4 Питання. Поява українського козацтва

При вивченні даного питання студентам рекомендується ознайомитися із загальноісторичною літературою, в якій дається наукова оцінка історичних процесів, що зумовили появу козацтва не лише як політичного явища, а й як нової соціальної верстви зі своїми традиціями, правом, судочинством, системою державного управління.

Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII—I пол. XIII ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у II пол. XV—напочатку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в На­дні­­прянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єд- ­ну­валися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.

Відомо, що в 1552—1554 рр. український магнат Дмитро Виш­невецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію — Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів — куренів.

Курінь — це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував нав­чання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.

Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.

Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.

Кіш — центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць — паланок на чолі з полковниками.

Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік — на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.

Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше — гетьману). На Січі функ­ціонувала козацька Рада — своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.

Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з’явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.

З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.

Польський уряд надавав таким козакам певні пільги, зокрема: звільнення від податків, виведення з-під юрисдикції польського панства, гарантоване право на купівлю-продаж землі, заняття торгівлею і промислами, забезпечення зброєю та одягом. У такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Але складання реєстрів не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

Під час селянсько-козацького повстання 1637—1638 років польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому до­кументі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.

Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр вста­новлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».

Статус реєстрового козака не був чітко визначений і норматив­но забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстра. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.

Таким чином, українське козацтво XVI—XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.