28. Внутрішня та зовнішня політика Директорії

1. Затвердження Директорії при владі, суперечності ії внутрішньої та зовнішньої політики.

2. Директорія в політичних реаліях 1919 р., злети і падіння.

3. Варшавський договір 1920 р. Та остаточна поразка Директорії

1. В ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. діячі УНС створили Директорію як орган керівництва повстанням проти гетьмана у складі 5 чоловік: Винниченко (голова), а також Петлюра, Андрієвський, Макаренко, Швець, які представляли основні партії УНС. Після повалення гетьманату 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва. Було відновлено УНР. Перший уряд Директорії очолив Чехівський (член УСДРП).

Діяльність Директорії та її уряду почалася у дуже складній ситуації. Вже в листопаді 1918 р. почалася окупація військами Антанти Півдня України. 60 тисяч французьких, англійських, польських, сербських, грецьких та інших військ і кілька десятків військових кораблів зайняли майже всі чорноморські порти, надаючи при цьому всіляку підтримку білогвардійцям. Окупація Півдня України військами Антанти тривала до березня – квітня 1919 р., коли вони були вибиті Червоною Армією. У листопаді – грудні 1918 р. в Україну розпочався наступ радянських військ і друге затвердження радянської влади. На Волині активно діяли поляки, а в Донбасі – білогвардійці, армія Денікіна.

Тобто зовнішньополітичне становище Директорії виявилося вкрай несприятливим, що значно ускладнило її діяльність, бо вже скоро визначилася внутрішня слабкість режиму Директорії. Сприяла цьому в значній мірі відсутність єдності в самій Директорії, серед членів якої визначалося два спрямування: одне представлене Винниченком, який виступав за радикальні соціальні перетворення, за встановлення в Україні радянської влади, але в національній формі, та досягнення угоди з більшовиками. Друге представляв Петлюра, який був за створення міцної армії і державного апарату, проти радикальних соціальних експериментів та за встановлення союзу з Антантою. Така ситуація визначила непослідовність, нерішучість і половинчатість Директорії в проведенні внутрішньої політики, особливо в соціальних перетвореннях, чого очікували трудящі маси. Спроби вирішення Директорією аграрного та інших соціальних питань не задовольняли селян і робітників, і вона не змогла забезпечити собі їх підтримки. Тим більше, що на місцях виявила себе „отаманщина”, стихійна діяльність отаманів – командирів військових частин Директорії, яка неспроможна була їх контролювати. „Отаманщина” по суті стала організаційною формою, в якій виявилася політична активність селянства.

У сфері державного будівництва Директорія закликала до створення трудових рад – представницьких органів трудового селянства, інтелігенції та робітників, тобто тих, хто власною працею здобував собі засоби до існування. Наприкінці січня 1919 р. у Києві Директорією було скликано Трудовий конгрес як вищий представницький орган трудових мас українського народу. Закінчити роботу він не зміг з-за наступу на Київ радянських військ, але уповноважив Директорію бути вищим органом влади українського народу.

2. На початку 1919 р. становище Директорії різко погіршується із-за успішного наступу радянських військ, ефективно протидіяти якому війська УНР не могли. Армія Директорії після повалення гетьманату скоротилася з 100 тисяч до 20 тисяч, селянство вичікувало або пішло в „отаманщину”. Щоб зупинити більшовиків, Директорія, як і Центральна рада рік тому, шукає підтримки ззовні, від країн Антанти. У середині січня 1919 р. з командуванням окупаційних військ була досягнута угода, за якою Директорія фактично визнала над УНР протекторат Франції, під контроль якої повинні були перейти фінанси, залізниці та ін. На вимогу країн Антанти відбулися зміни в самій Директорії. Винниченко і Чехівський залишили свої посади. З лютого 1919 р. головою Директорії став Петлюра.

Ще в середині січня 1919 р. Директорія відкрито оголошує війну Радянській Росії, але терпить у ній поразку. На початку лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ, а на квітень 1919 р. майже всю Україну, вигнавши з Півдня війська Антанти. Директорія та її уряд за цей час переміщуються з Києва до Вінниці, Проскурова, Рівного, Станіслава. Уряди Директорії в наступні місяці 1919–1920 рр. після Чехівського очолюють: С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко.

На травень – червень 1919 р. становище Директорії стає катастрофічним, вона на грані поразки від Червоної Армії, але антибільшовицькі селянські повстання та наступ Денікіна врятували її. У другій половині липня 1919 р. війська Директорії об’єдналися з УГА, яка 16–17 липня 1919 р. перейшла Збруч після ліквідації поляками ЗУНР, а в серпні 1919 р. об’єднані українські війська починають успішний наступ проти радянських військ, які в цей час терплять поразку від військ Денікіна. 30 серпня 1919 р. українські війська, переважно галичани, зайняли Київ, але наступного дня змушені були його залишити під натиском денікінських військ.

На цей час радянська влада в Україні була ліквідована, а більшість українських земель окупована військами Денікіна. Білогвардійці негативно ставилися до Директорії та УНР, бо виступали за єдину неподільну Росію, тому у вересні

1919 р. війська Денікіна починають війну з військами Директорії, які терплять поразку. Становище українських військ було дуже важким. Восени 1919 р. почалися ранні заморозки, епідемія тифу, до цього ж відсутність найнеобхіднішого, відсутність підтримки ззовні, бо Антанта підтримувала Денікіна. У жовтні – листопаді 1919 р. українські війська опинилися в так званому „трикутнику смерті”, затиснуті між трьома силами: денікінцями, Червоною Армією та поляками. 5 листопада 1919 р. УГА перейшла на бік Денікіна, але галичани оговорили не воювати проти військ Директорії. На цей час Директорія остаточно розпалася. В її складі залишився тільки Петлюра, який перебрав на себе всі повноваження і поїхав до Варшави. Залишки військ Директорії (кілька тисяч) у грудні 1919 – травні 1920 рр. здійснили „Зимовий похід” по тилах денікінців та Червоної Армії, по суті, партизанський рейд.

3. На цей час в Україні втретє була встановлена радянська влада. На початку 1920 р. були розбиті війська Денікіна, їх залишки закріпилися в Криму. Навесні 1920 р. визначилася загроза війни між Польщею та Радянською Росією. В такій ситуації Петлюра (Директорія) шукає союзу з Польщею. 21 і 24 квітня 1920 р. Петлюра і керівники Польщі укладають Варшавський договір, за яким Польща визнавала УНР і Директорію як найвищу владу в УНР, взамін до Польщі відходили Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся та інші українські землі із населенням 5,2 млн чоловік і гарантувалося землеволодіння польських поміщиків на Правобережжі. Тобто цей договір не рівноправний і викликав протести більшості українських політиків.

25 квітня 1920 р. почалася радянсько-польська війна. 6 травня 1920 р. польські і українські війська зайняли Київ, але через кілька днів наступ було зупинено. Наприкінці травня 1920 р. Червона Армія почала успішний контрнаступ, який тривав до середини серпня 1920 р. Радянські війська дійшли до Львова і Варшави. Польща опинилася на грані поразки, але величезна допомога країн Антанти, патріотичне піднесення в Польщі та помилки радянського командування врятували її. 17 серпня 1920 р. польські війська перейшли в контрнаступ. Радянські війська зазнали сильної поразки. Фронт стабілізувався в Західній Білорусі і Західній Україні, звідки й почалася війна. 12 жовтня 1920 р. Радянська Росія і Польща уклали перемир’я, а 18 березня 1921 р. підписали Ризький мирний договір, за яким до Польщі відійшли Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та інші землі.

Війська УНР (35 тисяч чоловік) намагалися самостійно продовжувати війну, але в листопаді 1920 р. вони остаточно були розгромлені Червоною Армією. Їх залишки відступили до Польщі, де були інтерновані. Подальша діяльність державних органів УНР (Президента, уряду) продовжувалася в еміграції до 1992 р.