10.2.5. Спільна зовнішня політика й політика безпеки

Спільна зовнішня політика й політика безпеки спрямована па захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу. Вона передбачає співробітництво держав-членів за такими напрямами:

• визначення принципів спільної зовнішньої політики та полі­тики безпеки;

• визначення спільних стратегій;

• узгодження спільних дій;

• узгодження спільних позицій;

• зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в політичній сфері. Принципи і загальні напрями спільної зовнішньої політики без­пеки визначає Європейська Рада. Вона вирішує питання спільної стратегії, яка здійснюється в регіонах, де держави-члени мають важливі спільні інтереси. Держави-члени інформують одна одну з будь-якого питання в сфері зовнішньої політики для розроблення спільних узгоджень дій.

Спільна зовнішня політика та політика безпеки включає організацію спільної оборони. Маастрихтським договором передбачається, що основою оборонної системи ЄС стане Західноєвропейський Союз У(ЗЄС). Проте в 90-х роках суттєво змінилися зовнішні умови для Західної Європи; протистояння Заходу і Сходу (для чого й було утворено ЗЄС) втратило свою актуальність. Тому в листопаді 2000 р. було об'явлено про розпуск ЗЄС. Оборонна політика ЄС тепер спирається на членстві країн в НАТО.

Держави-члени координують свою діяльність у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях, де вони виробляють спільну позицію. Держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН, повинні в ході виконання своїх повноважень захищати позиції та інтереси ЄС.

Для підвищення ефективності зовнішньої політики в рамках ЄС утворено Політичний комітет, який здійснює контроль за міжнарод­ною ситуацією. Він має повноваження вести від імені Ради діалог з третіми країнами. Зовнішня політика і політика безпеки входить та­кож до компетенції Комісії і Європейського парламенту.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики ЄС є зміцнення політичних і оборонних відносин з партнерами по НАТО, особливо в 90-х роках, з'явились і нові орієнтації. Усе частіше згадується про те, що Європа не обмежується тільки заходом. Після розпаду СРСР, РЕВ і Варшавського договору ЄС йде на зближення з країнами Цен­тральної та Східної Європи. Щоб підтримати процес реформ у цих країнах, ЄС уклав низку двосторонніх угод про торгівлю й співробіт­ництво, що охоплюють такі пріоритети сфери: полегшення доступу товарів на ринки Союзу; співробітництво в сільському господарстві й харчовій промисловості; стимулювання інвестицій; підготовка ка­дрів; навколишнє середовище.

Для підтримки процесу реформ у країнах СНД розроблено про­граму ТАСІS (Technical Assistance to the Commonwelth of Independens States). Вона передбачає надання технічної допомоги, передачі ноу-хау, надання гуманітарної допомоги.

Одним з напрямів зовнішньої політики ЄС є розширення цієї організації. В 1993 р. було визначено Копенгагенські критерії вступу до ЄС нових членів. Згідно з цими критеріями країни Центральної та Східної Європи можуть стати членами ЄС, «якщо країна зі ста­тусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов'язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам». Ці вимоги включають стабільні демократичні інституції, повагу до меншин, існування ринкової економіки, здатної витримати конкуренцію в Союзі, спроможність дотримуватися цілей політичного, економічного і валютного союзу.

Європейський Союз уклав у 1992 р. з країнами ЄАВТ угоду про утворення Європейського економічного простору, що передбачає вільний рух товарів між цими двома організаціями.

Особливий статус мають відносини ЄС з групою країн, що розвиваються (69 держав), які є асоційованими членами; Ці відно­сини регулюються Ломейськими конвенціями (від. м. Ломе, столи­ці Того). Вони надають певні пільги цим країнам у торгівлі, а також передбачають співробітництво в промисловості, сільському

господарстві, сфері послуг і соціальній сфері.