Деякі психологічні школи вивчення особистості

Управлінська психологія, вирішуючи власні проблеми, осмислює різні підходи до розуміння людської особистості — психоаналіз, біхевіоризм, гуманістичну психологію, гештальтпсихологію, когнітивну психологію, які обґрунтовують психологічну спрямованість людини на розвиток своїх здібностей і самовираження. Однак управлінська психологія не лише осмислює зазначені підходи, а й базується на них.

Розглянемо основні напрями (школи) вивчення людської особистості, що передбачають різні підходи до її проблем.

Фрейдизм (психоаналіз) вплинув на дослідження у сфері психології особистості, її поведінки й міжособистісного спілкування. На основі багаторічних клінічних спостережень австрійський учений Зігмунд Фрейд (1856-1939) сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої особистість людини складається з трьох структур, чи рівнів: „Воно“, „Я“, „Над-Я“.

„Воно“ — несвідома частина психіки, де вирують біологічно вроджені інстинктивні потяги — агресивні й сексуальні. Як несвідоме та ірраціональне, „Воно“ підпорядковується принципу задоволення, тобто трактує задоволення й щастя як головні цілі н житті людини. Другий принцип поведінки - гомеостаз — тенденція до збереження ідеальної внутрішньої рівноваги. Рівень „Я“ (Его) свідомості перебуває в стані постійного конфлікту з „Воно“, Пригнічуючи сексуальний потяг.

Рівень свідомості формується під впливом суспільства. На „Я“ виливають три сили: „Воно“, „Над-Я“ і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини. «Я» намагається встановити гармонію між ними, підпорядковуючись не принципу задоволення, .і принципу „реальності“. „Над-Я“ є носієм реальних стандартів. Це та частина особистості, що викопує роль критика, цензора, совісті. Якщо „Я“ прийме рішення чи зробить дію на догоду своєму „Воно“, але на противагу „Над-Я“, то зазнає покарання у формі почуття провини, сорому, докорів совісті.

Отже, спираючись на наукові дані й аналіз власного досвіду лікаря-психіатра, Фрейд дійшов висновку, що на поведінку людини впливає не лише її раціональне мислення, а й ірраціональні прояви її психіки. Йдеться про різні види психологічних імпульсів і потягів, спрямованих на задоволення інстинктів людини, насамперед інстинкту самозбереження та статевого.

Велике значення для розуміння мотивів поведінки людини, її внутрішніх спонукань має вчення Фрейда про способи психічного захисту (витіснення, заперечення, раціоналізація, ідентифікація). Останні є своєрідним захистом людини від надмірних психічних хвилювань, які виникають під впливом різних обставин.

Біхевіоризм (від англ. — поведінка), чи психологія поведінки, з’явився в США на початку XX ст. Його засновник Джон Уотсон (1873-1958) сформулював кредо біхевіоризму: „Предметом психології є поведінка“. Біхевіоризм пропонує досліджувати психологічні явища об’єктивно. Замість аналізу суб’єктивних відчуттів, сприйняття, образів він пропонує вивчати поведінку інших людей, тобто реакцію людини на ті чи інші впливи зовнішнього середовища. Ці впливи Уотсон назвав стимулами. Звідси — схема аналізу „стимул-реакція“. Уотсон підкреслює, що психологія як наука про поведінку має справу з прогнозуванням та управлінням діями людини, а не з аналізом її свідомості. Отже, свідомість залишилася поза увагою психології, хоча її наявність у людини не заперечувалася.

З погляду біхевіоризму, особистість людини є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій (за зразком умовного рефлексу), властивих конкретній людині. Та чи інша поведінкова реакція (R) виникає на конкретний стимул, ситуацію (S). Формула „стимул-реакція“ (S-R) є провідною в біхевіоризмі. Закон ефекту Торндайка уточнює: зв’язок між S і R посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, одержання бажаного результату, матеріальна винагорода тощо.). Поведінка людини найчастіше залежить від позитивного підкріплення. Але іноді переважає бажання уникнути насамперед негативного підкріплення (покарання, болю тощо).

Людина в концепції біхевіоризму трактується насамперед як істота, здатна діяти, реагувати, навчатися, запрограмована на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Завдання психології в даному випадку — встановлення однозначних взаємозв’язків між стимулами й реакціями, передбачення й програмування необхідної поведінки людини, контроль та управління нею.

Визначними представниками необіхевіоризму є Е. Толмен, К. Халл, Д. Міллер, Ю. Галантер, К. Прибрам, Б. Скінпер.

На початку 60-х років минулого століття у США виникла гуманістична психологія, ідо охоплює теоретичні погляди й психотерапевтичну практику. Фрейдизм вивчає невротичну особистість, бажання, вчинки й слова якої розходяться між собою, а судження про самого себе і про інших людей часто діаметрально протилежні, тобто предметом вивчення є суперечлива, нецілісна, недосконала особистість. Гуманістична психологія протиставляє себе як психоаналізу, так і біхевіоризму, оцінюючи їх як негуманні підходи до людини.

Найвідомішими представниками цього напряму є Г. Олпорт, Г. А. Мюррей, Г. Мерфі, К. Роджерс, А. Маслоу, Р. Мей, В. Франкл.

Однією з основ гуманістичної психології став екзистенціалізм — орієнтація на проблеми й труднощі особистісного вибору та відповідальності у визначенні сенсу існування. Предметом дослідження в цьому випадку є унікальна й неповторна особистість. Гуманістична психологія вивчає здорові, гармонійні особистості, що досягли вершин особистісного розвитку, вершин „самоактуалізації“ (вища потреба — за ієрархією потреб А. Маслоу).

„Самоактуалізованій“ особистості притаманні такі особливості:

1) повне прийняття реальності та відчуття комфортності щодо неї (не ховатися від життя, а знати, розуміти його);

2) прийняття інших і себе („Я є Я, Ти є Ти. Я поважаю і приймаю Тебе таким, який Ти є“);

3) захопленість професією, улюбленою справою, орієнтація на завдання, на справу;

4) автономність, незалежність від соціального середовища, самостійність суджень;

5) здатність розуміти інших, увага та доброзичливість до людей;

6) постійне оновлення, свіжість оцінок, відкритість досвіду;

7) розрізнення мети і засобів, зла і добра („Не всякий засіб є придатним для досягнення мети“);

8) спонтанність, природність поведінки;

9) гумор;

10) саморозвиток, прояв здібностей, потенційних можливостей, самоактуалізована творчість у роботі, любові, житті;

11) готовність до вирішення нових проблем, усвідомлення проблем і труднощів, свого досвіду, справжнє розуміння своїх можливостей, підвищення конгруентності.

Коли в людини є висока мета й потреба в розвитку, життєві цілі істини, краси, добра, справедливості, то способи самоактуалізації можуть бути різними. Якщо біхевіористи обмежуються вивченням реакції організму на зовнішні подразники — стимули і, по суті, ігнорують власне психічні процеси, то представники гештальтпсихології (від німецького Gestalt— форма, організація, вид, образ), насамперед німецькі психологи Макс Вертгеймер (1880-1943), Вольфганг Келлер (1887-1967), К. Левін (1890-1947), головну увагу звертають на внутрішню психічну діяльність людини. У психології поняття „гештальт“ вживається в розумінні „організаційного цілого“, цілісної структури, властивості якої не зводяться до суми властивостей її частин.

Провідними ідеями гештальтпсихології є:

• ідея образу як цілісного утворення;

• ідея ізоморфізму, що вказує на структурну подібність психічних та об’єктивних матеріальних процесів;

• ідея асиміляції і контрасту, що використовується, коли потрібно схарактеризувати сприйняття людини людиною.

Гештальтпсихологія експериментально досліджувала формування психічних утворень у процесі сприйняття та мислення. К. Левін розробив динамічну теорію особистості, яка досліджувала потреби, афекти (емоції), волю людини.

Когнітивний (лат. соgnitio— знання, пізнання) підхід до особистості виступає проти біхевіористських уявлень про людину. Когнітивна психологія як наукова школа сформувалася у США в середині 60-х років. Видатними представниками цієї школи є У. Найссер, Дж. Келлі, Г. Саймон.

Когнітивний напрямок підкреслює вплив інтелектуальних, або розумових, процесів на поведінку людини. Відповідно до неповних ідей когнітивної психології будь-яка людина — це свого роду дослідник, що прагне зрозуміти, інтерпретувати, передбачити п контролювати світ своїх особистих переживань, робити висновки на основі свого минулого досвіду та прогнозувати майбутнє.

Люди відрізняються між собою тим, як вони інтерпретують події. Дві людини, навіть якщо вони ідентичні, тобто близнюки, і мають схожі погляди, оцінюють та інтерпретують події по-різному. Це пояснюється тим, що вони бачать події під різним кутом зору.

Людина намагається пояснити дійсність, щоб навчитися передбачати події, що впливають на її життя, тобто вона інтерпретує сьогодення, аби передбачити майбутнє за допомогою унікальної системи своїх особистісних моделей (конструктів). І поведінка людини залежить від того, як вона прогнозує майбутні події.

Особистість трактується як організована система більш-менш важливих конструкторів, які людина використовує, щоб інтерпретувати світ переживань і передбачати майбутні події.

Предметом дослідження когнітивної психології є пізнавальні психічні процеси: відчуття, сприйняття, уява, пам’ять, мова, мислення, інтелект.

В узагальненому вигляді основні напрями вивчення особистості людини можна подати таким чином:

Напрям психології	Предмет дослідження
Біхевіоризм	Поведінка
Фрейдизм	Несвідоме
Гештальтпсихологія	Цілісні структури психіки
Гуманістична психологія	Особистість, індивідуальність
Когнітивна психологія	Пізнавальні процеси