3. Економічні, соціальні та культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина.

Економічні права

Економічні права – це права у сфері економічних відносин людини і громадянина. До них відносяться:

- право власності та право громадян України користуватися об’єктами права

державної та колективної власності (ст. 41);

- право на підприємницьку діяльність, не заборонену зако­ном (ст. 42);

- право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці; (ст. 43);

- право на заробітну плату, не нижче від визначеної законом (ст. 43);

- право на захист від незаконного звільнення(ст. 43);

- право на своєчасне одержання нагороди (ст. 43);

- право на страйк (ст. 44);

- право на відпочинок (ст. 45).

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності закріплює в Конституції України перш за все право приватної власності, яка є економічною осно­вою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необ­хідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо. Положення статусу власності поширю­ються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність пов'язане з при­ватною власністю, яка становить матеріальну основу підприєм­ництва. Конституція України визначає гарантії свободи підприєм­ництва на території України і основи його державної підтрим­ки, а також встановлює певні обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності окремими категоріями громадян: депутати, посадові і службові особи органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування. Держава правовими засобами забезпечує свободу конку­ренції між підприємцями, встановлює розумні види і межі монополій, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів робіт і послуг. Держава може заборонити підприємницьку діяльність у дея­ких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготов­лення зброї, наркотичних засобів тощо.

Право на працю. Право на працю полягає в можливості заробляти собі на життя працею, яка вільно обирається, право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покли­кання, здібностей, професійної підготовки, освіти та з ураху­ванням суспільних потреб. Людина може займатися будь-яким видом тру­дової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Консти­туція забороняє використання примусової праці. Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконан­ням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.

Держава створює умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими, забезпечує заробіт­ну плату не нижчу від визначеної законом. Конституція засте­рігає про неможливість використання праці жінок і неповно­літніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах, захищає громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного одержання винагороди за працю.

Право на страйк. Для захисту своїх економічних і соціальних інтересів ті, хто працюють, мають право на страйк Воно передбачене не тільки українським законо­давством, а й Міжнародним договором про економічні, соціальні та культурні права. Порядок здійснен­ня права на страйк, як і заборона страйку, можливі лише на підставі закону.

Право на відпочинок. Відповідно до Конституції України це право забезпе­чується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час.

Законодавче регулювання цього права поши­рюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрак­том). Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирі­шуються відповідно до положень Кодексу законів про працю Ук­раїни.

Соціальні права. Соціальні права і свободи стосуються підтримання і нормативного закріплення гідного рівня життя людини та її соціальної захищеності. Згідно з Конституцією України це насамперед:

- право на соціальний захист(ст. 46);

- право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, безробіття, втрати годувальника, в старості (ст. 46);

- право на житло (ст. 47);

- право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48).

- право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).

Право на соціальний захист включає широке коло питань, які держава повинна вирішу­вати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденно­го життя. Особливо це стосується тих, хто з огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. Конституція України встановлює, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини, гідний людини життєвий рівень передбачає забезпечення її та її сім'ї їжею, одягом, житлом, медичним доглядом та необхід­ним соціальним обслуговуванням.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Право на соціальний захист гарантується системою соціального страхування і соціального забезпечення.

Пра­во на житло. Громадяни України мають право на житло. Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Соціально незахищеним громадянам, які потребують поліпшення житло­вих умов, житло надається безоплатно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування спрямовано на захист здоров'я людини та самого її життя. Громадяни України мають право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Для ефективного і доступного усім громадянам медичного обслу­говування держава повинна створити необхідні, належні умо­ви. В Україні забезпечується безоплатна медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я. Водно­час для покращення медичного обслуговування населення держа­ва сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Культурні (духовні) права і свободи. Культурні (духовні) права і свободи являють со­бою гарантовані державою можливості доступу людини до духовних здобутків своєї нації та всього людства. Конституція України такими правами визнає:

- право на освіту (ст.53);

- право на користування досягненнями вітчизняної і світової культури (ст. 54);

- свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);

- право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяль­ності тощо (ст.54);.

Право на освіту. Право на освіту дістає вияв у конституційному закріпленні обов'язковості повної загаль­ної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах.

Свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Конституції гарантує свободу літературної, худож­ньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелекту­альної діяльності

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяль­ності означає що кожному громадянину Конституцією гарантовано право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком, встановленим законом.

Екологічні права – це:

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50);

- на екологічно безпечні продукти харчування та предмети побуту (ст. 50);

- на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Конституція України кожному надає право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Основні гарантії і механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Усі права і свободи громадян України гарантуються державою, оскільки держава бере на себе обов’язок забезпечити ці права

Конституція України закріпила комплекс гарантій прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії, реалізації, і захисту прав та свобод особистості — це сукупність економічних і політичних умов, а також система правових засобів, які забезпечують реальність здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина.

Гарантії дозволяють здійснити перехід від передбаченої в законі можливості до дійсності. Без закріплення відповід­них гарантій система прав та свобод носила б декларатив­ний характер.

Вони поділяються на дві групи:

- загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод;

- спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод.

Серед загальних гарантій розрізняють політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні), юридичні гарантії тощо. Економічні і політичні гарантії — це гарантії реалізації прав та свобод особистості, оскільки вони створюють відповідні передумови для здійснення тих чи інших конкретних прав і свобод.

Юридичні ж гарантії — це гарантії захисту прав та свобод. Людина звертається до них тоді, коли порушено або порушується її суб'єктивне право чи свобода.

Конституція не тільки подає досить широкий і демокра­тичний перелік прав та свобод людини, а й закріплює гарантії реалізації та захисту їх. При цьому економічні і політичні гарантії випливають як з розділу І Конституції, який регла­ментує принципи конституційного ладу України, так і з бага­тьох статей розділу II, які закріплюють конкретні права та свободи особистості. Водночас юридичні гарантії зосередже­но також у низці статей II розділу, які фіксують конкретні права та свободи (статті 27—32), і, разом з тим, подано ком­пактною групою в статтях 55—63 цього ж розділу.

Юридичними гарантіями є насамперед невідчуженість і непорушність прав і свобод, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, право на правову допомогу та захист, а також юридична відповідальність за порушення прав і сво­бод інших осіб тощо.

Конституція формулює юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина:

— право захищати своє життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27);

— жодну людину без її вільної згоди не може бути підда­но медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28);!

— нікого не можна заарештовувати або тримати під вар­тою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, визначених законом (ст. 29);

— обмеження часу (до 72 годин) тримання особи під вар­тою без вмотивованого рішення суду (ст. 29);

— право затриманих у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст. 29);

— судовий захист права спростовувати недостовірну інфор­мацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилу­чення будь-якої інформації, а також право на відшкодуван­ня матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, збе­ріганням, використанням та поширенням такої недостовір­ної інформації (ст. 32);

— захист від незаконного звільнення (ст. 43);

— нікого не можна примусово позбавити житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47);

— право на захист прав і свобод людини судом (ст. 55);

— право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, посадових та службових осіб (ст. 55);

— право звертатися за захистом своїх прав до Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55);

— право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і сво­бод до відповідних міжнародних судових установ чи до відпо­відних органів міжнародних організацій, членом або учас­ником яких є Україна (ст. 55);

— право будь-якими, не забороненими законом, засобами захищати свої права та свободи від порушень та протиправ­них посягань (ст. 55);

— право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шко­ди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльні­стю органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, їхніх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56);

— право знати свої права й обов'язки (ст. 57);

— заборона зворотної дії законів та інших нормативно - правових актів, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (ст.58);

— право на правову допомогу (ст. 59);

— право не виконувати явно злочинних розпоряджень або наказів (ст. 60);

— нікого не можна два рази притягнути до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопору­шення (ст. 61);

— особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду (презумпція невинності) (ст. 62);

— обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одер­жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її ко­ристь (ст. 62);

— право не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст. 63);

— підозрюваний, обвинувачений чи підсудний мають пра­во на захист (ст. 63).

Механізм захисту прав і свобод - це конкретні способи захисту прав і свобод.

Згідно з Конституцією України кожен має право будь-якими не забороне­ними законом засобами захищати свої права і свободи від пору­шень та протиправних посягань.

Насамперед права і свободи захищаються судом. Так, згідно зі ст. 55 Конституції «кожному гарантується право на оскаржен­ня в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб».

Згідно зі ст. 102 Основного Закону гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина є Пре­зидент України.

Крім того, кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Захист прав і свобод здійснюють прокуратура, органи виконав­чої влади та місцевого самоврядування, а також адвокатура, політичні партії і громадські організації, профспілки тощо.

А після використання всіх національних засобів правового захи­сту кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна. Зокрема, міжна­родно-правовий механізм захисту прав і свобод передбачає: всесвітні і регіональні міжурядові структури; неурядові організації; принципи загальної політики в галузі прав людини; контроль за здійсненням обов'язкових принципів і норм у сфері прав людини; застосування примусових заходів до їхніх порушників; можливість громадян звертатися у міжнародні органи у разі порушення їхніх прав і свобод, якщо національні засоби їхнього захисту вичерпані.

Центральне місце серед міжурядових організацій світу, які займаються захистом прав людини, посідає Організація Об'єднаних Націй (ООН). Організація Об'єднаних Націй — регламентує статус людини і громадянина згідно з міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини. Головними органами ООН, що мають безпосереднє відношення до проблем прав людини, є: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Міжнародний суд, Секретаріат, Центр з прав людини. Діють і спеціалізовані уста­нови ООН, які виконують і правозахисні функції, зокрема: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культу­ри (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ); Міжнародна організація праці (МОП).

Серед європейських міжурядових організацій з захисту прав людини провідними є: Рада Європи, яка включає Європейський суд з прав людини (м. Страсбург) та Комітет міністрів, який складається з міністрів закордонних справ держав - учасниць Ради Європи; Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), де, окрім керівних органів (зустрічей держав на між­урядовому рівні, Парламентської асамблеї, Постійної ради, Секретаріату тощо), діють і органи, що безпосередньо займа­ються правами людини, зокрема Верховний уповноважений (комісар) з питань національних меншин та Відомство (Бюро) з демократичних інститутів і прав людини.