Лекція 7. Форми організації навчання у вищому навчальному закладі

Ключові слова: форми навчання, активізація навчальної діяльності, лекція, практичне заняття, семінар, просемінар, спецсемінар, лабора­торна робота, самостійна робота.

Форма організації навчального процесу — спосіб організації, побу­дови й проведення навчальних занять, у яких реалізуються зміст на­вчальної роботи, дидактичні завдання і методи навчання.

Поширеною є класифікація форм навчання, в основу якої покла­дено кількість осіб, що виконують завдання. Згідно з цією кла­сифікацією визначають три способи організації навчання: індивіду­альна, групова, колективна (фронтальна). Індивідуальна робота на занятті передбачає виконання завдання кожним студентом на рівні його можливостей, що заздалегідь планується викладачем. Ця форма роботи широко використовується в умовах програмованого і комп'ютерного навчання. За групової роботи ставляться завдання п'яти-семи особам. Під час колективної роботи завдання адресоване всім студентам, присутнім на занятті.

Зупинимося на класифікації Р.А. Низамова, наведеній О.Г. Моро­зом та іншими авторами навчального посібника «Навчальний процес у вишій педагогічній школі» [1, с. 104]. Залежно від характеру на­вчально-пізнавальної діяльності студентів вчені розрізняють форми навчання — лекційні, семінарські, практичні, лабораторні заняття, навчальні конференції, консультації, екскурсії, експедиції, навчальна виробнича (педагогічна) практика, курсові й дипломні роботи, самостійна робота студентів; форми контролю, обліку й оцінки знань, умінь та навичок студентів — колоквіуми, заліки, екзамени (курсові й державні), захист курсових і дипломних робіт; форми організації на­уково- дослідної роботи студентів — науково-дослідницькі гуртки, об'єднання, школи, студентське наукове товариство тощо.

Провідною формою і методом навчання у вищому навчальному закладі є лекція. Мета лекції — ознайомлення студентів з навчальною інформацією із спеціальності; формування основи для наступного за­своєння студентами навчального матеріалу та подальшої самостійної роботи. Вимоги до лекції; проблемність матеріалів; чітка структура, логіка викладу матеріалу; доступність, роз'яснення нових термінів і понять; аргументованість матеріалів; посилання на використану літе­ратуру; передбачення способів закріплення навчального матеріалу; наявність висновків опорних матеріалів (текст, конспект, окремі за­писи, ілюстративні і наочні матеріали). Керівництво роботою сту­дентів полягає у визначенні вимог шодо загальної культури поведінки на лекції (запитання до лектора, їх форма, час); навчання студентів конспектуванню; допомога в здійсненні записів через зміни темпу по­дання навчальних матеріалів, його повтор, застосування пауз тощо; перегляд конспектів по ходу лекції, на семінарах і практичних занят­тях; використання прийомів підтримування уваги студентів (запитан­ня, риторичні запитання, ораторські прийоми). Перевагою лекції є її економічність: викладач подає матеріал за порівняно незначний час.

Лекція більшою мірою є пасивним способом отримання знань, гальмує самостійне мислення, унеможливлює самостійні заняття, знижує працездатність студентів. Проте у низці випадків лекційну форму навчання не можна замінити іншою. Наприклад, вона є найбільш доцільною за відсутності підручників для нових курсів, не­достатнього відображення матеріалів у підручниках, що, на жаль, має місце у практиці роботи. Традиційні форми роботи, в тому числі і лекція, є дієвими за умови їх здійснення методами, що активізують пізнавальну діяльність студентів. Під активізацією навчальної діяль­ності зазвичай розуміють діяльність викладача з використання таких змісту, форм, методів і засобів навчання, які сприяють підвищенню активності та творчої самостійності студента у засвоєнні знань, фор­муванні вмінь і навичок, застосуванні їх на практиці. Такий підхід визначає соціальне завдання сучасного навчання, яке полягає не тільки у наданні знань, а й у формуванні стійких мотивів до їх поглиб­лення через самоосвіту, в розвитку творчих здібностей і навичок са­мостійного наукового пізнання, у сприянні самореалізації особис­тості.

Розвиток вітчизняної системи освіти, її орієнтація на реалізацію творчих здібностей особистості зумовили появу проблемної лекції, лекції-прес-конференції, лекції- візуалізації, лекції із запланованими помилками.

Проблемна лекція передбачає виклад інформації за допомогою створення проблемної ситуації, яка спонукає студентів до пошуку і вирішення певних суперечностей, а отже, набуття нових знань.

Лекція-прес-конференція викладається у вигляді зв'язного інфор­маційного тексту, який подається викладачем у відповідь на поперед­ньо (на початку заняття) сформульовані студентами запитання із за­пропонованої теми.

Лекція-візуалізація подає інформацію у візуальній формі. Демонст­раційні матеріали не просто доповнюють словесну інформацію, а й є носіями змістовної інформації. У лекцію із запланованими помилка­ми викладач спеціально закладає певні помилки змістові, методичні, поведінкові. Завдання студентів розпізнати, зафіксувати, а на­прикінці лекції назвати ці помилки [2, с. 75—88]. Методичні засоби, шо застосовуються на таких лекціях, дають змогу студентам не тільки сприймати і осмислювати інформацію, а й оволодівати способами по­шуку нових знань. Вони є доцільними, коли з'ясовуються дискусійні наукові проблеми, повідомляються і узагальнюються нові наукові дослідження.

Важливу роль у навчанні студентів відіграють практичні заняття. Грецьке слово «рracticos» означає «діяльний». Практичні заняття пе­редбачають посилену практичну діяльність майбутніх спеціалістів. Проводяться вони у формі семінарських, просемінарських, лабора­торних, тренувальних вправ тощо. Мета практичного заняття: погли­бити, розширити знання, отримані на лекції в узагальненій формі; сприяти виробленню навичок професійної діяльності. Вимоги до практичних занять: чітко визначені мета і план заняття, які мають бу­ти усвідомлені не лише викладачем, а й студентами; оптимальна ди­наміка заняття; поступове зростання складності виконуваних завдань; оптимальне співвідношення репродуктивних і творчих завдань; індивідуальний підхід до студентів, урахування їхнього рівня підготов­ки й інтересів, що відображується в розроблених завданнях і плані за­няття; визначення ролі викладача в процесі педагогічного спілкуван­ня (консультант, помічник, порадник). Структура практичного заняття здебільшого має такий вигляд: вступне слово викладача; відповіді на запитання студентів з матеріалу, який вони не зрозуміли; практична частина як планова; оцінювання роботи студентів; висновки.

Одним із основних видів практичних занять у сучасному вищому навчальному закладі є семінар. Слово «семінар» походить від латинсь­кого “seminarum” — розсадник. Застосування цього слова для назви за­няття ймовірно пов'язане з функціями знань, які передаються («засіваються») викладачем своїм студентам. Семінар призначається для поглибленого вивчення тієї чи іншої дисципліни і оволодіння її методологією. Його основна мета — забезпечення студентам можли­востей оволодіти навичками і вміннями використання отриманих на лекціях теоретичних знань в межах обраної спеціальності. Найбільш поширеними є семінарські заняття трьох типів: просемінар, власне семінар, спецсемінар.

Просемінар готує студентів перших курсів до семінару. Власне семінар вирішує складніші навчальні і виховні завданням. На семі­нарському занятті доцільно обговорювати важкі для розуміння і за­своєння питання або вузлові теми курсу, засвоєння яких визначає якість професійної підготовки. Такі заняття проводяться в різних формах: розгорнута бесіда за повідомленим планом; невеличкі до­повіді студентів з теми семінару з наступним обговоренням; повідо­млення студентів з теми; заслуховування рефератів тощо. Студенти, що виступають по черзі, демонструють свої знання. Недоліком такого заняття є імовірність недостатньої активності частини студентів.

Інтелектуальній активності студентів сприяє організація семінару у вигляді «круглого столу». За такої форми занять учасники семінару діють ближче до реальних умов сучасного професійного спілкування на виробництві, привчаються до колективного висновування і прий­няття рішень. Іншою формою організації семінарського заняття, яка є адекватною моделлю спілкування людей у колективі, є семінар-диcкусія. Під час такого заняття через діалогічне спілкування обговорю­ються і розв'язуються теоретичні і практичні проблеми курсу. Беручи

участь у дискусії, студенти вчаться виражати свої думки, відстоювати свої погляди, аргументовано спростовувати хибну позицію.

Семінар на старших курсах поступово готує студентів до спец-семінару, який мас за мету формувати дослідницький підхід до на­вчального матеріалу стосовно окремих проблем науки. Спецсемінар, яким керує авторитетний спеціаліст, набуває змісту наукової школи. Ця форма роботи привчає студентів до колективного мислення і твор­чості, розкриває для них перспективи і можливості участі в дослідженні наукових проблем.

Великого значення у зв'язку з розвитком експерименту та обчис­лень із застосуванням комп'ютерної техніки і вимірювальних приладів набувають лабораторні заняття. Слово «лабораторія» походить від ла­тинського labor — труд, робота, труднощі. Основна мета лабораторних занять — поглиблення науково-теоретичних знань, засвоєння мето­дики обчислень і вимірювань. У процесі цих занять теоретичні розра­хунки, формули, положення стають конкретнішими. Залежно від на­вчальної дисципліни лабораторні роботи набувають певної специфіки. Лабораторні заняття озброюють студентів методами прак­тичної роботи і підводять їх до подальшої самостійної роботи.

Самостійна робота студентів є суттєвою складовою навчального процесу. Самостійна робота — це форма навчання, за якої необхідні знання, вміння та навички опановус сам студент за методичного керівництва викладача. Вона призначена для формування навичок са­мостійної праці в навчальній, науковій, професійній сферах, а також для самостійного розв'язання проблем, знаходження конструктивних рішень. У вищому навчальному закладі самостійна робота студентів полягає в підготовці до лекцій, семінарів, лабораторних робіт, заліків, екзаменів, до написання рефератів, курсових і дипломних робіт. Існує чимало класифікацій самостійної роботи студентів. Розглянемо кла­сифікацію П. Підкасистого, який розрізняє такі види самостійних робіт: за зразками, реконструктивно-варіативні, евристичні (частко­во-пошукові), творчо-дослідницькі [3].

Самостійна робота за зразками передбачає виконання типових вправ і завдань за зразком, що дає змогу засвоїти навчальний матеріал і відтворити функціональні характеристики знань, але не розвиває творчої активності. Завдяки реконструктивно-варіативній са­мостійній роботі розвивається розумова діяльність не лише на рівні

відтворення щойно отриманих знань, а й залучення вже відомих знань до вирішення завдань, проблем і ситуацій.

Евристична самостійна робота передбачає розв'язання окремих проблем, поставлених на аудиториих заняттях. Організована у такий спосіб самостійна робота виробляє у студентів бачення проблеми, формує у них уміння самостійно її формулювати, розробляти план її розв'язання. Така робота вимагає від особистості творчих зусиль.

Дослідницька самостійна робота спрямовує студентів у русло по­шукової діяльності. Піл час виконання таких робіт (курсових, дип­ломних, інших завдань) реалізуються творчі здібності студентів, які намагаються відійти від зразка, розробити свої методи вирішення проблемних ситуацій, дослідити їх, отримати нову інформацію. Та­ким чином, кожний наступний вид самостійної роботи стосовно по­переднього здійснюється на вищому рівні самостійної розумової діяльності студентів.

Як бачимо, в основу цієї класифікації покладено рівні самостійної розумової діяльності студентів: репродуктивний (тренувальний), ре­конструктивний, творчий, творчо-пошуковий.

Самостійна робота може здійснюватись індивідуально або парами та групами. Залежно від кількості студентів, що об'єднали зусилля для її виконання, вона може відповідно поділятись на індивідуальну, пар­ну, групову. У разі виконання завдань у парі або групою робота здійснюється на основі взаємодопомоги, взаємоперевірки, взаємо-оцінки, взаємної психологічної підтримки, що істотно впливає на її ефективність.

Для підвищення ефективності самостійної роботи студентів викла­дач здійснює методичне керівництво і корекцію, У матеріалах, при­значених для аудиторних занять, він визначає певний мінімум інфор­мації для самостійного опрацювання студентами, надає чіткі методичні вказівки щодо виконання роботи, рекомендує літературу, передбачає моніторинг виконання завдань та консультування сту­дентів, організує своєчасне оцінювання отриманих результатів.

Самостійна робота сприяє поглибленню і розширенню знань, формуванню інтересу до пізнавальної діяльності оволодінню прийо­мами процесу пізнання, розвитку пізнавальних здібностей. Вона є ос­новою майбутньої самоосвіти спеціаліста, формує відповідну моти­вацію і навички самоосвіти. Крім того, самостійна робота виховує в студента самостійність як рису характеру, що має велике значення у становленні особистості сучасного спеціаліста вишої кваліфікації.

Добір форм організації занять здійснюється з огляду на мету на­вчальної діяльності, рівень підготовки контингенту студентів, про­фесійних можливостей викладача.

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Навчальний процес у вищій педагогічній школі.— К.; П ПУ ім. М. П. Драгоманова, 2001.— 337 с.

2. Педагогика и психология высшей школы / Отв. ред. С.И. Самыгин.— Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.— 544 с— Сер. «Учебники, учсбные пособия».

3. Педагогика висшей школи.— Казань: КГУ, 1985.— 191 с.

4. Платонов Н. И. Педагогика вьсшей школи.— СПб.— 1995.— 83 с.

5. Никандров Н. Д. К вопросу о системе организационных форм обучения в высшей школе // Вопр. педагогики вьсш. шк.— Л., 1973.

6. Педагогика / Под ред. Ю.К. Бабанского.— М.: Просвещение, 1988.—479 с.

7. Бондарчук Е.И., БондарчукЛ.И. Основи психологии и педагогики: Курс лекций.— 3-є изд., стереотип.— К.: МАУП, 2002.— 168 с.

8. Манущцн 9.А. Развитие информационних технологий в образовании:Аналитический доклад.— М-: ИИТО, 1997.

9. Галузинський В.М., Єатух М.Б. Основи педагогіки і психології вищої школи в Україні.— К., 1995.— 168 с.

10. Дидактика современной школы / Под ред. В.А. Онищука.— К.: Рад. шк., 1987.- 351 с.

11. Безпалько В.П. Образование и обучение с участием компьютеров (пе­дагогика третьего тысячелетия).— М.: Изл-во Московского психолого-социального ин-та, 2002