ЛЕКЦІЯ 1

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОБЛЕМИ ДУШЕВНОГО ЗДОРОВ'Я

1.1. Здоров’я душі в усвідомленні мислителів стрижневої доби і європейського Відродження

Психогігієнічні ідеї, вироблені людською цивілізацією як засіб самозбереження власного психічного життя, пов’язані з культурно-історичним розвитком людства, історією розвитку філософської думки, педагогічної культури, формуванням моральних засад суспільного життя.

Сам процес звукового опосередкування думки в слові, використання слова як інструменту створення думки за своєю сутністю виражає діяльнісне опосередкування переживань людини в умовно-символічному вигляді. Таким чином, перехід від несвідомого до свідомого, здійснюваний мовними засобами, є психогігієнічною дією, пов’язаною своїм походженням і розвитком зі становленням культури кожного народу.

Отже, навіть найпростіші акти символізації, які лежать в основі виникнення і розвитку людської мови як фундаментального компоненту культури, свідчать про їх психогігієнічну генезу: реалізацію психофізичної потреби у зрівноважуванні відповідних станів психіки і завдяки їй – самого організму. На цій підставі можна стверджувати, що культура цивілізації за своїм психофізіологічним призначенням покликана виконувати психогігієнічну роль, оскільки її основою виступає потреба людини у самозбереженні власного єства засобами його впорядкування, регуляції та самовідновлення.

У VI сторіччі до нашої ери в Середземномор’ї, Індії та Китаї за відсутності сталого сполучення між цими регіонами планети майже одночасно виникає філософське осмислення дійсності.

Згідно з узагальнюючою характеристикою стрижневої доби з ІХ-УІІІ до н.е. по II сторіччя н.е., «у духовному житті різних народів відбуваються одні й ті ж самі за своїм сенсом процеси. Відбувається руйнування міфологічного способу світобачення й світорозуміння і внаслідок цього починається усвідомлення нетривкості, крихкості буття, а натомість формуються й входять до духовного складу культури ідеї, які роблять існування в світі можливим. Виникають теоретичні знання й зародки релігій спасіння».

Духовна культура, що вбирає в себе ідеї можливостей людського існування, цим самим виконує психогігієнічну функцію, спрямовуючи почуття, мислення і уяву людини й відповідного суспільного утворення на самозбереження власного єства, його відтворення у наступних поколіннях. Так, відповідальність людини перед собою, її здатність до самовідновлення повноти власного буття відображена у давньокитайській філософській думці: «Прийшло нещастя, людина сама його породила, прийшло щастя – людина сама його виростила. У нещастя і щастя одні двері, користь і шкода – сусіди».

Повчальні парадигми естетичної саморегуляції особистості містяться у творах Конфуція (Кун-цзи, близько 551-478 рр. до н.е.) та його учнів. Характерним з цієї точки зору є такий уривок з «Висловів» («Лунь юй») його послідовного учня Цзен-цзи (Цзень Шеня, «учителя Цзена»):

«Я за день себе тричі запитую:

Чи залишився я вірний тим, для кого стараюсь,

І чи зберіг щирість у спілкуванні з друзями,

І чи повторював те, що мені передавалось».

Як видно з наведених зразків давньокитайських учінь, формування повсякденної свідомості людини включало в собі виразно окреслені регулятивні компоненти. Цим самим забезпечувалась необхідна повнота особистісного самовираження, необхідна для душевного здоров’я, яка, проте, спрямовувалась у чітко визначені інтерперсональні межі.

У давньоіндійській філософській думці проблеми душевного здоров’я у VІІ-VІ століттях розглядались у більшості світоглядних систем, створених на авторитеті Вед. Ідеал душевної цілісності постає як вселенський процес життя, якого може досягти людина: «Ось правило для досягнення цієї (єдності): стримування дихання, припинення діяльності почуттів, розмірковування, зосередженість, споглядальне дослідження і повне злиття – це називається шестичастинною йогою. Коли завдяки їй просвічений бачить золотобарвного творця, владику, пурушу (тобто вселенську душу, що живе у людському тілі.), джерело Брахмана, то звільнюючись від добра і зла, він з’єднує все у вищому незнищенному (началі)».

Йога постає як світовчення (теорія) і цілісність прагматичних способів (методика) дисциплінування душі і тіла, надання відповідності тілесному, моральному, розумовому і душевному здоров’ю людини філософськими уявленнями, виробленими індійською культурою. Багатоманітність давньоіндійських філософських систем, а також їхня відмінність від давньокитайських та античних, є свідченням того, що проблема душевного здоров’я є унікальною, неповторною в духовній культурі кожної з цивілізацій і цей принцип унікальності своєю генезою сягає індивідуальної природи кожного етносу, племені, роду, родини і природного, філогенетично детермінованого єства особи в цих суспільних утвореннях.

Різні способи пояснення зовнішнього і внутрішнього світу людини, досягнення єдності і гармонії в цьому сприйманні дають змогу виділити спільну сферу, властиву для кожної з культур. Цією спільною сферою є мета досягнення взаємоузгодженості, рівноваги і гармонії життєвих процесів людини, суспільного організму і довкілля – Всесвіту.

Зіставляючи «грецьку виучку розсудку європейців» зі східною психічною культурою, К.-Г.Юнг відзначив: «Відсутність духовної орієнтації межує в нас із психічною анархією, тому будь-яка релігійна або філософська практика рівнозначна хоч якійсь психологічній дисципліні; іншими словами, це метод психічної гігієни. Багато яких чисто фізичних процедур йоги становлять собою також засіб фізіологічної гігієни, що набагато перевершує звичайну гімнастику або дихальні вправи, оскільки йога становить собою не просто механіку, але має філософський зміст Тренуючи різні частини тіла, йога сполучує їх в єдине ціле, підключає їх до свідомості і духу, як те з очевидністю випливає з вправ пранаями, де прана – це і дихання, і універсальна динаміка космосу. Якщо будь-яка дія індивіда є одночасно подією космічною, то «легкий» стан тіла (іннервація) поєднується з підйомом духу (всезагальна ідея), і завдяки поєднанню народжується життєве ціле».

В той же час К.-Г.Юнг застерігає європейців від користування йогою як методом, оскільки її імітація в контексті іншої культури або небезпечна, або марна, хоч в цілому як «форма гігієни, вона настільки ж корисна, як і будь-яка інша система».

Якщо для давньоіндійських філософських систем характерне ототожнення досконалої душі зі всесвітом, то антична філософія, виявляє антропологічну спеціалізованість. Це ідея самопізнання людини як міри всіх речей, розроблена Сократом і продовжена принципом відносності будь-якого знання, цінностей, законів і звичаїв щодо людської суб’єктивності, висунутим Протагором. Об’єднання Арістотелем основних напрямків античного осмислення світу, зокрема протиставленого розгляду людини і природи, космологічно-антропологічної спільності людини і світу не набуло свого подальшого розвитку в доктринах християнства, поступившись визнанню Бога і людини сутністю і основами світопобудови.

«Але ж небезпека полягає зовсім не в спеціалізації як такій, – відзначає В.Франкл, – та й не в недостатній універсалізації, а скоріше в тій бажаній тотальності, яку приписує своїм знанням настільки велика кількість учених у заявлених ними претензіях на «тотальне знання» (Ясперс). Тоді, коли це відбувається, наука перетворюється в ідеологію. Що стосується, зокрема, наук про людину, то біологія перетворюється при цьому в біологізм, психологія – в психологізм і соціологія – в соціологізм. Небезпека зовсім не в тому, що дослідники займаються спеціалізацією, а в тому, що спеціалісти займаються генералізацією».

На цю тенденцію генералізованої специфіки, утверджену християнським світобаченням у європейській цивілізації, що бере свій початок в античності, дедалі частіше звертали увагу філософи, педагоги, психологи XIX-XX століть–X.Ортега-і-Гассет, М.І.Пирогов, К.Д.Ушинський, В.Франкл , К.-Г.Юнг, К.Ясперс та інші.

«Очевидно, підтверджує цю закономірність К.-Г.Юнг, – у порівнянні з іншими расами – китайцями, наприклад, – рівновага духу або, грубо висловлюючись, мізки є слабке місце європейців».

Найдавніші античні уявлення про здоров’я людської душі були відображені у давньогрецькій міфології, з якої походить сам термін «психогігієна». Так, слово «псюхе» відповідає українському – душа, а слово «гігієна» є похідним від імені давньогрецької богині Здоров’я – Гігієї, яка була дочкою Асклепія – бога Лікування і Епіони. Сестрою красуні Гігієї, сповненої квітучого здоров’я і молодих сил дівчини, була Панакея – богиня-Всезцілителька. За іншим варіантом тлумачення цього образу, Гігієя була дружиною Асклепія, яка народила йому кількох дітей.

Для правильного розуміння наступних трансформацій семантики терміну «гігієна» важливо з’ясувати міфологічний контекст, у якому воно застосовувалось. Як видно з виділеної нами міфологічної тріади богів – Лікування, Здоров’я і Всезцілення, лише здоров’я характеризується розквітом усіх властивостей життя. В той же час лікування і всезцілення виражає різні способи його (життя) повернення або відновлення попереднього стану життєвого розквіту – здоров’я (наприклад, Асклепій воскрешає вродливого юнака Гіменея, покровителя подружжя і шлюбу, який раптово помер на весіллі). Отже, буквально слово гігієна у первісній семантиці означає найповніший вияв життя, його розквіт, буяння, розвій.

Функція психічного в гігієні життя цілісного людського організму образно була зіставлена Гераклітом Ефеським (540-480 рр. до н.е.) із працею павука, а тіло людини – з павутиною. «Подібно до того як павук, – говорить він, – знаходячись посеред павутини, відчуває, як тільки муха ушкоджує яку-небудь його нитку, і швидко туди біжить, немов турбуючись про виправлення нитки, – так і людська псіхея, якщо яка-небудь частина тіла пошкоджена, спішно туди кидається, немов би не зносячи пошкодження тіла, з яким сполучена міцно і домірно».

Як видно з цього порівняння, образ псіхеї-павука виконує сторожову функцію – охорони, збереження організму-павутини. Більше того, наведений образ містить у собі ще один дуже важливий вимір значення: павук здатний самостійно відновити виткану ним же самим павутину в разі ушкодження, не звертаючись до зовнішньої допомоги – лікування, зцілення. А пошкодження павутини – це природний вплив довкілля. Він може бути зовнішнім – щось потрапило у тенета таке потужне, що павутина рветься або навпаки, витримує напруження, створене стороннім предметом; і внутрішнім – вичерпуються сили, можливості павука відновлювати павутину-організм, а створені раніше нитки зношуються, всихають. Отже, опосередковано Геракліт має на увазі те, що найголовнішою функцією психічної сфери є самозбереження психофізичної цілісності людини, яке можливе за умови повноцінної псіхеї. Мислитель визначив також і засоби, які «зцілюють псіхей від жахливого і оберігають їх від життєвих нещасть». Способи охорони псіхей, таким чином, є всі підстави вважати однією з найдавніших методик збереження душевного здоров’я, розробленою Гераклітом.

Якщо Геракліт, образно змальовуючи взаємозв’язок психічної і соматичної цілісності людини, обрав для порівняння об’єкти живої природи, то його сучасник – лікар і філософ Алкмеон (кінець VI – перша половина V ст. до н.е.) – різновиди політичного устрою античного суспільства.

«Зберігає здоров’я, – відзначав Алкмеон, – рівновага (ісономія) в тілі вологого, сухого, холодного, теплого, гіркого, солодкого та інших; панування ж (монархія) в них одного є причина хвороби. Бо панування однієї протилежності діє згубно». У наведеному визначенні принцип рівноваги (ісономії) охоплює здоров’я (гігієну) тіла людини, яке включає в себе і її душу. Хоч, як вважалось тоді, душа людини міститься в усьому тілі, Алкмеон уточнює: «первинна частина душі знаходиться у мозку». Таким чином, принцип рівноваги (ісономії) стосується і здоров’я людської душі.

На думку Демокріта (460 – 360 рр. до н.е.), здійснення всього визначається неминучістю (ананке), якій протистоїть мета життя – «приємний стан духу» (евтюмія), «такий стан, за якого душа живе безтурботно і спокійно, незбурювана ніяким страхом, ні побоюванням демонів, ні будь-якою іншою пристрастю. Демокріт називає такий стан також щастям і багатьма іншими іменами». Неминучість (ананке) послужила основою для подальшого визначення Демокрітом хворобливого стану людини – ананказму, який полягає у виникненні в свідомості людини всупереч її бажанню нав’язливих спогадів, страхів, потягів, дій. Справді, заперечуючи існування богів, Демокріт виявляє психічні причини, які детермінують виникнення в людській свідомості уявлень про них. Цією причиною, на його думку, є образи («ідоли»), одні з яких благотворні, а інші злощасні – залежно від того, від кого вони походять. Деякі з цих образів мають величезні розміри і охоплюють собою весь світ. Вигляд і звуки образів віщують людям майбутнє, тому Демокріт «молився, щоб йому попадались щасливі образи».

Для досягнення мети життя (евтюмії), яка полягає в приємному стані духу, слід подолати збурення неминучості (ананке), які стоять на заваді. Шлях до здійснення мети пролягає через сприймання, використання в сприйнятому вигляді відповідно до міри своїх сил і власної природи образів, що припливають до людини.

Евтюмію – приємний стан духу, мету життя, Демокріт визначає також як душевний добробут. При цьому мислитель робить важливе психогігієнічне застереження: «Той, хто бажає бути в приємному стані духу, не повинен братись за багато справ ні в своєму приватному житті, ні в громадському, і, щоб він не робив, він не повинен прагнути робити понад свої сили і свою природу. Але навіть якщо щастя сприяє і, очевидно, підносить на велику висоту, треба передбачливо усунутись і не торкатись того, що понад силу, бо належний достаток надійніший, ніж надлишок».

У цьому застереженні визначена психогігієнічна міра реалізації педагогічного принципу природовідповідності, який виразно буде сформульований і обґрунтований в добу європейського Відродження. Мислитель виділяє межу між корисним для людини і шкідливим: «Адже задоволення і незадоволення утворюють межу між корисним і шкідливим». Виділення цієї межі поклало основу для гігієнічного взагалі та психогігієнічного принципу зважування за шкалою «користь-шкода».

Погляди Демокріта, набагато випереджаючи свою епоху, часто зустрічали нерозуміння як багатьох сучасників, так і наступних поколінь мислителів. Так, Ціцерон, вважаючи вчення Демокріта величезною помилкою мислителя, сказав, що «всі ці (думки) скоріше достойні вітчизни Демокріта (як батьківщини дурнів), ніж самого Демокріта». Аналогічні висловлювання на адресу жителів Абдери за життя Демокріта, безсумнівно, ображали їх. Тому мешканці оголосили філософа божевільним і запросили для консультації давньогрецького лікаря Гіпократа (460-377 рр. до н.е.), за віком – ровесника Демокріта: «З нетерпінням чекали жителі Абдери, чим закінчиться побачення двох мудреців. І яке ж було їх здивування, коли Гіпократ оголосив, що Демокріт відрізняється здоровим і ясним розумом, чого ніяк не можна сказати про багатьох його співгромадян».

З наведеного прикладу видно, що проблема душевного здоров’я була актуальною для античності не тільки в її теоретичному ракурсі, але й у методично-практичному. В той же час питання міри здоров’я душі як психічної норми привертало до себе увагу як філософів, лікарів, так і пересічних громадян.

Питання про людину як міру всіх речей поклав в основу свого вчення Протагор (481-11 рр. до н.е.). За Платоном (427-347 рр. до н.е.), думка, яка існує, також піддається вимірюванню за допомогою названого Протагором критерію – людини. Так, мудрість полягає в тому, щоб уміти перетворювати уявне і дійсне зло в уявне і дійсне добро. Як бачимо, мова йде про перетворення думкою образів («ідолів»), існування яких розкрив Демокріт. Отже, здорові відчуття, як стверджує Платон, можуть бути створені людьми в самих собі і в тих справах, які вони виконують. Так, «землероби, коли трапляється яка-небудь хвороба у рослин, замість поганих відчуттів виробляють їм гарні, здорові й істинні відчуття; так само мудрі і вмілі ритори роблять, щоб у держав замість поганих думок були гарні справедливі думки. І дійсно, що будь-якому місту здається справедливим і прекрасним, те є для нього таким, поки він це думає. А мудрець замість всього поганого, що було в них, зробив, щоб у них було добре і щоб вони мали хороші думки. Точно таким же чином і софіст, який здатний так виховувати своїх вихованців, є для тих, кого він виховав, мудрець, гідний великої винагороди. Таким чином, одні люди мудріші за інших і ніхто не має хибної думки, і тобі, хочеш ти цього чи не хочеш, належить бути мірою».

Наведені висловлювання розкривають методологічну основу і методику забезпечення умов для душевного здоров’я людини і держави, включаючи виховання дітей як підготовку до співжиття в одній державі. Цією основою є думка про те, що здорові відчуття можуть продукуватись людиною, але не будь-якою, а мудрою. Звідси видно, що мислитель в основі мудрості бачить виражені творчі здібності. Для решти людей характерне збереження і відтворення приємних, гарних, справедливих думок, створених як відображення суспільством уявлень про самого себе. Здатність до передачі хороших думок важлива для софіста, який у ті часи здійснював виховання дітей. Інші ж професії, наприклад, ремесло хлібороба, мають на меті вироблення здорових відчуттів в тому, чим вони опікуються, в даному випадку – у рослин.

Мірою створених умов для душевного добробуту виступає людина, якій властива мудрість. Причому «хибні» і «погані» думки перебувають поза предметом істинності і здоров’я, оскільки становлять собою матеріали для перетворень, які повинен виконати мудрець.

У творі «Держава» Платон розкриває також погляди Сократа на взаємозв’язки моральних властивостей особистості з тілесними началами людини, їх взаємозумовленість, що відображається у душевному здоров’ї, красі і добробуті. Це знайшло своє втілення у діалозі Сократа і Главкона. Платон вбачає пряму проекцію психічних властивостей на тілесні, моральних рис – на стан здоров’я людини. Загальною основою цих взаємозв’язків є їх відповідність або невідповідність людській природі, природі конкретної людини. Поряд із цим діє принцип домінантності одних начал над іншими, що також реалізується згідно з визначеною загальною основою природовідповідності або природоневідповідності. Цим самим мислитель визначає внутрішні взаємозалежності психічного і фізичного, душі і тіла, які в своїй цілісності складають душевне здоров’я, красу і добробут людини.

Педагогічний зміст висловлених Платоном поглядів на здоров’я людської душі полягає у визнанні первинності моральних чеснот, їхнього впливу на рівновагу діяльності всього організму.

Внутрішній механізм виникнення дисгармоній в середині самої душі визначив Аристотель (384-322 рр. до н.е.). За його твердженням, душа розділена на багато частин, «має в собі частину кращу і гіршу, так що якщо виникає якась несправедливість в душі, то це несправедливість частин душі по відношенню одна до одної». При цьому Арістотель мав на увазі відображення в душі суспільної сутності людини як істоти політичної та її внутрішні суперечності як «домашню несправедливість» людини щодо самої себе. В галузі виховання дітей мислитель підкреслює важливе значення діяльносгі, руху, який в іграх «веде до заспокоєння душі».

В епоху древнього Риму один з найвидатніших лікарів того часу Клавдій Гален (130-200 рр. н.е.) написав працю «Гігієна пристрастей, або моральна гігієна», яка продовжила традицію давньогрецьких мислителів щодо розгляду людини в єдності її духовних і фізичних начал і предметом свого розгляду обрала проблему морального здоров’я. Цим самим психофізичний стан людини оцінювався не тільки з точки зору якості функціонування організму або його органів, а й поєднував у собі проблеми власних поглядів людини на саму себе, стан свого здоров’я, сформованих у результаті виховання, педагогічного впливу.

Здоров’я в уявленні і тлумаченні К.Галена – це стан організму, за якого безперешкодно здійснюються всі його відправлення, а за своєю внутрішньою сутністю: «Здоров’я є рівновага і гармонія чотирьох елементів, – волог, однорідних частин, органів, нарешті, сил, які керують усім організмом».

У цьому визначенні очевидним є визнання ролі психічної самосвідомості людини, її виховання, а отже, і педагогічного впливу на формування людської особистості, який справляють «сили, які керують усім організмом». Тому рівновага і гармонія всіх елементів організму дитини, а пізніше – дорослої людини значною мірою детермінована педагогічною системою, що скеровує її природний розвиток або перешкоджає йому.

Один із найвидатніших вчених першого тисячоліття нашої ери, узбецький філософ, педагог, психолог, лікар, математик, хімік, лінгвіст, музикант і поет Ібн Сіна (980-1037 рр.), що став відомим у Європі під латинізованим іменем Авіценна, докладно виклав вчення про спосіб життя (загальна дієтетика) і збереження здоров’я в усі періоди людського життя (загальна і часткова гігієна, до якої належить і психогігієна). У розділі «Про збереження здоров’я. Про причину здоров’я і хвороби та неминучість смерті» його книги «Канон лікарської науки» Ібн Сіна називає діяльність людини в цій сфері мистецтвом: «... мистецтво збереження здоров’я є немовби засобом доведення кожного людського тіла шляхом збереження для нього сприятливих умов до того віку, коли [наступає смерть], що називається природною смертю». Предметом розгляду вченого як лікаря в даному випадку є людське тіло, але шляхи «збереження для нього сприятливих умов», належачи певною мірою до предмету медицини, одночасно виходять далеко за його межі, охоплюючи собою предмет педагогіки, психології та інших людинознавчих наук.

Основним у мистецтві збереження здоров’я, за визначенням Ібн Сіни, є врівноважування необхідних, загальних факторів. Серед семи цих основних факторів, названих вченим, два фактори переважним чином належать до сфери психолого-педагогічних впливів. Це – перший фактор, сутність якого полягає у врівноваженості натури, і сьомий, сутність якого становить собою врівноваженість фізичного та душевного руху. Звичайно, педагогічні аспекти мають й інші фактори, наприклад, другий, сутністю якого є вибір харчування та питва, третій – очищення тіла від залишків, шостий – пристосування одягу тощо. Однак переважаючою частиною їх змісту все ж залишаються загальногігієнічні закономірності, що мо­жуть бути втілені педагогічними засобами у процесі навчання і виховання дитини. Зважаючи на це, Ібн Сіна окремий розділ «Канону лікарської науки» присвячує педагогічним питанням збереження здоров’я і називає його «Про виховання».

Узагальнені психолого-педагогічні настанови, що формують подальші можливості збереження здоров’я при домінуючій ролі психічних факторів, розкривають найголовніші закономірності психофізичного розвитку людини на ранніх етапах її онтогенезу: «Необхідно звернути належну увагу на врівноваженість характеру дитини, що досягається вбереженням (дитини] від сильного гніву; сильного переляку, печалі або безсоння. Треба постійно бути готовим до того, щоб подати їй те, чого вона захоче або побажає, і відвернути від неї те, що вона не любить. При цьому досягається подвійна користь. Одна – для душі дитини, бо вона з самого дитинства росте добропорядною, що перетвориться в обов’язкову звичку. Друга – для тіла, бо злий норов обумовлюється різного виду поганою натурою, як рівно, якщо [злий норов] увійде в звичай, то він потягне за собою відповідну погану натуру. Наприклад, гнів сильно гарячить [тіло], печаль сильно висушує його, апатія ослабляє душевну силу і схиляє натуру до слизистості. У результаті врівноважування характеру досягається збереження здоров’я одночасно для душі і тіла».

Ібн Сіна безпосередньо відносить до сфери виховання, а отже, педагогічної діяльності, проблему збереження здоров’я душі, вирішуючи її цілісно. Так, врівноважений вихованням характер є основою для здоров’я як душі, так і тіла водночас, а стан душі неодмінно відображається у функціонуванні систем людського організму, оскільки разом з тілом він становить собою цілісність, не існує окремо від нього.

Психолого-педагогічні аспекти вирішення проблеми здорового психічного розвитку дитини полягають також у виділенні Ібн Сіною двох основних періодів її виховання: від моменту народження до п’яти років виховання здійснює годувальниця і матір, а з шести – до чотирнадцятилітнього віку виховання поєднується з навчанням і тому передається вихователю та вчителю. Необхідність годувальниці, крім матері, у віці немовляти пояснюється тим, що грудне годування повинно здійснюватись жінкою у врівноваженому психічному стані: «... бажано, щоб спочатку годував хто-небудь інший, а не матір, до тих пір, поки натура матері врівноважиться». Психогігієнічні вимоги до годувальниці передбачають її хороший і добрий характер,тобто те, що «вона не повинна швидко піддаватись таким поганим душевним реакціям, як гнів, печаль, страх і тому подібне, тому що все це псує натуру і часто відображається на годуванні». Протипоказаннями є поганий характер годувальниці та її біснуватість – божевілля, а засобами зміцнення всієї натури, зокрема дитячої душі, – музика і пісня, наспівувана при заколисуванні. Помірний, але частий рух особливо необхідний у перехідний період від дитинства до юності.

Міждисциплінарний з точки зору сучасної класифікації наук погляд Ібн Сіни на збереження здоров’я людини у віці немовляти, дитини і підлітка забезпечує принципово необхідну цілісність та об’єднання людинознавчих уявлень в галузі філософії, педагогіки, психології та медицини.

Доба італійського Відродження, що справила вплив на більшість європейських культур, у пошуках людської індивідуальності і свободи самовираження людини активно використовує філософські, педагогічні і психологічні набутки античності, відновлюючи їх цілісність і самоцінність у контексті вже осмислених світоглядних моделей іудеохристиянства.

Так, італійський мислитель Піко делла Мірандола (1463-1494), посилаючись на Платона, стверджує, що «магія Ксалмосіда – це медицина душі, завдяки якій досягається душевне самовладання так само, як завдяки іншій медицині – здоров’я тіла. Цієї думки дотримувались пізніше Каронд, Дамігерон, Аполоній, Останес і Дардан. Дотримувався її і Гомер, що прихо­вав її, як і всі інші науки, під виглядом мандрівок свого Уліса, – я постара­юсь довести це коли-небудь у своїй «Поетичній теології» [62, с. 235].

Виділення Піко делла Мірандолою «медицини душі» як засобу забезпечення душевного самовладання стосувалось, за його ж визначенням, вищої і досконалої науки – магії, розвинутої грецькою та перською культурами, зокрема магії Зороастра – науки про божественне, якої перські царі навчали синів. Висунута вченим гіпотеза про те, що людинознавчі вчення і література в тому числі, наприклад, твори Гомера, несуть в собі зміст, який зцілює душу людини, виконують роль «медицини душі», була підтверджена подальшими дослідженнями в цій галузі.

Психогенність змісту людського життя, відображеного в уявленнях, відзначив Парацельс (1493-1541). Продукти культури, до яких належать уявлення про злих духів і привидів, на думку Парацельса, справляють психогенний вплив на людину. При дослідженні істерії вчений дійшов такого висновку: «Причина цієї хвороби просто в думці, викликаній уявою, яка афектує те, в що вірять».

Отже, створена людиною культура – література, мистецтво, фольклор – несе в собі зміст, котрий і зцілює душу, і випробовує її цілісність. Регулятором самозбереження в цьому випадку виступає природа людини. На це звернув увагу вчений-гуманіст Еразм Ротердамський (1469-1536), зазначивши, що «природа, начебто розподіляючи, відшкодовує хворобливу схильність душі яким-небудь протилежним даром. Одна людина хоч скоріше схильна до насолод, однак зовсім не гнівлива, зовсім не заздрісна. Друга – непідробно соромлива, але зарозуміла, гнівлива, корислива».

Це дає підставу для застосування педагогічного і медичного принципу античної філософської школи Алкмеона Кротонського: на протилежне справляй вплив протилежним. Еразм Ротердамський називає два способи педагогічного впливу: перший – «звести нездоланну стіну твердої мети» для людини, другий, – якщо надмірні пристрасті подібні до чеснот, «їх виправля­ти і належним чином перетворювати в найближчі до них чесноти».

У цьому мислитель вбачає спосіб усунення «легких захворювань душі» у процесі виховання людини. Як бачимо, наведені психолого-педагогічні підходи Еразма Ротердамського становлять собою основу первинної профілактики патохарактерологічного розвитку особистості, яка входить до предмету педагогічної психогігієни.

Виражені психогігієнічні аспекти має розроблена чеським педагогом Яном Амосом Коменським (1592-1670) у книзі «Велика Дидактика» проблема дитячою учіння і навчання. Дидактичні аспекти збереження психічного здоров’я дитини виразно окреслені розрізненням таких основних напрямків педагогічної діяльності:

– природодоцільного руху пізнання;

– оберігання навчальної діяльності учня від невластивих його віку, здібностям та іншим індивідуальним особливостям способів викладання.

Виклад Яном Амосом Коменським дидактичних основоположень містить рубрикацію: «Відхилення» і «Виправлення», що розкривають зміст утруднень, суперечностей, хибних підходів та способів здійснюваного на­вчання в поєднанні з методами їх уникнення і подолання. Вже на етапі підготовки вчителя до викладання педагогічна система Яна Амоса Коменського передбачає регуляцію дидактичної діяльності на основі розкриття випереджувально-охоронних закономірностей, способів, прийомів і дій педагога.

Основи педагогічної корекції емоційних станів як одного з найважливіших психогігієнічних завдань мають психорегуляторну сутність: «... при недоліках людського духу найкращим методом буде лікування, за якого зрівноважуються надлишки і недостачі обдаровань, і все доводиться до гармонії і приємної узгодженості». Людина розглядається педагогом як гармонійна цілісність душі і тіла, що відображає взаємообумовленість її психічного і соматичного здоров’я: «... з ушкодженням мозку ушкоджується здатність уяви і при захворюванні частин тіла хворіє і сама душа...».

Розрізнення у «Великій Дидактиці» психогенної та соматичної природи психічних розладів учнів є важливим аспектом загальної психогігієнічної концепції твору. Конкретні педагогічні підходи залежно від значущих для навчання властивостей особистості несуть у собі адекватний психогігієнічний зміст:

«– гострий розум – не дозволяти поспішати, щоб не ослабити і не виснажити;

– гострий розум, повільність – «пришпорювання»;

– гострий розум, неприборканість і впертість – виховувати належним чином;

– слухняні і допитливі, але повільні і мляві учні – доброзичливе і тер­пляче ставлення, підтримка, підбадьорювання;

– тупі, байдужі і мляві – терпляче виправлення;

– тупі, із збоченою злобною натурою – усунення впертості».

Відновлювальні функції педагогічної психогігієни поєднуються з охороннощадними у розроблених Яном Амосом Коменським основах природодоцільності учіння та навчання, які виражаються в принципах своєчасності, попередньої підготовленості, шляху від більш загального до більш часткового, від більш легкого до більш складного, врахування віку, чуттєвої основи навчання, відповідності відведеного навчального часу обсягу виучуваного.

Керівництво міжособистісними стосунками учнів сприяє оздоровленню психологічного клімату і є важливим напрямком усунення психогенних факторів мікросоціального середовища. Цілеспрямованість педагогічної організації цього середовища визначається впливом учнів з відповідно сформованим характером, яким учитель «... ввіряє для спостереження і управління учнів гіршого норову».

Визначені Яном Амосом Коменським психофізіологічні аспекти педагогічної психогігієни включають в себе раціональний розподіл денної праці і відпочинку учнів, що виражається у формі ігор, бесід, жартів, музичних занять, а також – в значній фізичній діяльності, в помірності у харчуванні.

Психогігієнічні аспекти теорії навчання, розроблені видатним педагогом, увиразнюють самоцінність індивідуальності учня і є основою для педагогічної діяльності, спрямованої на збереження його психосоматичного здоров’я.

Необхідно відзначити, що доба Відродження, подібно до античності, відзначалась цілісним і багатоманітним підходом до визначення змісту шкільного навчання замість вузькоспеціалізованого вивчення латинської мови та поглибленого тлумачення окремих творів філософів і теологів, як це було у добу раннього середньовіччя. Психогігієнічна сутність радикальної заміни освітньої спеціалізованості, глибокого, але вузького вивчення певного змісту на різноманітний, всеохоплюючий підхід до визначення змісту навчання полягала в тому, що учні одержували можливість попередньої підготовки до майбутніх життєвих утруднень, індивідуального вибору галузей знань, які потребували подальшого поглибленого освоєння. Тим самим повнота і різноманітність змісту освіти відповідали повноті і різноманітності майбутнього життя людини, запобігаючи цим самим незд­ланності прийдешніх ускладнень, виникненню фрустрацій і криз.

Суспільне самоусвідомлення проблеми душевного здоров’я стрижневої доби, зокрема античності, і європейського Відродження має багато спільних рис, що зберігають спадкоємність і наступність філософської, педагогічної, психологічної, медичної традицій цих епох. Культури Середземномор’я, Індії та Китаю по-різному визначають основоположні принципи душевного здоров’я людини, однак їх спільними рисами є визначення таких психогігієнічних засад, як досягання людиною душевної рівноваги і гармонії, повноти власного душевного життя. Кожна культура, що є по суті опредмеченим змістом психічного єства людської спільності, відображає в собі закономірності, парадигми і способи самозбереження особистості, зокрема психолого-педагогічні засоби відновлення втраченої душевної гармонії.