3. Сутність трансформаційного кризису в Україні.
Сучасне українське суспільство переживає складнийі неоднозначний процес суспільно_політичних та економічних змін. Після отримання суверенітету та відмови відпланової моделі господарювання проблематика сутності, закономірностей і результатів трансформації економіки вийшла не тільки на авансцену наукових дискусій, але й трибуну парламенту, стала предметом реалізації програм уряду.
Вивченням проблем трансформаційних процесів в економіці країни присвячено ряд робіт українських та зарубіжних учених, які розкривали теоретико_методологічні та прикладні аспекти дослідження.
До початку XXI ст. відбулися істотні трансформаційні зрушення у системі національної політики та економіки, при цьому результати трансформаційних зрушень в економіці дослідниками були визначені як украй суперечливі. Це змушує, незважаючи на досить високу досліджуваність існуючих теоретичних уявлень в цій сфері, знову звертатися до аналізу феномена перехідних процесів в економіці та необхідності пояснення мінливих реалій і зрушень у соціально-економічному розвитку. Тим більше, що в природі процесів трансформації економіки найбільш дослідженим є вихідний, а не кінцевий пункти, тим часом останній є ключовим параметром реформування економіки, але в більшості випадків він визначається розпливчасто, або взагалі залишається за рамками обговорення.
На сучасному етапі перед економічною наукою постає завдання подальшого формування теорії розвитку національного господарства та системи уявлень, які об'єктивно відображають тенденції та результати трансформацій, що відбуваються. Такі результати в значній мірі залежать від інституційних передумов. У цьому зв'язку в ряд завдань даного дослідження включено: по-перше, дослідивши сутність трансформаційних зрушень, пов’язати результуючі параметри трансформацій у національній економіці із глобальними тенденціями цього процесу; по-друге, прослідити етапність трансформаційних процесів та виявити основні позитивні результати, предметно розкривши сутність їхніх інституційних передумов; по-третє, уточнити склад та структуру національних трансформаційних процесів та сформувати парадигму трансформаційних зрушень в економіці регіону; по-четверте, окреслити вектори подальших трансформаційних зрушень в економіці, предметно проаналізувавши найбільш розповсюджені моделі трансформаційних зрушень в економіці країни. Проблему дослідження трансформаційних процесів в економіці та їхніх передумов, зокрема інституціональних, не можна віднести до ряду новітніх, оскільки її вивченням зацікавлені багато вітчизняних та зарубіжних учених у різних галузях наукових досліджень філософії, економіці, соціології, проте і сьогодні вона залишається не вирішеною, для більш глибокого аналізу якої необхідно прослідити трансформаційні процеси в економіці України за основними етапами таких перетворень.
Трансформація економічної системи в Україні підпорядковується єдиній логіці закономірностей її реалізації в складі трьох послідовних етапів. Перший — етап раптової трансформації — тривав протягом 1991-1993 і характеризувався частковим збереженням планової економічної системи та спробами її модернізації без корінного ламання колишньої структури шляхом імплантації нових господарських елементів і відносин у структуру національної економіки. Незважаючи на наявність правових основ трансформації (у листопаді 1991 було прийнято Закон України «Про господарські товариства»), це не привело до подолання кризи та ліквідації накопичених протиріч. Підсумком першого етапу стало різке скорочення показників розвитку як результат поєднання затяжної кризи планової системи господарювання та не цілком вдалих заходів щодо трансформування економіки.
На другому етапі поглибленої трансформації (1994-1999) відбулася тотальна відмова від системо-утворюючої ролі планово_розподільних відносин у державній політиці та практиці, у результаті чого трансформації відбуваються у всіх сферах виробництва та обігу. Стає очевидним, що модель змішаної економіки є оптимальним вибором для України. Однак шокові наслідки активного переходу до системи ринкових відносин без належної регуляторної та захисної фінансової політики з боку держави, перекоси у формуванні ринкових сегментів сприяли збереженню кризової ситуації в більшості галузей господарства, підсилили соціальну напруженість, відхід у тінь частини бізнесу. Все це потребувало нагального перегляду не тільки сутності моделі трансформації економіки України, але й нових підходів у дослідженні транзитивних економічних систем. У цей період увага дослідників було прикута, як до питань загальної методології економічних трансформацій, так і до проблем трансформації основних структур нашої економіки.
Трансформаційні процеси в економіці України пов’язані з частковим відтворенням третього технологічного укладу, спрямованого на випереджувальний розвиток залізничного транспорту, галузей машинобудівного комплексу та чорної металургії, а також четвертого технологічного укладу, направленого на стрімкий розвиток органічної хімії, виробництва полімерних матеріалів, широке розповсюдження автоперевезень та стрімке споживання нафтопродуктів.
Підсумком цього етапу стала практично повна заміна інститутів планової економіки на ринкові та поступовий перехід до постіндустріальної економіки, характерними рисами якої є: перехід до нового технологічного способу виробництва та нового типу економічного зростання, гуманізація та соціалізація економіки, розви_ток різних форм власності та економічних укладів, посилення інтеграційних процесів.
Третій етап глобальних трансформаційних зрушень (2000-2010) пов’язаний з формуванням адаптованої до світового ринку національної економіки, що самоорганізується, поступовим переходом до п’ятого технологічного укладу, спрямованого на розвиток мікроелектроніки, широкого розповсюдження телекомунікацій, систем автоматизації, комп’ютеризації та роботизації виробництва, інтенсивного споживання природного газу.
Економічне зростання національного господарства підпорядкова не врахуванню нового вектора глобального розвитку, яким став сталий розвиток. Це потребувало більш детального опрацювання традиційних і порівняно нових теоретико_методологічних підходів, а саме: природничо_наукового, технокрактичного та екологічного, направлених на погодження принципів максимізації доходів при інтенсивному використанні ресурсів та принципів раціонального природокористування, що враховують потреби майбутніх поколінь. Із цим пов’язане формування нової (економіко_соціально_екологічної) системи на базі оновлених системоутворюючих відносин. Найбільш узагальнено такі відносини були відображені у Господарському кодексі України, ціль якого — «забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищити ефективність суспільного виробництва, посилити його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України».
Незважаючи на явне економічне зростання макроекономічних показників, державні інститути в результаті неефективного контролю за процесами лібералізації та приватизації «сприяли» макроекономічним «скривленням» та «перекосам» і соціальній напруженості в результаті постійного зростання безробіття та рівня інфляції. Цей період став періодом аналізу перешкод на шляху трансформації української економіки, найбільш концептуальним серед яких варто визнати перекручене сприйняття системи неоінституціоналізму. В результаті будування економічної політики владними структурами країни відбувалось винятково на ринковій теорії, недостатньо враховуючи процес становлення нового технологічного способу виробництва, що привело до виникнення ситуації, коли ринкові перетворення були обмежені реформуванням виробничих відносин, а зміна структури економіки, науково_технологічне вдосконалювання виробництва залишилися осторонь.
Тим самим інституціональні передумови стали основою трансформацій у соціально_економічній сфері та кардинальних зрушень, що відбуваються. Дослідження інституціональних передумов соціально-економічного розвитку держави в рамках нового інституціонального напрямку в області економічної теорії, осново-положниками якої є Р. Коуз, Д. Норт, Дж. Бьюкенен, полягає у вивченні сукупності способів, прийомів та правил регулювання ринкових відносин на загальнодержавному рівні. У нашій країні ці перетворення мають цілком сформований склад тазначно перевищує значення других. Революційні трансформації відображають не процес як такий, а акт кардинальної «шокової» зміни стану, укладу, усталеного економічного порядку, який за тривалістю значно коротший, ніж еволюційний трансформаційний процес, проте його наслідки можуть бути більш значними, значимими та помітнішими для економіки.
Еволюційні та революційні трансформаційні процеси в економіці, в основному, беруть свій початок у внесенні змін у відповідному правовому полі на загальнодержавному чи регіональному, локальному рівні, набуваючи характеристик динамічно_розвиваючих (так звані модерно_революційні трансформаційні процеси) чи інерційно-розвиваючих (так звані інерційно_еволюційні трансформаційні процеси) процесів.
Внесення відповідних кардинальних змін у вже існуюче правове поле чи створення нового правового поля спеціально для реалізації намічених трансформаційних процесів вимагають динамічно-розвиваючі перетворення, наприклад, в рамках реалізації програм зі стимулювання експортної діяльності, створення сприятливого інвестиційного, підприємницького клімату та розвитку інвестиційної діяльності, у тому числі в умовах функціонування вільних економічних зон, зон вільної торгівлі, територій пріоритетного розвитку, єврорегіональних утворень. Трансформаційні процеси інерційного характеру відбуваються в рамках поступового, постадійного внесення змін у діюче національне законодавство з метою впровадження певних стимулюючих економічний розвиток заходів.
Циклічність розвитку тих чи інших процесів притаманна еволюційним трансформаціям і аж ніяк їхнім антиподам — революційним. Відображенням життєвого циклу якого_небудь економічного об’єкту у даному випадку є трансформаційний цикл, що включає чотири основні фази розвитку економічної системи, починаючи від фази безпосередньої трансформації — зародження якісно нових трансформаційних змін, переходячи до інтерформації — фази по_ ступового розвитку трансформаційних змін та набуття характерних рис нової форм при невідірваності від старої форми економічної системи, змінюючись інтоформацією — піковою фазою, що проявляється у набутті повністю нової, відмітної від попередньої форми економічної системи та рис стійкості до функціонування та завершуючи цей процес посттрансфораційним станом — фазою спаду проявлення цих змін та розвитку перетворень, що здебільшого за_ кінчується застійними процесами у розвитку, які згодом перетворюються у трансформаційну кризу як правило, трансформаційну кризу розглядають як одну із закономірностей перехідних процесів, неминучість якої зумовлена особливим характером перехідного періоду, або як синонім постсо-ціалістичного господарського транзиту. Її виникнення супроводжується затяжним спадом у виробництві та скороченням за основними соціально_демографічними показниками, що в подальшому призводить до викривлення соціально-економічних зіставлень та загострення територіальних диспропорцій. Подолання наслідків затяжного трансформаційного спаду та виникнення трансформаційної кризи можливе на основі стрибкоподібного подальшого розвитку подій з неминучим переходом на новий більш якісний рівень взаємовідносин на основі запровадження системи регуляторних та превентивних заходів.
Часткове перетворення, видозмінення структури соціально-економічної системи супроводжується структурними зрушеннями в економіці з відповідними граничними можливостями таких перетворень. Виникнення трансформаційних криз та трансформаційних зрушень в економіці (так званих трансформаційних ефектів) є результатом, логічним завершенням будь-якого трансформаційного процесу, що відбувається, при цьому саме трансформаційні зрушення слід розглядати з точки зору позитивності їхніх соціально-економічних наслідків.
Таким чином, на нашу думку, трансформаційні зрушення в економіці територіально-просторового утворення — це елемент довго хвильового трансформаційного процесу соціально-економічного розвитку територіально-просторової одиниці, що проявляється в досягнення пікових показників розвитку, які характеризуються значною позитивністю, сталістю до зовнішніх негативних факторів системи та поступовістю проявів на якісно новому рівні, причому характеристики колишньої системи частково зберігаються.
Трансформаційна криза ж навпаки характеризується значною негативністю перетворень в результаті проходження заключних фаз трансформаційного процесу без повної зміни економічного порядку чи технологічного укладу, що склався. Повне видозмінення, перетворення соціально-економічної системи, її структури, заміщення старої форми новою слід розглядати як трансформацію незважаючи на проявлення її позитивних чи негативних трансформаційних ефектів на тих інших етапах трансформаційного процесу.
Невизначеність з ряду проблемних аспектів транзитології, зокрема трансформаційних зрушень, у певній мері пов’язано з питанням категоріального апарату. В останні роки в цій галузі економічної науки підвищується інтерес, зокрема, серед інших, до інституційної теорії, яка розкриває сутність системної трансформації суспільства, що проявляється і в соціальних, і в економічних трансформаційних процесах, що зумовило тісне поєднання кількох категорій, етимологічні джерела яких стосуються трансформацій.
Логічним завершенням та результатом трансформаційних процесів є трансформаційні ефекти, які проявляються у вигляді трансформаційного спаду, трансформаційної кризи чи трансформаційного зрушення, останнє, причому характеризується однозначною позитивністю змін та перетворень, що відбулися в економіці територіально-просторового утворення.
Трансформації в економіці країни та її регіонів відбуваються досить давно, характеризуються певною етапністю з виділенням трьох основних періодів трансформаційних перетворень після проголошення незалежності України. При цьому комплексний аналіз змін та перетворень в економіці країни є можливим при врахуванні внутрішніх (ендогенних) та глобальних (екзогенних) чинників трансформаційних зрушень, оскільки сама держава є ланкою, структурною одиницею світового господарства, а проголошений світовою спільнотою новий глобальний вектор на сталість розвитку зумовлює їх виникнення.
Сама ж парадигма трансформаційних зрушень будується на виявленні інституціональних, техніко-технологічних та соціально-економічних трансформаційних зрушень у ході трансформаційного процесу, що згодом формуються у певні трансформації економічної системи територіально-просторового утворення при глибокому аналізі передумов таких зрушень, ключове місце серед яких відводиться інституціональним
Ефективність трансформаційних зрушень багато в чому залежить від обраної моделі соціально-економічного розвитку, що відповідно до авторського бачення повинна носити комплексний характер, будуватися на принципах пропульсивної структуризації та кластеризації господарства просторово-територіального утворення з декларуванням інформаційно-інтелектуального вектору розвитку та розповсюдженням технократії. Трансформаційні зрушення у даному випадку полягають у якісній зміні галузевої структури та територіальної організації господарства у процесі довгохвильового соціально-економічного розвитку з привнесенням інерційно-еволюційних чи, за необхідності, динамічнореволюційних змін у інституціонально-правовому полі.