5. Феномен реприватизації.

Зазначимо відразу, що ще немає необхідних об’єктивних даних, які дали б змогу провести повноцінний аналіз соціально-економічних досягнень і негараздів сучасної пост помаранчевої України. Однак загальні речі відносно економіки вже можна вказати.

Тож основною тенденцією розвитку економіки України у 2005 році було стрімке гальмування економічного зростання, вступ її у фазу стагнації й спад у низці ключових галузей. Прискорення загальноекономічного й промислового росту у 2006 році було зв’язано насамперед з суто кон’юнктурними чинниками і сприятливою базою статистичних зіставлень.

Критично погіршувалась ситуація у зовнішній торгівлі товарами, біжуче сальдо платіжного балансу вперше за багато років стало негативним. Реальна інфляція суттєво перевищувала офіційні показники. Значне зростання бюджетних доходів і видатків був забезпечений економічною політикою, яка здійснила дуже негативний вплив на економічне зростання й спровокувала інвестиційну кризу й призвела до абсолютного зменшення прибутку підприємств і організацій.

У грошово-кредитній сфері переважали позитивні тенденції (зростання рівня монетизації, значний ріст міжнародних резервів НБУ, ріст кредитування економіки й населення, ріст депозитів, суттєвий притік іноземного капіталу в банківську систему тощо).

Зростання реальних доходів населення, пенсій і зарплат продовжувався, але він не був підкріплений достатнім економічним зростанням, то ж не міг бути тривалим.

Питання щодо умов імпорту газу в Україну, зокрема, ціни на нього, вирішене не було. Це наявно проявить перша російсько-українська газова війна кінця 2005 – початку 2006 рр.

Завдання радикального перегляду соціально-економічного курсу буде поставлене урядом В. Януковича, який буде сформований у серпні 2006 року. Однак він пропрацює недовго – у вересні 2007 року в Україні відбудуться дострокові парламентські вибори, після яких буде сформований другий Кабінет міністрів Ю. Тимошенко.

Ми зосередимося на висвітленні явища, яке відноситься до економічних, але в період, що нами розглядається, воно набуло виразних ознак політичної кампанії й вирізняє саме цей період української історії безпосередньо. Це, на наш погляд, і потребує аналізу.

Реприватизація – це повторна приватизація після повернення приватизованого об’єкта в державну власність.

Проте в українських реаліях сутністю цього процесу стало саме відбирання об’єкту, його повернення, тобто «антиприватизація», а не повторний продаж.

Суспільна свідомість, адекватно відображаючи реальну політику, сприймає цей процес не в термінах права, а як акти відновлення справедливості. Це політичний процес, метою якого є покарання неправедно збагачених за рахунок приватизації олігархів. То ж перше, що тут зробила нова влада, так це створила невизначений список покупців (його можна було завжди доповнити), про яких було сказано, що вони вкрали чи купили за мізерну ціну колишні державні підприємства плюс вони ще й погано ними управляють, наносячи шкоду суспільству. Одночасно влада сама не вживала й фактично заборонила вживати термін «реприватизація». Незважаючи на це, термін прижився. Бо існувало явище, а відповідно, існувала й потреба в дефініції.

Спроби в законопроектах про реприватизацію сформулювати звинувачувальну базу на основі звинувачень у заниженій ціні чи обмеженій конкуренції виявились неефективними. Це відразу викликало гостро негативну реакцію інвесторів і експертів, бо на порушення фундаментальних принципів права передбачалось розповсюдити ці звинувачення на приватизаційні угоди в минулому. То ж у судових процесах використовувалися інші підстави для звинувачень, зокрема – порушення процедури приватизації, але вони в більшості випадків не були серйозними. Причому, за звинуваченнями, що фігурували, покаранню повинен бути підданий продавець (у даному випадку – держава), а покарані були покупці.

Сумнівність подібних звинувачень обговорювалась дуже широко. Проблема полягала не в тому, що звинувачені олігархи начебто були невинні. Ясно, що приватизація була замовленою. Але корупцію, змову, як правило, неможливо довести, формальності ж були витримані й приватизація відбувалась у відповідності з діючим законодавством. Проблема була в іншому – приватизація під замовлення була такою вся, звинувачення ж були пред’явлені обмеженому колу осіб, близьких до старого режиму, без надання суспільству будь-якого раціонального критерія такого відбору. І це дуже насторожило всіх підприємців.

Узагалі відзначимо, що в діях нової влади 2005 – 2006 рр. ми відстежуємо якусь дивну закономірність: вона, можливо, й дійсно хотіла покарати «кучмістів», а на ділі покарала тільки тих, хто були рушійними силами Помаранчевої революції. Маємо на увазі місцевих «помаранчевих» політиків, продавши їхні місця у виборчих списках, зламавши тим їхню політичну й особисту кар’єру; освітян вищої школи, почавши «шукати корупцію» саме (як виявилось пізніше, – і тільки) в їхніх рядах, студентів, спонукаючи їх «стукати» на викладачів у «скриньки довіри»; величезний шар представників дрібного й середнього бізнесу – не тільки зростанням податків, а й процесом тієї самої реприватизації. Так, на нашу думку, нова влада «висікла себе сама», бо в кінцевому рахунку її соціальна база почала різко звужуватися й нині цей процес уже навряд чи має зворотні потенції.

Реприватизація ж дала відчутний поштовх у суспільній думці виникненню переконання, що насправді «коло цих революціонерів вузьке й страшно далекі вони від народу», а відповідно, «помаранчеві» олігархи просто позбуваються «біло-синіх» конкурентів. Зате, вочевидь, вона дуже сподобалась чиновництву. Хоча зазначимо, що чиновник у державі – це головний корупціонер.

Реприватизація – потенційно дуже хабаромісткий процес. В умовах традиційно масової корупції для будь-якого регіонального чи місцевого керівника реприватизація чи навіть просто її загроза стають постійним джерелом корупційного доходу й засобом тримати в покорі власників приватизованих підприємств. За допомогою реприватизації чи її загрози можна також розорити конкурента й відібрати власність. Тому головною небезпекою реприватизації були не кілька резонансних справ, а у стимулах її масового розповсюдження на невизначений період, причому, це може знов початися в будь-який час.

У країні, дн проводиться подібна кампанія, неможливо говорити про гарантії прав власності. Це тягне за собою відповідні висновки інвесторів і їхню цілком прогнозовану реакцію, за якою настають системні негативні наслідки для економіки.

Початок реприватизації як політичної кампанії позначився шокуючою заявою прем’єр-міністра Ю. Тимошенко про можливість реприватизації трьох тисяч підприємств, стосовно яких у органів прокуратури є інформація про порушення приватизаційного процесу. Цією й подібними заявами було створено політичне поле тиску, в якому виникли конфлікти навколо таких об’єктів: Криворіжсталь, Укррудпром, Нікопольський завод феросплавів, Сєверодонецьке об’єднання «Азот», Північний і Центральний гірничозбагачувальні комбінати, Запорізький алюмінієвий комбінат, Лисичанський нафтопереробний завод, Чорноморський суднобудівельний завод, «Рівнеазот», Суднобудівний завод «Океан», Кримський содовий завод, Київобленерго, Рівнеобленерго, Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат, страхова компанія «Оранта». Унаслідок резонансних справ під державний контроль були повернуті всього два об’єкти – Криворіжсталь і страхова компанія «Оранта» (колишній «Держстрах»). Навколо третього об’єкту – Нікопольського заводу феросплавів процес у час, що розглядається. завершений не був.

Всі ці підприємства в процесі приватизації виявились під контролем В. Пінчука – господаря «Інтерпайпу», зятя Президента Л. Кучми. Навіть заміна Ю. Тимошенко на посаді прем’єр-міністра на Ю. Єханурова не зменшила тиску на цю особу (Єхануров висловлював намір піддати реприватизації ще й Нікопольський південно-трубний завод, який теж контролював В. Пінчук).

Про феномен української реприватизації світове співтовариство дізналося з резонансних конфліктів. Саме це й змінило оптимістичні настрої й плани іноземних інвесторів.

Реприватизація швидко розповсюдилась і стала масовою, то ж її відчули на собі підприємці й інвестори неолігархічного рівня безпосередньо (бо олігархи, як можна зрозуміти зі списку об’єктів і того, що реально вдалося повернути державі, відкупилися). Офіційно узагальнених даних щодо кількості судових позивів з перегляду результатів приватизації немає. Ініціаторами подібних позивів могли бути: прокуратура, міліція, юридичні й фізичні особи. Слід відмітити, що пізніше рейдерство як прояв цілковитої корупції в судовій системі України виникне саме на засадах реприватизації.

З перших же днів реприватизаційної кампанії вона була піддана масованій критиці, хоча вона виходила переважно з-за кордону й неслася з дуже високих державних інстанцій іноземних країн. Під її впливом Президент Ющенко ініціював у квітні 2005 р. і очолив згортання реприватизаційної кампанії. І тільки після цього нова влада почала корекцію засад своєї політики, в тому числі й економічної.

Вершиною реприватизаційної кампанії став продаж Криворожсталі. Підготовка до продажу була наповнена багатьма драматичними конфліктами, включаючи демарш Соціалістичної партії і демонстративну відставку голови Держмайна, члена СПУ В. Семенюк.

Продаж було здійснено в жовтні 2005 року. Переможець – Mitall Steel Germany Gmbh – заплатив неочікувано високу ціну – 24, 2 млрд. грн., що перевищило ціну першого продажу більш, ніж у 5 разів і принесло в державний бюджет більше, ніж вся українська приватизація. Президент Ющенко і прем’єр Єхануров проявили політичну волю в подоланні противників продажу. Але весь сценарій продажу, включаючи максимально прискорену підготовку й максимально прозорий і конкурентний метод продажу, ініціювала Ю. Тимошенко.

У цілому продаж Криворізьсталі мав позитивний резонанс серед західних інвесторів і експертів, приніс Україні своєчасно великі гроші, які вирішили загрозливі бюджетні проблеми. Він довів, що нова влада може довести справу до кінця, й показав, що вона може зробити приватизацію прозорою.

Таким чином, тільки після того, як різко позначилися негативні наслідки політики реприватизації нова влада розпочала кардинально переглядати свої позиції. В площині, що розглядалася, вона перейшла до політики мирових угод і організувала ефективний приватизаційний процес у 2006 році.

Лекція 13. Зовнішня політика України у 2004 – 2006 рр.

План

1. Зовнішня політика після Помаранчевої революції: особливості формування нового зовнішньополітичного курсу

2. Західний вектор геополітики.

3. Східний вектор геополітики.

4. Перша «газова війна» Російської Федерації з Україною.

1. Зовнішня політика після Помаранчевої революції: особливості формування нового зовнішньополітичного курсу.

Оцінюючи зовнішньополітичний курс України у 2005 – 2006 рр., можна відзначити доволі суттєві зміни в основних його тенденціях і напрямках. Головним зовнішньополітичним підсумком першого періоду президентства В. Ющенка (до вступу в дію змін до Конституції згідно з «реформою О.Мороза» і парламентських виборів 2006 року) стала прискорена переорієнтація зовнішньої політики України на євроатлантичні структури.

І тут, на тлі цілком об’єктивних бажань порадіти за подолання Україною поліцейського та однобічно «донецько-дніпропетровського» кланово-корпоративного режиму Л. Кучми шляхом Помаранчевої революції, слід зазначити також і те, що цей процес подолання «кучмізму» був значною мірою відображенням цілого ряду могутніх факторів геополітичного характеру. Зміна влади в Україні була, і це є вже поза всяким сумнівом, змістовним завершенням опозиційного руху «Україна без Кучми», який став масово-політичною складовою «касетного скандалу», але водночас протікав і в річищі матеріальних проявів доктрини «глобалізації демократії», яка з кінця 2003 року стала важливим елементом зовнішньополітичного курсу, а в березні 2006 року так узагалі була закріплена в якості базового орієнтиру нової стратегії національної безпеки США.

Можна, безумовно, було б розглядати блискавичну зміну орієнтації зовнішньої політики України на користь однозначного євроатлантичного курсу (про що детальніше нижче) як відносно локальний процес. Але тоді предметом аналізу повинні були б стати суто суб’єктивні характеристики певних публічних виступів нового Президента України В. Ющенка в ході візиту до США в квітні 2005 року, послідовність і вмотивованість нової зовнішньополітичної концепції МЗС України, або ж перипетії внутрішньої боротьби за впливи на формування зовнішньополітичного курсу в середині владної еліти України цього часу.

Безумовно, суперечка між прихильниками євроатлантичної чи євроазіатської геополітичної орієнтації України мала значну вагу в українській політиці, але все ж таки не вона остаточно визначила радикальну переорієнтацію зовнішньополітичного курсу нового керівництва України. Можна твердити, що нова українська влада діяла в зовнішньополітичній площині цілком свідомо і керувалась певними політичними розрахунками й очікуваннями. Не можна вважати це нерозумним чи чимось непристойним, але – тільки за умови, якщо такі розрахунки були зроблені правильно і принесли країні користь. Проте якраз у цьому й полягала велика проблема. Розглянемо обставини детальніше.

Визначення зовнішньополітичних пріоритетів

Ще й до остаточного формування структур нової влади 29 грудня 2004 р. керівник штабу президентської виборчої кампанії Віктора Ющенка О. Зінченко оприлюднив низку тез, що відображали зовнішньополітичні цілі нової влади. Серед них були вказані такі: розробка нового підходу до торгівлі енергоносіями, внесення коректив в україно-російський Договір 1997 року про дружбу, партнерство і співробітництво, ревізія умов Міжнародного газотранспортного консорціуму, перегляд співробітництва у рамках ЄЕП (з РФ, Білоруссю, Казахстаном). То ж, як бачимо, економічні ініціативи влади були цілком конкретними, що в умовах початку ХХІ століття, коли боротьба за ресурси виходила поступово на перший план у міжнародній політиці, виглядало цілком об’єктивним. Крім того, озвучувалась ідея про регіональне лідерство України. Ідея була цікавою й плідною, але тільки за умови її розуміння й підтримки всім українським суспільством, як також, що не менш важливо, свідомої й цілком безкорисної її реалізації з боку представників нової влади.

Протягом перших місяців 2005 року були з різним ступенем деталізації озвучені всі основні ініціативи нової влади, включаючи наміри прискорити перспективи членства України в ЄС, бажання підвищити ціну за транзит російського газу, загострення дискусії щодо статусу й умов перебування Чорноморського флоту РФ у Криму, блокування переговорів по домовленостях у рамках ЄЕП і, нарешті, постановка питань про членство України в НАТО й виходу з СНД.

На початку 2005 року у потоці зовнішньополітичних заяв представників влади виділялись наступні акценти:

– виразно підкреслювалося прагнення подати формальну заявку на вступ України до ЄС і перевести це питання у практичну площину. Це було давно назрілим питанням : або ЄС нарешті таки зрушить з місця й прийме Україну до своїх лав, що він, взагалі-то, мав би зробити відразу ж як Україна відмовилася від ядерної зброї, або Україна повинна була б шукати інших зовнішньополітичних партнерів;

– був зроблений акцент на регіональному лідерстві України, в тому числі в контексті «розширення демократії» (це було явне, але цілком виправдане зазіхання на претензії Польщі бути «єдиним оплотом демократії в Східній Європі», виказане нею ще з початку 90-х рр. ХХ ст.);

– зовнішньополітичний курс України попередніх років був підданий жорсткій, але, як правило, не предметній критиці. Зокрема, апеляція до «істинних національних інтересів» далеко не завжди виправдано пов’язувалась із переглядом стосунків з Російською Федерацією.

Стратегічною метою Президента В. Ющенко як голови держави було названо досягнення повноправного членства України в ЄС. У цій площині міністр іноземних справ України Б. Тарасюк декларував намір переглянути всі міжнародні домовленості з Російською Федерацією, включаючи питання про створення ЄЕП, домовленість про газотранспортний консорціум і реверсне використання нафтопроводу «Одеса – Броди». У виступах Б. Тарасюка з цієї проблеми звучали правильні ноти критики попереднього керівництва України, яке, на його думку, «або взагалі не мало уявлення, що таке національні інтереси, або ж вони просто підміняли поняття національних інтересів власними інтересами. Звідси нівелювання і девальвація самого цього поняття» (Інтерв’ю від 20. 01. 2005 р.). В якості прикладу Тарасюк називав виключення владою Л.Кучми з військової доктрини формулювання мети вступу України в ЄС та НАТО, неспроможність забезпечити вступ країни до ВТО, неотримання на Стамбульському самміті НАТО запрошення підписати ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО), ратифікація Угоди про формування ЄЕП, рішення про реверсне використання нафтопроводу «Одеса – Броди» і т. ін.

Все зазначене мало під собою важливі підстави, але й нова влада, яка взялася такі дії попереднього керівництва критикувати й переглядати, повинна була не мати при цьому особистих економічних інтересів, насамперед з боку її найвищих представників.

Якщо на перших порах конкретизація зовнішньополітичних орієнтирів мала відносно приглушений характер, то з літа 2005 року вона набула завершених форм з акцентом на необхідність нового зовнішньополітичного курсу. Опозиція до нової влади на цей час відсиджувалась мовчки, бо кожен з її представників боявся за власну подальшу долю. Нова влада не стала її душити, але вона й не відсікла її від джерел її фінансування. А чому? А тому, що сама намагалась ті джерела фінансування посісти. І то були джерела, що йшли передовсім з Російської Федерації.

То ж нова влада пішла контраверсійним шляхом. У якості ключових партнерів її представники називали США, РФ, ЄС, НАТО, Польщу, Литву й Грузію. Як бачимо, з євроатлантичного напрямку тут фігурували всі ключові фігури (Грузія, яка після «революції троянд» теж буде орієнтованою на Захід, в цьому списку також була присутня, хоча вона, маючи значні стратегічні можливості, все ж таки тут нічого не вирішувала), але – без виказання щодо них будь-яких умов чи претензій. Щодо ж ключової фігури євроазіатського напрямку – Російської Федерації, слід сказати, що вона хоча й фігурувала в номінальному списку стратегічних партнерів, але політика України відносно неї була зорієнтована на подальше загострення стосунків на всіх головних напрямках порядку денного, включаючи постановку питання щодо доцільності участі України в СНД й затягування переговорів по ЄЕП. Не можна назвати таку поставу України у відносинах з Російською Федерацією однозначно неправильною і згубною – Україна давно мала б визначитися щодо своїх геополітичних пріоритетів і починати розмовляти з усіма своїми стратегічними партнерами мовою тільки власних національних інтересів. Але Україна цього весь час своєї незалежності не робила, чим розбестила і Росію – в часи Кучми, і відпер, з часів Ющенка, – уже й Європу та США.

Росія на таку різку зміну орієнтирів України відреагувала тим, що прийняла однобічне рішення про виключення України з проекту ЄЕП. Це було, підкреслюємо, рішення однобічне, але інші партнери РФ по ЄЕП його не опротестували, то ж вони мовчки з таким своїм приниженим становищем у тому ж ЄЕП погодилися.

Однак і відсутність будь-якої визначеності стосовно європейських перспектив України, більш того – пряма відмова ЄС надавати будь-які обіцянки щодо того, відразу ж проявилися і залишилися й донині головним слабким місцем запропонованої новою українською владою зовнішньополітичної концепції. Не можна винуватити в цьому тільки ЄС, хоча він давно вже являв собою об’єднання, яке існувало фактично тільки на папері. Але й нові українські високопосадовці тут теж не виказали великого ума. Так, уже в січні 2005 року О. Рибачук, один з тодішніх найближчих співробітників нового Президента, вочевидь, ще в стані ейфорії від перемоги, «пожартував» у бесіді з пресою: мовляв, «якщо нас не пустять у Європу, то ми влаштуємо «помаранчеву революцію» в Брюсселі». Історія показала, що «революції в Брюсселі» не вийшло, але натяк на «горючий матеріал», який мався, зокрема, у Франції (заколоти негрів і арабів, згодом – мітингові акції студентства), був дуже прозорим. «Старій Європі» ж тільки цього ще не вистачало. То ж новим українським державникам не вистачило мудрості зрозуміти просту істину: яким би ти не був революціонером, але, якщо вже переміг у своїй країні й вийшов на міжнародну арену, то – «рот на замок». Усі країни мають секрети своєї стратегії, але теревенити про них по всіх усюдах почала чомусь тільки «помаранчева» Україна.

То ж, вочевидь, саме тому в своєму виступі на міжнародній конференції у Вільнюсі «Загальне бачення для загального сусідства» (4. 05. 2006 р.) Президент Ющенко визначив становище України як країни, що все ще знаходиться у зоні невизначеності між Сходом і Заходом. На цій же конференції В.Ющенко вперше назвав стратегічним пріоритетом державної політики України вступ країни до НАТО, чого він не робив так однозначно раніше. Цим Президент України фактично об’явив мету вступу до НАТО пріоритетною по відношенню до досить невизначеної перспективи вступу до ЄС.

Проте головним напрямком, на якому, вочевидь, мислився процес розвитку революцій, була, безумовно, СНД. Московська інтелігенція, зачарована безкровною грузинською й українською революціями, сподівалась на те, що полум’я великих змін перекинеться на Москву. Захід же, що було цілком в його дусі, віддавав перевагу обходити подібну можливість фігурою мовчання й розраховував на те, що революція перекинеться на Білорусь, де при владі залишався «останній диктатор Європи» О. Лукашенко.

Однак спочатку «рвонуло» на Сході. Слідом за українськими подіями відбулася кривава «революція тюльпанів» у Киргизстані (березень 2005 р.); згодом спроба підняти революцію в Андижані (Узбекистан) була жорстоко придушена властями; потім у ході парламентських виборів у Азербайджані (листопад 2005 р.) опозиція спробувала влаштувати масові протести на кшталт українського Майдану; й нарешті аналогічна спроба мала місце і в Білорусі у березні 2006 року. Також протягом 2005 року були піддані «розмороженню» застарілі конфлікти у Придністров’ї й Південній Осетії.

На цьому тлі політика, прийнята новим Президентом України, виглядала так, що Україна готова підтримувати боротьбу за свободу всюди, де тільки видасться нагода. І все це зводилося до одного – прагнення нової влади зробити Україну регіональним лідером. Це підтверджується не тільки відповідними заявами Б. Тарасюка, а й такими словами В. Ющенка, які він сказав на зустрічі з Президентом США Дж. Бушем (квітень 2005 р.):

«Ми єдині в головному: всюди, де можемо, ми готові підтримувати свободу й демократію. Ми готові до такої відповідальності, оскільки знаємо: якщо в когось відібрали свободу – її відібрали у нас». І ця думка була конкретизована спільною українсько-американською заявою, що була підписана обома президентами. У ній сторони зобов’язувались «підтримувати просування свободи в таких країнах, як Білорусь, Куба». (Що відразу ж викликало жорстку реакцію МЗС згаданих країн).

З боку України така позиція була дуже романтичною, але чи була в змозі сама країна витримати всі ті випробування, які неминуче настали б після її оприлюднення? З боку ж США така позиція була дуже підступною: ця країна в якості випробування для України як претендента на регіональне лідерство поставила завдання досягти не будь-чого, а зміни влади в країнах, з якими сама довгий час нічого зробити не змогла. Експорт революції на Кубу вирішив би цілу низку проблем США, бо Куба була їх сусідом, це так, але експорт революції в Білорусь тут же пересварив би Україну з її власними сусідами, наслідки чого були б непередбачуваними для неї. Хто це враховував?

То ж, вочевидь, об’єктивним буде таке зіставлення: за те, що «допомаранчева» Україна йшла на всілякі поступки Росії, вона отримувала від неї дешевий газ, а за те, що «помаранчева» Україна пішла на поступки Заходу, взявшись навіть за справу «експорту революції» туди, де це було тому Заходу вигідним, вона від нього не отримала нічого. То ж, чи варто було? Нам можуть сказати, що були великі надії. Були, хто заперечує? Західні країни протягом історії вельми натренувались у їхньому наданні, але – без будь-яких гарантій. Якщо їм удавалось у цій геополітичній грі перегравати навіть Російську імперію (а в радянський період їм навіть Сталіну вдалося дошкулити під час закінчення Другої світової війни), то щó їм була молода Україна?

То ж, новій українській владі треба було розуміти, що, якщо вже Україну в останні 300 років було втиснуто в згубний для її державності вибір: Схід – Захід, то або вибирай у ХХІ столітті в умовах світової боротьби за ресурси більш вигідного економічно для себе партнера, або шукай можливостей зміни геополітичної орієнтації. «Наїзд» же «помаранчевої» України, разом із США, на Білорусь, протестантська та католицька релігійність країн Прибалтики (це полегшувало цим країнам прохід у Європу, але позбавляло шансів домовленостей з ними з боку домінуюче православних України, Росії й Білорусі проти тієї ж Європи), як також і не дуже пророблений напрям співробітництва з мусульманською Туреччиною, робили шанси на те, що Україні вдасться створити альянс Балто-Чорноморських країн проти Росії (а це було головним, бо було гарантією зміни геополітичної орієнтації України на іншу: Південь – Північ. І тільки в цьому випадку Україна могла стати не тільки регіональним, а міжнародним лідером /термін Зб. Бжезинського/) не більш, ніж віртуальними.

Проте «помаранчеві» лідери України, зробивши прохідні місця до ВР України у списках своїх партій на виборах 2006 року «політичним бізнесом», «разом з водою вихлюпнули й дитину», викинувши з них, серед ні на що не здатних, крім мітингової риторики, «полум’яних революціонерів», також і тверезо мислячих новітніх українських ідеологів, яких тільки багатолітнє перебування в стані опозиції до режиму Кучми й могло народити. У результаті серед оточуючих Президента людей залишились тільки його «любі друзі» – куми й «приятелі сім’ї», кожен з яких мав свої економічні інтереси. Свої економічні інтереси мали й представники відкинутої від влади Партії регіонів, які тільки й мріяли, щоб знов повернути собі важелі влади. Щоб знов наживатись. А для чого ще? В пострадянській Україні влада й бізнес уже давно зрослися, й нова українська влада відразу показала, що нічого не буде робити, щоб це порочне коло розірвати. Але питання внутрішньої геополітики, які так чи інакше, все одно виходять на геополітику зовнішню, не входять до кола нашої уваги.