1.

Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання

Релігієзнавство продукує знання про релігію в її ціліс­ності і сутнісних проявах як на рівні індивідуального релігійного досвіду, так і суспільного буття. Знання релігії як духовного феномену — невід'ємна умова становлення кожної людини як особистості. В поєднанні з іншими гуманітарними знаннями вони формують Ті духовну культуру, світоглядні орієнтири, духовні інтереси, мо­ральні цінності, позицію щодо сакральної духовності, сві­тової та національної культури. За допомогою їх людина набуває здатності розрізняти особливості діяльності релігійних організацій, використовувати положення зако­нодавства про свободу совісті та релігійні організації в практичній роботі, підтримувати діалог і співпрацю віруючих і невіруючих тощо.

1.1. Сутність, предмет, структура, методи і принципи релігієзнавства

Людині одвічно було притаманне прагнення до пізнан­ня Всесвіту, суспільства, власного буття. Нині зусиллями багатьох поколінь нагромаджено величезний обсяг знань. Водночас непізнаного, незрозумілого, сумнівного не стало менше. І світ, і людина залишаються значною мірою таїною, що сягає вищого начала, вищої розумної сили — Абсолюту, або Бога. Віра в реальне існування цього вищого начала є основою релігії, сутність та особливості проявів якої дослі­джує релігієзнавство.

Предмет релігієзнавства

Релігія така ж давня, як і сама людина. Немає жодного народу на планеті, який би не знав релігії, як і немає жод­ної людини, яка б не мала в ній потреби. Тому важко від­найти в духовному житті фактор, який би відігравав ваго­мішу роль, аніж релігія. Від кам'яного віку й до сучасної космічної ери, зазнаючи дивовижних змін і метаморфоз, пе­ребуває вона в нерозривному зв'язку з людським духом.

Величні храми Єгипту й вавилонські гімни, Біблія і Парфенон, малярство Рембрандта і скульптури Праксителя, «Божественна комедія» Данте «Мертві душі» Гоголя, дум­ки Платона і К'єркегора, музика Гайдна, Баха, Бетховена, соціальні ідеї Савонароли і Мюнцера — все це сягає своїм корінням релігії, завдячує їй своїм існуванням.

Релігія була вирішальним імпульсом у багатьох історич­них рухах. Прийняття Азією буддизму, поширення хрис­тиянства в Європі, експансія ісламу, Реформація Західної церкви — події, що стали відчутними віхами у житті людс­тва і значною мірою визначили масштаби, темпи, тенден­ції світового розвитку.

Отже, людство здавна прагнуло віднайти відповіді, по­в'язані із загадковим світом сакрального. Згодом це праг­нення спричинило формування окремої галузі філософ­ських знань — релігієзнавства.

Релігієзнавчі знання — надбання багатьох століть. Як самостійна галузь релігієзнавство почало формуватися у XIX ст., відокремлюючись від онтології, соціальної філо­софії, філософії історії, етнології, етики, естетики тощо.

Релігієзнавство — галузь гуманітарних знань, спрямована на осяг­нення сутності, закономірностей походження й функціонування ре­лігії на різних етапах розвитку культури (суспільства, соціальної гру­пи, особи).

Предметом релігієзнавства є своєрідність вияву релігій­ного феномену; механізм його дії на індивідуальному та сус­пільному рівнях буття; особливості його функціонування в іс­торії суспільства; точки дотику й шляхи взаємодії з іншими сферами культури — мораллю, мистецтвом, наукою тощо.

Релігієзнавство вивчає релігію: в її власному вимірі (на релігійному рівні) і на філософському рівні. У центрі дослідницьких інтересів релігієзнавства є людина як суб'єкт пізнання та дії. При цьому йдеться не про відокремленого індивіда, а про людину, яка є частиною буття, своєрідним дзеркалом, в якому відображається весь навколишній світ. Тому релігія в релігієзнавстві виступає не чимось зовніш­нім щодо індивіда (тільки, скажімо, сукупністю предметів культу чи ритуалів), а його внутрішнім станом, глибинною вірою в реальну присутність у житті вищої сили, яка не під­дається об'єктивному вираженню. Релігія тут постає не як відображення епізодичності чи випадковості буття людини у світі, а навпаки — як доказ невід'ємності людини від сві­чу, форма усвідомлення нею цієї єдності. Ось чому релігіє­знавство виходить з того, що релігія не заперечує, а ствер­джує в людині людське.

Структура релігієзнавства

Структурованість релігієзнавства зумовлена синтезованим характером його предмета. У структурі релігієзнавстві виокремлюють: філософію релігії, історію релігії, соціо­логію релігії, психологію релігії, феноменологію релігії та географію релігії.

Філософія релігії. Базовим розділом релігієзнавства є філософія релігії, яка осмислює сутність та особливості фе­номену релігії як цілісності.

Філософія релігії — сукупність філософських понять, категорій і кон­цепцій, які дають філософське тлумачення релігії.

Філософські поняття, категорії і концепції дають змогу теоретично осягнути релігійний феномен.

Осмислення релігії завжди було складовою світового історико-філософського процесу. Зародки філософського осягнення релігії присутні у творах таких античних філо­софів, як Піфагор (570—497 до н. є), Протагор (481 — 111 до н. є.), Платон (427—347 дон. є.). Як специфічна сфе­ра релігієзнавчі дослідження, філософія релігії виокреми­лися тільки у XVII ст. її фундатором справедливо вважа­ють голландського філософа Бенедикта Спінозу (1632— 1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформ­лення. Він одним із перших у світовій філософії наблизився до аналізу проблем релігії, відмовившись задля об'єктивності від власної належності до будь-якої конфесії. На відмінну від ідеї Декарта про три субстанції (Бог, дух, ма­терія) Спіноза визнавав тільки одну субстанцію — «Бога, або Природу». Індивідуальні душі й окремі фрагменти ма­терії для нього тільки означення; вони не речі, а вияви бо­жественної істоти. Всім керує абсолютна логічна необхід­ність. У своїй «Етиці» він наголошував, що найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота душі — пізнавати Бога, найкращі ліки — любов до Бога.

Найвищого розвитку філософія релігії набула у працях англійського філософа Давида Юма (1711—1776) та німець­ких філософів Еммануїла Канта (1724—1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831), ідеї яких істотно вплинули на зміст і напрями сучасних філософських теорій релігії. В їх працях філософія релігії посіла належне місце серед основних частин філософії. Найбільше це стосується лекцій із філософії релігії Гегеля, які містять грандіозну для того часу спробу осмислити історію релігійних віру­вань, починаючи від так званих «природних релігій» (в них ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, перед­усім християнства, яке Гегель назвав абсолютною і нескін­ченною релігією, що не може бути перевершеною, в якій відбулося примирення Бога і людини, де релігія досягла самосвідомості.

Для Гегеля релігія — сфера свідомості, в якій розкрито всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності глибин­ної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою віч­ної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував він, думка як така, конкретна думка, або те, що вона є дух. Як дух людина творить науку, мистецтво, інтереси політичного життя, відносини тощо. Усі форми і всі складні переплетіння людських сто­сунків, дій, насолод, усе те, що людина цінує, в чому вба­чає своє щастя, славу і гордість, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості, в почутті Бога. Бог є начало і кінець усього. Він у все вносить життя, одухотворює та наділяє душею всі формоутворення жит­тя, зберігає їхнє існування. У релігії людина підноситься на вищий рівень свідомості, є повністю самодостатньою, безумовною, вільною.

Завдання філософії, на думку Гегеля, полягає в тому, щоб розглянути, дослідити, пізнати природу релігії. Філо­софії належить показати необхідність релігії в собі і для себе, зрозуміти, що дух рухається через усі інші способи свого воління, уявлення і відчуття до цього абсолютного способу. Отже, предметом філософії, як і релігії, є вічна істи­на в її об'єктивності, Бог і ніщо, окрім Бога й пояснення Бога. Філософія не є пізнанням зовнішньої маси емпіричного наявного буття і життя, а є пізнанням того, що вічне, що є І>ог і що пов'язане з його природою. Отже, змістом філософії релігії, за Гегелем, є природа і сутність Бога та релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії окреслю­ються два варіанти її подальшого розвитку: філософське до­слідження релігії і філософська теологія. Тоді ж започат­ковуються і дві основні форми філософії релігії: філософсь­ке релігієзнавство і філософська теологія. Філософське релігієзнавство вивчає релігійне ставлення до дійсності, пе­редусім до Божої реальності. Філософська теологія (бого­слов'я) апелює до осмислення основного об'єкта релігії — ре­альності Бога. Однак обидві форми взаємопов'язані: філо­софське дослідження релігії не може не стосуватись об'єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення лю­дини до Бога.

Проблемне поле філософії релігії утворюють у першу чергу онтологічні питання: проблеми ірраціонально-буттєних витоків релігійної віри, сутності релігії, відношення лю­дини і Бога, часу і вічності, «ніщо» й абсолюту, богопізнання, доказів буття Бога, існування священного тощо.

Однією з головних ознак філософії релігії є її людино-мірність, адже будь-яка проблема тут розглядається через 11 відношення « людина — надприродне ». У рамках цього відношення виникають, зокрема, питання сенсу життя, співвідношення Божественного провидіння і свободи волі, свя­щенного і профанного, добра і зла тощо.

У сучасній філософії релігії основними є й гносеологіч­ні питання: чи є релігійні міркування та висловлювання знаннями подібно до наукового знання про дійсність; яки­ми категоріями можна передати релігійні вірування; чи є релігійні вірування раціональними, що є спільного між на­укою і релігією та ін.

Важливе місце посідає й проблема сенсу мови релігії. Філософські зусилля спрямовуються на визначення стату­су мови релігії (це особлива «релігійна мова» чи «релігійне використання мови»?); на пошук критеріїв усвідомлення мовних виразів, що використовуються у спілкуванні віру­ючих; на описування співвідношення у цій мові свідомого та несвідомого, усвідомленого й істинного (хибного), осми­сленого і граматично правильного тощо.

Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту певного філософського напряму — екзистенціа­лізму, феноменології, філософії життя, герменевтики, по­зитивізму тощо.

Історія релігії. Слідом за філософією релігії у межах фі­лософського знання формується й історія релігії.

Історія релігії — розділ релігієзнавства, який розглядає плинний у часі релігійний феномен у всьому його різноманітті, відтворює істо­ричні форми різних релігій, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, що існували або існують.

Перші праці з історії релігії з'явилися у XVIII ст. завдяки творчим зусиллям французьких дослідників Шарля де Бросса (1709—1777) і Шарля-Філіпа Дюпюї (1742—1809). Зна­чний внесок у розвиток історії релігії зробили англійські вчені Вільям Робертсон-Сміт (1846—1894), англійський ентограф, дослідник первісної культури Едуард-Вернет Тай-лор (1832—1917), англійський історик, етнограф Джеймс-Джордж Фрезер (1854—1941), австрійський теолог, етно­граф і лінгвіст Вільгельм Шмідт (1868—1954).

Історія релігії, з одного боку, аналізує релігію як певну замкнену систему, з іншого — вивчає соціально-історичний та історико-культурний контексти її побутування. Досліджен­ня тут ведуться в межах загальної історії релігії, історії пев­них конфесій, наприклад християнства, ісламу, буддизму, або країнознавчої історії релігії (історія українського правосла­в'я, історія релігії в Англії тощо). При цьому визначаються загальні закономірності історичного розвитку релігії, особли­вості поєднання в цьому процесі об'єктивного і суб'єктивного, стихійного і свідомого, традиційного й інноваційного тощо.

Для вітчизняного релігієзнавства великий інтерес ста­новить історія вірування давніх українців та їхніх пращу­рів, започаткування й поширення християнства в Україні-Русі, ґенеза Українського православ'я тощо.

Соціологія релігії. Із середини XIX ст. починає форму­ватися складова частина релігієзнавства й водночас специ­фічна галузь соціологічного знання — соціологія релігії, — яка вивчає проблеми взаємодії релігії та суспільства.

Соціологія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає суспільні основи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі, вплив релігії на інші елементи цієї системи й специфіку зворотного впли­ву на релігію певного суспільства.

Її засновниками є німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864—1920), французький соціолог, філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917), німецький філософ, соціолог Георг Зіммель (1858—1918), які виробили методологічні засади й теоретичні принципи, якими послуговується су­часна соціологія релігії.

Цей розділ релігієзнавства досліджує релігію як суспільну підсистему; вивчає причини виникнення релігії; законо­мірності й особливості її функціонування; аналізує структу­ру та елементи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на осо­бу, соціальні спільноти та специфіку їхнього взаємовпливу.

Соціологія релігії розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релігію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв'язку з інши­ми структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах — як на макро- (суспільство, регіони), так і на мікрорівні (особа, малі соціальні групи віруючих).

Соціологію релігії цікавлять не сутнісні особливості тієї чи іншої конфесії, а передусім загальні правила, стандарти поведінки віруючого, засоби релігійної мотивації особи, тобто впливи релігії на соціальну поведінку людини. Вона досліджує соціальний вимір релігії, використовуючи власну систему категорій і понять («секуляризація», «депринація», «культова поведінка» тощо), методику теоретичних і прикладних досліджень (опитування, статистичний ана­ліз, контент-аналіз, аналіз писемних джерел, спостережен­ня тощо). У дослідженні релігійної поведінки індивідів і груп соціологія релігії вдається до різних методологічних підходів, найпоширенішими серед яких є соціокультурний, феноменологічний, історико-порівняльний, конфліктологічний та ін.

Психологія релігії. Наприкінці XIX — на початку XX ст. формується психологія релігії як самостійне дисциплінарне утворення, що забезпечує психологічне осягнення феноме-11 у релігії та її проявів.

Психологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує психо­логічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування ре­лігійного феномену на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях; зміст, структуру, спрямованість релігійних вірувань, уявлень, переживань тощо; їх місце і роль у релігійному комплексі та вплив на нерелігійні сфери життя конкретних індивідів, соціальних груп, суспільства загалом.

Суттєвий внесок у становлення та розвиток психології релігії зробили німецький психолог, фізіолог і філософ Вільгельм Вундт (1832—1920), французький соціолог, пси­холог Гюстав Лебон (1841 —1931), американський психо­лог і філософ Вільям Джеймс (1842—1910), німецький фі­лософ Вільгельм Дільтей (1833—1911), французький філо­соф, соціолог, психолог і етнограф Люсьєн Леві-Брюль (1857—1939) та ін.

Психологія релігії вивчає емоційний вимір релігії — релігійні настрої, переживання, почуття, мотиви, уста­новки; аналізує психологічні аспекти релігійної діяльності: культу, навчання і виховання, спілкування віруючих тощо. Досліджуються психологічні аспекти виникнення, розвит­ку й функціонування релігійності на індивідуальному, гру­повому й суспільному рівнях. При цьому з'ясовується спе­цифіка релігійних вірувань, уявлень, настроїв, переживань, традицій, виявляються їх місце і роль у релігійному ком­плексі, їх вплив нанерелігійні сфери життєдіяльності особи.

Для розуміння і пояснення релігійних явищ психоло­гія релігії використовує різноманітні психологічні теорії, зокрема біхевіоризм, психоаналіз (фройдизм і неофройдизм), когнітивізм, трансперсоналізм та ін.

Серед методів, якими послуговуються дослідники пси­хології релігії, найдоцільнішими і найпоширенішими є ме­тоди спостереження, опису, інтроспекції, опитування, ана­лізу біографічного матеріалу, дослідження настанов і дис­позиції особистості, соціометрії. В комплексі вони дають змогу виявити специфіку релігійних почуттів, їх генезу й особливості еволюції, дослідити психологічні закономір­ності функціонування віри і форм її вияву (екстаз, одер­жимість, прозорливість, релігійний страх, релігійний фа­натизм тощо).

Феноменологія релігії. Майже водночас із розвитком пси­хології релігії набувають самостійного статусу й феномено­логічні дослідження. їх автори прагнуть зрозуміти смисл ре­лігійних явищ без світоглядних та ідеологічних упереджень, цікавляться способами, у які конкретна особа сприймає у своєму досвіді релігійну реальність. Вони вивчають форми вираження релігійного, відшукують обставини, за яких во­но має для особи певне значення.

Феноменологія релігії намагається аналізувати феномен релігії без опертя на раціональні засоби, посилаючись при цьому на так зване ейдетичне (вільне від наявних у досвіді суджень та оцінок) бачення, інтуїцію, особливе вчування тощо. Феноменологія релігії має на меті з'ясувати власні якості релігійних явищ — риси, ознаки, — які безпосе­редньо не дає процес релігійного відображення і які є

продуктом мисленнєво-фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії «спасіння», «спо­кута» , «святе», «священне й профанне» тощо). Вона є плід­ним теоретико-методологічним засобом вияву глибинного сенсу релігійності, слугує створенню передумов для адек­ватного теоретичного відтворення історії релігії.

Феноменологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує ро­зуміння смислу релігійного вираження конкретної людини на ос­нові її інтуїції, особистих відчуття і бачення.

Незважаючи на введення самого терміна ще у 1887 р. го­лландським теологом та істориком релігії Шантепі де ла Соссе (1848—1920) феноменологія релігії починає розвиватися тільки в XX ст., особливо з виходом двох монографій голла­ндського теолога і релігієзнавця Герарда ван дер Леува (1890—1950) «Вступ до феноменології релігії» (1925) і «Фе­номенологія релігії» (1933). Значний внесок у розроблення проблем феноменології релігії зробили німецький філософ, геолог Рудольф Отто (1869—1937), німецький філософ і со­ціолог Макс Шелер (1874—1928), франкомовний філософ, історик Мірча Еліаде (1907—1986) та ін.

Географія релігії. Існує тісний зв'язок між появою і роз­витком релігій та певним етнічним підґрунтям, конкретним географічним середовищем. На виникнення, поширення ре­лігій, їхній зміст і форми впливають природні умови буття певного етносу: ландшафт; особливості клімату, рослинного та тваринного світів; наявність чи відсутність річок, морів; специфіка ґрунту та його родючість тощо. Досліджує роль і місце природного фактора в появі й поширенні релігій пев­ного спрямування географія релігії.

Географія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає роль при­родного фактора у появі й поширенні релігій в різних країнах і регіонах земної кулі, досліджує просторово-часові закономірності вза­ємодії релігійного феномену із зовнішнім середовищем.

Географічні аспекти вивчення релігії є дуже давніми — вони сягають часів давньогрецького історика Геродота. Предмет географії релігії уперше сформулював І. Кант, ви­значивши його як взаємодію «релігія — зовнішнє середо­вище ». Із погляду Канта, цей розділ релігієзнавства мусить вивчати окремі конфесії, їх існування в конкретних природ­них, соціально-культурних, етнічних, економічних умовах різних країн; досліджувати вплив певних релігій на етно­культурні процеси в них і зворотну дію зовнішніх умов на релігію в ході її поширення.

Сучасна географія релігії прагне дати наявну релігійну карту світу; спрогнозувати перспективи її зміни; розкрити залежність певних релігій від умов конкретних географіч­них регіонів; передбачити появу там нових релігій. Вона роз­глядає географічний аспект виникнення і подолання між­конфесійного протиборства, виявляє взаємозв'язок етнічно­го та конфесійного в релігійній мобільності тощо.

Нині, окрім названих розділів релігієзнавства, розви­ваються політологія релігії, культурологія релігії, етноло­гія релігії, з'являється герменевтичне та корпоративне ре­лігієзнавство. Тож релігієзнавство є складним, багатопла­новим утворенням, яке постійно розвивається.

Основні категорії релігієзнавства

Релігієзнавство, як і будь-яка інша галузь наукового знання, має свій категоріально-понятійний апарат. Поняття і категорії, відображаючи суттєві закономірні зв'язки й від­ношення, найістотніше для предметного поля певної нау­ки, є основним конструкційним елементом будь-якої нау­кової теорії.

Категорії релігієзнавства є результатом пізнання духов­ної сфери суспільного життя і відображають найсуттєвіші зв'язки і відношення, що притаманні феномену релігії. У них зміст об'єкта та предмета релігієзнавства одержує своє розгорнуте відображення.

Категорії релігієзнавства — загальні поняття, що відображають суттєві, закономірні зв'язки і відношення, притаманні релігійному феномену та явищам, безпосередньо пов'язаним із ним.

У релігієзнавстві існують різні класифікації категорі­ального апарату. Найоптимальнішим є поділ усіх катего­рій та понять на три групи: філософські, власне релігієзнавчі та запозичені з інших наук.

Оскільки філософський аспект релігієзнавства є основ­ним, спочатку виділено філософські категорії, що викону­ють методологічно провідну роль, є методологічною серце­виною, їх поділяють на:

1) загальнофілософські і соціально-філософські — «бут­тя», «свідомість», «пізнання», «відображення», «істина», «фантазія», «суспільство», «людина», «особа», «світо­гляд», «культура» тощо;

2) філософські категорії релігієзнавства: «буттєві осно­ви релігії», «предмет віри», «теїзм», «деїзм», «пантеїзм»,

«фідеїзм», «теогонія», «теодицея», «неотомізм», «антропо­софія», «теософія» тощо.

Домінуюче місце займають власне релігієзнавчі понят­тя і категорії, серед яких виокремлюють такі їх групи:

1) загальні: «релігія», «Бог», «надприродне», «вірую­чий», «святе», «храм», «релігійна віра», «релігійний іде­ал», «молитва» тощо;

2)соціально-психологічні: «церква», «секта», «деномі­нація», «релігійна громада», «функції релігії», «релігійна толерантність», «місіонерська діяльність», «релігійні по­чуття», «релігійна поведінка», «релігійний досвід», «релі­гійні аспекти», «релігійні потреби», «навернення», «релі­гійні звички» тощо;

3) історичні: «політеїзм», «монотеїзм», «фетишизм», «тотемізм», «анімізм», «магія», «індуїзм», «синтоїзм», «зо­роастризм», «іудаїзм», «буддизм», «християнство», «іс­лам» тощо;

4) вільнодумні: «вільнодумство», «атеїзм», «секуляри­зація», «скептицизм», «антитеїзм», «антиклерикалізм», « 11 природна релігія », « єресь », «індиферентизм », « релігійний нігілізм» тощо.

Релігієзнавство використовує і категорії, запозичені з інших наук:

1) загальнонаукові (вимагають вияву відповідних типів зв'язків при аналізі будь-яких об'єктів)— «система», «струк­тура», «сенс», «функція», «роль», «закон», «категорія»;

2) конкретнонаукові (наповнюються змістом відповід­но до конкретної науки)— «епоха», «право», «ілюзія», «ві­ра», «почуття», «добро», «зло», «страждання», «спілкуван­ня», «мова», «життя», «смерть», «совість», «відповідаль­ність», «краса» тощо.

Отже, категорії релігієзнавства не зводяться до суто «релігії», а охоплюють усю цілісність системи «людина — релігія — світ». Тому вони постають у різних вимірах: фі­лософському, соціально-психологічному, історичному, за­гальнонауковому. При цьому всі категорії і поняття функ­ціонують у єдиній системі, виконуючи важливі світогляд-но-методологічні й пізнавальні функції.

Методи релігієзнавства

Будь-яка сфера наукового знання передбачає наявність системи шляхів, прийомів, способів вирішення певних пізнавальних проблем, тобто методів. Релігієзнавство не є винятком. Як складне, синтезуюче утворення воно послуго­вується низкою різноманітних методів пізнання: загально-та конкретнонаукових, теоретичних та емпіричних і, зви­чайно ж, філософських.

Методи релігієзнавства — шляхи (засоби) вирішення пізнаваль­них проблем у процесі вивчення релігій і вільнодумства.

Релігієзнавство використовує здебільшого три філо­софські методи — діалектичний, феноменологічний та герменевтичний.

Діалектичний метод. Він дає змогу розглядати процеси і явища релігії в динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття (філософії, політики, моралі, мис­тецтва тощо). Охоплюючи релігію в усіх її зв'язках і опосе­редкуваннях, цей метод допомагає виробити найзагальніші поняття і категорії релігієзнавства, відіграючи синтезу­ючу роль у всій сукупності досліджень релігії. Водночас йому властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясу­вати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері са­мих понять. Реальна дійсність не завжди береться до ува­ги, а тому інколи цей метод може призводити до неадекват­них їй висновків. Діалектичний метод особливо плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст релігієзнавчих понять уже більш-менш сформовано і залишається показа­ти їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух.

Феноменологічний метод. Порівняно з діалектичним цей метод є відносно новим. Він дає змогу проникнути у «чи­сту суб'єктивність» індивіда. Іншими словами, за допомо­гою певних засобів вияву сенсів він дає змогу співвідноси­ти мотиви, уявлення, ідеї, мету віруючих. Завдяки цьому вибудовується смисловий зв'язок у їхній поведінці, вияв­ляються формальні структури спілкування, суб'єктивні чинники суспільних відносин.

Герменевтичний метод. Своїм корінням він сягає ще ча­сів Середньовіччя, зокрема традицій екзегетики — розділ теології, який тлумачить Святе Письмо (Біблію). Метод охо­плює систему різноманітних засобів пояснення сакральних текстів, творів отців церкви, релігійних авторів минулого, релігійних процесів і явищ загалом. Послуговуючись цим методом, дослідник порівнює розуміння сакральних першо­джерел різними поколіннями з їх авторською інтерпрета­цією, виявляє зв'язок тексту з певним соціокультурним се­редовищем. Герменевтичний метод сприяє не простому поясненню, а розумінню, виявленню сутнісних ознак і влас­тивостей релігійних явищ.

Важливими інструментами на шляху вивчення розмаї­того світу релігії є також такі загальнонаукові методи: по­рівняльно-історичний, типологічний, структурно-функціональний, системний та ін.

Принципи релігієзнавства

Засобом організації й спрямування релігієзнавчого по­шуку є й система відповідних наукових принципів, визна­чальними серед яких є принципи об'єктивності, історизму і толерантності, які становлять основний зміст методології релігієзнавства й визначають специфіку функціонування решти принципів.

Принципи релігієзнавства — основоположні ідеї, що визначають смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання релігії.

Принцип об'єктивності. Цей принцип як основна ме­тодологічна засада будь-якого наукового знання є базовим. Його сутність виражає вимога розглядати релігійний фе­номен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб'єктивних інтерпретацій, емоційно-упереджених установок. Відповідно до цього принципу певний об'єкт має аналізуватися з урахуванням його внутрішньої необхідності, як незалежна цілісна система. Не меншу роль відіграє і ви­мога науково обґрунтованого викладу, опертя на всебічно перевірені факти. У релігієзнавстві принцип об'єктивнос­ті доповнюється принципом позаконфесійності, що орі­єнтує дослідника на уникнення конфесійної заангажованості при дослідженні релігійних явищ і процесів. Адже часто оглядання на конфесійний інтерес змушує ігнорува­ти об'єктивні закономірності й тенденції розвитку релігій­них феноменів. Принцип об'єктивності орієнтує релігіє знавця на цілісне дослідження релігійного феномену, тобто м єдності його структурних елементів: релігійної свідомості, релігійного культу й релігійної організації, які на кожному етапі розвитку по-різному поєднуються та функціонують, особливо виявляються у кожній конфесії.

Принцип історизму. Він вимагає, щоб об'єкт релігієзнавчого пошуку сприймався не як щось усталене й незмін­не, а як те, що повсякчас змінюється, розвивається. Звідси вимога системності в його дослідженні: від з'ясування при­чин, умов, особливостей появи, етапів функціонування та їх взаємозв'язку і механізму змін до аналізу нинішнього стану об'єкта вивчення й передбачення, прогнозування май­бутніх змін, тенденцій розвитку. Тобто принцип історизму вимагає вивчати релігійний об'єкт у розвитку, з урахуван­ням конкретних просторово-часових координат як єдиного процесу.

Першим запропонував такий підхід до осмислення іс­торії релігії Г.-В.-Ф. Гегель, який прагнув поєднати ідею логічного саморозвитку релігії з визнанням її зв'язків з конкретними історичними епохами. У розвитку релігії він виокремлював такі три стадії: «природну релігію»; «релі­гію духовної індивідуальності»; «абсолютну релігію». Кож­на з них мала свої особливі етапи.

Принцип історизму реалізувався в принципі конкрет­ності, який вимагає відображення досліджуваного об'єкта в такій системі понять і уявлень, яка відтворює специфіку його зв'язків (релігії) і відповідає певному етапу його еволюції.

Принцип толерантності. Цей принцип передбачає діа­лог релігійного й нерелігійного світогляду. Обидва типи сві­тогляду мають низку спільних ознак, елементів (початкові інтегральні уявлення, поняття), ідей, що утворюють струк­туру, «будівлю» світо усвідомлення й світовідчуття; вони мі­стять загальнолюдські елементи — об'єктивно-істинні знан­ня, моральні уявлення, що виражають необхідні умови су­спільного буття, загальнозначимі духовні цінності. Згідно з цим принципом релігія має аналізуватися як загальнолюдсь­ке явище, що втілює в собі прагнення і волю людини неза­лежно від її соціального стану, національної належності і яке притаманне різним сферам суспільного життя.

Принцип толерантності тісно пов'язаний із проблемою свободи совісті, ненасильством у справах віри. Тому зміст релігієзнавства неодмінно співвідноситься з вимогами дер­жавних правових документів про свободу совісті, зокрема Закону України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» від 23 квітня 1991 року, який гарантує громадянам право на свободу совісті відповідно до Конституції Украї­ни; Декларації про державний суверенітет України (1991). Беруться до уваги норми міжнародного права, втілені у та­ких міжнародних правових документах:

— Загальній декларації прав людини (прийнятій Гене­ральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року);

— Європейській конвенції з прав людини (Міжнарод­ному пакті про громадянські і політичні права), прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року;

— Паризькій хартії для нової Європи (підписаній керівниками 32 держав Європи, СІЛА і Канади 21 листопада 1990 року);

— Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (прийня­тій Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 року);

— Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимос­ті та дискримінації на підставі релігії чи переконань (про­голошеній Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року) та ін.

Релігія у своїй основі є загальнолюдськими явищем, особливою формою вираження загальних потреб й інтере­сів людини у вищих смисложиттєвих, моральних, духов­них орієнтирах й ідеалах. Вона акумулює, актуалізує й виражає помисли, прагнення і волю абсолютної більшості людей, функціонує у багатьох сферах суспільного життя і на різних рівнях соціальної організації. Тому принцип то­лерантності нерозривно поєднаний із принципом загально-людськості. Щоправда, в релігійній свідомості загаль­нолюдські цінності набувають специфічної (особливої) форми загальнолюдських потреб та інтересів шляхом релігійної інтерпретації вищих смисложиттєвих, моральних орієнтирів та ідеалів. Передусім вони виводяться з абсолютної цінності — Бога — і постають як певний його атрибут.

1.2. Українське релігієзнавство

Українське релігієзнавство своїм корінням сягає часів знаменитої «Велесової книги» (V—Х ст.), яка є свідченням язичницьких уявлень праукраїнців, втілених у різноманітних формах фольклору. їх світосприймання і світорозумін­ня за княжої доби України-Руси (X—XIV ст.) репрезенту­ють писемні пам'ятки «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Хо­діння Ігумена Даниїла», Києво-Печерський патерик тощо, v яких втілено специфічне (особистісне) релігійно-містичне сприйняття єства Бога і створеного ним світу, осмислення Святого Письма, проблем єдності істини і благодаті, тіла, душі й духу та ін.

До XIX ст. релігієзнавство в Україні розвивається пе­реважно в богословській формі. Найяскравішими пред­ставниками цього періоду були Касіян Сакович (1578— І (І47), Інокентій Гізель (1600—1683), Феофан Прокопович (1677—1736), Стефан (Семен) Яворський (1658—1722), Лазар (Лука) Баранович (1620—1693) та ін., які досліджу­вали проблеми душі і духу, відносини «Бог — природа (світ)», «Бог — людина», переосмислювали розуміння Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта тощо.

Українське світське релігієзнавство розвивалось переважно в контексті суспільно-політичної та філософсь­кої думки України XVII—XX ст. Релігію як духовне явище воно здебільшого досліджувало в контексті її функціональ­ної суспільної значущості, передусім у національному роз­витку України, в служінні інтересам українського народу. Кожен із дослідників мав свій погляд на неї. Так, Григорій Сковорода (1722—1794) розглядав релігію та її значення в процесі духовного становлення людини, її духовному само­пізнанні, яке він тлумачив як богопізнання. Микола Гоголь (1809—1852), дотримуючись української духовної тради­ції, у пошуках першоджерел буття, абсолютної першо­основи — Бога, — теж спрямовував свої зусилля у власний внутрішній світ, власну душу, якою рухав «порив і натх­нення», завдяки яким, на його переконання, «багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». Тарас Шевченко (1814—1861) забарвив своє ставлення до релігії екзистенційним антропоцентризмом, заперечував усе, що робить її абстрактною силою, байдужою до проблем конкретної людини. Він докоряв тим «рабам незрячим», які благають милості в земних богів-ідолів, «попів і царів», закликав молитись лише Богові і правді.

Памфіл Юркевич (1827—1874) у своїй «філософії сер­ця», зокрема в праці «Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого», доводив, що ду­ховно-релігійне життя виникає раніше, ніж розум, який може бути хіба що його вершиною, але аж ніяк не корін­ням. Закон для душевної діяльності не твориться силою ро­зуму, а належить людині як готовий, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини і людства.

Іван Франко (1856—1916) тлумачив релігію дещо ширше від прийнятих на його час канонів і поглядів. Релігія, в його інтерпретації, — це не лише віра в існування «незалежних вищих істот, обдарованих вищою силою». «До релігії, — писав він, — належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти».

Особливої уваги взаємозв'язку релігії з етносом, нацією надавав Юліан Васиян (1894—1953), для якого релігія —

«найінтимніша форма зв'язку індивідуальної душі з душею світу, з Богом». Дорога до Бога, на його переконання, веде тільки через Батьківщину-націю. За його словами, між лю­диною і Богом перебуває велика царина — нація, — підно­ситися до Бога можна тільки душею.

Загалом релігієзнавство, не маючи організуючого цент­ру, розвивалося ситуативно, не давало системних знань про релігійний феномен, його категоріально-понятійний апа­рат був збіднений і не мав необхідного системного розвит­ку. Цю проблему до певної міри було подолано в другій половині XX ст., коли релігієзнавство набуло статусу нав­чальної дисципліни у вузах. На той час припадає започаткування сутності і структури релігійного феномену, особливостей його функціонування в суспільстві, взаємодії з іншими компонентами культури тощо. Активно публікували свої праці Б. Лобовик і Є. Дулуман (природа релігійного феномену); В. Доля і В. Павлюк (соціально-психологічні вияви релігійності); О. Онищенко, В. Танчер, А. Колодний (іррелігійні форми свідомості); А. Єришев, П. Косуха, М. Закович (соціологія релігії).

Необхідних умов для свого розвитку українське релі­гієзнавство набуло тільки в незалежній Україні. Цьому активно сприяли створене в 1991 р. Відділення релігіє­знавства Інституту філософії і Г. С. Сковороди НАН Украї­ни, релігієзнавчі підрозділи вузів України, науковці яких переосмислювали роль релігійності людини й суспільства, розгорнули системну дослідницьку роботу з актуальних проблем філософії, соціології, психології, історії, конфесіології та етнології релігії, сучасних релігійних процесів.

Особливе місце в становленні й розвитку українського релігієзнавства належить фундаментальній праці «Акаде­мічне релігієзнавство» (2000), написаній колективом нау­ковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України і провідними фахівцями багатьох вузів України. У ній релігієзнавство постає окре­мою сферою гуманітарного знання, з'ясовуються принципи релігієзнавчих досліджень, визначаються об'єкт і предмет релігієзнавства, розробляється його категоріально-понятійний апарат, розгорнуто метафізику, онтологію, епістемо­логію, праксеологію, антропологію релігії. Вагомим здобут­ком є десятитомник «Історія релігії в Україні» та «Релігієзнавчий словник» (за ред. А. Колодного і Б. Лобовика).

Помітний внесок у розвиток української релігієзнавчої науки зробили вузівські вчені: Л. Виговський (проблема функціональності релігії), В. Докаш (проблеми релігійної есхатології), І. Мозговий (проблеми становлення христи­янського богослів'я), А. Глушак (первісні релігійні віру­вання), А. Черній (проблеми філософії релігії), О. Уткін (проблеми релігійної історії), П. Яроцький (історія релігії в Україні), В. Лубський (проблеми сучасного ісламу), Т. Горбаченко (проблеми релігії і культури) та ін.

Нині в Україні виходять друком щорічник «Релігійна свобода», щоквартальник «Українське релігієзнавство», щомісячник «Релігійна панорама». У них друкуються не лише наукові статті з актуальних теоретичних проблем релігієзнавства, тенденцій розвитку релігійного життя в Україні і світі, а й подаються матеріали, які інформують читачів про важливі події в житті різних конфесій в Україні й світі тощо.

Богословське релігієзнавство репрезентують праці кардиналів Мирослава-Івана Любачівського і Любомира Гузаря, православних патріархів Філарета (Денисенка) та Дмитрія (Яреми), архієпископа І. Ісиченка, владики Софрона Мудрого, викладачів вищих духовних закладів різних конфесій і церков. Особливо плідні здобутки Українського католицького університету (Львів), Українського Біблій­ного товариства, що здійснило повний переклад Біблії ук­раїнської мовою.

Українські релігієзнавці активно співпрацюють із Міжнародною академією свободи релігії та Міжнародною асоціацією релігійної свободи щодо розроблення важливих релігієзнавчих проблем, підготовки науково-аналітичних й експертних документів, організації і проведення міжна­родних, всеукраїнських, регіональних науково-практич­них, теоретичних конференцій.

Висновки

• Релігієзнавчі знання, виокремлюючи із філософії, етики, естети­ки, набувають самостійного статусу в XIX ст.

• Основним предметом релігієзнавства є природа, структурні ком­поненти, закономірності розвитку релігії, своєрідність її вияву та меха­нізм дії як на індивідуальному, так і суспільному рівнях буття в різні Іс­торичні епохи. Тобто релігієзнавство зорієнтоване на розуміння фено­мену релігії.

• Релігія, в тлумаченні сучасного релігієзнавства, утверджує в лю­дині людське.

• Структуру релігієзнавства формують філософія релігії, історія ре­лігії, соціологія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, геогра­фія релігії тощо.

• Категорії релігієзнавства, функціонуючи в єдиній системі, охоп­люють цілісне відношення «людина — релігія — світ».

• Релігієзнавство послуговується різноманітними методами піз­нання — діалектичним, феноменологічним, герменевтичним — та си­стемою основоположних принципів, серед яких домінують принципи об'єктивності, історизму й толерантності.

Теми рефератів

1. Чи можлива єдина академічна наука про релігію?

2. Особливості методів наукового пошуку в релігієзнавстві.

3. Релігієзнавство і гуманітарні науки: точки дотику.

4. Специфіка релігієзнавчого знання.

5. Філософія релігії та релігійна філософія: спільне й відмінне.

6. Академічне й теологічне релігієзнавство як дві форми осягнен­ня феномену релігії.

7. Релігієлогія: сутність і проблеми.

8. Етнологія релігії та її становлення в Україні.

9. Сутність феноменології релігії.

10. Особливості герменевтичного релігієзнавства.

Запитання. Завдання

1. Що, на вашу думку, є причиною існування двох сучасних форм філософії релігії: філософського релігієзнавства і теології?

2. Визначте місце і роль релігієзнавства в системі гуманітарних знань.

3. Чим можна підтвердити, що релігія не заперечує, а стверджує в людині людське?

4. Назвіть основні структурні розділи релігієзнавства. Що є підста­вою для їх виокремлення?

5. Чому феноменологічний метод аналізу релігійного феномену є ефективнішим, аніж діалектичний?

6. Як принцип історизму виявляється в релігієзнавстві?

Тестові завдання

I. Галузь гуманітарних знань, що вивчає зміст і сутність релігійного феномену:

1) психологія;

2) історія;

3) релігієзнавство;

4) філософія;

5) соціологія.

II. Чи є релігія формою вияву ірраціональної сфери духовності людини:

1)так; 2) ні.

III. Що належить до релігієзнавства:

1) етнологія релігії;

2) політологія релігії;

3) географія релігії;

4) прагматизм релігії;

5) філософія релігії;

6) соціологія релігії.

IV. Діалектичний метод передбачає таке дослідження релігії, за якого:

1) виявляються її первинні сенси і значення;

2) вивчаються становлення, розвиток та взаємозв'язок проце­сів і явищ;

3) досягається глибинне розуміння сакральних першоджерел.

V. До якого різновиду власне релігієзнавчих категорій і понять (за­гальних; соціально-психологічних; історичних; вільнодумних) належать:

1) єресь;

2) політеїзм;

3) Бог;

4) релігійна громада.

Література

Академічне релігієзнавство. — К., 2000.

Академічне релігієзнавство України. Історія і сьогодення. — К., 2006.

Гараджа В. И. Религиеведение. — М., 1998.

Докаш В., Лешан Ю. Загальне релігієзнавство. — Чернівці, 2005.

Колодний А. Основи релігієзнавства. — К. —Дрогобич, 2006.

Кимелев Ю. А. Философия религии. — М., 1998.

Кимелев Ю. А. Современная западная философия религии. — М., 1989.

Классики мирового религиеведения. — М., 1997.

Лекции по религиеведению.— М., 1998.

Лубський В. І.Деремко В. І., Лубська М. В. Релігієзнавство. — К., 2002.

Малерб М. Религии человечества. — М., 1997.

Налимов В. В. Разбрасьіваю мьісли. — М., 2000.

Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. — К., 1996.

Радугин А. А. Введение в религиеведение: Теория, история и совре-менньїе религии. — М., 1996.

Релігієзнавчий словник. — К., 1996.

Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996.

Яблоков И. Н. Религиеведение. — М., 2001.

Яроцький П. Л. Релігієзнавство. — К., 2003.

2.::

Релігія у філософському вимірі

Релігія як світогляд, світорозуміння, світовідчуття найповніше виявляється в людській особі. Немає жодного народу, який би не був носієм релігійних вірувань, як і немає жодної людини, повністю позбавленої релігійних почут­тів. Філософія, об'єктом уваги якої є все суще, завжди вияв­ляла зацікавленість до релігії., проблем її природи, сутнос­ті, значення та сенсу.

2.1. Релігія як предмет філософського осмислення

Широкомасштабність впливу релігії, абсолютність її поширення, функціонування на всіх етапах людської історії закономірно породжували і породжують питання про природу цього духовного явища, неминущу силу його впливу на внутрішні людські потреби і духовну культуру людства.

Сутність релігії

Оскільки основним предметом релігієзнавства є релігія, то цілком закономірно постає питання про зміст цього по­няття. Відповідь на нього складна й неоднозначна, адже існує не лише різне змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова religio.

Етимологія релігії. В основі різних тлумачень цього поняття — варіанти римського філософа й оратора Цицеро-на (106—43 до н. є.) і раннього християнського мислителя Лактанція (приблизно 250 — 325). Цицерон виводив згада­ний термін від латинського слова relegere, що означало «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боя­тися» і характеризувало релігію як «богобоязливість, страх і пошанування богів». Лактанцій вважав, що слово religio по­ходить від латинського religare, що означало «в'язати, зв'я­зувати, прив'язувати», а стосовно релігії — «зв'язок із Бо­гом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зо­ру й закріпилася, принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські та російські словники латинське сло­во religio тлумачать як «набожність, святиня, предмет куль­ту» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, на­божність, богошанування, культ».

У китайській мові для позначення феномену, що в євро­пейській культурі називається словом «релігія», використо­вується слово Chiao — « вчення ».

У сучасній арабській вживається назва din, яка означає бе­зумовне підпорядкування безмежній владі Аллаха, віддання себе Богу, вдосконалення щирості віри. Din може тлумачити­ся як іман («віра, вірити»), іслам («покірність»), іхсан («со­вісність, чистосердечність, вдосконалення в щирості віри»). Сучасна релігієзнавча література має понад сімдесят ви­значень поняття «релігія» і десятки теорій її виникнення, що є достатнім доказом того, що це поняття слід розглядати скоріше як збірну назву, ніж позначення однорідного й ціль­ного явища. Тож не існує єдиного визначення поняття «ре­лігія» . Однак є єдність у тому, що релігія як феномен нероз­ривно пов'язана із людським буттям, сутністю людини.

Один із засновників філософської антропології М. Шелер був упевнений, що справжня людина починається з «Бо­гошукача». Російський філософ і психолог Семен Франк (1877—1950) писав, що людина є людиною, бо вона має боголюдську природу. Людина не просто знає Бога, був переконаний мислитель, ці знання є її суттєвою рисою, то­му людину можна визначити як істоту, що має свідомий внутрішній зв'язок із Богом.

Справді, те, що людина пов'язана з релігією, сумнівів не викликає, але визначення глибини цього відношення є справою нелегкою. Адже як неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, так і не відновити в іс­торії періоду абсолютної відсутності релігійних поглядів. Нині годі й шукати єдиної усталеної відповіді щодо релігії, оскільки знайти визначення, яке однаково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалювали своїх дітей на догоду бо­жеству; і до вірувань вавилонян, що посилали у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією; і до релі­гії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього; і до релігії буддизму, в основі якої лежить, по суті, повний атеїзм. Ось чому дати універсальне визначення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманітну функціо­нальність й історичну змінність, неможливо. Натомість, можливо визначити спільну основу, ознаки, властивості релігійного феномену.

Загальні ознаки релігій. Усі релігії мають певні спільні для них ознаки.

1. Визнання надлюдської реальності, надприродного, Бога. Без цієї ознаки не могло б існувати жодне віровчен­ня. Тому багато дослідників пояснюють природу та похо­дження релігії, виходячи з ідеї Бога як «фундаментальної даності». Релігія виникла й існує, стверджують вони, тіль­ки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла б бути наявною у свідомості людини без існування Бога.

Російський філософ і священик Олександр Мень (1935— 1990), обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, підкре­слював, що релігія є відповіддю людини на прояв у ній Бо­жої сутності. Все у світі має певне реальне підґрунтя, корін­ня. Зокрема, розмірковував він, ніхто не стане заперечувати того, що потреби нашого тіла є об'єктивно життєво необхід­ними. Якщо ж дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось вищого, гідного поклоніння, то чи правильно буде ба­чити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що, подібно до того, як тіло пов'язане з об'єктивним світом при­роди, дух тяжіє до спорідненої і водночас значно вищої від нього реальності. Цей зв'язок, на думку Меня, здійснюєть­ся через особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід. Його він визначає як переживання, пов'язане з по­чуттям реальної присутності у нашому житті вищого нача­ла, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.

2. Ідея визволення, порятунку (спасіння). В її основі ле­жить віра у безсмертя душі. Релігія, як зазначав російсь­кий православний богослов і філософ Павло Флоренський (1882—1937), рятує нас, рятує внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життям нас у Бозі і Бога в нас, то на рівні повсякдення — це система дій і переживань, які забезпечу­ють душі рівновагу та порятунок.

3. Тлумачення природи людини. Вони виходять із то­го, що:

1) людина має свободу дій, тобто вона не є запрограмо­ваною машиною; її помилки чи вчинене зло є наслідками цієї свободи;

2) людина бере участь у творенні шляхом самовдоско­налення та навчання інших;

3) людське життя не обмежується земним існуванням.

4. Спільна основа релігійного знання. її називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Вона є результатом глибин­ного осягнення сутності життя. Попри плин часу вічна муд­рість віками залишалася незмінною у різних культурах, вті­люючись у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною, ця скарбниця мудрості містить у собі міркування щодо природи життя і любові, здоров'я і щастя, страждання і спасіння. її серцеви­ною є чотири фундаментальні висновки:

1) існують дві сфери реальності: перша — світ фізичних об'єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, духу, яка не обмежена простором, часом, фізичними законами, оскі­льки вона ж їх і створює; тому сфера духу є безмежною, не­скінченною і вічною;

2) людські істоти належать до обох сфер, оскільки во­ни не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як ті­ло, так і душу, дух;

3) людина здатна усвідомити свою Божу іскру і Божу причину, що дає їй початок;

4) усвідомлення своєї духовної природи є найвищим благом, найвищою метою і найбільшою користю від людсь­кого існування.

5. Універсальні духовні практики. Ці практики покли­кані допомогти людині відкрити власну душу, взаємозв'я­зок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань віч­ної філософії. Серед цих практик виокремлюють сім вічних:

1) зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жа­дань та пошук бажань власної душі;

2) розвиток емоційної мудрості: зцілення власного сер­ця і навчання любові;

3) моральне життя: відчуття приємності від продуку­вання добра;

4) концентрація й заспокоєння власного розуму;

5) пробудження духовного бачення: навчання чіткому баченню у всьому божественного;

6) виховання духовного розуму: розвиток мудрості;

7) вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості під служіння.

Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів (•відомості, мудрості, любові. Вони є необхідними для розу­міння життя і нас самих. Кожному відома деструктивна си­ла таких почуттів, як страх, ненависть. Практики проти­ставляють їм методи нейтралізації і водночас пропонують шляхи розвитку благотворних емоцій — любові, співчут­тя, — сприяючи народженню мудрості. Практика ж свідо­мого сприяння іншим людям зменшує такі руйнівні спону­кання, як жадоба, ненаситність, і виховує протилежні ри­си — доброзичливість і безкорисливість.

Отже, релігія є складним духовним феноменом, який не лише виражає віру людини в існування надприродного начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання.

Філософські концепції природи релігії

Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшо­го до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дій­сності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціональ­ного процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слід приймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лише орієнтується на всебічне розуміння феномену релігії, його глибинне осягнення.

Оскільки кожна філософська школа, кожна течія про­тягом історії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багато різних підходів щодо оцінки сут­ності та природи цього феномену.

Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна (натуралістична). її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релі­гія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.

Так, один із засновників психології релігії американсь­кий філософ-прагматист В. Джеймс розумів релігію як су­купність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їх зміст і зумовлює ставлення індивіда до божества. Емоційна сфера психіки є батьківщиною, лоном релігії. За Джеймсом, емоційно-вольова сфера — найглибше джерело релігії, а філософські й богословські вчення — то лише вторинні над­будови. Щоправда, в його інтерпретації «релігійні почуття» не є автономними і не відрізняються від інших людських по­чуттів (радості, любові, страху тощо). Просто звичайні емо­ції зазнають релігійного впливу, який і надає їм характер­них ознак. Оскільки в певні моменти життя релігійні почут­тя постають у формі духовного «рятівника», «опертя», то вони, з погляду філософа, є цінними. Релігія робить для лю­дини легким і радісним те, що за інших обставин є для неї тягарем суворої необхідності. Тобто вона змінює засади людського духу, розширює параметри духовного життя.

Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивий усім людям планети незалежно від їх расової та національ­ної належності, хоча він залежить від самого індивіда. Одні люди виявляють значні можливості щодо містичного злит­тя з божеством, їх Джеймс називає релігійними геніями. Це Будда, Мухаммед, апостол Павло тощо. Інші люди мають меншу здатність щодо поєднання зі Всевишнім (звичайні ві­руючі). Треті ж — зовсім глухі, оскільки не чують у собі го­лосу божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід у принципі однаковий у всіх віруючих. Залежно від конкрет­них соціальних умов, географічного середовища, вихован­ня тощо людина стає або буддистом, або католиком, або му­сульманином. До того ж психологічні особливості індивідів є такими, що одним корисний науковий досвід, іншим — ре­лігійний. Якщо хто-небудь, розмірковував філософ, зажадає відійти від Бога і майбутнього життя, то ніхто не зможе за­вадити йому в цьому чи переконати його, що він помиляєть­ся. Адже якщо людина думає і діє згідно зі своїми переко­наннями, то довести помилковість її вчинків неможливо.

Психологічна концепція. Основоположник психоаналі­зу австрійський психіатр Зігмунд Фройд (1856—1939) та­кож вважав релігію природним феноменом і одночасно люд­ським продуктом. Він пов'язував походження релігії з без­порадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, ви­конують триєдине завдання: нейтралізують жах перед при­родою, примиряють із грізним фатумом, що передусім ви­ступає в образі смерті; винагороджують за страждання і незгоди, які випадають на долю людини.

Фройд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від аг­ресивних природних інстинктів^

На думку австрійського психіатра, релігія має три функ­ції: 1) задовольняє допитливість людини, пояснює походжен­ня і розвиток світу; 2) зменшує страх перед загрозами і мін­ливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, уті­шає при негараздах; 3) проголошує заборони та обмеження.

Якщо у Фройда базовим релігійним феноменом є індивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарсько­го психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961) — колек­тивне несвідоме. У колективному несвідомому зосередже­ні архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну,- у містичному про­зрінні, в міфах, у релігійних уявленнях тощо. Тож і релігія, в і і інтерпретації Юнга — це особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факто­рами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Отто називав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що во­ші є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звер­нутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасни­ми, що їх не можна не любити благоговійно.

Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, пе­реконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпосередньому кон­такту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такий могутній, здавна шанований інститут як церква.

Основоположник неофройдизму німецько-американський психолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, сус­пільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільс­тві тотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, на його думку, мають коріння в умо­вах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних сми­сл ожиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу. Внаслідок цього з'являється ди­хотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла, ду­ховної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досяг­ти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чо­му з'являється релігія. Цікаво, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якому при­сутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об'єктом поклоніння.

Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релі­гійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й пар­тії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і запере­чувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому роз­витку людини, так і гальмувати його.

Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гума­ністичні. В основі авторитарних релігій — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, ша­ни і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібнос­тях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом на­силля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469—399 до н. є.), Б. Спінози тощо.

Соціологічна концепція. Серед популярних філософсь­ко-соціологічних концепцій релігії виокремлюють теорію за­сновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у по­яснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну

картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі пере­живання світу переходить у світоусвідомлення, в якому пред­метам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діян­ня демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні еле­менти дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається мо­рально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.

Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і пра­вил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші — заборо­нено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього сві­ту, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші — спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.

Інший підхід демонструє французький соціолог і філо­соф Е. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування, а оскільки він є суспільним, то і\ все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії — забезпечити вплив колективу на ін­дивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колек­тивні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для усіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і об­рядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують і х собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальні­стю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.

Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтри­муючи усталені у певній культурі традиції, цінності; під­силюючи соціальний ентузіазм тощо.

Основоположник так званої «формальної» соціології ні­мецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концен­трує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різ­номанітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За пев­них умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жи­ти і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, на­дає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і дос­коналості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.

Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, які існують між індивідом і його соціальною гру­пою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума інди­відів. Відправлення релігійного культу, спокутування гру­пою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби над­природним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, на­бувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, ви­йшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надпри­родного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.

Культурологічна концепція. Щодо природи релігійно­го феномену вельми оригінальною є концепція англійсько­го дослідника Карла-Густава Доусона (1889—1970). На пе­реконання вченого, людському розуму притаманне вродже­не знання про сутність Бога, що є невід'ємною ознакою найвищого Божого творіння. Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон доводить, що істинне знання мож­ливе на глибинних рівнях свідомості. Це знання доступне людині через трансцендентну інтуїцію.

Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — той, що пе­ребуває за межами людського буття, свідомості, пізнання й пере­вищує їх; у богослов'ї— недоступна людині сфера потойбічного, зо­внішнього щодо релігії.

У теологічних вченнях цей термін вживається як сино­нім потойбічності Бога; у філософії — на позначення того, що перебуває за межами можливого досвіду, недоступного теоретичного пізнанню.

Інтуїція (лат. intuitio —уява, споглядання, intueor—уважно дивлюся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного об­ґрунтування, проміжних ланок аргументації, проникливість, відчуття, здогад.

Трансцендентна інтуїція у прихованому вигляді є у біль­шості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Адже первісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісна людина у силі бика чи ведмедя, швидкості оленя інтуїтивно вбачала вияви божественної си­ли і слави. Є день і ніч, літо та зима, народження і смерть, іде дощ, світить сонце, росте трава, зріє зерно. Все це — бо­жественна таїна, якій слід вклонятись із особливою поша­ною. Саме з такого розуміння або відчуття, на думку До­усона, народжуються боги, духи чи магічні сили. їх блага­ли, їм служили, якщо хотіли вижити.

Вірування втілювались у міфах або сакральних техні­ках, які закладали основи знань первісної культури. Вче­ний вважає, що саме у сфері вірувань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного нау­кового знання. Адже, по-перше, у процесі систематизації знання розвинувся духовний клас, який досліджував та впроваджував у повсякдення священні формули і ритуаль­ні техніки. Це були жерці — носії первісних традицій та майстри сакральної науки, які вивчали зв'язок між суспіль­ством (плем'ям, народом) і богами, що було необхідним за­собом для набуття божественної прихильності. По-друге, рух думки концентрувався на абсолютності буття, що є ос­новою життя. Так, вчений вважав, що, з одного боку, авто­ритет знаменитих Вед стосовно змісту сказаного в них є не­належним і безпосереднім на зразок того, як світло сонця виявляється безпосереднім знанням про його форму і колір. З Іншого боку, авторитетність людських висловів — цілкови­то іншого походження, оскільки вона залежить від зовніш­ніх засад і опосередкована низкою вчителів і традицією. На підставі таких міркувань Доусон дійшов висновку, що прозріння (одкровення) — це первинне джерело релігійної істини, а розум, інтуїція — вторинне. Тому історично рання релігія — первинна, а філософсько-теологічна релігія — результат вторинної, теоретичної діяльності.

Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлума­чення релігії давали німецькі філософи Карл Маркс (1818— ІН83) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистсь­кою філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. ( у спільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бу­ти пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глиби­нах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфлік­тах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а м економічному житті та відповідних йому відносинах.

Релігія, за словами Енгельса, є відображенням у голо­вах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, по­яснення релігії слід шукати в реальних умовах життя лю­дини. Релігія є суто зовнішньою силою, завдяки якій лю­дина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність, відчужує від себе (тобто втрачає) людяність.

Відомі судження Маркса про те, що людина створює ре­лігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідоміс­тю і самовідчуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Людина — не абстрактна істо­та, яка живе десь поза світом. Це світ людини, держава, су­спільство породжують неправдивий світогляд, бо самі во­ни — неправдивий світ.

Якщо підійти до марксистського бачення релігії без над­мірної політизації й не абсолютизувати метафори типу «опі­ум народу», «фальшиві квіти», «ілюзорне сонце», чим грі­шать деякі дослідники, то в ньому можна віднайти й пози­тивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс підкреслювали роль релігії у відновленні спотвореної реальності суспільного жит­тя. Вони вбачали в релігії чинник, здатний здолати безпорад­ність, самотність, відчай, розчарування, тривожне очікуван­ня майбутнього тощо. На їх думку, в релігії дивовижним чи­ном переплетені збагненне і таємниче, суще й належне, земне і трансцендентне за обов'язкової віри в довершеність і благодатність трасцендентного. Завдяки релігії індивід віднов­лює звичний для нього хід подій, долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Тож творці марксистської тео­рії не полишили поза увагою спроможність релігії відкрива­ти людям певну перспективу, надавати їм ідеал і сенс існу­вання. Тому релігія, на думку Маркса і Енгельса, як суспіль­на підсистема може претендувати на вирішення найглибших фундаментальних проблем життя людини.

Релігійний феномен класики марксизму розглядали як складне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхідний конкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельс висловлювали таку гіпотезу: релігійне відображення світу може зникнути за умов, коли відношення повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілих зв'язках.

Основні елементи релігії

Релігія є надто складним духовним утворенням, а тому її можна розглядати і як соціально-історичне явище, і як світоглядний феномен, і як культурну сферу, і як форму

суспільної свідомості тощо. Однак це аж ніяк не означає, що ця відносно самостійна сфера духовного життя є чимось на зразок мішанини. Навпаки, релігія виступає внутрішньо упорядкованим продуктом діяльності людського духу. У процесі свого розвитку вона диференціювалась, у ній виок­ремлювалися чітко визначені елементи, встановлювалися між ними відповідні зв'язки. Нині релігія є цілісною сис­темою складових, що характерні для всіх віросповідань. Як­що ж таких складників немає, то й не існує самого феноме­ну релігії.

У релігієзнавстві побутують різні підходи щодо визна­чення основних елементів релігійної системи. Так, одні ав­тори основними складниками релігії називають релігійні свідомість, діяльність, інститути й організації. Другі пере­конані, що до релігії передусім належать доктрина, міф, естетичні цінності, ритуали й інші форми культової прак­тики. Треті, яких більшість, виокремлюють релігійну сві­домість (релігійні погляди та уявлення), релігійний культ, релігійні організації. їх погляди ми й поділяємо, вважаю­чи, що такий поділ є найоптимальнішим; Кожен із назва­них складників релігії є динамічним і поліфункціональним, і, у свою чергу, структурується.

Релігійна свідомість. Стрижнем будь-якої релігії є релігійна свідомість як спосіб ставлення віруючого до світу через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких і становить віра в існування надприродної сфери (сили).

Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументів, концепцій, сенсом яких є зде­більшого віра у надприродне.

Віра в надприродне є визначальним чинником релігій­ної свідомості більшості розвинутих релігій. Більшості, але не всіх, оскільки, наприклад, у буддизмі відсутня «віра у надприродне».

Інтегративною й невід'ємною ознаками релігійної сві­домості є релігійна віра, що бездоказово свідчить про істин­ність релігійного вчення. Релігійна віра надає життєдайної сили всьому релігійному комплексу. Вона зумовлює також своєрідність шляху до Бога, що властивий певному віровченню.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (конце­птуальний) і буденний.

Теоретичний рівень охоплює:

1) упорядковане вченя про Бога (богів), світ, природу, людину, суспільство; 2) релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-по­літичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.

Визначальним чинником на цьому рівні є перша скла­дова — систематизоване й кодифіковане віровчення (релі­гійні тексти), або Святе Письмо, наприклад Трипітака у буд­дистів, Авеста в зороастризмі, Тора в іудеїв, Біблія у христи­ян, Коран у мусульман тощо. Названі книги мають ранг сакральних і створені (передані) або мислителями-мудрецями, або сакральними особами — Гаутамою, Зороастром, Мойсеєм, Ісусом Христом, Мухаммедом. Святе Письмо є ос­новою теоретичного рівня релігійної свідомості. Воно ви­значає зміст і сутність церковно-богословських доктрин, є невід'ємним компонентом свідомості віруючого.

Релігійній свідомості теоретичного рівня властиві:

1) символізм — релігійні уявлення втілюються у знаки, символи, наприклад у предмети культу, ритуальні дії, ре­лігійну лексику. Серед релігійних символів є ті, які репре­зентують певну релігію: хрест — символ християнства, чакра — символ буддизму, півмісяць — символ ісламу тощо. Існують також символи певних конфесій, общин, окремих персонажів та ін.;

2) алегоричність — умовна форма висловлювання, ви­раження абстрактних понять у наочних образах, які потре­бують іншого, відмінного від буквального, розуміння. На­приклад, Христос іде по воді до своїх учнів, миттєво зцілює тяжко хвору жінку, п'ятьма хлібинами втамовує голод ці­лого народу тощо. Ці оповіді передають надію, що незгоди можна завжди подолати, а любов і людяність здолають будь-яке зло;

3) емоційність — чуттєве ставлення віруючих до сакраль­них речей, персон, місць, один до одного і до себе, до релі­гійно забарвлених явищ, світу тощо (наприклад, любов до Бога, почуття гріховності, послуху, покірності, радість богоспілкування, співчуття до ближнього, благоговіння пе­ред красою й гармонією створеної природи, очікування чу­да тощо);

4) діалогічність — можливість внутрішнього спілкуван­ня з Богом. Діалог реалізується під час молитви, богослу­жіння, медитації, за допомогою усної чи внутрішньої мо­ви, яка створює ефект розмови Я з Богом, Бога з Я. При­кладом є слова Господньої молитви у християнстві: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам на сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям

нашим. І не введи нас у випробування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки» (Мт. (5:9-13).

Буденний рівень релігійної свідомості охоплює сукуп­ність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, зви­чок і традицій, пов'язаних із вірою в надприродне. їх зміст безпосередньо відображає умови життя людей. Така свідо­мість не є чимось цільним, систематизованим. Вона має фрагментарний вигляд: є набором розрізнених елементів, що сформувалися не внаслідок проникнення в сутність об'єктів вірування, а як результат зовнішнього, поверхово­го, некритичного сприйняття дійсності. Попри наявність раціональних та вольових елементів, тут домінують усе ж емоції — почуття, настрої, афекти тощо. Така свідомість здебільшого потребує наочно-образних форм.

Релігійна свідомість не може існувати поза релігійни­ми емоціями. Адже вже сама віра людини глибоко ірраціо­нальна. Віруючий любить і радіє, благоговіє і сподівається, має надію і переживає страх, відчай, скорботу, заспокоєн­ня, розлучення тощо. Найсильнішими серед релігійних по­чуттів є любов, милосердна любов, що не заздрить, не возвеличується, не прагне до гніву, не думає про лихе, не радіє .і неправди, але тішиться правдою, усе переносить, сподівається всього, усе терпить. Переживання любові є ставлення wt не лише людини до Бога, а й Бога до людини* «бо від Бога любов... і хто перебуває в любові, перебуває той у Бозі, і в нім Бог перебуває» (їв. 4:7, 16).

Релігійний культ. Релігійні погляди, уявлення, почуття ікають специфічний спосіб буття і формування — культу практику (культову діяльність).

Культова діяльність — система певних обрядів, сукупність стерео­типних символічних дій віруючих, у якій втілюються їхні релігійні уяв­лення. Спрямована встановлення двосторонніх стосунків між лю­диною і надприродним.

Культ (лат. cultus — догляд, поклоніння) як один із основних елементів релігійного комплексу — передусім сис­тема дій і засобів впливу на надприродне. Жодна релігія не може існувати без культу. Це спосіб існування релігійних уявлень та почуттів. Зміст культових дій визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догмами.

релігійна свідомість постає в культі у вигляді культурного тексту, основу якого становить зміст певної священної книги. Відтворення змісту Святого Письма під час культових Дій оживляє в свідомості їх учасників релігійні образи і сюжети. Тому релігійний культ називають мовою релігії, де предмети, дії, слова мають символічне значення. Це своєрідна «драматизація» релігійного тексту, що пов'яза­на з вірою в Бога, описані у Святому Письмі події, у їх по­вторюваність, у присутність основних дійових осіб релі­гійних оповідей.

Культові дії — це конкретні акти релігійної активності віруючих (релігійні богослужіння, обряди, свята, молитви тощо). Культова діяльність неодмінно потребує й специфіч­них матеріальних форм: культової будівлі, культових пред­метів тощо. Наприклад, у християнстві — це облачення (одяг) священика, хрести, свічки, ікони, посуд, твори релі­гійного мистецтва. У своїй єдності культові предмети фор­мують неповторну ауру духовного простору.

Матеріальні форми культу варіюються залежно від конфесії. Так, католицизм і православ'я, наприклад, зберігають вірність пишній театральній обрядовості, широко і вміло використовуючи при цьому релігійне мистецтво (скульптуру, малярство, музику і спів), за­вдяки чому задовольняються не лише релігійні, а й ес­тетичні потреби віруючих. У протестантизмі ж обряди скромніші: основна увага приділяється індивідуально­му спілкуванню віруючих із Богом шляхом молитов, по­каяння тощо.

Релігійні обряди обов'язково потребують точності у від­творенні своїх елементів. Тому вони є найбільш усталеним, консервативним елементом будь-якої релігійної системи.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві, яка є найважливішим засобом спілкування віруючого з над­природним. Вона постає невід'ємною частиною релігійного культу в буддизмі, християнстві, ісламі, тобто в усіх сучас­них світових релігіях.

Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта своєї віри (Бога, святих тощо) із проханням усіляких благ, заступ­ництва, відвернення зла.

Молитви бувають хвалебні, вдячні, прохальні та ін. За­вдяки своїй простоті й доступності молитва є найпошире­нішою формою релігійної діяльності віруючих. В інтерпре­тації, наприклад, християнських отців церкви — це одна з найважливіших чеснот. Вище молитви є лише любов, і на тій підставі, що молитва — чеснота особиста, а любов — все­осяжна.

Релігійні організації. Носії певного віросповідання фор­мують релігійну спільноту (сукупність релігійних груп),

яка має певну організаційну структуру. Тому до основних елементів релігії належать і релігійні організації.

Релігійна організація — об'єднання послідовників певного віроспо­відання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчен­ня, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Найважливішими завданнями релігійних організацій є донесення до віруючих певних норм і правил поведінки, формування у них певної мети, цінностей та ідеалів. Це до­сягається виконанням низки таких функцій:

1) вироблення систематизованого віровчення;

2) розроблення системи його захисту й утвердження;

3) управління культовою діяльністю;

4) контролю і виконання санкцій у випадку неточного виконання релігійних норм;

5) підтримки зв'язків із державним апаратом та світо­вими організаціями.

Набір релігійних організацій у всіх конфесіях різний. На­приклад, у християнстві, найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії, є три типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація.

Церква (гр. kyriake — Господній дім) — релігійна організація зі складними централізованими та ієрархізованими стосунками між священиками і віруючими, що виробляє, зберігає, передає релігій­ну інформацію, організовує та координує релігійну діяльність і кон­тролює поведінку віруючих.

Церква, як правило, має багато послідовників. Цьому значною мірою сприяє наявність у кожної людини можли­вості стати її членом, відсутність постійного і чіткого конт­рольованого членства, анонімність послідовників. Харак­терними рисами церкви є:

1) наявність спільного віровчення і розробленої догма­тики (Символу віри);

2) релігійна діяльність (культова і позакультова);

3) система управління, що ґрунтується, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі.

У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духо­венство і мирян.

Секта (лат. seco — розділяти або лат. secta — вчення, напрям) — релігійне об'єднання, що відокремилося від панівного в країні ре­лігійного напряму і конфліктує з ним.

Секта є загальною назвою різних об'єднань віруючих, які сформувалися як опозиційні течії. Характерними озна­ками секти є:

1) сувора дисципліна й індивідуальне членство;

2) відокремлення від інших релігійних об'єднань;

3) проповідь винятковості своєї релігійної доктрини, «істинного шляху порятунку»;

4) прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомис­лячих;

5) відсутність поділу на духовенство і мирян, проголо­шення рівності всіх членів організації;

6) яскраво виражене прагнення до духовного зростан­ня шляхом суворого дотримання морального кодексу і ри­туальних дійств.

Головною особливістю секти є прагнення зробити релі­гію внутрішнім світом віруючого.

Деномінація (лат. denominatio — перейменування) — проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває на стадії становлення.

Як правило, деномінація формується на основі секти. То­му часто її визначають як секту, що перебуває на одному з вищих етапів свого розвитку, в якій склалася чітка органі­заційна структура і яка має, ширші зв'язки із суспільством. Для деномінації є характерним прийняття різнопланових ор­ганізаційних і культових принципів, відкритість для взає­модії з іншими релігійними об'єднаннями і державою, тоб­то спостерігається тенденція до поєднання зі «світом». Від церкви деномінація переймає доволі високу систему центра­лізації та ієрархічний принцип управління, відмову від по­літики ізоляціонізму. Із сектою її зближують принцип доб­ровільності, індивідуальне членство, претензії на винятко­вість, ідея боговибраності. Заперечення поділу віруючих на духовенство і мирян поєднується у деномінації з наявністю професійних священиків, яким надаються особливі повно­важення для тлумачення слова Божого, проповідей тощо. За певних умов деномінація може перерости в церкву, від неї можуть відокремлюватися сектантські групи.

Отже, структурованість релігії не є чимось випадковим та суб'єктивним. Навпаки, вона породжена умовами функ­ціонування і розвитку релігійної системи. Релігійна систе­ма діє як цілісність, у кожному з елементів якої повністю виявляється все віровчення.

Висновки

• Релігія — складний духовний феномен, спрямований на глибин­не осягнення сутності буття і є свідченням єдності духовних традицій людства.

• Результатом філософського прагнення осягнути природу релігії стали кілька концепцій — натуралістична, психологічна, соціологічна, культурологічна тощо.

• Релігія є внутрішньо структурованим продуктом узагальнюючої діяльності духу. Елементи релігії: релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації.

• Визначальною ознакою релігійної свідомості є віра в істинність релігійного вчення та існування всесильних надприродних сил.

• У релігійній свідомості виокремлюють теоретичний і буденний рів­ні. Теоретичний характеризується цілісністю, системністю; буденний — фрагментарністю, поверховістю, надмірною емоційністю.

• Кожна релігія має певну спільноту однодумців, для управління якою формуються організаційні структури з чітко визначеними функці­ями. У християнстві, наприклад, існують три типи таких структур: церк­ва, секта і деномінація.

Теми рефератів

1. Релігія як особливий об'єкт пізнання.

2. Людиномірність релігії.

3. Поняття «релігія» в герменевтиці.

4. Складові релігійного комплексу: діалектика взаємозв'язку.

5. Сім духовних практик Роджера Уолша: зміст і сутність.

6. Природа «нумінозного» в інтерпретації Рудольфа Отто.

7. Колективне несвідоме Карла-Густава Юнга і природа релігії.

8. Психологія релігії у працях Вільяма Джеймса і Зігмунда Фройда: порівняльний аналіз.

9. Філософсько-соціологічна концепція релігії німецького філо­софа, соціолога Макса Вебера і сучасність.

10. Особливості бачення природи релігії французьким соціологом і філософом Емілем Дюркгеймом.

11. Оригінальність релігійної концепції англійського філософа Карла-Густава Доусона.

12. Марксистська концепція релігії: ретроспектива і сучачмйапь.

13. Феномен релігії у філософії історії Михайла Грушевського.

14. Феноменологія релігії Юліана Вассияна.

Запитання. Завдання

1. Чому неможливо дати універсальне визначення релігії?

2. Про що свідчать загальні ознаки, притаманні більшості релігій­них систем?

3. Дайте оцінку спільниця для всіх світових релігій духовним прак­тикам.

4. Що є спільного і яка відмінність у поглядах на природу релігії філософа-прагматика Вільяма Джеймса і засновника психоаналізу Зіг­мунда Фройда?

5. У чому обмеженість марксистських оцінок природи релігії?

6. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії, як правило, виокремлюють вчення німецького філософа Еміля Дюркгейма. Чому? Чи поділяєте ви його погляди?

7. Покажіть взаємозв'язок основних елементів релігії.