3. Диференціація доходів населення

Диференціація доходів визначається рівнем розвитку про­дуктивних сил і суспільних відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальних факторів. Диференціацію до­ходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальної забезпеченості – 10 % найбільш і 10 % найменш забезпечених груп населення (децільний коефіцієнт). Одним із показників диференціації населення за рівнем доходів у соціально-економічній статистиці є індекс концентрації до­ходів, або коефіцієнт Джині, який відображає характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими його групами. Величина його може коливатися від 0 до 1. За рівномірного розподілу доходів коефіцієнт наближається до 0. Чим вище значення показ­ника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи в суспільстві. Основою коефіцієнта Джині, який розраховується за допомогою кривої Лоренца, є ідея, що крайніми позиціями в розподілі доходів або благ між групами осіб є егалітарне (всі, хто бере участь у розпо­ділі отримують рівні частки) і антиегалітарне (один учасник розподілу отримує всі блага). У першому випадку маємо повну рівність, у другому – абсолютну нерівність в розподілі.

Розрахунок коефіцієнта Джині здійснюється на основі даних про розподіл населення за рівнем середнього на члена домогосподарства доходу. Загальну кількість осіб, які отримують дохід, ділять на п’ять рівних квінтильних груп і визначається, якою часткою доходу володіє кожна група населення. Потім за одержаними накопиченими результатами будується крива Лоренца (графічне зображення рівня концентрації явища). Щоб зобразити криву Лоренца на осях координат з процентною шкалою від 0 до 100 відкладаються кумулятивні (накопичені) результати розподілів: на горизонтальній осі – квінтилі осіб, що отримують дохід, на вертикальній – квінтилі отриманих доходів. Крива Лоренца будуються сполученням крапок, що відповідають кумулятивним відсотковим часткам доходів, отриманих квінтильними групами населення. За рівномірного розподілу доходів кожна 20-% група населення мала б п’яту частину доходів суспільства. На графіку це зображається діагоналлю квадрата і є лінією рівномірного розподілу (рис. 1). Коефіцієнт Джині виявляє середню різницю в доходах між двома одержувачами. Наприклад, якщо коефіцієнт Джині дорівнює 0,2, то це значить, що середня різниця в доходах одержувачів, які належать до цієї сукупності, становить 40 % від середнього доходу сукупності.

Доходи	100
	90
	80
	70
	60
	50
	40
	30
	20
	10
		20	40		60	80	100
Населення, ранжируване в порядку зростання доходів
_______ лінія рівномірного розподілу				_ _ _ _ _ лінія фактичного розподілу

Рис. 1. Диференціація доходів населення

Величина доходів і різниця між ними обумовлені впливом таких факторів:

• соціально-політичних;

• соціально-демографічних (стать, вік, наявність таланту і здібностей);

• соціально-професійних (освіта, професія, спеціальність, кваліфікація, досвід);

• соціально-статусних (зайнята або незайнята особа суспільно корисною діяльністю, дитина, молодь, що вчиться, найманий працівник, власник майна, підприємець, фермер, пенсіонер, інвалід);

• соціально-економічних (вид занять або діяльності, вид ви­робництва, умови праці);

• соціально-географічних (природно-кліматичні особливості місця проживання, щільність і характер розселення, національні особливості).

Окрім того, на формування доходів, їх величину впливають нівелюючі і диференціюючі фактори. Нівелюючі – складання заробітків сім’ї, пенсії пенсіонерів, які живуть в сім’ї і вносять свою пенсію до бюджету сім’ї, допомоги, що одержують члени сім’ї. Диференціюючі – наявність непрацездатних членів сім’ї, їх кількість у сім’ї; співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім’ї.

В усіх економічних системах здійснюється регулювання дохо­дів, що являє собою складову соціальної (економічної) політики суспільства. Політика доходів впливає на заінтересованість най­маних працівників і підприємців у поліпшенні результатів праці з метою розвитку економіки в цілому оскільки (сприяє підвищенню доходів населення, рівня його життя). Державне регулювання доходів –система заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, що спрямовані на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили і її розвитку, послабленню соціальної напруженості. Воно полягає в перерозподілі їх через державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для нормального відтворення їх робочої сили, усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами (земля, капітал, праця, підприємницька здатність) регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо. Ступінь впливу держави на процес перерозподілу доходів визначається обсягом соціальних витрат із державного і місцевого бюджетів. Розміри соціальних виплат залежать від фінансових можливостей держави, а перевищення величини соціальних виплат над податковими надходженнями веде до бюджетного дефіциту та інфляції.

Політика доходів ґрунтується на принципах (соціальна справедливість; соціальне партнерство і солідарність усіх верств населення; індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище; право на працю і достойна винагорода; право на професіональні об’єднання; економічна доцільність тощо) та має нормативно-правову фіксацію в Конституції та в інших законодавчих актах.

Державне регулювання доходів і споживання ґрунтується на певних методах. Можна виділити такі методи, які взаємозалежні і доповнюють один одного:

• законодавчі методи (розроблення законодавчої і нормативної бази регулювання доходів (нормативи використовуються для розрахунків нормативних споживчих бюджетів, ставки податків (для утримання прибуткового податку), податків з юридичних осіб (включаючи і соціальні податки). Регулювання доходів населення здійснюється з урахуванням норм Конституції України, КЗпПУ, законів про зайнятість населення, колективних договорів і угод, положень про загальнодержавне соціальне страхування, пенсійне забезпечення);

• економічні методи (визначають мінімальну оплату, податкову політику, регулювання цін, зайнятості, оплати праці працівників);

• адміністративні методи (охоплюють такі заходи: прямий державний контроль над монопольними ринками; розроблення стандартів, контроль за їх додержанням, визначення і підтримання мінімально допустимих параметрів життя населення (установлення мінімуму заробітної плати, пенсій, допомоги на випадок безробіття); захист інтересів нації – ліцензування експорту або Державний контроль над імпортом);

• погоджувальні методи або соціальне партнерство (досить поширені і вважаються найбільш економними і “безкровними”, оскільки соціальне партнерство являє собою узгодження дій уряду, підприємців щодо динаміки оплати праці і соціальних трансфертів).

Об’єктивною характеристикою рівня грошових доходів є відповідність їх прожитковому мінімуму. Прожитковий мінімум являє собою показник обсягу і структури споживання основних матеріальних благ та послуг на мінімально допустимому рівні, що забезпечує підтримування актив­ного фізичного стану різних соціально-демографічних груп населення. Проте цей показник призначається для певного періоду подолання кризового стану економіки. Згідно з міжнародним правом мінімальні розміри оплати пра­ці, а також пенсії за віком, стипендії, соціальні допомоги та інші компенсаційні виплати мають орієнтуватися на величину прожиткового мінімуму. На розмір прожиткового мінімуму впливають потреби насе­лення, які залежать від природно-кліматичних умов і національних традицій, статевого складу і щільності населення, розміру і структури сімей, характеру поселення, економічного розвитку території, співвідношення різних галузевих і професійних груп працівників, рівня регіональних цін тощо.

Для установлення вартісного показника прожиткового мінімуму вводиться поняття бюджету прожиткового мінімуму. Бюджет прожиткового мінімуму являє собою вартісну оцінку натурального набору прожиткового мінімуму, а також включає всі витрати на податки та інші обов’язкові платежі.

Застосовуються два основні підходи до побудови бюджету прожиткового мінімуму:

• нормативний (концепція споживання на науково обґрунтованому мінімально необхідному рівні);

• статистичний (ґрунтується на аналізі закономірностей споживання, що ре­ально склалися, відображенні його поточних особливостей).

Бюджет прожиткового мінімуму розраховується так:

• визначається споживання продуктів споживання в середньому на одного члена сім’ї з урахуванням статевої структури населення;

• розраховується загальний обсяг мінімально необхідних витрат на придбання продуктів харчування на одного члена сім’ї;

• визначається вартісна оцінка бюджету прожиткового мінімуму в регіоні.

Прожитковий мінімум і величина його вартості для громадян працездатного віку є інструментами соціальної політики (використовуватися як орієнтири під час регулювання доходів і витрат різних груп населення; обґрунтовує розміри оплати праці, регулює міжгалузеве підвищення заробітної плати та співвідношення в оплаті праці за галузями; оцінює матеріальні і фінансові ресурсів, що необхідні для реалізації поточних і перспективних соціальних програм на різних рівнях).

Профспілками України розроблені методичні підходи до розрахунку прожиткового мінімуму. Згідно з ними визначаються мінімальний асортимент і вартісна величина “споживчого кошика” на продукти харчування, а також витрати на житлово-комунальні послуги, непродовольчі товари, транспортні послуги тощо. Мінімальні норми (на їхній основі розраховані “споживчі кошики”), структура прожиткового мінімуму періодично уточнюються та переглядаються, а їх вартісна оцінка формується за відповідними цінами і тарифами (використовуються середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі). “Споживчий кошик” визначається не рідше одного разу на п’ять років.

Набір продуктів харчування прожиткового мінімуму включає продовольчі товари, об’єднані в такі укрупнені групи: хлібопродукти; картопля; овочі; фрукти і ягоди; м’ясопродукти; молокопродукти; рибопродукти; яйця; цукор, кондитерські вироби; рослинне масло, маргарин. Цей набір розрахований на основі мінімальних розмірів споживання продуктів харчування для різних категорій населення, розроблених науково-дослідним інститутом харчування МОЗ України. Розрахунки набору продуктів харчування ґрунтуються на нормах фізіологічних потреб у харчових продуктах для дорослого населення України і рекомендацій про потреби людини в енергії і білках; відомостей про хімічний склад основних продуктів харчування і витрат речовин у процесі продукції.

Витрати на оплату житлово-комунальних послуг визначаються на основі норм загальної площі житла і нормативів споживання ос­новних видів комунальних послуг (вода, тепло, газ, каналізація, електроенергія, телефон тощо) на одну людину.

Визначення частки витрат прожиткового мінімуму, які використовуються на придбання непродовольчих товарів, послуг (без урахування житлово-комунальних), виплату податків та інших обов’язкових платежів ґрунтується на використанні фактич­ного співвідношення між цими витратами й витратами на харчування, яке склалося в базовому періоді (за матеріалами бюджет них обстежень).

Більш правомірною та науково обґрунтованою категорією є мінімальний споживчий бюджет (МСБ), що забезпечує нормаль­не відтворення робочої сили працездатних й нормальну життєдіяльність непрацездатних громадян, і – це законодавчо встановлена в державі середньодушова місячна вартість набору продуктів харчування, непродовольчих товарів, оплати необхідних послуг, ліків, предметів побуту, в тому числі й довготривалого користування, задоволення в установлених межах культурних потреб, розрахованих на підставі науково обґрунтованих норм і нормативів з урахуванням національних особливостей (в Україні такий розрахунок вперше проведено в 1991 р. для 13 статево-вікових груп). Цей показник відображає нижню межу ціни робочої сили, що дає змогу підтримувати здоров’я і працездатність людини на нормальному рівні, котрий відповідає вимогам фізіології.

Розрахунки прожиткового мінімуму доцільно здійснювати не тільки в середньому на душу населення або сім’ю, а й окремо для працездатних громадян, дітей до 6-ти років, підлітків 7–15-ти років, пенсіонерів. Це дає змогу диференційовано оцінювати вартість відтворення, а відтак визначати мінімально необхідні рівні доходів для різних за складом типів сімей: подружньої пари з дітьми і без дітей, одиноких працівників, неповних сімей, пенсіонерів (так, для проживаючих у сім’ї середньодушові споживчі втрати нижчі, ніж у одинокої людини за рахунок зменшення плати за житло, купівлі непродовольчих товарів і товарів тривалого вико­ристання; у сім’ї, яка складається з чотирьох дорослих членів, вони знижуються приблизно на 10 %; прожитковий мінімум для одинокого пенсіонера приблизно вищий на 10–15 %, ніж у того, який живе в сім’ї).

На життєвий рівень населення негативно впливає інфляція, оскільки в умовах інфляційних процесів розбалансованості ринку товарів і послуг, порушення господарських пропорцій в економіці важлива роль належить державі щодо регулювання доходів населення, тобто індексація всіх видів доходів з метою компенсації збитків населення від зростання споживчих цін (в 1997 р. ухвалено закон, який передбачає індексацію доходів населення за інфляції більше 5 %).

Завдання подальшого підвищення народного добробуту, розроблення концепції рівня (якості) життя пов’язані з необхідністю визначення раціонального споживчого бюджету, з допомогою якого визначаються структура і розмір доходів, необхідних для задоволення потреб відповідно до науково розрахованих раціональних норм. Визначення раціональних норм і раціонального бюджету ґрунтується на принципі повного задоволення розумних потреб людини без прив’язки його до певних строків. При цьому необхідно враховувати реальні обсяги виробництва і послуг, що можуть бути досягнуті в перспективі.