4. Поняття і показники рівня життя

Рівень життя – це соціально-економічна категорія, яка відображає ступінь розвитку і задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб. Структура змісту цього питання може бути подана у вигляді комплексів потреб і коштів для їх задоволення. Потреби людей різноманітні.

Потреба – це необхідність в життєвих засобах, яка набуває специфічної форми відповідно до культурного рівня та особистих якостей індивіда. У зв’язку з цим і різний набір потреб кожної людини. Для визначення ступеня задоволення потреб фактичне споживання товарів і послуг співвідносять з мінімальними і раціональними стандартами їх споживання.

Відповідно до конвенцій МОП кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, а також право на забезпечення у разі без­робіття, інвалідності тощо. Підвищення рівня життя сприяє поліпшенню якості життя, тобто умов існування людини.

Якість життя характеризується рівнем споживання товарів й послуг, а також включає соціальні результати економічного і політичного розвитку (середня тривалість життя, рівень захворюваності, умови й охорона праці, соціальна захищеність населення, поліпшення соціального середовища, забезпечення прав людини).

Згідно з рекомендаціями МОП рівень життя відображають такі показники:

• обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта;

• обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальни­ми і соціальними послугами, транспортом і зв’язком;

• охорона здоров’я, соціальне забезпечення.

Виходячи з міжнародних норм необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні. екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

Рівень життя визначають в цілому по країні, по окремих територіях та соціальних групах. Для характеристики рівня життя використовується такий інтегральний показник, як індекс людського розвитку, котрий включає три індикатори:

• національний або валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення (обчислюється в доларах паритету купівельної спро­можності (ПКС));

• трива­лість життя (у роках) – головний показник поліпшення рівня життя;

• рівень освіти населення.

Ці величини співвідно­сяться з найвищими світовими рівнями цих показників (роками навчання і грамотність дорослого населення – у відсотках). Індекс людського розвитку вирізняється простотою обчислення, універсальністю, статистичною доступністю, однак він не повністю охоплює умови життя, всі основні компоненти рівня життя. Тому для обчислення інтегрального індексу рівня життя необхідно ви­значити індекси таких його компонентів у розрахунку на душу населення, харчування (за його калорійністю і вмістом білків), фонду домашнього майна (в порівнянних цінах), житла (площа з урахуванням вигод), здоров’я й охорони здоров’я (за динамікою трива­лості життя, рівнем смертності, витратами на охорону здоров’я), освіти і культури (за кількістю місць навчання і витратами на освіту і культуру), послуг населенню (у порівнянних цінах) тощо.

Рівень життя населення залежить від економічного потенціалу і визначається величиною ВВП й структурою його використання. Джерелом підвищення рівня життя населення є зростання національного доходу (НД) – частина сукупного суспільного продукту після відрахування витрачених у процесі виробництва засобів праці і матеріальних витрат, тобто новостворену вартість. Його розмір і динаміка залежать від багатьох факторів (продуктивність праці, зайнятість, галузева структура економіки, обсяги інвестицій, рівень розвитку соціальної сфери) та ділиться на такі фонди:

• фонд нагромадження – частина НД, що використовується на розширене відтворення, збіль­шення невиробничих фондів та створення державних резервів;

• фонд споживання це частина НД, що використовується для задоволення невиробничих потреб (особистих і суспільних), а також на утримання організацій невиробничої сфери. Його джерелом є необхідний продукт і частина додаткового продукту, а до складу входять: особисте споживання населенням матеріальних благ і послуг; матеріальні витрати в організаціях невиробничої сфери, які обслуговують населення (освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, культурне і невиробниче побутове обслуговування, пасажирський транспорт); матеріальні витрати в організаціях, які надають допомогу суспільству в цілому (управління, наука, оборона, служба безпеки). Залежно від формування і використання фонд споживання поділяється на: фонд заробітної плати і доходів; фонд суспільного споживання; фонд утримання суспільних організацій та апарату управління.

Подальший розвиток суспільства супроводжується зростанням реальної заробітної плати і доходів, поліпшенням якості предметів споживання і послуг тощо. Оскільки збільшення фонду споживання має певні межі, необхідно забезпечити оптимальні співвідношення між фондами споживання і нагромадження, щоб забезпечити як високі і стабільні темпи економічного зростання, так і підвищення рівня життя. Показники життєвих умов населення значно погіршуються у зв’язку з нарощуванням інфляційних тенденцій, що знаходить відображення у прискореній динаміці цін на споживчі товари і послуги, співвідношенні номінальної і реальної заробітної плати. Підвищення цін на споживчі товари і послуги призводить до істотного уповільнення темпів зростання номінальної заробітної плати і падіння реальної заробітної плати. Для оцінювання зміни рівня життя населення визначають ін­декс вартості життя (І_ВЖ), який розраховують за набором товарів та послуг для різних соціально-демографічних груп населення і за мінімальним набором:

(2)

де Ц₀, Ц₁ – ціна покупки відповідно базисного і поточного пе­ріодів; g₀, g₁ – обсяг покупок базисного і поточного періодів.

Для характеристики рівня життя використовуються показники бідності: абсолютної (бідними є частина домогосподарств, які не можуть забезпечити себе необхідною сумою благ, що є необхідними для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя) і відносної (бідними є частина домогосподарств, які мають низькі доходи (відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40–60 % доходу, що склався в країні)). На поняття бідності як соціально-економічного явища впливає соціальна політика, що проводиться в країні.

Рівень бідності і чисельність бідних залежить від межі бідності, офіційно установленої державою, яка, у свою чергу, залежить від її фінансових можливостей, оскільки декларовані межі бідності ґрунтуються на певних розмірах соціальних програм. Нині факторами бідності в Україні є такі:

• місце розташування домогосподарств (у сільських районах рівень бідності вищий, проте необхідно враховувати, що сільська і міська бідність суттєво різняться);

• висока частка дітей; досягнення пенсійного віку;

• безробіття, в тому числі у прихованій формі (невиплати за­робітної плати, її затримки, вимушені відпустки з ініціативи наймачів без збереження утримання тощо);

• висока частка утриманців у отримувача доходів.

Соціально-економічна характеристика бідності певної частини суспільства визначається системою показників демографічних, економічних і соціальних. До демографічних показників відносять: середній розмір домогосподарства, його склад із характеристиками членів за статтю і віком, народжуваність, смертність, захворюваність членів домогосподарства. Економічні показники – це джерела доходів та їх використання, майно домогосподарства, зайнятість. Соціальні показники – це розшарування бідних, соціальні субсидії, дефіцит бюджету домогосподарства, обсяг і калорійність споживання продуктів харчування, житлові умови, споживання послуг галузей соціального комплексу.