4.Народні свята осінньо-зимового циклу

Свято Покрови 14 жовтня виникло ще в X ст. У той час на Візантію напали араби. Оточивши Константинополь, сара­цини (араби), намагалися поневолити городян. Першого жовтня (за старим стилем) константинопольці зібралися на всенощну відправу до церкви. Під час служби святий Андрій-юродивий та його учень Єпіфаній побачили в горішній частині храму образ Божої Матері. Вона в оточенні святих тримала над віруючими християнами омофор (по­кров, а звідти й народна назва Покрова) і молилася. Таке видиво надало грекам упевненості у своїх силах, і вони всту­пили в бій. Чужинці змушені були відступити. З того часу свято стало всенародним.

Оскільки Київська Русь прийняла християнство з Кон­стантинополя, відповідно було запроваджено і свято Покро­ви. Щоправда, в побутовому житті воно значною мірою націо­налізувалося. Крім того, це було жіноче, а точніше, дівоче свято. З особливим нетерпінням його чекали заручені або ті, які сподівалися на сватів.

У народі існує безліч легенд про те, як щедрує Покрова дівчат своєю ласкою. Вона милостива до тих, хто слухався й шанував батьків, переймав неньчину науку до праці, охайнос­ті, підтримував духовну і фізичну чистоту. Проте Покрова була непоступливою, якщо дівчина зневажала моральні зви­чаї, нехтувала традиційними законами суспільного життя. На Покрову влаштовувались весілля (шлюбний період був не­тривалий — весілля справляли лише від Покрови і до Пилипівських започин — 27 листопада). З наближенням посту вже заборонялося одружувати дітей, а тому дівчата просили свою покровительку: «Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу, най ся в дівках не мучу», бо лише, як стверджувало інше прислів'я: «Покрова накри­ває траву листям, а дівчат — шлюбним вінцем».

Свято Покрови було й останнім терміном найманих робіт­ників (строкачів), які мали працювати від весняного Миколи (22 травня) і до Покрови. Останній день був початком скріп­лення нової угоди на наступний рік. Тому на Покрову заробіт­чани влаштовували пишні колективні свята.

В Карпатах це був останній день повернення отар з полонин.

У ба­гатьох селах на її вшанування будували й освячували храми, зводили села.

З Покровою пов'язано чимало метеорологічних спостере­жень, приказок. Пригадаймо найвідоміші: «Яка погода на Покрову, такою буде й зима», «Якщо в цей день сніг не по­крив землю — не покриє в листопаді та грудні», «Якщо до цього дня не опаде листя з вишень — на теплу зиму, а звіль­ниться — на сувору», «Хто лежить до Покрови, той продасть усі корови».

І, нарешті, Покрова остаточно завершує осінні молодіжні «вулиці» — з цього часу законні права набирають «вечорни­ці» та «досвітки», а також весілля, на яких розважалися всі мешканці села, про що мовить відома приказка: «Настали жнива — лежить баба нежива, а прийшла Покрова — стала баба здорова». Свято Покрови дуже глибоко прийнялося в нас. І тому в розмовах з дітьми треба розказати їм про зна­чення цього свята і провести тематичне заняття.

День Святого Андрія Первозванного припадає на 13 груд­ня. Обряди в день цього святого мають давній дохристиянський характер.

З давніх-давен на Андрія дівчата ворожать, бажаючи дізна­тися про свою долю: чи вийдуть заміж, чи доведеться дівува­ти ще весь рік. Існував звичай випікати в цей день балабухи — невеликі круглі тістечка і годувати ними собак. Чию балабушку першу з'їсть пес, та дівчина першою вийде заміж. Якщо дівчина хотіла дізнатися, як буде зватися її майбутній чоловік, напередодні Андрія виходила на вулицю і питала першого зустрічного чоловіка, як його ім'я, — так і звати­меться наречений.

Гра «Калита». Калита — це великий корж з білого борошна з маком і медом, який підвішується високо вгорі на стрічці. Хлопці по черзі підстрибують і намагаються вкусити його. Хто засміється, той програв, а того, кому вдасться відкусити калити, називають Андрієм, і він стає почесним гостем у цей вечір. Закінчується гра розподілом порівну між усіма учасниками калити, але за свій шматок хлопці мають запла­тити гроші дівчатам, які випікали смачний корж.

Дитинство для кожного невід'ємно пов'язане зі святом Миколи-чудотворця — божого угодника, який піклується про дітей, на­правляє їх на праведну дорогу. Слухняним хлопчикам та дівчаткам Святий Микола один раз на рік (у ніч з 18 на 19 грудня) приносить гостинці, а неслухняним — різку.

Святий Микола вважається також покровителем моряків. В одній з легенд розповідається, що він палкою молитвою вти­хомирив збурене море. Це врятувало його супутників і кора­бель. Кажуть, міг він зцілювати і калік, і сліпих, і недужих.

Почесне місце у зимовому циклі належить різдвяним святам.

Починається Різдво з Святого вечора.

Святочна дія відкривалась церемонією добування нового вогню, яким розпалювали у печі 12 полін, а ці поліна готува­лися протягом 12 днів.

Готували не менше 12 страв. На Гуцульщині їх подавали в такому порядку:

• боби,

• риба,

• пироги кількох сортів,

• голубці,

• сли­ви,

• пшенична кутя з медом і горіхами,

• картопля з товченим часником,

• узвар,

• горох з олією і часником,

• ячмінна каша з олі­єю або медом,

• вершки з квасолею,

• капусняк,

• варена кукурудза.

Будь-яка робота в цей день неприпустима. Все мусить бути приведене до ладу, має бути на своїх місцях. Ніщо не повинно ночувати цієї ночі поза домом, у чужих руках, позичене. Навіть на своєму подвір'ї ніщо не повинно десь стирчати на кілках, висіти на грядках. Усі члени родини теж мусять бути в зборі. «Боже борони в людях ночувать, тоді будеш цілий рік блукать», — так говорять у народі. Не можна сваритись, а навпаки, треба помиритись навіть з ворогами, щоб у новому році було мир­но. При цьому затикали травою або клоччям дірки в лавах або в'язали вузли на шнурку, примовляючи: «Не дірки зати­каю (не вузли зав'язую), але роти моїм ворогам, аби їх напас­ті не ловили мене через цілий сей рік».

Під вечір господар заносить до хати сіно, солому. Госпо­диня бере трохи сіна чи соломи і притрушує стіл перед тим, як покрити скатертиною. Потім на Йордан дадуть його з'їсти коровам (аби відьми не змогли присмоктатися до молока), щоб молочними були, і під квочку кілька стеблин, щоб яєць порожніх не було, ще й дере­вину в саду обв'язують, щоб урожайнішою була.

Під скатертиною на сіно клали зерно, часник і гроші: час­ник — щоб злі сили не приступали до хати, зерно — щоб був урожай гарний, а гроші — щоб у хаті трималися і позичати їх не доводилося.

Під стіл інколи клали різне залізо, на яке треба було сту­пити босими ногами, щоб вони були міцними.

На покуті ставили перев'язаний перевеслом прикрашений сніп — символ достатку. Біля нього клали ярмо від плуга, чепіги та ін.

Стіл накривають білою вишитою скатертиною. На скатер­тину викладають різні страви. Господиня з господарем обхо­дять усю господу з хлібом і кутею, обкурюють усе ладаном, а потім господар «зарубує» поріг, щоб звір не міг приступити до хати. Господар благословляє хлібом усю худобу, доторкаю­чись тричі до голови:

— Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіра не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!

Господиня в цей час годує вареною пшеницею — кутею — всіх гусей, курей та іншу птицю, щоб добро велося. Після цього господар тричі закликає:

— Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти.

Після третього разу, погрожуючи бичем, господар про­мовляє:

— Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку паш­ницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!

З подібними словами звертається господар до сірого вов­ка, злих хурделиць і сильних вітрів.

Потім господар входить до хати, щільно зачиняє двері, і вже до закінчення вечері ніхто не виходить з хати.

Сідали вечеряти, коли на небі з'являлася перша зірка.

Живі, пам'ятаючи про своїх померлих родичів, ставили на вікнах кутю та узвар, щоб душі померлих могли підживи­тись. А ще, сідаючи па стілець чи лаву, обов'язково продува­ли місце — «щоб не привалити собою мертвої душі», бо в цей вечір «мертвих душ з'являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавах, на вікнах, на столі та під столом».

Господар запрошує всі мертві душі на Святу Вечерю. Разом з макітрою і запаленою свічкою він обходить тричі «за сонцем» навколо столу і ставить макітру з кутею і свічку на стіл. Потім уся родина молиться, а після молитви почина­ють вечеряти. Найстарший член сім'ї перехрещує кутю в макітрі, сам куштує, а вже потім кутю куштують інші члени сім'ї.

Після вечері починаються забави. Малі діти тішаться ялин­кою, залазять під стіл і квокчуть там, щоб кури неслися, мека­ють, мукають, бекають, щоб худоба велася. А мати їм за це кидає в солому горішки, яблука, цукерки, дрібні гроші.

У Східній Україні діти носять вечерю до своїх родичів, хрещених батьків, вітають їх зі Святою Вечерею і Різдвом.

В інші дні свят починається коляда. Колядують і дорослі і діти, йдучи від хати до хати, зичать господарям усяких га­раздів.

В Україні слово коляда має три значення.

• Коляда — це Різдвяні свята: «Будьте здорові з Колядою!».

• Коляда — це пісня, яка співається під час Різдвяних свят: «Пустіть його до хати, він вам буде Коляду співати!».

• Коляда — це винаго­рода за величальну пісню: «Он і пан іде, коляду несе, короб­ка вівса, зверху ковбаса!».

Колядувати починають не одночасно в різних місцевостях України: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий вечір, на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та на Гуцульщині — в перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться богослужіння. На Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день Свят-ранком. Колядують діти, парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і ґазди.

По всій Україні першими йдуть колядувати діти, радіючи копійкам і пампушкам. У перший день Різдвяних свят ко­лядують і парубки — вони вже ходять із «звіздою» та дзво­ником.

«Звізду» роблять з дерев'яної обечайки й тоненьких до­щечок — сім шалівок. «Звізда» декорується кольоровим папером, стрічками. Посередині — образок «Народження Христа» і свічка.

Ватага колядників з п'яти осіб: «береза», звіздоноша, дзво­нар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхо­ноші.

Колядують у хаті перед образами. Спочатку підходять до вікна і «береза» гукає ( або усі хором): «Пане господарю, благословіть Хрис­та славити!»

— Просимо! — відгукується з хати господар, відчиняючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають пе­ред образами і під дзеленькання дзвоника співають.

За колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й за­прошує всю ватагу до столу як бажаних гостей. Вип'ють по чарці, закусять (довго не сидять) і постоять у пошані перед господарем.

«Береза» віншує: «За цим віншуємо вас, чесний та велич­ний наш пане Данило, усім добром, усім гараздом, що собі у Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і ста­лося! Поможи вам, Боже, ці свята мирно одпровадити та дру­гих у радості й веселості щасливо діждати, а нам, колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чесний та величний двір повернули. Поверни до вас, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кланяємося. Здорові будьте, в га­разді оставайтеся!»

Усі колядники низько вклоняються господареві, господи­ні. Отак, поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.

Увечері, як стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ва­тага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліх­тар дівчата прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видно: дівоча ватага йде! До хати вони не заходять: співають надворі під вікном:

Ой сивая та зозуленька

Усі сади облітала,

А в одному та й не бувала,

А в тім саду три тереми:

В першому — красне сонце,

В другому — ясен місяць,

В третьому — дрібні зірки.

Ясен місяць — пан господар.

Красне сонце — жона його,

Дрібні зірки — його дітки.

Добрий вечір!

13 січня святкували Меланку, або Щедрий Вечір. В Украї­ні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирога­ми — символом щедрості, багатства. На Щедрий Вечір пе­чуть

• пироги з м'ясом,

• смажать гречаники на свинячому смальці,

• печуть бублики,

• ліплять вареники.

У цей вечір щедрують, водять «козу» та «Меланку». У гурті хлопців за «Меланку» обирається парубок, що добре жа­ртує. «Меланка» має свій «почот»: орач, сівач, дід, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт. Парубоча «Мелан­ка» заходить до хати.

Водять «Меланку» й дівчата. Вибирають найкращу з-по­між себе і вдягають її «молодою»: вінок, стрічки, намисто. Другу дівчину вдягають за «молодого», що зветься Василем: жупан, шапка, шаровари, чоботи. Дівоча «Меланка» щедрує під вікнами, до хати не заходить.

14 січня — перший день Нового року, день святого Васи­ля. Як тільки починає розвиднятися на Новий, рік, діти схоп­люються з ліжка, швиденько вдягаються, вмиваються, беруть пшеницю, горох, жито, ячмінь і йдуть посівати з хати до хати, приказуючи: «На щастя, на здоров'я, на Новий рік, щоб роди­ло краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця... Дай, Боже!»

Перший посівальник на Новий рік звичайно буває і пер­шим «полазником» — приносить до хати щастя. На Слобо­жанщині першого посівальника господиня просить сісти на порозі — «щоб кури сідали та курчат висиджували».

Зерно після посівальника збирають і віддають курям — «щоб добре неслися», а горох зберігають аж до весни. Вес­ною вилуплених курчат «загодовують» цим горохом — «щоб великі росли».

19 січня — Водохрещі. Напередодні Водохрещів святкується Голодна кутя, або другий Свят-Вечір. Цілий день віруючі люди нічого не їдять — постують. Коли засяє вечірня зоря, сідають вечеряти. На вечерю подаються лише пісні страви:

• смажена риба,

• вареники з капустою,

• гречані млинці на олії,

• кутя,

• узвар.

Після вечері діти проганяють кутю, виходять з хати і па­лицями б'ють у причільний кут, промовляючи:

Тікай, кутя, із покуття,

А узвар — іди на базар,

Паляниці, лишайтесь на полиці,

А «дідух» — на теплий дух,

Щоб покинути кожух.

Увечері, як стемніє, виносять з хати «дідуха» і спалюють його, а попіл несуть на город, «щоб огірки родили».

Ще за тиждень перед Водохрещами колись парубоча гро­мада, а пізніше окремі господарі прорубували на річці опо­лонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою й обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували (теж з льоду) «престол». Все оздоб­лювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».

Ранком у церкві відбувається богослужіння. Після нього весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду не­суть дерев'яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Го­лос Господній...». На річці біля хреста весь похід зупиняє­ться.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест.

З настанням лютого у народі кажуть: «Як лютий не лютуй, а на весну брів не хмар». 15 лютого Зима зустрічається з Літом — це Стрітення. У цей день зима, ка­жуть, іде туди, де було літо, а літо — де була зима. З цим днем пов'язано багато прикмет: «Вітер — погана ознака», «Якщо півень нап'ється води, то набереться хазяїн біди». Та для дітей й молоді це було свято. Проганяли Зиму, яку виводив старший Дід Мороз. Зима — це стара, зігнута баба, трясеться, ледве йде, кожух у латках, чоботи подерті, хустка з діркою, з неї сиве волосся виглядає. В руках Зима несе надщерблений горщик з льодом, а через плече в неї — порожнісінька торба.

У Літа (молодої дівчини) — вінок на голові, сорочка, кві­тами мережена, зелена плахта, в руках у неї серп і сніп жита або пшениці.

На Стрітення в церквах України святили воду, набирали її в нову, ще невживану посудину. Цій воді приписували ма­гічну, цілющу силу. Разом з водою святили й свічки, назива­ли їх «громичними», бо вони оберігали від грози домівку.