64)Основні форми існування матерії

Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух - це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Категорія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована.Порівняння різних тривалостей виступає основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час - є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотирьох вимірного простору - часу.

65)Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух - це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1 - ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії - механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок; 2 - форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві - галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо. Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока по організації форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В даному аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов’язаний з процесом збереження якостей предмета, другий - зі зміною якісного його стану.

66)Категорія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу. Як зазначалось, об’єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. В них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалостію

67)Порівняння різних тривалостей виступає основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час - є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотирьох вимірного простору — часу.

68) Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям та деяким іншим живим істотам і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.

Структура свыдомості: 1)знання, без знання свідомості не існує. До пізнавальних здатностей людини належать увага і пам’ять 2) емоції, емоційна сфера свідомості – відображення об’єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання та оцінного ставлення до того, з чим людина має справу. Складається з почуттів, пристрастей, афектів, самопочуття.

69. ) Свідо́мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям та деяким іншим живим істотам і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.

Структура свыдомості: 1)знання, без знання свідомості не існує. До пізнавальних здатностей людини належать увага і пам’ять 2) емоції, емоційна сфера свідомості – відображення об’єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання та оцінного ставлення до того, з чим людина має справу. Складається з почуттів, пристрастей, афектів, самопочуття.

Свідомість існує у 2 формах: індивідуальна, суспільна.

70)Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети.

Виникає й формується індивідуальна свідомість остільки, оскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами і способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, створеними "людиною для людини", включається у світ людської матеріальної і духовної культури, освоює її цінності. Тому як суспільна, так і особиста свідомість мають не абстрактний і позачасовий, а конкретно-історичний характер.

Людина усвідомлює, мислить, почуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.

71)Людська свідомість включає в себе сукупність знань про навколишній світ. К. Маркс писав: "Спосіб, яким існує свідомість і яким щось існує для нього, це - знання". У структуру свідомості, таким чином, входять найважливіші пізнавальні процеси, за допомогою яких людина постійно збагачує свої знання. До числа цих процесів можуть бути віднесені відчуття і сприйняття, пам'ять, уяву і мислення. За допомогою відчуттів і сприйнять при безпосередньому відбитті впливають на мозок подразників у свідомості складається чуттєва картина світу, яким він представляється людині в даний момент. Пам'ять дозволяє відновити у свідомості образи минулого, уява - будувати образні моделі того, що є об'єктом потреб, але відсутній в даний час. Мислення забезпечує вирішення завдань шляхом використання узагальнених знань. Порушення, розлад, не кажучи вже про повне розпад будь-якого із зазначених психічних пізнавальних процесів, неминуче стають розладом свідомості. 72. Науково-філософська постановка проблеми свідомості.Проблема свідомості-одна головних у філософії.Основним питанням ф-ї є питання про відношення свідомості до матеріїЗалежно від того,як ставиться й вирішується це питання,визначається філософська,світоглядна позиція-належність того чи іншого філософа до матеріалістичного чи ідеалістичного напряму.Спираючись на багатовіковий досвід вивчення природи й людини,особливо ж на досягнення науки нового й новітноьго часу,можна сформулювати вихідні положення для науково-філософської постановки проблеми свідомості.Найперше з них є те,що свідомість-це не прояв особливої,незалежної,духовної субстанції,так само,як вона не є замкнутим у собі нашим внутрішнім душевнодуховним світом.Свідомість-це властивість матеріальної субстанції,тобто тієї обєктивно існуючої сутності,яка сама з себе породжує всю нескінченну різноманітність своїх якостей,форм і відношень. 73.Роль соціального у винекненні свідомості.Вивчаючи питання про винекнення людини і її свідомості,необхідно виділити три основні чинники цього процесу;спілкування у колективі,заснованому на трудовій діяльності;членорозподільну мову.Можна вважати,що саме праця була тією формою пристосування до середовища,яка викликала появу нової форми відображення-свідомості.Праця сполучає у собі енергетичний обмін людини з середовищем і мовно-інформаційний обмін на рівні свідомості,логічного випереджаючого відображення дійсності.

74)Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,'а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму/Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Оптимізм-ф.вчення,прихильники якого визнають принципову можливість.

Скептицизм,не заперечуючи,загалом ідеї пізнаваності світу,виражає сумнів у достовірності наших знань. 75. Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання,'а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще — у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання. Форми: Відчуття та сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на якій виростає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є багатосередніми, конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми — уявлення. Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття — це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.Більш складною формою відображення є сприймання. Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на органи чуття людини. Сприймання — це цілісний, багатоас-пектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна — спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії. Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього. Чуттєве відображення, як уже зазначалося, є джерелом будь-якого знання про дійсність. Проте виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише в тому випадку, коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність. Взагалі ж чуттєве відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату, спрямовується ним і, опосередковуючись практикою, містить в кожній із своїх форм людський смисл і значення. 76.Істина як відповідність пізнання і пізнаного.Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду,тобто в кінцевому підсумку істина- це належне в пізнанні,гносеологічний ідеал пізнання,те,чого ми прагнемо,бо врешті-решт,коли ми ставимо питання про поняття істини,то воно передбачає завершену повноту наших знань.Але це питання,як і будь яке еталоне,ідеальне утворення свідомості,виконує ф-ю оцінки,виявлення ступеню наближення реального до еталонного,належного.

77.Практика як основа і рушійна сила пізнавання.Пізнання носить суспільний характер,який обумовлюється працею і мовою.Пізнання відображає реальну дійсність не прямо,а опосередковано-через матеріально-практичну діяльність.Практика породжує потребу в нових матеріалах,джерелах енергії і це стимулює розвиток пізнання.Отже,історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання.Та частина ф-ї,яка займається пізнанням,назив.гносеологією.Суб"єктом пізнання є не свідомість сама по собі,а матеріальна істота,яка має свідомість-суспільна людина.Об"єктом пізнання є фрагменти об"єктивної реальності,які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. 78)-79)Особливе місце у соціальному опосередкування пізнання займає практика як матеріально-предметна діяльність з перетворення дійсності. При цьому пізнання і практика різні і в той же час взаємопов'язані між собою. Вони різні вже тому, що пізнання представляє собою духовну, а практика - матеріально-предметну діяльність. Але вони і пов'язані між собою, оскільки практика має свою пізнавальну сторону, а пізнання - практичну.Цей зв'язок пізнання і практики сходить ще до тих давніх часів, коли пізнання, виробництво ідей було безпосередньо вплетене у виробництво речей, а знання, в тому числі і зачатки наукових знань, здобувалися в процесі практики, накопичення досвіду землеробства, виконання ремісничих робіт, орієнтації на місцевості і т. д. Автономізація пізнавального процесу, відносна самостійність сфери пізнання - продукт історії, результат розщеплення людської діяльності на матеріальне і духовне виробництво. 80)Пізнання може бути чуттєвим та раціональним.Чуттєве пізнання реалізується безпосередньо через елементи відчуття людини: Відчуття - це чуттєвий образ окремих сторін, процесів, явища об'єктивного світу. Через активну діяльність людської свідомості образи відчуття, поступаючи в людський мозок, піддаються активній обробці і перетворюються на образи сприйняття.Сприйняття - це цілісний чуттєвий образ предметів, процесів даних за допомогою спостереження. Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.: Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум. Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.Основні питання раціонального:Що?Скільки?Чому?Як?Які? 81)Істина — це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта.Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб'єкта пізнання. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. 82)Людство впродовж усієї історії пізнає світ. Наукове ж пізнання налічує всього лише кілька тисячоліть. Наука – це сфера людської діяльності, основною функцією якої є продукування і систематизація істинних знань про світ. Наука — це і продуктивна сила, і соціальний інститут, і діяльність з метою одержання нових знань, і результат цієї діяльності, — тобто сума (а точніше — система) одержаних теоретичних знань, що становлять собою у своїй сукупності мислену (ідеальну) картину світу.Основне завдання науки полягає в узагальненні та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її ви в-чення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення. На відміну від інших видів діяльності, в яких результат, як правило, буває наперед відомим, наукова діяльність дає приріст нового знання, і тому її результати часто є непередбаченими. Саме тому науку розглядають як силу, що революціонізує інші види діяльності людини. Наукове пізнання суттєво відрізняється від буденного, від віри, від естетичної форми свідомості тощо. 83)На емпіричному рівні застосовують спостереження, вимірювання, описання, експеримент та фізичне моделювання.Основним є спостереження виконуеться на підставі експерименту,вимірювань,досвіду,аналізу і синтезу.Далі йде Теоретичний рівень:Аксіоматичний метод. Це метод теоретичного пізнання та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами.Гіпотетико-дедуктивний метод — метод наукового пізнання, що ґрунтується на висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. У розвитку наукового пізнання велике значення має також застосування методів історичного та логічного.Логічний метод — це засіб, за допомогою якого мислення "знімає" реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять, акцентуючи увагу на основному, головному, суттєвому, необхідному та закономірному. 84)Дивись питання №24).Починається середньовічна філософія періодом так званої “апологетики” (від грец. “апологія” - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою “патристикою” (від лат. “патер” - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – “отцями церкви” – вихідних принципів середньовічної християнської філософської думки. Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна “дволінійність” у становленні та подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована на духовно – ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом “подвоєність” східноанитичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську і римську, згодом римсько-західноєвропейську, “гілки”.А кінчається Схоластикою.

85)Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин Середньвічної доби і виступає духовність. Узи, що включають індивіда у “справжні” (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають винятково духовний характер. Все ж “земне”, “світське” – держава та інші інституції – набувають характеристик “справжнього існування” лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчені про первородну гріховність людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. “Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним способом” поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного (божественного) і земного (людського). Таким чином посередником виступає Христос. Гріх — помилка, яку допускає людина у процесі своєї життєдіяльності, відступ від істини, поганий людський вчинок, коли людина діє навмисно користуючись самою волею (бажаючи, вибираючи) або вчинок приказаний волею (зовнішні слова чи діла).Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнств шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.Зло у світі, за Августином, - не помилка творця. Бог не відповідає на нього. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність.Сповідь — це відкриття своїх гріхів перед Богом у присутності священика а каяття — це відчуття власної нікчемності і провини перед Господом. Сповідь і каяття — це дві складові примирення з Богом. Господь сам дав владу Своїм учням відпускати гріхи, кажучи: «Що зв'яжете на землі, буде зв'язаним на небі. А що розрішите на землі, буде розрішеним на небі». Як і віра сповідується, і гріхи теж сповідаються. Тобто, щоб посповідатися і отримати відпущення гріхів, треба їх знати, назвати і бажати виправитися. За свої гріхи людина платить(спокутує),як не покається. 86)див. Питання 27). Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Поняття «гуманізм» - це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки). 87)У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття "гуманізм" походить від назви духовної течії "studia gumanitatis" ("вивчення людської природи"), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету - виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення. 88)Пантеїзм— філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.У пантеїстичних концепціях нерідко ховалися натуралістичні тенденції, що розчиняють Бога в природі і підводили до матеріалізму, представляючи собою вчення, опозиційні за відношенням до панівного теїстичного релігійного світогляду. Іноді ж у форму пантеїзму вдягалися релігійно-містичні прагнення, що розчиняють природу в бозі. Відомі приклади химерного переплетення елементів обох типів пантеїзму у світогляді одного і того ж мислителя.Геліоцентри́зм або Геліоцентри́чна систе́ма сві́ту— вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення — геоцентризм.Творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який на початку XVI ст. у своїй праці «Про обертання небесних сфер» математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо. 89)Дивись питання 39) У Франції Освіта набула форми материалиэма і атеїзму і підготувала грунт для появи соціалістичних ідей.Останній покликаний звільнити народ від забобонів, зробити людей "повнолітніми", навчити їх критично відноситися до пропонованих релігійних і соціальних проектів. Ці ідеї розвивали П. Гольбах, Д. Дидро,Гельвецій та ін. -Природа, за Гольбахом, є сукупністю різних видів матерії. Виступаючи проти картезіанства, яке вводило рух у матерію за допомогою поняття «Бог», він висуває тезу, що рух і є існуванням матерії. На відміну від схожого погляду Спінози, Гольбах доводив, що рух не може бути «модусом» матерії, а навпаки, саме рух, взаємодія є джерелом усіх властивостей, враховуючи і ті, які Декарт і Спіноза вважали первинними (просторовість, вага).--Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.--Гельвецій був переконаний, що світ матеріальний, безмежний в часі і просторі, що матерія знаходиться в постійному русі, що мислення і відчуття є властивостями матерії, її найбільш складними утвореннями. Виступав проти агностицизму та ідеї божественного походження світу.

90)Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності – благу людини. Само по собі воно не є благом. У цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знятті як такому) вбачати моральну цінність.Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він виходив з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залежна ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'язково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утвердити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного – необхідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в потойбічному світі необхідні, щоб людина була моральною істотою.В одному з розділів «Критики чистого розуму» Кант ставить три знамениті запитання:1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його дослідження «чистого розуму».2. Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ з'ясував у «Критиці практичного розуму».3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запитання містить дослідження релігії в межах розуму.Кант відповів на всі порушені ним запитання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний пам'ятник епохи і людського розуму.розв'язання суперечностей. Ці три питання знання, моральності і віри концентруються в одному головному: Що таке людина і чим вона може сама стати?

.