2. Відродження унр. Політика Директорії.

В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилась восени 1918 року, активізувались політичні партії та групи, що виступали за відновлення УНР. Ще у серпні місяці у Києві вони створили Український національний союз (УНС), до складу якого увійшли есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, ряд громадських організацій. До того ж 3 листопада 1918 року в Німеччині спалахнула революція і німецькі війська починають залишати Україну. Гетьман залишається в ізоляції, тоді він здійснює останні політичний крок – 14 листопада він видає гетьманську Грамоту, яка закликає до створення Федерації України і не більшовицької Росії. Цей крок пояснюють надією гетьмана на допомогу білогвардійських лідерів Росії, але в будь-якому разі не більшовицької Росії офіційно не існувало в природі, а цей крок розцінили як зраду інтересів України.

В цей же час – у ніч з 13 на 14 листопада засідання УНС приймає рішення про збройну боротьбу проти гетьмана і створює Директорію УНР – меж партійний колегіальний орган виконавчої влади, до складу якої увійшли В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський. 17 листопада Директорія закликала народ до боротьби і підписала з представниками окупаційних військ угоду про їх нейтралітет. 18 листопада під селом Мотовилівка війська Директорії отримали перемогу над гетьманськими військами, більша їх частина перейшла на бік Директорії.

Гетьман 14 грудня надіслав на ім’я міського голови телеграму, в якій зрікався влади. Сам гетьман від’їхав до Швейцарії, а згодом перебрався до Німеччини. Колишній гетьман розгорне активну діяльність під час ІІ Світової війни, буде сприяти звільненню військовополонених українців, зокрема, Мельника, Бандери й Левицького, і в дуже літньому віці випадково загине під час бомбардування.

Внутрішня політика Директорії:

• Сформувала уряд УНР – Раду народних міністрів на чолі з В.Чеховським; владу на місцях представляли повітові та губернські комісари, призначені Директорією; питання про верховну владу й майбутній устрій України повинен був вирішити т.зв. Трудовий конгрес, відкриття якого планувалось на січень 1919 року. Сам конгрес повинен був стати передпарламентом. Конгрес повинен був складатися з вибраних представників усіх регіонів України, обраних за куріальним принципом (від робітників, селян, інтелігенції, крім поміщиків і буржуазії). Але виникла проблема вже при класифікації населення, бо до категорії “трудової інтелігенції” не увійшли інженери, юристи, письменники, викладачі вузів на підставі, що вони “не мають безпосередніх стосунків з народом” і позбавлені виборчих прав, як і буржуазія. І лише у січні ця проблема була вирішена на користь інтелігенції. Відкриття Конгресу відбулось пишно й церемоніально. Він видав “Закон про форму влади в Україні”, за якою верховна влада в УНР належала Директорії.

• прийняла закон про ліквідацію приватної власності на землю (але зберігалась власність на землю іноземними поданими, а в “Декларації” Директорії зазначалось “всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються”, але ж які саме господарства вважати “трудовими”, відповіді не давалось)

• проголошувався 8-годинний робочий день; робочий контроль на підприємствах (але збережені позиції приватного капіталу в промисловості); не були оговорені й можливі форми торгівлі, проте створені були “комісії боротьби зі спекуляцією”.

Всі ці політичні заходи мали вельми суперечливий характер, що зумовило виникнення у Директорії наступних проблем і прорахунків:

• втрата соціальної бази внаслідок непродуманої, непослідовної політики: великі маси народу, що забезпечили перемогу Директорії швидко розтанули. В її діяльності розчарувались селяни, які так і не отримали відповіді на запитання, коли вони отримають землю; робітники, які так і не відчули покращення життя і не стали господарями виробництв; інтелігенція, що була ображена політикою Директорії, буржуазія і землевласники, які ніколи її не підтримували.

• Внутрішній розкол в Директорії: ще після приходу до влади Директорія опинилась перед альтернативою: або брати “європейську модель” з принципом парламентаризму, поділу влад, або ж взяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і “республіки Рад”, яка нагадувала більшовицьку модель. За “європейську” модель виступав С.Петлюра, за радянську – В.Винниченко. Окрім того, Петлюра першочерговим завданням вважав укріплення незалежності шляхом посилення армії і адміністративних органів, Винниченко виступав за вирішення в першу чергу соціальних проблем). Їх суперечки згодом лише посилились. Іншою причиною суперечок і, врешті-решт, виходу з Директорії Винниченка і відставки Чеховського, стане питання про методи боротьби і зовнішньополітичної орієнтації (в обмін на матеріальну допомогу Антанта, з якою велись переговори, вимагала відмінити закони про ліквідацію приватної власності на землі).

• Недооцінка національного (єврейські погроми), релігійного (не були підтримані Церквою) факторів, та проблем в армії (на чолі стояв Петлюра, але великі маси підкорялись отаманам, унаслідок чого виникло явище “отаманівщини”.

• Проблема зовнішньополітичної орієнтації.

Становище влади Директорії в Україні відразу було важким і опинилось під загрозою.