3. Соціалізація економіки

Соціалізація у загальному розумінні цього поняття є процесом поглиблення суспільного характеру життєдіяльності людини посилення щільності зв’язку між людиною та суспільством.

Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв в усуспільненні процесів виробництва, розподілу обміну та споживання.

У цьому розумінні суспільна праця, як суттєва складова соціалізованої економіки, це діяльність, яка:

1) задана цілями розвитку суспільства і визнана суспільством безпосередньо;

2) базується на суспільних ресурсах;

3) усуспільнена в процесі поглиблення суспільного поділу праці, її типів та форм;

4) задовольняє своїми результатами суспільні потреби.

У цьому розумінні суспільна праця може бути структурованою за аналогією з індивідуальною працею по лінії цілі — ресурси — витрати —результати. При цьому слід зазначити, що ані суспільна власність, ані суспільний поділ праці, самі по собі ще не наділяють працю якістю безпосередньої суспільності. Праця набуває суспільного характеру не тільки тому, що застосовує суспільні ресурси, а й тому, що має ознаки соціальності як за метою, так і за результатами, що далеко не автоматично задається суспільною власністю й усуспільненням праці.

Соціалізація економіки проявляється у таких напрямах: 1) розвиток інтелектуальних можливостей та інтелектуального капіталу працівників відповідно до нових потреб та вимог суспільного виробництва; 2) якісна трансформація системи інститутів, які забезпечують взаємозв’язок основних суб’єктів господарювання в усіх сферах економічного життя і, відповідно, зміна місця та ролі працівника у системі прийняття рішень через інститути соціального партнерства, соціальної відповідальності, соціальної конкуренції; 3) соціальна орієнтація економічних основ та матеріальних стандартів існування працівника, що виражається у збільшенні частки сукупного працівника у національному доході, отже, змінах у розподілі, організації оплати праці, обсязі фонду споживання; 4) соціальна орієнтація ринкового законодавства; 5) поява та розвиток середнього класу, його структури, якості, ваги в економічному та політичному середовищі, у системі відносин власності.

Чільне місце у системі таких завдань належить проблемі створення адекватної потребам сучасного розвитку системи мотивів і стимулів до праці, реальних життєдайних підвалин для реалізації принципу соціальної справедливості, забезпечення потреби та можливості розгортання системи соціальних інститутів співпраці основних суб’єктів економіки, економічної свободи.

На сучасному етапі розвитку головним цілісним арбітражним механізмом, здатним забезпечувати рівновагу та розвиток системи відносин індивід — суспільство, може, виступати лише соціальна держава де створюються умови для реалізації взаємозв’язків і взаємозалежностей ринкових економічних і соціальних законів в інтересах кожного члена суспільства.

Одним із визначальних внутрішніх факторів формування сучасної соціальної системи, соціальних зв’язків між суб’єктами економічної діяльності, агентами суспільних відносин на усіх рівнях: індивід — група — суспільство, є потреба у соціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захисті.

Соціальна справедливість — це визначальний синтетичний принцип та інститут функціонування будь-якої соціальної системи, хоча поле його прояву неоднакове для різних верств того чи іншого суспільства. Воно залежить від рівня сформованості такого суспільства, його соціальної організації, пов’язаної з рівнем розвитку економічної та господарської систем. Наприклад, у стародавній Греції поле дії принципу соціальної справедливості стосувалося лише вільних громадян. У середні віки принципи соціальної справедливості були різними для феодалів та кріпаків. У процесі формування капіталістичного суспільства — для класу власників та найманих працівників і селян.

Двадцяте ж століття, особливо остання його третина, своїм рівнем розвитку викликала потребу формування одного критерію щодо визначення принципу справедливості для всіх членів суспільства. Це зумовлюється тим, що у сучасних умовах ідеали демократичного та правового устрою суспільства, гуманізація економічних відносин, потреби забезпечення вільного, незалежного та забезпеченого існування людини набувають пріоритетного значення, стають головними критеріями прогресу, оскільки вперше в історії отримують достатню і стабільну матеріальну основу у вигляді якісно нового рівня розвитку всіх складових елементів продуктивних сил, масового усвідомлення незамінності та важливості для досягнення економічних цілей розвитку будь-якого фактора виробництва, але, насамперед, людини з її здібностями до творчої праці.

Тенденції розвитку форм власності у країнах Заходу свідчать про переорієнтацію їх на досягнення більш високого рівня рівноваги, на­віть певної гармонії, у соціальній сфері та у метасистемі в цілому, оскільки розвиток самої власності все більше залежить від факторів соціальних, від фактора самої людини. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) та Всезагальна Декларація прав людини (ст. 25), Європейська соціальна хартія 1996 р. (переглянута) визначають мету діяльності держави: забезпечення кожній особі, членам її сім’ї життєвого рівня, що включає достатнє харчування, одяг та житло, а також безперервне поліпшення умов життя.

Поглиблення процесу соціалізації економіки па макрорівні переплітається з соціалізацією господарства на мікрорівні, що знаходить свій прояв у зустрічних потоках та взаємовпливах: 1) наймані працівники намагаються та повинні засвоїти принципи, цінності, правила та інші елементи культури відносин, що склалися у фірмі; 2) водночас керівництво фірми, підприємства добровільно, або вимушено, пpoводить політику соціалізації бізнесу, забезпечуючи найбільш ефективну, звичайно, насамперед, з позицій реалізації цілей фірми! систему гармонізації інтересів усіх зацікавлених сторін, як у внутрішніх, так і у зовнішніх відносинах, інтегруючи найманих працівників у процеси прийняття рішень, розуміння відповідальності за свою діяльність та діяльність фірми, колективу.

Рівень розвитку соціалізації економіки, а отже, якість змін у системі економічних відносин, виробничих можливостей тієї чи іншої країни, фірми залежить від ступеня активності особистості у процесі прийняття та реалізації рішень, готовності сприймати ці зміни та забезпечувати їх позитивний характер своєю працею.

Будь-який працівник, найманий працівник, підприємець та ін. перетворюється сьогодні на одне ціле у своїй багатосутності: працівник, громадянин, власник домашнього господарства, виборець не розрізняються більше у часі (робочий — неробочий час), у просторі: робоче місце — оселя; у соціальному стані: самодостатній, поважаючий себе громадянин, спеціаліст, фахівець, бізнесмен, власник капіталу. Міжсистемні стратові оболонки розриваються гнучким динамізмом нового технологічного способу виробництва; економічні, соціальні, громадянські та інші ролі не граються більше у різних театрах (сферах суспільного життя), більшість висококваліфікованих працівників не погоджуються на ролі статистів, абстрактних представників електорату маленьких людей». Тому значення соціальних факторів економічного зростання невпинно зростає, особливо у процесі становлення постіндустріального, постекономічного суспільства.