Література

Волховник: Скарби язичницького віровчення. Правослов: Молитви до Рідних Богів. — К., 2001.

Історія православної церкви в Україні. — К., 1997.

Історія релігії в Україні. — К., 1999.

Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. — К., 2001.

Лозко Г. Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етно-релігіє-знавчий аспект. — К., 2001.

Колодний А. Україна в її релігійних виявах. — Л., 2005.

Здіорук С. І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні XXI століт­тя. — К., 2005.

Курас І. Ф., Рибачук М. Ф., Кирюшко М. І., Фещенко П. І. Релігія і по­літика в сучасній Україні. — К., 2000.

Панченко П. Релігійні конфесії в Україні. — К., 1993.

Полканов А. И. Карай — Крьімские караимьі-тюрки. —Симферополь, 1997.

Релігія в духовному житті українського народу. — К., 1994.

Релігія і політика в сучасній Україні. — К., 2000.

Рибачук М., Уткін О., Кирюшко М. Національне відродження і релі­гія. — К., 1995.

Саган О. Національні прояви православ'я: Український аспект. — К., 2001.

Савчук Б. За Українську Церкву. — Івано-Франківськ, 1997.

Церква і національне відродження. — К., 1993.

Шаян В. Віра Предків Наших. — Гамільтон, Канада, 1987.

Шилов Ю. «Велесова книга»та актуальність прадавніх учень. — К., 2001.

Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний

аналіз). — К., 1999.

6.2. Свобода совісті та її правове регулювання в Україні

Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»

Релігія — явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структу­ри. Проблема буття релігії в суспільстві розкривається пе­редусім через поняття «свобода совісті». Як складна і ба­гатогранна за своїм змістом категорія свобода совісті мо­же мати різні форми вияву: моральні, політичні, правові тощо.

Поняття «свобода совісті» є поєднанням двох понять — «свобода» (здатність людини діяти або не діяти з власної во­лі) і «совість» (усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нормам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідок самооцінки, форма вираження мо­ральної самосвідомості особи).

Отже, свобода совісті — це своєрідний акт (процес) само­визначення людини або вибір нею вектора власного діяння. Вона означає право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, мати атеїстичний світогляд.

Зміст понять «свобода» і «совість» привертав людську увагу здавна (зокрема біблійна історія про вигнання Адама і Єви з раю). Божим повелінням першолюдям було заборо­нено споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Та вони порушили цю заборону, здійснивши свій вибір, тобто само­визначились. У цьому акті самовизначення, за Біблією, й лежать витоки людської свободи.

Самовизначення — вільний, усвідомлений людиною і санкціоно­ваний її совістю вибір ціннісно-смислових засад, життєвих орієн­тирів та визначення на цій основі позицій власного буття.

Ця біблійна історія символічно показує, як людина, не­зважаючи на заборону, робить крок, продиктований влас­ним сумлінням. Так вона підноситься від неусвідомленого передлюдського існування до власне людського. Звідси й ототожнення акту вибору Адама і Єви з початком власне людської історії. В такому розумінні виявляються ідеї сво­боди, свободи совісті, самоцінності людини і водночас — ідея ціни, якої варта така свобода.

Людина протягом свого життя робить не один вибір, а тисячі у своїх стосунках із іншими індивідами та у взаємодії з природою. Тож ідеї свободи, свободи думки, совісті за­роджуються й набувають розвитку як спосіб духовної ко­мунікації людини зі своїм соціально-природним оточенням. Зміни оточення спричиняють наповнення новим змістом за­значених ідей.

Якщо ідея свободи іманентно притаманна людині, то по­няття «свобода совісті» виникає пізно. Його вводять у науко­вий обіг лише на зламі XVII—XVIII ст. М. Лютер, Дж. Локк і Ф.-М. Вольтер. Визначення цього поняття є й у працях Т. Гоббса, французького письменника і філософа Жана-Жа-ка Руссо (1712—1778), К. Гельвеція, Б. Спінози, І. Канта та багатьох інших мислителів Нового і Новітнього часів.

Сучасний український релігієзнавець М. Бабій пропо­нує розглядати зміст поняття свободи совісті у двох аспек­тах: філософському й власне релігієзнавчому.

У філософському аспекті свобода совісті — це якісна ви­значеність людського буття, яка відображає здатність ін­дивіда до вільного, не зумовленого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері. Це своєрідна можливість творчої самореалізації людини на основі цінніс­но орієнтованого вибору. Тобто свобода совісті виступає як один із атрибутів особистості й характеризує її спромож­ність осмислювати, оцінювати, аналізувати різні світогля­дні системи, в тому числі й релігійні, вільно, без будь-якого зовнішнього примусу робити вибір, самовизначатися щодо них, узгоджувати їх ціннісно-смислові параметри зі свої­ми життєвими установками.

У власне релігієзнавчому аспекті свобода совісті — це право особистості на свободу мати, сприймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримува­тися нерелігійних переконань, вільно сповідувати свою ре­лігію або поширювати власні нерелігійні переконання.

Філософсько-релігієзнавчий вимір свободи совісті мас такі характерні ознаки:

1. Він засвідчує, що ні совість, ні духовна свобода не під­владні будь-яким зовнішнім чинникам.

Внутрішня сутність особи не просто автономна, а недо торканна, це сфера її суверенної приватної власності. Тут безперечний і єдиний господар — сам індивід, його совість. «Свобода моєї совісті є абсолютний догмат, — зазначав ро­сійський філософ Микола Бердяєв (1874—1948), — тут я но допускаю суперечок, жодних домовленостей, тут можлива тільки відчайдушна боротьба».

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввес­ти його у жорсткі рамки регламентації, звужуючи або, на­впаки, розширюючи його горизонти. Та цими діями вона регулює лише межі зовнішніх виявів свободи совісті, тіль­ки створює умови для буття свободи. Однак держава не зда­тна надати індивіду свободу совісті або відняти її. Адже дер­жава не владна над внутрішніми думками своїх громадян, неспроможна заборонити їм мислити так, як вони того бажа­ють. Певними нормативними документами можна позбавити людину свободи слова, що часто практикувалося та й сього­дні практикується в деяких країнах світу. Внутрішній голос особистості, внутрішній імператив її думок не підвладні зов­нішньому впливу. Свобода совісті є невідчужуваною власніс­тю особистості. Політико-правовий же аспект свободи совісті лише охоплює принципи зовнішнього, публічного вираження.

2. Умовою свободи совісті людини є високий рівень її духовного суверенітету.

Духовний суверенітет — активно-творча, незалежна духовна ді­яльність індивіда, який усвідомлює власну унікальність

Послаблюючи або втрачаючи духовний суверенітет, людина послаблює чи втрачає й творчу силу, власну здат­ність до самовизначення у світоглядно-духовній сфері, у пошуках основоположних життєвих орієнтирів. Відтак вона набуває рис аморфного суб'єкта, позбавленого влас­ного Я.

3. Обов'язковим моментом творчого пошуку особистос­ті є вибір.

Свобода совісті виявляється лише тоді, коли суб'єкт здат­ний вибирати сенси, коли є можливість досягти духовної свободи загалом.

Вибір — складний внутрішній вольовий процес, у якому надається перевага одній альтернативі при відмові від іншої.

Вибір реалізується шляхом оцінювання, аналізу, порів­няння та надання переваги певній світоглядній альтерна­тиві. Тобто свобода совісті виявляє себе через самовизначен­ня, вільний вибір у альтернативно-буттєвому полі різних можливостей.

Вибір є не лише глибоко інтимним актом, а й надзви­чайно складним процесом. Вибрати адекватну внутріш­нім потребам особистості духовну цінність, необхідний світоглядний орієнтир між подібними ціннісними духов­ними альтернативами можливо лише за наявності до­стовірної інформації про них та вміння правильно її оцінізацій, так і свободу їхньої фінансово-господарської діяль­ності, відносин із державними або світськими організація­ми чи структурними підрозділами інших конфесій.

Свобода в релігії. Надзвичайно важливим аспектом сво­боди совісті віруючої особистості є свобода в релігії.

Свобода в релігії — міра свободи, яку допускає певна конфесія для своїх прибічників у віросповідній практиці, тлумаченні певних по­ложень кодифікованого віровчення.

Свобода в релігії виражає рівень можливостей для віру­ючого вільно реалізуватися в релігійному колективі в межах певних приписів і норм без будь-якого втручання не тільки одновірців, а й верхівки ієрархії священнослужителів.

Релігійна толерантність. Свобода в релігії передбачає ав­тономність суб'єктів релігійної комунікації, їх виваженість і неупередженість у ставленні до інших релігійних напрямів, культів, традицій тощо, тобто релігійну толерантність.

Релігійна толерантність — такий характер взаємовідносин пред­ставників різних конфесій, який грунтується на принципах взаємо­поваги та свідомої відмови від зверхності, ущемлення прав і при­ниження гідності один одного.

Релігійна толерантність означає також визнання за окремими віруючими та віросповіданнями права на власне розуміння істини. Це своєрідний вияв рівня культури вза­ємин у сфері як міжконфесійних, так і внутріцерковних від­носин, а отже, і вияв рівня їх гуманності. Засновники всіх світових релігій з повагою і співчуттям ставилися до кож­ної людини, що є найголовнішим аргументом на користь релігійної толерантності. Так, Будда проголошував: «Не­нависті не зупинити ненавистю, ненависть можна зупини­ти тільки любов'ю». Ісус Христос наказував нам любити тих, хто ненавидить нас. А Мухаммед зазначав: «Воістину, ми вшанували кожну людську істоту». Тож релігійна толе­рантність ґрунтується на гідності кожної людської істоти як Божої дитини.

У християнському світі ідеал релігійної толерантності, свободи віросповідання пустив коріння ще на початку но­вої доби. Сам Ісус навчав загальної любові: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть доб­ро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас пере­слідує» (Мт. 5:44). Щоправда, для християнства, особливо на його початковій стадії, було властиве не лише пропові­дування ідеалу свободи віри, а й релігійні переслідування. Неповага ранніх християн до інших релігій, їхня переко-

наність у тому, що лише вони знають єдиного правдивого Бога, що вони одні йдуть істинним шляхом до спасіння — усе це створювало потенційну можливість для релігійної не­терпимості.

Середньовічна доктрина вчила, що нехристиян не мож­на навертати насильно. Божа благодать є даром, який слід приймати з власної волі. А тих, хто вже прийняв віру, а потім упав у єресь, варто силоміць змусити повернутися до істини. Адже єресь ототожнювалася зі зрадою, і кара­ли за неї смертю. Це одне з багатьох свідчень того, що сво­бода і релігія не завжди були союзниками, що історія від­носин між церквою і демократією складна і багата на кон­флікти.

Однак саме на християнському Заході зародилася ідея прав людини, тобто вчення про природні права.

Природне право — право кожної людини задовольняти свої потре­би й боронити своє життя, яке випливає з її належності до людського роду зокрема й живого взагалі.

Християнство підготувало ґрунт для народження ідеї прав людини своїми думками про єдність людського роду, рівність його членів, неповторність і гідність кожної особи, яка потребує відповідальності та любові до ближнього.

Отже, духовне самовизначення кожної людини у релі­гійній сфері вільне лише тоді, коли воно не спричинене зов­нішніми силовими спонукальними діями, а підвладне тіль­ки поклику її власної совісті. Свобода віросповідання пе­редбачає також релігійну толерантність, що ґрунтується на ідеї природних прав індивіда.

Державно-церковні відносини в історико-філософському вимірі

Процес історичної творчості людини значною мірою за­лежить від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості і блага, забезпечують характер життєдіяльно­сті, систему комунікацій, взаємодій, відносин людей у сус­пільстві. Століттями за здобуття та поширення прав, що за­кріплювали становище людини в суспільстві, велися гост­рі класові битви. Та планетарна історія свідчить, що ісожному поколінню людей необхідно було знову й знову за­хищати власні права, що людство ще не знає ситуації, в якій би не було потреби спрямовувати зусилля на підтримання і захист прав і свобод особистості. Однією з фундаменталь­них свобод людини є свобода совісті.

Кожна особа відповідно до вимог власної совісті повин­на мати змогу зробити власний світоглядний, а отже, і ре­лігійний вибір. Релігійний вибір для своєї реалізації вима­гає умов, які створюються не індивідом, а зовнішніми фак­торами — державою чи церквою як формою релігійної організації. Саме відповідні державні закони, церковні ста­тути, приписи й окреслюють нормативно-правове поле, в межах якого реалізуються (чи не реалізуються) можливос­ті такого вибору. Більше того, головним показником рівня розвитку і держави, і певної конфесії є ступінь втілення в життя принципу свободи совісті.

Першим конституційним актом, що стверджував право релігійної свободи, став Білль про права у формі десяти по­правок до конституції США. Перша з них проголошувала: «Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджу­вали б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлен­ня релігійних обрядів...». І сьогодні у США посилаються на пункти Білля про права, що стосуються релігії, як на свою найпершу свободу, оскільки саме з першої поправки поста­ли всі інші види захисту прав особи. Концепція відокрем­лення церкви від держави та вільного відправлення релі­гійних культів, проголошена в Біллі про права, є нині ос­новою державно-церковних відносин у США.

Принципи відносин між державою і церквою. Держав­но-церковні відносини пройшли складний і болючий шлях у напрямі порозуміння й нормалізації стосунків. Лише по­ступово, крок за кроком, релігія і церква набували статусу приватної справи. Починаючи з кінця XVIII ст., сформува­лися три основні принципи відносин між державою і церк­вою, які існують і нині:

1) віротерпимість (нетерпимість), при якій одна чи кіль­ка релігій мають привілейований статус, а всі інші оголо­шуються терпимими (чи нетерпимими);

2) свобода віросповідань, при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії й відправ­ленні релігійного культу;

3) свобода совісті, яка, крім проголошення рівності всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, а й бути невіруючим. Нині до третини дер­жав проголосили у своїх основних законах саме принцип свободи совісті.

Моделі державно-церковних відносин. Залежно від ти­пу взаємин між церквою і державою у світовій історії можна виокремити шість моделей державно-церковних від­носин:

1) теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада) — модель державно-церковних відносин, за якої вся повно­та влади в державі належить главі панівної церкви та її органам.

Прикладом теократії може бути Іудея V—І ст. до н. є., де влада була зосереджена в руках жерців на чолі з іудейським першоієрархом; Папська область в Італії у 756—1870 рр., аз 1929 р. — держава-місто Ватикан, де Папа Римський є абсо­лютним монархом, що зосередив у своїх руках необмежену політичну і духовну владу. Теократичне правління пошире­не в мусульманських країнах (в Ірані, Саудівській Аравії то­що), де дотримуються традицій, що сформувалися ще в Да­маському халіфаті за династії Омеядів (661 — 750), Абасидів (750—1258);

2) цезаропапизм (лат. caesai----цезар і papa — папа) —

модель державно-церковних відносин, за якої церква та її структури повністю залежать від світської влади.

Цезаропапське правління мала Візантія, де імператори не лише призначали чи звільняли патріархів, митрополи­тів, а й вирішували питання організаційного, канонічного і навіть догматичного розвитку церкви; Московія (пізніше Росія), де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (цар);

3) державна церква — модель державно-церковних від­носин, що забезпечує в державі привілейований стан пев­ній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням ко­штів, делегування церковним структурам певних держа­вних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлю­бів тощо).

Прикладом такої моделі є сучасна Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Держава гарантує її священнослужителям зарпла­ту і пенсії. У початкових і середніх школах здійснюється православна освіта. Близькою до грецької є і сучасна іта­лійська модель державно-церковних відносин, де понад 90% населення охрещені в католицьку віру. Різні форми державної церкви існують також у Великій Британії, Да­нії, Швеції та інших країнах. Особливий статус певної цер­кви зафіксовано у конституціях понад 40 держав світу. До речі, у 22 із них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви;

4) відокремлення церкви від держави — модель держав­но-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втру­чання церкви у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справи церкви.

Таку модель відносин ілюструють колишні країни «со­ціалістичного табору », в першу чергу Радянський Союз, за­конодавча база яких теоретично гарантувала свободу совіс­ті. Однак у реальному житті віруючі розглядалися як полі­тичні вороги, а відтак зазнавали різноманітних утисків і дискримінації;

5) відокремлення церкви і держави — модель держав­но-церковних відносин, яка ґрунтується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви — у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим то­лерантності.

Типовим прикладом п'ятої моделі є США, де конститу­ція проголошує свободу для релігійних інституцій, їх неза­лежність від світського контролю чи маніпуляції властей. Відповідно до цього документа неприпустимо примушува­ти чи спонукати будь-кого проти його власної волі відві­дувати або не відвідувати церкву, так само як сповідува­ти або не сповідувати певну релігію. Ніхто не може бути покараний за свою релігійну віру чи безвір'я, за відвіду­вання чи невідвідування церкви. Ні федеральний уряд, ні власті штатів, ні місцева влада не можуть також ви­значати мету діяльності церкви, призначати її керівни­ків або вказувати, як тій належить вести свої справи. По­дібну, законодавчо закріплену, свободу віри чи невір'я мають і громадяни Франції, Туреччини, України та ін­ших країн;

6) поєднання моделі державної церкви і моделі пов­ного відокремлення церкви і держави — модель держа­вно-церковних відносин, яка передбачає збереження пе­вних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков.

Приклад — сучасна Німеччина, де, хоча і проголоше­но нейтральність і толерантність держави до різних кон­фесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій — залежно від кількості їх прихи­льників. Якщо прибічників певної конфесії більше одно­го відсотка від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується

15 конфесій із спеціальним статусом. Подібні державно-церковні відносини склалися в Японії, Австрії, Перу та ін­ших країнах світу.

Держава — гарант свободи совісті. В реалізації прин­ципу свободи совісті як свободи самовизначення, свободи вибору особистістю світоглядних орієнтирів державі на­лежить винятково важлива роль. Однак щоб виконувати покладені на неї функції, держава має відповідати таким вимогам:

1) вона повинна бути світською, що має закріплюватися конституцією. Це не означає впровадження чи підтримки атеїстичної ідеології або зацікавленості в ній. Світський характер держави є лише свідченням її нейтральності, об'єк­тивності стосовно будь-яких різновидів віри — як релігій­них, так і нерелігійних;

2) керуючись загальнолюдськими цінностями, вона зобов'язана чітко окреслити у чинному законодавстві межі свого втручання у сповідування громадянами будь-якої ві­ри, у діяльність релігійних та атеїстичних інституцій. Во­на не повинна надавати матеріальну підтримку або в інших формах активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних чи нерелігійних атеїстичних організацій. Заан-гажоване ставлення держави до певних світоглядних пара­дигм (наприклад, вивчення у державних навчальних закла­дах деяких богословських чи атеїстичних дисциплін) буде порушенням конституційних засад, перетворюватиме їх на соціальну функцію, заважатиме гармонуванню відносин но­сіїв різних світоглядів;

3) позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмеженою обліково-реєстраційною функцією на основі заявницького принципу та нейтральним арбітруван-ням у випадках виникнення міжцерковних суперечок, кон­фліктів із майнових чи інших нетеологічних питань — за умови звернення релігійних організацій до державних уста­нов за відповідною послугою;

4) мають бути законодавчо визначені межі фізичної по­ведінки (аж ніяк не думок та віри), за які не можуть вихо­дити прихильники певних світоглядних орієнтирів, конфе­сій, атеїстичних організацій — відповідно до міжнародних стандартів цих меж.

У сучасному світі чітко окреслена тенденція утверджен­ня демократичних, гумуністичних засад у державно-цер­ковних відносинах.

Міжнародні правові гарантії свободи совісті

Як одна з фундаментальних загальнолюдських ціннос­тей свобода совісті є основою розвитку гуманістичного, де­мократичного суспільства. Тому право свободи совісті ви­знано нині всім цивілізованим людством і закріплене між­народними актами з прав людини.

Загальна декларація прав людини. Стаття 18 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамбле­єю ООН 10 грудня 1948 року, проголошує, що кожна люди­на має право на свободу думки, совісті й релігії. Це право пе­редбачає свободу змінювати свою релігію чи переконання — як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно. Стаття 19 цього документа додає, що кожен має право до­тримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержу­вати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засоба­ми незалежно від державних кордонів. Стаття 29 застері­гає, що при реалізації своїх прав і свобод кожна людина може зважати лише на ті обмеження, які встановлено за­коном з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог мо­ралі, громадського порядку й загального добробуту в демо­кратичному суспільстві.

Європейська конвенція з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права). Цей документ, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, підтвердив право кожної людини на свободу думки, совісті та релігії, підкресливши, що воно вклю­чає свободу мати чи приймати релігію або переконання на власний розсуд і свободу сповідувати свою релігію і пе­реконання як одноосібно, так і спільно з іншими, прилюд­но чи приватно.

Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (прийнятий ЗО липня — 1 серпня 1975 року), Па­ризька хартія для нової Європи (підписана 21 листопада 1990 року). Ці документи також проголошують право ко­жної людини на свободу думки, совісті, релігії. Спільним для них є визначення свободи релігії як свободи прийма­ти і змінювати за власним бажанням релігію будь-якого напряму та свободу сповідувати свою релігію одноосібно чи спільно з іншими, виконувати релігійні обряди. Сво­бода переконань — це право кожної людини мати будь які переконання і вільно їх виражати. Тож свобода совіє ті — це і свобода релігії, і свобода нерелігійних переко­нань.

Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань. Проголо­шена вона Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року.

Визначає дискримінацію на ґрунті релігії чи переко­нань як будь-які розрізнення, винятки, обмеження або пе­реваги, базовані на релігії або переконаннях (стаття 2), як образу гідності людської особистості, заперечення принци­пів Статуту ООН і засуджує як перешкоду для дружніх та мирних відносин між державами (стаття 3). Декларація за­кликає всі країни вживати ефективних заходів для запобі­гання і ліквідації дискримінації на ґрунті релігії і переко­нань та сприяти реалізації прав людини і основних свобод в усіх сферах громадського, економічного, політичного, соці­ального, культурного життя (стаття 4).

Відповідно до статті 1 цього документа право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає, зокрема, свободу:

1) відправляти культи чи брати участь у релігійних зі­браннях і мати місця для цієї мети;

2) створювати і утримувати відповідні благодійні або гу­манітарні установи;

3) виробляти, набувати та використовувати у відповід­ному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов'язані з ре­лігійними обрядами або звичаями чи переконаннями;

4) писати, випускати та розповсюджувати відповідні пу­блікації;

5) вести викладання з питань релігії або переконань у місцях, що підходять для цієї мети;

6) клопотатися про отримання й отримувати від певних осіб та організацій добровільні фінансові та інші пожертви;

7) готувати, призначати, обирати чи призначати за пра­вом успадкування керівників відповідно до потреб та норм певної релігії або переконань;

8) дотримуватися днів відпочинку та відзначати свята і відправляти обряди згідно з приписами релігії чи пере­конань;

9) встановлювати і підтримувати зв'язки з певними осо­бами та громадами у сфері релігій чи переконань на націо­нальному та міжнаціональному рівнях.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представни­ків держав — учасниць Наради з безпеки і співробітницт­ва в Європі (ухвалений 19 січня 1989 року). Згідно з цим правовим актом країни, що його підписали, зобов'язують ся вживати ефективних заходів для запобігання та ліквіда­ції дискримінації осіб або об'єднань на ґрунті релігії чи пе­реконань, забезпечувати реальну рівність між віруючими і невіруючими. При цьому відповідно до міжнародного пра­ва свобода релігії чи переконань підлягає лише обмежен­ням, які встановлено законом і необхідні для охорони гро­мадської безпеки, порядку, здоров'я і моралі, як і основ­них прав і свобод інших осіб.

Рекомендації щодо релігії та демократії Парламент­ської асамблеї Ради Європи. Ухвалено ці рекомендації 27 січня 1999 року. У них підкреслюється, що демократія і релігія необов'язково є несумісними. Навпаки, демокра­тія довела, що вона створює найкращі умови для свободи совісті, віровиявлення та релігійного плюралізму. У цьо­му сенсі релігія, з огляду на її моральні та етичні зобов'я­зання, на цінності, які вона підтримує, її критичний під­хід та культурні вияви, може бути дійовим партнером де­мократичного суспільства. Демократичні держави, секулярні чи пов'язані з релігією, повинні давати змогу всім релігіям, що чітко дотримуються вимог, установле­них Європейською конвенцією з прав людини, розвива­тися в однакових умовах, а також знаходити своє місце в суспільстві. Проблеми у державно-церковних відносинах виникають тоді, коли влада намагається використовува­ти релігію у власних інтересах або коли релігійні органі­зації вдаються до зловживань стосовно держави з корис­ливих міркувань. Багато конфліктів виникає і внаслідок обопільного неуцтва, що призводить до формування сте­реотипів і, врешті-решт, відторгнення. У демократичній системі політики мають запобігати тому, щоб уся повнота релігій асоціювалася, наприклад, з акціями фанатичних релігійних меншостей. Релігійний екстремізм, що заохо­чує нетерпимість, упередженість або насильство, є симп­томом неблагополучного суспільства. Він загрожує демо­кратії, оскільки наражає на небезпеку громадянський устрій. Однак боротися з ним слід тими засобами, які не суперечать чинному законодавству. До того ж, зважаючи на те, що екстремізм є виявом недуги суспільства, його мо­жна подолати лише за умови, що власті переймуться роз­в'язанням загальних соціальних проблем. Тому Асамблея Ради Європи запропонувала урядам країн-членів:

1) гарантувати свободу совісті та релігійних виявів у рамках умов, визначених Європейською конвенцією з праи людини, для всіх громадян, зокрема:

— зберігати релігійний плюралізм, даючи змогу всім ре­лігіям розвиватися у рівних умовах;

— сприяти згідно зі статтею 9 Європейської конвенції прав людини дотриманню релігійних обрядів та звичаїв, на­приклад стосовно одруження, вбрання, свят (з можливістю звільнення від роботи та військової служби);

— викривати будь-які спроби розпалювання внутрішніх та міжрелігійних конфліктів для досягнення вузькопартій-них цілей;

— гарантувати свободу й рівні права на освіту для всіх громадян незалежно від їх релігійних переконань, звичаїв і обрядів;

— забезпечувати справедливий і рівний доступ до гро­мадських засобів масової інформації для всіх релігій;

2) сприяти розвиткові знань про релігію, зокрема:

— у межах етичної та суспільно-демократичної освіти навчати тому, що релігії є зібранням цінностей, розрізняти які молодь повинна вміти;

— сприяти викладанню в школах порівняльної історії різних релігій, наголошуючи на подібності деяких їхніх цін­ностей та розмаїтті звичаїв, традицій, свят тощо;

— заохочувати до вивчення історії та філософії релігій і дослідження цих предметів в університетах паралельно з геологічними студіями;

— співпрацювати з релігійними навчальними установа­ми для введення в їх програми або акцентування в їхніх кур­сах аспектів, що стосуються прав людини, історії, філосо­фії та науки;

— уникати, якщо йдеться про дітей, будь-яких конфлік­тів між здійснюваним державою навчанням релігії та релі­гійною вірою сімей, поважаючи їхній вільний вибір у цьому дуже делікатному питанні;

3) сприяти покращенню відносин між релігіями, зокрема:

— залучати до регулярнішого діалогу релігійних і гу­маністичних лідерів для обговорення головних проблем, які постають перед суспільством, що сприятиме врахуванню культурних та релігійних поглядів населення перед прий­няттям політичних рішень;

— забезпечувати можливості для комунікації між пред­ставниками різних релігій;

— сприяти регулярному діалогу між теологами, істори­ками, філософами, а також представниками інших галузей знання;

— розширювати і зміцнювати партнерські відносини між релігійними общинами і організаціями, зокрема з тими, соціальні та етичні традиції яких коріняться в соціаль­ній, благодійницькій, місіонерській, культурній та освіт­ній сферах життя місцевих мешканців;

4) сприяти культурним і соціальним виявам релігій, зо­крема:

— забезпечувати рівні умови для утримання, збере­ження культових споруд, іншого майна всіх релігій як не­від'ємної частини національної і загальноєвропейської спадщини;

— сприяти тому, щоб порожні релігійні споруди надалі використовувались у такій спосіб, який би враховував їх оригінальне призначення;

— зберігати культурні традиції та різні релігійні свята;

— заохочувати соціальну й добродійницьку працю ре­лігійних громад та організацій.

Отже, демократичне суспільство мусить робити більше, ніж просто поважати релігії. Воно має створити такі умо­ви, щоб людям було легко сповідувати свою віру — настіль­ки, наскільки це можливо. Адже релігія є частиною куль­тури. Проте демократія не повинна допускати порушення людської гідності та прав людини в ім'я віри. Будь-які по­сягання на громадський порядок і демократію у таких ви­падках повинні каратися. Релігійна практика обов'язково мусить узгоджуватися із нормативно-правовими актами, що захищають права людини.

Правове забезпечення свободи совісті в Україні

Свобода совісті в Україні забезпечена необхідною нормативною базою, а розуміння її важливості формувалося упродовж тривалого часу.

Державно-церковні відносини в історії України. Харак тер та особливості державно-церковних відносин в Україні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних взаємин. Із певною долею схематизму в історії цих відносин можна виокремити п'ять періодів:

1) києворуський (княжий). Визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства її становленню церковної системи, наділення церкви широ кою правовою юрисдикцією й передачею їй частини держав них функцій;

2) козацький. Йому була притаманна не лише тіснг співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, на­казів, християнських норм співжиття, а й визнання все-січового статусу церкви як монопольної духовно-культур­ної інституції та її військовий захист і матеріальна під­тримка;

3) синодальний. Він хоплює період існування право­славної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.); характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-ве­ликоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релігій і націй;

4) радянський. Цей період тривав понад 70 років і пе­редбачав перебування православної церкви України на пра­вах екзархату у складі тієї ж Московської патріархії. Для нього були характерні формальне проголошення закону про свободу совісті; відокремлення церкви від держави і шко­ли від церкви; декларування права сповідувати чи не спо­відувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправ­ді ж протягом цих десятиліть були і репресії проти духо­венства та церковного активу, і плюндрування священних реліквій, і нищення пам'яток сакральної культури, і глум-ління над почуттями віруючих, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастирської власності тощо;

5) сучасний. Почався він відразу ж після здобуття не­залежності. Українська держава взяла курс на реальне за­безпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх грома­дян та законодавчо зобов'язалася подолати негативні нас­лідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков та віруючих. Наша країна сумлінно виконує свої зобов'я­зання, що отримало позитивну оцінку в світі.

Сучасний український період державно-церковних від­носин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 року, зі змінами і доповненнями, вне­сеними Законами України від 19 лютого і 23 квітня 1992 ро­ку, 5 травня і 23 грудня 1993 року, 22 грудня 1995 року та під 17 грудня 1996 року. Закон України щодо церкви, релі­гійних організацій прийнято вперше в історії України.

Конституція України про свободу совісті і свободу ре­лігії. Основний Закон нашої держави (стаття 35) проголо­шує, що у сфері релігійного життя:

— Україна є світською державою: церква відокремлена від держави, а школа — від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільний вибір у ставленні до релігії. Усі релігійні організації в Україні мають рівні права;

— кожна людина має право вірити у Бога у прийнятний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не прини­жує гідність українського народу та віруючих інших націо­нальностей, не є викликом гуманності, не шкодить здоров'ю людей, соціальній стабільності та безпеці держави;

— усі міжконфесійні та внутріцерковні справи вирішу­ються віруючими без втручання держави та нерелігійних

організацій;

— церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма

громадянами;

— усі віруючі рівні перед законом і мають однакове пра­во на його захист.

Українська держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, захищає їх права та законні інтереси, сприяє налагодженню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціми.

Визнаючи, що свобода совісті є одним із основних прав демократичного суспільства, яка встановлюється і захища­ється конституційним відокремленням церкви від держа­ви, Українська держава зобов'язується робити практичні кроки в розвитку конституційних та законних принципів свободи совісті, які повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 18, 19, 26 і 29 Загальної декларації прав людини та відповідають вимогам статті 9 Європейської конвенції :і

прав людини.

Гарантуючи рівність церков перед законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не мо же претендувати на домінуючу роль у суспільстві та ста­тус державної, а загальнонаціональні інтереси мають ви­щість над інтересами будь-якої релігійної організації. Основний Закон наголошує на тому, що правові принципи і процедури є надійним механізмом захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення

конфліктних ситуацій. Україна продовжує вживати зако­нодавчих, адміністративних та інших заходів для усунен­ня проблем, які дісталися у спадок від минулого, запобі­гати на своїй території будь-якій дискримінації за релігій­ною ознакою.

Конституція України, інші правові акти, що розвива­ють її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви — у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов'язується у відносинах з релі­гійними організаціями діяти у цивільно-правовому просто­рі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, верхо­венства закону, норм міжнародного права та зобов'язань держави з цього права. Україна має і далі розвивати держав­но-церковні відносини. При цьому:

— кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віроспові­дні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров'ю лю­дей, національній і соціальній стабільності держави;

— органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися правочинністю виникнення або створення пев­ної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні пра­вові критерії;

— кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території України;

— влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

Конституція нашої держави встановлює не лише пра­ва, а і обов'язки перед державою. Одним із них є захист Вітчизни, виконання загального військового обов'язку. І Гроходження строкової військової служби може замінюва­тись альтернативною (невійськовою) службою, правові ос­нови якої визначає Закон України «Про альтернативну (не­військову) службу». Альтернативна служба є державною службою поза Збройними силами України чи іншими війсь­ковими формуваннями. Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають (за наявності релігійних переконань) ті громадяни України, які належать до діючих (згідно з чин­ним законодавством) релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Зброй­них силах.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні орга­нізації». Цей документ деталізує положення Конституції щодо свободи совісті, свободи церкви тощо. Згідно із Зако­ном (стаття 3) свобода совісті — це гарантована державою (йдеться не лише про правові та юридичні, а й про економіч­ні, соціальні, політичні, організаційні гарантії тощо) можли­вість людини вільно і незалежно визначати своє особисте ставлення до релігії й виконувати пов'язані з ним дії, до­тримуючись встановленого правопорядку. Право на свобо­ду совісті означає право:

— мати свою релігію або переконання;

— приймати (іншу) релігію або переконання;

— змінювати релігію або переконання;

— одноосібно або разом з іншими людьми сповідувати свою релігію;

— не сповідувати ніякої релігії;

— відкрито виражати і вільно поширювати релігійні пе­реконання, свою віру;

— відкрито виражати і вільно поширювати свої нере-лігійні (атеїстичні) переконання;

— батьків або осіб, які їх замінюють, виховувати своїх ді­тей відповідно до власних переконань і ставлення до релігії;

— на таємницю сповіді.

Ці права, у свою чергу, забезпечуються:

— рівністю громадян перед законом, їх рівноправністю в усіх галузях економічного, соціального, політичного, культурного життя незалежно від ставлення до релігії;

— особистими й колективними правами, пов'язаними зі сповіданням чи несповіданням релігії;

— правом на придбання і використання релігійної літе ратури мовою на власний вибір, а також предметів релігій його призначення;

— правом на вставновлення зв'язків, у тому числі іі міжнародних особистих контактів, пов'язаних із віроспо віданням;

— правом на паломництво;

— правом на здобуття духовної освіти;

— вільним доступом до різних видів і рівнів освіти не залежно від ставлення до релігії;

— правом на об'єднання в релігійні громади;

— правом на побудову церкви за власною ієрархічною та інституційною структурою тощо.

Важливою правовою гарантією є заборона встановлення обов'язкових переконань і світогляду. Закон забороняє буді. який, до будь-кого і в будь-якій формі примус, насильство

при визначенні особою свого ставлення до релігії, при відмо­ві від сповідування релігії, при участі або неучасті в богослу­жіннях, обрядах і церемоніях, до вивчення релігії тощо.

Водночас зазначається, що свобода сповідання релігії або переконань може бути обмежена тільки законом і тіль­ки з мотивів, які передбачені законодавством та відпо­відають міжнародним зобов'язанням України, зокрема Європейською конвенцією з прав людини та іншими документами. Мова йде про обмеження культової, про­повідницької чи іншої релігійної діяльності, а не про за­борону певної релігії, релігійної течії, напряму тощо. Так, не дозволяється будь-яке примушування в питаннях релігії, розпалювання пов'язаних із релігією ворожнечі, ненависті, а також ображання почуттів громадян на релі­гійному ґрунті. Релігійній організації забороняється втручатися в діяльність іншої релігійної організації, не підпорядкованій їй за статутом, у будь-якій формі пропо­відувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих чи віру­ючих інших віросповідань. Порушенням Закону є також виховання у дітей і дорослих нетерпимості та неповаги до громадян інших віросповідань та до громадян, що не спо­відують релігії.

Сповідування громадами України будь-якої релігії або несповідування ніякої не надає їм переваг і не спричиняє обмежень в їхніх правах і обов'язках (стаття 4). Незалеж­но від ставлення до релігії й віросповідної приналежності громадяни України є рівними перед законом і мають од­накову відповідальність за порушення закону. На засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх ставлення до релігії чиниться правосуддя в адмініст­ративних, цивільних та кримінальних справах. Забороня­ється також вказувати в офіційних документах відношення я громадянина до релігії та релігійних організацій. Надання переваг та обмеження прав громадян у зв'язку з цим, а також розпалювання на релігійному ґрунті ворожнечі й не­нависті, ображання почуттів громадян тягнуть за собою від­повідальність згідно з Кримінальним кодексом України.

У статті 5 Закону йдеться про повну незалежність України у визначенні й здійсненні своєї державної політики щодо релігії та церкви, яка будується на конституційних га­рантіях невтручання держави у здійснювану релігійними організаціями в межах закону діяльність, а також невтру­чання церкви (релігійних організацій) у діяльність законодавчої та виконавчої влади. Україна провадить свою полі­тику стосовно релігії та церкви на засадах:

— громадянської злагоди і співробітництва людей не­залежно від їх ставлення до релігії;

— створення сприятливих умов для розвитку суспіль­ної моралі і гуманізму;

— взаємної релігійної та світоглядної терпимості і по­ваги між віруючими та невіруючими, їх об'єднаннями, між віруючими різних віросповідань;

— визнання традицій, внутрішніх настанов релігійних організацій;

— відмови від матеріально-фінансової підтримки будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії;

— подолання негативних наслідків державної політи­ки минулого щодо релігії та церкви;

— створення умов для участі релігійних організацій у громадському житті, використання ними засобів масової інформації;

— повернення релігійним організаціям культових бу­дівель і майна;

— підтримки релігійних організацій у виконанні ними своїх статутних завдань тощо.

На органи державної виконавчої влади Законом покла­даються такі обов'язки:

— реєстрація статутів (положень) релігійних організа­цій, внаслідок чого їм надається статус юридичних осіб (стаття 14);

— передавання в користування або повернення у влас­ність релігійних організацій культових будівель і майна (стаття 17);

— створення необхідних умов для діяльності заснова­них релігійними організаціями підприємств та добродійних закладів (стаття 19);

— підтримка релігійних організацій при будівництві, ремонті та реставрації ними культових та інших споруд (стаття 19);

— забезпечення проведення за межами культових споруд богослужінь, обрядів, церемоній та процесій (стат­тя 21);

— створення умов для видавничої діяльності релігій­них організацій, заснування ними підприємств для друку­вання богослужбової літератури та виготовлення предме тів культового призначення (стаття 22);

— підтримка та створення умов для добродійної та культурно-освітньої діяльності релігійних організацій (стаття 23);

— створення умов для міжнародних контактів, палом­ництва, участі віруючих та релігійних організацій у між­народних релігійних заходах (стаття 24);

— забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації (стаття 29).

Принцип свободи совісті передбачає також відокремлен­ня школи від церкви (релігійних організацій), про що йдеть­ся у статті 6 Закону. Відокремлення школи від церкви (релі­гійних організацій), світський характер державної системи освіти означає, що весь навчально-виховний процес у ній вільний від втручання релігійних організацій. Громадяни України, здобуваючи освіту на всіх рівнях, мають однакові права незалежно від їх світогляду, переконань, віросповідання.

Релігійне виховання громадян не є обов'язком держа­ви. Проте у навчально-виховному процесі допускаються елементи релігійної освіти учнів та студентів. Відповідно до рішень педагогічних рад навчально-виховних закладів священнослужителі можуть брати участь у навчально-ви­ховному процесі, створенні та керівництві учнівськими і студентськими гуртками, іншими об'єднаннями за інтере­сами, сприяти інтелектуальному, культурному, морально­му розвитку учнів та студентів, надавати консультативну допомогу вчителям та викладачам. Педагогічних працівни­ків заборонено дискримінувати через їх належність до ре­лігійних організацій.

У той же час навчатися релігії та здобувати релігійну освіту, як середню, так і вищу, громадяни України мають право у духовних та інших навчальних закладах, створе­них релігійними організаціями.

Норми розділу «Релігійні організації в Україні» встанов­люють права на колективне задоволення релігійних потреб громадян, створення для цього відповідних ієрархічних та інституційних структур — релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських то­вариств, духовних навчальних закладів, а також об'єднань зазначених релігійних організацій.

Статтею 7 Закону визначено, що заснування будь-якої ре­лігійної організації покликане створити необхідні умови для задоволення релігійних потреб віруючих. Це значить, що ві­руючі повинні мати не лише можливість колективно сповіду­вати свою віру під час богослужінь чи при виконанні релігій­них обрядів, а й змогу за допомогою своїх організацій реалі­зовувати настанови своєї релігії (віри) у повсякденному житті, вільно, але толерантно, їх пропагувати та поширювати.

Такий принцип утворення релігійних організацій від­повідає і вимогам міжнародного права. Так, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — уча­сниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1989) вказує, що визнання права людини на вільний вибір релігії і переконань означає, зокрема, право віруючих колектив­но сповідувати свою релігію та об'єднуватися для цього у церкви, інші ієрархічні та інституційні структури.

Релігійним організаціям згідно із Законом надається бе­зумовне право обирати, призначати та змінювати свій пер­сонал відповідно до власних настанов. Держава у кадрові питання релігійних організацій всіх рівнів не втручається. У випадку порушення церковними посадовими особами певних вимог чинного законодавства керівний церковний орган за поданням органу державної виконавчої влади пови­нен відреагувати відповідним чином. Це правило стосується також іноземних церковних діячів, які здійснюють релігій­ну діяльність в Україні.

Основною ланкою церковної структури виступає релі­гійна громада. Саме тут віруючі реалізують своє право на колективне сповідування віри, на вільний доступ до місць богослужінь та зібрань. Так, віруючі самі визначають ра­йон діяльності своєї громади. Релігійна громада заснову­ється, реорганізується чи припиняє свою діяльність від­повідно до власних рішень. Втручання ж у цю сферу дер­жавних або церковних органів не допускається. Держава також визнає право релігійної громади на вільний вибір її підпорядкування духовним центрам (як в Україні, так і за її межами), зміну цієї підлеглості, а також автономність, тобто діяльність без підпорядкування керівним церковним органам. Держава визнає і забезпечує релігійним грома­дам можливість створення чи реанімації їхніх ієрархічних структур.

Згідно із Законом релігійні громади отримали право юридичної особи. Це право на наявність у релігійних гро­мад відокремленого майна та коштів означає їх незалеж­ність у вирішенні своїх внутрішніх церковних та майнових питань (відповідно до вимог чинного законодавства і пра­вопорядку).

Право юридичної особи релігійна організація отримує через реєстрацію свого статуту (статті 12 —14); релігійна громада — у обласній державній адміністрації; а інші — Державним комітетом України у справах релігій. Цей ста­тут визначає правоздатність релігійної організації, яка ви­значається відповідно до мети її діяльності. У свою чергу,

її права, обов'язки, відповідальність мають узгоджувати­ся з Конституцією та чинним законодавством України.

У отриманні права юридичної особи релігійній органі­зації може бути відмовлено, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству (стаття 15).

Закон (стаття 16) передбачає і можливість припинення діяльності релігійної організації — у випадку їх реоргані­зації (поділу, злиття, приєднання) або ліквідації. Коли ре­лігійна організація, яка має статус юридичної особи, пору­шує вимоги чинного законодавства України, її діяльність припиняється за рішенням суду. Достатньою підставою для такого рішення можуть бути дії релігійної організації, які ґрунтуються суто на її внутрішніх настановах, що супере­чать чинному законодавству, та спрямовані на розпалюван­ня у будь-якій формі релігійної ворожнечі та ненависті до невіруючих і віруючих інших віросповідань; які принижу­ють національну гідність або ображають почуття громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями; пов'язані з примушуванням громадян до сповідування або до відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослу­жіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії. Серйозною підставою для такого рішення суду може слугу­вати і заподіяння шкоди здоров'ю громадян, статева роз­пуста, інші посягання на особу, на права та свободи грома­дян з приводу виконання релігійних обрядів та церемоній культу. Інші причини: систематичне порушення встанов­леного порядку проведення публічних богослужінь, релі­гійних обрядів, церемоній і процесій; спонукання громадян до невиконання ними своїх конституційних обов'язків чи до дій, які супроводжуються порушенням громадського по­рядку або посяганням на права і майно громадських, дер­жавних чи інших релігійних організацій.

Норми розділу «Майновий стан релігійних організа­цій» регулюють реалізацію майнових прав релігійних ор­ганізацій, їх виробничу і господарську діяльність. Так, стаття 17 Закону надає релігійним організаціям право ви­користовувати для своїх потреб будівлі й майно держав­них, громадських організацій і окремих громадян за умо­ви укладення з ними договорів користування та оренди — як це передбачено цивільним законодавством України.

Культові споруди та предмети культу, які перебува­ють у державній власності, передаються установами, на балансі яких воно знаходиться, у власність релігійних ор­ганізацій за договором безоплатного користування (як­що це можливо). Закон застерігає від самовільного захоплення культових будівель та привласнення культово­го майна.

Уперше в новітній історії релігійні організації отрима­ли право власності (стаття 18). Тобто вони можуть бути су­б'єктами права колективної власності, яке поширюється на культові будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, со­ціального, добродійного, культурно-просвітницького при­значення, житлові приміщення, транспортні засоби, грошо­ві кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Тут мова йде тільки про майно, яке придбане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. Належним їй майном релігійна організація само­стійно володіє, користується і розпоряджається як колек­тивний власник. Доходи релігійних організацій складають­ся з фінансових і майнових пожертвувань юридичних і фі­зичних осіб, із прибутків заснованих ними підприємств, із надходжень за проведення релігійних обрядів та церемоній культу тощо. Ці доходи не оподатковуються, оскільки ре­лігійні організації за своїми статутами не здійснюють ви­робничої та іншої комерційної діяльності, а тому не є плат­никами податку.

Оскільки релігійні організації утворюються задля задо­волення духовних потреб громадян у сповідуванні віри і по­ширенні свого віровчення і така їхня діяльність є безпри­бутковою, то для її забезпечення кожній релігійній органі­зації — юридичній особі — надається право засновувати виробничі підприємства та добродійні заклади (стаття 19). Вони організаційно підпорядковуються засновнику, але ді­ють за власними статутами, дотримуючись вимог чинного законодавства про підприємництво.

Норми розділу «Права релігійних організацій та грома­дян, пов'язані зі свободою віросповідання» гарантують вті­лення прав, пов'язаних зі свободою віросповідання, добродійництвом тощо, у практику церковного життя. Так, сво­бода віросповідання передбачає (стаття 21) право віруючих збиратись і утримувати для цього відповідні вільно доступні місця — місця богослужінь, релігійних зібрань, паломниц­тва тощо. Порядок та форми використання храмів, інших об'єктів церковного призначення визначаються внутріш­німи нормами релігійних організацій. Органи державної влади у ці питання не втручаються. Однак релігійні орга­нізації повинні дотримуватися при цьому таких вимог:

— до місць богослужінь, релігійних зібрань чи інших заходів має бути вільний доступ; організаційні ж зібрання об'єднання віруючих можуть проводити і в закритому режимі;

— при відправленні культу релігійна організація та її члени не повинні порушувати вимог чинного законодавст­ва і правопорядку.

Для благодійної, культурно-освітньої, іншої роботи, що має соціальне значення, релігійні організації можуть створювати відповідні підрозділи (стаття 23). Підрозділи можуть входити до складу релігійної організації як відді­ли, сектори тощо чи діяти при них як окремі формування. Товариства, братства та інші об'єднання віруючих грома­дян, створені при релігійних організаціях, можуть мати свої зареєстровані статути і діяти як юридичні особи на правах громадських організацій.

Стаття 24 Закону відображає міжнародні зобов'язан­ня України з питань міжнародних зв'язків та контактів між релігійними організаціями і віруючими. Ці зв'яз­ки і контакти можуть мати релігійний, гуманітарний, миротворчий, науково-прикладний або комерційний ха­рактер. За відповідними документами релігійні органі­зації, їх представники, окремі віруючі мають право ви­їжджати за кордон, придбавати, одержувати і везти із собою будь-які друковані матеріали релігійного змісту та предмети культу в межах здійснюваного релігійного заходу.

Нормами розділу «Трудова діяльність у релігійних ор­ганізаціях та на їх підприємствах» (статті 25—28) забез­печуються права громадян, які працюють у релігійних організаціях, гарантується їх соціальне забезпечення і со­ціальне страхування. На цих громадян повністю поширю-і ться дія законодавства про працю щодо трудових прав пра­цівника та його обов'язків перед роботодавцем. Це повною мірою стосується питань прийняття і звільнення з роботи; тривалості робочого часу; часу відпочинку; заробітної пла­ти; гарантій і компенсацій; оподаткування; трудової дис­ципліни; матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну релігійній організації; матеріальної від­повідальності релігійної організації за шкоду, заподіяну працівнику.

Закон не дозволяє дискримінації у трудових відносинах на ґрунті ставлення людини до релігії.

Нормами розділу «Державні органи та релігійні органі­зації» (статті 29—31) право забезпечувати державну полі­тику у справах релігій і церкви надано Державному комітету України у справах релігій та відділам у справах релі­гій обласних державних адміністрацій.

Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» створює правову основу взаємовідносин Української держави і церкви та стоїть на варті інтересів людини і суспільства.

Комплексний аналіз основних нормативних актів Української держави щодо її відносин із церквою дає змо­гу виокремити такі характерні ознаки сучасної моделі українських державно-церковних відносин:

— конституційне закріплення відокремлення церкви від держави і школи від церкви;

— невизнання державою жодної релігії як обов'язкової, невтручання держави в діяльність церков, релігійних ор­ганізацій, якщо вона не суперечить законодавству;

— захист державою прав і законних інтересів релігій­них організацій.

Ця модель узгоджується й відповідає основним міжна­родним документам — Загальній декларації прав люди­ни, Європейській конвенції з прав людини (Міжнародному пакту про громадянські та політичні права), Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримі­нації на підставі релігії чи переконань, іншим міжна­родним правовим актам, які підписала та ратифікувала Україна.

Висновки

• У філософсько-релігієзнавчому вимірі свобода совісті є внутріш­нім надбанням особи, сферою її суверенної приватної власності. Змісті поняття «свобода совісті» розкривається через поняття «духовний су­веренітет», «вибір», «воля».

• Поняття «свобода релігії» передбачає свободу вибору релігії, сво­боду відправлення релігійного культу, а також суспільно-політичні мож­ливості й правові гарантії вільного релігійного самовизначення особи й вільного функціонування релігійних інституцій. Свобода релігії забезпечується також «свободою віросповідання», «свободою церкви», «свободою в релігії», «релігійноютолерантністю».

• Духовне самовизначення конкретної особи повноціннелишетоді, коли воно не спричинене зовнішніми силовими спонукальними діями, тобто коли воно підвладне лише поклику совісті.

• Публічний вияв сободи совісті передбачає: право особи на сво боду мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; рівність усіх релігій та їх прихиль ників, а також невіруючих перед законом; можливість індивідуально

або разом з іншими, публічно чи приватно сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах; право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань; невтручання держави у справи церкви, а церкви — у справи держави.

• В історії взаємовідносин держави і церкви виокремлюють шість моделей —теократія; цезаропапізм; державна церква; відокремлен­ня церкви від держави; відокремлення церкви і держави; поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави.

• Право на свободу совісті визнано нині всім цивілізованим люд­ством і закріплено в таких фундаментальних міжнародних актах, як За­гальна декларація прав людини, Європейська конвенція з прав люди­ни, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискриміна­ції на підставі релігії чи переконань, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки та спів­робітництва в Європі тощо.

• Сучасна українська модель державно-церковних відносин є ви­важеною та послідовно демократичною. Вона відображає правове за­безпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і повною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими ак­тами, учасником яких є Україна.

Теми рефератів

1. Воля Божа і свобода людини: гармонія і суперечність.

2. Юридичний захист майнових прав релігійних об'єднань в Україні.

3. Право людини на свободу віросповідання та його державне забезпечення.

4. Проблеми православ'я в сучасній Україні.

5. Євангельські основи свободи віросповідання.

6. Церква і держава в Україні: історична спадщина.

7. Християнство і демократія в глобальному контексті.

8. Права людини і біблійна правова думка.

9. Католицизм і демократія: конфлікти та співпраця.

10. Ісламське підґрунтя релігійних прав людини.

11. Богословське тлумачення прав людини.

Запитання. Завдання

1. Поясніть, чому витоки свободи совісті лежать в акті самовизна­чення людини.

2. Які поняття повніше розкривають поняття «свобода релігії»? Чому?

3. Чому поняття «свобода совісті» є ширшим, аніж поняття «свобо­да релігії»?

4. У чому особливість релігійної толерантності?

XIII. заохочувати створення спеціальних міжконфесійних центрів, об­мінів виставками і ярмарками, темою яких є культурна спадщина, шеде­врами релігійного мистецтва і книгами, допомагати кращому озна­йомленню народів з різними релігійними європейськими культурами;

XIV. сприяти програмам обмінів з метою якнайширшого озна­йомлення студентів, дослідників і митців із етичними, моральними і культурними цінностями європейських релігій;

XV. заохочувати культурний туризм у Європі і поширення зв'язків із сусідніми країнами заради розвитку наявних перспектив і відкриття нових можливостей культурних комунікацій;

XVI. забезпечувати публічні бібліотеки інформацією, яка б розкри­вала культурні досягнення та розповідала про вірування в різних релі­гійних традиціях;

XVII. сприяти науковим дослідженням стосовно спільності коріння різних європейських культур, спрямованим на краще розуміння їх вза-ємопов'язання і взаємодоповнення.

Короткий термінологічний словник

Абат(сирійськ. abba — батько) — настоятель монастиря в католиць­кій церкві.

Абсолют (лат. absolutus — безумовний, повний, необмежений, до­сконалий)— нічим і ніким не зумовлена, самосутня, самодіяльна, вічна і нескінченна, повністю вільна і досконала духовна сутність, яка є джере­лом і першоосновою світу. Християнство ознаками Абсолюту наділяє Бога.

Авеста — священна книга зороастризму.

Автокефалія (грец. autos — сам \kephale — голова) — повне само­врядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков.

Агіографія (грец. hagios — святий \grapho — пишу) — різновид цер­ковної літератури; життєписи (житія) святих.

Агностицизм (грец. agnostos — незнаний) — філософське вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, істи­ни, абсолютизуючи відносний характер людського пізнання.

Адам (староєвр., досл. — земля) — за Біблією — перша людина, створена Богом із пороху земного за його образом і подобою на шостий деньтворіння.

Адвентизм (лат. adventus— пришестя) — течія пізнього протестанти­зму, яка виникла в 30-х роках XIX ст. у США шляхом відокремлення від баптизму. Його засновник — Вільям Міллер (1782—1849).

Азан — за клик до молитви в ісламі.

Аксіологія (грец. ax/'os—цінний, або ах/а — цінність, і logos — вчення) — вчення про ціннісне ставлення людини до світу (релігійне, етичне, естетичне).

Алілуйя (староєвр. халлелу — хваліть, ях — Ягве) — хвалебний при­спів у християнському богослужінні.

Аллах (араб, альїлах — божество, Бог) — ім'я Бога в ісламі.

Алтар — місце в храмі для символічнихжертвоприношень.

Амінь (грец. і лат. атєп, давньоєвр. — хай буде істинно) — слово, що вживається наприкінці християнських молитов, священнихтекстів тощо.

Амулет (араб, hamula — носити) — предмет, який за допомогою уяви наділяється надприродною силою, здатністю захищати, оберігати його власника від усіляких нещасть і приносити вдачу.

Аналіз (грец. analysis — розклад, розчленування) — метод пізнання, який полягає в уявному (мисленому) розчленуванні цілого на частини з метою його детального вивчення.

Анафема (грец. anathema — прокляття) — у християнстві — проклят­тя від імені Бога, найвища кара для віруючого.

Ангели (грец. angelos — вісник) — згідно з віровченнями іудаїзму, християнства та ісламу — створені Богом безтілесні надприродні істоти, що повідомляють людям волю Всевишнього.

Аніматизм (лат. animatus — живий) — віра в єдину безособову силу, що керує явищами природи та впливає на життя людей.

Анімізм (лат. апіта — душа або animus — дух) — віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в люди­ну, тварину, рослину (тобто у щось живе) чи полишати їх.

Антихрист — супротивник ІсусаХриста, беззаконник, який мусить з'явитися перед другим пришестям Христа і протидіяти Месії; прагнутиме знищити християнство, але сам буде знищений Христом-переможцем.

Антропоморфізм (грец. antropos — людина, morphe — вид, форма) — надання предметам і явищам природи, міфічним істотам людських рис.

Антропософія (грец. antropos — людина і sophia — мудрість) — релі­гійно-містичне вчення, яке на місце Бога ставить людину.

Апокрифи (грец. apokhphos — таємний, секретний) — релігійні тво­ри, які офіційно не визнані священиками, а відтак не є канонічними.

Апостоли (грец. apostolus — посланець) — у християнстві — група учнів, обрана Ісусом Христом для поширення його ідей.

Аріанство — течія в християнстві IV—VI ст., в основі якої було вчення Александрійського пресвітера Арія про нерівність Сина Божого з Богом-Отцем, яке суперечило встановленому на Вселенських соборах у Нікеї (325); і Константинополі (381) церковному догмату проєдиносутність Бога-ОтцяіЙогоСина.

Архат(санкср.,досл. — достойний, гідний, праведник) — істота, яка досягла звільнення (нірвани) від ланцюга перероджень (сансари).

Архетипи (грец. агпе — початок, походження і typos — відбиток, фор­ма)— вроджені праобрази, першоознаки, що складають зміст колектив­ного несвідомого (К.-Г. Юнг) та можуть відкриватися людині усні, містич­ному прозрінні, міфі, релігійній уяві тощо.

Архієпископ (грец. а/ті/ — старший, episkopos — наглядач) — стар­ший єпископ, один із найвищихтитулів у християнській церкві, середній між митрополитом і єпископом.

Архієрей (грец. arhiereus — старший священик) — у православ'ї — загальна назва вищих церковних ієрархів (єпископів, архієпископів, ми­трополитів, патріарха) з числа чернецького (чорного) духовенства.

Аскетизм (грец. asketes — добре навчений) — моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ.

Астральні культи (грец. astron — зірка) — релігійні дії, пов'язані з обожненням небесних тіл.

Атеїзм (грец. а — не і teos — Бог) — форма вияву таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного.

Атман — одне з базових понять індуїзму, яке позначає суб'єктивну духовну першооснову сущого (індивідуальна душа).

Атрибут (лат. attributum —додане) — невід'ємна властивість пред­мета чи явища. Наприклад, за Р. Декартом, атрибутом матерії є протяж­ність, а душі — мислення.

Ахімса — заповідь ненасилля в індуїзмі.

Ашрами — стадії духовного розвитку в індуїзмі: брахмачар'я (уче­ництво з додержанням безшлюбності), грихастха (сімейне життя), ванап-растха (відхід від мирського життя), санньяса (повне відречення), що фор­муються на основі Закону Карми.

Аят—віршуКорані.

Баптизм (грец. baptizo — занурювати, хрестити у воді) — протестантсь­кий напрям, що виник на початку XVII ст. в Англії. Першим баптистом вва­жається Джон Сміт (1554—1612). Членами баптистських общин є при­близно 35 млн осіб зі 122 країн світу.

Берегині — поліморфні образи добрих духів у давніх східнослов'янсь­ких віруваннях.

Біблія (грец. biblia — книга) — священна книга християнства та іуда­їзму (Старий Завіт). Має дві частини — Старий Завіт (50 книг) і Новий Завіт(27 книг). Складалася протягом І тис. до н. є. та II—III ст. н. є. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів.

Благодать — термін християнського богослов'я, що позначає дію Бога в людині як дар.

Брахман — у вченні індуїзму— найвищий дух, верховний бог, все­ленська душа, об'єктивна сторона буття Бога.

Брахма — в індуїзмі — бог-творець Всесвіту, одна з властивостей Брахмана.

Бог— першооснова реальності, верховна надприродна сутність, яка обдарована вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу і причиною всього, що в ньому відбувається. Передбачає неосяжну віру і виступає як об'єкт культу.

Богослужіння — сукупність дій, обрядів, церемоній, пов'язаних із си­стемою релігійних уявлень, що відтворюють певний аспект віровчення.

Бодхисатва (санскр., досл. — той, хто прагне просвітлення) — люди­на чи інша істота, яка прийняла рішення вийти з кола сансари і стати Буддою.

Будда (санскр. будх — пробуджуватися; просвітлений, пробудже­ний) — 1) Сіддхартха Гаутама, який є засновником і основоположником буддійської релігії; 2) антропоморфний символ, який втілює в собі ідеал межі духовного розвитку; 3) людина, що досягла найвищого ступеня ду­ховного розвитку.

Буддизм — найдавніша світова релігія, яка виникла в VI—Vct. до н. є. в Індії і набула поширення в Південно-Східній, Центральній Азії та на Да­лекому Сході.

Буття з Богом — внутрішнє саморозкриття людини стосовно Бога через акт прозріння.

Ватикан — держава-місто, що виникла внаслідок підписання 11 лю­того 1929 р. угоди між Піємхі і урядом Італії; центр Римської католицької церкви, офіційна резиденція (з 1870) пап і Римської курії. Має всі держав­ні атрибути, зокрема дипломатичні відносини з понад 100 країнами світу. Площа — 44 гектари.

Варни — один із чотирьох станів каст в індуїзмі: брахмани (жерці), кшатрії (воїни, адміністратори), вайшиї (землероби, ремісники, торговці), шудри (слуги).

Веданта — релігійно-філософське вчення, яке вбачає головну мету в досягненні істинного знання, що дає усвідомлення відмінностей міжвічним і невічним буттям; передбачає відмову від будь-якої матеріальної відплати; закликає до опанування шістьма засобами (чеснотами); спокій духу, по­міркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра.

Веди — священні книги індуїзму, зміст яких складають сферу сакрального міфологічного знання. Охоплюють чотири збірники: «Ріг— Веда», «Яджур— Веда», «Сала—Веда», «Атгарва—Веда».

Ведизм — релігійнеутворення стародавньої Індії доби Вед, визна­чальною ознакою якого є міфологічна свідомість патріархального типу з визнанням культу багатьох богів (Агні,Індра,Сур'я, Варуна.Сомата ін.), що уособлюють сили та явища природи (вогонь, земля, блискавка, небо, місяць).

Вибір — складний внутрішній вольовий процес, у якому надається перевага одній альтернативі при відмові від іншої.

Видуй — сповідь, самовизнання гріховних дій, каяття та обіцянки більше не грішити в індуїзмі.

Відчуття — відображення певних властивостей предметів і явищ(ко-льору, звуку, запаху, твердості тощо) внаслідок їх безпосереднього впли­ву на органи відчуття людини.

Вільнодумство — ідейно-духовна течія, що визнає право людини на свободу мислення, вільне пізнання сутності світу, критичне ставлення до усталених поглядів і переконань.

Вінчання — релігійна церемонія шлюбу в християн, яка відбувається, як правило,тільки вхрамі.

Віра — бездоказове вираження істинності релігійного вчення, ви­знання реального існування надприродних сил (Бога).

Віруючий — особа, яка є суб'єктом релігійної віри і діяльності.

Вішну — в індуїзмі — одна з властивостей Брахмана, бог-охоронець Всесвіту.

Воля — здатність людини до вибору мети діяльності; внутрішні зу­силля, необхідні для її втілення.

Вселенська Чиста Релігія(Сахаджа-Йога)— релігійно-філософська течія орієнтального напряму, яка пропонує унікальний метод пізнання істини й духовного вдосконалення людини шляхом використання енергії божественної любові.

Генотеїзм (грец. hen (henos) — одно і theos — Бог) — форма політеїз­му, що визнає багатьох богів, але визначає серед них головного, навколо якого зосереджується релігійний культ.

Географія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає роль природ­ного фактора у появі й поширенні релігій в різних країнах і регіонах зем­ної кулі, досліджує просторово-часові закономірності взаємодії релігій­ного феномену із зовнішнім середовищем.

Глосолалія (грец. g/ossa — незрозуміле слово і Іаііеп — говорити) — розмови віруючого з Богом «незнайомою» («іншою») мовою при сходженні на нього Духа Святого, що досягається системою тривалих постів, особ­ливих настанов і молитов.

Гносеологія (грец.gnosis — пізнання і logos — вчення) — філософсь­ке знання про закономірності, механізм процесу пізнання, його можли­вості й умови вірогідності, істинності.

Гріх — порушення релігійного закону, відхилення від релігійно-моральних норм, приписів.

Гуманізм (лат. humanus — людяний, людський) — історично плинна система поглядів, що визнає цінність людини як особи, її право на свобо­ду, щастя, розвиток і вияв своїх здібностей.

Дао — у даосизмі — вічне, незмінне, безформне, непізнаванне на­чало всіх речей і явищ.

Даосизм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Де — у даосизмі — опредметнений, конкретний вияв дао в речах і в поведінці людини (міра її доброчинності).

Дезінтегративна функція релігії — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Деїзм (лат. deus — Бог) — релігійно-філософське вчення, згідно з яким Бог, що є безособовою першопричиною світу, не втручається в про­цеси і явища, що відбуваються в ньому.

Декалог— релігійно-моральний кодекс, покладений в основу іудаїз­му і християнства; складається з десяти заповідей. Домінуючими серед них є перші чотири: вони визначають вектор людської моральності — праведне боговшанування, що породжує низку інших позитивних мораль­них рис (смирення, щедрість, шанобливість, безкорисливість, щирість, пра­вдивість тощо).

Демон (грец. diamon — божество, дух) — у давньогрецькій міфоло­гії — надприродна істота, дух, що володіє надлюдською силою, належить до невидимого світу і має вплив на життя і долю людей. У християнстві — злий дух, Диявол.

Демонізм — одна з форм давніх вірувань, що ґрунтувалася на уяв­леннях про існування надприродних істот—демонів як безплотних сут-

ностей.

Демонологія — релігійне вчення про демонів, яке виникло на ґрунті

первісної віри в духів.

Деномінація (лат. denominatio — перейменування) — проміжна лан­ка між сектою і церквою, що перебуває на стадії становлення.

Дерево життя — невід'ємна складова космогонічних і часових первіс­них уявлень: вважалося, що його коріння йшло з глибин землі, з царства померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона —житло богів та духів.

Деструкція (лат. destructia — руйнування) — порушення або руйну­вання структури чого-небудь.

Джихад — всебічні зусилля в справі утвердження ісламу. Виокрем­люють чотири види Д.:1) джихад серця (спрямований на внутрішнє само­вдосконалення мусульманина; 2) джихад мови (залучення до віри словом);

3) джихад руки (заходи, які забезпечують виконання ісламських норм);

4) джихад меча (боротьба з невірними в ім'я Аллаха).

Догмати (грец. dogmatos — думка, вчення) релігійні — основні по­ложення віровчення певної конфесії, що вважаються вічними і незмінни­ми істинами, встановленими Богом, і є обов'язковими для визнання їх усіма віруючими.

Дух — надприродна сутність, самодостатнє нематеріальне начало, що впливає на стани людини, природні явища і сфери.

Духовенство — спільна назва професійних служителів культу в де­яких сучасних релігіях.

Духовний суверенітет — активно-творча, незалежна духовна діяль­ність індивіда, який усвідомлює власну унікальність.

Душа — у буденній свідомості — глибинний внутрішній світ людини, її почуття і переживання; у найдавніших віруваннях — таємнича чуттєво-надчуттєва істота, яка уявлялася носієм життя та деяких важливих станів людського тіла; у релігійній інтерпретації — безплотна духовна сутність, що визначає життєві стани і здібності людини.

Єретик (грец. eretikos— відступний) — у християнському віровченні — особа, що відступила від канонів віри і приписів церковної влади.

Езотеризм (грец. esoterikos — внутрішній) — феномен культури, що включає, з одного боку, віру в існування надприродного вищого світу, уявлення про нього, а з другого — засоби спілкування з цим світом, під­корення його своїм інтересам.

Екзархат(грец. exarchos — глава, намісник) — у православ'ї — цер­ковний округ, наділений певноюсамостійністю в справах управління. За­звичай Е. очолює єпископ — патріарший екзарх, підпорядкований патріарху.

Екуменічний рух — об'єднавчий рух християнських церков. Емоція (лат. emovere — збуджувати, хвилювати) — один із виявів суб'єктивного ставлення людини до навколишнього світу і самої себе у формі безпосереднього переживання, душевного хвилювання (гнів, страх, радість і т. п.).

Есхатологія (грец. eschatos — останній, logos — вчення) — релігійне вчення про кінцеву долю людства і світу.

Етнологія релігії — сфера релігієзнавчої науки, що комплексно дос­ліджує етнічні корені релігії, тобто систему відносин «релігія — етнос» у всьому різноманітті їх форм, видів, типів в означеному історичному вимірі. Етнонаціональні релігії— релігії, чия поява і функціонування, межі поширення та основні символи пов'язані з певною етнонаціональною спільнотою.

Етнос(грец. ethnos — народ, плем'я) — історична, позатериторіаль-на, позадержавна спільнота людей, об'єднаних спільним походженням, культурою, мовою, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Єва — згідно з Біблією — перша жінка на Землі, прамати людства, створена Богом на шостий день його творіння з ребра Адама і приведена йомуякдружина.

Євангеліє (грец. euangelion — блага вість) — ранньохристиянські твори, що оповідають про життя Ісуса Христа та розкривають зміст його вчення. Окрім чотирьох, які ввійшли в канонічний текст Нового Завіту (Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоана), були ще Євангелія від інших авторів (Петра, Андрія, Филипа тощо). Нині їх відомо понад ЗО.

Єпархія (грец. eparchia — володарювання) — церковно-адміністра­тивний округ у християнській церкві на чолі з архієреєм.

Єресь (старогр. hairesis — відбір, переконання) — релігійні вчення, відмінні від офіційних релігійних доктрин і організацій.

Єрусалим — місто в Палестині, де зосереджено святині християнсь­кої, іудейської та мусульманської релігій. Прихильниками цих віроспові­дань вважається священним містом.

Завіт — поняття Біблії, що означає сакральний союз Бога з людством. Знахарство — система лікування захворювань, яка ґрунтується на уявленнях про їх надприродне походження.

Зооморфізм (грец. zoon — тварина, morphe — форма) — надання ознактварин образам реальних або вигаданих об'єктів.

Ігумен (грец. hegumenos — той, хто веде, керуючий) — настоятель православного чоловічого монастиря.

Ідеологія релігійна — система концептуально оформлених релігійних уявлень, ідей, поглядів, аргументів і концепцій про найвищу досконалість — Бога і навколишній світ, мету, сенс життя віруючого.

Іджма — узгоджена думка мусульманських богословів-законників щодо певних релігійно-правових питань, які не висвітлено Кораном або Суною.

Ідол (грец. eidolos— маленьке зображення) — виготовлений із дерева, каменя чи іншого матеріалу предмет, що зображує, уособлює божество.

Ієрарх (грец. hieros — священний, arche — влада) — представник вищого християнського духовенства (папа, патріарх, митрополит, карди­нал, архієпископ, єпископ).

Ікона (грец. еікбп — зображення, образ) — зображення Бога, свято­го, яке служить предметом релігійного поклоніння і вшанування.

Іконостас (грец. еікоп — зображення, образ і stasis — місце стоян­ня) — стіна з розміщеними на ній іконами, що відокремлює вівтар від центральної частини православного храму.

Імам (араб, амма — стояти попереду) — духовний керівник; голова мусульманської громади; керівник колективної молитви у мечеті. Не є ні саном, ні професією.

Іманентне (лат. immanens — властивий чому-небудь) — притаманна якому-небудь предмету, явищу, процесу певна внутрішня властивість (за­кономірність).

Імператив (лат. imperativus— владний) — веління, настійна вимога, правило.

Індиферентний (лат. indifferens — бездіяльний, байдужий) — той, хто байдужий до світоглядних питань, зокрема до релігійних та атеїстичних.

Індуїзм — поширена в сучасній Індії релігія, в основу віровчення якої покладено релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Індульгенція (лат. indulgentia — милість) — папська грамота, свідоц­тво про відпущення як скоєних, так і ще нескоєних гріхів, що видається за гроші або за особливі заслуги перед церквою.

Інквізиція (лат. inquisitiro — розшук) — особливий суд у католицькій церкві із спеціально призначеними суддями для дізнання, суду й вине­сення вироку єретикам. Проіснувала до 1965 p., коли була перетворена в конгрегацію віровчення.

Інтегративна функція релігії — здатність релігії сприяти безкон-фліктномузв'язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спіль­ноти чи суспільства в цілому.

Інтеграція (лат. integratio — відновлення, поповнення) — об'єднан­ня в ціле окремих частин або елементів; процес розширення різних видів співробітництва між державами.

Інтуїтивний — той, який грунтується на інтуїції, зумовлений нею.

Інтуїція (лат. intuitio — уява, споглядання, від intueor—уважно дивлю­ся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного обгрун­тування, проміжних ланок аргументації; проникливість, відчуття, здогад.

Іоанн Хреститель — за Євангеліями — пророк, який провістив при-хідХриста, був його попередником.

Іпостась (грец. hypostasis — сутність, основа) — одна з трьох подоб єдиносущної божественної Трійці.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — нерозумний, несвідомий) — вчен­ня, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а дже­релом пізнання — інтуїція, почуття.

Ірраціональне — те, що перебуває за межами розуму, недоступне раціональному пізнанню і не може бути виражене в логічних поняттях.

Іслам — одна зі світових релігій, що виникла в VII ст. в Аравії. Нині по­ширена серед значної частини населення Азії, Африки і частково Європи.

Ісламізм — критична ісламська реформістська течія (ісла), що обс­тоює суворе дотримання вчення Корану та шаріату.

Ісламський фундаменталізм — релігійно-політичний рух, прибічники якого обстоюють суворе дотримання Корану та поширення ісламу на всій Землі.

Історія релігії — розділ релігієзнавства, який розглядає плинний у часі релігійний феномен у всьому його різноманітті, відтворює історичні форми різних релігій, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, що існували або існують.

Ісус Христос (грец. chhstos — помазаник, месія) — засновник і центральний образ християнства. За християнською традицією ІсусХрис-тос є боголюдиною, яка поєднує в собі божественне й людське начала (друга іпостасьТрійці — Бог-Син).

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка започат­ковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебіль­шого серед євреїв.

Іудаїзм прогресивний — реформістський рух, що є найпоширенішим і найвпливовішим напрямом у сучасному іудаїзмі. Акцентує увагу на вну­трішньому духовному осмисленні цінностей іудаїзму. Зародився yXVIIIcT. в Європі. Нині має до 2 млн послідовників, що мешкають у 43 країнах світу. В Україні діє 40 громад прогресивного іудаїзму, [оловою Прогресив-ного]удаїзму України є равин О. Духовний.

Йога (санскр., букв. — з'єднання, зосередження) — в індійській тра­диції — один із 6 ортодоксальних (брахманських) напрямів, у якому створено систему послідовного очищення і просвітлення розуму, а також комплекс особливих практичних вправ для досягнення стану «звільнен­ня» душі від тягара тіла, матерії.

Кальвінізм — деномінація в протестантизмі, що виникла вході Рефор­мації на підставі ідей Ж. Кальвіна (1509—1564). Принципи К.: спасіння особистою вірою; загальне священство віруючих; богонатхненність лише Біблії; догмат про абсолютне передвизначення, згідно з яким Бог ще до створення світу одним людям дарував спасіння, іншим — загибель.

Кардинал (лат. cardinalis — головний) — головна духовна особа в католицькій церковній ієрархії після папи римського.

Карма (санскр.,досл.—дія,обов'язок, відплата) — особлива містична сила, автоматичний «закон відплати», відповідно до якого вчинки людини в реальному житті зумовлюють її нинішню долю і наступний стан її душі.

Категорії релігієзнавства — загальні поняття, що відображають сут­тєві, закономірні зв'язки і відношення, притаманні релігійному феноме­ну та явищам, безпосередньо пов'язаним із ним.

Катехізис (грец. katechesis — повчання) — книга, що містить корот­кий виклад основ християнського віровчення і моралі переважно у формі запитань і відповідей.

Католицизм (грец. katholikos—загальний, вселенський) — один із ос­новних (поряд із православ'ям і протестантизмом) напрямів у християнстві, що остаточно сформувався після поділу християнської церкви у 1054 р.

Квазіатеїзм (лат. quasi— ніби, майже) —удаваний, несправжній ате­їзм, наприклад атеїзм радянської доби.

Квазірелігія (лат. quasi — ніби, майже) — несправжній, удаваний (не-релігійний) об'єкт поклоніння.

Києво-Печерська лавра — один із найдавніших (приблизно 1051) православних чоловічих монастирів в Україні, що одержав свою назву через розміщення на початку свого існування у печерах.

Київська митрополія — церковний округ, що до середини XV ст. об'єд­нував усі християнські громади, парафії, єпархіїта здійснював каноніч­ний контроль над духовним життям у Київській Русі, перебуваючи в юрис­дикції Константинопольського патріарха.

Кияс — порівняння, або аналогія, з юридично подібними випадками; судження про непередбачені Кораном і Суною положення за аналогією з тими, які є.

Клерикалізм (лат. clericalis — церковний) — активна соціально-полі­тична церковна позиція щодо посилення релігійного впливу на всі сфери суспільного життя, втручання держави в церковнежиття.

Компенсаційно-терапевтична функція релігії —здатність релігії сво­їми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братст­вом у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілку-ванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивнихумов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтаціїлюдей, наповнити новим сенсом їхнє життя.

Комунікативна функція релігії — здатність релігії впливати на про­цес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння ін­формації та формувати між ними духовні зв'язки.

Комунікація (лат. communicatio — зв'язок, повідомлення) — переда­вання інформації від однієї людини до іншої; спілкування, що ґрунтується на взаєморозумінні.

Конклав (лат. conclave — досл., замкнута кімната) — збори кардина­лів, що скликаються відразу після смерті Папи Римського для обрання нового папи.

Конфесія (лат. confessio — визнання, сповідування) — релігійне об'єд­нання, що має своє віровчення, культ і організацію.

Конфірмація (лат. confirmatio — зміцнення) — таїнство миропома­зання в католицькій церкві.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релі­гійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551—479 дон. є.). У їх основі — питання моральної природи людини, їїжиття в родині, державі, суспільстві.

Коран — священна книга мусульман. Вважається, що вона вічно зберігається в Аллаха, який передав її у вигляді одкровення пророка Мухаммеда.

Кордоцентризм (лат. cor, cordis — серце) — релігійно-філософська концепція богопізнання, в якій центральне місце відводиться серцю як органу пізнання Бога.

Креаціонізм (лат. creatio — створюю) — релігійне вчення про ство­рення світу Богом із нічого. Притаманне іудаїзму, християнству, ісламу.

Культова діяльність — система певних обрядів, сукупність стереотип­них символічних дій віруючих, у якій втілюються їхні релігійні уявлення. Спрямована на встановлення двосторонніх стосунків між людиною і над­природним.

Кутя (грец. киккіа — зерно) — обрядова страва східних слов'ян та інших давніх народів під час новорічних свят. Відома із дохристиянських часів.

Лавра (грец. laura — вулиця, прохід) — назва найбільших і найв-пливовіших православних чоловічих монастирів. В Україні лаврою нази­ваються два монастирі: Києво-Печерська (з 1182) в Києві і Почаївська (з 1833) на Тернопіллі.

Ламаїзм — організаційно незалежний різновид (течія) буддизму, що сформувався в Тибеті (VII—XIV ст.) шляхом поєднання тантричного буд­дизму (ваджраяна) з місцевою релігією (культом)тибетцівбонпо (формою шаманізму).

Легітимація (лат. legitimus — законний) — визначення або підтвер­дження законності якогось права чи повноваження.

Легітимізуюча функція релігії — здатність релігії виховувати у віру­ючих шанобливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Лінгаятики — один із напрямів індуїзму, прибічники якого поклоня­лися Шиві у вигляді фалоса, вважаючи, що він уособлює продуктивні сили природи.

Літургія (грец. litos — загальний, ergou — справа) — обідня, найголо­вніше християнське богослужіння, що проводиться у всіх християнських віросповіданнях. Обов'язковим елементом усіх літургій єтаїнство прича­стя (євхаристія).

Людський дух — здатність людини відчувати, виявляти вольові зу­силля, визначати мету життя і творчо діяти.

Лютеранство — деномінація в протестантизмі, основні принципи ві­ровчення якої сформульовані М. Лютером (1483—1546) та його послі­довниками. За Лютером, людину рятує тільки її особиста віра в Бога. Звідси й вчення про загальне священство, рівність усіх віруючих перед Богом, заперечення чернецтва тощо.

Магія (грец. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на лю­дей, предметний світчи хід подій.

Мара — в міфології багатьох народів світу — демоністичне уособ­лення зла.

Матфей — в християнській традиції — один із 12 апостолів, най­ближчий учень Ісуса Христа, автор першого канонічного Євангелія.

Медитація (лат. meditatio — міркування) — розумові дії, за допомо­гою яких досягається стан заглибленості, повного відволікання від зовні­шніх впливів шляхом концентрації уваги на головному об'єкті.

Мекка — головне священне місто мусульман у Хиджазі (Саудівська Аравія), де народився, жив та починав свою проповідницьку діяльність засновник ісламу Мухаммед. Це особлива святиня, куди немусульмани-ну вхід заборонено. Вона — харам («священна», «заборонена»).

Меса (франц. messe, лат. missa, від mitto — посилаю) — богослужін­ня в католицькій церкві.

Месіанізм — віра в майбутнє пришестя Месії, тобто Божого посланця, Спасителя, покликаного знищити зло і встановити на землі Царство Небесне.

Методи релігієзнавства — шляхи (засоби) вирішення пізнавальних проблем у процесі вивчення релігій і вільнодумства.

Мечеть (араб, масджид — місце поклоніння) — релігійно-культова споруда, храм у мусульман.

Месія (давньоєвр. машиах — помазаник) — своєрідний прообраз дійсної людини, яка має прийти і змінити світ на основах істинного буття.

Милосердя — одне з найголовніших релігійних благочесть, що роз­глядається (буддизмом, іудаїзмом, християнством, ісламом тощо) як Бо­жа благодать, яка сприяє подоланню людської гріховності. Зводиться до співчуття, любові до ближнього, правдолюбства, реальної доброчинності щодознедоленихтощо.

Миро (грец. тугоп — пахуче масло) — речовина, що використовуєть­ся священнослужителями при здійсненні таїнства миропомазання, освя­ченні церкви тощо.

Миропомазання — одне із семи таїнств християн, що символізує освя­чення і зміцнення духовних сил християнина на шляху до спасіння.

Мислення — абстрактне, опосередковане, узагальнююче відтворен­ня світу; ідеальний момент діяльності людини, спрямований на вироб­лення знань і керування ними.

Митрополит (грец. metropolites — букв, людина з головного міста) — у церквах із патріаршою системою управління —другий після патріарха чин в церковній ієрархії.

Міф (грец. mythos — розповідь, переказ, оповідка) — духовне від­творення дійсності у формі легенд, розповідей, персонажі й події яких визнаються об'єктивно наявними або такими, що існували в минулому.

Мокоша — жіноче божество у міфології прадавніх українців. Входи­ла до давньоруського пантеону, її ідол стояв у Києві поруч з ідолом Перу-натаінших богів.

Мокша — в індуїзмі — усвідомлення індивідуальною душею того, що вона є частиною божественної душі.

Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта сво­єї віри (Бога, святихтощо) із проханням усіляких благ, заступництва, від­вернення зла; суттєвий елемент культу розвинутих релігій.

Монастир (грец. monosterion — місце, житло усамітнених) — грома­да ченців, які об'єдналися на основі спільних релігійних поглядів, ідеалів для спільного мешкання відповідно до певних правил і норм, установле­них церквою і зафіксованих у певних статутах.

Монізм (грец. monos — один, єдиний) — принцип пояснення світу у сві­тлі єдиного начала, єдності основи (субстанції) всього сущого. Монізм може бути матеріалістичний (начало — матерія) й ідеалістичний (начало — дух).

Монотеїзм (грец. monos — єдиний, theos — Бог) — форма вірувань і культу, що полягає у поклонінні єдиному Богу.

Монофізитство(грец. monos — єдиний, один, phisis — природа) — вчен­ня в християнстві, яке визнає в Христі одну божественну природу, а не дві — божественну і людську. Започатковане в V ст. Константинопольським архі­мандритом Євтихієм.Халкідонський собор (451) визнав це вчення єрессю.

Мормони — Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, що виникла в США в 1830 р. Нині поширена в понад 150 країнахсвіту. Для М. характерне змішання елементів християнства, ісламу, буддизму, давньогрецької релігії.

Мощі — рештки померлих святих, які зберігаються тривалий час не­тлінними, що, за релігійними уявленнями, засвідчує їх святість. Шанують­ся в католицизмі й православ'ї.

Мулла (араб, маула — пан, володар) — найнижчий сан служителя культу в ісламі.

Муфтій (араб, муфті — той, хто визначає) — найвища духовна особа мусульман-сунітів, знавець шаріату.

Мухаммед (Мугаммад, Магомет, бл. 570—632) — засновник ісла­му, «посланець Аллаха», головний і останній пророк істинної віри.

Нагірна проповідь — за Євангеліями — проповідь Христа на горі перед апостолами, у якій моральність переосмислюється на засадах лю­бові як центральної категорії християнського віровчення. Підноситься значимість у суспільстві тих, хто духовно великий, хто вирізняється бла­женством («вбогі духом», «засмучені», «голодні та спрагнені правди», «ми­лостиві», «чисті серцем», «миротворці» тощо).

Назарет — за Євангеліями — місце проживання Ісуса Христа та його батьків (місто в Галілеї, Палестина).

Намаз (перс. — молитва) — мусульманська канонічна молитва, яку виконують п'ять разів на день.

Натуралізм (лат. natura — природа) — у широкому розумінні — зов­нішня правдоподібність, фактографічне копіювання життєвих явищ, пе­реважання фізіологічного боку людського життя.

Національна церква — система релігійних вірувань і культових дій, сформованих чітко означеним етносом — нацією в процесі його багатові­кового проживання на одній території під впливом усталених форм світо­гляду, звичаїв, традицій і виражених рідною мовою, у прийнятих симво­лічних формах. Є невід'ємним елементом культури і самосвідомості свого носія — нації, — підпорядкована практичній реалізації її національних інтересів і духовних потреб.

Неврастенія (грец. astheneia — слабкість) — функціональне захворю­вання нервової системи, астенія, що розвинулася внаслідоктривалого ро­зумового або емоційного перенапруження та фізіологічних перевантажень.

Невроз (грец. neuron — жила, нерв) — функціональні нервово-психічні захворювання (неврастенія, істерія, нав'язливі страхи тощо), які виника­ють внаслідок психічного перенапруження, глибоких переживань.

Неовахабізм — радикальна течія в ісламі, ідеологія якої ґрунтується на вченні вахабітів, послідовників Вахаба; ідейно-політичний рух, що сфор­мувався на основі цього релігійного вчення в мусульманських суспільст­вах, кінцевою метою якого є ісламізація всіх сфер суспільного життя.

Неорелігії — синкретичні й універсальні утворення, що поєднують у собі як елементи багатьох існуючих релігій, так і ідеї теософії, антропосо­фії, сучасні філософські й богословські доктрини, астрологію й окультизм, біоенергетику й екстрасенсорику, містичну уфологіютощо.

Неотомізм — панівний напрям у філософії сучасного католицизму, при­бічники якого прагнуть примирити теологію і філософію, обгрунтувати син­тез раціонального й ірраціонального на основі вчення Томи Аквінського.

Неофройдизм (грец. neos — новий) — напрям у сучасній філософії та психології, прибічники якого, на відміну від біологізму 3. Фройда, врахо­вують і роль середовища в формуванні особистості.

Несвідоме — сутність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою свідомості (розуму)та формуються опосередковано через гене­тично закодований еволюційний досвід, без безпосередньої участі індивіда.

Нігілізм (лат. nihil — ніщо) релігійний — форма заперечення релігії з позицій егоїстичного індивіда, який ставиться дожиття суто прагматично,

керується принципами анархізму, сповідує свободу від будь-яких пере­конань.

Німб (лат. nimbus — хмарина) — умовне позначення сяяння навколо голови у зображеннях богів, святих, ангелів, пророків.

Нірвана — психологічний стан завершеності внутрішнього буття пе­ред лицем буття зовнішнього, абсолютна відсутність бажань.

Новий Завіт — частина Біблії, яку як Святе Письмо вшановують хри­стияни. Має два значення: 1) новий договір (завіт) між Богом і людьми; 2) зібрання книг, які виражають цей договір. Складається з 27 книг. Зок­рема, до Н. 3. входять 4 Євангелія (Матфія, Марка, Луки, Іоана), в яких описано життя, чудеса, вчення засновника християнства боголюдини Ісу­са Христа.

Ной — біблійний проповідник, через якого Бог врятував людство від загибелі під час всесвітнього потопу.

Нунцій (лат. nuntius — вісник) — постійний дипломатичний представ­ник (посол) Апостольської Столиці в державі, з якою та підтримує дипло­матичні відносини.

Обрізання — релігійно-магічний обряд обрізання крайньої плоті ста­тевого органу чоловіків. В іудаїзмі здійснюється на восьмий день після народження малюка і засвідчує етноконфесійну належність та ознаку завіту між Ягве і обраним ним народом; в ісламі постає важливим елемен­том конфесійної ідентифікації, але здійснюється над підлітками. Застосо­вується також у деяких племенах Африки, Австралії та Океанії.

Одкровення — термін, яким в іудеїв, християн, мусульман познача­ється все те, що сам Бог відкрив людям про себе і про істинну віру в нього, тобто саморозкриття Бога.

Окультизм (лат. occu/tus — прихований,таємний) — містичне вчення, що визнає існування надприродних сил і можливість безпосереднього спіл­кування з ними за допомогою магічних обрядів.таємнихритуалівтощо. Ча­сто вживається яксинонім слова «езотеричний», що означає «для обраних».

Онтологія (грец. ontos — єство) — розділ філософії, вчення про буття світу, його сутність, структуру й закономірності, фундаментальні принци­пи і категорії.

Оранта — іконографічний образ Богоматері, що сформувався у се­редні віки (на повний зріст, з піднятими на рівні обличчя руками та повер­нутими до глядача долонями). Класичним втіленням Оранти є мозаїчне зображення на куполі собору Софії Київської.

Ортодокс (грец. orthodoxos — правовірний) — людина, яка неухиль­но дотримується принципів певного вчення, поглядів, світогляду.

Ортодоксія (грец. ortodox/a — правильна думка) — неухильне сліду­вання традиційному вченню церкви.

Острозька Біблія — перше повне видання Біблії в перекладі дав­ньою українською мовою в її східнослов'янському варіанті. Видана 1581 р. І. Федоровим в м. Острог (Рівненщина).

Ошізм — неорелігійна течія, що виникла в XX ст. в Індії на основі вчення Ошо Раджніша (1931—1990), метою якої є формування нової сучасної людини, яка б поєднувала в собі найкращі риси Сходута Заходу, тобто здатної радіти фізичному життю і водночас мовчазно медитувати, досягаючи вершин свідомості. Шлях до цього — так звана «динамічна медитація», заснована на використанні музики та рухів.

П'ятдесятники (від старозавітного свята П'ятдесятниці, в Новому За­віті — зелені свята, або Трійця) — пізньопротестантська течія, що виник­ла в США наприкінці XIX ст. В основу вчення покладено біблійний сюжет про сходження Духа Святого на апостолів Христа на п'ятдесятий день піс­ля Великодня (Пасхи). Звідси й твердження про можливість отримання хрещення Святим Духом, а через нього — плодів і дарів Духа будь-якою людиною в її буденному житті.

П'ятикнижжя Мойсея, Тора (давньоєвр. — вчення, закон) — назва першихкнигСтарогоЗавіту: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня, де описується походження світу, людини, виникнення єврейського народу і встановлення ним священного союзу з Богом тощо.

Пантеїзм (грец. pan — все, theos — Бог) — вчення про єдність Бога і світу, ідеальної й матеріальної сутності, злиття Бога як Абсолюту з природою.

Пантеон (грец. Pantheion — місце, присвячене всім богам) — сукуп­ність богів певної конфесії; у стародавніх греків і римлян — храм, присвя­чений усім богам; нині — місце поховання видатних людей.

Папа Римський (грец. papas, лат. papa — батько, наставник, вихова­тель) — глава католицької церкви і верховний правитель держави-міста Ватикан. Повний титул Папи: Єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, наміс­ник князя апостолів, верховний понтифік Вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, мо­нарх держави-міста Ватикан, раб рабів Божих. Обирається конклавом (зборами кардиналів) на все життя. У церковній реєстрації є 264 папи. Нинішній Папа Римський — БенедиктХУІ.

Парадигма (грец. paradeigma — приклад, взірець) — панівна сис­тема наукових ідей та теорій, що дає вченим — з їх допомогою і через систему освіти всьому суспільству — певне бачення світу. Дає змогу вирі­шувати світоглядні й практичні проблеми. П. служить еталоном наукового мислення. Розрізняють загальнонаукову, спеціалізовану, локальну па­радигму.

Парафія — у православ'ї, католицизмі — первинна територіально-адміністративна одиниця церкви.

Пасха (Великдень) — свято християн, встановлене на честь чудодій­ного воскресіння розіп'ятого на хресті Ісуса Христа.

Патріарх (грец. pathaches — праотець, родоначальник) — найвищий духовний сан, глава церкви. В Україні сан патріарха мають предстоятелі Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви.

Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад чотирьох Єван­гелій на давньоукраїнську літературно-писемну мову. Створене в 1556— 1561 pp. в Пересопницькому Пречистенському монастирі (нині — Рів­ненська область). Зберігається у Центральній науковій бібліотеці НАН України ім. Вернадського як національна святиня.

Піст — важливий спосіб регламентації життя віруючих за церковни­ми правилами, що передбачає невживання скоромноїїжі.

Політеїзм (грец. ро/у—багато, theos— Бог) —уявлення про існуван­ня кількох або багатьох богів та поклоніння їм.

Праведність — за релігійними уявленнями — бездоганні вчинки ві­руючого у повсякденному житті.

Православ'я — один із трьох основних напрямів у християнстві, що сформувався на території Візантії й став самостійним офіційно після роз­колу 1054 р.

Православ'я українське — християнське віровчення і культ, органі­зація церковного життя, що ввібрали в себе особливості національної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є символами укра­їнської духовності.

Пракриті — першопочаткова недиференційована матерія для тво­рення Всесвіту Брахманом.

Примас (лат. primas — один із перших) — титул у деяких християнсь­ких церквах (католицькій, англіканській), який належить архієрею, що має вищу владу над духовенством певної країни.

Принцип — фундаментальне положення, первісне начало, найсуттє­віша основа, основоположна ідея, що визначає смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання.

Принципи релігієзнавства — основоположні ідеї, що визначають смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання релігії.

Природне право — право кожної людини задовольняти свої потреби й боронити своє життя, яке випливає з її належності до людського роду зокрема й живого взагалі.

Проблема — знання про незнання і передбачення можливості нау­кового відкриття; суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, що відображає суперечність між знаннями і дійсністю або супе­речність у самому пізнанні.

Провіденціалізм (лат. providencia — провидіння) — релігійно-філософська концепція історії як промислу Божого.

Прозелітизм — намагання навернути у свою релігію послідовників інших вірувань.

Проповідь — публічна промова настановчого чи інформативного змісту, що виголошується священнослужителями в храмі під час бого­служіння.

Проскура (грец., досл. — дарунок, пожертва) — невеликої круглої форми хліб із квасного пшеничного тіста, що вживається для причащання у православній церкві.

Протестантизм —третій, поряд із православ'ям і католицизмом, на­прям у християнстві, виникнення якого пов'язано з Реформацією.

Псалми (грец. psa/mos — пісня) — короткі і порівняно нескладні за формою релігійні пісні й гімни, які входять у Псалтир.

Психоаналіз (грец. psyche — душа) — метод психотерапії і психологі­чне вчення (3. Фройд), що грунтується на вирішальній ролі в житті індиві­да та розвитку людства несвідомих психічних процесів і мотивацій.

Психологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує психоло­гічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування релігійного феномену на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях; зміст, структуру, спрямованість релігійних вірувань, уявлень, переживань то­що; їх місце і роль у релігійному комплексі та вплив на нерелігійні сфери життя конкретних індивідів, соціальних груп, суспільства загалом.

Рабин (давньоєвр. рабб/ — мій учитель) — священнослужитель в іудаїзмі; авторитету витлумаченні приписів та заборон для членів іудей­ської громади.

Рай і пекло — за релігійними уявленнями — місця перебування душ померлих залежно від поведінки в земному житті.

Рамадан (рамазан) —дев'ятий місяць мусульманського календаря, місяць посту. Згідно з ісламською традицією в цей місяць Мухаммеду було передано одкровення від Аллаха.

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, прибічники якого визнають розум основою пізнання і поведінки людей.

Раціональне — встановлене і обгрунтоване розумом (мисленням); те, що випливає з нього й доступне його розумінню.

Регулятивна функція релігії — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та ко­регувати міжособистісні стосунки.

Релігієзнавство — галузь гуманітарних знань, спрямована на осяг­нення сутності, закономірностей походження й функціонування релігії на різних етапах розвитку культури (суспільства, соціальної групи, особи).

Релігійна організація — об'єднання послідовників певного віроспо­відання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументів, концепцій, сенсом яких є здебільшого віра у надприродне.

Релігійна толерантність —такий характер взаємовідносин представ­ників різних конфесій, який ґрунтується на принципах взаємоповаги та свідомої відмови від зверхності, ущемлення прав і приниження гідності один одного.

Релігійний космополітизм (грец. cosmopolitis — громадянин світу) — система поглядів, ідей, спрямованих на утвердження позачасовості й по-запросторовості віросповідних істин релігії, її вселенськість (позаетніч-ність)та позадержавність.

Релігійний націоналізм — своєрідна форма вияву свідомості нації, соціально-психологічний стан, основою якого є самоусвідомлення конк­ретним етносом своєї етнорелігійної самості, специфіки самодостатнього етнорелігійного організму й відчуття своєї належності до нього, дії, спря­мовані на досягнення цілей і завдань нації.

Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення) — анти-католицький рух в Європі, що поклав початок протестантизму (XVI ст.). Мета Реформації — повернення християнства до апостольських часів, реформування християнської церкви удусі євангельських ідеалів.

Різдво Христове — одне з головних загальнохристиянських свят (25 грудня — у католиків, 7 січня — у православних), в основі якого — євангельське сказання про народження Сина Божого Дівою Марією.

Розп'яття (лат. crucifixio — закріплення на хресті) — за Євангеліями — страта і смерть Ісуса Христа на хресті.

Рух — у найзагальнішому контексті — будь-які взаємодії, зміна ста­нів об'єкта.

Сакральне (лат. sacer-— священний) — наділене Божою благодаттю, релігійно санкціоноване. Такими єтаїнства, церква, священнослужителі, речі і дії, що належать до релігійного культу.

Самоактуалізація (самореалізація) — становлення особи у світі, її творчих можливостей власними зусиллями. Таємниче злиття її душевно­го світу зі світом зовнішнім, реалізація внутрішньо необхідної потреби людини (потреби в спілкуванні, пізнанні, творчості, самопізнанні тощо).

Самовизначення — вільний, усвідомлений людиною і санкціонова­ний її совістю вибір ціннісно-смислових засад, життєвих орієнтирів та ви­значення на цій основі позицій власного буття.

Самосвідомість —спрямованість свідомості людини на саму себе або усвідомлення нею кожного акту свідомості, свого становища у світі, власних інтересів і перспектив.

Сансара (санскр. — повторення народжень і смертей) — уявлення про єдиний ланцюг переходів душі з однієї оболонки в іншу.

Сатанізм — напіврелігійна течія (рух), прибічники якої поклоняються певній демоністичній істоті: Сатані (Дияволу, Люциферу),Асмодеютощо.

Сварог — бог небесного вогню у давніх слов'ян (І тис. до н. є.).

Світ — у широкому розумінні — цілісна система всього сущого, охоп­леного людською свідомістю, почуттями, волею та діяльністю. У вузько­му — система конкретних об'єктів, з якими людина перебуває у певному співвідношенні (світ книги, світ спорту, світ музики тощо).

Світовий Дух — у релігії — особлива духовна сила, що здатна твори­ти, пізнавати й освячувати світ.

Світоглядна функція релігії — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто ре­лігійний світогляд загалом.

Свобода — здатність людини діяти (чи не діяти) з власної волі.

Свобода віросповідання —свобода вибору особистістю релігійного світогляду, тобто її здатність до релігійного самовизначення, й самореа­лізація у вибраній релігійній сфері.

Свобода в релігії — міра свободи, яку допускає певна конфесія для своїх прибічників у віросповідній практиці, тлумаченні певних положень кодифікованого віровчення.

Свобода релігії — незалежне функціонування релігійних течій, рухів та їхніх інституцій, а також правові, суспільно-політичні, економічні мож­ливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення й самореалі-заціїособистості.

Свобода церкви — ступінь автономності, незалежності внутрішньо­го устрою, структури управління певного релігійного об'єднання, його пра­вовий статус і можливості виконання ним поставлених завдань.

Святе Письмо — кодифіковане віровчення розвинутих релігій: в ін­дуїзмі — Веди, в зороастризмі — Авеста, в іудаїзмі — Тора, в буддизмі — Трипітака, у християнстві — Біблія, в ісламі — Коран тощо.

Святий престол (лат. sancta sede — крісло-трон) символ влади папи як єпископа Риму, найважливіший знак його церковної влади.

Священство — за християнським вченням — повноваження і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спасительнихобря-дів Євангелія.

Секта (лат. seco — розділяти, або лат. sehta — вчення, напрям) — релігійне об'єднання, що відокремилося від панівного в країні релігійно­го напряму і конфліктує з ним.

Секуляризація (лат. saecularis — мирський, світський) — процес звіль­нення різних сфер суспільних відносин, особистого життя, свідомості, діяль­ності, поведінки людей від впливу релігійного, сакрального.

Секулярний (лат. saecularis — мирський, світський) — вивільнений від релігійного, сакрального. Стосується різних сфер суспільних відносин і особистого життя, свідомості, діяльності і поведінки людини.

Сенсуалізм (франц. sensualisme, лат. sensus — відчуття) — філософсь­ке вчення, прибічники якого визнають відчуття єдиним джерелом і голов­ною формою достовірного пізнання.

Символ віри — стислий виклад головних догматів певної релігії, без­умовне виконання яких є обов'язком віруючого.

Синагога (грец. synagoge — місце зібрання) — молитовний будинок в іудаїзмі.

Синод (грец. synodos — зібрання) — дорадчі органи при православ­них патріархах і Папі Римському.

Синтоїзм (япон. синто — шлях богів) — національна релігія японців, що сформувалася в VI—VII ст. на основі анімістичних культів.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — вчен­ня, прибічники якого піддають сумніву можливість досягнення істини, здій­снення ідеалів та ін.

Скит (грец. asketos — подвижник) — монастир, розташований у пус­тельному місці.

Собор — 1) кафедральний чи головний храм міста, де здійснюють богослужіння особи вищої духовної ієрархії; 2) зібрання представників пев­ної чи кількох церков для обговорення і вирішення питань віровчення, внутрішнього устрою і дисципліни, моральної поведінки членів церкви.

Совість — усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нор­мам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідоксамо-оцінки, форма вираження моральної самосвідомості особи.

Соціологія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає суспільні ос­нови релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі, вплив релігії на інші елементи цієї системи й специфіку зворотного впливу на релігію пе­вного суспільства.

Сприймання — цілісне відображення предметів і явищ дійсності в сукупності притаманнихїм властивостей на основі комплексу відчуттів.

Субстанція (лат. substantia — сутність) — вічна, незмінна першоос­нова всього сущого, його об'єднуюче начало.

Субстрат (лат. substratum — підстилка) — 1) загальна, єдина основа різноманітних явищ, основа спільності або подібності однорідних явищ; 2) речовина або предмет.

Суна (араб. — звичай, зразок) — святий переказ ісламу, викладений у формі висловів Мухаммеда та оповідей його діянь людьми, які близько знали пророка.

Сунізм — один із напрямів ісламу, прибічники якого визнають свя­тість не лише Корану, а й Суни.

Сцієнтизм (лат. scientia — знання, наука) — світоглядна позиція, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі.

Таїнство — обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням церк­ви, віруючому передається Божа благодать.

Творчість — синтез різних форм діяльності людини з метою створен­ня нових якостей матеріального і духовного буття.

Телеологія (грец. te/os — ціль і logos — вчення) — вчення про доціль­ність сущого, згідно з яким все для чогось призначено, має свою мету.

Теогонія (грец. theos — Бог і goneia — народження) — сукупність міфів про походження і родовід богів.

Теодицея (грец. theos — Бог, dike — справедливість, право) — релі­гійно-філософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втілення абсолютного доб­ра. За Лейбніцем, який увів це поняття (1710), світе «досконалим творін­ням», бо створений досконалим Богом, а зло є незмінним супутником добра, форма випробовування для людей, зміцнення їх релігійної віри.

Теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада) — форма державного правління, за якої політична влада належить главі церкви, духовенству. Приклад: держава Ватикан.

Теологія (грец. theos — Бог і logos — вчення) — систематизований виклад релігійного вчення про Бога; сукупність вироблених певною релі­гією доказів істинності власних догм, правил і норм життя духовенства і віруючих, боговстановленості віровчення і церкви. Інша назва — бого­слов'я.

Теософія (грец. theos — Бог і sophia — мудрість, — досл. богомуд-рість, богопізнання) — релігійно-філософське вчення про можливість мі­стичного та інтуїтивного пізнання Бога шляхом безпосередніх контактів із надприродними силами.

Теоцентризм (грец. theos — Бог і лат. centrum — центр) — основополо-жний принцип, згідно з яким єдиний Бог — абсолютне начало і центр Всесвіту, що зумовлює собою буття і сенс існування всього живого.

Томізм — напрям у філософії й теології, що сформувався під впливом ідей Томи Аквінського. Особливість! — раціональне обґрунтування віч­ної сутності Бога як першопричини творення і мети людського буття.

Тотемізм (алгонкін., букв. — його рід) — уявлення або віра в існуван­ня чуттєво-надчуттєвих кровних (родинних) зв'язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем при­роди.

Трансцендентний (лат. transcendere — переступати)—той, що лежить за межами людського буття, свідомості й пізнання і перевищує їх. У бого­слов'ї—недоступна людині сфера потойбічного, зовнішнього щодо релігії.

Тримурті — в індуїзмі — три іпостасі, образи Брахмана (Брахма, Вішну, Шіва).

Трипітака (санскр. — три кошики) — Святе Письмо буддистів, в яко­му викладено одкровення Будди.

Трійця — християнський догмат, згідно з яким єдиний Бог одночасно існує в трьох іпостасях (особах) — як Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий.

Унія церковна — об'єднання однієї з церков православного Сходу чи її частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першо­сті Риму.

Уособлення —винесення людських рис символічними засобами по­за людину, перенесення їх на явища морально-побутового та виробничо­го характеру.

Уявлення — чуттєво-наочний цілісний образ предметів і явищ, що ви­никає за допомогою уяви на основі минулого чуттєвого досвіду, який збе­рігається і відтворюється в пам'яті узагальнено.

Феномен (грец. phainomenon — те, що з'являється) — явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

Феноменологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує розу­міння смислу релігійного вираження конкретної людини на основі її інту­їції, особистих відчуття і бачення.

Фетишизм (франц. fetishe, від португ. feitico — амулет) — віра в те, що певні предмети мають надзвичайні якості, та відповідне пошану­вання їх.

Філіокве (лат. filioque — і сина) — прийнятий вперше на Толедському церковному соборі (не Вселенському) додаток до християнського Симво­лу віри про сходження Святого Духа відБога-Отця «і від Бога-Сина». Хоча II Вселенський собор 787 р. ухвалив формулу «Святий Дух сходив від Отця», навколо неї все ж розгортається суперечка Риму і Константинополя. Гре-ко-візантійські ієрархи відкинули філіокве, а папи римські із середини IX ст. повністю його визнали, що й стало одним із приводів поділу християнства в 1054 р.

Філософія релігії — сукупність філософських понять, категорій і кон­цепцій, які дають філософське тлумачення релігії.

Фройдизм — загальна назва філософсько-антропологічних і психо­логічних концепцій 3. Фройда та його послідовників, в основу яких покла­дено проблему несвідомого.

Функція (лат. functio — виконання, звершення) релігії — коло діяль­ності, призначення релігії щодо людини і суспільства в цілому.

Хадж — один із основних обов'язків мусульманина, який полягає у відвідуванні Мекки (храму Кааби) або Медини (гробу Мухаммеда).

Хадис (араб. — повідомлення) — розповідь про діяння і висловлю­вання пророка Мухаммеда та його однодумців, що склали зміст Суни.

Халіф (араб, халіфа — спадкоємець, намісник) — духовний і світсь­кий глава теократичної мусульманської держави.

Харизма (грец. charisma — дар) — благодать, Божий дар, особлива сила, дарована апостолам Святим Духом у Єрусалимському храмі на П'ятдесятницюдля подолання гріховності та спасіння.

Храм — сакральна споруда для відправлення культу (у християн — собор, церква, костел, кірха; в ісламі — мечеть; в іудаїзмі — синагога).

Хрест — предмет релігійного культу, який наділяється особливою магічною силою. Священний символ християн.

Християнство — найчисленніша світова релігія, що виникла у І ст. н. є. в східних провінціях Римської імперії.

Християнська любов — беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.

Целібат (лат. callibatus, callibs — неодружений, самотній) — обов'яз­кова безшлюбність католицьких священиків і православних ченців.

Церква (грец. кугіаке — Господній дім) — релігійна організація зі складними, централізованими та ієрархізованими стосунками між свя­щениками і віруючими, що виробляє, зберігає, передає релігійну інфор­мацію, організовує та координує релігійну діяльність і контролює поведі­нку віруючих.

Час — тривалість буття об'єктів, швидкість, ритм, темп їх розвитку.

Шак'ямуні — він же Будда, він же Сіддхартха Гаутама — реальна історична особа, засновник буддизму.

Шамбала — назва міфічної країни, символ центру, з якого Великі Душі (Махатли) здійснюють духовне керівництво людством.

Шаманізм — особлива форма духовних практик, побудована на дос­віді здійснюваного шаманом (шляхом «польотів у інші світи», «вселенню духів у себе» тощо) безпосереднього спілкування з вищими духовними

силами.

Шаманство — система знань, вірувань, світоглядних установок, ще сформовувались у свідомості людей під впливами шаманських практик

Шаріат (араб, шаріа — правильний шлях до мети) — комплекс юри дичних норм, принципівта вчинків мусульманина, дотримання яких вва жається угодним Аллаху та таким, що приводить віруючих у рай.

Шива — в індуїзмі — одна з властивостей Брахмана, бог-руйнівни>

Всесвіту.

Язичництво — давні релігійні вірування, що існували у всіх народІЕ до прийняття ними світових релігій.

Яхве (Ягве, Єгова) — верховний Бог в іудаїзмі.