1.3. Виникнення психогігієни

Протягом другої половини XIX століття стрімко зростає інтерес до пізнання людьми самих себе і власних суспільств, наслідком чого стало бурхливе піднесення людської активності і творчості в усіх галузях суспільного життя.

Проблеми гуманітарного самозбереження ставились і розв’язувались у минулому столітті не тільки окремими вченими, а й націями, які мали власні держави, і забезпечувались відповідними державними зусиллями.

На Україні в цей період з’являються педагогічні і психологічні дослідження самоохоронних механізмів людської психіки, які своїм змістом і використаним дослідницьким матеріалом розкривали способи суспільного буття природного єства української нації та людини в ній.

Так, дослідження О.О.Потебнею психології мовлення дозволили виявити важливі самоохоронні механізми почуттєвої сфери. «Напруженість почуття, що володіє людиною, яка промовляє вигук, повинна зменшитись при переході вигуку в слово. По-друге, таке падіння інтенсивності почуття вимагається й тією ясністю, з якою ми уявляємо собі зміст слова, і тією озлобленістю, яку ми надаємо його формі. Прислів’я «у страху очі великі» ми можемо поширити на всі сильні почуття, які не те що обов’язково змушують нас перебільшувати, а просто не дають роздивитись предмети, що стали причиною завданого нам потрясіння. Усвідомлюючи слово, людина повинна помітити свій власний звук; це все самоспостереження, рефлексія у психологічному значенні цього слова, яка тим важча для нас, чим сильніше почуття, що нас хвилює. Обидві ці умови (слабкість почуття і визначеність сприймання) до значної міри даються одним повторенням таких само сприймань. Людина, наприклад, з мимовільним жахом і цілком неусвідомлено нахиляє голову, чуючи над собою вперше свист кулі, але потім звикає до цього свисту, починає вслухатись в його особливості. Таке ослаблення почуття може бути незалежно від усяких властивих тільки людині міркувань, тому що помічається і у тварин (напр., у коня, що звик до ваги вершника, до пострілів, до вигляду верблюдів та ін.), хоч це ослаблення не дає їм людської об’єктивності погляду».

Здатність людини до творення звуків, на думку О.О.Потебні, є засобом відновлення втраченої душевної рівноваги: «Найближче джерело звуку для свідомості і разом для психології є не дрижання нервів, як для фізіології, а чуттєве сприймання, певний стан душі. Звук з боку впливу його на наше душевне життя постає перед нами не заходом, необхідним для заспокоєння організму, а способом вирівнювати душевні потрясіння, звільнятись від їх гнітючої сили. Не кожному, звичайно, доводилось запитувати себе, яка користь людині крикнути з переляку, але кожний, хто усвідомив свій переляк і його прояв у звуці і хто поставлений цим у необхідність розглядати звук у відношенні його до думки, скаже, що він крикнув з переляку. Розвинуте таким шляхом поняття про звук передбачає його відповідність властивостям душевних потрясінь і змушує шукати причини членороздільності в її відповідності особливому характеру чуттєвості людини».

Роль мови як набутого в процесі культурної еволюції людини засобу психічної саморегуляції досліджувалась німецьким вченим В.Гумбольдтом. О.О.Потебня розвинув цю ідею і підкріпив її результатами узагальнення соціально-психологічних уявлень, відображених у слов’янському фольклорі. Розглядаючи психічну природу слова, О.О.Потебня відзначає: «Людині, – говорить Гумбольдт, – вроджено прагнення висловлювати щойно почуте, звільняти себе від хвилювання, завданого силою, що діє на її душу, в слові передаючи цю силу іншим і, нерідко, не турбуючись про те, чи буде вона сприйнята розумною істотою, чи ні. Це прагнення, особливо в первісній людині й дитині, може межувати з фізіологічною необхідністю. Як дитині й жінці потрібно буває виплакатись, щоб полегшити своє горе, так необхідно висловитись і від повноти душевної. Думка ця з давніх-давен стала вже набутком народної поезії. В одній сербській казці говориться, що у царя Трояна були козячі вуха. Соромлячись цього, він убивав всіх, хто його голив. Одного хлопчика-голяра цар помилував за умови збереження таємниці, але той, змучений неможливістю висловитись, став марніти й в’янути, поки не напоумили його довірити свою таємницю землі. Хлопчик вийшов у поле, викопав яму, засунув у неї голову і тричі сказав: «У царя Трояна козячі вуха». Тоді йому стало легше на серці».

О.О.Потебня цим самим підтвердив психологічну закономірність, яка полягає в тому, що стани душі, необ’єктивовані в слові або творі мистецтва, підкорюють собою свідомість, а об’єктивовані – розкладають почуття, що схвилювало людину, відсувають його в минуле, створюючи основу для подальшого душевного розвитку. Ідеї вченого сформували умови для розуміння і подальшої розробки проблеми регуляції психічних станів людини з метою забезпечення гармонії її психічного життя.

Перші фундаментальні і прикладні (ужиткові) психогігієнічні дослідження провів психолог, педагог і лікар І.О.Сікорський. У доповіді на З’їзді Вітчизняних Психіатрів 11 січня 1887 р. «Задачі нервово-психічної гігієни і профілактики» І.О.Сікорський сформулював положення про основні показники психічного здоров’я, розкрив напрямки психогігієнічних досліджень, їх значення для здоров’я нації в цілому. Зміщення уваги з гігієнічних питань фізіологічного життя людини на питання її нервово-психічного життя вчений обґрунтував такою характеристикою сучасної йому епохи: «Вік пари і телеграфів, як ми любимо називати наше століття, вихопив з рук людини масу фізичної праці; те, що раніше виробляли м’язи людини, тепер напрацьовує мертва машина, і попередній умілець звернутий невмолимим запитом життя до розумової праці. Сама робота при допомозі і сприянні машин вимагає від людини втомлюючого напруження уваги, щоб, не відстаючи, йти в такт з мертвотним механізмом. Запит на розумову працю зріс до надзвичайного ступеня, і людські взаємини вкрай ускладнились у боротьбі за фізичне і моральне існування».

Важливе місце у збереженні психічного здоров’я І.О.Сікорський відводить чинникам моралі. Це пов’язано з тим, що міра розумової праці, психічного напруження людини зростає пропорційно із винаходженням і застосуванням нових технічних удосконалень, що вивільняють працюючих від власне фізичних зусиль. Якщо раніше фізична стомлюваність служила запобіжником психічної перенапруги, то тепер людина безповоротно втрачає свого колишнього охоронця.

На це питання І.О.Сікорський відповідає так: «Похмуре рішення накласти на себе руки належить до числа найбільших нещасть, що спіткають людину в житті, і це нещастя, настільки протилежне інстинктові самозбереження, тим не менше постійно зростає з року в рік... 3 1816 року, коли воно вперше стало предметом точного підрахунку, воно збільшилось у жахливій пропорції...

Ці три фактори, тобто самогубство, божевілля і нервові хвороби, служать показниками нервово-психічного здоров’я населення і вирізняють ті місцевості і ті епохи, де в населенні починає виявлятись схильність до фізичного, розумового і морального занепаду і виродження».

Досліджуючи період виникнення психогігієни, Е.М.Лубоцька-Россельс відзначила, що питання гігієни педагогічного процесу у школі неодноразово піднімались лікарями на Пироговських з’їздах. Цифровий матеріал свідчить про значну нервово-психічну захворюваність в гімназіях Росії і про неухильне зростання цієї захворюваності від молодших класів до старших. Доповідач закликав лікарів допомогти педагогам раціоналізувати систему навчання на основі фізіології і гігієни».

У даному напрямку однією з найбільш багатогранних була діяльність І.О.Сікорського. Усвідомлюючи необхідність як теоретичного обґрунтування, так і практичного втілення психогігієнічних ідей, їх експериментальної перевірки в умовах відповідно організованих лікувальних та педагогічних закладів, він спрямовує свою роботу на створення у Києві нової клініки дня душевнохворих, Лікарняно-Педагогічного Інституту для аномальних дітей, пізніше – Київського Педагогічного Фребелівського Інституту. Навчальний план цього закладу передбачав освоєння вчення про християнську моральність, психології з викладом вчення про душу дитини, педагогіки, всезагальної історії, історії літератури анатомії і фізіології людини, нервову систему і її патологію, гігієну дитячого віку, надання первинної допомоги, дитячі захворювання, особливо інфекційні, догляду за хворими дітьми, природознавства, теорії Фребелівської системи і методик – лічби, співів, малювання, ліплення, крою і пошиття одягу.

Особливого значення вчений надавав вибору кадрів для майбутньої педагогічної діяльності, а отже й для вступу в інститут. І.О.Сікорський відзначав, що кадри майбутніх педагогів формуються шляхом природного психологічного добору з натур найбільш тонких, ідеальних, проникливих в інтелектуальному відношенні і в той же час чужих практицизмові життя.

Погляди І.О.Сікорського на предметну опосередкованість психічного життя людини виявились у тому, що вчений надавав великого значення цілющим властивостям художнього слова.

«Піклуючись про влаштування при клініці нервових хвороб хоча б невеликої бібліотеки для користування хворих, дозволяю собі звернутися до Вас як до Лікаря і Видавця місцевого журналу з уклінним проханням надати у цій справі сприяння пожертвою зайвих для Вас особисто і для Редакції «Київської старовини» книжок і періодичних видань попередніх років, а особливо пересилання на майбутній час у Клініку журналу, який Ви видаєте.

З повною впевненістю у Вашому просвітньому співчутті благій справі лікування вважаю незайвим згадати, що до вільного обігу між хворими передбачається допустити книги, журнали і газети не інакше, як за підсумком попереднього перегляду і вилучення з їх числа всього, що могло б стати шкідливим з лікарської точки зору...» [86].

Культуру, що утворює силу духовного життя людини, вчений розглядав як важливий лікувальний і відновлювальний засіб, це засіб збільшує енергетичний потенціал хворої людини, необхідний для її одужання.

Отже, проблема впливу продукту культури на психічний стан людини розглядалась І.О.Сікорським і в протилежному вимірі – з точки зору психофізіологічної організації акту творчості як культурної трансформації психічного.

У праці «Даровитість і талановитість у світлі об’єктивного дослідження за даними психофізіологічних корелятивів» вчений показав виявлену ним неповторність індивідуального пульсу і дихання інтелектуально обдарованих людей: їхні пульс і дихання відрізнялись більшою чіткістю вираженості тільки їм притаманних ознак. І навпаки – людям посереднім, малообдарованим властивий невиразний, малоозначений ритм пульсу та дихання. Отже, обдарованість і талановитість становить собою унікальну психофізіологічну організацію людини.

Продукти культури в галузі нервово-психічної гігієни служать «джерелом розумового розвитку і розумового самозбереження» людини, а також здатні «оживляти людські душі». Цим самим в суспільстві здійснюється зрівноважування духовно-інтелектуальних набутків: більш обдаровані й талановиті особи діляться виробленим продуктом з менш обдарованими, обслуговують потреби їх душевного життя і цим забезпечують його збереження й оживлення.

Прикладом проведення цілісного соціально-психогігієнічного дослідження є робота І.О.Сікорського «Психопатична епідемія 1892 року в Київській губернії», що розкриває предмет, генезу, перебіг, поширення психопатичного інфікування фізично, морально та нервово-психічно ослабленого населення Київщини.

Дослідник називає три моральні причини виникнення психопатичної епідемії. Першою, найбільш зовнішньо вираженою причиною, є поширення штундизму на Україні, особливо на її півдні, зіткнення з яким зумовлювало появу у населення тяжких внутрішніх протиріч, релігійних сумнівів, моральної боротьби, що нею охоплювалась найчутливіша і найніжніша в психічному відношенні частина народу. Другою моральною причиною, що становила собою підґрунтя поширення епідемії, за висновком вченого, була однобічна і цим самим небезпечна для людини спрямованість освіти населення.

Відзначимо, що друга половина XIX століття – це час, коли вже виросло й набуло зрілості покоління, сформоване в період остаточної ліквідації осередків української науки, освіти, культури, заборони українського художнього слова, української мови у початковому викладанні, не кажучи вже про курс середньої та вищої школи.

Третя моральна причина полягала у відсутності «керівництва народним життям з боку культурних класів суспільства, що виявилось у відсутності народної літератури, в слабкому розвитку таких установ, якими об’єднується народне життя, й підтримуються його найкращі сторони...» .

Вино і релігія, освіта і здоров’я – ці фактори виділені І.О.Сікорським як визначальні у їхньому впливі на стан нервово-психічної гігієни суспільства кінця ХІХ – початку XX століття. Масова психопатична реакція українського населення на відповідні умови духовного та фізичного життя, за І.О.Сікорським, – «це зойк населення, яке захворіло, і його благання про звільнення від вина, про покращення освіти і санітарних умов!» .

І.О.Сікорський одним із перших у світовій науці визначив нервово-психічну гігієну як галузь пізнання і практичної діяльності суспільства щодо забезпечення морального, розумового і фізичного здоров’я населення, попередження його психофізичного занепаду і виродження, обґрунтував основні завдання, які мають здійснюватись у цьому напрямку.

Певний науковий ґрунт для цього склали відомі на той час дослідження німецьких вчених Е.Фейхтерслебена і Ф.Шольца, які ставили і розв’язували проблему дієтики душі та діететики духу.

Дієтика та діететика, або буквально, в перекладі з грецької мови, відомості про спосіб життя, можливості влаштування, врегулювання способу життя людини, у викладі німецьких дослідників розкривали узагальнені закономірності збереження кожною людиною самої себе, звертаючи особливу увагу на духовну сферу розвитку цивілізації і людини в ній.

Звернімо увагу на застереження! Людство, як велике ціле, безперервно наближається до своєї мети і шлях його веде вгору і вперед. Але історія вчить нас, що цілі народи безслідно зникали із земної поверхні, як тільки їх духовна витонченість, їх нервовість, так би мовити, зростали до такої міри, що вони не в змозі були більше чинити опір набігам варварів, сповнених здоров’я і життєвих сил. Потурбуємося ж, що стосується нас, щоб у майбутньому і наш народ не був стертий з лиця землі якою-небудь темною монгольською ордою!».

На думку вченого, основних причин, що зумовлюють собою виникнення нервових і психічних захворювань, тільки дві: це спадковість і цивілізація. Цим самим Ф.Шольц відзначає закономірну ускладнюваність міжособистісних взаємин у зв’язку з ускладненням самого суспільного життя, що відображається у сфері індивідуального душевного життя людини, яка органічно входить до середовища цивілізації. У процесі цього невпинного ускладнення людство, крім вироблення нових пристосувальних здатностей, має навчатись долати несприятливі спадкові схильності, залишені йому попередніми поколіннями. Провідна роль у цьому, за висновком вченого, належить освіті і вихованню.

Виклад практичних відомостей і правил щодо збереження здоров’я учнів здійснив В.Фармаковський у книзі «Шкільна діететика». Значну увагу приділив розгляду питань шкільної дисципліни, покарань, причин появи основних шкільних захворювань. Виявлені німецькими дослідниками Г.Коном, Багинським, Г.Кленке результати В.Фармаковський інтерпретує, використовуючи емпіричні матеріали з життя тогочасної російської школи. Це стосується дисциплінарних порядків, які не повинні шкідливо позначатись на здоров’ї дітей, як, наприклад, звичай не впускати учнів до шкільного приміщення раніше, ніж за 4-5 хвилин до початку уроків; змушування учнів відвідувати необов’язкові для них предмети; тілесних покарань учнів в результаті учительської дратівливості або деспотичності. Проблему виявлення суперечностей у соціально-гуманітарному і антропобіологічному поглядах на збереження здоров’я учнів у педагогічному процесі школи ставить О.С.Віреніус, звертаючи увагу на відмінності професійних позицій різних фахівців – шкільних лікарів і педагогів. Розглядаючи питання розподілу часу для учнів, О.С.Віреніус констатує, що це питання «...і у педагогів-спеціалістів не зустрічало ще досі належної наукової розробки, між тим, як їм не менше, ніж шкільним гігієністам слід було б брати жваву участь у цій розробці. Щоправда, педагогам виправданням служить те, що вони не володіють необхідними для вирішення питання антропобіологічними знаннями і тому мимоволі є однобічними суддями, зате лікарям-гігієністам бракує потрібної педагогічної підготовки, та й діяльності їх в стінах школи з питань розумової і моральної гігієни протиставляється досі чимало найрізноманітніших перешкод, якщо не сказати: прямої протидії або заборони».

Питання розумової та моральної гігієни О.С.Віреніус вважає основними питаннями у педагогіці. На цій підставі вія наполягає на активній участі у справі виховання лікарів, що дасть змогу подолати їх обмежену роль: давати поради і вказівки згідно з потребами педагогів. Водночас учений підтвердив ужитковість гігієни та психології у сфері практичної педагогіки, яка неминуче використовуватиме сукупність відомих їй закономірностей, а отже – власне теорію педагогіки.

Цілісність і зрівноваженість змісту освіти вчений розглядає як важливий педагогічний і гігієнічний фактор, які у педагогічному вимірі формують гармонійну особистість, а в гігієнічному – забезпечують цілісність розвитку її психофізичного єства.

Проблема педагогічної гігієни докладно розглянута О.С.Віреніусом у книзі «Гігієна учителя». Дослідник розкриває психологічний механізм учительської праці, яка полягає у поєднанні основної суперечності педагогічного процесу: учнівської непідготовленості і вимог програми навчання. Зусилля, які докладає вчитель, викликають у нього неперервний збуджений стан: «Йому на кожному кроці доводиться стримувати вибухи гніву, прикрості, нетерпіння, показувати незворушний спокій і щохвилинно бути готовим придушити перший вияв порушення класної дисципліни з боку будь-якого учня. Така складна гра афектів, виявів розуму й волі і до того ж у людини, що перебуває в умовах ненормальних матеріальних обставин, може доводити рано чи пізно нервову систему до стану так званої «дратівливої слабкості» і жорстоко зазіхати на загальне здоров’я. Ніщо так не зношує, не наближає старість людини, не скорочує життя, як моральні потрясіння, і тому учителю, відданому долею на жертву подібним потрясінням, більше, ніж будь-кому загрожує небезпека передчасно хиріти, старіти, руйнуватись».

Дослідник справедливо виокремлює закономірність, властиву педагогічній професії: на певному етапі учительської діяльності живі почуття, які складали найціннішу основу педагогічного впливу на вихованців, утворюють свій автоматизований стереотип.

Отже, самовиховання, спрямоване на вгамування почуттів, які природно виникають у процесі педагогічного самоствердження, з одного боку сприяє енергетичному самозбереженню педагога, внаслідок якого він починає «гладшати і жирнішати», а з другого – зменшує цінність педагогічного впливу, який у цьому стані меншою мірою збуджує почуття учнів, що особливо важливо у найбільш сензитивні періоди їх розвитку і становлення.

Підкреслюючи взаємозумовленість гігієнічного і психологічного аспектів у вивченні педагогічної праці, О.С.Віреніус зазначив: «Гігієна може ставити тільки загальні правила для керівництва, стосовно ж частковостей вона відсилає до психологів». Такий підхід вченого підтверджує й протилежне: вивчення частковостей може служити основою для розробки психологічних закономірностей, на яких мають ґрунтуватись гігієнічні, зокрема психогігієнічні правила.

Як висновок, учений наводить шість загальних правил учительської гігієни: перше – вчитель має бути здоровим тілесно;

друге – вчитель має зрівноважувати рецептивну і продуктивну діяльність, тобто не тільки має збагачуватись знаннями, але й сам повідомляти усно і письмово результати своїх спостережень, своїх теоретичних і практичних надбань;

третє – вчитель має чергувати розумові заняття із вправлянням зовнішніх почуттів, які мають естетичну природу, тобто займатись музикою, співом, театром, літературними бесідами, живописом;

четверте – вчитель має брати участь у спільному з колегами за професією обговоренні питань загальної для всіх спеціальності;

п’яте – учитель, крім часу, що присвячується своєму обов’язковому предмету, має віддавати годину-другу на чужу йому спеціальність, галузь знань; філолог міг би зайнятись природознавством, математик – історією літератури або психофізіологією, натураліст – політичною економією;

шосте – не забувати обов’язків сім’янина і громадського діяча.

На межі XIX і XX століть І.П.Скворцов зробив спробу уточнити і науково обґрунтувати галузі гігієнічного знання, в тому числі і таку галузь, як гігієна виховання і освіти. Відповідно до визначених ним двох цілей, з’ясування природних умов здорового існування становить собою предмет гігіології як загальної науки про здоров’я, а з’ясування значення для життя і здоров’я зовнішнього побуту і штучного клімату становить предмет загальної гігієни.

Сама людина в галузі гігіології має досліджуватись у своїх різноманітних різновидах – за племенами, народностями і расами, тобто враховуючи природу власного походження.

У книзі «Гігієна виховання і освіти» І.П.Скворцов аналізує наукові досягнення вчених європейських країн початку XX століття в галузі шкільної гігієни. Узагальнюючи людинознавчий доробок попереднього століття, вчений відзначає, що в галузі гігієни вже відбувся вихід за межі суто фізичного погляду на здоров’я людини і подальший її розвиток можливий лише з одночасним удосконаленням самої людини, її духовного світу. Таким чином, гігієна, охоплюючи психічну сферу людини, неминуче використовуваиме психологічне і педагогічне знання.

На початку XX століття, крім визначення завдань нервово-психічної гігієни, були виявлені педагогічні виміри гігієнічного знання і, відповідно, перед педагогікою відкрились нові завдання: дослідити і застосувати набутки гігієнічної думки взагалі та психогігієнічної зокрема у процесі виховання та освіти дітей та підлітків, фаховій підготовці й самовихованні учительських кадрів.

Практичним втіленням процесу об’єднання набутків різних галузей знань про людину було виникнення педології, що завершило стадію виходу шкільної гігієни за межі вивчення самих тільки фізичних закономірностей взаємодії організму із зовнішнім матеріальним середовищем.

Зароджена загальна наука про дітей – педологія являє собою наслідок такого прагнення гігієни в глибину дитячого організму, взятого в цілому, неподільному його вигляді, тобто як живу істоту, у якої є душа. До числа найважливіших наукових набутків минулого XIX ст. слід зарахувати усталений протягом нього погляд, що при оцінці якої б там не було сторони людського життя і діяльності, завжди необхідно мати на увазі цілісну людину, з усіма її тілесними і душевними властивостями.

Хай тіло буде тільки знаряддям душі, але від якості знаряддя залежить і якість дії, а особливо ще для такого знаряддя, якому властива своя власна змінювана активність. Без цього значна частина сторін душевного життя стає мало або зовсім незрозумілою, особливо при відхиленнях від певної звичної середньої їх норми. А таких відхилень в дитячому віці не тільки більше, але й виражаються вони в цей час різкіше, ніж у зрілому віці.

Таким чином, наприкінці XIX століття завдяки бурхливому розвитку різних галузей знань були витребувані давньогрецькі уявлення про закономірності способу життя, що в оновленому вигляді обґрунтовувались німецькими вченими під назвою духовної та фізичної дієти і діететики. Предмет діететики спрямував думку дослідників на пошук більш місткого визначення науки про з’ясування природних умов здорового існування, що й зумовило обґрунтування гігіології як загальної науки про здоров’я. Обмежене розуміння предмету гігієни як науки, що вивчає фізичні основи життєдіяльності організму у взаємозв’язках із зовнішнім матеріальним середовищем, під впливом людинознавчих досліджень, зокрема в галузі педагогіки і психології, детермінувало необхідність виділення в окрему галузь нервово-психічної гігієни.