Яновский

реферат

з української літератури

«Яновський Юрій Іванович»

Учня 11-Б класу СШ№ 1 м.Брянка Жука Олександра

Дитинство

Народився 27 серпня 1902 року в селі Майєрове (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області) в селянській родині. У 1908 році у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлизаветграда.

Освіта

У 1919 році Юрко на відмінно закінчив Єлисаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, у повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

"В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди". Я. Тинченко

Вчився в Київському Політехнічному Інституті на перших двох курсах (1922—1923). Вчився разом з майбутнім конструктором ракет С. Корольовим.

1920-ті-1930-ті

У 1925—1926 рр. працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. З 1927 жив у Харкові, з 1939 — в Києві. Перший вірш «Море» надрукував російською мовою (1922), уперше виступив з віршами українською мовою в 1924 році (збірка «Прекрасна Ут», 1927), далі перейшов на прозу. Романтичні новели раннього періоду творчості Яновського зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). Яновський, разом з М. Хвильовим — один з найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини XX ст., зокрема співець морської романтики, найяскравіше представленої в першому його романі «Майстер корабля».Новела «Поворот»(1927)(1928), після якого з'явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому знайшов романтичне зображення стихійний народний рух відроджуваної України за доби відбудови державності. До тієї самої теми революції в Україні, але під тиском критики вже з офіційної позиції, Яновський повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції.

Iдейний смисл назви новели «Подвiйне коло» (за романом Ю. I. Яновського «Вершники») «Подвiйне коло» — це назва першоï новели роману Ю. Яновського «Вершники». Трагiчнi подiï описанi в нiй: п'ять братiв Половцiв зустрiчаються на кривавих дорогах громадянськоï вiйни. Пiдiймає руку брат на брата, бо хоч i одного роду, та до рiзних берегiв прибились вони: Андрiй командував загоном Добровiльноï армiï Денiкiна, Оверко воював у кiннотi Петлюри, Панас i Сашко були махновцями, а Iван — бiйцем Червоноï Армiï. Андрiïв загiн потрапляє в полон до петлюрiвцiв. Пiд Компанiïвкою, охопленi безумством вiйни, люди калiчать, убивають одне одного. Справжнiм пеклом стала земля. I великий грiшник Оверко вбиває свого брата Андрiя. А коли перед смертю Андрiй нагадує братовi слова батька: «Тому роду немає переводу, де брати милують згоду», Оверко вiдповiдає: «Рiд — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубає». Як драматично i правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братiв.

Та ось i друге коло: Оверко стоïть перед своïм ворогом — братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрiй. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетiла з Панасового маузера. Каïн i Авель… Найстрашнiшим вважається грiх братовбивства. I це подвiйне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченнi оживає неспокiйна трагiчна епоха, стрiмкi подiï бою. Лаконiзм, висока метафоричнiсть, каскад однорiдних сурядних речень створюють це враження. Перше речення — це i свого роду камертон, який задає тон всiй розповiдi про подвiйне коло людських страждань: звучать високi, напруженi, трагiчнi ноти. Важка болiсна оповiдь переривається описами епiзодiв iз життя батька, Матвiя Половця. I вiд цього кривавi подiï здаються ще страшнiшими. Зустрiч махновцiв з Червоною Армiю теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кiнець новели є логiчним завершенням розповiдi автора про страшнi подiï громадянськоï вiйни, про великi випробування й страждання, якi випали на долю людей.

До Великої Вітчизняної війни Яновський написав кілька сценаріїв («Гамбург», «Фата морґана», «Серця двох» та інші), п'єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) і видав збірку почасти дуже дотепних, пройнятих живим гумором оповідань «Короткі історії» (1940).

Друга світова війна і повоєнний період

 У 1947 р. був опублікований роман «Жива вода», за який письменника радянська критика звинуватила в «спотворенні радянської дійсності». Він був змушений надрукувати в «Літературній газеті» лист, у якому «визнав» і свою «відірваність од життя», і «формалістичний задум» роману, і «шкідливі деталі» в ньому (навіть підготував нову редакцію твору, який під назвою «Мир» побачив світ вже після смерті в 1956р.).        За цикл «Київські оповідання» у 1949р. письменник отримав Сталінську премію.        Як сценарист Ю. Яновський створив сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).        У 1953 р. Ю. Яновський видав драму «Дочка прокурора», яка стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії середини 50-х років, і в тогочасному театральному житті.        25 лютого 1954 р. письменник помер.        «Майстер корабля», перший роман Юрія Яновського, увібрав частку того безпосереднього життєвого досвіду, що його молодий письменник набув за час роботи на Одеській кінофабриці. У цьому творі він намагається сягнути найглибших надр психіки, блакитних веж романтики. Епізоди з персонажами твору (більшість із них мала реальних прототипів — працівників Одеської кінофабрики) подані через осмислення їх у своїх мемуарах сімдесятирічним кіномайстром То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), прототипом якого вважають самого Яновського. Сюжет твору — новий для тогочасної української літератури: режисер Сев (прототипом якого вважають О. Довженка) знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будується справжній вітрильник, на якому потім плаватимуть учні мореходної школи. Дуже органічно вплетені в роман нотатки синів героя, листи його коханої — балерини Тайях, розповіді матроса Богдана й роздуми самого мемуариста. Відтак перед читачем вимальовуються не просто будні з життя й творчості українських кіномайстрів 20-х pp., не лише їхні турботи в зв'язку зі створенням сценарію фільму та будівництвом для цього спеціального корабля, а широкі картини творчого життя людини, за яким стоїть великий узагальнюючий смисл, що все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, і тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей.        Критика неоднозначно сприйняла твір, адже, з одного боку, роман був, безперечно, цікавий, а з іншого — порушувався основний підхід до «ідейності радянського твору», бо тут був відсутній герой-пролетарій, не оспівувалась краса «щасливої радянської дійсності». Дику силу Такої вульгаризації Ю. Яновський боляче відчував і пізніше — після опублікування роману «Чотири шаблі», який став однією з найдраматичніших сторінок в історії української літератури, адже ще півстоліття він залишався предметом найбезглуздішої критики і був, по суті, вилучений з літературного процесу. За Ю. Яновським тягнувся шлейф звинувачень, ніби його роман творився на хвилі «націоналістичної романтики».        Роман «Чотири шаблі» розповідає про післяреволюційні події в Україні, коли країна перетворилася на один із найзапекліших плацдармів Громадянської війни. Повсюди формувались бойові загони, щоб захистити революцію. Такі ж загони чи навіть цілу армію взялися створити й четверо друзів — герої роману «Чотири шаблі»: Шахай, Остюк, Галат і Марченко. Твір розпочинається змалюванням весілля Шахая. Під час вінчання молодих у церкві, яка оздоблена живописом на сюжети з козацького життя, друзі пройнялися духом національної історії, і це надихнуло їх піти шляхом своїх героїчгіих предків, розпочавши історичну битву за свою землю і волю. Структура «Чотирьох шабель» — пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня — один із найлаконічніших художніх жанрів. Все те, що було «поза піснями», тобто являло собою «будні революції» («довгі ночі дебатів, божевільні дні підготовок, штабних розробок...») у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмисленні теми. Роман складається із семи окремих розділів — новел, що також стало новаторством в українській літературі (пізніше традицію роману в новелах продовжить О. Гончар своїм твором «Тронка»). Герої твору: Шахай, Остюк, Галат, Марченко — абсолютно різні, але об'єднані спільною метою в своєму бажанні врятувати країну. Автор навмисне ставить їх у такі ситуації, в яких максимально виявилась би їхня глибинна суть, козацька відвага, геройство, сила.        Наступним визначним твором у доробку Яновського став роман «Вершники» який по-своєму продовжував, а почасти й «тлумачив» твір «Чотири шаблі». У «Вершниках» кожний герой дістав точну політичну характеристику (петлюрівець, де-нікінець, махновець, більшовик...) Уже в першій новелі «Подвійне коло» дія розгортається досить драматично: у революцінній боротьбі один проти одного виступили брати Половці, які не жаліли братських життів у бажанні відстояти свої політичні погляди — і по черзі на землю летять голови Половців (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса), цю їх «стинають» один одному рідні брати. Непереможним залишається тільки більшовик Іван Половець, що цілком «узгоджувалося» з розвитком пореволюційної історії, але водночас повівало на читача неприхованою нелюдською жорстокістю. Суть тієї жорстокості «пояснив»:Іванові комісар Герт: мовляв, братовбивча вакханалія зчинилася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу. Діяли, отже, закони класової боротьби, суть яких висловив той же комісар Герт: «... рід розпадається, а клас стоїть».        Мотив розпаду людського роду, що почався з революцією, це лише один мотив «Вершників», бо роман був своєрідним компромісом з офіційною критикою і тому написаний ідеологічно правильно: є тут і провідна роль більшовицької, партії, і перемога червоного прапрра, і оспівування героїзму комуністів. Але твір все ж таки не такий однозначний, бо за перемогою червоноармій-ця Івана Половця явно вбачаються схвильовані роздуми самого Яновського: автор не підтримує кривавої різні, хоч вона нібито й виправдовується світлим майбутнім. Адже як може будуватись майбутнє після прокляття рідного брата, після порушення простої батьківської заповіді: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують .згоду».        Композиційно роман складається з .восьми новел, які не пов'язані єдиним сюжетом, але поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. У кожній новелі персонажам надається роль символів. Символічний Іван Половець у новелі «Подвійне коло»; символічне світло випромінюють його батьки в «Шаланді в морі» і безіменний листоноша з «Листа у вічність»; символічні також образи комісара Данила Чабана («Дитинство»), командира полку Чубенка («Чубенко — командир полку»); ватажка загону «двох босих сотень» Шведа («Батальйон Шведа») та і я. Вони представлені автором у поетичному ключі, в ключі глибокого психологічного драматизму відтворені ситуації, в яких вони діють. Це справжні лоеми не лише про розпад, а и про збереження роду й творення добра на землі (батьки братів Половців), про красу українського степу і неба («Дитинство »), про людську витривалість і жадання свободи («Лист у вічність», «Чубенко — командир полку»). Втілюють вони в собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі. Розвинута у «Вершниках» романтична форма художнього освоєння життя зіткнулась у другій половині 30-х pp. із рядом перешкод. Найголовніша з них— «офіційне» утвердження на Першому з'їзді письменників СРСР методу соціалістичного реалізму. Романтизмові в ньому відводилася прислужницька роль пафосу — уславлення кожного кроку радянської історії.        Ю. Яновський — це ще одна трагічна постать в українській літературі. Талановитий майстер, який фактично за десять років молодого життя створив свої найкращі твори, що збагатили нашу літературу, решту часу був змушений виправдовуватись і підлаштовуватись під настанови кабінетних посередностей і писати на замовлення. Але незважаючи на гоніння з боку критики, спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Його твори двічі виходили п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції. 

Юрій Яновський у робочому кабінеті

Пам'ять

Меморіальна дошка

У рідному селі письменника Зачепирків створено музей його імені. Іменем Ю. І. Яновського в Києві в 1955 році була названа вулиця (Печерський район, Звіринець).

На будинку Роліту в Києві, де з 1939-го по 1954 рік жив і працював письменник у 1958 році встановлена меморіальна дошка (граніт, бронза; барельєф, скульптор А. В. Німенко).

Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

• Бабишкін О. Юрій Яновський. К. 1957;

• Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж 1959;

• Тростянецький А. Крила романтики, К. 1962,

• Плачинда С. Майстерність Юрія Яновського. К. 1969;

• Лист у вічність. Спогади про Юрія Яновського. К. 1980.

• Юрій Яновський: биття й буття на літературному вулкані // Цалик С. М., Селігей П. О. Таємниці письменницьких шухляд: Детективна історія української літератури. — К.: Наш час, 2010. — С. 206—223.