3. Державне регулювання грошової сфери

У забезпеченні нормального функціонування будь-якої сучасної економічної системи важлива роль належить державі. Держава протягом всієї історії свого існування поряд із задачами підтримки порядку, законності, організації національної оборони, виконувало визначені функції в сфері економіки. Державне регулювання економіки має довгу історію - навіть у період раннього капіталізму в Європі існував централізований контроль над цінами, якістю товарів і послуг, процентними ставками і зовнішньою торгівлею. У сучасних умовах будь-яка держава здійснює регулювання національної економіки, з різним ступенем державного втручання в економіку.  Особливо зростає роль державного регулювання в умовах економічної кризи. Світовий досвід показав, що вихід із кризи можливий лише при твердій централізації державної влади і проведенні нетривіальних заходів для забезпечення економічного росту. Так було з західноєвропейськими країнами в післявоєнний період, і з латиноамериканськими (Чилі, Аргентиною, Бразилією) зовсім недавно.  Державне регулювання фінансового ринку і грошового обігу – одна з найважливіших і самих складних задач держави. Добре продумана і правильно організована політика в області фінансів –  найважливіший фактор успішного розвитку економіки будь-якої країни. Однієї з найголовніших причин нинішньої кризи в нашій країні – непродумана політика держави в області фінансів.  Фінансовий ринок – ринок короткострокових, середньострокових і довгострокових кредитів і фондових цінностей, тобто акцій, облігацій і інших цінних паперів.  Основними сегментами фінансового ринку є: ринок грошового капіталу (кредитів), ринок цінних паперів, валютний ринок.  Усі сегменти фінансового ринку дуже тісно взаємозалежні між собою. Найменші зміни на одному з них відразу волочуть зміни на інших. Так, наприклад, продаж Центральним банком державних облігацій (операція на ринку цінних паперів) веде до звуження грошової бази, що робить гроші більш дорогими, і, у свою чергу, викликає підвищення процентних ставок по кредитах, тобто відбиває на ринку грошового капіталу.  Основними учасниками фінансового ринку виступають: держава, фізичні особи, підприємства, банки, пенсійні фонди, страхові компанії, пайові інвестиційні фонди.  Незважаючи на сучасну тенденцію регулювання фінансової системи, ступінь централізації і державного контролю залишається значною. 

4. Грошово – кредитна політика Центрального Банку

Головним завданням центральних банків сучасних країн з розвинутою економікою ринкового типу є регулювання процесів розвитку національної економіки через вплив на грошово-кредитну систему у формі зміни обсягів та структури грошової маси. У

даному випадку в спрощеному вигляді фактично мова йде про емісію додаткової кількості грошей відповідно до збільшення маси благ і прискорення грошового обігу при необхідності додаткового стимулювання економіки з метою прискорення економічного зростання (експансіоністська політика)або вилучення надлишкової кількості грошей при загрозі надмірної інфляції (рестрикційна політики).

У цих умовах важливу роль відіграє механізм, за допомогою якого центральний банк здійснює запуск додаткових грошей в економіку і який визначає можливості ефективного вилучення надлишкових грошей. Рівень розвитку та ефективність роботи даного механізму можна вважати однією з фундаментальних відмінностей між змішаними економічними системами сучасних розвинутих країн та економічними системами країн з командно-адміністративною або перехідною економікою.

В умовах командно-адміністративної, а також на початкових етапах розвитку перехідної економічних систем емісія необхідних додаткових обсягів грошової маси центральним банком здійснювалася через кредитування уряду, тобто фактично передачі уряду додатково випущеної кількості грошей. А уряд, в свою чергу, використовував ці гроші для здійснення найбільш нагальних платежів і, як правило, це були виплати соціального характеру (пенсії, стипендії, допомоги у зв'язку з безробіттям, тимчасовою непрацездатністю, народженням дітей тощо) та зарплати працівникам бюджетної сфери, а отримувачі цих платежів використовували додатково отримані доходи на збільшення обсягів придбання різноманітних благ. Така діяльність здійснювала мінімальний стимулюючий вплив на економічне зростання і, в той же час, максимально стимулювала інфляцію. Крім того, даний механізм не давав можливостей вилучення з обігу надлишкових обсягів грошей для стримування інфляції.

В умовах сучасних розвинутих країн центральний банк здійснює емісію додаткових обсягів грошової маси або вилучення надлишкових грошей через систему комерційних банків та небанківських фінансово-кредитних установ. З цією метою використовуються наступні інструменти грошово-кредитної політики: резервна норма, облікова ставка та операції на відкритому ринку. Резервна норма - частка залучених банком коштів, яку він повинен зберігати як резерв на кореспондентському рахунку в центральному банку. В 2004-2005 роках в Україні резервна норма залежно від рівня ризику по різних видах вкладів складає 3-11% відсотків. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати резервну норму, а в умовах рестрикційної — збільшувати. Але ці міркування стосовно політики центрального банку мають суто теоретичний характер, застосування ж даного інструменту на практиці можна вважати майже неможливим, навіть в умовах економічних систем розвинутих країн, оскільки це може створювати суттєву загрозу стабільності банківської системи. Комерційні банки, залучивши певну суму коштів, необхідну їх частку відправляють як обов'язковий резерв на кореспондентський рахунок в центральному банку, а решту спрямовують, наприклад, для кредитування реального сектора. І якщо в цих умовах центральний банк збільшує резервну норму, то комерційні банки об'єктивно не можуть негайно виконати цю вимогу, оскільки у них немає необхідних коштів. Внаслідок цього відбувається різке збільшення банківського попиту на позики. Проте в економіці навіть немає такої кількості вільних кредитних ресурсів. Очевидно, що такий розвиток подій може привести до колапсу не лише банківської, але й економічної системи в цілому.Слід також зазначити, що центральний банк вживає низку інших заходів для підвищення надійності та стабільності банківської системи, зокрема, встановлює для комерційних банків певні економічні нормативи: мінімальний розмір статутного фонду, показники ліквідності балансу, наприклад, співвідношення власного і залученого капіталу, максимальний розмір ризику на одного позичальника у відсотках до загальної суми власних коштів банку тощо. Якщо банк має потребу в отриманні додаткових кредитних ресурсів, він може їх придбати на кредитному аукціоні у центрального банку. Відсоток, під який центральний банк видає кредити комерційним банкам, називають обліковою ставкою. Рівень облікової ставки є ключовим фактором формування відсоткових ставок по кредитах реальному сектору, тобто ціни грошей, яка стимулює збільшення або зменшення обсягу попиту на гроші, і, відповідно, грошової маси. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати облікову ставку, а в умовах рестрикційної - збільшувати. Проте облікова ставка здійснює на економіку певний вплив лише в довготерміновому періоді. Зміна облікової ставки, по-перше, не обов'язково приведе до таких самих змін кредитних ставок, і, по-друге, навіть зміна кредитних ставок ще не означає того, що негайно зміниться попит на кредитні ресурси зі сторони інвесторів, поведінка яких, крім рівня кредитних відсотків, визначається і факторами довготермінового характеру: очікування, динаміка науково-технічного прогресу, фаза економічного циклу, на якій перебуває економіка країни тощо.

Сила впливу даного інструменту на економіку країни значною мірою також буде залежати від величини різниці між середнім рівнем кредитних ставок і обліковою ставкою, тобто своєрідної „облікової маржі", яка фактично є основою банківського доходу від кредитування. В банківських системах розвинутих країн облікова маржа може складати декілька відсотків або навіть декілька десятих відсотка і в таких умовах при зміні облікової ставки негайно викличе об'єктивно неминучі зміни відсоткових ставок по банківських кредитах. Значно більшою є облікова маржа в Україні внаслідок нерозвинутості банківської системи, низького рівня розвитку конкуренції і наявності значних важкопрогнозованих ризиків. У першій половині 2004 року облікова ставка в Україні дорівнювала 7%, а відсоткові ставки по банківських кредитах — 20-30%, звідси облікова маржа - більше 15%, тобто більш ніж в два рази перевищує облікову ставку! З кінця 2004 року облікова ставка складає 9,5%, а кредитні ставки комерційних банків під впливом низки заходів центрального банку знижуються в середньому до рівня 20%, відповідно, облікова маржа складає близько 10%, тобто зрівнюється з обліковою ставкою.  Очевидно,  в таких умовах реальний вплив облікової ставки на динаміку грошової маси й економічного розвитку країни зводиться майже до нуля, оскільки при зміні облікової ставки на декілька відсотків відсутність змін відсоткових ставок по банківських кредитах є цілком реальною.

Найбільш дієвим інструментом впливу центральних банків розвинутих країн на грошову масу в короткотерміновому періоді є операції на відкритому ринку, під якими мають на увазі купівлю-продаж центральним банком високоліквідних фінансових інструментів, як правило, державних і, значно рідше, корпоративних цінних паперів, що приводитиме до негайного притоку-відтоку додаткової кількості грошей в економіці країни. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде купувати цінні папери, а в умовах рестрикційної— продавати.

Цілком очевидно, що головним і, мабуть, єдиним фактором, який визначає можливість реального впливу даного інструменту на економіку країни є рівень розвитку фондового ринку та його взаємозв'язок з іншими секторами економіки. На превеликий жаль, в Україні, незважаючи на наявність мережі фондових бірж, незважаючи на те, що в результаті проведення ваучерної приватизації багато людей отримали на руки акції приватизованих підприємств, за твердженням більшості експертів, фондовий ринок як такий і, тим більше, його зв'язок з іншими секторами економіки України у сучасному розумінні цього слова фактично відсутні.

5.Фіскально – бюджетна і грошово – кредитна політика . Сеньюраж. Монетизація бюджетного дефіциту.

Фіскально-бюджетна політика — це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат. Основними функціями фіскально-бюджетної політики є: — вплив на стан господарської кон'юнктури; — перерозподіл національного доходу; — накопичення необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм. Дискреційна та недискреційна фіскально-бюджетна політика — це основні її типи. Дискреційна фіскально-бюджетна політика — політика, за якої уряд свідомо маніпулює податками й державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю за інфляцією і прискоренням економічного зростання. Основні засоби — зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних з витратами; зміна програм "трансфертного типу" (перерозподільних); циклічні зміни рівня податкових ставок. Недискреційна фіскально-бюджетна політика — це пасивна політика, пов'язана з автоматичною зміною в рівнях державних витрат і податків. У сфері державного регулювання ринкової економіки існує необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні допустимого (понад 3—4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу. Дефіцит державного бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами. Він становить основну причину інфляції. Однак дефіцит державного бюджету не є небезпечним для економіки загалом, якщо перебуває на рівні 2—3 % ВНП. У протилежному випадку він негативно відображається на формуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки загалом. Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є: — збільшення кількості грошей (емісія); — збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (казначейства); — скорочення валютних резервів центрального банку; — позики в зовнішніх кредиторів. Унаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається сеньйораж. Покупцями облігацій Міністерства фінансів (казначейства) можуть бути: — центральний банк; — комерційні банки; — домашні господарства; — іноземці (як приватний, так і суспільний сектори). Купівля центральним банком державних боргових зобов'язань називається монетизацією бюджетного дефіциту. Монетизація дефіциту державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, зазвичай, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бюджетний дефіцит через емісію.

СЕНЬЙОРАЖ сеньйораж; ч.  (ісп., від лат., старший)  доход, одержуваний державою в результаті випуску в обіг додаткової кількості грошей; інфляційний податок.

Дозволити уряду (казначейству) випустити власні боргові зобов’язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу. Подібний дохід у світовій практиці заведено називати сеньйораж. Цей захід теж потребує внесення істотних змін до чинного законодавства і тому є малоймовірним. Проте якби він був реалізований, це внесло б істотні пертурбації в механізм монетарної політики, оскільки на всю суму казначейської емісії зросла б маса і пропозиція грошей, збільшився б сукупний попит і тиск на ціни. Такий спосіб монетизації бюджетного дефіциту може призвести до інфляції, через що світова монетарна практика від нього відмовилася.

Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними доходами, що формуються на підставі вимог чинного законодавства, насамперед податкового. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов’язаннями, і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб’єктами (по заробітній платі, пенсіях, дотаціях, з оплати державних закупівель тощо). Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна кількома способами:    1. Збільшити оподаткування економічних суб’єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, скасування пільг за старими податками тощо. Для цього потрібно буде змінити чинне податкове законодавство, що робить цей захід мало реальним. Але якби він був реалізований, то це не привело б до зміни маси (пропозиції) грошей. Відбулося б лише переміщення їх між окремими групами економічних суб’єктів, а загальна їх маса залишилася б на тому ж рівні. Сукупний попит від такого переміщення грошей може зазнати лише тимчасового пригнічення, поки податкові вилучення в одних суб’єктів не будуть передані через бюджетне фінансування іншим суб’єктам, які і трансформують їх у платоспроможний попит на ринках. Тому такий спосіб монетизації дефіциту не внесе істотних змін у пропозицію грошей, яка забезпечується банками, а отже і в масу грошей.    2. Дозволити уряду (казначейству) випустити власні боргові зобов’язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту, і надати їм статус законного платіжного засобу. Подібний дохід у світовій практиці заведено називати сеньйораж. Цей захід теж потребує внесення істотних змін до чинного законодавства і тому є малоймовірним. Проте якби він був реалізований, це внесло б істотні пертурбації в механізм монетарної політики, оскільки на всю суму казначейської емісії зросла б маса і пропозиція грошей, збільшився б сукупний попит і тиск на ціни. Такий спосіб монетизації бюджетного дефіциту може призвести до інфляції, через що світова монетарна практика від нього відмовилася.    3. Дозволити уряду випустити власні цінні папери і реалізувати їх на внутрішньому чи на зовнішньому ринках. При реалізації облігацій на внутрішньому ринку цей захід не вплине на масу (пропозицію) грошей, а лише перерозподілить її між групами суб’єктів і тому тимчасово пригнітить сукупний попит на товарних ринках подібно до першого заходу. Тому цей спосіб монетизації дефіциту з позиції монетарної політики не містить загрози і широко застосовується у світовій практиці.    Інша справа з реалізацією державних облігацій на зовнішніх ринках. У цьому випадку виручка від реалізації державних облігацій на євроринках надійде у валютній формі, яка не дає можливості прямо використати її для фінансування бюджетних витрат. Уряд повинен продати валютну виручку центральному банку за національні гроші, які й використає для фінансування своїх потреб. У результаті цієї операції центральний банк збільшить на відповідну суму свої золотовалютні резерви. Збільшаться також банківські резерви в національних грошах та пропозиція грошей на ринку. Це може істотно збільшити пропозицію грошей та сукупний попит. Щоб запобігти цьому, центральний банк може провести стерилізаційні заходи з метою зменшення маси грошей в обороті.    4. Дозволити центральному банку прокредитувати уряд у розмірі бюджетного дефіциту, купивши на відповідну суму урядові зобов’язання на первинному ринку. Цей спосіб монетизації бюджетного дефіциту видається на перший погляд дуже простим і ефективним — уряду не потрібно мати справу з тисячами кредиторів на вторинному ринку, і потрібну суму коштів він може одержати негайно. Насправді це досить загрозливий спосіб монетизації дефіциту.