Лекція 6. Методи і засоби навчання.

Ключові слова: метод навчання, засіб навчання, технологія, активні методи навчання; класифікація методів навчання; багатомірність ме­тодів навчання.

Метод навчання - упорядкований спосіб взаємопов'язаної діяль­ності викладача і студента, яка спрямована на досягнення навчально-виховних цілей. Методи навчання в будь-якій підсистемі освіти пов'язані з метою навчання, його змістом, рівнем готовності суб'єкта до навчання, особливостями дидактичних засобів, а також часом, визначе­ним на вивчення навчального матеріалу. Отже, проблема методів на­вчання у вищому навчальному закладі розглядається в ракурсі загально-дидактичної концепції методів навчання. Проте соціальні функції вищої освіти, яка є підсистемою освіти дорослих, її професійне спрямування зумовлюють потребу в модифікації загальнодидактичних методів на­вчання відповідно до особливостей цього ступеня освіти.

У загальній дидактиці існують різні класифікації методів навчання, в основу яких покладають певну ознаку. Наприклад, залежно від основних дидактичних завдань розрізняють такі методи: здобуття но­вих знань; формування вмінь і навичок; застосування знань на прак­тиці; творчої діяльності; закріплення знань, умінь і навичок; пе­ревірки і оцінювання знань, умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов). За особливостями навчально-пізнавальної діяльності методи поділя­ють на такі: пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний), репродуктивний, проблемного викладу, частково-пошуковий (евристичний), дослідницький (М. Скаткин, І. Лернер). Беручи за ос­нову логіку побудови навчального матеріалу, виділяють індуктивні

(від фактів до узагальнення), дедуктивні (від загального до роз'яснен­ня окремих фактів) та традуктивні методи (висновок від одиничного до одиничного, від часткового до часткового, від загального до загаль­ного). Поширеною є класифікація, згідно з якою існують три групи методів (Ю. Бабанський, Т. Ільїна, Г. Щукіна та ін.): методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності (словесні, наочні, практичні); методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності (пізнавальні ігри, навчальні дискусії, роз'яс­нення мети навчального предмета, вимог до його вивчення, заохочен­ня і покарання у навчанні); методи контролю і самоконторлю (усний контроль і самоконтроль, письмовий^_контроль і самоконтроль, лабо­раторно-практичний контроль і самоконтроль).

Наведені класифікації не вичерпують усіх можливих методів: у практичній педагогічній діяльності працівників освіти постійно тво­ряться нові методи і прийоми навчання. Розгалуженість класифікацій методів навчання цілком зрозуміла: кожен педагог по-своєму пов'язує окремі методи у цілісну систему. Проте відсутність єдиної класифікації спричиняє труднощі у визначенні місця повного методу серед інших методів, що є важливим при поширенні педагогічного досвіду. У цьому зв'язку цінною є думка українських дидактиків А. Алексюк, В. Бондара, В. Паламарчук шодо багатомірності методів навчання, яка визначається його різноплановою функціональною спроможністю. Так, один і той са­мий метод, наприклад бесіда, за джерелом інформації може розгляда­тись як словесний метод, за рівнем пізнавальної діяльності — репродук­тивним, за логікою побудови навчальної діяльності — репродуктивним. Слід також брати до уваги гнучкість методів навчання: один і той самий метод, набуваючи різних модифікації залежно від завдань навчання, може переміщуватись з однієї позиції у системі класифікацій на іншу. Так, традиційна бесіда відноситься до репродуктивних методів навчан­ня. За проблемного подання матеріалу бесіда трансформується у про­блемно-пошуковий метод. Безперечно, всі наведені загальнодидактичні методи навчання, можуть успішно використовуватись у дидактиці вищої школи з огляду на особливості навчального процесу в ній. У професійній підготовці спеціалістів вашої кваліфікації методи навчання можна поділити на такі групи: методи, спрямовані на надан­ня, оновлення і поглиблення теоретичних знань; методи, що формують практичні вміння і навички; методи, за допомоюю яких вивчають передовий досвід; методи, що розвивають у студентів потреби і здатності до самоосвіти.

До найбільш використовуваних у практиці роботи методів

навчання відносять лекцію, пояснення, розповідь, інструктаж, бесіду. Головною особливістю цих методів є те, шо інформація подається через слово викладача.

Розповідь — усний нетривалий (10-12 хв) виклад навчального ма-теталуз використанням яскравих образних прикладів, цитат тощо, за відсутності запитань у процесі розповіді. Отже, активна роль нале­жить викладачеві. Цей метод доцільно застосовувати під час лекцій, практичних, лабораторних занять.

Пояснення — виклад сутності наукових понять, питань науки і практики, теоретичних положень. Метод пояснення передбачає вико­ристання великої кількості операційних розумових дій, задля дове­дення науково-теоретичних положень; розкриття взаємозв'язків між фактами та явищами; управління розумовими діями студентів. Частіше застосовується підчас подання нового матеріалу. Проте може застосовуватись з метою роз'яснення вивченого навчального ма­теріалу, але недостатньо засвоєного студентами. Отже, сфера викори­стання цього методу доволі широка. Пояснення здійснюється на лекціях, практичних заняттях, під час консультацій тощо.

Бесіда— повторення пройденого матеріалу або підведення студентів до засвоєння нових знань за допомогою запитань, що спира­ються на набуті студентами досвід і знання. Запитання мають бути не­довгими, чітко сформульованими, стимулювати думки студентів. Бесіда використовується самостійно або разом з іншими методами на­вчання, наприклад лекційним.

Інструктаж — лаконічні, чіткі вказівки щодо виконання завдань. Використовується перед, самостійною роботою, лабораторними за­няттями, або в їх процесі з метою ознайомлення студентів з певними алгоритмами їх виконання.

Найпоширенішим методом навчання в системі вищої освіти є

лекція. Лекція — усний інформативно-доказовий виклад наукових знань. Структура лекції не є сталою, вона залежить від багатьох складо­вих, найсуттєвішою з яких є творчість викладача. Зазвичай лекція скла­дається зі вступу (виклад вихідних позицій); основного змісту (послідо­вне подання навчального матеріалу); висновку (коротке узагальнення).

З висуненням нових вимог до підготовки майбутніх спеціалістів по­стала потреба застосування у викладанні дисциплін активних методів навчання, що вводять студентів у ситуації, з якими вони стикаються в реальній професійній діяльності, спонукають їх до активних дій і твор­чості, мотивують до здобуття знань. Про ефективність цих методів свідчать дослідження вчених. Так, Альфред Ланге дійшов висновку, що під час читання лекцій засвоюється 20% навчального матеріалу, проведенні дискусій — 70%, а при вирішенні конкретних ситуацій — 90%. Х.Є Майхнер зазначав, що за переважно пасивного сприйняття інформації у пам'яті зберігається 10% того, що читають, 20% того, що чують, 30% того, що бачать, 50% того, що бачать і чують. За активно­го сприйняття інформації вони утримують у пам'яті 80% того, що го­ворили самі, 90% того, що робили самі [3, с. 10]. До групи активних методів навчання відносять проблемну лекцію, евристичну бесіду, дискусію, диспут, аналіз виробничої ситуації, розв'язування конф­лікту, драматизацію, ігрові технології тощо.

Метод дискусії близький за формою і змістом до бесіди. Він передба­чає обговорення важливої теми з використанням опорних запитань, бо­ротьбу поглядів, полеміку. Ця форма спілкування відповідає специфіці навчання дорослих людей, які мають достатній рівень освіти і загального розвитку. Для обговорення під час дискусії доцільно добирати акту­альні питання, які мають практичне значення для слухачів і за рівнем складності відповідають їхнім знанням та професійному досвіду.

Метод розробки документації передбачає її складання (плани, звіти, фінансова документація, ділові папери). Документація відобра­жує специфіку конкретної спеціальності, яку набувають студенти. Цей метод рекомендується застосовувати на практичних заняттях з метою використання набутих на лекційних заняттях теоретичних знань.

Метод аналізу конкретних ситуацій полягає в тому, що увазі сту­дентів пропонується опис конкретної ситуації. Вони мають визначи­ти проблему та правильно її розв'язати. Добираючи ситуації, врахову­ють актуальність проблеми, яка відображується, реалістичність і типовість ситуації. Ситуація може бути запропонована письмово чи усно; у будь-якому разі ефективність її сприйняття залежить від якості викладу умов і обставин, які її спричинили. Тому, описуючи ситу­ацію, звертають увагу на логіку, послідовність викладу подій, мову та ін. Важливим у застосуванні професійних ситуацій є аналіз їх змісту, який віддзеркалює процеси, що виконуються на основних етапах майбутньої професійної діяльності студентів. Аналіз сприяє виявлен­ню причин, що зумовили ситуацію та підводить студентів до правиль­ного розуміння позиції діючих осіб. Складні ситуації, вирішення яких вимагає додаткової інформації, доцільно аналізувати під час са­мостійної роботи з наступним розгляданням на заняттях. Основна ме­та цього методу — вироблення вмінь приймати рішення на основі аналітичної діяльності та отриманих знань. При доборі ситуацій потрібно враховувати певні вимоги: орієнтацію на попит слухачів; відповідність реаліям життя; типовість, яка пов'язана з вивільненням від непотрібних деталей; повнота ситуації (наявність вихідної інфор­мації та додаткових матеріалів). Використання проблемних про­фесійних ситуацій на заняттях сприяє закріпленню теоретичних знань, формуванню на їх грунті професійних навичок і вмінь.

Для формування професійних умінь застосовують метод ігрових технологій. Поняття «ігрові технології» охоплює досить велику групу методів і способів організації педагогічного процесу в формі різних педагогічних ігор. На відміну від ігор узагалі педагогічна гра має істот­ну ознаку — чітко поставлену мету навчання і відповідний їй педа­гогічний результат, що характеризується навчально-пізнавальною спрямованістю. Ігрова форма занять створюється за допомогою ігро­вих прийомів і ситуацій як засіб спонукання та стимулювання до на­вчальної діяльності. Упровадження ігрових прийомів і ситуацій в ігровій формі занять відбувається за такими основними напрямами: дидактична мета ставиться перед студентами у формі ігрового завдан­ня; навчальна діяльність здійснюється згідно з правилами гри; на­вчальний матеріал використовується як засіб гри; навчальна діяльність доповнюється елементом змагання, який надає дидактич­ному завданню ігрового забарвлення; успішне виконання дидактич­ного завдання пов'язане з ігровим результатом. На занятті у формі гри розв'язуються такі проблеми: виявляються індивідуальні та колек­тивні здібності учасників та рівень їхньої підготовленості до про­фесійних обов'язків; підвищується професійний інтерес учасників до навчального процесу; учасники беруть активну участь у виконанні ор­ганізаційних завдань; правильно уявляють реальну ситуацію і визна­чають можливі стратегії власних дій у ринкових умовах; вивчають складові організаційної проблеми, виявляють важливіші з них, відпрацьовують комплексне поетапне розв'язання проблеми в імітаційному режимі; набувають навичок розв'язання проблем в умо­вах, максимально наближених до реальної ситуації; вчаться адекватно оцінювати свої сильні та слабкі сторони; роблять висновки щодо вив­чених взірців поведінки, їх упровадження в повсякденну діяльність (15, 6). Ігрові технології, як і будь-який інший активний метод навчання, можуть бути використані під час семінарсько-практичних занять, конференцій і навіть лекцій. Метод ігрових технологій відкриває ши­рокі можливості для проектування і використання таких факторія, як професійна спрямованість змісту навчального матеріалу, виперед­жальний характер практики, міждисциплінарні зв'язки. На цій основі зростає особистісна зацікавленість майбутніх спеціалістів у навчанні. Доцільність застосування у навчальному процесі наведених актив­них методів навчання не викликає сумніву: вони стимулюють творчу активність майбутніх спеціалістів, створюють позитивну мотивацію до набутої знань, сприяють підвищенню практичної спрямованості дисциплін і таким чином впливають на поліпшення підготовки фахівців. На жаль, викладачі у практичній діяльності широко не за­стосовують активні форми і методи. Основна причина полягає в тому, що потрібні значні зусилля і час для створення відповідних матеріалів, високий рівень володіння прийомами спонукання студентів до актив­ного сприйняття інформації. Крім того, активні методи, які передба­чають дискусію, проблему, полеміку, вимагають від викладача таких. професійно-особистісних якостей, як комунікативність та това­риськість. За їх наявності той або інший метод навчання перетво­рюється із засобу впливу на студентів з боку викладача на засіб актив­ної творчої взаємодії учасників навчального процесу, яка веде до якісно нового рівня засвоєння професійних знань, умінь, навичок.

Ефективність використання наведених методів навчання значною мірою залежить від застосування засоби навчання, під якими ро­зуміють допоміжні матеріально-технічні засоби з їх дидактичними функціями. До засобів навчання відносять слово викладача; навчальні книги, прилади, інструменти; історичні та геоірафічні карти, графіки, діаграми тощо.

Необхідним чинником засвоєння знань є спеціальні технічні засо­би навчання, до яких належать дидактична техніка (кіно- і діапроектори, телевізори, відеомагнітофони, електрофони; аудіовізуальні за­соби: екранні посібники статичної проекції (діафільми, діапозитиви, дидактичні матеріали для еліпроекції); посібники динамічної про­екції (кінофільми, кінофрагменти); фонопосібники (грамофонні і магнітофонні записи); відеозаписи, радіо- і телепередачі.

Чільне місце серед сучасних технічних засобів навчання посідає комп'ютер. У навчальному процесі комп'ютер використовується як засіб індивідуалізації навчання, як джерело інформації, засіб оціню­вання, обліку і реєстрації знань, засіб активізації творчої діяльності студентів, засіб допомоги в опануванні знань. Для упровадження інформаційних технологій у навчальний процес використовують комп'ютерні моделі, які імітують функціонування обладнання, недо­ступного для навчального закладу. Таким чином формують у сту­дентів теоретичні вміння роботи з таким обладнанням.

Інформаційні технології активно використовують у дистанційному навчанні, зокрема у Великій британії, США, Німеччині, Індії, Авст­ралії, а з 90-х років минулого століття — в Україні. Дистанційне нав­чання передбачає організацію навчального процесу на основі спеціально розробленої програми, орієнтованої на самостійну на­вчальну діяльність студента. Нині діють чотири типи програм дис­танційного навчання: відкриті, дистанційні, заочні, радіо-, телевізійні університети та коледжі. Така форма навчання надає викладачам і сту­дентам змогу взаємодіяти за допомогою комп'ютерно-інфор­маційних, телекомунікаційних або інших засобів.

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Грищенко М.М. Дидактичні поради молодому викладачеві.— К.: Вища шк., 1961.—165 с.

2. Зогвязинский В.И., Гриценко Л.И. Основи дидактики висшей школи.— Тюмень, 1978.— 91 с.

3. Бондар В.І. Дидактика: ефективні технології навчання студентів.— К-, 1996.- 67 с.

4. Навчальний процес у вищій педагогічній школі.— К.: НПУ ім. М.П. Дра-гоманона, 2001.— 337 с.

5. Архангельский С.И. Учебный процес в высшей школе и его закономерности, основніие методи.— М.: Высш, шк.., 1968.— 368 с.

1. Фіцула М.М. Педагогіка.— К.: Академія, 2001.— 528 с. (Альма-матер).

2. Полкова Н.П. Педагогіка,— К.: Академія, 2001.— 576 с. (Альма-матер).

3. Бабанский Ю.К. Оптимизация учебно-воспитательногопроцесса: Методологические основи.-- М., 1982.— )92 с.

4. Психолого-педагогічні аспекти використання комп'ютерної техніки в са­мостійній навчальній роботі студентів // 36. наук. пр. НПУ ім. М.Г. Драгома­нова.-К., 2000.—234с.

10. Педагогика и психология высшей школы / Отв. ред. С.И. Самыгин. Серия «Учебники, учебние пособия».— Ростов-на-Дону: Феникс, 1998.— 544 с.