14.Філософія Стародавнього Китаю. Конфуціанство.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом було філософське вчення видатного мислителя Конфуція. яке отримало назву конфуціанства. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини.Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають .проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури.

15.Особливості античної філософії Греції та Риму.Основний зміст античної філософії складає філософія древніх греків, власне римську філософію вичленяють з філософії елліністичного періоду, що розвивалася в Греції і Римі з 3 ст. до н. э. Людський розум у греків звільнився від влади богів, грек їх шанує і не буде їх ображати, але у своїй повсякденній діяльності він переслідуватиме власні інтереси і покладатиметься на самого себе, знаючи, що не тому людина щаслива, що його люблять боги, а тому його люблять боги, що він щасливий.Наступним кроком у становленні античної філософи була італійська філософія до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум.Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Його започаткували в античності Левкіп і Демокрит .Обґрунтовуючи первоначала, Левкіп і Демокрит вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота (небуття).Величезний вплив на античну філософію справив Сократ. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм.Філософія Платона характеризується своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космос 16. Наївно-стихійна філософія Мілетської школи.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес. Милетская школа відома як перша філософська школа. У ній вперше свідомо було порушене питання про первоосновах всього сущего.У першому місці тут можна питання сутності світу. І хоча окремі представники милетской школи це запитання вирішують по-різному, їхні погляди мають загальний знаменник: основу миру бачать у певному матеріальному принципі. Можна сміливо сказати, що ця перша грецька філософська школа стихійно тяжіє до матеріалізму.. Представники милетской школи інтуїтивно розуміли світ знає як матеріальний. Разом із стихійним матеріалізмом в мисленні цих філософів виявляється «наївна» діалектика, з допомогою понятійних коштів якої намагаються збагнути світ динаміці його розвитку і змін.

17. Проблеми космоцентризму та діалектики у філософії Фалеса, Геракліта, Платона, Арістотеля.Космоцентризм — філософський напрямок античності.Космоцентризм- система філософських поглядів, що з'явилася в Древній Греції, згідно з якою світ сприймається як космос, різноманітний, гармонійний і водночас вселяє жах. Всі явища навколишнього світу розглядалися через призму космосу.Впродовж VI—I століть до нашої ери у Стародавній Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос.Космос охоплює Землю, людину, небесні світила. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний кругообіг — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається — ніхто не знає.Слово «діалектика» походить із Древньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого й дав назву діалектичному методу у філософії. У різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки.

18.Філософія Арістотеля та її вплив на розвиток філософської думки. 18)На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки його геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології. У вченні про «моменти буття» Аристотель розглядає матерію, форму, рух. Він вкладає це вчення у загальну формулу переходу можливості у дійсність. Матерія у Аристотеля визначається як чиста можливість буття, а не саме буття. За Аристотелем, існують два види матерії — перша матерія як чиста можливість буття (вона незмінна), і друга матерія, яка перебуває у речах (вона змінюється, має початок і кінець). Внутрішній зв'язок між цими видами Аристотель не зумів розкрити. Матерію він розглядав як щось пасивне, аморфне.Форма виступає в Аристотеля як активний елемент, навіть як сутність. За Аристотелем, існує дві форми. Форма перша, або «форма форм», яка є рушієм, але яка не розвивається, стоїть над матеріальним світом і не має ні початку, ні кінця. Форма друга перебуває в речах, змінюється. Припущення першої форми за своєю суттю не відрізняється від ідей Платона і є виявом ідеалізму, бо «форма форм» — це не що інше, як Бог.

Вихованню Аристотель надавав великого значення, бо, на його думку, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням. В природі людини у нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до цих трьох сторін будується і виховання, яке повинно охоплювати фізичне, моральне і розумове виховання людини.

19. Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема, його найбільш видатного учня — Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа». Втім у ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа як фігуру, що пропагує платонівські ідеї. Платон представляє Сократа ідеальним втіленням людської сутності, не менш захоплену характеристику мудрецю ще за життя дала Дельфійська піфія:«Хоча Софокл мудрий, а Евріпід ще мудріший,Сократ мудріший за всіх.»Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Захисна промова Сократа.У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

20. Філософія Середньовіччя — європейська філософія у 5—15 столітті.Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристики від історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примирення католицької догми з філософією. Схоластика починається з Йоана Скотта Еріугени (9 століття) і найбільш повно представлена Фомою Аквінським (13 століття). З Йоана Ерігени переривається зв'язок західної думки зі Сходом, з Фомою Аквінським знову з'являється знайомство з усіма творами Аристотеля.Головний філософський інтерес середніх віків — арабська філософія (Аверроес, Маймонід, аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна) залишається в колі понять грецької перипатетики. Основними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів, були питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії. Важливий диспут про універсалії — співвідношення загального і одиничного, суперечка реалістів, які стверджували існування загальних понять поза людським розумом і до одиничних речей, з номіналістами, що визнавали реальне існування лише одиничних речей. Концептуалісти (Абеляр, Іоанн Солсберійський ) в спорі про універсалії вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, визнавали існування в розумі загальних понять, як особливої форми пізнання дійсності.Головний недолік середньовічної філософії — відсутність природознавства^[1] і виняткове панування абстрактних, переважно теологічних інтересів. Періоди: Патристика (II—VII ст.) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.Схоластика (VIII—XV ст.) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Визначними філософами європейського Середньовіччя були:Оріген;Тертулліан;Августин Аврелій;Боецій;Еріугена;Ансельм Кентерберійський;П'єр Абеляр;Аверроес;Роберт Гросетест;Роджер Бекон;Бонавентура;Альберт Великий;Тома Аквінський;Йоан Дунс Скот;Вільям Оккам;Майстер Екгарт; 21. Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм – це вчення, згідно з яким об”єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. Зрозуміло, що для реалістів (А. Кентерберійський (1033-1109 рр.) та інші) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Номіналізм (від лат. – ім’я). В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні понятті – лише назви, знаки або імена, породженні людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д.Сократ, І.Расцелін, У.Оккам. Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми промом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності “святої трійці”. Реалізм полягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальним вважав “лики” (іпостаті) трійці. Проте “проблема трійці” була лише зовнішньою формою, так би мовити “офіційним приводом”, який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком ф-фською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.Думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм) Середньовічне мислення за суттю теоцентричне. Світогляд в середньовічній ф-фії має назву креаціонізму (творити). Двоїстість становища людини найважливіша риса середн. антропології.Аквінський – один з найвидатніших представників середн. ф-фії. Намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. 22. Томі́зм (від лат. Thomas — Хома) — учення в схоластичній філософії і теології католицизму, засноване Фомою Аквінським. Доктрина томізму виступає не стільки вченням про догмати віри, скільки вченням про способи збагнення цього вчення за допомогою розуму. Цим томізм відрізняється від августиніанства, що звертається до інтуїції. З цим пов'язана орієнтація томізму радше на вчення Аристотеля, ніж на Платона та неоплатоніків. На початку свого існування томізм натрапив на різку критику августиніанства і в 1277 році був офіційно засуджений церковно-університетськими інстанціями Парижа й Оксфорда. У 1270 р. паризький єпископ Етьєн Тамп'є засудив 13 аристотелевсько-аверроістських положень, а в 1277 р. він же піддав осуду список з 219 тез, що містив поряд з положеннями Аристотеля, Аверроеса, Авіценни, Сігера Брабантського близько 20 сентенцій Фоми Аквінського (прикладу Тамп'є послідував і архієпископ Кентерберійський домініканець Роберт Кілуордбі, що засудив 30 тез аналогічної спрямованості, а в 1284 р. його наступник Джон Пекхем підтвердив це засудження) проте вже до XIV століття отримав визнання в різних школах домініканського ордену. Проти томізму виступали послідовники Іоанна Дунса Скотта, Вільгельма де ла Марса, Роджера Бекона, що групувалися навколо францисканського ордену. В результаті реформації і втрати католицькою церквою колишнього панування томізм дещо видозмінюється завдяки впливу т.з. другої схоластики (Франсіско Суарес).Останнє відродження томізму починається із середини XIX століття (неотомізм) — А. Штекль, М. де Вульф, Д. Мерсьє, У. Ньюмен, Т. Лібераторе та інші. Сучасний томізм є теологічною інтерпретацією новітнього природознавства, спробами з'єднати учення Томи Аквінського з філософськими ідеями Іммануїла Канта, Ґеорґа Геґеля, Едмунда Гуссерля, Мартіна Гайдеґґера і ін. 23. Схола́стика (від школа) — панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод. 23)Середньовічна філософія увійшла в історію людства під ім'ям схоластики, яка з давніх пір виступає як символ відірваного від реальності, порожнього сперечались словами. Головна відмітна особливість схоластики полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, відірвану від природи, від світу і поставлену на службу теології.Середньовічні схоласти в Західній Європі завдання філософії бачили в тлумаченні і формальному обгрунтуванні релігійних догматів. У ХIII столітті теолог (богослов) Фома Аквінський систематизував католицьке віровчення. Виступаючи як теоретика духовної диктатури папства Фома Аквінський у своїй системі уподібнювала владу папи на Землі потужності Бога на небі. Католицька релігія і теологічне вчення Ф. Аквінського служили головним ідеологічною зброєю духовних і світських феодалів.

24. Філософія Середньовіччя — європейська філософія у 5—15 столітті.Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристики від історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примирення католицької догми з філософією. Монотеїзм— віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму виключаючи існування інших, рівних йому божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.Визнаними монотеїстичними релігіями вважають три абрамічні релігії: юдаїзм, християнство та іслам, а також новіші, що з'явилися на їх ґрунті — сикхізм, растафаріанство, бабізм i бахаїзм. Ідея єдиного Бога також присутня у зороастризмі та більшості різновидів індуїзму.Політеїзм--багатобожжя, віра в багатьох богів/богинь. Властивий усім первісним релігіям. Протилежне поняття — монотеїзм.Віра у багатьох богів не виключає віри у всемогутнє і всезнаюче верховне божество, що може вважатись царем над богами чи предком богів і людей. У політеїстичних віруваннях боги сприймаються як окремі особи з більшим чи меншим статусом (верховні і другорядні), з індивідуальними можливостями, потребами, бажаннями, власним минулим. Ці боги/богині не завжди всемогутні чи всевідаючі. Часто вони зображуються подібними до людей (антропоморфними), але, на відміну від людей, мають додаткові якості, владу, знання тощо.Розрізняють Тотемізм,анімізм,фетишизм 25. Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в ХІV ст., що в ХVІІ ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.Термін "відродження" свідчить про бажання людини повернуте щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя - католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування. Основні характерні риси:Антропоцентризм - домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.;Гуманізм - домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей;Пантеїзм - філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви. 26. Будучи католицьким священиком, розвивав неоплатонізм у вигляді ренесансного натуралізму. У астрономії підтримував погляди Коперника, став пропагувати ідею про нескінченність Всесвіту і про безліч заселених світів та метапсихоз (переселення душ).у своїх поглядах поєднував різні філософські доктрини, астрономію, магію та герметизм. Релігію вважав за спрощену на потреби людей версію філософії, а релігійні практики — забобоном, породженим з неуцтва; , став легендою як символ раціоналістичного світобачення і вільного пошуку правди всупереч релігійним догматам та авторитету церкви.Про нашу Сонячну систему він образно висловлюється як про маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині великого живого організму - нашого Всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції.Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями.

27. Антропоцентричний та гуманістичний характер філ-ї Відродження. Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Поняття «гуманізм» - це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки). 28. Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму. Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст), становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні (етиці). У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії, що виправдовували світську владу церкви, переконували в «божественній природі» держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм, економічну замкненість.

Духовне життя епохи Відродження в основі своїй було налаштованим на гуманістичні цінності. Крім того, воно перебувало і під певним впливом ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі. Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості, культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для молодої буржуазії.Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать свавілля й розпуста, які досягли у багатьох країнах небувалих розмірів. Навіть священнослужителі були власниками м'ясних лавок, шинків, гральних і публічних будинків.

29. Натурфілосо́фія — філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови "пантеїзм" означає -"всебожжя". Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток матеріального виробництва, обумовив розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природно наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.

Одним із характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський , як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоників, починаючи з центрального для них поняття "єдиного".Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що "єдиному ніщо не протилежне". А звідси він робить характерний висновок: "єдине є все" - формула, яка звучить пантеїстично і прямо випереджає пантеїзм Джордано Бруно.

Сутність епохи Відродження характеризується не тільки підйомом престижу людини, але й корінною зміною в світогляді. На зміну арістотельсько-біблейському світогляду про те, що центром Всесвіту є Земля /геоцентрична система/ приходить геліоцентрична система /в центрі - Сонце, а Земля - зовнішня планета/. Автором цієї концепції був знаменитий польський вчений М.Коперник

30. Микола́й Копе́рник - польський і німецький астроном і математик, автор геліоцентричної теорії побудови Сонячної системи.Створення геліоцентричної системи світу стало революційним переворотом у науці. За висловом Ф.Енгельса, він «поклав початок звільненню природознавства від теології». Вчення Коперника науково спростовувало міф про Землю як центр Всесвіту, утверджувало однакову матеріальну природу небесних і земних тіл, їх підпорядкованість єдиним законам, прокладало шлях до наукових відкриттів не лише сонячного, а й багатьох інших світів, аж до ідеї про безконечність Всесвіту.Ідеї Коперника позитивно сприйняли вже його сучасники. В подальшому геліоцентрична теорія світобудови набула розвитку і коригування в роботах Галілео Галілея, Йоганна Кеплера, Ісаака Ньютона та інших.Видатними українськими пропагандистами ідей Коперника були Є. Славинецький, Ф. Прокопович тощо. Діяльність видатного українського мислителя Григорія Сковороди сприяла утвердженню ідей Коперника в науці і передовій філософській думці. 31. У ХІХ ст почався Новий Час.Він призвів до виникнення нової суспільної системи, заснованої на принципах юридичної рівності людей, єдиного позастанового громадянства, прав людини й громадянина, свобод, що були закріплені на законодавчому рівні. Права людини й громадянина розумілися як такі, що належать людині від природи і примусово обмежуються лише на користь суспільства. Уявлення про права і свободи людини, що були характерні для Нового часу, відобразили дійсне звільнення від середньовічних форм залежності, а також реальні ділові відносини капіталізму, в яких брали участь юридично вільні особистості, що мають певні права і обов'язки.Основою відмінності в соціальному стані стала власність на справу. Виокремилися групи власників великих промислових, сільськогосподарських та торговельних підприємств - крупна буржуазія; власники капіталу й цінних паперів - банкіри, фінансисти, рантьє; власники землі й ресурсів. У Новий час в Європі й США продовжує існувати значний прошарок дрібних товаровиробників - ремісників і фермерів. Однак багато людей були позбавлені власності на бізнес і брали в ньому участь як наймані працівники: управлінці (менеджери), інженери, техніки, промислові робітники, некваліфіковані робітники та ін. Із зростанням ділової сфери суспільства ускладнювалася й система соціальних зв'язків. Вирішення головних завдань - гарантувати право власності і регулювати відносини підприємців та найманих робітників - стало неможливим без втручання держави.

32. Формування філософського мислення нового часу. Фре́нсіс Бе́кон— англійський політик, філософ і есеїст. Один з творців емпіризму — філософського напряму, який твердить, що головне — власний досвід.При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

33. Емпіри́зм (базується на чуттєвому досвіді)— напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм  — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в XVII—XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний (Девід Г'юм, Джордж Берклі, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як матеріалістичний емпіризм (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Етьєн Кондільяк та ін.), що вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивний світ.У метафізиці цей напрям охоплює різноманітні точки зору, переходячи як в догматичні системи відомого типу, так і перетворюючись у скептицизм. Це пояснюється різноманітністю тлумачень, які нерідко той самий міркувач може придавати поняттю «досвід».Під досвідом у вузькому сенсі цього слова розуміють пізнання одиничого, окремого. Але одиничне можна розуміти:як суб`єктивне відчуття, якщо мова йде про зовнішній досвід, або як «одиничне представлення», якщо мова йде про внутрішній досвід; як сприйняття чогось одиничного, що має незалежне від свідомості існування у вигляді частини зовнішнього світу і продовжує існувати, незважаючи на свідомість і у той самий час, коли сприйняття переривається. Метод індукції полягає в тому, що істина шукається шляхом пізнання речей від меншого до більшого. 34 Раціоналі́зм— філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди.

Декарт був основоположником раціоналізму, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апостеріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ

До цього можна додати, що навіть примітивна людина має здібність до раціонального мислення, і на те вона є цілком здібною, спостерігаючи світ навколо себе манерою, яка нагадує будь-якого сучасного емпіриста, аби зрозуміти закони природи. Примітивна людина не покладається на манну з неба коли вона охоплена голодом; вона не будує помешкання в повітрі

Дедукція — процес виведення висновку, що гарантовано слідує, якщо вихідні припущення істинні та висновок на їх підставі є чинним.

Висновок повинен базуватись винятково на основі попередньо наведених доказів та не повинен містити нової інформації про предмет що досліджується. Дедукція була вперше описана у працях давньогрецьких філософів, таких як Арістотель. Процес виведення дедуктивно вірний тоді і лише тоді, коли з точки зору логіки за умови вірності вихідних припущень висновки також вірні; або, логічно неможливі хибні висновки за вірних припущень.Дедуктивний метод — спосіб дослідження, при якому окремі положення логічно виводяться із загальних положень (аксіом, постулатів, законів).

35. Філософські погляди Р.Декарта Рене Декарт (1596 - 1650 рр..) - Французький філософ, математик, фізик, фізіолог. Родоначальник раціоналізму - раціоналістичної методології в теорії пізнання. Засобом пізнання зробив метод універсального сумніву, заснований на розумному скептицизмі. "Сумнів є прийом для знаходження безумовно достовірного знання". Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії,душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність.Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі. Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Другий – правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань. Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається. 36. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, а раціоналізм – через діяльність розуму. Джон Локк осн. завдання своє ф-ії вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел люд. пізнання.Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду і поділяв на 2 сфери : зовнішній (основа чуттєвого пізнання природи) і внутрішній( -рефлексивного пізнання діяльності душі). Локк створив концепцію про т.зв.  "первинні і вторинні якості об'єкту» (Локк ділив властивості речей на 2 групи: 1)об'єктивні (залежать від об'єкту) – вага, довжина і т.д.; 2)суб'єктивні (залежать від людини) – смак, колір, запах і т.д.)Засновником емпіризму був англ. Ф-ф Френсіс Бекон (“Новий Органон”).Гол.завдання – пізнання природи і оволодіння її силами; основні методи – індукція та експеримент.Засновником раціоналізму був франц.ф-ф Рене Декарт (“Міркування про метод”) свою методологію будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумовупізнання, що має підпорядковуватись рац.-математ. мисленню.

37. Взагалі можна сказати, що найважливішим підсумком розвитку дослідного природознавства і математики став переворот у всьому світогляді. Вже в кінці XVII століття панує раціоналістична картина світу. Під природою розуміють все суще, включаючи людину. У ній все підпорядковано загальним закономірностям. Ці закономірності, що загалом не змінюються, можуть бути пізнані людським розумом, виражені в математичних законах. Такий світогляд визначають як механіко-матеріалістичний.Перемога нових методів у природознавстві, нового погляду на природу примушувала задуматися над роллю самої людини, людського суспільства. Філософія, як ніколи, привертає суспільну увагу, стає символом століття. Загальним для просвітників було схиляння перед людським розумом, віра в його перетворюючу силу. У звільненні від неуцтва бачився шлях до справедливого суспільства. Про те, яким же буде це справедливе суспільство, які методи допустимі в боротьбі за нього, висловлювалися різні погляди — від цілком помірних до найбільш радикальних.Основу політичних переконань Просвітництва склала теорія так званого «природного права». Вона була розроблена в XVII столітті англійськими мислителями Томасом Гоббсом і Джоном Локком. Центральне поняття їх теорії — поняття «природи людини». Кожна людина від природи володіє незмінними «природними» правами. Насамперед це — право на власність і свободу. На ранніх стадіях історії люди жили відповідно до цих прав, тобто існував «природний порядок». Гоббс вважав, що це був час війни «всіх проти всіх», оскільки люди — егоїстичні, заздрісні. Локк же думав, що природний стан був свого роду «золотим віком», який він протиставляв сучасності. Громадське суспільство і його основний елемент — держава — створюються шляхом «суспільного договору». Люди добровільно передають турботу про дотримання своїх «природних прав» державі. При цьому зберігається «народний суверенітет», народ має право змінити державу, якщо вона не виконує свої обов'язки. Повстання проти тирана буде законним. Рушійна сила прогресу — розум: якщо всі зрозуміють необхідність «природного порядку» — він настане. У порівнянні з віками панування доктрини «божественного походження» королівської влади, її одвічності, незмінності такий раціоналістичний підхід був величезним кроком уперед. Ідеї про природні права, рівність людей від природи, про народний суверенітет, про договірне походження держави — в різних поєднаннях, з різними висновками — зустрічаються у всіх просвітників.

38.Просвітництво-культурно-історичний термін, /вперше використали Вольтер і Гардер/,що відби-ває певну епоху розвитку людства,сутність якої полягає в широкому використанні розуму для сус-пільного прогресу.Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст.,але відрізняєть-ся більшим раціоналізмом і критичністю.Голов-ним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму прородні принципи суспільного життя.З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права,моралі,економіки,політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи,які сприяли ство-ренню і розбудові громадянського суспільства. уссо помітно схиляється до насолоди і насолоди і намагається уникнути страждань.Цивілізація,твер-дить він,псує людину,погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркова-ності.Розподіл праці,який має величезне значення для прогресу,не тільки благо,але й зло,оскільки людина втрачає цілісність.Звідси вже крок до виз-нання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини,звер-тався до її щирого серця.В цьому він вбачав мож-ливість збереження і розвитку справді людяних відносин у суспільстві.Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпе-чення повноти юридичних прав.він написав праці “Про суспіль-ний договір”,”Еміль,або про виховання” та інші,де торкається питань розвитку цивілізації,держави, моралі.

39. Людину – «усереднену особистість», представника сурогатної суспільності, машину з кісток і м’яса – і ставить на передній план Просвітництво. Просвітники заперечували реальність самого змісту свободи як філософської проблеми. Ламетрі див. що людина не більше ніж тварина або ж сукупність рушійних сил, що взаємно збуджують одна одну. Душа є тільки рушійним початком або ж матеріальною частиною мозку, яку можна вважати головним елементом всієї нашої машини. Якщо людина – це машина, то зрозуміло, вона абсолютно не здатна на творчі дії. Специфічність людини, її нібито принципова відмінність від інших частин природи, на переконання Гольбаха, є лише видимістю людини, на думку Гольбаха , вважає себе специфічною істотою лише завдяки недостатньому міркуванню над природою, звідси виникають поняття духовності. Насправді ж, будучи природною істотою, людина цілком підпорядкована природі. Волю порівнював з кулею, яка отримавши перший поштовх, що примусив її рухатися по прямій лінії, повинна однак, змінювати свій напрямок, оскільки на неї подіяла інша сила, більш ніж перша. Людина не буває вільною ні хвилини у своєму житті. Всі наші вчинки підпорядковані фатальності. Фатальність, твердить він, це вічний, неминучий, необхідний, встановлений у природі порядок діючих причин з похідними від них діями. Активне втручання людей у вхід подій, на думку Гольбаха, не є розумним. Дещо своєрідною виявляється позиція Дідро, одного з найсловетніших представників блискучої плеяди просвітників 18 ст. Різниця між людиною та статуєю мармуром і пилом, Дідро вважав дуже незначна. Між людиною і природою немає якісної відмінності, і вона не менш механічна ніж розум. Він вважає що якщо свобода й існує, то тільки внаслідок незнання. Тому говорити всерйоз про свободу людини, за Дідро, можна лише відносно абстрактної людини, людини яка не збуджується жодними мотивами, людини, яка існує лише уві сні або ж у думці. Об’єктивна реальність охоплює собою і те, що було, і те що буде, тобто охоплює можливості які є не менш реальними ніж дійсність з її вимірами, але спосіб їх існування істотно інших, ніж дійсності. Людина, суспільне буття взагалі характеризуються існуванням багатомірним, одночасно в усіх (і дійсному, і можливому) параметрах об’єктивної реальності. Висновок зроблений Гельвецієм трактують про свободу , це тракт про наслідки без причин.

40. кінці ХУІІІ - першій половині XIX століття бурхливий роз¬виток філософії був пов’язаний а Німеччиною. Керуючись принципом діалектико-матеріалістичного детермінізму, потрібно підкреслити специфіку та суперечливість соціально-еконо-мічного та історичного розвитку Німеччини цього часу, що знайшло свій прояв в німецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетво¬рення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейсь¬кими буржуазними революціями, йшла часто на компроміс зі своїм феодальним дворянством, а, з іншого боку, об'єктивно була зацікав¬лена в швидкому розвитку капіталізму, продуктивних сил, виробниц¬тва. Якщо у Франції, наприклад, революції передував розвиток мате¬ріалізму, то в Німеччині переважала ідеалістична філософія. Німецька класична філософія представлена такими філософами: І.Кант, І.Фіхте, Г.В.Ф.Гегель, Ф.Шеллінг, Л.Фейєрбах.

41. Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами. В Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий так званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" , "Критика практичного розуму" . В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання /простір-час/ та апріорним формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. /.тобто таким формам які мають позадосвідне походження/. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях - в т. з. "антиноміях" чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. 42. У німецькій класичній філософії німецької класичної філософії ми знаходимо зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте, основи природної спекуляції в Шеллінга, його ж концепцію "динамічного процесу" у природі, близьку до матеріалістичної діалектики, діалектичну концепцію діалектичну концепцію Гегеля концепцію Гегеля, близьку до реальності й у той же час завдяки своєму ідеалізму далеку від її. Післякантівська філософія Післякантівська філософія вносить серйозну критику агностицизму і всієї попередньої ноетичної позиції. У філософії Канта також виявляється подібне привілейоване положення суб'єкта.Хоча в наступній спекулятивній фазі розвитку філософії розвитку філософії (Шеллінг філософії (Шеллінг, Гегель) спостерігається перехід до онтологічної позиції, колишній ноэтический пріоритет суб'єкта проектується на концепцію основ усякої реальності.Менш відомо, що характерною рисою цього ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фіхте, Шеллінга класичного періоду і Гегеля).

43. В «критичний період» став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності.Головна ідея— це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша цеглина в Кантівську теорію незнання. -Це — перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а — не, gnosis — знання) — вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу. Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв'язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.--Другий елемент агностицизму Канта — це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний болем, на сам біль.Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії.--Третій елемент агностицизму Канта — це уявлення про категорії мислення як «чисті», апріорні, дані до досвіду форми пізнання. 44. Якщо в цілому характеризувати філ. Г., то потрібно сказати, що це найбільш відомий філ. об”єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об”єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Основні роботи: “Наука логіки”, “Філ. природи”, “Філ. права”, “Філ. руху”, “філ. історії” та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право. Заслуга Г. полягала також у тому, що він весь природний, історичний і дух. світ вперш подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Розробляючи філ. історії, Г. перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття люд. є вивчення діалектики суб"”ктивності, закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Протиріччя між діалектичним методом і ідеалістичною і в той же час метафізичною системою, звернувши увагу при цьому на непослідовність його діалектики. Вона вся була зверенена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Г. скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; в природі – людський дух; в філ. права – конституційна монархія; в історії філ. – філ. система самого Г. Г. вважав, що розвиток завершується, досягши рівня Пруської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Таким чином філософія Г. була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій.

45. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від «серця», манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі.За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями («предикатами»), зовнішньою та внутрішньою природою.

46. Культура Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, Усвідомлення цього зв'язку і також часи власної неповторності, своєрідності, визначало, і характер втілення думки в духовній культурі середньовічній Русі - це були послання, благання, оповіді, політичні публіцистика, повчання – жанри нетрадиційні, вільні від сліпого проходження книжкових канонів, тому пов'язані з народною свідомістю, самосвідомістю, з язичницькими віруваннями та фольклором. Після прийняття християнства – хрещення Русі в 988 році – в Київській Русі почали розповсюджуватися грецькі твори з Візантії, копіюватися перекази візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні перекази з грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася з творами візантійських богословів –отців церкви –Іоанна Дамаскіна. Спираючись на складний симбіоз візантійських ідей, що перепліталися з традиціями слов'янського язичництва і болгарської книжності в домонгольский період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка. Іларіон Київський своє філософське шукання виклав в праці "Слово про закон і благодать". Центральною думкою цього філософського вчення є: "не закон для людини, а людина для закону". У "Слові" уперше прозвучав мотив етичної оцінки правителя, взагалі людини, яка стала домінуючою у всій подальшій східнослов’янській філософській думці. Розроблена Іларіоном ідеологія єдинодержавства зайняла ключову домінанту в київському князівстві XI – XII ст. У зв'язку з цим особливо звертає на себе увагу "Пам'ять і похвала князю Володимиру", де ідеал єдинодержавства поєднується, як і в "Повчанні", із звеличенням першого правителя і хрестителя Русі. Укладачем цієї пам'ятки був Яків Мніх, близька особа митрополиту Іларіону. Мислителі Київської Русі прагнули пізнати суть навколишнього світу, людських взаємовідносин, відповісти на питання, що таке, правда, як повинна поступати людина в різних ситуаціях – в сім'ї, на війні, на роботі. Найхарактерніший вияв такого прагнення пізнати реальне життя з'явився у "Повчання" Володимира Мономаха. 47.Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина — нація», «нація — світ», започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності. На початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави. Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов , Іван Франко,Михайло Грушевський Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших — ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни». Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунтував основні положення власної політичної філософії — інтегрального націоналізму. 48. Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. иникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-національний рух, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, і в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром життя став Київ. Осі чому до Києва потягнулись культурно-освітні діячі з різних земель України, особливо з тих, де польсько-католицький гніт став нестерпним. Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистянський, письменник, автор історичного твору "Полинодія"Памва Беринга, лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор “Лексикону славенороського” (удостоєний в Києві титулу “архитипографа церкви Руської”; Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор; Лаврентій Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, “муж словеснійша, дидаскал і витія”; Кирило Дорофеєвич, Олександр Митура, Андрій Ніколаєвич та інші.

49.Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольнила освітні потреби Росії та Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу з працями грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалася 2-3 роки, при чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислітелів, як античності,середньовіччя ,так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18 ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін. 50. Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Киівській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так в своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми», «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції». Це дуже близько до дефініції Дж. Бруно «Бог в речах», або Б.Спінози: «…сам всесвіт і є Бог». Одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: «Не розумно міркують ті, — говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени». На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які буєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів.

51. Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.Шевченкові твори, повнісенькі гуманним почуттям та ласкою до усіх народів, найбільш до рідного краю, України, до всіх людей, найбільш до бідолашних жінок-покриток та їх байстрюків, до живих і померлих” .Характерне для Шевченка “гуманне почуття”, має за джерело передовсім засадничу християнську ідею любові до ближнього. 52. Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їх тілесних потреб; але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона - від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не кожна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про "сродну працю» його інтерес до вчення тих Філософів у яких етика має велике значення. Філософія "серця", вчення про сродну працю, безумовно, мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і "сродна" праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, "вміє жити". Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сучасності. Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщин великого українського мислителя вносить нові елементи в оцінку його життєвого шляху і поглядів.

53. М.П.Драгоманов визнавав вел. роль філософіїв іст.процесі, як рез. дії багатьох факторів і різних комбінацій сусп.сил. Він користувався порів-няльно-істор.методом при розгляді соц.питань. Цей метод передбачав врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих сусп.умов, за яких відбува-ється розвиток того або ін. явища. Філ.-політологічна концпція Драгоманова полягає в тому, що укр. нація повинна розбватися на ієрархії суверенітетів: особа-народ-держава. Мислитель розвінчував тезу про по-діл народів на державні і недержавні. Державність для укр.нації не само-ціль, а засіб самоутвердження і ду-ховного відродження. Він був при-хильником волюційного, а не револ. шляху побудови нової України. Драгоманов заклав підвалини полі-тологічної науки і публіцистики в У., вивів укр.політ.дмку на євр.рівень. Його ідеї і сьогодні не втратили цін-ності, особливо у питаннях станов-лення державності. І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літ-рі, ставлячи в центр своєї філософії людину. Головний закон людяності у формуванні Франка: неробство – зло, праця – доб-ро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, все-ляти в неї почуття гідності і правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його творчості по-стійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Його філ.поглядам притамана діалектико-матеріалістич-на оцінка. Філ. Франка породжує досить важ-ливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і дум-ках, а тому в сфері духу панує найдо-рожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає людям основу для єдності, братерства і любові. Філ. Франка – це яскраве втілення філ. укр.духу початку ХХ ст.. М.С.Грушевський – це був вче-ний, що мислив широкими історико-філ.категоріями. Він розглядав народ як нац.індивід. Народ є “єдиним геро-єм історії з його ідеалами, змаган-нями, боротьбою, посміхами і помил-ками”. Селянська природа істотно визначає самобутність історії укр.нар. Іст.праці Грушевського мають неаби-яке значення для забудови укр.держа-ви і відродження самосвідомості на-роду в сучасний період.

54.Неопозитивізм На початку 20ст.виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії-“третій позитивізм” або “неопозитивізм”(Н) розвинувся в руслі головного ідейно-теоритичного спрямування перших двух етапів позитивізму.Проте шукаючи інших двух етапів позитивізму.Проте шукаючи інших, більш відповідних для його функції спосо-бів інтеграції реальності,ніж відчуття і переживан-ня,він звертається до мови.Рішучий крок у цьому напрямку було зроблено австро-англійським філо-софом Л.Вітченштейном(виходячи з постанов позитивізму він звертається до ідеї “Ло-гічного атонізму” викладеної у працях ангійського філософа Б.Рассела.Світ є сукупністю фактів,а не речей,а факти у логічному просторі суть,світ.Між світом і сукупністю висловлювань існує чітка від-повідальність.Новий момент який з’являється у вченого,а потім набуває специфічного неопозити-вістського розвитку на наступних етапах позитив. Філософії вичвляється у тлумаченні висловлювань Більшість питань і висловлювань філософів випливає з того,що найглибші проблеми насправді не є проблемами.Саме так перші неопозитивійські групи розуміли своє завдання.На першому етапі розвитку неопозитивізму(“логічного позитивізму). Неопозитивісти запропонували попередньо пере-водити обрані для верифікації філософські тверд-ження з форми загальності в форму одиночності і тільки після цього зіставляти їх з фактами.Проте вже від самого початку,як тільки неопозитивісти спробували застосувати верифікацію до конкрет-них філософських тривожень,виявилась неможли-вість зведення загальних тверджень до одиничних. Зазнавши невдачі в спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом верифікації,вони продов-жили пошуки в інших напрямках.Ці пошуки привели до повороту що призводить неопозити-візм до діючого його стану-симантичного,поза-тивісти відмовляються від розуміння безпосеред-ньо даної реальності і переходять до розуміння реальності як сукупності “значень”.

55) Екзистенціалізм (лат.- існування), філософія існування - напрям у філософії XX століття, що розглядає людину як унікальна духовна істота, здатна до вибору власної долі. Экзистенция трактується як протилежність есенції (суті). Якщо доля речей і тварин зумовлена, то якщо вони мають суть раніше існування, то людина набуває своєї суті в процесі свого існування. Основним проявом экзистенции є свобода, яка має на увазі відповідальність за результат свого вибору. Філософія екзистенціалізму - ірраціональна реакція на раціоналізм Освіти і німецької класичної філософії. По затвердженнях філософів-екзистенціалістів, основна вада раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить з принципу протилежності суб'єкта і об'єкту, тобто розділяє світ на дві сфери - об'єктивні і суб'єктивні. Справжня філософія, з точки зору екзистенціалізму, повинна виходити з єдності об'єкту і суб'єкта. Ця єдність втілена в "экзистенции", тобто деякій ірраціональній реальності. 56) Єдина всеохоплююча реальність, якою видається світ, узятий як абсолюту, в силу самого цього подання вже є розкол цієї єдності - світ розколюється для людини на зовнішній і внутрішній, єдина реальність - на реальність об'єктивну і суб'єктивну. Центром, кровоточить зламом цього роздвоєння і виступає людина, болісно намагається поєднати обидві половини ним же і розірваного (правда, несвідомо) на дві частини єдиного світу, фундаментальної реальності. Яскравою специфічністю людської суб'єктивності, свідомості є ідеальність, яка є спосіб буття-для-мене мого іншого; останнє і виступає як те, що від мене не залежить, знаходиться поза мене, тобто є об'єктивною реальністю. Тому моя суб'єктивність є спосіб, яким об'єктивніст 57)У широкому розумінні — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв’язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття).В понятті “космос” виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність і закономірність. У реально існуючому світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу: впорядкованість і хаотичність і навпаки. 58)Складовою частиною філософського знання є вчення про світ. Тільки через пізнання світу, його сутність, структуру, рівні організації, закони розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і суть, зв'язок з іншими людьми. Світ сприяє розвитку людини, а сама людина опредмечується результатами своєї праці. Тому-то світ — це єдність об'єктивної дійсності і дійсності людських суспільних сил, які мають конкретно-історичний характер. Навколишній для людини світ — це загальна єдність, що містить в собі неоглядну множину існуючих у їх конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. За існуючою філософською традицією, їх можна назвати існуючими, а світ — таким, що існує насправді. Визначеність існуючого характеризує місце його індивідуального буття і його місце у цілісному бутті. Але якими б унікальними не були окремі вияви буття і як би не зважали люди на цю їх унікальність, все-таки практика і пізнання потребують, щоб одиничне узагальнювалося, об'єднувалося у групи, а також у досить великі цілісності. Уловлюючи певну схожість умов, способів існування одиничних (окремих) існуючих проявів буття, філософія об'єднує їх у різні групи, яким притаманна певна спільність

59) Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найбільш абстрактних світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку. Вчення про буття називається онтологією .Поняття «буття» (сущого) у більшості віровчень тісно пов'язане з поняттям Бога (Сущого). Бог може розглядатися і як володар Буття, і як причина Буття, і ототожнюватися з Буттям.Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер:1. Матеріально-предметне буття.2. Об'єктивно-духовне буття.3. Громадсько-історичне буття.4. Суб'єктивно-особистісне буття.

60)Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найбільш абстрактних світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку. Вчення про буття називається онтологією .Поняття «буття» (сущого) у більшості віровчень тісно пов'язане з поняттям Бога (Сущого). Бог може розглядатися і як володар Буття, і як причина Буття, і ототожнюватися з Буттям.Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер:1. Матеріально-предметне буття.2. Об'єктивно-духовне буття.3. Громадсько-історичне буття.4. Суб'єктивно-особистісне буття.

61)Форми буття та їх специфіка

Хоча категорія буття охоплює універсальні зв'язки у світі, все ж форми буття — різні. Це пояснюється тим, що Всесвіт — це нескінченна кількість систем, об'єктів, процесів, станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоча це так, практика й пізнання постійно потребують їх узагальнень. Тому філософія об'єднує форми буття в такі групи:*

буття речей, процесів, станів природи (в тому числі й "другої природи");*

буття людини серед інших речей світу;*

буття соціального (індивідуальне і суспільне буття);*

буття ідеального (духовного).

Буття навколишнього світу

62)Мате́рія— мати всього сущого, філософська категорія для позначення (об'єктивної) дійсності (реальності), яку люди здатні пізнати через відчуття і яка проте існує (об'єктивно) незалежно від них. Все суще, все об'єктивно існуюче являє собою різні форми існування та руху матерії у просторі та часі. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об'єкти й тіла природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній світ являє собою матерію у її нескінченно різноманітних формах і проявах.

63)Матерію вивчає Метафізика.— філософія буття, наука про граничні і надчуттєві принципи і засади буття.Тобто метафізика — це те, що йде після фізики.