3.Народні свята літнього циклу

Важко розмежувати весняні й літні свята. Зелені свята, що тісно сполучаються з весняним Великоднем, припадають на початок літа (першим літнім святом вважають свято Юрія — 6 травня).

У народному календарі зі святом Юрія пов'язано багато обрядів. Наприклад, у Карпатах на Юрія виганяли худобу на полонини, а господар повинен був ранком у це свято вика­чатися в росі на своєму полі, щоб був добрий урожай цього року.

З Юрієм пов'язане ще одне дійство. В народі воно нази­вається збиранням роси. Роса широко використо­вувалась у повсякденному побуті. Батьки змушували дітей ходити по ній босоніж, щоб «не нападали парші» і «не боліли ноги». Дівчата вмивали нею обличчя, щоб воно було «крас­ним та рум'яним». Господарі ретельно стежили за тим, чи качаються в полі коні. Якщо тварина не робила цього, це означало старіння або хвороби, бо каза­ли: «Коли кінь у росу — ти його в шлею, а коли без роси — фельдшера проси». Це стосувалось і корів: «Хочеш масла — треба, щоб корова з росою паслась», а отже, намагалися вига­няти череду якомога раніше, поки на травах густі роси.

Івана Купала — день літнього сонцевороту (7 липня). Головними атрибутами свята є Купало та Марена. Свято це має регіональні відмінності. Так, на Поділлі та Волині дівча­та роблять «Купало» з гілки верби, прикрашають квітами, вінками, співають навколо нього пісень. Після цього хлопці нападають на «Купала», обривають з нього вінки та квіти, гілку кидають у воду, розпалюють вогнище, через яке стриба­ють усі присутні.

Наприклад, на Полтавщині ввечері 6 липня дівчата пле­туть вінки й надягають їх на голови, у хлопців шапки, при­крашені квітами (квітчають їх дівчата). Гілку чорноклену або вишні встановлюють посередині кола — це «Марена», й водять навколо неї хороводи. Потім поруч з «Мареною» став­лять «Купало» — солом'яне опудало, вдягнене в жіночу со­рочку, на шиї — намисто, на голові — вінок. «Купало» обкла­дають соломою, кропивою й запалюють. Хлопці й дівчата стри­бають через вогонь і співають пісень.

У деяких регіонах Слобожанщини опудало з соломи на­зивають «Мара», біля нього кладуть купу свіжої жалкої кро­пиви і перестрибують через неї босими ногами. Ввечері «Мару» топлять, а дівчата розвішують свої вінки на деревах.

Жнива споконвіків розглядалися в Україні як підсумок, реалізація сподівань і зусиль хлібороба. «Хліб усьому голо­ва»,— говорить народне прислів'я. У всьому слов'янському світі до початку жнив готувалися, як до великого урочистого свята і водночас як до важкої відповідальної роботи.

Період збирання врожаю має свої звичаї і обряди.

Так, у перший день жнив урочисто вирушали до схід сон­ця на поле, вдягнені у чистий одяг, і першу зажинку починала найкраща жниця. Починали жати малий клаптик землі, щоб у самий перший день жнив було легше починати.

Сніп з першого ужинку — «воєвода» — встановлювався на покутті. Постадниця (найкраща жниця) мала нажати його у добрий час, щоб жнива пройшли швидко й успішно. Тому господарі у цю хвилину бажали один одному щасливих і ра­дісних жнив, співали хвалу першому снопу.

Віддавна жнива проводились толокою, коли декілька сі­мей об'єднувались, щоб спільно обробити поле кожної з них по черзі. Закінчувалася толока обідом у господаря.

На полі завжди залишали жменю невижатого збіжжя, його урочисто прикрашали стрічками, осінніми квітами і називали «Бородою», в окремих регіонах України — «Козою», «Пере­пілкою». Колосся «бороди» заламували до землі, зерно з них висипали у розпушену землю, клали хлібину, ставили воду і промовляли: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода».

За язичницькими віруваннями, збереження в хаті на по­кутті останнього снопа та обряд «завивання бороди» були покликані повернути землі і хазяйству господаря силу, що перейшла в колосся.

Закінчивши жнива, женці на Поділлі, Бойківщині, Черка­щині та в інших регіонах України качалися по стерні, щоб не боліла спина і легко було жати наступного року.

З пшеничних або житніх колосків дівчата сплітали він­ки — символи щедрого врожаю та успішного завершення жнив. Закосичений маками, волошками, калиною вінок при­крашав найкращу жницю — «княгиню», яка в парі з хлопцем, який ніс останній сніп, ішла попереду всієї громади женців до двору господаря. Традиційно обжинковий вінок глибоко вшановували, щедро персоніфікуючи його як живу істоту, надзвичайно дорогу і поважну.

Перед двором господаря вінок клали на хліб і просили за нього викуп — «рублика на танок». Хазяїн вішав обжинко­вий вінок у хаті на стіні і зберігав до осені, щоб вилущеним з нього зерном розпочати засівання озимини.

У часі косовиця передувала, а подекуди збігалася із жни­вами. Часто її проводили толокою, і після закінчення роботи, як і в жнива, косарі й гребці йшли до господаря на обід.

Отже, свята другої половини літа — це свята жнив і вро­жаю. В обрядах українців особливо чітко в цей період пов'я­зують свята з днем Маковія, коли по всій Україні святять квіти. В китиці вплітають голівки маку, зважаючи на назву свята. Після свята мак вживали для приготування різдвяної куті. Квіти несли святити дівчата, а діти несли городину.

14 серпня святкують Спас медовий, коли бджоли переста­ють працювати і пасічники заламують соти. За народним повір'ям вважається, що коли цього не зробити, сусідні бджо­ли винесуть увесь мед з вулика.

Зранку в день Спаса перший мед освячували у церкві, потім ним пригощали дітей, ласували дорослі, готували пироги та пшеничну кашу з медом. Святкова урочиста трапеза перетво­рювалась на велике свято бджолярів. Народні прислів'я ка­жуть: «Робити — то не мед лизати» або «Не все мед, що солодке», в яких у прямому і переносному значеннях вислов­люється шана до праці людей і медоносних комах: «Добрий чоловік без роботи, що бджола без меду», «Бджоли раді світу, а люди — літу» і т. ін. До бджілки-трудівниці прирівнює народ працю дорослих і дітей: «Мала бджола, а й та пра­цює».

До святкування медового Спасу бджолярі готувалися за­здалегідь. У перший день на пасіці весною накривали стіл білою скатертиною, клали на нього хліб-сіль. Помолившись, пасічник обходив свої воло­діння із запаленою свічкою й окроплював усе свяченою во­дою. Потім він забивав осиковий кілок від нечисті і закли­кав: «Полети, моя бджоло, на всі чотири сторони за жовтим воском, за солодким медом». Люди вірили, що якщо бджоли сідають на біло-рожеві пелюстки, буде гарний урожай. За поведінкою бджіл народ уважно спостерігав і уклав на цій основі досить переконливі прикме­ти, як, наприклад: «Якщо бджоли злітаються активно до ву­ликів — чекай дощу», «Якщо бджола боляче жалить — чекай засухи» та ін.

Відсвяткувавши медовий Спас, бджолярі починали медо­збір, і тривав він аж до 21 вересня — Різдва Богородиці. В цей день за народною традицією переносили бджіл ближ­че до людського житла.

19 серпня — Спас яблучний. У цей день по всій Україні святять у церкві яблука. З давніх-давен ці плоди в традиціях українців є символами краси, кохання, шлюбу і подружньої вірності, пізнання добра і зла.

В українських обрядах часто використовують яблука-символи як у прямому, так і переносному значенні. Так, на Гали­чині, Бойківщині, Поділлі яблуками прикрашають стовбур ялинки на Різдво; на Лемківщині, Закарпатті, Буковині яблука вивішують на хвойні гілки разом з іграшками, а узвар із сухофруктів до різдвяного сто­лу варять по всій Україні, вважаючи його цілющим напоєм для дітей і дорослих.

В Україні, поряд із Спасом медовим, яблучним, поширені Спас горіховий та ін.