі'о ста­тусу! офіційна (формальна) — соціальна спільність людей, яка має юридично фіксований статус! референтна — реальна або уявна со­ціальна спільність, на норми, цінності і погляди якої індивідуум орієнтується в своїй поведінці.

Гуманізм — високий рівень свідомого ставлення людини до ін­шої людини або до групи людей.

Гуманність — обумовлена моральними нормами і цінностями система установок особистості на соціальні об'єкти (людина, група, жива істота), представлена в свідомості переживаннями жалю і співчуття, реалізується в спілкуванні і діяльності, в актах сприян­ня, співучасті і допомоги.

Дальтонізм — спадкова аномалія кольорового зору, яка виявля­ється в тому, що людина частково або повністю не розрізняє деякі кольори.

Дебільність — легкий ступінь розумової відсталості. Може вияв­лятися в результаті спадкового фактора або після перенесених у пренатальному та післянатальному віці органічних захворювань центральної нервової системи. Трапляється у 2 % населення і ви­являється труднощами інтелектуальної діяльності при добрій соці­альній адаптації.

Делірій — порушення свідомості, викривлене відображення дій­сності, що супроводжується галюцинаціями, маренням та руховим збудженням. Виникає на фоні органічного ураження центральної нервової системи.

Деменція — недоумкуватість внаслідок недорозвитку або атро­фії вищих психічних функцій. Поділяється на первинну і вторинну. Первинна деменція — недорозвиненість інтелекту внаслідок спад­кових хвороб, пренатальних та післянатальних захворювань дити­ни. Вторинна деменція є наслідком атрофії психічних функцій че­рез відсутність вправляння, емоційного підкріплення або внаслідок дії факторів, які спричинюють пошкодження, — соціальних, віко­вих, медикаментозних, інтоксикаційних, хворобливих. Залежно від дії пошкоджувальних факторів розрізняють синильну (старечу), алкогольну, післятравматичну та інші види деменції.

Деперсоналізація — зміна самосвідомості, яка характеризується відчуттям утрати свого «я» і нестерпним переживанням відсутності емоційного тяжіння до близьких, роботи та ін. Трапляється при не­вротичних станах, психічних захворюваннях та у психічно здорових людей при емоційних перевантаженнях, при захворюваннях внут­рішніх органів тощо.

Депресія — в психології і психофізіології розглядається як афек­тивний стан, що характеризується негативним емоційним фоном, .імінами мотивацій, когнітивних уявлень і загальною пасивністю поведінки. В стані депресії людина відчуває тяжкі, болісні емоції і переживання, пригніченість, тугу, відчай. Відмічається різке зни­ження потягів, мотивів, волі. Характерними є думки про свою від­повідальність за різні неприємні, важкі події, які відбувалися в житті людини та її близьких. Почуття вини за події минулого і від­чуті безпорадності перед життєвими труднощами поєднуються з почуттям безперспективності. Різко знижена самооцінка. Змінюєть­ся сприйняття часу. Час тягнеться нестерпно довго. Спостерігають­ся повільність рухів, безініціативність, підвищена втомлюваність, иніжена працездатність. При довготривалій депресії можливі спроби самогубства. Депресія може бути у психічно хворих людей і у .ідорових в межах нормального психічного функціонування.

Депривація сенсорна — довготривале позбавлення людини сен­сорних подразників, що здійснюється з метою експерименту. Для цього піддослідного занурюють у спеціальній сурдокамері або боксі під воду. Недостатність аферентації сприяє активації процесів уяви ні певним чином впливає на образну пам'ять. При збільшенні тер­міну перебування в умовах депривації з'являється емоційна лабі" ііі.КІСТЬ з пониженим настроєм^ загальмованість, депресія, апатія, які потім змінюються на ейфорію та дратівливість. Порушуються пам'ять, ритми сну та недремності, з'являються гіпнагогічні уяв- іі'мня та ін. Чим жорсткіші умови депривації, тим більше порушу­ються процеси мислення, що виявляється в неможливості на чому- нгбудь зосередитись, послідовно обдумувати проблеми та ін. Посту­пі цю розвивається процес астенізації нервової системи.

Депривація сну — довготривале позбавлення людини сну. В експерименті проводиться позбавлення різних фаз сну.

Деструкція — знищення, руйнування, порушення будь-якої но­рмальної структури організму.

Детектор — пристрій для виявлення певного виду сигналів. У психофізіології і фізіології детектор — аферентний нейрон, ЩО ви­бірково настроєний на певний параметр сигналу. Вибіркове на- і троювання здійснюється за допомогою аналізатора. При дії зовні­шнього сигналу максимальне збудження виникає на одному із де- ижторів. Експерименти на тваринах дали можливість виявити детектори орієнтації лінії, глибини, кольору, напрямку, швидкості руху та ін.

Детектор брехні (поліграф) — комплект апаратів для об'єктив­ного дослідження різних фізіологічних показників, які характери­зують афективний стан людини. Найчастіше реєструють такі пока­зники: шкірно-гальванічну реакцію (зміни електричного опору шкіри), електроенцефалограму, плєтизмограму (судинну реакцію організму), електрокардіограму, тремор (тремтіння м'язів) та ін. Досліди на поліграфі не дають гарантії того, що на ньому реєстру­ються реакції саме на передбачувану емоційну ситуацію. Відрізни­ти «дійсні» емоції від «індукованих» апаратними методами практи­чно не можна, що нерідко призводить до помилок.

Детермінізм — концепція, згідно з якою психічні процеси людей детермінуються — визначаються і обмежуються спадковістю та по­передніми подіями їхнього життя.

Дефектологія — психологія, яка вивчає людей з відхиленнями від нормального психічного розвитку, що пов'язано з вродженими або набутими дефектами формування і функціонування нервової системи. У дефектології виділяють такі підрозділи: тифлопсихоло- гію — психологію сліпих; сурдопсихологію — психологію глухих! олігофренопсихологію — психологію розумово відсталих дітей з тимчасовим затриманням психічного розвитку, з різними пору­шеннями мови,' патопсихологію — психологію розпаду психічної діяльності і хворобливих властивостей особи та ін.

Децентрація — один із механізмів розвитку пізнавальних про­цесів особистості, формування її моральної зрілості й удосконален­ня навичок спілкування за допомогою переборення нею свого его­центризму і вироблення здатності нормального сприйняття погля­дів інших людей.

Динамічна психологія — 1. розділ психології, що вивчає моти­вації, поведінку, схильності, емоції, конфлікти особистості, тобто спонукальний, афективний аспекти її психічної діяльності на від­міну від інтелектуальних проявів! 2. напрям психології, що розгля­дає психічну діяльність з погляду її безперервнбї діяльності та ак­тивності.

Динамічний стереотип — інтегральна система умовно-рефлек­торних відповідей, тотожних сигнальній, порядковій і часовій ха­рактеристиці деяких стимулів.

Динамічність нервової системи — здатність нервової системи до легкого збуджування й гальмування під час вироблення умовних рефлексів. Характеризується балансом за динамічністю (співвід­ношення між показниками динамічності збудження і гальмуван­ня). Від динамічності нервової системи залежить швидкість і успіх пристосування людини до нових умов.

Дисперсійний аналіз (у психофізіології) — статистичний метод, який дає можливість аналізувати вплив різних факторів (ознак) на досліджувану (залежну) змінну.

Дисфорія — знижений настрій, що поєднується з дратівливістю, злістю, похмурістю, підвищеною чутливістю до дій оточуючих, зі схильністю до спалахів агресії. В інших випадках дисфорія виявля­ється піднесеним або екзальтованим настроєм з дратівливістю, на­пруженістю та агресивністю. Дисфорія найчастіше трапляється при епілепсії й исихопатіях та інших захворюваннях головного мозку.

Диференціювання — процес, в результаті якого піддослідний перестає реагувати на ті варіанти стимулу, після яких не надають­ся безумовні подразники або підкріплюючі агенти, і відтворюють поведінкову реакцію лише ті подразники, до яких додається під­кріплення.

Діагноз психологічний — основна мета і кінцевий результат ді­яльності психолога, які спрямовані на опис і з'ясування суті індиві- дуально-психологічних особливостей індивідуума, оцінювання їх стану і прогнозу дальшого розвитку та розроблення рекомендацій, що визначаються завданням обстеження. Діагноз психологічний дме можливість встановити індивідуально-психологічні відмінності н кормі і при патології.

Діагностика психологічна (психодіагностика) — 1. встановлення діагнозу психологічного: опис стану об'єктів, якими може виступати її різних відношеннях окрема особа, група або організація. Для її проведення використовуються спеціальні методики. Діагностика психологічна може входити в експеримент або виступати самостій­но як метод дослідження. Психодіагностичне обстеження скла- цніться з таких етапів: збирання даних, оброблення та інтерпрета­ція даних, встановлення діагнозу психологічного і прогноз психо­логічний. Основні методики, що використовуються^ тестування за допомогою тестів і опитування за допомогою опиту вал ьників; 2. га­лузь психології, що розробляє методи і методики виявлення і вимі­ру підивідуально-психологічних особливостей особи.

Дія — 1. одиниця діяльності, яка виявляється довільною, на­вмисною і опосередкованою активністю, що спрямована на свідоме досягнення мети. 2. сукупність операцій, які спрямовані на досяг­нення мети. Має три етапи: активація мозку, що виникає внаслідок ''іпнставлення внутрішнього стану людини із зовнішніми об'єктами м(ю ситуаціями,' оброблення мозком інформації, що надходить від організму та зовнішнього світу; здійснення прийнятної поведінки з ог ляду на поточні обставини і минулий досвід. Поняття дії як оди­ниці аналізу і предмета дослідження використовується при вивченні перцептивних, виконавчих, розумових, мнестичних, творчих ги інших дій. Дії поділяють на: автоматизовані (навички), автоматичні (вроджені автоматизми, або ті, що формуються впродовжпершого року життя), вольові (пов'язані з усвідомленням мети дії або наслідків дії), імпульсивні (виникають несподівано для самої людини, провокуються емоціями і усвідомлюються після завершен­ня дії), нав'язливі (мимовільні, симптоматичні і патологічні акти, які здійснюються проти бажання і часто не можуть бути стримані), помилкові (цілий клас дій, що виконуються з помилками), перцеп- тивні (структурні одиниці процесу сприймання), предметні (склад­ніші психологічні формування, ніж самі дії), симптоматичні (дії, що здаються випадковими і безцільними, — перебирання в руках предметів тощо), випадкові і симптоматичні, за Фрейдом (різнома­нітні, непомітні і незначні зайві дії, що виглядають випадковими, але насправді є повноцінними психічними актами, і водночас ма­ють вигляд важливіших психічних процесів), розумові (дії людини від математичних перетворень до оцінювання поведінки іншої лю­дини, що виконуються у внутрішньому плані свідомості без опори на зовнішні засоби, зокрема мову).

Діяльність — динамічна система взаємовідношень суб'єкта з на­вколишнім світом, у процесі яких відбувається виникнення і вті­лення в об'єкті психічного образу і реалізація опосередкованих ним відношень суб'єкта в предметній діяльності. В діяльності (в її струк­турі) виділяють рухи і діяння. Окрім цього, в змісті діяльності вио­кремлюють такі психологічні компоненти, як пізнавальні (в тому числі перцептивні, мнемонічні і розумові), емоційні і вольові. Дія­льність, за А. Н. Леонтьєвим, це форма активності, яка спонукаєть­ся потребою, тобто нестачею певних умов нормального функціону­вання індивідуума.

Діяльність вищої нервової системи (тип) — сукупність властиво­стей нервової системи, яка є основою своєрідності діяльності люди­ни і поведінки тварин. Термін увів І. П. Павлов. Він взажав, що тип нервової системи залежить від певного поєднання таких влас­тивостей нервової системи, як сила, рухливість і урівноваженість. Залежно від цього І. П. Павлов виділив чотири основних типи ви­щої нервової діяльності1 і) сильний неврівноважений, або «невтри­мний» (холерик); 2) сильний урівноважений, інертний, або повіль­ний (флегматик); 3) сильний урівноважений, рухливий, або живий (сангвінік); 4) слабий (меланхолік). Він вважав, що ці типи є спіль­ними для людини і для тварин. Водночас І. П. Павлов запропону­вав суто людські типи вищої нервової діяльності, які залежать від співвідношення першої та другої сигнальних систем: художній — з превалюванням першої сигнальної системи, розумовий — з прева­люванням другої сигнальної системи і середній — з урівноваженіс­тю обох систем. Наступні дослідження показали, що павловська класифікація є досить спрощеною. До основних властивостей нер­вової системи додались динамічність і лабільність. Нові експери­ментальні дані показали фундаментальну роль підкіркових струк­тур в активації поведінки, в емоційній регуляції і у визначенні ди­намічних особливостей поведінки. Специфічно людська діяльність вищої нервової системи залежить також від психофізіологічної ха­рактеристики функціональної асиметрії мозку. Запропоновані І. П. Павловим типи діяльності вищої нервової системи не задовольня­ють ні фізіологів, ні психологів. У зв'язку з цим тривають пошуки органічних корелятів індивідуальних особливостей поведінки лю­ди й і тварин у ширших біологічних функціях.

Діяння — форма прояву активності індивідуума, що визначаєть- ' іі її соціально значущими результатами, відповідальність за які несе сам індивідуум навіть тоді, коли вони виходять за межі його пммірів. Діяння є конкретною формою єдності психологічного І со­ціологічного опису активності суб'єкта і може бути використане як одиниця психологічного аналізу особистості. За допомогою діяння імґюзпечується персоналізація індивідуума в системі міжособистісних відносин.

Домінанта — тимчасово пануюча рефлекторна система, що зу­мовлює роботу нервових центрів у певний момент і цим надає пове- иміі,і певної спрямованості. Вчення про домінанту було створено Ухтомським у 1923 р. Завдяки тому, що домінанта є панівним іи предком збудження, вона підсумовує і накопичує імпульсацію, иии приходить у центральну нервову систему. Водночас відбуваєть- і н пригнічення активності інших центрів. Це підтверджується системним характером і цілеспрямованістю поведінки організму, яка, маючи рефлекторну природу, є активною, а не реактивною. Ухтомський вважав, що домінанта є утвором функціональної і інтими, а не морфологічно незмінним утвором. Вирішального зна­чений він надавав «історії системи», оскільки ритм її функціону- иііпия відтворює ритм зовнішніх подразників, у зв'язку з чим відбу- шнться збільшення нервових ресурсів тканин, а не їх виснаження. Домінанта відображує предмети зовнішнього середовища в їх просторово-часовій єдності.

Дослідження лонгітюдне — довготривале й систематичне вивчення одних і тих самих випробовуваних, що дає можливість ви­тичити діапазон вікових та індивідуальних змін фаз життєвого циклу людини.

Дослідження пілотажне — пробно-пошукове дослідження, що проводиться на обмеженому матеріалі, передує основному і є його спрощеною формою.

Дослідження психодіагностичне — дослідження, на основі якого пиревіряються гіпотези про залежність між різними психофізіоло­гічними та психологічними характеристиками та показникам.

Достовірність — одна із характеристик психофізіологічних й ін­ших методик та тестів.

Досягнення мотивації — потреба суб'єкта в досягненні успіху в різних видах діяльності, особливо в умовах змагання з іншими лю­дьми.

Дуга рефлекторна (схема) — елементи нервової системи, які пе­ретворюють подразнення на реакцію-відповідь. За допомогою реф­лекторної дуги здійснюються жорстко запрограмовані елементарні короткочасні акти, що не потребують корекції. Рефлекторна дуга фактично є рефлекторним кільцем. Будова її може бути як простою, так і дуже складною (коли до неї залучаються аферентні і еферент­ні системи). Найпростіша рефлекторна дуга складається з двох нейронів: аферентна (рецепторна, доцентрова) частина — клітина спинного ганглія з відростками," ефекторна (еферентна, від­центрова) частина — мотонейрон переднього рогу спинного мозку. Складніша рефлекторна дуга має три нейрони. Третім нейроном є вставний нейрон між нейронами рецепторним і ефекторним. Ще складніша рефлекторна дуга містить аферентні і еферентні системи.

Думка — основна одиниця мислення. В думках відображується процес розуміння людиною навколишнього світу, інших людей і самої себе. Основою думки є відображення таких ознак явищ, як схожість та суміжність в часі, тощо.

Душа — поняття, яке відображує історично змінювані погляди на психіку людини та тварин. У релігії, ідеалістичній філософії та в психології душа є началом, яке животворить і пізнає.

Еволюція — 1. результат низки послідовних невеликих зрушень від випадкових мутацій відповідно до нагальних потреб; 2. процес, що має певну внутрішню тенденцію, за якою розвиваються види, і підкоряється певним орієнтирам, закладеним в генах; 3. процес, що здійснюється стрибками, які починаються з великих перетворень, що виникають у будь-яких вузлових точках еволюційного шляху, де проходить диференціація видів.

Евристика — 1. наука про творчість; 2. теорія і практика органі­зації вибіркового пошуку при розв'язанні складних інтелектуаль­них завдань.

Егоїзм — ціннісна орієнтація суб'єкта, яка характеризується пе­реважанням: у життєдіяльності користолюбних особистих інтересів і потреб безвідносно до інтересів інших людей і соціальних груп.

Егоцентризм — нездатність індивідуума, зосереджуючись на особистих інтересах, змінювати початкову пізнавальну позицію сто­совно деякого об'єкта, думки або уявлення навіть за наявності су­перечливої щодо його минулого досвіду інформації.

Ейфорія — підвищений, радісний, веселий настрій, стан благо­душності і безтурботності, що не відповідає об'єктивним обстави­нам! при цьому спостерігається мімічне і загальне рухове пожвав­лення, психомоторне збудження.

Експеримент — один із основних (поряд із спостереженням) ме­тодів наукового пізнання взагалі, і психофізіологічного досліджен­ня зокрема.

Експресивний — виразний, що здатний відобразити емоційний стан.

Експресія — виразність; сила прояву почуттів або переживань.

Екстраверсія та інтроверсія — характеристика індивідуально- психологічних відмінностей людини, крайні полюси якої відповідають переважній спрямованості особистості на світ зовнішніх об'єктів або на явища особистого внутрішнього світу.

Електрична збудливість — здатність нервової клітини до генерації нервового імпульсу, що поширюється.

Емоційність — властивість людини, що характеризує зміст, м кість і динаміку її емоцій і почуттів.

Емоція — психічне відображення у формі безпосереднього пристрасного переживання смислу життєвих явищ і ситуацій, що зумовлено відношенням їх об'єктивних властивостей до потреб суб'єкта.

Енграма — сформований слід пам'яті.

Ендонейрональне звикання — проста форма навчання, в основу міни покладено пластичність пейсмекерного механізму, що має ендогенне походження.

Ендорфіни — речовини, які виробляються мозком; виявляють болезаспокійливу та заспокійливу дію.

Енкефаліни — природні пентапептиди, що виробляються мозком для зниження болю; в мозку є три типи рецепторів, які активуються за допомогою енкефалінів.

Епілепсія — захворювання головного мозку, яке виявляється періодичними судомами з виключенням свідомості або лише виключенням свідомості, та різноманітними розладами психіки.

Ергономіка — загальна назва наук, які займаються комплекс­ним нивченням людини у виробничій діяльності і оптимізацією засобів і умов праці.

Ефектор — органи або системи органів, що реагують через ней­рогуморальні механізми на дію зовнішніх і внутрішніх подразників і виступають у ролі виконавчого лануцога рефлекторного акту.

Ехопраксія — наслідувальне, автоматичне повторення рухів і дій інших людей.

Життя (смисл, пошук) — усвідомлення власного життя; активність, спрямована на осмислення провідних мотивів і на координацію всієї особистості в цілому.

Заборона — установка, що наказує відмовитись від задоволення потягу.

Забування — процес, який характеризується поступовим змен­шенням пригадування і відтворення завченого матеріалу. Зале­жить від: і) обсягу запам'ятовуваного матеріалу; 2) змісту матеріалу і ступеня його усвідомлення; 3) подібності матеріалу, що за­пам'ятовується, та інтерферуючого матеріалу; 4) ступеня значущос­ті запам'ятовуваного матеріалу для індивідуума та включення в його діяльність та ін. Забувається конкретна форма матеріалу, а його значущий зміст якісно змінюється і включається в досвід та поведінку індивідуума. Забування відповідно до інтерференційних теорій — це наслідок стирання сліду пам'яті під впливом проектив­ної і ретроактивної інтерференції. Довгострокова пам'ять є довіч­ною. Процес забування відбувається таю ключем для пригадування є вибір пробної (тієї, що підказує) інформації. Завдяки цьому акти­вуються відповідні пошукові набори в сховищах довгострокової пам'яті. Якщо вибір пробної інформації неадекватний, то це при­зводить до невдалого відтворення (завдання пригадування велико­го обсягу матеріалу породжує великі пошукові набори) і до процесу забування. Проте ця теорія не в змозі пояснити всі феномени забу­вання. Вітчизняна психофізіологія феномени забування пов'язує не з традиційною доктриною слідів, а з уявленням про пам'ять як дію.

Завдання — задане в певних умовах (наприклад, у проблемній ситуації), мета виконання тієї чи іншої діяльності, яка досягається перетворенням цих умов згідно з певною процедурою. Будь-яке за­вдання містить мету (вимоги), умови (відоме) і невідоме (пошукове), яке формулюється в запитанні. Всі ці елементи взаємозв'язані і вза­ємозалежні, завдяки чому здійснюються пошук і визначення невідо­мих елементів через відомі. При написанні ходу розв'язання завдань вказуються дії і операції, за допомогою яких вони реалізуються.

Завдання вербальне — завдання, при якому необхідні словесні операції або знання, які раніше були набуті людиною.

Завдання невербальне — завдання, яке засноване винятково на спостереженні, міркуванні та різних маніпуляціях.

Задатки — вроджені анатомо-фязіологічні особливості нервової системи (головного мозку), які є природною основою розвитку здіб­ностей індивідуума. Задатки неспецифічні, багатозначні відносно конкретного змісту і конкретних форм діяльності. Задатки індиві­дуальні певною мірою вибіркові і різні відносно окремих видів дія­льності.

Задоволення (за Фрейдом) — те, що задовольняє потяги та по­треби.

Закон (науковий) — 1. основа будь-якої науки,' 2. виявлені стійкі взаємозв'язки між предметами або явищами, які дають можливість описати, пояснити і передбачити явища дійсності. Закони форму­люються в межах певних теорій.

Закон Бугера — Вебера — поріг розрізнення значення двох сен­сорних подразників прямо пропорційно залежить від значення по­дразника. Поріг розрізнення різний для різних видів чутливості і записується у вигляді дробу. Так, для звуку ця величина дорівнює 1/10, а для світла — 1/100 і т.п. Поріг розрізнення вказує значення, на яке має бути збільшений або зменшений подразник, щоб можна було отримати ледь помітну зміну відчуття.

Закон Вебера — Фехнера — вказує на залежність сили відчуття від фізичної сили подразника: якщо подразник збільшується в гео­метричній прогресії, то відчуття зростає в арифметичній прогресії. Наприклад: як подразник беремо 10 свічок і збільшуємо їх кіль­кість — 10 — 100 - 1000 і т.д. (геометрична прогресія). Коли було 10 свічок, було відповідне відчуття. При збільшенні кількості свічок до 100 відчуття збільшилось удвічі, при збільшенні до 1000 — утричі (арифметична прогресія). Закон Вебера — Фехнера є правильним лише для подразників середньої сили.

Закон Йеркса — Додсона — встановлення залежності якості (продуктивності) виконаної діяльності від інтенсивності (рівня) мо­тивації. Закон твердить, що зі збільшенням інтенсивності мотивації «кість діяльності змінюється відповідно до дзвоноподібної кривої: спочатку підвищується, а після переходу точки найвищих показникін успішної діяльності поступово знижується. Виділяють оптимум мотивації — рівень мотивації, при якому діяльність є найуспішні­шою. Цей же закон твердить, що чим складніша для індивідуума діяльність, тим нижчий рівень мотивації є для неї оптимальним.

Залежність — потреба організму в тих чи інших речовинах (на­ркотики, лікарські препарати та ін.). Може бути фізіологічною, як­що організм потребує цієї речовини для нормального функціону- иїитя.

Запам'ятовування — узагальнена назва процесів, що забезпе­чують уведення і утримання в пам'яті тієї чи тієї інформації. Є дуже важливою умовою наступного відновлення вперше набутих чілнь. Успішність запам'ятовування визначається можливістю включення нового матеріалу в систему усвідомлених зв'язків. Залежно від місця запам'ятовування в структурі діяльності розрізняють запам'ятовування довільне і мимовільне. За механізмом поділяють на логічне і механічне, а за результатом — на дослівне і сві­домо, Важливу роль у процесах запам'ятовування відіграє повто­рення.

Запам'ятовування довільне — спеціальна дія, спрямована на виконання завдання — запам'ятати точно, на максимально довгий строк з метою наступного відтворення або просто впізнавання того чи того матеріалу.

Запам'ятовування мимовільне — при цьому виді запам'ятову- інімня індивідуум не ставить перед собою завдання запам'ятовування матеріалу і може в цей час виконувати інші дії. Запам'ято­вування інформації проходить без спеціальних вольових зусиль.

Засвоєння — основний шлях набуття індивідуумом суспільно-історичного досвіду. В процесі засвоєння він оволодіває соціальними значеннями предметів і способами дії з ними, моральними фор­мами поведінки і формами спілкування. Засвоєнню підлягають усі змістовні компоненти поведінки — спонукально-мотиваційні і опе­раційні.

Заучування — організоване повторення заданої інформації з метою запам'ятовування.

Захворювання психічне — виявляється переважно розладами психіки. Розрізняють три види психічних захворювань' психози різ­ної етіології, в тому числі шизофренія, маніакально-депресивний психоз, афективні психози та ін.; невротичні розлади та непсихо- тичні порушення — психопатії та ін.; затримки психічного розвит­ку, в тому числі розумова відсталість та ін.

Захворювання психосоматичне — соматичні захворювання, що виникають під впливом психологічних факторів (гіпертонічна хво­роба, стенокардія, виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки, нейродерміт та ін.).

Захист психічний — сукупність свідомих або несвідомих психіч­них процесів, які забезпечують охорону психіки і особистості від небезпечних, негативних і деструктивних дій внутріпсихічних і зо­внішніх імпульсів.

Збереження — 1. фаза пам'яті, яка характеризується довготри­валим збереженням сприйнятої інформації в закритому стані! 2. процес у пам'яті, що характеризується утримуванням у ній інфор­мації.

Збудження — властивість живих організмів, що нерозривно пов'язана з процесом гальмування, — активна відповідь збудливої тканини на подразнення. Основна функція нервових клітин та м'язів. Збудження є носієм інформації про всі подразники, яких за­знає організм. Збудження в поєднанні з процесом гальмування є регулятором активності всіх органів і систем організму.

Звикання — негативне навчання, ефект якого зводиться до від­сутності реакції на певний стимул.

Здібність — індивідуально-психологічна особливість людини, що є обов'язковою умовою виконання тієї або тієї продуктивної діяль­ності. Під цим терміном розуміють високий рівень інтеграції і гене­ралізації психічних процесів, властивостей, відношень, дій і їх сис­тем, що відповідають вимогам діяльності.

Здоровий глузд — сукупність загальноприйнятих, нерідко не­свідомих, способів пояснення і оцінювання явищ внутрішнього і зовнішнього світу.

Здоров'я психічне — стан душевного благополуччя, що характе­ризується відсутністю хворобливих психічних проявів і забезпечує адекватну умовам навколишньої дійсності регуляцію поведінки та діяльності людини. Основні показники здоров'я психічного: відпо­відність суб'єктивних образів відображеним об'єктам дійсності; реакції на зовнішні подразники та життєві події; адекватний віку рі­вень зрілості емоціонально-вольових і пізнавальних сфер особисто­сті; ядаптивність у мікросоціумі; здатність самоуправління поведі­нкою! розумне і адекватне формування цілей життя та організація поведінки в їх досягненні та ін.

Зір бінокулярний — одночасне формування зображення одного предмета на сітківці обох очей. Є одним із головних механізмів сприйняття глибини простору та відстані до предметів.

Зір стереоскопічний — здатність сприймати глибину простору і оцінювати віддаленість предметів від очей.

Знання — сукупність навичок і умінь, що забезпечують прави- н.не відображення в уявленнях і мисленні зовнішнього та внутрі­шнього світу, законів природи і суспільства, взаємовідносин людей, місце людини в суспільстві та її поведінки. Знання допомагає лю­пині визначити особисту позицію щодо навколишньої дійсності.

Зоопсихологія — наука про психіку тварин, про прояви і зако­номірності психічного відображення ними навколишнього світу.

Зрілість (дорослість) — стан, до якого приходить організм в кінці свого розвитку.

Ідеальне — особливий спосіб існування об'єкта, його представленості (активного відображення) в психічному світі і життєдіяль­ності суб'єкта.

Ідентифікація (ототожнення) — 1. розпізнавання, впізнавання чогось або когось, 2. уподібнення, ототожнення з кимось або чимось;3. уявленая, бачення іншої людини як продовження самої себе та наділення її своїми рисами, почуттями, бажаннями; 4. розуміння та Ідентифікація іншої людини ототожненням себе з нею.

Ідеомоторний акт — перехід уявлення про рухи м'язів на реаль­не виконання цих рухів. Є мимовільним, несвідомим, у ньому слабо виражені просторові характеристики.

Ідея надцінна — судження, ідеї, уявлення, які займають у свідомості людини переважне становище, що не відповідає їх значен­ню.

Ілюзія сприйняття — неадекватне відображення властивостей предмета і самого предмета. Найвираженіші ілюзорні ефекти спостерігаються при зоровому сприйнятті двомірних контурних зображень. Їх називають «оптикогеометричними ілюзіями», вони полягають в уявному викривленні метричних співвідношень між фраг­ментами зображень. До другого класу ілюзій сприйняття належить феномен яскравості контрасту (наприклад, сіра смужка на світлому фоні уявляється темнішою, ніж на темному). Відомо багато ілюзій видимого руху: автокінетичний рух, стробоскопічний рух, індуційований рух та ін.

Імовірне прогнозування — передбачення майбутнього, яке ви­ходить із можливої структури минулого досвіду та інформації про наявну ситуацію.

Індивідуальність — людина, яка характеризується з боку своїх соціально значущих відмінностей від інших людей, своєрідністю психіки і особистості індивідуума та її неповторністю. Індивідуаль­ність виявляється в рисах темпераменту, характеру, в специфіці інтересів, якості перцептивних процесів та інтелекту, потребах і здібностях.

Індивідуум — людина як представник hominis sapientis, що ха­рактеризується двома основними ознаками — неділимістю та на­явністю у неї індивідуальних особливих властивостей, які відріз­няють її від інших представників цього виду. Людина як одинична природна істота є продуктом філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єдністю вродженого та набутого, носієм індивідуальних рис (задатки, потяги та ін.). Індивідуум як представник людської спільноти є соціальною істотою, що використовує знаряддя, знаки і через них володіє особистою поведінкою та психічними процесами.

Індукція — рух знання від одиничних тверджень до загальних положень.

Індукція нервових процесів — виникнення протилежного за знаком нервового процесу відразу ж за існуючим процесом (послі­довна індукція) або за його територіальними межами (одночасна індукція). Індукція називається позитивною, якшо первинним є процес гальмування, оскільки слідом за ним за законами індукції виникає збудження, і негативною при зворотному порядку.

Іннервація — поєднання різних органів і тканин організму з не­рвовою системою та проведення нервового збудження.

Інсайт — раптове і невивідне з минулого досвіду розуміння істо­тних відношень і структури ситуації в цілому, за допомогою якого досягається осмислене вирішення проблеми.

Інстинкт — сукупність уроджених компонентів поведінки і психики людини і тварин. У різні часи в поняття інстинкт вкладався різний змісті в одні часи інстинкт протиставлявся свідомості, а у людини цим терміном позначали пристрасті, імпульсивну, необду­ману поведінку, «тваринні начала» в людській психіці; в інших ви­падках інстинктами називали складні безумовні рефлекси, нервові механізми для координації життєво необхідних рухів тощо. У зв'язку з цим більшість учених відмовилися використовувати слово «інстинкт» як науковий термін, але зберегли його як синонім по­нять «генетично фіксоване», «спадково закріплене», «вроджене» та ін.

Інтеграція — 1. об'єднання нейронів, спрямоване на виконання тих чи тих функцій, у тому числі різних психічних процесів; 2. вну­трішній груповий процес створення внутрішньої єдності, згуртованостіІ групи, який виражається в безперервному існуванні групи, що передбачає досить стійке відтворення психологічних компонен­ті внутрішньої групової активності та певної її автономності.

Інтелект — відносно стійка структура розумових здібностей індивідуума, яка охоплює мислення, пам'ять, сприймання, увагу та ін. У деяких психологічних концепціях інтелект ОТОТОЖНЮЮТЬ з системою розумових операцій, зі стилем та стратегією вирішення про­блем, з ефективністю індивідуального підходу до ситуації, яка по­гребує пізнавальної активності, з когнітивними процесами та ін. Розвиток інтелекту оцінюється за глибиною, узагальненням і рухливістю знань, володінням способами кодування, перекодування, Інтеграції і генералізації чуттєвого досвіду на рівні уявлень і по­пить. У структурі інтелекту велике значення надається мовній дія­льності, і особливо внутрішній мові. Окрім цього, особливу роль ві­чі грають й інші фактори: спостережливість, операції абстракції, у;іпгальнення й порівняння, які створюють внутрішні умови для об'єднання різної інформації про світ речей і явищ в єдину систему поглядів, що визначають моральну позицію особи, сприяють фор­му панню її спрямованості, здібностей і характеру. Для оцінювання Інтелекту запропоновано безліч тестів. Більшість вчених вважає, що існують базові структури інтелекту незалежно від культурних иішивів. У запропонованих тестах і при виведенні коефіцієнта інтелектуальності інтелект подрібнюється на велику кількість складових, що утруднює цілісне його сприйняття.

Інтенція — 1. спрямованість свідомості, мислення на який-небудь об'єкт; 2. термін використовується переважно в неврології ціпі визначення тремору руки (пальців) при наближенні до мети при розладах координації рухів.

Інтерес — форма прояву пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особи на усвідомлення мети діяльності, чим сприяє орієнтованню, ознайомленню з новими фактами, повнішому і глибшому відображенню дійсності. Суб'єктивно виявляється емоційним тоном, якого набуває процес пізнання та процес уваги до об'єкта.

Інтероцепція — здатність сприймати подразнення від внутріш­ній органів. При нормальному їх функціонуванні іноді зумовлює иідчуття.

Інтерференція — погіршення збереження матеріалу, що запамятовується, в результаті дії (накладення) іншого матеріалу, з яким оперує індивідуум. Спостерігається при дослідженні пам'яті,навчання. Залежно від послідовності виучуваного та інтерферуючого матеріалу розрізнюють ретроактивну і проактивну інтерференцію. Залежно від характеру інтерферуючого матеріалу виділяють вербальну, моторно-акустичну, зорову й інші види інтерферен­ції Вплив інтерферуючого матеріалу виявляється в погіршенні (лепеті відтворюваного матеріалу або в збільшенні часу, потрібного для розв'язання завдань (наприклад, при селективній інтерферен­ції). Інтерференцію покладено в основу багатьох теорій забування, які існують в психології і психофізіології. Інтерференція пов'язана з процесами внутрішнього гальмування.

Інтерференція проактивна — явище мнемонічної діяльності, яке полягає у погіршенні збереження завченого матеріалу під впливом попередньо завченого (інтерферуючого) матеріалу.

Інтерференція ретроактивна — явище погіршення збереження завченого матеріалу, що зумовлене заучуванням або оперуванням з наступним (інтерферуючим) матеріалом.

Інтерференція селективна — явище мнемонічної діяльності, що виявляється в затримці відповіді на запитання внаслідок мимові­льного впливу на нього значення слова.

Інтуїція — знання, яке виникає без осмислення шляхів і умов його отримання, тобто як результат «безпосереднього бачення». Трактується і як специфічна здатність (інтуїція художня або науко­ва), і як цілісна, що охоплює умови проблемної ситуації (інтуїція чуттєва і інтелектуальна), і як механізм творчої діяльності (інтуїція творча). Наукова психологія розглядає інтуїцію як необхідний, вну­трішньо зумовлений природою творчості момент виходу за межі стереотипів поведінки, що склалася, і, зокрема, логічних програм пошуку розв'язання завдання.

Інфантилізм — затримка в психічному або фізичному розвитку людини. У суб'єкта з інфантилізмом психіки спостерігається незрі­лість емоційно-вольової сфери, що виявляється в несамостійності рішень і дій, почуттях незахищеності, заниженій критикою, підви­щеній вимогливості піклування інших до нього та в інших компен­саторних реакціях (фантазування, егоцентризм та ін.).

Інформант — суб'єкт, який залучений до експерименту та інфо­рмує експериментатора про особливості своєї взаємодії з об'єктом.

Іррадіація — здатність нервового процесу поширюватися від мі­сця виникнення на інші нервові клітини і цілі нервові структури. Згідно з І. П. Павловим, іррадіація збудження є основою генералі­зації умовного рефлексу і залежить від інтенсивності подразника. Іррадіація гальмування, згідно з концепцією П. К. Анохіна, поля­гає у зовнішньому вираженні ступеня домінантності біологічно не­гативної реакції та її гальмівній дії на інші реакції.

Істерія — один із видів неврозів, який характеризується полі­морфними порушеннями психіки, чутливості, рухів, розладами ко­ординації та внутрішніх органів. У людей з цим видом неврозу ви­являються специфічні риси характеру (демонстративність, театра­льність, велика сугестивність, самонавіювання та ін.). Нерідко спо­стерігаються напади з розладами свідомості. Клінічні прояви істерії дуже різні і часто маскуються під різні хвороби. Симптоми істерії миють зворотний характер, особливо при розв'язуванні конфліктної ситуації.

Канали мембрани клітини — протеїнові пори в ліпідному біоло­гічному шарі мембрани нервової клітини, які дають можливість специфічним іонам швидко пересуватися без будь-якої метаболіч­ної енергії по електрохімічному градієнту.

Каталепсія — сноподібний стан, який характеризується зниже­ною чутливістю до зовнішніх та внутрішніх подразників, «восковою гнучкістю», що виявляється у мимовільному, без будь-яких зусиль їЛиреженні пози. Каталепсія може виникати під час гіпнотичного сну, істерії, шизофренії та інших хворобах.

Катаплексія — стан, який виникає нападоподібно і характери­зуються раптовою втратою м'язової сили і тонусу. Розрізняють генерилізований напад, коли в процес захоплюються всі посмуговані м'язи, та парціальний, коли в процес захоплюються лише окремі м'язові групи. При генералізованому нападі настає падіння, повна нерухомість, порушення мови; при парціальному — підгинаються коліна, випадають із рук предмети, зависає голова. Свідомість під час нападу зберігається. Провокують напади позитивні та негатив­ні емоції.

Катаракта — помутніння кришталика, внаслідок чого він перестає пропускати світло на сітківку ока.

Категоризація — психічний процес віднесення одиничного обєкта, подій, переживання до деякого класу, яким можуть висту­пім и вербальні або невербальні значення, символи, сенсорні і перцептивні еталони, соціальні стереотипи, стереотипи поведінки та ін. Категоризація залучена в процеси сприймання, мислення, уявлення, які сприймаються не як одиничність, а як представники узагальненого класу, при чому на нього переносяться особливості цього класу явищ та об'єктів. У когнітивній психології категоризація відповідає прийнятому в межах теорії діяльності положенню про опосередкованість психічних процесів соціально виробленими еталонами — узагальненнями, які несуть в собі сукупний суспіль­ний досвід (мова — вербальні значення, форми фіксації досвіду — символи, виразні рухи, ритуали тощо).

Кластерний аналіз — математична процедура багатомірного аналізу, який дає можливість на підставі великої кількості показ­ників, що характеризують низку об'єктів (наприклад, випробовува­них), згрупувати їх у класи (кластери) таким чином, щоб об'єкти, нкі входять в один клас, були більш однорідними, більш подібними стосовно об'єктів, що входять в інші класи.

Клаустрофобія — боязнь закритих просторів і приміщень.

Клітина біполярна — нервові клітини, які знаходяться в сітківці ока та в спинномозкових гангліях і передають подразнення в мозок.

Клітина гангліозна — нервові клітини сітківки ока, які отриму­ють нервові сигнали від колбочок та паличок через біполярні клі­тини і передають їх у головний мозок через зоровий нерв! гангліоз­на клітина паравертебральних гангліїв передає подразнення в за­дній ріг спинного мозку та по задніх стовпах в довгастий мозок.

Клітина гліальна — допоміжна клітина нервової системи. Вико­нує опірну, трофічну та інші функції. Деякі вчені вважають, що гліальні клітини беруть участь у формуванні довгострокової пам'яті.

Кліше (поведінкове) — поверхневі способи поведінки, стереотипні способи взаємодії.

Когнітивізм — поняття, яке стверджує, що індивідуум не є ма­шиною, яка механічно реагує на внутрішні фактори або зовнішні події; розуму людини доступно набагато більше, ніж інформація, що надходить іззовні. Когнітивний підхід полягає у намаганні зро­зуміти, як людина розшифровує інформацію про навколишній світ і як організує та використовує її, щоб розв'язувати ті або ті завдання.

Когнітивна карта — образ знайомого простору навколишнього світу. Когнітивна карта будується і змінюється внаслідок активної взаємодії індивідуума з навколишнім середовищем. Для вивчення когнітивної карги використовують різні методики: від звичайних зарисовок до багатовимірного моделювання, що дає можливість відновити структуру образу за результатами метричних або поряд­кових оцінювань відстаней між точками карти.

Когнітивна психологія — вивчає перетворення сенсорної інфор­мації від потрапляння подразнення на рецептори до отримання відповіді. Когнітивна психологія як напрям основним завданням має вивчення доказів вирішальної ролі знання в поведінці суб'єкта.

Когнітивна складність — поняття, що відображує ступінь кате­горіальної розчленованості (диференційованості) свідомості індиві­дуума, яка сприяє вибірковому сортуванню вражень про навколи­шній світ, що опосередковує його діяльність.

Кодування номером каналу — певному сигналу в нервовій сис­темі відповідає конкретний максимально збуджений нейрон- детектор, а певній реакції нервової системи — максимальне збу­дження її командного нейрона.

Колонки нейронів зорової кори — виділяють три типи колонок: мікроколонки (реагують на окремі ознаки предмета), макроколонки (об'єднують мікроколонки, які виділяють одну загальну ознаку) і гіперколонки, або модулі (відповідають на всі подразники, органі­зовані вертикально і обробляють найрізноманітніші подразнення — орієнтація, колір та ін.).

Компенсація — урівноваження недорозвинених або порушених функцій за допомогою збережених або перебудови частково пору­шених.

Комплекс — об'єднання окремих нервових клітин або груп нер­пових клітин в одне ціле, яке відрізняється від окремих елементів та їх суми, в тому числі за функціональними властивостями.

Комплекс неповноцінності — психопатологічний синдром, що виявляється стійкою вірою індивідуума в свою неповноцінність. Спосіб подолання цього комплексу визначає «стиль життя» такого індивідуума.

Комунікація — 1. поняття, яке дуже близьке до спілкування але .іначно ширше. Означає зв'язок з обміном інформації між система­ми в живій і неживій природі; 2. смисловий аспект взаємодії соціа­льного, оскільки кожна соціальна дія здійснюється за умов прямих або непрямих відносин з іншими людьми (комунікативний аспект).

Конвергенція і дивергенція — рухи очей, які приводять до зведення (конвергенція) або розведення (дивергенція) зорових осей.

Конкуренція — взаємовідношення між різними подразниками (стимулами) при їх дії на нервову систему індивідуума.

Консолідація — процес переведення сліду пам'яті із коротко­строкового в довгострокове збереження; процес, що випереджає і опосередковує нейрофізіологічні прояви пластичності нервової системи. Процес консолідації завершується до моменту досягнення максимального електрофізіологічного вираження вже переведеного сліду пам'яті.

Константність — відносна незалежність сприйнятих характери­стик об'єктів від параметрів подразнення рецепторних полів орга­нні чуття! закономірність сприймання, в якій спостерігається ін'язок з особливостями подразника і психофізіологічними законо­мірностями. Константність сприймання дає можливість зберегти мластивості предмета незмінними незалежно від віддаленості, кута підбиття і освітлення, при якому він сприймається.

Конституція організму — сукупність морфологічних, біохімічних і фізіологічних властивостей, а при провідному впливі властивос­ті! нервової системи охоплює і механізм темпераменту.

Контраст — відношення різної яскравості предмета і фону до їх суми.

Контроль — один із відносно досконалих механізмів регуляції гп.(навального процесу, що підтверджує достовірність або недосто- иірність отриманих даних.

Конфабуляція — неправильні спогади та надумані явища і предмети, що спостерігаються при порушеннях пам'яті. Конфабуляції заповнюють провали в пам'яті хворих. Вони, як правило, по­єднуються з розладами мислення, амнезіями і спостерігаються при локальних ураженнях головного мозку та психозах.

Концентрація — явище, протилежне іррадіації; здатність нервових процесів обмежити сферу свого поширення початковим осеред­ком виникнення.

Концептуальна рефлекторна дуга — схема нейронної організа­ції будь-якого рефлекторного акту.

Концепція специфічної енергії органів чуття — твердження, що якість відчуття залежить від того, який орган чуття збуджується. Наші органи чуття еволюційно сформовані так, що допускають до специфічних нервових закінчень лише певні види зовнішніх сиг­налів, у зв'язку з чим забезпечується адекватність відчуття реаль­ному подразнику.

Кореспондуючі точки сітківки — точки на сітківках обох очей, які лежать в одному напрямку і на однаковій відстані від центра­льної ямки.

Короткочасна пам'ять — активний стан сліду пам'яті, що гото­вий до відтворення.

Кортикальний — зв'язаний з корою головного мозку.

Косоокість — різноспрямованість оптичних осей очей.

Лабільність — максимальне число імпульсів, яке нервова клі­тина або функціональна система може передати за одиницю часу без спотворення. В диференціальній психофізіології лабільність є однією з основних властивостей нервової системи, оскільки вона характеризує швидкість виникнення та припинення нервових про­цесів.

Латентний — прихований, що зовні не виявляється.

Латентні пейсмекерні нейрони — нейрони без фонової спайкової активності; при активації такого нейрона виникає й упродовж три­валого часу підтримується ритмічна спайкова активність унаслідок діяльності пейсмекерного механізму.

Латеральне гальмування — один із механізмів, що бере участь у самоорганізації потоків нервових імпульсів. Імпульсація в специ­фічні проекційні зони приходить із периферії раніше, ніж в непро- екційні зони. Із специфічних проекційних зон надходять гальмівні імпульси в непроекційні зони, які розміщені поряд. Унаслідок цьо­го в них виникає випереджаюче гальмування. Окрім цього, таке колатеральне гальмування сприяє виділенню форми об'єкта, що сприймається, за рахунок контрастування його контурів.

Локалізація вищих психічних функцій — віднесення вищих психічних функцій до конкретних мозкових структур.

Локальний електрошок — дія електрошоку на окрему групу не­рвових клітин або на одну нервову клітину.

Локомоція — пересування або активне переміщення в просторі (повзання, ходіння, біг, лазіння, плавання, літання тощо), яке здій­снюється за допомогою скорочення м'язів органів руху.

Локус пейсмекерної активності — вискоспеціалізована частина мембрани, яка є місцем розташування ендогенної пейсмекерної активності.

Локус хімічної чутливості — частина мембрани з хеморецепто- рпми, яка здатна приймати лише певні біологічно активні речови­ни.

Лунатизм — складні моторні дії, які здійснюються людиною в період сну без осмислення того, що відбувається.

Любов — 1. високий ступінь емоційного позитивного ставлення, що ішокремлює його об'єкт серед інших і ставить у центр життєвих потреб та інтересів суб'єкта: любов до батьківщини, до матері, до ді- ш й, до музики та ін.; 2. інтенсивне, напружене і відносно стійке по- чуття суб'єкта, що зумовлене фізіологічними сексуальними потреба­ми і виявляється в соціально сформованому бажанні бути мак­симально повно представленим своїми особистісно значущими риса­ми м життєдіяльності іншого так, щоб пробудити у нього потребу у и ід повідному почутті такої самої інтенсивності, напруженості і стійкості. Почуття любові є дуже інтимним і супроводжується виникаю­чими і змінюваними залежно від ситуації емоціями ніжності, захоплення, ревнощів тощо залежно від індивідуальних особливостей лю­дини.

Людина — істота, яка втілює вищий ступінь розвитку життя; суб'єкт суспільно-історичної діяльності. Як суб'єкт і продукт трудової діяльності в суспільстві людина є системою, в якій фізичне і психічне, що генетично обумовлені і сформовані впродовж життя, природне і соціальне творять нерозривну єдність.

Марення — синдром хвороби, що може містити різні уявлення, ідеї, судження і умовиводи, які не відповідають дійсності і в помил­ці тості яких патологічно переконаного суб'єкта неможливо переко­ті ги. Зміст марення може бути найрізноманітніший — пересліду- ініміія, отруєння, ревнощів, величі тощо. Марення поділяють на дві Групи: в першій групі порушується когнітивна сфера (хворий під­кріплює свої викривлені судження низкою суб'єктивних доказів, які об'єднані в «логічну» систему); в другій групі порушується і сенсор­нії сфера, а тому марення мають образний характер з переважан­няи мрій і фантазій.

Матриця емоційна — форма існування і вираження думок, яка підбиває істинні почуття і переконання та визначає певні дії люди­ни.

Медицина психосоматична — напрям медицини, який займається вивченням ролі психічних факторів у виникненні, перебігу і наслідках соматичних захворювань та використанням цих факторів у лікуванні невротичних розладів та органічних захворювань.

Меланхолік — індивідуум, який характеризується низьким рів­нем психічної активності, повільністю рухів, стриманістю моторики і мови, швидкою втомлюваністю. У нього відмічаються переважно негативні емоції, їх стійкість при слабому зовнішньому вираженні, емоційна сенситивність. За несприятливих умов у нього може роз­винутись емоційна вразливість, відлюдність і відчуженість.

Меланхолія — хворобливий стан, який виявляється притіне­ним настроєм, повільністю рухів і труднощами перебігу думок. Ме­ланхолія — найтяжча форма постійної депресії.

Мета — усвідомлений образ передбачуваного, бажаного предме­та, на досягнення якого спрямована дія людини,' заздалегідь заду­маний результат свідомої діяльності.

Метод (метод дослідження) — спосіб організації діяльності; об­ґрунтований спосіб здійснення наукового дослідження суті об'єкта або явища, що вивчаються. Метод — найзагальніші принципи, які покладені в основу пізнання і практики.

Метод «нагадування» — спосіб відновлення слідів пам'яті, що депресовані амнестичним агентом, за допомогою пред'явлення стимулу, який схожий на той, що використовувався в період на­вчання, але не має самостійної навчальної дії.

Метод «ознайомлення» — спосіб відновлення пам'яті, який за­снований на попередньому перебуванні тварини в експеримента­льній установці; при цьому час перебування залежить від складно­сті експериментальної камери.

Методика — 1. технічні прийоми реалізації методу для уточ­нення чи верифікації знань про об'єкт або явище, що вивчаються; 2. конкретне втілення методу — вироблений спосіб організації взає­модії суб'єкта і об'єкта дослідження на основі конкретного матеріа­лу і конкретної програми.

Методологія — система принципів і способів організації і побу­дови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про ці системи.

Механізм електричної збудливості — створення трансмембран­ного іонного току за допомогою особливої молекулярної будови по­верхневої мембрани клітини, що дає можливість сприймати зміни електричного поля, яке проходить через неї, практично миттєво модифікувати іонну провідність клітини (між зовнішнім і внутрі­шнім середовищем клітини).

Механізм пейсмекерної активності — внутрішній генератор нейрона, що пов'язаний з транспортуванням іонів; забезпечує роз­виток ендогенних потенціалів у клітині, які періодично досягають значення, за якого відбувається генерація потенціалу дії.

Мислення — процес пізнавальної діяльності індивідуума, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. Мислення охоплює аналіз, синтез, узагальнення умов і вимог завдання, що розв'язується, способів його розв'язання. В цьо­му безперервному процесі відбуваються дискретні розумові опера­ції, які породжує мислення. Розрізняють такі види мислення: сло­весно-логічне, наочно-образне і наочно-дієве. Окрім цього, виділяють, також такі види мислення: теоретичне, практичне, емпіричне, іісіґічнє, аналітичне, інтуїтивне, реалістичне, аутистичне, яке пов’язане з відходом від дійсності у внутрішні переживання, про­дуктивне, репродуктивне, мимовільне і довільне.

Мікроспайки — мінімальні компоненти (5-60 мВ), на які розпадається потенціал дії нервової клітини після дії електрошоку.

Міміка — виразні рухи м'язів обличчя.

Мнемоніка (мнемотехніка) — система різних прийомів, які полегшують запам'ятовування і збільшують об'єм пам'яті за допомогою створення додаткових асоціацій.

Мова — форма спілкування, що склалася історично в ході мате­ріальної перетворювальної діяльності людей, яка опосередкується за допомогою мови. В мові представлені зовнішні, чуттєві і внутрі­шні смислові аспекти. При спілкуванні за допомогою мови іде без­перервне кодування і розкодування інформації. Мова охоплює про­їм ги створення і сприйняття повідомлень для спілкування з інши­ми людьми, а також для регуляції і контролю особистої діяльності. Для психофізіології і психології мова має істотне значення для сис­теми вищих психічних функцій — мислення, свідомості, пам'яті, (імоцій та ін.

Модальність — одна із основних властивостей відчуттів, їх якіс­нії характеристика: колір — в зорі, тон і тембр — у слуху, характер шляху — в носі та ін. Модальні характеристики відображують вла­стивості реальності в специфічно закодованій формі: довжина світ­лішої хвилі відображується як колір, частота звукових хвиль як тон тощо. Поняття модальності стосується не лише відчуттів, а й інших психічних процесів, оскільки описує якісні характеристики когні- гивних образів будь-якого рівня і складності.

Моделювання (в психофізіології і психології) — дослідження психічних процесів і станів за допомогою їх реальних (фізичних) або ідеальних, насамперед математичних, моделей.

Модуляторні нейрони — нервові клітини, які отримують збу­дження від локальних детекторів через пластичні синапси. Вони підсилюють ефективність синапсів детекторів.

Мозок — центральний відділ нервової системи людини і тварин, мкий є головним органом психіки. У людини і хребетних тварин розрізняють головний і спинний мозок. Тканина мозку складається і,і сірої (скупчення нервових клітин) і білої (скупчення відростків не- рмових клітин) речовини.

Мозок головний — частина центральної нервової системи, що і находиться в черепній коробці, складається із двох півкуль вели­кого мозку, ніжок, вароліїва моста, довгастого мозку та мозочка. Основну масу півкуль мозку становлять базальні ядра та підкірко- и. і біла речовина. Півкулі великого мозку вкриті зверху сірою речо- ииною — корою головного мозку. Між півкулями головного мозку існує функціональна асиметрія: ліва півкуля оперує вербально- знаковою інформацією в її експресивній формі, а також читанням, рахунком, а права — образами, орієнтацією в просторі, розрізнен­ням музикальних тонів, мелодій і невербальних звуків, розпізна­ванням складних об'єктів, у тому числі облич людей, продукуван­ням сновидінь.

Мозолисте тіло — потужній пучок мієлінових волокон, що з'єднує праву і ліву півкулі головного мозку і налічує близько 200 мільйонів аксонів.

Монополярна нервова клітина — нейрон, що має один відросток (аксон).

Мотив — 1. спонука до дії, що пов'язана із задоволенням потреб суб'єкта; сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що визначають активність суб'єкта і її спрямованість (мотивація); 2. матеріальний або ідеальний предмет, що спонукає й визначає вибір спрямованос­ті діяльності, для якого вона і здійснюється; 3. усвідомлена причи­на, яка є основою вибору і вчинків особи.

Мотив провідний — головний (основний) мотив, що спонукає до діяльності у разі наявності одночасно багатьох мотивів.

Мотивація — складається із спонук, що зумовлюють активність організму і визначають спрямованість його поведінки. Джерелом активності організму є потреби та інстинкти. Спрямованість пове­дінки визначається мотивами. Регуляції і контроль поведінки здій­снюється через емоції індивідуума.

Моторика — рухова активність суб'єкта.

Навичка — автоматизована дія, що сформована за допомогою повторення, характеризується високим ступенем освоєння і відсут­ністю поелементної свідомої регуляції і контролю. Розрізняють на­вички перцептивні, інтелектуальні і рухові, а також навички пер­винно автоматизовані, що сформовані без усвідомлення їх елемен­тів, і навички повторно автоматизовані, які сформовані з попере­днім усвідомленням компонент дії (вони легко стають свідомо кон­трольованими, швидко удосконалюються і перебудовуються). Нави­чки у поєднанні зі знаннями та вміннями дають можливість інди­відууму визначати свою позицію щодо навколишнього світу, зако­нів природи і суспільства, взаємовідносин людей, місця людини в суспільстві та її поведінку.

Навчення — процес і результат набуття індивідуального досвіду та знань. Цей процес спрямовується пізнавальними мотивами, або мотивами і цілями. За допомогою навчення набуваються знання, уміння, навички і нові форми поведінки. Більшість вчених дотри­муються думки, що навчення і навчання мають єдиний механізм. Навчення розглядається як процес зміни психічного відображення умов діяльності і поведінки за принципом пасивного встановлення нових зв'язків (асоціанізм), реструктурування початкового цільного досвіду у вигляді образів (гештальтпсихологія) або планів (необіхе- віоризм). Інші вчені навчення і навчання розглядають як пізнава­льний процес засвоєння соціального досвіду практичної і теоретич­ної діяльності.

Нав'язливі стани — мимовільні прикрі думки, уявлення або спонукання до дії, що раптово з'являються у свідомості і сприйма­ються як чужі, емоційно неприємні. Виникають при неврозах, тра­пляються при шизофренії, психопатіях, органічних ураженнях го­ловного мозку. Інколи такі стани виникають у здорових людей при втомі, тривозі.

Надійність — одна із важливих характеристик психодіагностич- них тестів та методик, що використовуються в наукових досліджен­нях та практиці.

Надія — емоційні переживання, що виникають при очікуванні суб'єктом деякої бажаної події: відображує передбачену можливість її реального здійснення.

Надсвідоме — рівень психічної активності особи при розв'язанні творчих завдань, що не піддається індивідуальному свідомо- вольовому контролю; вищий етап творчого процесу, відмінний від його свідомих і несвідомих компонентів; за В. П. Симоновим, — ме­ханізм творчої інтуїції, завдяки якому відбувається рекомбінація минулих уявлень, відповідність яких дійсності встановлюється по­вторно. В надсвідомому розрізняють дві форми неусвідомленої пси­хічної активності залежно від закарбованої в мозку інформації — несвідоме і надсвідоме, що детерміновано потребами майбутнього, яке спрямоване на створення того, чого ще не було в особистому і колективному досвіді. Таке творення відбувається в процесі взає­модії особи зі світом культурних цінностей, які вона те тільки за­своює, а й творить відповідно до назрілих тенденцій розвитку цього світу. Результат такої взаємодії — результат творчого процесу: ху­дожні образи, наукові відкриття та інші продукти творчості.

Намір — свідоме намагання завершити дію відповідно до намі­ченої програми, спрямованої на досягнення передбачуваного ре­зультату. Намір — особливе функціональне творіння психіки, яке виникає в кінці акту задуму мети і передбачає вибір відповідних способів, якими людина збирається її досягти.

Наполегливість — вольова якість, спрямована на непохитне, всупереч труднощам і перепонам, досягнення і здійснення постав­леної мети.

Напруженість психічна — психічний стан, зумовлений передба­ченням несприятливого для індивідуума розвитку подій. Цей про­цес супроводжується відчуттям загального дискомфорту, тривоги, інколи страху, але завжди передбачає готовність оволодіти ситуаці­єю і діяти в ній певним чином. Ступінь виразності психічної на­пруженості залежить від сили мотивації, значущості ситуації для особи, наявності досвіду подібних переживань та ригідності психіч­них функціональних структур, що включаються в діяльність. За­лежно від характеру впливу напруженості психічної на ефектив­ність діяльності виділяють два її види: операційну і емоційну

Наркоманія — токсикоманія, що розвивається в зв'язку з хроні­чним або періодичним прийманням наркотиків, які в малих дозах приводять до ейфорії, а у великих — до приголомшення або нар­котичного сну. Багаторазове вживання наркотику призводить до звикання і розвитку толерантності до нього. Організм стає більш стійким до дії наркотику і для досягнення бажаного ефекту потріб­ні дедалі більші дози, які згубно діють на людину. Наркотик вклю­чається в обмін речовин організму — у функціонування нейромедіаторів, а тому при відміні наркотику розвивається абстинентний синдром, який іноді стає причиною смерті людини. У міру збіль­шення тривалості приймання наркотиків розвиваються зміни осо­бистості, спостерігаються симптоми психічної і соціальної деграда­ції, сомато-вегетативні розлади і раннє старіння.

Наслідування — слідувати якому-небудь прикладу, зразку, що трапляється на різних вікових етапах індивідуального розвитку людини.

Насолода — позитивне почуття, що певним чином пов'язане зі зменшенням, зниженням або вгасанням кількості негативних по­дразників, які доходять до свідомості людини.

Настрій — відносно довготривалий, стійкий психічний стан по­мірної або слабої інтенсивності, що виявляється як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивідуума. Настрій є емоційною реакцією на значення тих або тих подій для людини в контексті її загальних життєвих планів, інтересів та очікувань. На­стрій може впливати на емоційні реакції, що виникають на ті або ті події, які відбуваються в певний період часу, відповідно змінювати напрям думок, сприйняття та поведінки. Залежно від ступеня усві­домлення причин, які зумовили конкретний настрій, він пережи­вається як емоційний фон (пригнічений, піднесений та ін.) або як чітко ідентифікований стан (смуток, нудьга, туга, страх або захоп­леність, радість, екстаз тощо). Безпричинні коливання настрою можуть бути наслідком патологічних змін, що характерні для де­яких станів — підвищена тривожність, емоційна нестійкість й ін. Свідома корекція і самокорекція настрою є дуже важливим завдан­ням виховання та самовиховання.

Натхнення (піднесення) — стан своєрідного напруження і підне­сення душевних сил, творчого хвилювання людини, яке веде до ви­никнення чи реалізації задуму або ідеї твору науки, мистецтва, техніки. Для натхнення характерною є підвищена загальна актив­ність, незвичайна продуктивність праці, легкість творчості, пере­живання «одержимості» і емоційного занурення в творчість.

Наука — сфера діяльності людини, основною функцією якої є розроблення знань про світ, їх систематизація, на основі чого мож­на побудувати образ світу — наукову картину світу, і способи взає­модії зі світом — науково обгрунтованої практики. Словом наука позначають також окремі галузі наукового знання, що відрізняють­ся одна від одної істотними ознаками.

Неврастенія — один із видів неврозів, що виявляється дратівли­вою слабкістю, лабільністю емоцій, нестійким настроєм, підвище­ною дратівливістю, стомлюваністю, розладами сну, інколи — три­вогою або страхом та іншими симптомами.

Неврози — група найпоширеніших нервово-психічних розладів, що спричинені психогенним конфліктом.

Негативізм — немотивована поведінка, що виявляється в діях, які протилежні вимогам і очікуванням інших індивідуумів або со­ціальних груп. Негативізм може виявлятися як ситуаційна реакція або особистісна риса, що зумовлена потребою суб'єкта в самоствер­дженні, а також сформованого егоїзму. У психічних хворих бездум­ний опір — ознака негативізму, що спостерігається при шизофренії та інших захворюваннях.

Незалежність — альтернатива конформності і негативізму — самостійне вироблення і відстоювання особистісної позиції

Нейробіологія — наука, що займається вивченням нервової сис­теми і, особливо, головного мозку на різних рівнях — від молекуля­рного до поведінкового.

Нейролінгвістика — галузь науки, близька до психології, невро­логії і лінгвістики, яка вивчає мозкові механізми мовної діяльності та зміни в мовних процесах, що виникають при локальних уражен­нях головного мозку.

Нейромедіатори — спеціальні речовини, що виділяються із пре- синаптичної терміналі; виявлено десятки нейромедіаторів непеп- тидної природи і сотні — пептидної, які передають електричний сигналу від нейрона до нейрона.

Нейрон — нервова клітина з усіма її відростками (дендритами і аксоном із синапсами) — основна структурна одиниця нервової сис­теми. Тіло нейрона складається з цитоплазми та ядра з одним або кількома ядерцями. Цитоплазма нейрона містить хроматофільну субстанцію, нейрофібрили, сітчастий апарат Гольджі, мітохондрії та інші органели. Основними функціями нейрона є сприймання та оброблення інформації, проведення її у вигляді електричних сиг­налів (нервовий імпульс) до інших клітин. Окрім цього, нейрон бе­ре участь в обміні речовин в аксоні і дендритах.

Нейрон-детектор — нейрон, що вибірково настроєний на певне значення вхідного сигналу. Селективне настроювання детектора здійснюється за рахунок фіксованої системи зв'язків його з рецеп­торами або іншими ефекторними нейронами більш низького рівня.

Нейрон командний — нейрон, збудження якого приводить до певної фіксованої реакції і зумовлює цілісний поведінковий акт або окремий його фрагмент.

Нейропсихологія — галузь науки, що знаходиться на стику пси­хології, неврології, нейрохірургії і фізіології; вивчає мозкові механі­зми психічних функцій в:а матеріалі локальних уражень головного мозку. Напрями нейропсихології: клінічний, реабілітаційний, екс­периментальний, психофізіологічний та нейропсихологія дитячого віку.

Нейротизм — стан, що характеризується емоційною нестійкістю, тривогою, низькою самоповагою, різними вегетативними розлада­ми. Нейротизм не є неврозом і трапляється у здорових людей. Ви­являється за допомогою спеціальних опитувальииків.

Нервова модель стимулу — конфігурація сліду, що залишений в нервовій системі внаслідок повторення подразнення з фіксованими параметрами. Після багаторазового повторення стимулу спостері­гається вибіркове вгасання орієнтовного рефлексу тільки на цей стимул. При змінах будь-якого параметра стимулу (інтенсивність, колір та ін.) нервова система реагує підсиленням орієнтовного реф­лексу.

Нервова система — сукупність нервових утворів у людини і тва­рин, за допомогою яких здійснюється сприймання подразників, що діють на організм, проведення та оброблення збудження, яке ви­никає при цьому, формування відповідних реакцій. Нервова систе­ма забезпечує функціонування організму як єдиного цілого. В нер­вовій системі виокремлюють центральний, периферійний і вегета­тивний відділи.

Нерегулярний пейсм:екерний потенціал — пейсмекерні коли­вання, що виникають з різними проміжками часу між окремими хвилями.

Об'єкт — фрагмент реальності, на яку спрямована активність взаємопов'язаного з нею суб'єкта.

Образ — суб'єктивна картина навколишнього світу або його окремих фрагментів! охоплює самого суб'єкта, інших людей, прос­торове оточення та часову послідовність подій.

Образ гіпнагогічний — образи, що виникають у період засинан­ня або в період просинання.

Образ світу — цілісна, багаторівнева система уявлень людини про світ, інших людей, про себе і свою діяльність.

Око контрлатеральне — око другого боку.

Онтогенез — процес розвитку окремого організму. В психофі­зіології і психології онтогенез — формування основних структур психіки індивідуума впродовж його дитинства.

Операція — 1. одиниця діяльності; 2. спосіб виконання дії, що визначається умовами наявної (зовнішньої) або уявної ситуації.

Опитувальник — методики, в яких матеріал поданий у вигляді запитань, на які досліджуваний повинен відповісти згоден («так») або не згоден («ні»). Розрізняють такі опитувальники: відкриті, за­криті, анкетні і особистісні.

Органи чуття — нервові утвори, які сприймають сигнали, що інформують про зміни в навколишньому середовищі (екстерорецеп­тори) і в організмі суб'єкта (інтерорецептори та пропріорецептори). Органи чуття складаються із рецепторів (сприймають лише специ­фічне для цього рецептора подразнення), провідників і аналізатор­них центрів у головному мозку.

Орієнтовна діяльність — сукупність дій суб'єкта, які спрямовані на активне орієнтування в ситуації, її обстеження і вироблення плану поведінки.

Орієнтовна реакція — складна реакція людини і тварин на но­визну стимулу, що полягає у створенні умов для кращого сприй­мання подразнення. Орієнтовний рефлекс є основою дослідницької поведінки і виявляється комплексом соматичних, вегетативних і різних електрофізіологічних (електроенцефалографічних та ін.) реакцій організму.

Особа — суб'єкт — конкретна жива людина, яка є результатом суспільного розвитку і володіє свідомістю та самосвідомістю.

Пам'ять — процеси організації і збереження минулого досвіду, що дають змогу повторно його використовувати в діяльності або по­вертати в сферу свідомості. Пам'ять пов'язує минуле суб'єкта з його сьогоднішнім і майбутнім і є дуже важливою пізнавальною функ­цією, основою розвитку і навчання. Розрізняють такі види пам'яті: генетичну, імунологічну і нервово-психічну. Генетична пам'ять — пам'ять про структурно-функціональну організацію живої системи як представника певного біологічного виду, носіями якої є нуклеї­нові кислоти. Імунологічна пам'ять — здатність імунної системи організму підсилювати його захисну реакцію на повторне проник­нення в нього генетично чужорідних тіл (вірусів, бактерій та ін.). Усі ці речовини називають антигенами. Імунні білки, що виробля­ються організмом, звуться антитілами. Імунний захист організму здійснюється за допомогою двох систем: системою Т-лімфоцитів, що забезпечує клітинний захист (Т-лімфоцити виробляються у вилочковій залозі), та системою В-лімфоцитів, що виробляються кістко­вим мозком, і забезпечують гуморальний захист. Нервово-психічна пам'ять — сукупність складних процесів, що забезпечують адап­тивну поведінку організму. В нервово-психічній пам'яті виділяють генотипну (вроджену) пам'ять та фенотипну пам'ять, яка становить основу адаптивної, індивідуальної поведінки, що формується в ре­зультаті навчання. В пам'яті виділяють три взаємопов'язані проце­си: запам'ятовування, збереження і відтворення. Залежно від уста­новки на довготривалість збереження виділяють пам'ять короткочасну і довгострокову. Водночас, залежно від матеріалу, що зберіга­ється, пам'ять поділяють на когнітивну, емоційну і особистісну. За модальністю образів, що зберігаються, розрізняють словесно-логіч­ну і образну пам'ять. При цьому рівень розвитку цих видів пам'яті у різних індивідуумів неоднаковий. Пам'ять характеризується та­кими властивостями: швидкістю запам'ятовування, обсягом за­пам'ятовування, швидкістю забування, тривалістю збереження і точністю.

Пам'ять довгострокова — підсистема пам'яті, що забезпечує три­вале — від годин до десятиліть — утримування інформації (знань), умінь і навичок; характеризується дуже великим обсягом інформа­ції, що зберігається.

Пам'ять когнітивна (короткочасна) — процес збереження знань. Знання, що отримуються під час навчання, сприймаються спершу як щось зовнішнє відносно особистості, але потім поступово пере­творюються на досвід і переконання.

Пам'ять короткочасна — підсистема пам'яті, яка забезпечує опе­ративне утримування і перетворення даних, що надходять від ор­ганів чуття та із довг-острокової пам'яті.

Пам'ять процедурна— знання про те, як потрібно діяти.

Пам'ять сенсорна — гіпотетична підсистема пам'яті, що забезпе­чує утримання впродовж дуже короткого часу (зазвичай менш як 1 с) продуктів переробки інформації, яка надходить в органи чуття. Залежно від того, в які органи чуття надходить подразнення, розрі­зняють пам'ять іконічну — зір, ехоїчну — слух тощо. Вважають, що в пам'яті сенсорній утримуються фізичні ознаки інформації; це від­різняє її від пам'яті короткочасної і довгострокової з їх вербально- акустичним і семантичним кодуванням.

Парадигма — система основних наукових досягнень (теорій, ме­тодів), за прикладом яких організується дослідницька практика вчених у тій чи тій галузі знань (дисципліні) в певний історичний період.

Парамнезія — обмани пам'яті, «неправдиві спогади»! найчасті­ше — розлади пам'яті, при яких те, що відбувається в цей момент, здається знайомим, уже колись пережитим. У виникненні парам- незій у практично здорових людей важливу роль відіграють емоції.

Параноя — розлади психіки, що характеризуються переоцінкою Я, підозрілістю, маренням, надцінними ідеями, схильністю до ін- терпретативного марення.

Парапсихологія — назва гіпотез і уявлень, що стосуються психі­чних явищ, але яким немає строго наукового пояснення; до таких парапсихопатологічних явищ належать, насамперед, екстрасенсор­ні сприйняття — сприймання людиною інформації, що не пов'язана з дією відомих науці органів чуття (телепатія, ясновидіння та ін.).

Пароксизм — хворобливий процес, що настає раптово, а у де­яких випадках набуває форми нападу. До пароксизмів належить також гостра форма переживання будь-якої емоції — лють, відчай, жах та ін.

Патопсихологія — розділ медичної психології, що вивчає зако­номірності розпаду психічної діяльності і властивостей особи під час хвороби.

Пейсмекерні потенціали — потенціали нервової клітини, що ви­являються спонтанною або зумовлюються автор итмічною активніс­тю і мають ендогенне походження (за формою близькі до синусоїди з частотою 0,1 - 10,0 Гц і амплітудою 3-10 мВ). Пейсмекерний ме­ханізм є універсальним і спостерігається у нейронах тварин різного рівня еволюції.

Переживання (в психофізіології і психології) — 1. будь-який емоційно забарвлений стан і явище дійсності, яке відчувається суб'єктом, що безпосередньо представлене в його свідомості і висту­пає як подія його життя; 3. наявність устремлінь, бажань і праг­нень, які представляють в індивідуальній свідомості процес вибору суб'єктом мотивів і мети його діяльності і цим сприяють усвідом­ленню ставлення суб'єкта до подій, які відбуваються в його житті; 3. форма активності, яка виникає при неможливості суб'єкта досяг­ти провідних мотивів життя, краху ідеалів і цінностей; що виявля­ються в перетворенні його психологічного світу, спрямованого на переосмислення його буття.

Переконаність — особлива якість особи, яка визначає загальну спрямованість усієї її діяльності і ціннісних орієнтацій і виступає регулятором її свідомості та поведінки.

Переконання — 1. усвідомлена потреба особи, яка спонукає її ді­яти відповідно до її ціннісних орієнтацій; 2. метод впливу на свідо­мість особи, що використовується в комунікації, через звернення до її власного критичного судження.

Персеверація — мимовільне циклічне повторення або настійли­ве відтворення будь-якої дії, руху, думки або переживання.

Пігмент — речовина, що міститься в фоторецепторах. Пігмент поглинає частину енергії світла, внаслідок чого змінюється його молекулярна форма і вивільняється енергія. Цей процес запускає ланцюг хімічних реакцій з появою електричного сигналу і виді­ленням медіатора в синапсі. В колбочках відкрито три типи пігме­нту: ціанолаб, хлоролаб, еритролаб, які поглинають енергію в діля­нці 430, 530 і 560 нм.

Підкріплення — в психофізіології цей термін використовується для назви безумовного подразника, що зумовлює біологічно значу­щу реакцію, при поєднанні якої з попереджувальною її дією інди­ферентного подразника виробляється класичний умовний рефлекс. Підкріплення може бути позитивним (нагорода) або негативним (покарання).

Підсвідомість (несвідоме) — поняття, яким позначають різні не­свідомі системи психіки.

Пізнання — процес віднесення об'єкта, що пред'являється, до одного із раніше зафіксованого класу або категорії. Дуже важли­вим моментом такого процесу є результат порівняння перцептивно- го опису об'єкта з тими еталонами, які зберігаються в пам'яті і від­повідають тому чи тому класу або категорії

Піктограма — малюнкове письмо, що використовується в психо­фізіології і психології як метод вивчення опосередкованого за­пам'ятовування.

Післядія — її закономірності показують, як попередній стимул впливає на наступні.

Післясинаптичний потенціал — локальна деполяризація або гіперполяризація мембрани, що зумовлюється дією нейромедіатора. Післясинаптичні потенціали бувають збудливими і гальмівними, їх амплітуда сягає 20 мВ.

Пластичність — зміни певних властивостей під впливом тієї або тієї ситуації.

Плацебо-ефект — зміни у фізіологічному або психологічному стані суб'єкта, що спричинені прийманням плацебо — нешкідливо­го препарату, який призначається у вигляді ліків.

Поведінка — властива живим істотам взаємодія з навколишнім середовищем, що опосередкована їх зовнішньою (руховою) і внут­рішньою (психічною) активністю. Термін поведінка застосовується не лише до окремих індивідуумів, а і до їх сукупності (поведінка біологічного виду або соціальної групи).

Повторення — відтворювання освоєних знань і дій з метою лег­шого їх запам'ятовування.

Подразливість — здатність організму реагувати на біологічно значущі подразники.

Подразник — будь-який зовнішній або внутрішній, усвідомле­ний або неусвідомлений матеріальний агент, що призводить до на­ступних змін стану організму.

Позасвідоме — 1. сукупність психічних процесів, актів і станів, що зумовлені явищами дійсності, вплив яких суб'єкт не усвідомлює; 2. форма відображення психічного, в якій образ дійсності і відно­шення до неї індивідуума не виступають як предмет спеціальної рефлексії і становлять неподільне ціле. Позасвідоме відрізняється від свідомого тим, що відображена ним реальність зливається з пе­реживаннями суб'єкта, з його ставленням до світу, а тому в позасві­домому неможливі довільний контроль дій і оцінювання їх резуль­татів. Виділяють чотири класи позасвідомого: і) над свідомі явища; 2) неусвідомлені спонукання діяльності! 3) неусвідомлені мотиви і смислові установки, зумовлені особистісним смислом, що є бажаним майбутнім, 4) неусвідомлені регулятори способів виконання дій; прояви сприйняття субсенсорного. Розвиток уявлень про природу позасвідомого, специфіка його проявів, механізмів і функцій в ре­гуляції поведінки — необхідна умова створення цілісної картини психічного життя особи.

Порівняльна психофізіологія — вивчає проблеми, пов'язані з антропогенезом, становленням людської свідомості і психіки, спі­льності і відмінності в психічній діяльності людини і тварин.

Порівняння — одне із логічних завдань мислення. Завдання на порівняння предметів, зображень, понять широко використовують при дослідженні мислення та його порушень.

Поріг відчуття (поріг чутливості) — значення подразника, що зумовлює або змінює відчуття. Пороги відчуття обернено пропор­ційні кількісному показнику відповідного виду чутливості. Мініма­льне значення подразника, що вперше починає спричинювати від­чуття, називається нижнім абсолютним порогом відчуття. Верхній абсолютний поріг відчуття — значення подразника, за якого від­чуття або зникає, або якісно змінюється (наприклад, перетворюєть­ся на больове, як це буває при збільшенні інтенсивності звуку або яскравості світла). Мінімальний приріст значення подразника, що супроводжується ледве помітною зміною відчуття, називається ди­ференціальним порогом відчуття.

Поріг генерації потенціалу дії — критичний рівень деполяриза­ції нейрона, за якого виникає електричний розряд.

Потенціал дії — швидкий розряд нейрона, що пов'язано зі змі­ною різниці між потенціалом усередині нервової клітини і її зовні­шнім середовищем. Розряд генерується за принципом «все або нічо­го», має амплітуду близько 100 мВ, а тривалість менш як 1 мс.

Потенціал спокою — потенціал між внутрішнім середовищем нейрона і його зовнішнім середовищем у спокійному стані нервової клітини.

Потік свідомості — поняття відображує рух свідомості і її безпе­рервні зміни.

Потреба — одна із основних форм активності живих істот. По­треба — динамічне утворення, що організує і спрямовує пізнаваль­ні процеси, уявлення і поведінку людини.

Прагнення— первинне збудження, чуттєве переживання потре­би і тяжіння до об'єкта, що виявляється як потяг і бажання.

Працездатність — потенційна здатність індивідуума виконувати доцільну роботу на заданому рівні ефективності впродовж певного відрізку часу.

Працелюбність — риса характеру, яка виявляється позитивним ставленням до трудової діяльності.

Престиж — міра визнання суспільством заслуг індивідуума; ре­зультат співвіднесення соціально значущих характеристик суб'єкта зі шкалою цінностей, яка склалася в цьому суспільстві.

Пригадування — діяльність, пов'язана з пошуком, відновленням та витягуванням із довгострокової пам'яті потрібної інформації.

Придатність професійна — сукупність психічних і психофі­зіологічних особливостей людини, які необхідні і достатні для дося­гнення суспільно допустимої ефективності в певній професії, що формується в процесі навчання і наступної професійної діяльності завдяки наявності позитивної мотивації.

Прийняття рішення — вольовий акт формування послідовності дій, що ведуть до досягнення мети на підставі перетворення вихід­ної інформації на ситуації невизначеності.

Принцип реактивності — уявлення, що певний рух або дія ви­значаються зовнішніми стимулами. Цей принцип мав свого часу прогресивне значення. Сліди його зберігаються і донині.

Принцип резонансу — полягає в тому, що подразники, релеван- тні потребам або цінностям особи, сприймаються правильніше і швидше, ніж ті, що не відповідають їм.

Принцип самодетермінації — стверджує, що причиною поведін­ки є не впливи зовнішнього середовища самі по собі, а живий орга­нізм, в якому ці впливи представлені в знятому вигляді.

Принцип рефлекторної дуги — побудована за принципом реф­лекторного кільця^ подразнення від зовнішнього подразника діють на рецептори, потім через провідники надходять до сенсорного центра, а звідти — в моторний центр, із якого через провідники ефекторні команди надходять до м'язів.

Пристрасть — сильне, стійке, всеохоплююче почуття, що домінує над іншими спонуканнями людини і приводить до зосередження на предметі пристрасті всіх прагнень і сили.

Процес нервовий: індукція — виникнення нервового процесу, протилежного за знаком: слідом за існуючим процесом — індукція послідовна! за його межами — індукція одночасна. Індукція нази­вається позитивною, якщо первинним є процес гальмування (вини­кає збудження), і негативною — при зворотному порядку.

Процес нервовий: урівноваженість — властивість нервової системи, що виражається рівновагою між гальмуванням і збудженням.

Психіка — системна властивість високоорганізованої матерії (живих істот), що полягає в активному відображенні суб'єктові об'єктивного світу, в побудові суб'єктом не відчуженої від нього кар­тини цього світу і саморегуляції на цій основі своєї поведінки та діяльності.

Психологія — наука про закономірності розвитку та функціону­вання психіки як особливої форми життєдіяльності.

Психологія медична — одна з гілок психології, що вивчає психо­логічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи та реабілітації хворих.

Психотропні речовини — хімічні сполуки і природні речовини, що мають вибіркову активність відносно нормальної і порушеної психічної діяльності.

Психофармакологія — одна з гілок психології, що вивчає дію фармакологічних препаратів на психіку людини.

Психофізіологія — галузь міждисциплінарних досліджень на стику психології і нейрофізіології, що вивчає психічні процеси і стани одночасно з їх нейрофізіологічним субстратом (вивчає спів­відношення мозку і психіки).

Реабілітація психічна — система медико-психологічних, педаго­гічних і соціальних заходів, що спрямовані на відновлення, кори­гування або компенсацію порушених психічних функцій, станів, особистісного і соціально-трудового статусу хворих і інвалідів, а та­кож осіб, що перенесли хворобу, отримали психічну травму внаслі­док різких змін соціальних відносин, умов життя та ін.

Реагування — процес внутрішніх переживань, що супроводжу­ється різко забарвленою емоцією! емоційна розрядка, що пов'язана з подією, яка спричинює травмування.

Реакція — будь-яка відповідь організму на зміни в зовнішньому і внутрішньому середовищі — від фізико-біохімічних змін в окремій клітині до умовного рефлексу.

Реверберація — багаторазове проходження нервових імпульсів по одному і тому самому шляху, через одні і ті самі синапси.

Регресивне гальмування — внутрішнє гальмування.

Регулярний пейсмекерний потенціал — пейсмекерні коливання амплітудою 5 — 25 мВ зі сталим періодом.

Регулятор несвідомий — несвідомі регулятори способів вико­нання діяльності — операційні установки і стереотипи автоматизо­ваної поведінки, що забезпечують спрямований і стійкий характер її перебігу.

Редукціонізм — усвідомлена або неусвідомлена методологічна установка, що спрямована на зведення явищ одного порядку до явищ якісно іншого порядку, наприклад: психічного до фізіологіч­ного, біохімічного, біофізичного.

Релаксація — стан спокою, розслабленості, що виникає у суб'єкта внаслідок зняття напруження, після сильних переживань або великих фізичних зусиль.

Ремінісценція — більш повне і точне відтворення збереженого в пам'яті матеріалу порівняно з первинним запам'ятовуванням (зау­чуванням).

Ретроактивне гальмування — погіршення відтворення раніше завченого матеріалу після заучування іншого. Проактивне гальмування — погіршення запам'ятовування інформації після виконан­ня попереднього завдання.

Ретроградна та антиретроградна амнезія — втрата пам'яті на події, що відбувалися перед травмою або дією амнестичного агента — ретроградна амнезія, а відразу після дії цих факторів — антире­троградна амнезія.

Рефлекс — закономірна відповідна реакція організму на подра­знення рецепторів, що опосередкована і здійснена нервовою систе­мою.

Рефлекс безумовний (вроджений) — спадково закріплена сте­реотипна форма реагування на біологічно значущі впливи зовніш­нього світу або на зміни внутрішнього середовища організму.

Рефлекс орієнтовний — складна реакція людини і тварин на но­визну стимулу, біологічний смисл якої полягає в створенні оптима­льних умов для кращого сприйняття подразника.

Рефлекс умовний (набутий) — рефлекс, що створюється при зближенні в часі будь-якого первинного індиферентного подразни­ка з наступною дією подразника, що спричинює безумовний реф­лекс.

Рецептор — периферійна спеціалізована частина аналізатора, завдяки якому тільки певний вид енергії (світлова, звукова, меха­нічна, хімічна тощо) зовнішнього і внутрішнього світу зумовлює процес нервового збудження.

Рецепторна вісь (зорова спрямованість рецепторного поля) — лінія зору через ділянку рецепторного поля, що дає максимум роз­рядів нейрону при оптимальному стимулі.

Рецепторне поле — сукупність рецепторів, які посилають певно­му нейрону сигнали через один або кілька синапсів.

Рецепторне поле гангліозної клітини — загальна площа, зайня­та рецепторами, які зв'язані з однією гангліозною клітиною по прямих і непрямих шляхах (становить близько 1 мм2).

Рецепторне поле рефлексу — сукупність рецепторів, збудження яких зумовлює виникнення певного рефлексу.

Рецепція — трансформація енергії зовнішнього та внутрішнього світу в нервовий процес збудження, що поширюється і несе нерво­вим центрам інформацію про дію відповідного подразника.

Речовина Р — нейромодулятор, за допомогою якого в нервовій системі передаються больові імпульси.

Ризик — ситуаційна характеристика діяльності, яка складається із невизначеності її результату і можливих негативних наслідків у разі неуспіху.

Риси особистості — стійкі особливості поведінки індивідуума, що часто повторюються в різних ситуаціях. Вони характеризуються такими обов'язковими властивостями^ відмінностями у ступені ви­разності у різних людей, трансситуативністю (виявляються в будь- яких ситуаціях), потенціальною вимірюваністю — доступність ви­міру за допомогою спеціально розроблених тестів та опитувальників.

Ритм добовий — біологічні ритми з періодичністю одна доба.

Ритм річний — біологічні ритми з періодичністю до одного року.

Ритми ультрадіанні — ритми з періодом меншим за одну добу.

Ритми циркадні — ритми з періодом близько однієї доби.

Ритми циркануальні— ритми з періодом близько одного року.

Ритмологія (хронобіологія) — наука, що вивчає циклічні біологі­чні процеси на всіх рівнях організації живої системи.

Рішення — формування розумових операцій, які знижують по­чаткову невизначеність проблемної ситуації.

Рішучість — здатність індивідуума самостійно приймати відпо­відальні рішення і неухильно реалізовувати їх у діяльності.

Родопсин — пігмент, що міститься в паличках сітківки ока і є найчутливішим у зеленій частині спектру. При поглинанні світла розпадається і спричинює електричне збудження фотоелемента. В темряві знову синтезується.

Розвиток розумовий: рівень — сукупність знань, умінь, навичок, розумових дій, які сформувались при їх освоєнні, вільне оперуван­ня ними в процесах мислення, що забезпечує освоєння в певному обсягу нових знань і умінь. Рівень розумового розвитку — це пока­зник пізнавальних і творчих можливостей індивідуума.

Розлади психосоматичні — порушення функції внутрішніх ор­ганів і систем, що виникають і розвиваються під впливом нервово- психічних факторів (внаслідок переживання гострої або хронічної психологічної травми або специфічних особливостей емоційного реагування особистості).

Розсіяність — функціональне або органічне порушення здатнос­ті до зосередження цілеспрямованої діяльності. Розсіяність може виникати при напруженій розумовій діяльності або в результаті дефекту уваги.

Розрядка — процес і механізм відновлення психічної рівноваги, що забезпечує знижений рівень внутрішньопсихічного напруження через зовнішні реакції (через сміх, плач, сновцціння, рухи та ін.).

Розум — узагальнена характеристика пізнавальних можливос­тей людини; індивідуально-психологічна характеристика розумо­вих здібностей суб'єкта.

Рух — структурна одиниця фізичної діяльності організму. Ме­ханізм найпростішого руху зводиться до схеми рефлекторної дуги: подразнення — аналіз і синтез подразнення в центральній нерво­вій системі — рухова реакція. В складніших випадках для вико­нання рухів організм будує багаторівневу функціональну систему, кінцевою метою якої є задоволення тієї чи іншої потреби організму. Розрізняють рухи мимовільні (імпульсивні або рефлекторні акти, що здійснюються позасвідомо) і довільні (зовнішні і внутрішні тілесні рухові акти (процеси), які свідомо регулюються індивідуумом на основі потреби в досягненні мети як образу передбачуваного ре­зультату).

Рухи виразні — зовнішні прояви психічного стану, особливо емоцій, що виражаються в міміці, в пантоміміці та «вокальній мі­міці» (інтонація, тембр, ритм голосу), в експресії, яка може бути ви­рішальною в інтерпретації висловлювань. Виразні рухи досить час­то супроводжуються змінами частоти пульсу, дихання та ін. Вираз­ні рухи є актом спілкування між людьми

Рухомість — одна із властивостей нервової системи, яка полягає в здатності швидко реагувати на зміни зовнішнього і внутрішнього середовища індивідуума.

Самовизначення особи — свідомий акт виявлення і утверджен­ня особистої позиції в проблемних ситуаціях.

Самооцінка — оцінювання особою самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей.

Самопочуття — відчуття рівня фізіологічної і психологічної ко­мфортності внутрішнього стану індивідуума, що може бути пред­ставлено у вигляді узагальненої характеристики (добре, погане, бадьоре, нездужання та ін.); або характеристики певних органів, систем і функції переживання (відчуття дискомфорту в різних час­тинах тіла, труднощі у виконанні певних когнітивних, моторних актів тощо).

Саморегуляція — доцільне функціонування живих систем різ­них рівнів організації і складності.

Самосвідомість — вищий рівень розвитку свідомості; основа фо­рмування розумової активності і самостійності особи в її міркуван­нях та діях; образ самої себе та ставлення до себе, а також побудова своїх взаємовідносин з іншими людьми.

Сангвінік — індивідуум з темпераментом, що характеризується високою психічною активністю, енергійністю, працездатністю, швидкістю і жвавістю рухів, різноманітністю і багатством міміки, швидким темпом мови з переважанням позитивних емоцій. Санг­вініки легко і швидко відгукуються на навколишні події, компаній­ські. У сангвініків збуджувальний і гальмівний процеси досить си­льні, урівноважені і рухливі.

Свідомість — вищий рівень психічного відображення дійсності та саморегуляції, що притаманні лише людині як суспільно- історичній істоті. Емпірично свідомість виступає як сукупність чут­тєвих та розумових образів, що безперервно змінюються і представ­ляються людині в її «внутрішньому досвіді» та випереджають її практичну діяльність. Основні характеристики свідомості: актив­ність, спрямованість на певні предмети, предмет або явище, усві­домлення чого-небудь; здатність до рефлексії, самоспостережен­ня — усвідомлення самої свідомості; мотиваційно-ціннісний харак­тер; різний ступінь (рівень) ясності, суспільно-історичний характер.

Світогляд — система поглядів на об'єктивний світ і місце в ньо­му людини, на ставлення людини до навколишньої дійсності і до самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві по­зиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання і діяль­ності, ціннісні орієнтації. Як суб'єкт світогляду реально виступають соціальна група і особа. Світогляд є ядром суспільної й індивідуа­льної свідомості.

Сенсибілізація — підвищена чутливість нервових центрів під впливом сенсорних подразників.

Сенситивний період — інтервал часу, впродовж якого жива істо­та, що розвивається, є максимально чутливою до наявності або від­сутності певних зовнішніх впливів.

Сенсорна депривація — довготривале більш або менш повне по­збавлення людини сенсорних впливів, що здійснюється з метою експерименту.

Сигнал — процес або явище (зовнішнє або внутрішнє, усвідом­лене або неусвідомлене), що несе повідомлення про будь-яку подію і орієнтує живу систему щодо цієї події.

Сигнальні системи — способи регуляції поведінки живих істот в навколишньому світі, властивості якого сприймаються головним мозком у вигляді сигналів; і) безпосередньо сприймаються органа­ми чуття як відчуття кольору, звуку, запаху та ін. — перша сигна­льна система 2) сприйняття в знаковій системі мови — друга сиг­нальна система.

Симптом — характерний прояв, ознака психічного або органіч­ною порушення і хвороби.

Синапси — структурно і функціонально оформлені місця конта­ктів однієї нервової клітини з іншою.

Синестезія — явище, яке полягає в тому, що організм сприймає не тільки специфічне для цього органа чуття відчуття, а й додатко­ве, яке характерне для іншого органу чуття.

Синдром — певне поєднання ознак, симптомів будь-якого яви­ща, що об'єднані єдиним механізмом виникнення. Цей термін ши­роко використовують у патопсихології та медицині.

Синдром адаптаційний (синдром адаптації) — сукупність адап­таційних реакцій організму людини і тварин, що мають захисний характер. Синдром адаптації виникає у відповідь на значну і дов­готривалу дію несприятливого фактора. В розвитку синдрому адап­тації виділяють три стадії: 1) стадію тривоги, за якої відбувається мобілізація захисних реакцій організму 2) стадію опірності, яка характеризується підвищенням стійкості організму до різних впли­вів; 3) стадію стабілізації стану і одужування або стадію виснажен­ня, яка може закінчитися смертю.

Синтез аферентний — в теорії функціональних систем П. К. Анохіна — синтез матеріалу (зафіксованого в пам'яті), моти­вації, інформації про середовище і пусковий подразник з метою прийняття рішення. В цьому разі пам'ять трактується як сукуп­ність взаємозв'язаних функціональних систем різних рівнів ієрар­хії, що сформовані в процесі еволюції і в індивідуальному життєво­му досвіді, а мотивація розглядається як конкретизація однієї з по­треб організму.

Система нервова — система всіх нервових утворів людини і тва­рин, завдяки яким здійснюється сприйняття подразників, що діють на організм, проведення та оброблення імпульсів збудження, які виникають при цьому, і формування відповідних реакцій. Нервова система встановлює взаємовідношення, взаємодію організму із зов­нішнім світом, регулює внутрішні процеси в самому організмі, здій­снює кореляцію зовнішньої і внутрішньої діяльності, забезпечує єдність і цілісність організму в усіх його реакціях і проявах. У нер­вовій системі людини і тварин розрізняють такі системи- централь­ну (нервові тканини головного і спинного мозку), периферійну (ре­цептори і аферентні провідники, що передають збудження в центральну нервову систему, і еферентні провідники, що переда­ють імпульси від центральної нервової системи до робочих орга­нів — скелетних м'язів та ін.) і вегетативну, що регулює всі обмінні процеси в організмі, діяльність залоз та м'язів внутрішніх органів. Нервову систему характеризують^ динамічність (властивість нерво­вої системи, що виявляється швидкістю виникнення збудження або гальмування в ході вироблення умовних рефлексів), властивості (стійкі особливості нервової системи, що впливають на індивідуа­льні особливості, індивідуума), сила (одна із основних властивостей, що відображує межу працездатності клітин кори головного мозку — їх здатність витримувати дуже сильні або довгодіючі, хоч і не силь­ні, збудження і не переходити в гальмівний стан (гальмування). Окрім цього, нервова система характеризується також типом (тип вищої нервової діяльності) — сукупністю властивостей нервової си­стеми, які становлять фізіологічну основу індивідуальної своєрідно­сті діяльності людини і поведінки тварин. Згідно з вченням І. П. Павлова, виділяють чотири типи вищої нервової діяльності, яким він присвоїв назву відповідного темпераменту, за Гіппо­кратом: холерик (сильний, не врівноважений), сангвінік (сильний, урівноважений, рухливий), флегматик (сильний, урівноважений, інертний) і меланхолік (слабкий). Водночас І. П. Павлов виділив суто людські типи нервової системи залежно від співвідношення двох сигнальних систем: художній — з переважанням першої сиг­нальної системи, розумовий — з переважанням другої сигнальної системи і середній. Дослідження, проведені школю Б. М.Теплова — В. Д. Небиліцина, показали, що павловська класифікація типів нервової системи є дуже спрощеною. Вони виявили складний і ба- гатомірний характер властивостей нервової системи та зробили спробу побудувати нові уявлення про фізіологічні основи індивіду- ально-психологічних відмінностей людини. В зв'язку з цим було поставлено під сумнів класифікацію типів нервової системи І. П. Павлова. Представники нової школи виділяють «динамічні аспекти» поведінки — активність загальну, яка передбачає її мо­торні прояви, і емоційність. Окрім цього, вони показали, що сила нервової системи залежить від чутливості аналізаторів^ слабкіша нервова система є чутливішою (вона реагує на подразники нижчої інтенсивності, ніж сильна, і в цьому її переваги).

Система регуляції — функціональна підсистема особи. Основою її є певний комплекс сенсорно-перцептивних механізмів, що сфор­мувався в процесі життя індивідуума, а також процеси зі зворотнім зв'язком. Система регуляції забезпечує постійний взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх причин і умов появи та розвитку психічної діяльності, а також регуляцію поведінки людини як свідомого суб'єкта пізнання, спілкування і праці.

Сітківка — високоспеціалізована частина зорового нерва, яка знаходиться в оці, складається із трьох шарів нервових клітин, що розділені двома шарами синапсів. Сітківка перетворює світлове подразнення на зорове збудження і здійснює первинне оброблення зорових сигналів.

Слідові процеси — процеси клітинного і внутріклітинного рівня, які забезпечують збереження в часі зміни своїх властивостей після дії подразника, що зумовив ці зміни.

Сліпа пляма — місце входження зорового нерва в очне яблуко, на якому відсутні палички і колбочки, а тому воно не сприймає світ­лових подразників; має овальну форму.

Слух музичний — здатність розрізняти музичні звуки, сприйма­ти, переживати і розуміти зміст музичних творів, а також відтворю­вати такі твори. Виділяють такі рівні і види музичного слуху: на сенсорному рівні — абсолютний і бінауральний! на перцептивно- му — звуковисотний, тембровий і динамічний; на емоційно-семан- тичому — мелодійний, гармонічний і поліфонічний; на інтеграль- но-семантичному — почуття форми і архітектонічний музикальний слух.

Сновидіння — суб'єктивне переживання уявлень, переважно зо­рової модальності, що регулярно виникають під час сну — у фазі швидкого (парадоксального) сну. Зміст і емоційне забарвлення сно­видінь, ступінь участі особистості в своїх снах пов'язані з інтенсив­ністю фізичних зрушень у фазі парадоксального сну. Сюжети сно­видінь в образній та символічній формі відображують основні мо­тиви і установки суб'єкта. Сон відіграє важливу роль в емоційній стабілізації і в системі психологічного захисту, оскільки тимчасово послаблює напруження психічного конфлікту і сприяє відновленню пошукової активності.

Сноходіння — сомнамбулізм.

Совість — здатність особи самостійно формулювати для себе мо­ральні приписи, вимагати від себе їх виконання і проводити само­оцінку вчинків, що здійснюються; вираження моральної самосвідо­мості особи та здійснення морального самоконтролю. Совість вияв­ляється у формі раціонального усвідомлення морального значення здійснюваних дій, а також у формі емоційних переживань (каяття совісті та ін.).

Сон — специфічний функціональний стан нервової системи з характерними особливостями і циклами мозкової діяльності. Виді­ляють кілька стадій сну. Окрім цього, сон поділяють на повільний (4 стадії) і парадоксальний (швидкий). Стадії сну послідовно повто­рюються в середньому через кожні 90 хв або більший проміжок часу.

Сором — емоція, що виникає в результаті усвідомлення люди­ною реальної або уявної невідповідності її дій, поводження, індиві­дуальних проявів прийнятим у цьому суспільстві, або вимогам мо­ралі.

Спілкування — 1. складний багатоплановий процес установ­лення і розвитку контактів між людьми, який породжується потре­бами спільної діяльності і містить обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння партнера; 2. здійснюється знаковими засобами взаємодії суб'єктів і зумовлю­ється потребами спільної діяльності та спрямоване на значущі змі­ни в стані, поведінці і особистісно-розумових установках партнера.

Спогад — витягнення із довгострокової пам'яті образів минуло­го, які подумки локалізовані в часі і просторі. Спогади поділяють на довільні та мимовільні, коли вони спонтанно виникають у сві­домості. Реконструкція або відновлення минулого досвіду ніколи не бувають буквальними, що залежить від динаміки розвитку особи, її установок, мотивів, мети, давності пригадуваної події та її значу­щості для індивідуума.

Спостереження — один із основних методів психофізіологічного дослідження, який полягає в систематичному і цілеспрямованому сприйнятті психофізіологічних процесів та явищ з метою вивчення механізмів їх специфічних змін за певних умов або під впливом тих чи тих природних подразників (стимулів).

Спостережливість — властивість індивідуума, яка виявляється в умінні підмічати істотні, в тому числі і малопомітні, особливості предметів і явищ.

Сприйняття — цілісне відображення предметів, явищ, ситуацій та подій, що виникає при безпосередній дії фізичних подразників на рецепторні поверхні органів чуття.

Спрямованість особи — сукупність стійких мотивів, що орієнту­ють діяльність особи і відносно незалежні від наявної ситуації. Во­на характеризується інтересами, нахилами, переконаннями, ідеа­лами, в яких виражається світогляд людини.

Стан — у найзагальнішому вигляді — характеристика будь-якої системи, що відображує її положення відносно координатних об'єктів середовища.

Стенічність — характеристика високої працездатності індивіду­ума, що стійка до різних перешкод; здатність до тривалої безперер­вної діяльності. Протилежність стенічності — астенія.

Стимул — вплив, що зумовлює динаміку психічних станів інди­відуума (реакцію) і відноситься до неї як причина до наслідку. Це поняття в психофізіології ідентичне подразненню.

Страх — емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню індивідуума і спрямована на джерело дійсної або уявної загрози. Залежно від характеру загрози інтенсив­ність і специфіка переживання страху коливаються в досить широ­кому діапазоні відтінків (побоювання, боязнь, переляк, жах). Якщо джерело загрози не визначене або неусвідомлене, то виникає по­чуття тривоги. Страх попереджує організм про загрозу і спонукає його до пошуку шляхів її уникнення. У разі, коли страх досягає си­ли афекту (панічний страх, жах), він здатний нав'язати індивідуу­му такі види поведінки як втеча, заціпеніння або захисна агресія.

Стрес — термін для позначення широкого кола станів людини, які виникають у відповідь на різні екстремальні впливи (стресори). Залежно від виду стресора виділяють стрес фізіологічний і стрес психологічний, який, у свою черіу, поділяється на інформаційний та емоційний. Фізіологічний стрес — неспецифічна реакція організму («загального адаптаційного синдрому», за Г. Сельє) у відповідь на будь-яку несприятливу дію. Інформаційний стрес виникає при ін­формаційному перевантаженні, коли людина не справляється із завданням, не встигає приймати правильні рішення в потрібному темпі, при високій відповідальності за наслідки рішень. Емоційний стрес виникає в ситуаціях загрози, небезпеки, образи тощо і поділя­ється на такі форми: імпульсивна, гальмівна, генералізована. Стрес може як негативно, так і позитивно впливати на організм людини та її діяльність.

Стресор — різноманітні екстремальні впливи, що призводять до розвитку стресу, поділяються на фізіологічні і психологічні.

Структура — сукупність стійких зв'язків між великою кількістю компонентів об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі.

Суб'єкт — індивідуум або група як джерело пізнання і перетво­рення дійсності, носій активності.

Сугестивність — ступінь схильності до гіпнозу (навіювання), що визначається суб'єктивною готовністю піддатися і підкоритися на­віюваному впливу.

Сугестія (навіювання, гіпноз) — цілеспрямований процес пря­мого або непрямого впливу на психічну сферу людини, який орієн­тований на специфічне програмування людини і здійснення нею дій, що їй навіюються.

Судження — одна із логічних форм мислення, яка відображує зв'язок між двома поняттями — суб'єктом і предикатом.

Схема тіла — психофізіологічний інформаційний апарат, в яко­му постійно формуються і порівнюються динамічні і статичні обра­зи тіла, а також оперативні образи — образи рухів, що повинні від­буватися.

Талант — високий рівень здібностей, насамперед спеціальних. На наявність таланту вказують результати діяльності людини, які відзначаються принциповою новизною, оригінальністю підходу. Талант спрямовується потребою в творчості і завжди відображує певні запити суспільства, а тому в його розвитку велику роль віді­грає світогляд і суспільна позиція людини.

Творчість — психічний процес, результатом якого є створення нових матеріальних або духовних цінностей. Творчість передбачає наявність у особи здібностей, мотивів, знань і умінь, завдяки яким створюється продукт, що відрізняється новизною, оригінальністю і унікальністю. Важливу роль у творчості відіграють уявлення, інту­їція, неусвідомлені компоненти розумової активності, а також по­треби особи в самоактуалізації, в розкритті і розширенні своїх твор­чих можливостей. Творчість — інтенсивна робота мислення, яке пройняте емоційністю і волею. Виділяють чотири стадії творчості: підготовка, дозрівання, осяяння і перевірка. Центральним специ­фічним творчим моментом вважається осяяння — інтуїтивне влов­лювання шуканого результату.

Темперамент — характеристика індивідуальних властивостей суб'єкта: інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних процесів і станів, а також активності і емоційності. На сьогодні є кілька кла­сифікацій темпераменту, в основу яких покладено різні властивос­ті: швидкість і сила емоційних реакцій, рівень активності і перева­жання того чи того тону, шкала екстраверсігінтроверсії і нейротиз- му — емоційної стабільності, реактивність і активність; загальна психічна активність, моторика й емоційність.

Теорія (наукова) — систематизований опис, пояснення і перед­бачення явищ! спроба цілісного представлення закономірностей та істотних властивостей певних сфер дійсності, яке виникає на основі широко підтверджених гіпотез. Теорія існує доти, доки не накопи­чаться факти, які суперечать їй. Тоді виникає необхідність відмо­витися від теорії або виникає потреба в її перегляді. Розвиток нау­ки й зводиться до перегляду та зміни теорій.

Теорія елементів свідомості — теорія В. Вундта, який вважав, що завданням психології є вивчення елементів свідомості (відчуття і «прості почуття» типу задоволення — незадоволення, спокій — тривожність) та виявлення законів, за якими створюються зв'язки між елементами.

Теорія емоцій інформаційна — згідно з цієї теорією емоції ви­значаються будь-якою потребою і можливістю її задоволення, що характеризується ймовірністю досягнення мети.

Теорія систем функціональних — концепція організації нерво­вих процесів в організмі при його взаємодії із зовнішнім і внутрі­шнім середовищем. Ця теорія розроблена П. К. Анохіним та його школою. В основу теорії функціональних систем покладено уяв­лення про функцію як досягнення організмом пристосувального результату при взаємодії із середовищем.

Тест психологічний, психофізіологічний — система спеціальних завдань, які дають змогу виміряти рівень розвитку або стан певних психофізіологічних (психологічних) якостей або властивостей окре­мого індивідуума — об'єкта спостереження. На сьогодні розроблено безліч тестів на вивчення^ інтелекту, творчих здібностей особи та ін.

Тиск — 1. відрізняється від потреби лише своєю спрямованістю: якщо потреба — динамічна сила, що йде від організму, то тиск — сила, яка діє на організм! 2. показник, який характеризує стан ар­теріального, венозного кровообігу, циркуляції ліквору та ін.

Толерантність — відсутність або ослаблення реагування на будь-який несприятливий фактор внаслідок зниження чутливості до його дії, що пов'язано з процесами адаптації.

Топографічне відображення — упорядковане відображення роз­міщеної нижче мозкової структури на розміщену вище.

Тремор — мимовільні ритмічні скорочення м'язів, що виявля­ються коливальними рухами кінцівок або тулуба. Розрізняють тре­мор фізіологічний (постійно супроводжує довільні рухи і підтримує статичну позу тіла) і патологічний (виникає при інтоксикаціях або нервово-психічних захворюваннях).

Тривога — емоційний стан, що виникає в ситуації невизначеної небезпеки і виявляється в очікуванні несприятливого розвитку по­дій. Тривога — це генералізований, дифузний або безпредметний страх. У людини тривога, як правило, пов'язана з очікуванням не­вдач у соціальній взаємодії і часто зумовлена неусвідомленістю джерела небезпеки.

Тривожність (готовність до страху) — стан доцільного підготов­чого підвищення сенсорної уваги і моторного напруження в ситуа­ції можливої небезпеки, що забезпечує відповідну реакцію на страх. Тривожність підвищується при нервово-психічних і тяжких соматичних захворюваннях, у здорових людей, що перенесли пси­хічну травму, та ін. Загалом тривожність є суб'єктивним проявом неблагополуччя особистості.

Трикомпонентна теорія кольорового зору — теорія, згідно з якою в зоровій системі існує три кольорочутливих апарати, що реагують на різні кольори. «Основними» вважаються червоний, зелений і фі­олетовий кольори. Ці кольори збуджують відповідні рецептори. Окрім цього, рецептори частково реагують і на інші кольори. Від­чуття неосновних кольорів виникає при змішуванні сигналів трьох рецепторних систем, а відчуття білого кольору — при рівномірному їх змішуванні.

Увага — зосередження діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному об'єкті (предметі, події, образі, думці тощо). Виділяють три види уваги: мимовільну, довільну і післядовільну. Окрім цього, розрізняють також увагу зовнішню (сенсорно-перцеп- тивну), яка спрямована на об'єкти зовнішнього світу, і увагу внут­рішню (інтелектуальну), яка звернена на об'єкти суб'єктивного сві­ту людини.

Узагальнення — продукт розумової діяльності; форма відобра­ження загальних ознак і якостей подій дійсності. Види узагаль­нення відповідають видам мислення. Найбільш вивченими є уза­гальнення у формі значень слів.

Уміння — опанований суб'єктом спосіб виконання дій, що забез­печується сукупністю набутих знань і навичок. Уміння дає можли­вість виковувати дії як у звичайних, так і в змінених умовах.

Умовивід (висновок) — одна із логічних форм мислення. Умови­від характеризується висновком на основі правил логіки або ре­зультатів із кількох суджень.

Упертість — особливість поведінки, а в стійких формах — риса характеру! виступає як дефект волі суб'єкта, що виявляється в праг­ненні чинити по-своєму, всупереч розумним доводам, проханням, порадам або вказівкам інших людей. Упертість може зумовлювати­ся почуттями образи, злості, гніву, помсти.

Упізнавання — пізнання сприйманого об'єкта як уже відомого з минулого досвіду.

Установка — готовність, схильність суб'єкта до сприйняття май­бутніх подій і дій в певному напрямку; забезпечує стійкий цілесп­рямований характер перебігу відповідної діяльності, є основою до­цільної вибіркової активності людини відносно певного об'єкта.

Утома — тимчасове зниження працездатності, що виникає внаслі­док довготривалої дії навантаження! виснаження нервових центрів, відповідних їм систем та перебоїв у роботі працюючих систем.

Утомленість — комплекс суб'єктивних переживань, що є супут­ником розвитку стану втоми.

Уява — психічний пізнавальний процес створення образу пред­мета або ситуації за допомогою перебудови існуючих уявлень; час­тина свідомості людини.

Уявлення — образи предметів, сцен і подій, що виникають на основі їх пригадування або продуктивного уявлювання. Відмінності від сприйнять полягають в тому, що уявлення мають переважно узагальнений характер і можуть бути віднесені до минулого і мож­ливого майбутнього.

Фантазія — химера, мрія,' продукт уяви. Фантазія змінює ви­гляд дійсності; для неї характерні уявні сприйняття та перестанов­ка елементів зовнішнього і внутрішнього світу.

Фасилітація пам'яті — поліпшення відтворення раніше завче­ного під впливом певних хімічних або електричних подразнень.

Фенотип — будь-яка ознака організму, що піддається спостере­женню — морфологічна, фізична, поведінкова.

Фігура і фон — розрізнення, що виникло вперше в образотвор­чому мистецтві, а потім було введено в психологію. Фігурою нази­вають замкнену частину феноменального поля, що виступає впе­ред, а фон оточує фігуру і, здається, ніби продовжується за нею.

Фізична залежність — стан організму, що виникає при дії пев­ної наркотичної речовини і характеризується тим, що організм не може обходитися без неї.

Фізіологія активності — концепція, яка трактує поведінку орга­нізму як активне відношення до середовища, що визначається по­требою організму — моделлю майбутнього очікуваного результату.

Фіксація — особливо тісна прив'язаність потягу до об'єкта.

Філогенез — історичне формування групи організмів, в психофі­зіології — еволюція психіки, поведінки і свідомості людини.

Флегматик — індивідуум з темпераментом, для якого характер­ними є низький рівень психічної активності, повільність, невираз­ність міміки, труднощі переключення з одного виду діяльності на інший, труднощі в пристосуванні до нової обстановки та ін.

Фоновоактивні нервові клітини — нейрони, що мають фонову активність (фоновонеактивні — не мають такої ритміки).

Форми асоціативного навчання — класичний умовний рефлекс і інструментальний умовний рефлекс.

Фоторецептори — палички і колбочки сітківки ока.

Фрустрація — психічний стан, який прирівнюється до психоло­гічного стресу, спричинений переживанням невдачі, що виникла через реальні або уявні непереборні перешкоди на шляху до поста­вленої мети.

Функціональний стан нейрона — сукупність фонових парамет­рів активності нейрона — рівня мембранного потенціалу, ампліту­ди потенціалів дії, порогу генерації, стану пейсмекерного механіз­му, післясинаптичної чутливості до нейромедіаторів.

Функціональний стан центральної нервової системи — фон або рівень активації нервової системи, на якому реалізуються ті або ті поведінкові акти людини і тварин.

Функція вегетативна — функція, що стосується мимовільної фі­зіологічної активності організму.

Функція психічна вища — складні системні психічні процеси, що формуються впродовж життя; у людини — соціальні за похо­дженням. До них належать довільна увага, довільна пам'ять, логіч­не мислення та ін.

Функція психофізіологічна — в теорії діяльності під ними розу­міють фізіологічне забезпечення психічних процесів, до функції психофізіологічної належать здатність до відчувань, до створення і фіксації слідів минулих подразнень і дій, моторну здатність тощо.

Характер — сукупність стійких індивідуальних особливостей особи, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні, чим і зумовлюють типові для неї способи поведінки і емоційного реагування. Формування характеру особи залежить від багатьох факторів.

Характер (акцентуація) — надмірне підсилення та вираження окремих рис характеру або їх поєднання, що виявляється в вибір­ковому ставленні людини до психологічних впливів певного роду при добрій і навіть підвищеній стійкості до інших. Різні комбінації надмірно посилених рис дають різні типи акцентуацій характеру.

Хвороба — чисто практичне сумарне поняття, що означає поріг сумації вразливості і переживань, внаслідок чого багато людей пе­реходять із групи здорових у розряд нервовохворих, або навпаки.

Хіазма — місце часткового перехрещення зорових волокон. Пе­рехрещуються волокна, які йдуть від внутрішніх половин сітківки. Пучок зорових волокон після перехрещення називається зоровим каналом.

Хілок — структурно і функціонально відособлена частина ней­рону, що розміщена в місці переходу соми в аксон. Хілок має най­нижчий поріг збудження.

Холерик — індивідуум, який має один із чотирьох типів темпе­раменту, характеризується: високим рівнем психічної активності, енергійністю дій, різкістю, бурхливістю, силою рухів, їх швидким темпом, рвучкістю, нетерплячістю та ін.

Цілеутворення — процес породження нових цілей в діяльності людини, один із проявів мислення. Цілеутворення може бути ми­мовільним або довільним і характеризується тимчасовою динамі­кою. Механізми цілеутворення: перетворення отриманої вимоги на індивідуальну мету; вибір однієї з вимог; перетворення мотивів на мотиви-мету при їх усвідомленні; перетворення побічних результа­тів дій на мету; перетворення неусвідомлених передбачень на мету; виділення проміжних цілей; перехід від цілей попередніх до за­вершальних; утворення ієрархії і тимчасової послідовності цілей.

Цілісність сприйняття — властивість сприйняття, яка полягає в тому, що будь-який об'єкт, у тому числі і просторова предметна си­туація, сприймаються як стійке системне ціле навіть у разі, коли окремі частини цього цілого не видні (наприклад, зворотна сторона об'єкта).

Центральна ямка — зона в середині жовтої плями сітківки ока завдовжки до 0,5 мм, на якій немає паличок.

Час (у психофізіології) — складне поняття, що відображує в пси­хіці людини часові відношення між явищами навколишнього світу, подіями життя; вплив різнорівневих біологічних ритмів і закономі­рностей організації «біологічного» часу на динаміку психічних про­цесів.

Час реакції — часовий інтервал між пред'явленням будь-якого сигналу (оптичного, акустичного, больового, тактильного та ін.) і початком обумовленої інструкцією відповіді досліджуваного на цей сигнал. Час найпростішої рухової реакції, яка фіксує факт появи деякого сигналу («реакція виявлення»), становить близько 0,2 с. При складніших завданнях час реакції збільшується.

Честолюбство — вираження в особи мотивів досягнення першо­сті, прагнення слави, отримання нагород, почесного становища в будь-якій галузі діяльності, сфері суспільного життя.

Чутливість — загальна здатність до відчуттів — здатність орга­нізмів відображувати впливи, біологічно нейтральні, але об'єктив­но пов'язані з біотичними властивостями. Чутливість з'являється в філогенезі, коли живі організми починають реагувати на фактори навколишнього середовища, і виконує сигнальну функцію стосовно біологічних впливів. Реакції організмів на такі впливи поділяються на два види: об'єктивні — рухова реакція на певний подразник і суб'єктивні — внутрішнє переживання відчуття цього об'єкта. Кла­сифікація чутливості збігається з класифікацією відчуттів (екстеро- рецептивні, інтерорецептивні і пропріорецептивні).

Чуття (почуття) — одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ навколишньої дійсності, що відзначається відносною стійкістю. На відміну від ситуаційних емоцій і афектів, які відображують суб'єктивне значення предметів і явищ за конкретних умов, що склалися, чуття виділяють явища, які мають стабільну мотиваційну значущість.

ШГР (шкірно-гальванічна реакція) — показник електропровід­ності шкіри. Значення ШГР залежить від стану вегетативної нер­вової системи. Виділяють дві форми: фізичну — одна із компонент орієнтовного рефлексу, який виникає у відповідь на новий стимул і згасає при його повторенні; тонічну — характеризує зміни провід­ності шкіри при різних функціональних станах організму.

Шкала — інструмент для виміру безперервних властивостей об'єкта! є числовою системою, в якій співвідношення між різними властивостями об'єктів виражені значеннями числового ряду.

Шкала оцінок — методичний прийом, що дає можливість розпо­діляти сукупність об'єктів, які вивчаються, за ступенем вираження загальної для них властивості.

Шкала установок — методичний прийом, який дає змогу порів­нювати індивідуумів за значенням, інтенсивністю і стійкістю їх відношення до явища, що вивчається.

5