29.Розкрийте сутність середньовічної культури як культури релігійного типу. Визначте особливості філософії і мистецтва Середньовіччя.

Мистецтво Середньовіччя в образних формах відбивало особливості культури релігійного типу.

Ієрархічність та становість середньовічної культури у мистецтві обернулись наявністю досить самостійних структурних елементів:

а) мистецтва офіційно-релігійного типу, що втілювало канони християнської догматики;

б) рицарського мистецтва, що втілювало цінності рицарської культури;

в) міського мистецтва, яке стало наслідком розвитку міської культури Середньовіччя в ХІ-ХШ ст.;

г) народного мистецтва, яке втілювало культуру народних мас Середньовіччя і було антитезою офіційно-релігійній ідеології.

Провідними видами середньовічного мистецтва були архітектура, скульптура і література.

Архітектура - найбільш показове мистецтво Середньовіччя, в якому втілились особливості епохи, її світогляд і ціннісні орієнтації, умови життя та рівень знань і навичок. У середньовічній архітектурі сформувалися два основних стилі: романський і готичний, які відобразили специфіку укладу життя раннього і зрілого Середньовіччя відповідно.

Романський архітектурний стиль (у перекладі з латини -"римський") виник за часів Карла Великого - наприкінці VIII століття і розвивався протягом ІХ-ХІІ ст. З одного боку, цей стильовий напрям виражав прагнення королівської влади і церкви послатись на авторитет Римської імперії, а з другого - він став проявом епохи, коли постійна військова загроза примушувала будувати міцні фортеці. Романська архітектура - це будови оборонного типу. Характерними рисами цього стилю були:

• масивність, геометричність і ясність архітектурних форм;

• товсті кам'яні мури та невеличкі вузькі вікна - бійниці;

• напівкругла склепінчаста арка;

• чітке співвідношення горизонтальних та вертикальних ліній. Романський стиль був представлений такими типами будов, як храм, монастирський ансамбль та феодальний замок.

У зв'язку з розвитком архітектури у другій половиш XI ст. починає відроджуватися монументальна скульптура.

Романській скульптурі притаманні рельєф (напівкругла скульптура на площині). Рельєф найбільш адекватно відтворював світоглядні орієнтації того часу. Він був і достатньо тілесним для того, щоб задовольнити вимоги конкретної свідомості людини тієї епохи. В той же час, він був достатньо умовним і символічним, щоб не порушувати вимоги християнської догматики.

Готичний архітектурний стиль виник на Заході, і перш за все, в Північній Франції, у середині XII століття і домінував до XIV ст. Виникнення цього стилю було пов'язано як із зміною світовідчуття середньовічної культури, в якій здійснювався перехід від замкнутості і ворожості раннього періоду до відкритості і впевненості зрілого, так і з певним технічним прогресом у будівництві. ХП-ХІУ століття - це час найвищого розквіту культури середніх віків.

Характерними рисами готики стають:

• прагнення вгору, легкість та вибагливість архітектурних форм, вертикалізм композиції;

• значна висота споруди;

• гострі стрілчасті арки, які змінюють напівкруглі лінії романської архітектури, гостроверхі дахи;

• великі вікна з вітражами - різнокольоровими елементами, що складають малюнок із скла;

• безліч скульптурних фігур, що прикрашають інтер'єр і екстер'єр храму, містяться і на фасадах, і на стінах, і на гостроверхих дахах.

Готичний стиль застосовувався не лише в архітектурі. За часів Середньовіччя він охопив скульптуру, інтер'єр (навіть меблі), книжкову мініатюру та письмо.

Готична скульптура прикрашала храм. На відміну від романської, вона була круглою і більш реалістичною. Умовні і надзвичайно далекі від реальної дійсності зображення "святих", що прикрашали романський храм, були замінені на фігури, що мали індивідуальні характерні обличчя, більш вільні і природні рухи, сприймались як реальні істоти. Тисячі скульптурних композицій, окремих статуй, прикрас на порталах, карнизах і капітелях безпосередньо зливалися з загальною композицією готичної споруди, збагачуючи художній образ, підсилюючи загальне враження "руху" вгору, надаючи собору ще більшої динамічності.

Література займала особливе місце в культурі Середньовіччя. Вона репрезентувала народну, офіційно-релігійну, рицарську і міську творчість та була представлена такими жанрами, як:

1. епос - легенди і сказання про героїв (рицарів) та історичні або вигадані події;

1. рицарська література - рицарська поезія і рицарський роман;

2. міська література - поезія вагантів (мандрівних студентів) і міська сатира.

Епос - один із найбільш характерних жанрів літературної творчості Середньовіччя. Це були поеми, які складав народ і які розповідали про події героїчного минулого - часів раннього Середньовіччя (У-ХІ ст.).

З XI століття ці поеми почали записувати. У кожній країні Західної Європи існував свій епос, створений народом. Це були цикли легенд про того чи іншого рицаря-героя, про реальні або вигадані події.

Рицарський епос у Німеччині представляла ''Пісня про Нібелунгів" (кінець XII - початок XIII ст.), в Іспанії -- "Пісня про Сіда" (XII ст.), в Англії - цикл легенд про короля Артура (У-УІ ст.), у Франції - "Пісня про Роланда" (1100 р.). Із часом епічні твори стали основою рицарського роману.

Рицарська література виникла у зв'язку з розвитком середньовічної рицарської культури, яка поряд із традиційними релігійними цінностями висувала нові, що були притаманні рицарству як особливому стану. Це були цінності обов'язку і вірності своєму королю, цінності особистості й особистого почуття - любові до Прекрасної Дами, цільний комплекс ритуалів і манер, придворних звичаїв і військових розваг. Рицарська література була представлена рицарською поезією (любовною лірикою) і рицарським романом.

Рицарська поезія починає формуватися з ХІІ століття і знаходить відбиття у творах трубадурів - співців кохання на півдні Франції, труверів - на півночі Франції, в поезії мінезінгерів у Німеччині. Переважаючою темою поезії трубадурів було кохання до Дами у специфічній рицарській - "куртуазній" - формі.

Рицарський роман почав розвиватися також у XII столітті, а своїх класичних форм досяг у XIII ст. Він був оснований на темі куртуазного кохання, що доповнювалась фантастичними подіями. Основу сюжетів складали надприродні дивовижні події, які супроводжували пригоди рицаря. Міська література формувалась у Х-ХІІ ст. у зв'язку з виникненням і розвитком середньовічних міст - центрів освіти, торгівлі і ремесел і відбивала інтереси жителів міст як стану, який поступово ставав досить впливовим у соціокультурному житті. Міська література була представлена поезією вагантів (мандрівних студентів) і міською сатирою.

Поезія вагантів розвивалася з X століття. Вона була своєрідним протестом проти суворої ієрархічності та релігійної регламентації середньовічного суспільства. Основними темами поезії вагантів були ліричні та моралізаторські мотиви, а ідеалом - братство доброзичливих і життєрадісних людей, які б були рівні незалежно від національності, віросповідання та соціального стану. Найбільш характерними для цієї поезії стають увага до особистості та дух вільнодумства й свободи від догматів церкви.

Не менш показовою була міська сатира Середньовіччя, що розвивалася з XII століття і була тісно пов'язаною з народною традицією. Невеличкі віршовані гумористичні оповідання - новели - відрізнялись реалістичністю сюжетів і народністю мови. У Франції їх називали "фабліо", у Німеччині - "шванки" (жарти). У гумористичній манері тут малювались представники феодального класу, висміювалося шарлатанство, користолюбство та розбещеність католицького духовенства.

Народне мистецтво втілювало цінності народної культури. Народна культура взагалі конфронтувала з офіційно-релігійною за всіма напрямками. Досить сказати, що сама релігія у народу була інша, ніж та, яку проповідувала церква. Віра в єдиного християнського Бога перемішувалася тут із вірою в безліч місцевих і навіть свійських богів.

Народне мистецтво Середньовіччя знайшло своє втілення в казково-билинному епосі, народно-пісенній творчості, музиці, танцях і особливо в карнавалах, в яких аскетизму офіційної ідеології було протиставлене веселе, життєрадісне начало. Жонглери і скоморохи стали безпосередніми носіями музичної і поетичної творчості народу. І хоча їх діяльність здавалася феодалам небезпечною, жорстоко переслідувалась офіційною церквою, саме завдяки цій діяльності народна традиція сприяла спадкоємності культури через синтез Середньовіччя з античністю до Відродження і звідти до Нового часу.

Як бачимо, філософія і мистецтво віддзеркалювали особливості середньовічної культури; філософія теоретично обґрунтовувала християнську модель світу, синтезуючи основні догмати християнської віри і навички раціонального мислення, виробленого античністю; мистецтво ж виявило здатність відбити як всю складність і ієрархічність самої середньовічної культури і суспільства, так і всю специфіку світогляду людини того часу з її розумінням добра і зла, честі, вірності, благородства. Аналіз середньовічної культури дає можливість зробити висновки, що вона, безумовно, мала цілісний характер, і може бути охарактеризованою як культура релігійного типу. Цілісність цієї культури була забезпечена феодалізмом і християнським богослов'ям. У світогляді це виражалось через ідеї теоцентризму та символізму.

У той же час середньовічна культура глибоко суперечлива, оскільки в ній поєднуються: а) відцентрові і доцентрові процеси - кожен народ має тенденції утворення національної культури - і, в той же час, намагається досягти наднаціональної єдності ("Град Божий на землі"); б) прикріплення людини до землі, своєї общини, корпорації, стану - і християнська універсальність людини, що "знімає" обмеженості національно-станової приналежності; в) страждання та відмова від світу - і намагання перетворити цей світ, навіть насильницькими методами.