Рекомендована література

Введение в социологию международных отношений. М., 1992.

Бодуен К. Вступ до політології. М., 1981.

Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. Львів, 1995.

Мурадян А. Самая благородная наука. М., 1990.

Мурадян А. Буржуазные теории международной поли­тики. М., 1988.

Рябов С. Політологічна теорія держави. К., 1996.

Рябов С. Теорія міжнародної політики //Політологічні читання. 1995. № 1.

Див: Соціально-політичні науки. 1991. № 3.

Розділ IV

МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ

• Проблема національної і міжнародної безпеки: зміст та співвідношення • Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв'язання • Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучасних умовах

Інтенсивне наростання проблем у сфері глобальної політики підвело людство до критичної межі. Історичний процес вступив у фазу відносної непередбаченості. Це створює всеохоплюючі екстремальні обставини, що вима­гають від людей мислення і дій в особливо відповідально­му режимі. Ключовою тут можна назвати проблему між­народної безпеки, пов'язану як із загрозою війни, так і з загрозою екологічної катастрофи, нестачею продоволь­чих, сировинних, енергетичних та інших ресурсів.

Все це не дає підстав дивитися в майбутнє з надмір­ним оптимізмом. Проти цього виступає і весь історичний досвід людства, й сама діалектика розвитку міжнародних відносин. Суперечності між Сходом і Заходом змінюють­ся іншими: між Північчю і Півднем, між інтегрованою Європою і «тихоокеанським співтовариством», між тра­диційними цінностями і технократичним середовищем. Можливі й такі суперечності, про які ми сьогодні навіть не здогадуємось. У світі майбутнього залишаться й кон­флікти, й гострі зіткнення між країнами, й економічна нерівність, і тиск сильного на слабкого. Баланс інтересів, до якого так прагне дехто, бодай опосередковано, бодай із певними поправками, ще довго визначатиметься спів­відношенням сил.

І все ж, незважаючи на всі ці негативні обставини, немає підстав дивитися в майбутнє і з надмірним песи­мізмом. Адже сьогодні людство все більшою мірою усві­домлює характер загроз, що стоять перед ним, і володіє всім арсеналом засобів, необхідних для того, щоб відвес­ти їх, не допустити дальшого загострення міжнародних конфліктів, забезпечити міжнародний мир і безпеку.

І людство не тільки усвідомлює це, але й докладає вже сьогодні необхідних, нехай поки що й недостатніх, зусиль

для того, щоб не допустити дальшого наростання нега­тивних процесів. Про те, що ці зусилля не залишаються марними, переконливо свідчить розвиток тих тенденцій міжнародної політики, про які йшлося в попередньому розділі. Але для того, щоб ці тенденції розвивалися й на­далі, потрібно всіляко закріплювати досягнуті в міжна­родному житті позитивні результати, необхідне постійне посилення взаємодій між народами і країнами, наполег­ливі пошуки шляхів досягнення міжнародної безпеки, розв'язання міжнародних конфліктів.

Але що таке безпека суспільства, держави, людства в ці­лому? Як пов'язані між собою системи національної і міжна­родної безпеки? В чому суть міжнародних конфліктів, які й сьогодні роздирають світ людей? Немає необхідності доводи­ти, що відповіді на ці питання мають фундаментальний, за-садничий характер для розуміння й оцінки процесів, що від­буваються на земній кулі. Спробуємо тут розкрити суть цих категорій і дати відповіді на поставлені питання.

Проблема національної і міжнародної безпеки: зміст та співвідношення. Національні інтереси, що є провідними у міжнародній діяльності будь-якої держави, безумовно, повинні бути відповідним чином захищені створенням системи необхідних засобів і заходів. Та оскільки, як уже зазначалося вище, під національними інтересами розумі­ють реальні причини дій нації і держави, спрямованих на виживання, функціонування і розвиток, остільки пра­вильне визначення цих інтересів виступає як необхідна передумова забезпечення оптимальних умов існування держави, тобто національної безпеки.

Фонд міжнародної безпеки ЮНЕСКО трактує понят­тя національної безпеки як «стан суспільства, за якого су­купність державних та суспільних гарантій забезпечує йо­го стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, дже­рел його духовного і матеріального благополуччя від зов­нішньої та внутрішньої загрози»¹. Дещо інакше трак­тується дана категорія авторами енциклопедичного слов­ника з політології, які розглядають її як категорію полі­тичної науки, що характеризує стан соціальних інститу­тів, покликаних забезпечити своєю ефективною діяльніс­тю збереження оптимальних умов існування та розвитку особи і суспільства ².

¹ Див.: Томчук М. Розбудова армії і національна безпека // Політи­ ка і час. 1993. № 4. С 38.

² Див.: Политология. Энциклопедический словарь. С. 197.

90

91

Виходячи з наведених визначень, можна зробити вис­новок, що головними об'єктами національної безпеки є: громадянин — його права і свободи; суспільство — його духовні та матеріальні цінності; держава — її конститу­ційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність. Звідси випливає, що основними показниками національ­ної безпеки можна визнати:

• національну незалежність і суверенітет, територі­ альну цілісність держави;

• розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої ба­ зи правової держави, захищеність особи;

• економічні можливості держави;

• стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготов- ність;

• національне визначення та самобутність;

• розвиток національної самосвідомості й культури;

• наявність загальної стратегії національного розвит­ ку, «національної ідеї», загальновизнаної мети;

• національну згоду і єдність;

• внутрішньополітичну стабільність;

• готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

Відповідно до зазначених показників виділяються й основні напрями національної безпеки. Українські дос­лідники В. Ковальський, О. Маначинський та Є. Пронкін визначають чотири таких напрями:

• перший — внутрішньополітичний — що охоплює структуру, порядок побудови та захисту держави;

• другий — зовнішньополітичний — визначає зов­ нішньополітичну діяльність держави і базується на кон­ цепції зовнішньої політики держави;

• третій — воєнна доктрина, як сукупність офіційно прийнятих в країні поглядів на формування, застосуван­ ня, використання військової сили для збереження безпе­ ки та захисту життєво важливих інтересів держави, пере­ довсім тріади, що випливає з концепції національної без­ пеки: особа, суспільство, держава;

• четвертий — визначення основних загроз поточно­ го моменту, яким потрібно протистояти ³.

Деякі політологи — особливо це стосується прихиль­ників концепції «балансу сил» — схильні визначати на-ціональну безпеку через силу, тобто військову перевагу

³ Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Національні інтере­си: загрози та їх нейтралізація // Віче. 1994. № 7. С. 58.

над іншими державами. Вони, по суті, зводять національ­ну безпеку до воєнної безпеки. Специфіка останньої по­лягає в тому, що вона характеризує можливість забезпе­чення інтересів національної безпеки засобами збройно­го насильства. Зовнішній аспект воєнної безпеки відбиває здатність нації протидіяти або стримувати натиск війсь­кової сили ззовні. Це передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або за­гальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєннополітичних союзів.

Внутрішній аспект воєнної безпеки пов'язаний із дест­руктивним впливом гонки озброєнь, мілітаризацією гро­мадської думки й свідомості, посиленням політичної ро­лі армії всередині країни. Звісно, що такий підхід до воєнної безпеки може привести до протилежного резуль­тату — підриву національної безпеки, оскільки спричиняє загострення загальної кризи в державі. Й навпаки, як по­казує історичний досвід, відмова від мілітаризації еконо­міки, всіх сфер суспільного життя, деполітизація армії, пріоритет інтересів національної безпеки над інтересами воєшцини сприяють зміцненню воєнної безпеки. Зрозу­міло, що з цього зовсім не слід робити висновок про можливість повного ігнорування проблеми підвищення боєздатності збройних сил. їх роль у забезпеченні націо­нальної безпеки країни завжди була й залишатиметься надзвичайно великою, але не можна зводити проблему національної безпеки тільки до цього її напряму.

Отже, виходячи з надбань наукової думки і практики державотворення інших країн світу, зважаючи на інтег­ральний характер цього поняття, можна сприймати на­ціональну безпеку України як стан захищеності «життєво важливих інтересів, що є сукупним результатом об'єдна­них зусиль державних органів і структур усіх гілок влади, громадських об'єднань і громадян, раціонального вико­ристання всіх сил і засобів нашого суспільства. Досягти такого результату можна завдяки проведенню єдиної дер­жавної політики, що являє собою систему узгоджених, скоординованих і збалансованих заходів, адекватних ви­никаючим загрозам» ⁴.

Відповідно до цього сформульована й Концепція на­ціональної безпеки України, яка забезпечується цілеспря­мованою діяльністю не тільки державних органів влади, а й зусиллями окремих громадян та їхніх об'єднань. Причо-

⁴ Див.: Чорноусенко О. Берегти державу, дбати про народ //Політи­ка і час. 1995. № 8. С 14.

92

93

му основними принципами забезпечення національної безпеки проголошуються верховенство права, пріоритет політичних засобів розв'язання конфліктів, адекватність засобів захисту національних інтересів реальним і можли­вим загрозам, підтримка розумного балансу інтересів осо­би, суспільства і держави, їхня юаємовідповідальність, ра­ціональне розмежування повноважень державних органів.

Концепція містить і характеристику загроз, які стоять нині перед Україною. Це передовсім:

— у державно-політичній сфері: втручання у внутріш­ні справи України інших держав; висування територіаль­них претензш до країни та інттті посягання на її державний суверенітет; воєнно-політична нестабільність і конфлікти в сусідніх країнах; посягання на конституційний устрій України; наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах, що виявилося і в діяльності певних політичних сил в Україні; загострення міжетнічних та міжконфесій­них відносин; порушення принципу розподілу влади; від­сутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби з корупцією та організованою злочинністю; наявність незаконних збройних формувань.

Не менше загроз для української національної безпе­ки криється і в економічній сфері. Це, зокрема, неефек­тивність системи державного регулювання економічних відносин, економічна ізоляція України від світової еконо­мічної системи, відплив за межі країни інтелектуальних і матеріальних ресурсів.

Небезпеку для життєдіяльності країни становлять та­кож падіння життєвого рівня народу, соціальна незахи­щеність широких верств населення, зростання кількості безробітних, а також прояви моральної і духовної дегра­дації суспільства. У сфері охорони навколишнього сере­довища становлять небезпеку для України значні антро­погенні порушення і техногенна перевантаженість її тери­торії, а також екологічні наслідки чорнобильської катаст­рофи. В інформаційній сфері небезпечні для України ін­формаційна експансія інших держав і відплив інформації, що становить державну таємницю ⁵.

Безперечно, захист власної національної безпеки є внутрішньою справою будь-якої держави. Але наш час ха­рактеризується дією різних, часто суперечливих тенден­цій, відбувається формування нової конфігурації міжна­родних відносин. За таких умов політологи все гостріше

⁵ Див.: Кто и что угрожает Украине сегодня // Киевские ведомос­ти. 1995., 25 мая.

ставлять питання про необхідність трансформації нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співро­бітництві. В цій тенденції виявляється взаємовплив, що об'єктивно посилився, і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння зацікавленості кожного суб'єкта в забезпеченні національ­ної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної. Як за­уважує російський політолог В. Рубанов, найпріоритетні-ший, життєво важливий інтерес будь-якої держави поля­гає сьогодні у зміцненні системи міжнародної безпеки ⁶.

Міжнародна безпека може розглядатися як такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необ­хідні для існування і функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної не­залежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску і агресії, рівноправних відносин з іншими країнами. Разом з тим міжнародна безпека — це політика, що сприяє ство­ренню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Міжнародна безпека, наголошує американський політолог Дж. Куглер, означає, що всі нації зацікавлені у відверненні будь-якої агресії з ме­тою підтримки і збереження загального і тривалого миру ⁷.

Російський вчений М. Косолапов виділяє три підходи до проблеми міжнародної безпеки. Прихильники першо­го підходу робили ставку на соціальний егоїзм і припус­тимість будь-якого свавілля у прагненні до його реаліза­ції. Суть цього підходу полягала в нав'язуванні своєї волі іншим, для чого потребувалася силова перевага. «Букет звірств», викликаний цією концепцією, породив інший підхід: заклик до пошуку безпеки через відмову від на­сильства взагалі і через роззброєння, повне або часткове, як доказ щирості і засіб забезпечення такої відмови. Крайнощі не принесли успіху. Виник третій підхід, який теж грунтувався на силі, на здатності дати ефективну від­січ потенційному агресорові. Але при цьому передбачали­ся, бодай на словах, певні обмеження на можливі прояви власного егоїзму, а також визнавалася небажаність, навіть неприпустимість силового натиску, диктату по відношен­ню до тих країн, які на даний момент не є реальним чи потенційним агресором.

6 Див.: Рубанов В. Безопасность — лозунги, теория и политическая практика // Свободная мысль. 1991. № 17. С. 32.

" Див.: Political science: the State of the Discipline II. Washington, 1993. P. 488.

94

95

Сьогодні, стверджує М. Косолапов, на порядку денно­му формування нового, четвертого, підходу до забезпе­чення безпеки. Виходячи з права кожного на самозахист і категоричного заперечення допустимості свавілля й аг­ресії, спираючись на ідеї оборонної достатності, підтрим­ки розумних самообмежень, цей підхід наголошує на не­обхідності побудови вже в досить близькій перспективі єдиної загальнолюдської системи міжнародного правопо­рядку. Системи, яка б грунтувалася на засадах колективіз­му, добровільності й демократизму, але в подальшому пе­редбачала б жорстко визначені певні зобов'язання її чле­нів. Яка від окремих договорів і угод цілеспрямовано роз­вивалася б у систему правопорядку. І передбачала б наяв­ність певних сил і засобів для підтримання, а за необхід­ності й відновлення цього порядку ^&.

Всі основні компоненти такого підходу вже існують у теорії і практиці міжнародних відносин. Ідеться про те, щоб почати вибудовувати їх у цілісну систему, що гаран­тувала б виконання прийнятих зобов'язань усіма її учасни­ками. Слід додати, що розуміння необхідності застосуван­ня примусу до суб'єктів міжнародних відносин з метою спонукати їх дотримуватися норм і правил цивілізованого співжиття у світі втілилося у Статуті Організації Об'єдна­них Націй, ухваленому ще в 1945 p., але сьогодні, коли де­далі більше посилюється взаємозалежність світу, ця ідея набула особливої актуальності. Суть адаптації ООН до но­вих міжнародних умов полягає у тому, що для підтриман­ня світового правопорядку і міжнародної безпеки можуть виявитися потрібними різні форми превентивних впливів на правопорушників, у тому числі й силовий примус 9.

Сучасна світова практика виробила три головні засо­би дотримання міжнародної безпеки:

• стримування потенційної агресії чи інших небажа­ них дій за допомогою різних засобів тиску і створення певних уявлень про те, як ті чи інші додаткові засоби мо­ жуть бути використані у разі необхідності для відсічі аг­ ресорові чи правопорушникам;

• покарання агресора чи іншого порушника міжна­ родної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу, чи якогось сполучання цих

⁸ Див.: Косолапов Н. Сила, насилие, безопасность: современная диа­лектика взаимосвязи //Международная экономика и международные отношения. 1992. № II С. 45, 56, 57.

' Його ж. Международная безопасность и глобальный полити­ческий процесс. Там само № 12. С. 9.

96

заходів. Якщо якась держава, зауважує Дж. Куглер, пору­шує кордони іншої і таким чином перетворюється на аг­ресора, мають застосовуватися колективні акції для пока­рання агресора ¹⁰;

— політичний процес, мета якого полягає не тільки в тому, щоб «відвернути, завершити чи доповнити силові рішення, оформити їх факт та результати», але й у тому, щоб тим самим «легітимувати — у правовому, політично­му, психологічному відношеннях — як конкретний підсу­мок даного міжнародного явища, процесу, так і більш за­гальні цілі і принципи, що стоять за цими підсумками, а також певні шляхи досягнення цих цілей на противагу ін­шим, чомусь небажаним чи неприйнятним шляхам, засо­бам, формам»¹¹.

Таким чином, прагнення до міжнародної безпеки, ін­тереси подальшого розвитку цивілізації зовсім не означа­ють повної відмови від застосування насильства в міжна­родних справах. Вони передбачають необхідність розроб­ки й застосування цивілізованіших його форм, розширен­ня арсеналу його засобів і методів, підвищення їхньої ефективності. Вони потребують відмови від примітивних і жорстоких форм насильства й заміни їх раціональніши­ми, гуманнішими, тобто моральнішими. Отже, необхід­ність досягнення міжнародної безпеки досить гостро ста­вить на порядок денний питання про моральність міжна­родної політики.

Слід зауважити, що питання це давно вже є об'єктом гострих дискусій серед науковців. Багато уваги приділяв цій проблемі Г. Моргентау, який вважав, що «дії держав завжди підпадають під вплив універсальних моральних принципів» і що «людський розум інстинктивно відчуває потяг до іден­тифікації окремих державних інтересів, як і інтересів окре­мих індивідів, до загальних моральних цілей» ¹². Водночас він наголошував, що «недбале припущення, що носієм і виразником морального блага є якась одна нація, а тією, що сповідує зло — інша, неспроможне не тільки мораль­но, але й інтелектуально. Практично таке припущення призводить до викривлення оцінок, породжує безумства нестямних хрестових походів» ¹³. Проте досить часто в міжнародній політиці суверенні держави, особливо вели-

¹⁰ Див.: Political science: the State of the Discipline II. P. 488.

¹¹ Див.: Косолапов И. Международная безопасность и глобальный политический процесс. С. 13 — 14.

¹² Morgenthau H. Politics in the Twentieth Century. Chicago, 1962. Vol. 1. P. 79 - 100.

97

¹³ Ibid.

7 — 7-2771

кі, діють саме таким чином, присвоюючи собі роль вираз­ника загального блага.

Зрозуміло, що така позиція аж ніяк не сприяє змен­шенню міжнародної напруженості, успішному вирішен­ню завдань, пов'язаних із досягненням міжнародної без­пеки. «Світ, — зауважують з цього приводу Ч. Лерч і А. Саїд, — розділений на велику кількість суверенних дер­жав, кожна з яких поводиться на міжнародній арені ви­ходячи з власних націоналістичних моральних цінностей, ще довго буде неспроможний виробити угоди», котрі бу­ли б адекватними тим проблемам, що стоять нині перед людством ¹⁴. І тому вони закликають до пошуку, «міжна­родного морального консенсусу», що є «передумовою всесвітньої стабільності і порядку». Якби, зазначають во­ни, «вдалося якимось чином забезпечити і встановити за­гальну моральну основу міжнародної політики, котра протистояла б моралі сучасного націоналізму, що визна­чає її суть, політична система і людство стали б набагато кращими» ¹⁵.

Звідси випливає ідея пріоритету загальнолюдських цінностей у світовій політиці, яка набула останнім часом неабиякої популярності. Загалом ця ідея сприймається як вельми конструктивна, оскільки втілює в собі зростання ролі загальноцивілізаційних чинників розвитку людства, появу єдиного загальнолюдського інтересу, пов'язаного із загальним прагненням відвернути загрозу самознищення. Сьогодні зростає розуміння того, що без вирішення цього ключового завдання соціальний прогрес узагалі може припинитися — адже якщо не буде цивілізації, то не бу­де й ніякого прогресу. Завдання виживання — це загаль­не завдання, що стоїть сьогодні перед усім людством і по­требує об'єднання зусиль усіх країн і народів. Слід пам'я­тати також, що цінності — це категорія, насамперед, мо­ральна, вона відбиває загальнолюдську суть основних мо­ральних принципів і норм. Зрештою, слід пам'ятати й про те, що за своєю суттю загальнолюдський характер має вся матеріальна і духовна культура, створена людством протя­гом свого развитку, величезний історичний досвід бага­тьох поколінь землян, гігантська сума наукових знань, та й сама людська природа в її соціальному і біологічному аспектах. Отже, загальнолюдські цілі й завдання, інтере­си й цінності, вільні від вузьконаціональних, місницьких поглядів, аж ніяк не суперечать розумним прагненням

¹⁴ Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. P. 166.

¹⁵ Ibid.

98

усіх і кожного, а інтегровано відбивають їх у цілісній су­купності. Завдання полягає лише в тому, щоб будь-яка держава у своїх діях на міжнародній арені, виходячи із власних національних інтересів, проводила політику, яка не суперечила б загальнолюдським цілям і прагненням, поєднувала національні інтереси із загальнолюдськими і сприяла реалізації останніх. За сучасних умов це єдино можливий варіант міжнародної поведінки будь-якої суве­ренної держави, яка прагне займати гідне місце у міжна­родному співтоваристві.

Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв'язання. Можли­вості забезпечення національної і міжнародної безпеки без­посередньо пов'язані із пошуками виходу з тих конфліктних ситуацій, що є постійними супутниками міжнародних від­носин. У політології не випадково виділяється як наукова і навчальна дисципліна конфліктологія, яка досліджує всю сукупність проблем, пов'язаних із різного роду конфлікта­ми, у тому числі й міжнародними. Причому за своєю типо­логією конфлікти відрізняються в залежності від:

а) суб'єктності, коли конфліктують держави (міждер­ жавні конфлікти), нації (міжнаціональні, етнічні кон­ флікти), класи (міжкласові конфлікти), конфесії (міжкон­ фесійні, релігійні конфлікти), раси (міжрасові конфлік­ ти), тощо;

б) сфер відносин між сторонами, що конфліктують (політичні, воєнні, економічні, торгові, фінансові, митні конфлікти й т. ін.);

в) масштабності (міжнародні, регіональні, локальні конфлікти).

Усі вказані типи конфліктів так чи інакше, більшою чи меншою мірою проявляють себе і в сфері міжнародних відносин.

Загалом, конфлікт завжди був і залишається постій­ним супутником развитку міжнародної політики. І це зрозуміло, адже в окремих країн і народів завжди існують свої унікальні, неповторні інтереси, що можуть і не збіга­тися з інтересами інших країн і народів. До того ж люд­ству завжди був притаманний певний елемент змагаль­ності і суперництва, що не могло не відбитися і на сто­сунках між державами. «Суперництво є нормальним яви­щем у відносинах між державами, — зауважують із цього приводу Ч. Лерч і А. Сащ, — і тому міжнародний конф­лікт перетворився на незмінну рису світової політики» ¹⁶.

¹⁶ Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. P. 144.

99

Коли ж держава наполягає на загальному й універсально­му визнанні своєї «політичної незалежності і свободи ви­бору та дій, вона опиняється перед дилемою. Вона повин­на гарантувати всім іншим державам таку саму свободу і незалежність і водоночас не може повністю довіряти будь-кому, крім самої себе, уважно спостерігаючи за дія­ми інших держав», виходячи з того, що «абсолютна без­пека можлива тільки за умови, коли вона контролює біль­шу силу, ніж решта країн світу. Коли ж якась держава до­бивається бодай невеликого прогресу в досягненні цієї мети, всі інші країни почуваються в меншій безпеці і спо­нукаються до пошуків відповідних заходів для відновлен­ня балансу» ¹⁷.

Таким чином, за Ч. Лерчем і А. Саїдом, однією із най­головніших причин міжнародних конфліктів є «нерівно­мірний розподіл влади й особливі якості суверенітету», пов'язані з відсутністю прагнення в окремих країн до вті­лення ідеалів суспільного добробуту будь-де за межами власних кордонів ¹⁸. Звісно, можна критично ставитися до подібних висновків, але й недооцінювати їх в аналізі причин міжнародних конфліктів також не варто.

Отже, вияв «неповторних», здебільшого протилежних, інтересів окремих країн у галузі міжнародної політики має своїм наслідком зародження політичних конфліктів у міжнародних стосунках. Така об'єктивна реальність. Тому мова повинна вестися не про те, щоб придушити конф­лікт, а про те, щоб надати йому легітимних, інституалізо-ваних форм, не допустити його загострення, знайти такі шляхи його розв'язання, які могли б забезпечити задово­лення інтересів усіх конфліктуючих сторін.

Зрозуміло, що досягти такого результату важко, й то­му не випадково, що значна частина конфліктного потен­ціалу виявляється в різноманітних локальних зіткненнях або переходить у зовнішню сферу, втягуючи в конфлікт нових учасників. І це дуже небезпечно, оскільки завжди є загроза переростання якогось локального чи регіонально­го конфлікту в глобальний.

Слід зауважити ще й таке. Разом із утвердженням по­літичного плюралізму, демократизації, включаючи демок­ратизацію механізму прийняття політичних рішень, зрос­тає також можливість урахування інтересів суспільства, зокрема, на світовій арені. І це, безумовно, можна вважа­ти позитивним моментом. Але є в цьому і певний нега-

¹⁷ Lerche Ch. Said A. Concepts of International Politics. P. 144.

¹⁸ Ibid.

ТИВНИЙ аспект, пов'язаний з тим, що виразниками інтере­сів суспільства можуть виступати представники різних, навіть протилежних соціальних і політичних угруповань із різними інтересами. Причому кожне з них претендує на визнання у світовій політиці своїх інтересів як загальних. Крім того на міжнародній діяльності відбивається праг­нення до поширення електорату, отримання підтримки впливових (через їх численність, фінансову міць, конт­роль над ключовими сферами економіки чи внутрішньо­політичного життя тощо) соціальних груп шляхом прове­дення різних акцій на міжнародній арені в їхніх інтересах. Демократизація суспільних відносин поширює політичне представництво і змагальність регіональних професійних, релігійних, національних та інших інтересів, що, з одно­го боку, сприяє їхній організації, а з іншого, збільшує конфліктний потенціал, що підриває стабільність суспіль­ства. Боротьба точиться не тільки за право репрезентува­ти специфічні інтереси окремих соціальних груп на світо­вій арені, зауважує з цього приводу російський політолог Д. Фельдман, а й за можливо повнішу їх реалізацію, не­рідко на шкоду суспільству в цілому ¹⁹.

Додамо до цього, що за останні роки збільшилася кількість суб'єктів на світовій арені, які взаємодіють між собою, ускладнився характер цієї взаємодії, розпалися давні і з'явилися «нові» державні утворення, в тому числі й такі, що не мали чітко визначених кордонів, знизився поріг використання збройних сил як засобу вирішення національно-територіальних проблем. У конфлікти, які виникали, дедалі частіше втягувалася «третя» сторона, що зумовлювалося прагненням останньої скористатися ос­лабленням учасників конфлікту чи відвернути загрозу міжнародній безпеці. Все це, ясна річ, не додавало ста­більності міжнародній політиці й гостро ставило питання про нейтралізацію негативного впливу вказаних реалій на міжнародну безпеку, про те, щоб не допустити перетво­рення ненасильницьких конфліктів, в яких застосовува­лися дипломатичні методи або ж силові процедури, які не передбачали воєнних засобів забезпечення національних цілей, в насильницький метод, для реалізації якого засто­совуються збройні сили.

Тут варто зупинитися на характеристиці одного із найбільш гострих проявів міжнародного конфлікту —

'9 Див.: Фельдман Д. Отечественная политология перед фундамен­тальными проблемами исследования международного конфликта //Вестник Московского университета. Серия 18. 1995. № 1. С. 63.

100

101

воєнно-політичного конфлікту. Його особливість по­лягає в тому, що він складається з двох частин: полі­тичної і воєнної. З одного боку воєнно-політичний конфлікт являє собою політичну суперечність, бороть­бу між різними соціальними силами за політичну вла­ду. Це дає можливість визначити причини конфлікту і шляхи досягнення угоди між сторонами, що конфлік­тують. З іншого — це збройна боротьба, використання військової сили, яка виступає як засіб розвитку і роз­в'язання конфлікту. Специфічна сутність воєнно-полі­тичного конфлікту виявляється через з'ясування харак­теру, етапу (фази), засобу і механізму взаємодії його елементів.

1. Воєнно-політичний конфлікт являє собою вид со­ ціальної взаємодії, основу якої становить антагоністична суперечність, боротьба за політичну владу.

2. Воєнно-політичний конфлікт — це політична су­ перечність на вищій фазі її розвитку.

3. Радикальний засіб розв'язання антагоністичної су- репечності у воєнно-політичному конфлікті полягає в то­ му, щоб завдати шкоди кожній із конфліктуючих сторін за допомогою військової сили ²⁰.

Таким чином, воєнно-політичний конфлікт — це вид соціальної взаємодії, що являє собою найвищу стадію розвитку антагоністичної суперечності, яка виникає з приводу політичної влади і розв'язання якої досягається заподіянням шкоди кожній із сторін за допомогою війсь­кової сили ²¹.

Серед ненасильницьких засобів вирішення конфлікт­них ситуацій політологи акцентують увагу перш за все на політико-дипломатичних і юридичних. До перших нале­жать прямі переговори, посередництво, розслідування, замирення. Прямі переговори можуть набувати форму двосторонньої або багатосторонньої дипломатії. Такі пе­реговори можуть провадитися між керівниками держав або певних державних установ, безпосередньо між посла­ми держав та іншими акредитованими дипломатами, або в рамках міжнародних конференцій. Переговори можуть вестися через посередництво третього учасника, яким мо­же бути держава, міжнародна організація, або якась впли­вова особа.

²⁰ Див.: Мокляк Н., Перепелица Г., Фареник С. Феномен военно-по­ литического конфликта в современной этнополитической ситуации. Киек 1995. С. 25 - 26.

²¹ Див.: Там само. С. 26.

102

Посередництво передбачає безпосередню участь тре­тього учасника в переговорному процесі. Для врегулю­вання спірних проблем можуть створюватися спеціальні комісії по розслідуванню. Такі комісії звичайно склада­ються з представників сторін, що конфліктують, а також представників третіх країн. І нарешті, процедурою, що поєднує посередництво й розслідування, є замирення. Його можуть здійснювати окремі особи чи комісії. Про­цедура замирення значно підсилює миротворчий ефект процедур посередництва і розслідування у вирішенні най-гостріших спірних питань.

Що стосується юридичних методів розв'язання міжна­родних конфліктів, то вони переслідують мету врегулюван­ня термінів і процедур вирішення спірних питань на осно­ві міжнародного права. В сучасній системі міжнародних відносин міжнародне право має характер загальнодемокра­тичної системи правових норм і є своєрідною загальноци-вілізаційною системою права. Таким чином, сучасне між­народне право — це система правових норм, які регулюють відносини між його суб'єктами з проблем розвитку людсь­кої цивілізації. Норми міжнародного права створюються шляхом узгодження воль учасників міжнародних відносин і забезпечуються в деяких випадках примусом з боку дер­жав індивідуально або колективно, а також міжнародними організаціями відповідно до їх статутів.

Суб'єктами міжнародного права — учасниками міжна­родних правовідносин — є в першу чергу держави, а та­кож інші суб'єкти міжнародного життя. Положення про рівноправність і самовизначення народів, зафіксоване у Статуті ООН, і Декларація ООН про надання незалеж­ності країнам та народам, ухвалена в 1960 p., визначають суб'єктами міжнародного права не тільки держави, а й на­роди, які ще не реалізували свого права на самовизначен­ня. Суб'єктами міжнародного права визнаються також міжнародні організації, діяльність яких не суперечить по­ложенням міжнародного права.

Сучасне міжнародне право містить загальновизнані норми, тобто норми, що визнані всіма державами і обо­в'язкові для всіх держав. Окремі норми міжнародного права обов'язкові лише для деяких держав і мають ло­кальне значення (наприклад, норми договорів, у яких бе­ре участь обмежена кількість держав). Разом з тим обо­в'язковою умовою правомірності і дієвості цих договорів є їхня відповідність загальновизнаним нормам міжнарод­ного права. Під останніми слід розуміти основоположні

103

загальні й найбільш важливі правила поведінки суб'єктів міжнародного співробітництва.

Норми міжнародного права найбільшою мірою втіли­лися у визначених ним принципах міжнародної політики, під якими розуміються фундаментальні норми міжнарод­ного права, які відбивають сугнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем між­народних відносин і міжнародного права, сприяють нор­мальному функціонуванню і розвитку цих систем. Своє буквальне втілення принципи міжнародної політики діс­тають у міжнародних угодах. Головним міжнародно-пра­вовим документом сучасності є Статут ООН, де сформу­льовані основні принципи міжнародного права й передба­чені заходи для їхнього дотримання. Найважливіші прин­ципи та їхнє обгрунтування викладені також у Декларації про принципи міжнародного права, ухваленій в 1970 р.

Сучасне трактування цих принципів передбачає нев­тручання, рівність, суверенність, сумлінність у виконанні міжнародних зобов'язань. Принципи мають універсаль­ний характер, тобто на них повинні орієнтуватися в сво­їй міжнародній політиці всі члени світового співтовари­ства. Особливість їхнього функціонування полягає в то­му, що вони повинні здобути загальне визнання і засто­сування на практиці, стати загальними і відповідати нор­мам міжнародного права, втілюватися в багатосторонніх угодах і договорах, а також бути взаємопов'язаними. Най­головніші із цих принципів такі:

1. поважання суверенітету і суверенної рівності всіх держав. Якщо немає рівності, взаємовідносини між кра­ їнами грунтуються не на угодах, а на відвертому або при­ хованому підпорядкуванні. Тому в Декларації про прин­ ципи міжнародного права проголошується, що всі держа­ ви є рівноправними членами світового співтовариства не­ залежно від розбіжностей економічного, соціального, по­ літичного чи іншого характеру. Всі держави мають сум­ лінно виконувати свої міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами, прагнути до вирішення загаль­ нолюдських проблем, створення системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності перед людством;

2. взаємна відмова від застосування сили або загрози силою. Якщо до середини XX ст. міжнародне право ви­ знавало за будь-якою державою право на застосовування військової сили для розв'язання конфліктів з іншою дер­ жавою, то в Статуті ООН проголошувалося, що всі дер­ жави ООН мають утримуватися в своїх міжнародних від-

104

носинах від загрози силою та її застосування. Статут ви­знає правомірність застосування сили тільки у двох ви­падках: з метою самооборони, якщо відбувається зброй­ний напад на державу, і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії. При цьому агресивну війну оголошено між­народним злочином, що передбачає міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відпо­відальність осіб;

3. поважання територіальної цілісності й непоруш­ ності кордонів. Цей принцип полягає у міжнародно-пра­ вовому визнанні існуючих кордонів держав, у відмові від будь-яких зазіхань на ці кордони. Він виключає терито­ ріальну експансію у будь-якій формі, насильницьке за­ гарбання чужих територій чи зміну приналежності іно­ земних територій;

4. невтручання у внутрішні справи інших країн, що означає відмову будь-кого від втручання безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які на­ лежать до внутрішньої компетенції якоїсь іншої держави;

5. поважання прав людини як у своїй країні так і за її межами. Це відносно новий принцип, який сьогодні став одним із провідних принципів міжнародної політики. Він містить універсальні, тобто загальні для всіх, міжнародно- правові зобов'язання держав, незалежно від їхніх політич­ них, економічних, соціальних систем та рівня розвитку, по­ важати й виконувати права людини та головні свободи всіх громадян без розрізнення раси, статі, мови, релігії тощо.

До вказаних принципів слід додати ще й такі: прин­цип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань; принцип ненасильницького врегулювання конфліктних ситуацій; принцип розширення співробітництва між кра­їнами; принцип права народів на самовизначення.

Саме з цих принципів випливають сучасні ідеї зовніш­ньополітичної діяльності, пов'язані з утворенням системи колективної безпеки, територіальної недоторканності й політичної незалежності, рівності й рівноправності наро­дів тощо. Саме з цих принципів випливає й дуже важли­ва ідея мирного співіснування, яку можна розглядати і як провідний, узагальнюючий принцип сучасної міжнарод­ної політики. Міжнародне право може бути ефективним лише як право мирного співіснування, головна ідея яко­го полягає в тому, що держави зобов'язані підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних принципах міжнародних відносин, виявляти толерант-

105

ність одна до одної, розвивати співробітництво між со­бою незалежно від характеру політичних, економічних і соціальних систем та рівня їхнього розвитку.

Слід додати до цього, що норми міжнародного права регулюють найрізноманітніші відносини в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах. Причому вони охоплюють все нові й нові сфери співро­бітництва між державами. Так, якщо спочатку міжнарод­не право включало питання дипломатичних відносин (консульське право), мореплавства (морське право), про­ведення воєн, суверенітету і нейтралітету, майнові питан­ня, то сьогодні в його сферу увійшли питання миру й без­пеки, прав людини, розвитку науки, техніки й освіти, по­ліпшення умов праці, боротьби зі злочинністю тощо. Ви­никли й зовсім нові галузі міжнародного співробітництва, які також належать до сфери правового регулювання (мирне використання атомної енергії, охорона навколиш­нього середовища, діяльність у космічному просторі, дос­лідження морів, океанів і т. ін.).

Щодо застосування юридичних методів у вирішенні міжнародних конфліктів, варто зауважити, що багато хто з науковців, зокрема Ч. Лерч і А. Саїд, вважають, що во­ни мають певні переваги над дипломатичними і політич­ними методами. Це пояснюється тим, що юридичні меха­нізми врегулювання конфліктів сприяють, по-перше, де­політизації спірних проблем, оскільки розглядають їх з точки зору діючого закону, а по-друге, фактично вилуча­ють вирішення проблеми з рук конфліктуючих сторін, тим самим запобігаючи дальшому загостренню конфлікт­ної ситуації ²². Головним інструментом юридичного вре­гулювання міжнародних конфліктів є Міжнародний суд справедливості Об'єднаних Націй, заснований в 1945 p., штаб-квартира якого розташована в Гаазі.

Проте, як уже згадувалося вище, поряд із застосуван­ням ненасильницьких методів вирішення міжнародних конфліктів існують ще й насильницькі шляхи їхнього розв'язання, які, на жаль, є поки що вельми поширени­ми. Вони теж виявляються в різних формах, таких, зокре­ма, як блокада, бойкот, ембарго, репресалії. Найнебез-печніша із них — війна, яка є специфічним засобом ви­рішення конфлікту і передбачає застосування збройного насильства. Проблема ця є дуже важливою і актуальною з точки зору теорії і практики міжнародної політики і то­му її слід розглянути докладніше.

²² Див.: Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. P. 154.

106

Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучас­них умовах. Відомо, що протягом тисячоліть війна була постійним супутником людської цивілізації, невід'ємним компонентом зовнішньополітичної діяльності держав і всієї системи міжнародних відносин. Традиційно вважа­лося, що безпека і рівновага в системі міжнародних від­носин можуть забезпечуватися тільки військовою силою. «Війна, — зауважував давньогрецький філософ Геракліт,

• батько всіх речей». «Хочеш миру — готуйся до війни»,

• наголошували стародавні римляни.

Учені різних історичних епох, різних країн і народів розглядали війну як соціальне явище, що являє собою од­ну з форм розв'язання суспільно-політичних, економіч­них, ідеологічних, а також національних, релігійних, те­риторіальних та інших конфліктів між державами, наро­дами, націями, класами і соціальними групами засобами збройного насильства. Водночас, установилася стала тра­диція вважати війну знаряддям політики, продовженням політичних відносин, проведення їх іншими, насиль­ницькими засобами. Цю концепцію пов'язують, насампе­ред, з ім'ям видатного прусського воєнного теоретика Карла фон Клаузевіца, який писав: «... Війна є знаряддя політики; вона неодмінно має носити характер останньої; її слід вимірювати політичною мірою. Тому ведення вій­ни у своїх головних обрисах є сама політика, яка змінила перо на меч, але від цього не перестала мислити за сво­їми власними законами» ²³. Війна, наголошував він далі, є «серйозним знаряддям політики, продовженням полі­тичних відносин, здійснення їх іншими засобами» ²⁴.

Такий підхід до аналізу війни протягом тривалого ча­су був єдино правильним. Політика дійсно складає ос­новний елемент сутності війни, оскільки вона породжує війну, як засіб розв'язання суспільних суперечностей. Во­на визначає цілі війни, її соціально-політичний і воєнно-стратегічний характер, справляє вирішальний вплив на суспільство з метою створення і використання необхідної воєнної могутності, забезпечує досягнення цілей, що бу­ли поставлені, не тільки за допомогою збройного насиль­ства, а й інших засобів боротьби. Крім того, політика зу­мовлює характер і спрямованість післявоєнного миру.

Іншу специфічну сторону сутності війни складає збройна боротьба, яка має здатність зворотного впливу на політику. Адже хід збройної боротьби може примусити

²3 Клаузевиц К. О войне: В 2 т. / Пер. с нем. М., 1941. Т. 2. С. 43.

²⁴ Там само.

107

переглянути не тільки політичні цілі війни, а й усю внут­рішню і зовнішню політику воюючих сторін, аж до зміни політичної системи суспільства, його духовного життя, економіки тощо.

Отже, тісний взаємозв'язок між політикою і війною здається незаперечним. Однак у наш час ситуація швид­ко змінюється. Розвиток засобів ведення війни, поява зброї масового знищення, продовження «пошуків» даль­шого вдосконалення зброї, військово-технічна революція в цілому примушують людство переглянути своє ставлен­ня до війни, свою оцінку співвідношення її з політикою. Особливо це стосується небезпеки нової світової війни та аналізу її можливих наслідків.

Так, за останні роки небезпеку ядерної війни вдалося дещо відсунути, але про її повну ліквідацію говорити по­ки що зарано і в ейфорію з цього приводу впадати не вар­то. Немає сенсу докладно аналізувати, до яких наслідків може призвести нова світова війна, навіть якщо вона вес­тиметься без застосування зброї масового ураження, — вони загальновідомі. І справа не тільки в тому, що так звана звичайна зброя за своїми можливостями сьогодні мало чим поступається зброї масового ураження — вогне­ва міць звичайної зброї в повоєнні роки зросла більш ніж у 200 разів. Справа ще й у тому, що світ сьогодні букваль­но «нашпигований» ядерними і хімічними, енергетични­ми і промисловими об'єктами, бомбардування яких навіть звичайною зброєю може призвести до того ж наслідку, що й застосування ракетно-ядерної зброї. Адже тільки в Європі нині налічується понад 200 атомних електростан­цій і майже 400 атомних реакторів.

Не викликає, таким чином, сумніву той факт, що но­ва світова війна загрожує знищенням людської цивіліза­ції. І хоча такий песимістичний висновок є результатом лише теоретичних міркувань і розрахунків і не перевіре­ний на практиці, котра, як відомо, є критерієм істини, це, як зауважує Дж. Куглер, зовсім не означає, що ми може­мо допустити для цього ядерний експеримент²⁵. Небезпе­ка, що нависла над людством, вимагає не тільки поєднан­ня загальнолюдських зусиль для її відвернення, а й знач­них теоретичних зусиль для переосмислення самого по­няття «війна» та його співвідношення з політикою. При­чому сама методологія такого переосмислення має грун­туватися на розумінні того, що відвернення нової світової війни відповідає як загальнолюдським, так і національ-²⁵ Див.: Political science: the State of the Discipline II. P. 489.

108

ним інтересам, а також інтересам кожної окремої люди­ни, і тому не може бути лише доктринальною установ­кою. Інакше відбудеться лише підміна одного пропаган­дистського гасла іншим. В ракетно-ядерну еру запобіган­ня війни є об'єктивною потребою, продиктованою інтере­сом виживання і подальшого розвитку цивілізації.

В сучасних умовах будь-яка війна, навіть громадян­ська чи локальна, постійно загрожує «втягуванням» у воєнні дії все більшого числа учасників, а отже, містить у собі потенціал переростання її у війну глобальну, світову. Звідси випливає висновок, що війна не може розглядати­ся як засіб політики, як інструмент досягнення політич­них цілей. Водночас і міжнародна політика в цілому, і зовнішня політика окремих держав повинні будуватися навколо єдиної і вищої мети: не допустити нової світової війни, використовуючи для цього всі можливості — і по­літичні, і економічні, і дипломатичні, і соціальні, й навіть воєнні. Відповідно до цього зовнішня політика всіх учас­ників світового співтовариства має грунтуватися на нор­мах і принципах міжнародного права, які відкидають вій­ну як засіб вирішення спірних міжнародних проблем.

Нові політичні реалії сучасного світу викликали серед багатьох науковців зрозуміле прагнення переглянути по­передні погляди на співвідношення війни і політики. Вже у другій половині 40-х років на Заході, зокрема в США, почала формуватися наукова течія в галузі теорії міжна­родних відносин, представники якої рішуче порвали з традиційним трактуванням війни як раціонального інструменту зовнішньої політики. Ядерна зброя та інші види зброї масового знищення виявилися тим чинником, який принципово змінив ситуацію в міжнародній політи­ці. Ще в 1946 р. під враженням ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі американський політолог Б. Броді, відкинувши згадану вище формулу Клаузевіца, заклав на­ріжний камінь майбутньої концегщїї стримання. «Таким чином, — писав він, — головна мета нашої військової мо­гутності, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу у війні» повинна бути відкинута і в умовах ядерної ери політика сили має розвиватися «від розуміння того, як вести війну, до висвітлення шляхів її запобігання» ²⁶.

Подальший розвиток зброї масового знищення мав своїм наслідком появу концепцій, автори яких не тільки відкидали розуміння війни як знаряддя досягнення полі-тичних цілей, але й політичний зміст війни взагалі, вва-

²⁶ Brndie В. The Absolute Weapon. New York, 1946. P. 76.

109

жаючи, що формула Клаузевіца в ядерну епоху застаріла. Серед них, зокрема, концепція «ціни війни», прихильни­ки якої вважають, що сьогодні «ціна війни почала пере­вищувати рівень політичних ставок, заради яких і велися, за Клаузевіцем, війни», оскільки ядерна війна означала б «кінець політики, а не її продовження»²⁷.

Але поряд із зазначеними концепціями з'явилися й теорії ідеалістичного характеру, як, наприклад, теорія «си­лового менеджменту» чи теорія «управління силою». Так, професор Мічиганського університету А. Клод виходить з того, що сила не може бути ліквідована, оскільки «людсь­кі групи завжди будуть спроможні спричиняти шкоду од­на одній. Неможливо позбавити людей здатності застосо­вувати один проти одного зброю, незалежно від того, чи є вона примітивною палицею, чи ядерною бомбою» ²⁸. Лю­дина не може відмовитися від створення зброї відповідно до своїх знань. Тому необхідно прагнути не до знищення сили, а до «управління» нею, до «силового менеджменту». Роззброєння — завдання нездійсниме.

У системі «силового менеджменту» помітне місце від­водиться також війні, яка «повинна бути уявлюваною, контрольованою і практичною». Цілі її мають бути обме­женими, вона не повинна загрожувати існуючій системі міжнародних відносин. Концепція «силового менеджмен­ту», за визнанням самого Клода, є не формулою миру, а рецептом «помірного використання насильства»²⁹. Вона дуже нагадує в цьому відношенні теоретичні міркування Клаузевіца, який порівнював війну із рапірою, якою фех­тують за всіма правилами фехтувального мистецтва. Вихо­дячи з цього й розпочалися пошуки концепцій, пов'язаних із вирішенням завдання створення «правил» ведення вій­ни, здійснення збройного конфлікту.

Повертаючись до проблеми співвідношення війни і по­літики, слід зазначити, що в умовах наявності і подальшо­го розвитку зброї масового знищення нова світова війна дійсно є ірраціональною за своїми наслідками, вона при­веде світ до катастрофи і тому не може бути засобом полі­тики, розглядатися як знаряддя для досягнення політичних цілей. Це безперечно, і з цим не можна не погодитися. Але поширювати цей очевидний висновок на визнання війни як продовження політики насильницькими заходами озна-

²⁷ Rapoport A. The Big Two: Soviet-American Perspectives of Foreign Politics. New York, 1971. P. 39.

²⁸ Див.: Мурадян Л. Буржуазные теории международной политики... С. 63.

²⁹ Там само.

ПО

чає не що інше, як підміну понять. Адже одна справа вес­ти розмову про засоби досягнення політичних цілей і зов­сім інша — розкриття суті, змісту суспільного явища. Бу­дучи реалістом, не можна не визнавати того факту, що й у наш час будь-яка війна, в тому числі і ядерна, продовжує залишатися результатом певної політики, а не явищем, яке виникло довільно, спонтанно. Так, ядерна війна неприпус­тима, безглузда, але якщо вона все ж таки розпочнеться, вона все одно буде продовженням політики, дій певних політичних сил. Тобто нерозумна політика може привести світ до катастрофи, але це так чи інакше буде катаклізм, що виник унаслідок політики.

Що ж стосується воєн так званої малої чи середньої інтенсивності — громадянських або локальних воєн, — які й досі без ліку тривають на земній кулі, то всі вони є результатом політичних дій, тобто являють собою про­довження політики. На жаль, досвід і обгрунтований про­гноз на найближчі десятиліття в цьому відношенні опти­мізму не викликають і не дають ніяких підстав надіятися, що стан речей зміниться і війна перестане бути не тільки продовженням, а й заходом політики. Це, передовсім, стосується локальних та громадянських воєн.

Звичайно, не можна розглядати формулу Клаузевіца як аксіоматичну і непідвладну часу. Вона потребує коре­гування відповідно до зміни ситуації. Але й будь-які спроби відкинути її узагалі, як і спроби вивести ракетно-ядерну війну за рамки воєн як таких, розглядаючи їх як катастрофу особливого виду — а такі спроби теж мають місце — вносять лише зайву плутанину в досить чіткі уяв­лення про війну і політику. Інша справа, що в сучасних умовах, коли з'явилася загроза самознищення людського роду, міжнародна і зовнішня політика держав мають бу­дуватися з урахуванням цієї загрози, бути стриманими, обережними, визнавати наявність різнорідних, супереч­ливих інтересів і з розумінням до них ставитися, бути по­міркованими і здатними до компромісів.

У цьому відношенні дуже важливим як у теоретично­му, так і в практичному плані є питання, пов'язане з ха­рактеристикою такої категорії як «мир». Здавалося б, зміст цього загальновідомого поняття є зрозумілим всім. І все ж навколо нього вже досить довго точаться палкі на­укові й політичні дискусії. Багато хто й сьогодні вважає, що довічний мир є лише мрія, і навіть мрія далеко не прекрасна. На їхню думку, війна є найважливішим еле­ментом світового порядку, встановленого Богом. Без вій­ні

ни мир виродився б і зник у трясовині матеріалізму. Ще в 1955 р. тодішній держсекретар США Дж. Ф. Даллес за­являв: «Мир міг би привести до деградації людства і зни­щення здатності до морального й інтелектуального су­дження» ³⁰.

Але в наш час подібні міркування зустрічають рішучу відсіч. Сучасні реалії настійно вимагають відмовитися від точки зору, згідно з якою вважається, що «є речі більш важливі, ніж мир», і дати науково обгрунтовану концеп­цію миру. І хоча стосовно характеристики змісту поняття «мир» і його визначення є багато розходжень, майже всі дослідники міжнародних відносин єдині в тому, що в умовах існування і подальшого вдосконалення зброї ма­сового знищення альтернативи загальному миру немає, оскільки будь-який інший підхід може привести світ до самознищення.

Щоправда, й сьогодні є різні точки зору, які визнача­ють мир з різних позицій. Дехто, наприклад, стверджує, що мир — це лише продовження війни іншими засобами. Маніпулюючи відомими статистичними даними про спів­відношення періодів воєн і миру, прихильники такого підходу запевняють, що мир є лише короткочасним пере­починком між війнами. Але таке визначення миру по су­ті ігнорує той факт, що насправді мир як суспільне яви­ще має значно більш широкі історичні межі, ніж війна. Насправді, не війна, а мир домінував в історії людства, оскільки в той час, коли в тому чи іншому районі йшла війна, в більшості регіонів зберігався стан миру. Тобто і в абсолютному, і в відносному значенні мир переважав над війною.

Широку популярність останнім часом здобули паци­фістські уявлення про мир. Пацифізм (від лат. pacificus — миротворчий) — це антивоєнний рух, учасники якого, виступаючи проти будь-якої війни, вважають головним засобом запобігання воєн засудження їх аморального ха­рактеру. Звідси випливає впевненість пацифістів у тому, що для зміцнення миру досить змінити свідомість людей і таким чином змінити їх ставлення до миру.

Пацифістські уявлення про мир виявляються або в так званому «негативному» його визначенні, коли мир харак­теризується як відсутність війни, або в «позитивній» його трактовці, яка характеризує мир як стан гармонії, загаль­ної згоди, відсутності будь-яких суперечностей і боротьби.

³⁰ Див.: Общественный прогресе и современные проблемы защиты мира. Киев, 1987. С. 207.

112

Прихильники «негативного» визначення миру посила­ються здебільшого на те, що навіть «поганий мир краще війни», оскільки він дає можливість уникнути жертв і руйнувань, які є неминучими супутниками збройного конфлікту. Вони стверджують також, що за наявності зброї масового знищення навіть «негативний» мир набу­ває позитивного змісту, оскільки позбавляє людство від термоядерної війни з її катастрофічними наслідками. Та­ким чином, будь-який мир має гуманний, загальнолюд­ський зміст і з появою ядерної зброї питома вага цього загальнолюдського, гуманного аспекту миру зростає.

Що ж до «позитивного» визначення миру як стану гармонії, загальної згоди, відсутності суперечностей і бо­ротьби в міжнародних відносинах, то його гносеологіч­ною передумовою є абсолютизація тієї обставини, що мирні відносини дійсно передбачають не тільки припи­нення збройної боротьби, а й розвиток певних форм між­народного співробітництва — економічного, науково-тех­нічного, культурного обміну тощо. Подібні уявлення про мир є певною мірою утопічними, оскільки суперечать існуючим реаліям. Стану абсолютної гармонії, повної від­сутності будь-яких суперечностей, розбіжностей і бороть­би в суспільстві ніколи не було й бути не може. Це супе­речить закону єдності і боротьби протилежностей, який є загальним і для природи, і для суспільства³¹. Тому «пози­тивний» підхід до визначення миру, незважаючи на його зовнішню привабливість, слід розглядати лише як праг­нення до певного ідеалу, як пошуки певної «абсолютної істини», якої, як відомо, не існує.

Узагальнення різних підходів до визначення миру дає можливість сформулювати таку його дефініцію. Мир — це соціально-політична характеристика стану взаємовід­носин між державами і народами, які будують свої відно­сини на засадах миру, тобто здійснюють і регулюють ці політичні відносини ненасильницькими, незбройними засобами. Зрозуміло, що прагнення до миру передбачає і проведення відповідної політики, яка б грунтувалася на тих загальновизнаних принципах міжнародного права, про які вже йшлося вище.

Відповідним чином повинні розроблятися в наш складний час і військово-політичні доктрини воєнно-по­літичної стратегії, що є не тільки продовженням, а й час­тиною політики. Ще за часів наполеонівських воєн сфор-мувалися стрижневі напрями стратегічного аналізу: на-

113

³¹ Общественный прогресе... С 207, 208, 217, 218.

8 — 7-2771

ціональні інтереси — політичні цілі — воєнні цілі, які й досі залишаються незмінними. Звідси випливає, що воєнні цілі завжди підпорядковуються політичним, а ос­танні — національним інтересам. Тому зрозуміло, на­скільки важливим є правильне визначення воєнних ці­лей, а для цього стратегія має грунтуватися на глибокому знанні і розумінні історії, політичних, економічних, еко­логічних і біологічних наслідків війни.

Стратегія є загальним системоутворюючим елементом у галузі національної безпеки. За її допомогою повинна визначатися структура і розмежовуватися функції зброй­них сил, служб безпеки та інших органів, на які покла­дається відповідальність за безпеку держави. Водночас вона виконує функції формулювання військово-політич­них цілей держави і засобів їх досягнення, що становлять основу воєнно-політичної доктрини держави.

Суттєвою складовою частиною останньої є воєнна доктрина. Під нею розуміється прийнята в державі систе­ма офіційних поглядів на цілі і характер можливої війни, а також на засоби її ведення. На формування воєнної докт­рини безпосередньо впливають такі матеріальні фактори, як воєнно-економічні і науково-технічні можливості дер­жави, поява нових видів і систем зброї і військової техні­ки, зміни в організаційній структурі і бойовій підготовці військ, які ними викликані, способи їхнього застосування тощо. Важливо, проте, наголосити, що вирішальний вплив на формування воєнної доктрини справляє політика, яка визначає головне — для яких цілей, в якому напрямі і в яких масштабах мають розвиватися збройні сили. Іншими словами, у воєнній доктрині держави містяться відповіді на питання про мету і характер можливої війни, про те, яким чином готувати до неї країну та її збройні сили, якими за­собами і заходами вести воєнні дії. На практиці ці питан­ня охоплюють найширший спектр політичних, військових, технічних, юридичних та інших проблем, які конкретизу­ють ці принципові завдання відповідно до умов внутрі­шньополітичного і міжнародного життя.

Зрозуміло, що найбільш тривалий, фундаментальний вплив на формування воєнної доктрини справляють по­літичні установки. Зміна того чи іншого політичного під­ходу принципово впливає на воєнно-технічний аспект воєнної доктрини. Ось чому зміни, що відбуваються на міжнародній арені під впливом різноманітних факторів і які пов'язані з реаліями ядерної ери, докорінно змінюють підходи до формування воєнної доктрини та її суть. Най-

114

головніше полягає в тому, що змінюється зміст головних, політичних аспектів воєнної доктрини. В сучасних умовах завдання воєнної доктрини полягає не в тому, щоб визна­чити, якими силовими засобами можна досягти поставле­ної мети, а в тому, як зробити неможливим застосування насильницьких засобів узагалі. Тобто йдеться не про те, які цілі переслідує війна, яким чином слід вести підготов­ку держав та збройних сил до війни, які, зрештою, пот­рібно запроваджувати засоби і заходи для успішного ве­дення військових дій, а про те, яких цілей не можна до­сягти воєнними засобами, як не допустити війни, які за­соби можна скоротити чи взагалі виключити з бойового арсеналу держав. Таким чином, відбувається поступова зміна в самому розумінні сутності воєнної доктрини, ко­ли її головною метою стає відвернення війни.

Певною мірою ці нові підходи до формування воєнної доктрини держав знайшли своє відображення у досить популярному сьогодні принципі розумної достатності для оборони, який передбачає як основну мету поведінки і дій держав та їхніх збройних сил в ядерну епоху в умовах роззброєння, формування нового світового порядку і не­насильницького, демократичного миру, згідно з яким го­ловним у міжнародній політиці проголошується недопус­тимість ядерної війни як засобу політики, її запобігання, забезпечення національної і міжнародної безпеки переду­сім політичними засобами.

Реалізація цього принципу пов'язана з параметрами, які відбивають стан міжнародних відносин і воєнно-полі­тичної обстановки, рівень напруженості у взаємовідноси­нах держав, ступінь імовірності виникнення війни чи воєнних конфліктів різного масштабу і характеру, їхню інтенсивність і тривалість, економічні, наукові, соціаль­но-політичні й духовні можливості сторін, які задоволь­няють оборонні потреби. Розумна достатність для оборо­ни має відповідати військовому потенціалові ймовірного супротивника і не бути обтяжливою для економіки дер­жави. Це означає, що чисельність військ і кількість оз­броєнь, структура збройних сил повинні мати оборонний характер і приблизно відповідати угрупованню збройних сил імовірного супротивника.

Зрозуміло, що практичне застосування цього принци­пу тільки започатковується, але перші кроки в цьому на­прямі вже зроблено і кількість його прихильників збіль­шується. І це є очевидним свідченням зростання тенден­ції до загального розуміння, що в сучасних умовах у сто-

«. 115

сунках між державами немає і не може бути спірних проблем, конфліктних ситуацій, які б не можна було ви­рішити політичними засобами без застосування збройної сили, чи загрози силою. Саме в цьому й полягає суть но­вого підходу до розуміння проблеми співвідношення вій­ни і політики, і на його основі повинна будуватися між­народна політика всіх країн.

Варто наголосити, що зовнішня політика Української держави будується саме на таких засадах і цілком відпові­дає сучасним міжнародним політичним реаліям і потре­бам, що сприяє зростанню її міжнародного авторитету та впливу.

Розділ V

ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

• Глобальні проблеми як фактор посилення взаємоза­лежності світу • Теорія глобалістики і нова політична філософія • Міжнародна політика в умовах ядерної ери та її суб'єкти • Футурологічне бачення міжнарод­них відносин та структури людського суспільства

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Видрін Д. Концепція стратегії безпеки. / Україна в посттоталітарний період./ Розбудова держави. 1993. № 5.

Горбулін В. Наша мета, наша доля. Місце України в су­часній Європі // Політика і час. 1996. № 1.

Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Націо­нальні інтереси: загрози та їх нейтралізація // Віче. 1994. N° 7.

Косолапое П. Международная безопасность и глобаль­ный политический процесс // Мировая экономика и меж­дународные отношения. 1992. № 12.

Мурадян А. Самая благородная наука. М., 1990.

Политология. Энциклопедический словарь. М., 1993.

Рябов С. Політологічна теорія держави. К., 1996.

Томчук М. Розбудова армії і національна безпека // Політика і час. 1993. № 4.

Цюрупа М. Военные теоретики Европы о войне, мире и национальной безопасности. К., 1996.

Глобальні проблеми як фактор посилення взаємозалеж­ності світу. Кожний новий етап в історії духовної культу­ри — це утвердження нових можливостей у задоволенні запитів людей, новий рівень осягнення сутності добра і справедливості, нові уявлення і концепції про цінності і норми соціальних відносин, зрештою — сама нова соці­альна дійсність.

Загальна еволюція політики включає якісні зміни ідей та уявлень із проблеми міжнародних відносин, оскільки поступовий розвиток суспільства є невіддільним від роз­витку форм політичного і правового життя народів на міжнародній арені, від тих проблем і рішень, які мають найбезпосередніше відношення до забезпечення волеви­явлення, суверенітету народів, добробуту людей.

На зламі віків і двох тисячоліть у міжнародних відно­синах й узагалі в суспільному житті людства виникло чи­мало питань, на які нелегко знайти відповідь. Яка доля чекає людську цивілізацію у найближчому й більш відда­леному майбутньому? Чи можливий і надалі соціальний прогрес, зумовлений розвитком продуктивних сил на ба­зі науково-технічної революції? Чи в змозі Земля прого­дувати десять і більше мільярдів своїх жителів? Чи реаль­ним є шанс уникнути термоядерної воєнної катастрофи, якщо й надалі загострюватимуться відносини між Захо­дом і Сходом, Північчю і Півднем?

Відповідь на ці та інші питання значною мірою ле­жить у площині вирішення глобальних проблем сучаснос­ті. Слід зауважити, що не тільки зростаюча багатоманіт­ність сучасного світу і поліваріантність його розвитку є причиною виникнення і загострення цих проблем. Буду­чи результатом прогресу, вони лише є основою виник-

117

нення останніх. Самі ж причини коріняться в конкретних видах діяльності самої людини. До краю безодні світ під­вели споживацьке ставлення людини до природи, стихій­ний вплив на останню непродуманої господарської діяль­ності та накопичення неймовірної кількості зброї масово­го знищення як результату ідеологічного та політичного протистояння держав різної орієнтації.

Можна навести чимало прикладів такого протистояння та діяльності. Зокрема, у світі нагромаджено ядерних заря­дів потужністю 60 тис. мегатон, що в 10 тис. разів переви­щує кількість вибухових речовин, застосованих у роки Дру­гої світової війни. Але ж атомна та термоядерна зброя — не єдиний різновид зброї масового знищення. Є ще хімічна, лазерна, бактеріологічна зброя тощо. Та навіть якщо засто­сувати «звичайну» зброю тільки в Європі, насиченій ядер­ними реакторами (150 — рівних за потужністю Чорнобиль­ській АЕС), хімічними заводами, похованнями токсичних, у тому числі радіоактивних, відходів — неважко уявити, що залишиться від «колиски цивілізації» та й усієї планети. А згідно з підрахунками, з 1945 р. у світі відбулося понад 250 «звичайних» воєн, у яких взяли участь більш як 90 держав, загальні втрати яких перевищили 35 млн чоловік.

Глобальних масштабів набула екологічна проблема. Чи­сельність населення планети з початку нинішнього віку зросла більш як у три рази, а площі, зайняті рослинністю — джерелом виробництва кисню — скоротилися за цей час на одну третину. Ерозія щорічно руйнує у світі 26 млрд га ро­дючих грунтів. Не кращі справи і в Україні. Тут виведено з ладу 60% чорноземів. Унаслідок варварського господарю­вання зникло 20 тис. малих річок, 800 сіл в Україні залиши­лися без питної води. Через аварію на ЧАЕС втрачено 3,7 млн га родючих земель. В країні налічується вже більше 100 міст, в атмосфері яких гранично допустимі норми концент­рації шкідливих речовин перевищені в 10 разів.

За останні 100 років вміст вуглецю в атмосфері збіль­шився в 10 разів. І це не дивно, адже за останні 30 років було знищено 50% тропічних лісів Азії та Латинської Америки, які поглинали вуглець. Через забруднення ат­мосфери пошкоджено більше половини дерев у ФРН та інших країнах Західної Європи. В результаті кризових екологічних явищ з'явилася реальна загроза парникового кліматичного ефекту.

Внаслідок бурхливого зростання населення планети виникає чимало й інших проблем. Особливо гостро сто­їть демографічна проблема в країнах, що розвиваються.

118

Сотні мільйонів людей тут, як і раніше, приречені на го­лод і злидні, 40% населення неписьменні. Близько 800 млн чоловік, які мешкають у цих країнах, постійно недо­їдають. Щорічний доход половини населення тут не пе­ревищує 120 дол. на душу.

Негативною залишається й тенденція співвідношення рівнів розвитку між Північчю і Півднем. Якщо на почат­ку XX ст. національний доход на душу населення в роз­винутих країнах перевищував відповідний показник у від­сталих країнах у 6 разів, у 80-ті роки — в 12 разів, то до 2000 року це перевищення, за деякими підрахунками, бу­де 13-кратним. І це при тому, що наприкшці століття частка населення країн, що розвиваються, становитиме 4/5 усього населення планети.

Соціально-економічні проблеми породжують і полі­тичну внутрішню та регіональну нестабільність. Країни, що розвиваються, й досі залишаються глобальним осе­редком напруженості і воєнних конфліктів.

Загальний аналіз такого становища спонукав деяких учених і політиків до висновку про «кризу цивілізації». Видається обгрунтованим песимістичний прогноз одного із засновників Римського клубу А. Печчеї, який писав, що «людське майбуття стає абсолютно непередбаченим... і тепер уявляється більш утопічним і похмурим, ніж ко­лись у минулому». Багато хто з політологів вважає, що не­забаром стане реальністю античний міф, згідно з яким природа помститься людині за те, що вона посягнула на її таємниці і спробувала панувати над нею.

Норвезький соціолог Й. Галтунг, директор Стокголь­мського міжнародного інституту дослідження проблем світу, виділяє чотири основні критичні ситуації, з якими зіткнулося людство у другій половині XX ст.:

• криза насильства і загроза насильства, започатко­ вані ядерним потенціалом США, еквівалентним 615 тис. бомб, скинутих на Хіросіму чи Нагасакі, які нині виявляються у зростаючих актах тероризму в більших чи менших масштабах;

• криза зубожіння й загроза бідності: в бідних країнах — де більшість населення страждає від недоїдання, не­ письменне або має мізерну освіту; в багатих країнах — де загальне безробіття стає символом економіки;

• криза відторгнення і загроза загального придушен­ ня прав людини;

• криза навколишнього середовища і загроза локаль­ ного порушення екологічного балансу в ряді місць через

119

виснаження невідновлюваних ресурсів, забруднення лю­диною природи, невідповідність між зростаючим насе­ленням і обмеженим життєвим простором ¹.

Стає очевидним, що в світі дедалі тісніше взаємодіють природні і соціальні фактори, тому будь-який соціальний прогрес у наш час можливий лише за умови вирішення світових глобальних проблем. Можна стверджувати, що глобальні проблеми неначе уособлюють діалектику сучас­ного світу — поєднання його складності й суперечливос­ті із тенденцією посилення взаємозалежності держав сві­тового співтовариства.

Виходячи з цього, можна визначити глобальні пробле­ми як загальносвітові, такі, що зачіпають інтереси всіх націй і держав, усіх класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних організацій і кожної людини зокрема.

Як і будь-яке соціальне явище, глобальні проблеми вимагають систематизації і класифікації. За джерелами виникнення вони характеризуються досить вираженою двоїстістю, що свідчить про нерозривний зв'язок природ­них і соціальних процесів. Отже, можна запропонувати поділ глобальних проблем на дві великі групи. Перша з них об'єднує ті, що діють у системі «людина — природа», друга — ті, що діють у системі «людина — людина».

До першої групи належать:

• проблеми населення Землі та його життєзабезпе­ чення (продовольча, енергетична, сировинна й узагалі проблеми задоволення матеріальних потреб, а також де­ мографічні проблеми);

• проблеми захисту навколишнього середовища (час­ тіше їх називають екологічними);

• проблема освоєння космічного простору і Світово­ го океану, використання їх в інтересах людини;

• проблема запобігання стихійним лихам і боротьби з їхніми наслідками.

До другої групи входять:

• проблема ліквідації відсталості (економічної, куль­ турної і т. ін.) країн, що розвиваються;

• проблема захисту і розвитку «духовного середови­ ща», примноження духовної культури;

• проблема вдосконалення освіти, інформатики;

• проблема боротьби зі злочинністю, наркоманією та іншими негативними соціальними явищами, зокрема з міжнародним тероризмом;

¹ Galtung I. The True Worlds. A Transnational Perspective. New York, 1980. P. 26.

120

• проблема боротьби проти найбільш небезпечних за­ хворювань, особливо тих, що мають соціальне забарвлен­ ня (СНІД тощо);

• одна з найбільш гострих — проблема збереження миру.

Доцільним можна вважати і такий поділ глобальних проблем:

• проблеми переважно соціально-політичного харак­ теру (відвернення ядерної війни; припинення гонки оз­ броєнь, роззброєння; мирне розв'язання регіональних, міждержавних і міжнаціональних збройних конфліктів; будівництво ненасильницького світу на засадах утвер­ дження довір'я у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки);

• проблеми переважно соціально-економічного харак­ теру (подолання економічної і пов'язаних із нею культурної відсталості та зубожіння; забезпечення ефективного вироб­ ництва і відтворення світового валового продукту; пошук шляхів розв'язання світової енергетичної, сировинної і про­ довольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особ­ ливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору і Світового океану);

• соціально-екологічні проблеми, зумовлені даль­ шим забрудненням навколишнього середовища у тому числі земної оболонки атмосфери, необхідністю раціо­ нального використання природного потенціалу плане­ ти, запобігання шкідливого впливу на природу воєнної діяльності;

• проблеми Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу (забезпечення соціальних, еконо­ мічних та індивідуальних прав і свобод; боротьба з голодом, епідемічними захворюваннями, культурною відсталістю; духовний розвиток особи; подолання відчу­ женості людини від природи, суспільства, держави, інших людей і результатів власної життєдіяльності).

В літературі можна зустріти й інші варіанти поділів, скажімо, на три групи компонентів: політичний, еконо­мічний і соціально-економічний. Слід зауважити, проте, що кожний поділ дає можливість прослідкувати взаємо­зв'язки як усередині кожної з груп, так і між ними сами­ми, бо кожна з проблем взаємно переплітається і взаємо­діє з іншою. Скажімо, будь-які зусилля, спрямовані на захист довкілля, втрачають сенс, якщо людство буде вки­нуте у вогнище термоядерної війни, розв'язання ж еколо­гічної проблеми залежить великою мірою від вирішення

121

проблем бідності й відсталості, адже безупинне винищення багатьох¹ видів тварин та рослин продовжуватиметься до­ти, доки не зменшиться грандіозна заборгованість країн, що розвиваються.

Сукупність глобальних проблем саме через свою гост­роту стала об'єктом запеклих суперечок і дискусій як у наукових, так і в політичних колах. Ніякий суспільний рух, уряди країн не можуть нині мати вагомий авторитет і вплив, якщо вони недооцінюють чи й узагалі ігнорують глобальні проблеми. Варто зауважити, що саме перемі­щення глобальних проблем в центр політичного життя сприяє розробці конструктивних програм щодо їхнього вирішення на міжнародному рівні.

Найбільш далекоглядні вчені й політики ще в 20-ті ро­ки нинішнього століття звертали увагу на потенційну за­грозу термоядерної енергії, яка може привести або до віч­ного процвітання, або до самогубства людства. Наріжним каменем у становленні теорії глобалістики стали праці академіка В. І. Вернадського, який зазначав, що людина в сучасному світі може й повинна діяти та мислити не тіль­ки в аспекті певної особи, сім'ї, людських спілок та дер­жав, а й у планетарному масштабі. Висунута Вернадським наукова концепція трансформації біосфери в ноосферу фактично являє собою схему ієрархії філософсько-полі­тичних, природничо-наукових і техніко-економічних ас­пектів глобальних проблем сучасності.

Хід думок Вернадського такий. Розвиток життя на Землі привів до утворення біосфери, яка складається з живих організмів, косних природних тіл та біокосних утворень (грунт, поверхневі води тощо). Жива істота ста­новить у ній за вагою всього 0,01 %. Проте саме вона яв­ляє в біосфері основну, наймогутнішу геологічну силу, бо процеси в живому відбуваються швидше в історичному часі, ніж у геологічному.

Еволюційний процес привів до виникнення людини — істоти, наділеної разумом. Розумова діяльність людини спричинила все більший вплив останньої на природу, ви­значила її головний вектор, а отже — й майбутнє. Бурхли­вий розвиток науки і техніки з початку XX ст., що проде­монстрував буквально вибух наукової творчості, справив істотний вплив на риси сучасного світу. Людина вперше охопила своєю діяльністю всю біосферу. Радикально змі­нився характер соціальних процесів, спосіб життя людини.

Людина почала усвідомлювати, що їй треба мислити планетарно, і рівність людей, на противагу інтим орга-

122

нізмам, їхня єдність, незважаючи на расові, національні, соціальні та політичні відмінності, є основою цього ново­го мислення.

Ідея єдності всіх людей бере свій початок з глибокої давнини. Але реально такої єдності ніколи не було. Різні народи і держави завжди протистояли одне одному. Праг­нення об'єднати їх на релігійній основі виявилося уто­пією. Навіть філософська думка не спромоглася вирішити цю проблему. Тільки наука може стати міцною основою для єднання всіх людей, оскільки вона, по-перше, пере­конливо демонструє обов'язковість і логічну незапереч­ність своїх досягнень, і, по-друге, охоплюючи всю біосфе­ру, створює реальний фундамент для об'єднання людства.

Завдяки здобуткам науки і техніки у XX ст. вперше в історії людства почав здійснюватися єдиний історичний процес. Народи світу почали активно взаємодіяти в еко­номіці, культурі, політиці — в усіх сферах соціальної ді­яльності. З формуванням наукового підходу до дійсності та використанням його в духовному і матеріальному жит­ті різних держав біосфера в нинішньому столітті неухиль­но перетворюється в ноосферу.

Отже, погляди Вернадського багато в чому передбачи­ли сучасні уявлення щодо співвідношення загальнолюд­ських і партійно-класових інтересів, гуманні принципи взаємовідносин народів і держав, а також їхнього став­лення до навколишнього середовища. Вчення Вернад­ського про ноосферу дає підстави вважати його предте­чею теорії глобалістики.

Теорія глобалістики і нова політична філософія. Під цією теорією розуміється система наукових знань про ге-незу і сучасний стан глобальних проблем, їхню класифі­кацію й обгрунтування практичних соціально-економіч­них і політичних шляхів їх розв'язання.

Значний внесок у теорію глобалістики й міжнародної безпеки зробили видатні вчені планети після Другої сві­тової війни. Відповідні розробки містяться у працях Н. Бора, Ф. Жоліо-Кюрі, в «Маніфесті Рассела — Ейнш­тейна» (1955), виступах і публікаціях лідерів країн «делій­ської шістки» (Аргентини, Греції, Індії, Мексики, Танза­нії і Швеції), матеріалах «незалежної комісії», яку очолю­вав У. Пальме (1980 — 1989), Римського клубу — міжна­родної неурядової організації, заснованої в 1968 p., тощо.

«Ми виступаємо, — писали у своєму «Маніфесті» Б. Рассел і А. Ейнштейн, — не як представники того чи ін­шого народу, континенту або віровчення, а як люди, пред-

123

ставники роду людського, подальше існування якого пере­буває під сумнівом. Світ наповнений конфліктами... Май­же кожна людина, яка гостро відчуває політичну обстанов­ку, має симпатію до того чи іншого напрямку. Але ми хо­чемо, щоб ви, якщо це можливо, відкинули ці почуття і розглядали себе тільки як представники єдиного біологіч­ного різновиду, що має славну історію розвитку, того різ­новиду, зникнення якого жоден із нас не може бажати» ².

Розробки, що містяться у працях учених-гуманістів, ві­дображають усвідомлення невідворотності змін, що відбу­ваються у світі і створюють загрозу руйнування планети, свідчать про необхідність зосередити зусилля міжнародної громадськості на відверненні цієї загрози. Отже, підви­щення значення глобальних проблем зумовлює зростання взаємозалежності учасників світового співтовариства, ро­бить усе людство в умовах суперечливої структури відно­син між різними країнами, регіонами, партіями, суспіль­ними рухами активно діючим об'єктом історичного руху.

Теоретичні основи глобалістики як самостійного на­укового напряму розробляються з другої половини 60-х років. Ця теорія асимілювала передові погляди багатьох природознавців і філософів — представників різних шкіл і світоглядів.

Перший етап розвитку глобалістики (кінець 60-х — початок 70-х років) характеризувався вивченням при­наймні двох глобальних проблем сучасності: освоєння космосу й охорони навколишнього середовища — у фор­мі методологічних та науково-теоретичних досліджень цих проблем, які вже тоді вважалися пріоритетними.

Особливістю другого етапу (друга половина 70-х ро­ків) була поява у США і країнах Західної Європи глобаль­ного моделювання стану і перспектив розвитку світової політики і світогосподарських зв'язків в умовах супереч­ностей, що дедалі поглиблювалися. Для цього етапу ха­рактерні уточнення об'єкта досліджень у вигляді переліку й побудови ієрархічних структур глобальних проблем.

Третій етап розвитку глобалістики охоплює більшу частину 80-х і початок 90-х років. Для нього характерні зниження уваги політиків до загальнотеоретичних проб­лем і перехід до практичної політичної діяльності на ос­нові принципу: «мислити глобально — діяти локально».

Міжнародна політика в умовах ядерної ери та її суб'єкти. Найвагоміше місце в теорії глобалістики посідає

² Див.: Манифест Рассела — Эйнштейна // Дружба народов. 1988. № 6. С. 184.

124

проблема співвідношення війни і миру. В умовах злиття науково-технічної і воєнно-технічної революцій дослід­ники вважають за необхідне по-новому подивитися на цю проблему.

Перша теза. Пропонується переглянути саме уявлен­ня про «війну», яке має відображати якісні зміни в роз­витку цього соціально-історичного явища, що з'явилися в результаті накопичення колосальних арсеналів ядерної зброї.

Теоретичне осмислення війни відстає від розвитку ре­альної воєнної, соціальної, технічної, екологічної обста­новки у світі і, що суттєвіше, не відображає найважливі­ші сторони такого явища, як ядерна війна. Традиційна і ядерна війни принципово відрізняються. Ядерна зброя сьогодні — надбання обраних, економічно наймогутні-ших держав. Ці держави рішуче настроєні відстоювати свої інтереси. Ядерна зброя, таким чином, може стати унікальним засобом вирішення політичних проблем з уні­кальними наслідками. Ядерна війна здатна поширити дію цієї зброї на країни й регіони світу аж ніяк не причетні до воєнного конфлікту.

Друга теза. Необхідно далі розвивати поняття «мир». Нинішнє визначення миру як відсутність війни чи як іс­торична пауза між двома війнами застаріло. Потрібне глибше й осяжніше, якісно нове розуміння миру в ядер­ну епоху з її катастрофічними небезпеками. Розвиток цього поняття має йти від гуманістичного ідеалу майбут­нього до сучасної філософії міжнародних відносин, від абстрактних утопій та політичної демагогії до філософ­ського погляду й нової суспільно-політичної свідомості, що включають концепцію миру без воєн.

Якщо конкретніше, поняття мир має йти від уявлення про нього як про окремі відтинки часу, коли, як прави­ло, готувалися війни (треба забути римське прислів'я «хо­чеш миру, готуйся до війни»), до перманентного миру і мирного співіснування держав як умови безпеки і розвит­ку людського роду. Тобто цикл «мир — війна — мир» в історичному процесі докорінно змінився. Мир не має альтернативи — він перетворився в екзистенційний імпе­ратив, чи в умову існування і розвитку всього світу. Люд­ство вперше у своїй історії стало перед необхідністю ви­ключити війну з міжнародних відносин і через створення нової системи цих відносин вирішити нарешті проблему «вічного миру», про який мріяли і до якого закликали мислителі-гуманісти минулого.

125

Третя теза. З'явилися нові істотні моменти в діалек­тиці співвідношення між війною і політикою. Ядерна вій­на об'єктивно не може слугувати цілям політики, згідно з відомою формулою Клаузевіца: «війна — це продовження політики іншими засобами». Зрозуміло, що підготовка ядерної війни, як і будь-якого іншого збройного конфлік­ту, є політичний акт, прояв певної політики, її продов­ження. Та оскільки не лише початок воєнних дій, а й їхні результати (реальні чи уявні) також включаються в полі­тичний проект і виступають його продовженням, взаємозв'язок війни і політики нині істотно змінюється.

Почавшись як продовження політики, ядерна війна не може слугувати засобом досягнення політичної мети, ос­кільки вона не веде до встановлення миру. Навіть більше, війна позбавляє можливості здійснення будь-якої політики, оскільки може завершитися знищенням людства взагалі.

Проте визнання таких наслідків ядерної війни не лік­відує зв'язку між війною і політикою. Цьому є кілька причин:

• крім ядерної війни, у наш час готуються і прово­ дяться добре відомі традиційні війни із застосуванням «звичайної зброї»;

• у сучасному світі існують масові армії, накопичена велика кількість неядерної зброї, виділяються все більші кошти на військові потреби — і все це породжено й іні­ ціюється певною політикою і політиками;

• сила і загроза силою, передусім воєнною, все ще лишається істотним чинником у сучасній системі міжна­ родних відносин;

• сама поява ядерної зброї, її постійне вдосконален­ ня (як і інших засобів масового знищення) є не що інше, як здійснення тієї ж політики.

Отже, оскільки взаємозв'язки між війною і політикою не порушені, але набули небезпечного, непередбачувано-го характеру, слід узагалі усунути всі війни з міжнародної політики.

По-новому зазвучало в цьому розумінні поняття «спра­ведливої» війни. Теоретично розмірковуючи, ядерна війна може бути справедливою (ядерний удар у відповідь — це удар відплати). Проте це все ж абстракція, оскільки роз­різнення справедливого і несправедливого має сенс тільки для живих, тільки для історії, яка продовжується.

Виходячи з цієї тези, по-новому почали розглядатися формула воєнно-стратегічного паритету і концепція «взаємного гарантування знищення».

126

Ядерні «оптимісти» вважають, що ядерна зброя дис­циплінує, реальна загроза взаємного знищення, рівнова­га страху, страху перед неминучим покаранням — все це блокує можливість «великої війни» і створює досить міц­ний, сталий каркас мирних взаємовідносин.

Дійсно, поки що мир тримається на ядерному стриму­ванні. Але, по-перше, рівновага страху не блокує й не зні­має ризику випадкової, неумисної війни, яка — особливо в конфліктний, кризовий період — може спалахнути з різних причин. По-друге, рівновага страху порушується внутрішньою нестабільністю, вона суперечлива й пара­доксальна, адже значення має не стільки об'єктивне спів­відношення сил, скільки уява однієї сторони про сили та наміри іншої. А оскільки рівновага страху породжує й рівновагу недовіри, то кожна сторона виходить з можли­вості найгіршого варіанту поведінки супротивника.

Рівновага необхідна. Небезпечна не вона сама по со­бі, а високий рівень озброєності сторін. Воєнний аспект руху в напрямі розрядки — це поступове зниження рівня озброєнь, що протистоять одне одному.

Четверта теза. З огляду на викладене вище, по-ново­му треба оцінювати співвідношення витрат на гонку оз­броєнь і мирні потреби, передусім на вирішення глобаль­них проблем.

Звичайно, термоядерна війна — теж одна з глобальних проблем, до того ж найактуальніша. І все ж поки що це ймовірна подія, тоді як екологічна та інші кризи вже дав­но завдають нечуваних збитків. Якщо проблема війни — це проблема політики, яка припускає угоди й домовле­ності як прояв доброї волі, то екологічна проблема корі­ниться в самому принципі сучасного матеріального ви­робництва. Перебудувати його в короткі історичні строки — завдання виняткової складності, що потребує грандіоз­них фінансових та інтелектуальних зусиль.

Отже, вивільнення засобів і ресурсів, спрямованих на підготовку війн, і застосування їх в інших сферах госпо­дарства може стати вирішальним фактором у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу.

П'ята теза. Реальність ядерно-космічної епохи поро­джує нові моменти в діалектиці класового, національного, регіонального і загальнолюдського, планетарного мислення і

свідомості.

Коли мова йде про «планетарну свідомість», то мається на увазі відповідальність усіх без винятку землян за відвернення ядерної катастрофи. Адже глобальні проб-

127

леми, як земні, так і космічні, можуть бути вирішені ли­ше за умови участі і координації зусиль усіх держав, че­рез таку взаємозалежність, яка не існувала досі, на осно­ві співробітництва між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем.

При цьому мають істотно поновитися поняття «гума­нізм» і «гуманність» у політиці.

Вони мають визволитися від свого просвітницького характеру й набути нового, практичного змісту і плане­тарного обсягу.

Це не означає, що поняття «нація», «народ», «соціаль­на група» перестали бути необхідними для адекватного розуміння історії і суспільства, так само, як і такі соціаль­но-політичні явища, як «держава», «блоки держав». Адже йдеться про динамічну й водночас дуже тонку й складну діалектику національного і планетарного, в якій зв'язки й залежності, взаємовідносини і взаємопереходи безпосе­редніші, гнучкіші й різноманітніші, ніж це було раніше.

У галузі політики ця діалектика виявляється в новій стратегії загальної безпеки, мирного співробітництва між національними економіками, у сфері науки тощо. Отже, новий політичний імператив у цьому розумінні: взаємна безпека і планетарна відповідальність.

Шоста теза. Висвітлення нових моментів і трансфор­мацій в політичних функціях сучасних армій. Основна проблема — як сполучати дві засади політики: класичний метод убезпечення держави від зовнішньої небезпеки за допомогою армії і неможливість досягти перемоги в ра­кетно-ядерній війні. Йдеться, таким чином, про зіткнен­ня політичної концепції безпеки з воєнно-стратегічною. Людство ще не навчилося послідовно оперувати склад­ною діалектикою цих двох концептуальних начал. Пере­важна більшість держав світу не має ядерної зброї і тому формально вільна від вирішення цієї дилеми. Для цих держав армія залишається традиційним засобом захисту і нападу. А отже, залишається актуальним і виробництво військової техніки і торгівля нею. Основна маса зброї ви­готовляється невеликою групою промислових держав, пе­реважно тими, хто володіє й ракетно-ядерною зброєю.

Логіка ситуації виводить, таким чином, світове співто­вариство до пошуків нових, не воєнних, засобів досяг­нення безпеки, водночас зростає миробудівнича й миро-захисна роль самої армії.

Сьома теза. В умовах сучасних реалій усе більше ви­являється необхідність створення нової системи міжнарод-

128

них відносин. Для цього потрібні якісні зміни: нові прин­ципи, критерії, засоби, нові механізми, взагалі нова філо­софія міжнародної політики. Йдеться не про традиційну зміну парадигм, а про створення такої системи, яка б на­дійно виключала війну і насилля, базувалася б на діалозі й співробітництві між державами.

Восьма теза. Відчутно зросла роль народів, світової громадськості в боротьбі за збереження миру. В минуло­му ніколи не спостерігалося такого масового й могутньо­го антивоєнного руху широких соціальних верств і на­родних мас. Ніколи раніше між народами не існувало та­кої категоричної єдності в запереченні ядерної війни. Це новий історичний феномен, що має винятково важливе значення, дійовий потенціал миролюбних міжнародних відносин.

У практиці реальних рухів на захист миру і довкілля формується нова політична свідомість народів, нова шка­ла цінностей, і на першому місці серед них — збережен­ня людства.

По-новому в теорії глобалістики тлумачаться проблеми безпеки. Якщо виходити з того, що безпека — це такий стан відносин між державами, за якого їм не загрожує не­безпека війни чи будь-яке інше зовнішнє зазіхання на їхній суверенний і незалежний розвиток, то в минулому такого безпечного розвитку народів і держав реально не існувало. Відсутні були не тільки необхідні умови, а й ме­ханізми безпеки, співробітництва в інтересах миру. Про­тягом століть мілітаристське суперництво підривало ос­нови безпеки.

Тепер, коли накопичена така кількість зброї, що її вистачило б для багаторазового знищення всього живого на Землі, на перший план вийшла стратегія виживання. Мир і безпека стають неподільними. Вони мають одно­часно забезпечуватися в різних масштабах, а саме: в кор­донах однієї держави (національна безпека); в межах то­го чи іншого регіону світу (регіональна безпека); у гло­бальних рамках (міжнародна, загальна безпека).

129

По суті, поняття «національна безпека» стало невід­дільним від поняття «загальна безпека». Це якісно новий момент у міжнародних відносинах. Особлива заслуга в формуванні і застосуванні цієї ідеї належить відомій «Ко­місії Пальме». «В сучасному світі, — наголошується в її широко відомій доповіді «Безпека для всіх», — безпеки не можна досягти в односторонньому порядку. З економіч­ної, політичної, культурної і, що особливо важливо, з

9 — 7-2771

воєнної точки зору, ми живемо у світі зростаючої взаємо­залежності... Ми опинилися перед лицем небезпеки для всіх, і з огляду на це ми повинні зміцнювати свою безпе­ку зусиллями всіх» ³. Отже, сама система безпеки має включати в себе такі основні сфери, як військова, полі­тична, економічна, екологічна й гуманітарна. Кожна з них відносно самостійна (скажімо, економічна й еколо­гічна безпека), й водночас усі вони тісно пов'язані між собою, складаючи єдине ціле. Крім того, досвід показує, що в усіх основних сферах безпеки є стрижневі пробле­ми, від розв'язання яких залежить міцність усієї конст­рукції безпеки.

У воєнній сфері — це відмова від ядерної війни, демі­літаризація космосу, ліквідація ядерної і хімічної зброї, скорочення звичайних озброєнь, зменшення воєнних ви­трат. У політичній — забезпечення права кожного народу на свободу свого соціального і політичного вибору, спра­ведливе політичне врегулювання міжнародних криз і ре­гіональних конфліктів, зміцнення довіри між державами. В економічній — відмова від будь-яких форм дискриміна­ції, встановлення нового економічного порядку; в еколо­гічній — об'єднання зусиль усіх держав у боротьбі із за­брудненням довкілля, розвиток екологічно чистих, без­відходних технологій і виробництв, збереження озоново­го шару планети; в гуманітарній — розширення міжна­родного співробітництва у сфері культури, науки, мистец­тва, освіти, медицини, захист політичних та інших прав людини.

Визначення екологічної безпеки та її питомої ваги в глобальній безпеці належить американському політолого­ві Лестеру Брауну, який очолює Інститут всесвітнього спостереження у Вашингтоні. Інститут видає щорічні до­повіді «Стан планети», в яких містяться політичні реко­мендації, що мають сприяти переходові до «життєздатно­го суспільства». Поняття екологічної безпеки, на думку Брауна, пов'язане з інтерпретацією проблеми національ­ної і міжнародної безпеки та з проблемою озброєнь.

Вона зводиться до того, що, як тільки держави дійдуть згоди щодо кількості і якості їхніх озброєнь і пообіцяють одна одній жити мирно, настане епоха відносної міжна­родної безпеки. Останню, вважає Браун, треба переос­мислити. Після Другої світової війни поняття національ­ної безпеки набуло переважно воєнного характеру (загро­за безпеки виходить від інших країн). Нові ж загрози для

³ Безопасность для всех: Программа разоружения. М., 1982. С. 40.

130

національної безпеки, з якими збройні сили не можуть упоратися, ігнорувалися. Джерела нової загрози поляга­ють у виснаженні нафтових запасів, ерозії грунтів, змен­шенні родючості земель, скороченні лісових площ, виро­дженні пасовиськ, зміні клімату. Ці процеси створюють небезпеку не тільки для національної економічної та по­літичної безпеки, а й для стабільності всієї міжнародної економічної системи ⁴.

Отже, на даний час загроза для міжнародної безпеки, що існує у відносинах між державами, куди менша, аніж та, що з'явилася у відносинах між державою і природою. І основна біда в тому, що невоєнні загрози найменше ви­значені й вивчені.

Л. Браун виділяє в міжнародній безпеці три компо­ненти — традиційний воєнний, економічний та екологіч­ний. Але єдиним критерієм національної та міжнародної безпеки Л. Браун вважає життєздатність суспільства. Як­що біологічні основи екологічних систем не будуть збере­жені і нові енергетичні джерела не замінять нафтові ко­лодязі, що спустошуються, то економічна катастрофа не­минуча. Вирішення ж воєнної проблеми полягає в досяг­ненні нескладної і цілком можливої угоди між держа­вами. Отже, в даній концепції безпеки за основу беруть­ся відносини в системі «населення — навколишнє сере­довище — природні ресурси». І баланс цих компонентів є гарантом життєздатності людського суспільства.

Й. Галтунг вважає, що основними проявами глобаль­ної кризи є не брак ресурсів, а неадекватний розподіл ос­танніх і те, що ресурсами погано керують: вони відчуже­ні від тих, хто споживає їх найбільше, і надмірно спрямо­вані на виробництво непотрібних предметів ужитку.

Не впливають на кризу і метаморфози ціноутворення. Криза існує не через те, що збільшуються ціни, а через те, що економіка багатьох країн базується на експлуатації ін­ших, а цей базис виявився досить хитким.

Несуттєвою є також криза народонаселення. Можли­вості нашої планети все ще далеко не вичерпані (вико­ристовується лише 11 % грунту, придатного для обробки).

Проблема полягає, очевидно, в іншому: стара еконо­мічна система поєднує фактори виробництва (ресурси, працю, капітал) в індустріальних центрах з високою орга­нізацією і продуктивністю праці та здатністю до спожи­вання, водночас утворюючи на периферії території з низькою продуктивністю і мінімумом учасників спожив-

⁴ Slate of the World. 1986. P. 195.

131

чого ринку. Периферія відтворює масу людей, які не є повною мірою ні виробниками, ні споживачами.

Отже, причина глобальної кризи криється не в вичер­панні ресурсів, зростанні цін чи збільшенні населення, а в світовій структурі.

Цілком очевидно, що в умовах зростаючої взаємоза­лежності гарантувати на практиці безпеку кожній держа­ві і народу може лише справді демократична система між­народних відносин. Вона ще не склалася у стосунках най­більших держав і невеликих країн. Не вдалося подолати рецидиви імперських підходів, загрози застосування си­ли, оголошення блокади, торговельно-економічні санкції — аж до воєнних інтервенцій. Все це дає підстави стверд­жувати, що демократизація міжнародних відносин не мо­же бути локальною, вибірковою; вона має являти собою загальний, планетарний процес.

Назріла необхідність реформування ООН, демократи­зації діяльності її установ. Зокрема, береться під сумнів правомірність становища, згідно з яким п'ять ядерних держав (СІЛА, Росія, Великобританія, Франція, Китай) зберігають статус постійних членів Ради Безпеки ООН і мають право «вето» з питань, що зачіпають інтереси всьо­го світового співтовариства, а Генеральна Асамблея ООН, в якій представлені майже всі держави планети, фактич­но позбавлена можливості контролювати Раду Безпеки.

Окремим напрямом теорії глобалістики є морально-етична й культурна проблематика. А. Печчеї так сформу­лював сутність цієї проблеми: «Дійсна проблема людсько­го виду на даному ступені його еволюції полягає в тому, що він виявився цілковито неспроможним у культурному відношенні йти в ногу з сучасністю і повністю пристосува­тися до тих змін, які сам приніс у цей світ». Оскільки проблеми, що виникли на цій критичній стадії, містяться в самій людині, а не поза нею, як на індивідуальному, так і колективному рівні, то їх вирішення, на думку Печчеї, має виходити передусім і головним чином з самої людини.

Якщо ми хочемо приборкати технічну революцію і за­безпечити людству гідне майбутнє, то нам необхідно на­самперед подумати про зміну самої людини, про револю­цію в самій людині⁵.

Йдеться, звичайно, передусім про зміну соціальних установок особи і суспільства, переорієнтацію людства з ідеології поступального зростання виробництва й спожи­вацтва на духовне самовдосконалення.

⁵ Печчеи А. Человеческие качества. М., 1985. С. 42.

132

Крім «людської революції», Печчеї пропонував здійс­нити політико-структурні зміни соціальних систем у на­прямі керованості і прийняти програми глобальних дій на основі добровільної коаліції націй.

Дослідники проблематики вважають, що ефективне і довгострокове розв'язання глобальних проблем передба­чає відповідну основу. Нею має стати система цінностей, прийнята всіма учасниками розробки глобальних рішень. Отже, йдеться про формування загальнолюдської етики. Можливість втілення в життя загальних і необхідних мо­ральних принципів, незалежних від емпіричних умов, ав­тономної моралі, як зазначалося вище, теоретично праг­нув обгрунтувати І. Кант. Проте абстракція загального морального закону повинна бути наповнена змістом, що відповідає розв'язанню глобальних завдань. Вона має включати позитивні постулати і заборони, ціннісно-нор-мативну систему, уявлення про вище благо як основну регулятивну категорію моральної діяльності при вирішен­ні глобальних проблем. Найістотнішу роль у глобальній етиці має відігравати категорія обов'язку.

Звертався до морально-етичних категорій у своїй теорії глобалістики і Л. Браун. Він вважав, що для побудови «життєздатного суспільства» необхідні зміни морального характеру: «Політичні лідери і громадяни повинні будуть переоцінити свої цілі і сподівання, визначити свою міру ус­піху і перевести працю і дозвілля на нову систему принци­пів, що мають своїм ядром добробут майбутніх поколінь» ⁶.

На найважливіших висновках теорії глобалістики по­чала будуватися нова політична філософія міжнародник відносин — так зване «нове політичне мислення».

Хоча поява цього терміна пов'язувалася з початком реформ у колишньому Рядянському Союзі («перебудо­ва»), його зміст, а також чимало думок і висновків із цього приводу виникли значно раніше, й застосовували­ся у практичній діяльності деяких політичних сил, зокре­ма міжнародної соціал-демократії.

У колишньому СРСР за часів «перебудови» нове політич­не мислення вживалося у двох аспектах. І якщо в першому йшлося про демократизацію політичних структур, лібералі­зацію у сфері економіки, то в другому — саме про необхід­ність перебудови міжнародних відносин з огляду на загост­рення небезпеки, пов'язаної з глобальними проблемами.

Якщо поєднати міжнародну демократичну політичну думку й узагальнення, зроблені реформаторськими кола-

⁶ State of the World. 1990. P. 188.

133

ми в СРСР у другій половині 80-х років, щодо переосмис­лення поглядів на суспільний розвиток людства і систему зовнішніх відносин, то можна дійти таких висновків:

• по-перше, сучасний період людської історії є пере­ ломним, оскільки йдеться про вибір між виживанням і взаємним знищенням;

• по-друге, посилилася взаємозалежність між народа­ ми світу, зростає цілісність цього світу, що супрово­ джується глобалізацією засобів інформації й комунікації;

• по-третє, світові суперечності набули нових рис і звучання, серед яких, крім глобальних проблем, виділя­ ються регіональні й міжнаціональні конфлікти, маргіна- лізація значної частини населення планети.

Загальні кризові тенденції, пов'язані як із структурно-технологічною перебудовою, так із людським фактором, ви­значили ті риси нової філософії міжнародної політики, які полегшують пошуки ефективного розв'язання глобальних проблем політичними методами. Основні з цих рис такі:

а) визнання пріоритету загальнолюдських факторів над класовими, що пояснюється не тільки проблемами вижи­ вання, збереження земної цивілізації, а й принципами мо­ ральності, прагненням зберегти все те, що створене інте­ лектом і руками людей протягом усієї історії суспільства;

б) соціальний прогрес не можна зводити виключно до переходу (а тепер і повернення) від одного суспільного устрою до іншого. Цей прогрес можливий також у рамках співіснування або злиття суспільних формацій на фоні змін на краще в обох із них;

в) толерантний підхід до суспільно-політичних проб­ лем, визнання універсального характеру концепції свобо­ ди вибору способу життя, як і того, що нав'язування ззов­ ні соціального ладу означає протиставлення суб'єкта об'єктивному поступу самої історії;

г) визнання того, що відмінності в ідеологічних підхо­ дах не слід переносити на міждержавні відносини, пере­ творювати їх на засіб політичної конфронтації. Більше того, незважаючи на існуючі у світі суперечності, гло­ бальні проблеми можна розв'язати тільки на основі тісної взаємодії всіх держав світового співтовариства, й однією із найважливіших умов цього є деідеологізація міжнарод­ них відносин ⁷;

' Відомий шведський політолог В. Карлнас вважає, що «поняття ідеології є досить проблематичним» і «потребує строгого аналізу, якщо взагалі є хоч якийсь сенс у тому, аби воно залишалося повноправним на­уковим інструментом у вивченні зовнішньої політики».

134

д) нарешті, слід брати до уваги й те, що ніякі заклики політиків і вчених до активних дій у сфері глобалістики не дадуть бажаних результатів, якщо не зміниться сама людина, її соціальна психологія, якщо вона не усвідомить і не визнає себе органічною частиною природи, а не ли­ше як споживача її багатств. Зміна психології на гуманіс­тичних принципах моралі має відбуватися випереджаль­ними темпами, бо якщо людина стає основним елемен­том творчих сил, вона не може себе розвинути і зберегти без збереження і розвитку природи.

Футурологічне бачення міжнародних відносин та структу­ри людського суспільства. Вагомою частиною сучасної полі­тичної філософії міжнародних відносин є футурологія — наука про перспективи розвитку цивілізації в контексті всього комплексу глобальних проблем сучасності. Глобаліс-тика і футурологія багато в чому близькі, хоча й неодно­значні поняття. Найважливішим завданням футурологічних побудов є обгрунтування зорієнтованих на майбутнє пер­спективних досліджень, у першу чергу глобальних проблем.

Найбільшими футурологічними центрами є Стен-фордський і Гудзонівський інститути, Інститут майбут­нього в Менло-Парк, Інститут світового порядку в Нью-Йорку, Гуверівський інститут проблем війни, революції та миру, Римський клуб, інші дослідницькі центри СІЛА та Західної Європи.

Виділяються дві традиційні течії футурологічної думки Заходу: «екопесимістична» (неомальтузіанська) і «техно-оптимістична» (постіндустріальна). Зрештою до них приєдналися «реалісти».

Представники усіх напрямів ставлять спільні як полі­тичні, так і перспективні завдання, пропонують шляхи виходу з глобальної кризи суспільства. Найважливіші з них такі:

• усунення війни з життя людства;

• боротьба з голодом і бідністю;

• стабілізація демографічної ситуації;

• боротьба з поневоленням людини;

• сприяння демократизації держав та міждержавних відносин;

• боротьба з хижацькою експлуатацією природи;

• охорона природи і людини;

• формування нової, творчого типу, людини.

Для вирішення цих завдань футурологи створюють різні моделі майбутнього світового співтовариства, що грунтуються на аналізі розвитку сучасного суспільства.

135

|iflto^$ato^yto^^

Песимісти представлені працями Ж. Еллюля, Е. Фромма, Т. Роззака, Мак-Дермонта, членів Римського клубу та ін. Зневіра у майбутнє людства досягла апогею у працях «технофобів» (Л. Мемфорда, В. Феркісса), які вва­жали, що саме сучасна технологія є основною причиною всіх бід суспільства. Некеровані сили, породжені науко­во-технічним прогресом, неминуче мають спричинити конфлікт з адаптаційними можливостями біосфери і зни­щити цивілізацію, створивши на її місці «перенаселений, механізований і тотально дегуманізований світ».

Виходячи з цього, професор Каліфорнійського універ­ситету Т. Роззак, засуджує «імперіалізм сучасної науки і техніки» і закликає до релігійного відродження світу, до «покаяння перед природою», повернення до «провід ен-ційного мислення».

Основним конфліктом майбутнього, вважають інші «песимісти», буде конфлікт між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. На думку Ж. Ж. Серван-Шрейбера, промислово розвинуті країни, захопивши об­межені природні ресурси планети, залишили країнам, що розвиваються, єдиний вихід — прямий ядерний шантаж.

Деякі «технологічні песимісти» (Е. Мюрез, Р. Хей-ланд) виступили як адепти «локальних» термоядерних воєн, вважаючи останні «прийнятною стратегією вижи­вання». На їхню думку, в результаті «помірного» обміну ядерними ударами населення планети різко зменшиться й одночасно вирішаться всі екологічні проблеми, пов'яза­ні з надлишковою урбанізацією, нестачею продуктів спо­живання й т. ін.

«Римським клубом» були проведеш широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кри­зових тенденцій у взаємодії між суспільством і навколиш­нім середовищем. Це «Світ — 2» (автор Д. Форрестер, 1971), «Світ — З» (Д. Медоуз, 1978), «Стратегія виживан­ня» (М. Месарович та Е. Пестель, 1974), «Перегляд між­народного порядку» (Я. Тінберген, А. Долман, 1976, 1981), «Цілі для людства» (Е. Ласло, 1977), «Діалог про братерство і добробут» (О. Джіаріні, 1980), «Шляхи, що ведуть у майбутнє» (Б. Гаврилишин, 1980), «Форум Хума-нулі» (Г. Кан, 1985) та ін.

Проводячи за допомогою системної динаміки розра­хунки для світу в цілому, Форрестер і Медоуз дійшли вис­новку, що протиріччя між обмеженістю земних ресурсів, зокрема обмеженістю придатних для сільського господар­ства земельних площ, і зростаючими потребами населен-

136

ня, яке постійно збільшується, можуть призвести у сере­дині XXI ст. до глобальної кризи: катастрофічного за­бруднення довкілля, різкого зростання смертності, висна­ження природних ресурсів і падіння виробництва.

Як альтернатива такому розвитку ситуації висувалася концепція «глобальної рівноваги», згідно з якою необхід­но негайно припинити збільшення чисельності населен­ня землі, обмежити промислове виробництво, зменшити приблизно в сто разів споживання земних ресурсів.

Модель Месаровича-Пестеля змальовує світ вже не просто як однорідне ціле, а як систему взаємопов'язаних десяти регіонів, взаємодія між якими здійснюється через експорт — імпорт та міграцію населення. Регіон — це вже соціокультурний параметр (що не брали до уваги Форрес­тер і Медоуз), підсистема у глобальній суспільній систе­мі. Й хоча він виділяється за економічними та географіч­ними критеріями, але з урахуванням соціальних і куль­турних характеристик — цінностей і норм суспільства.

Автори моделі «Світ — 3» дійшли висновку, що світу загрожує не глобальна катастрофа, а ціла серія регіональ­них катастроф. Концепції «глобальної рівноваги» Месаро­вич і Пестель протиставили концепцію «органічного зрос­тання», чи «диференційованого розвитку», різних елемен­тів системи, коли в окремі періоди інтенсивне зростання одних параметрів у певних регіонах (наприклад, рівень споживання, сільськогосподарський і промисловий капі­тал у регіонах Азії та Африки) супроводжується органіч­ним зростанням інших (наприклад, у країнах Заходу має обмежуватися зростання матеріального споживання).

Особливий інтерес викликає доповідь учасника Римсь­кого клубу американського соціолога Ервіна Ласло. На йо­го думку, необхідною передумовою виживання і прогресу людства мають стати ідеали і спільні цілі, яким треба підко­рити «індивідуальні інтереси окремих народів і країн світу».

Згідно з цим, виділяються дві групи цілей людства на регіональному і глобальному рівнях, що мають викорис­товуватися для аналізу «внутрішніх меж» розвитку цивілі­зації, пов'язаних із переважанням у політиці «непередба-чуваних, вузьких і корисливих інтересів». Вирішення гло­бальних проблем вимагає подолання цих «меж», перебу­дови всієї системи мислення і міжнародних відносин на основі «світової солідарності».

Одним із представників «технооптимістичної» течії в футурології є Герман Кан, колишній директор Гудзонів-ського інституту. На думку Кана та його послідовників,

137

прояви глобальної кризи є «витратами зростання» нової суперіндустріальної цивілізації, перехідним явищем, при­чини якого коріняться в «характері політики, в дуже низькому рівні управління, а іноді й просто в невезінні». Ці негативні прояви зникнуть з приходом нової «суперіндустріальної цивілізації» (на Заході на зламі тре­тього тисячоліття).

На противагу прихильникам психології та філософії «виживання» інші вчені й політики пропонують філосо­фію дії, активну і соціальну поведінку, метою якої є роз­в'язання глобальних проблем.

Російський політолог Г. X. Шахназаров вважає, що філософія дії має спрямовуватися передусім на боротьбу за роззброєння. Серед основних постулатів нової політич­ної філософії він називає такі:

• національна безпека гарантується колективною без­ пекою;

• захисники безпеки будь-якої країни повинні рахува­ тися з безпекою протилежної сторони як із своєю власною;

• при розв'язанні політичних завдань необхідна від­ мова від національного інтересу, що егоїстично сприй­ мається, на користь інтернаціональних інтересів і загаль­ нолюдських потреб;

• турботи про соціальний прогрес необхідно сполуча­ ти з турботами про мир.

Серед футурологів є вчені, яких важко зарахувати до прихильників якогось одного напряму. Американський по­літолог і соціолог О. Тоффлер починав як «екопесиміст». У 70-х роках набула поширення його концепція «шоку від зіт­кнення з майбутнім» (праці «Футурошок», «Екоспазм»). Тоффлер стояв на позиціях соціального песимізму не тіль­ки щодо екологічного майбутнього нашої планети, а й що­до інших — від соцієтального до міжособистісного — рів­нів суспільних стосунків (різке збільшення частки відсталих і слаборозвинутих країн, екологічна криза, криза націо­нальної держави, соціальні потрясіння, насильство, зміни в ціннісних орієнтаціях, психологічне перевантаження то­що). Основу кризових явищ, на думку Тоффлера, становить прискорення темпів розвитку й ускладнення системи. «Сполучення цих двох факторів — швидкості і складності — набуває вибухонебезпечного характеру» ⁸.

Вихід із становища «ранній» Тоффлер убачав у при­скореному розвиткові технологій і створенні нової циві-

° Современные зарубежные теории социального изменения и раз­вития. Практопия Олвина Тоффлера. М., 1993. С. 10 — 11.

138

лізації у вигляді гетерогенних структур «інформаційного суспільства». В пізніших працях («Третя хвиля», «Зміщен­ня влади»), констатуючи соціальну кризу «індустріально­го суспільства», він покладає надії на нове суспільство — «третю хвилю». Тоффлер виділяє групу країн, які прой­шли стадію індустріалізації і перебувають на шляху ство­рення «суперсимволічної економіки, загальної інформа­тизації суспільства і можуть сформувати світову систему здобуття суспільного багатства» ⁹.

Оскільки суперечки про майбутнє і взаємні звинувачен­ня в «технооптимізмі» і «технопесимізмі» не сприяли опти­мальному вирішенню проблем, то, за словами президента Всесвітнього товариства вивчення майбутнього Е. Корніша, «стало очевидним, що належне ставлення до майбутнього... є реалізм, що втілює надію, ретельно зважене розуміння проблеми ризику, який чекає попереду, а також усвідомле­не сприйняття рішень і можливостей, що виникають»¹⁰.

Реалісти визнають, що більша частина конфліктів гло­бального характеру може бути розв'язана тільки на ло­кальному рівні, завдяки широкому міжнародному співро­бітництву.

До «глобального плану дій» політичного характеру, прийняття державних рішень щодо розв'язання цих проб­лем Л. Браун додав чотири основні напрями:

1) Розвиток енергетичних стратегій, що мають кіїще- вою метою захист клімату. Ці стратегії передбачають під­ вищення податків на паливо відповідно до вмісту в них вуглецю. Одержані кошти передбачається використати для фінансування розвитку енергоефективних технологій, які за ршнем безпеки зможуть стати одним із основних джерел енергії майбутнього. Всі ці заходи треба проводи­ ти в глобальному масштабі, в усіх державах, аби не під­ ривати національні економіки.

2. Відновлення лісів. Розвинутим країнам необхідно відмовитися від частини боргів країн, що розвиваються, в обмін на проведення останніми заходів, орієнтованих на» збереження лісів.

3. Стабілізація сільськогосподарського виробництва з урахуванням демографічних тенденцій.

4. Призупинення зростання населення, що підриває рі­ вень життя в багатьох частинах світу.

Дії на третьому і четвертому напрямах характеризуються як приведення до рівноваги населення планети і сільсько-

9 Там само. С. 43.

¹⁰ Through the 80's. Thinking globally, acting locally. Wash., 1980. P. 422.

139

господарського виробництва. У багатьох країнах для стабілі­зації кількості населення необхідно, щоб кількість дітей у сімї не перевищувала одну дитину. Це одна з умов створен­ня «життєздатного суспільства» — такого суспільства, «яке задовольняє свої потреби, не піддаючи небезпеці перспек­тиви майбутніх поколінь» ч. Здійснення даної умови має стати вимогою культури, моралі і права. Л. Браун ввів у по­літологічні дослідження категорію «рівність поколінь» і за­значив: якщо людство зможе втілити формулу рівності по­колінь у життя в галузі міжнародного і національного пра­ва, це й буде побудовою «життєздатного суспільства».

Й. Галтунг розглядає як найбільш прийнятну модель майбутнього устрою світу «світову державу, яка втілює ідею трансформації політичних відносин у світову політи­ку на основі успішних моделей націй — держав». Якщо світ і буде колись організований як держава, то лише в рамках унітарної, федеративної або конфедеративної мо­делі. Такий діапазон вибору, звичайно, далекий від іде­ального. Всі ці шляхи інтеграції людей є вертикальними, їм притаманний «розподіл праці» між правителями і ке­рованими, центром і периферією. На цій осі панує влада (ідеологічна, нормативна, екзекутивна). Центральне сві­тове керівництво не може використати подібні моделі.

Найважливішою функцією світового керівництва, на думку Галтунга, має стати управління проблемними си­туаціями і конфліктами та їх розв'язання. Центральне сві­тове керівництво повинне мати владу і засоби для досяг­нення загальної згоди. Постають питання: яким має бути тип влади? Який тип сили має використовуватися: сила засобів чи структурна сила? «За яким «каналом» — ідео­логічним, нормативним чи караючим»? Галтунг вважає, що головним каналом влади центрального світового ке­рівництва має бути канал влади нормативної. Світове ке­рівництво повинне мати величезні ресурси (капітал, ви­роблені блага і ноу-хау) й розміщувати їх якомога раціо­нальніше. Керівництво має розраховуватися цими ресур­сами в тих випадках, коли це необхідно, з метою глобаль­ного планування чи формування бюджету.

Все це має бути зафіксованим, але водночас повинна існувати система заохочення тих, хто найбільшою мірою відповідає міжнародним нормам. Таким чином, влада у майбутній системі відтворюватиметься у формі техноло­гічної адекватності, спроможності вирішувати проблеми і застосовувати позитивні санкції.

¹¹ State of the World. 1990. P. 174.

За умов усунення структурного насильства має виник­нути світ, у якому кожна його частина стане центром, світ, зв'язаний воєдино густою мережею неексплуататор-ських міжнародних організацій різного типу, що допома­гали б одна одній.

Отже, хто ж має й надалі очолювати вирішення гло­бальних проблем і сприяти побудові благополучного сві­тового співтовариства?

Безперечно, це, насамперед, державна справа. 1 чим демократичнішим буде устрій кожної держави, тим плід-нішими будуть результати їхніх зусиль. Можна вважати, що цьому сприятимуть заходи держав щодо:

• поступової демілітаризації і гуманізації відносин між народами, ствердження раціональних методів і мо­ ральних норм при розв'язанні тих чи інших суперечнос­ тей у світі;

• зміщення безпеки держав із сфери співвідношення військових потенціалів у сферу політичної взаємодії та безумовного виконання прийнятих зобов'язань, що вип­ ливають із міжнародних угод і обов'язковості міжнарод­ ного права для всіх держав без винятку;

• більш цивілізоване використання зростаючого на­ уково-технічного потенціалу для вирішення глобальних проблем.

Широке міжнародне співробітництво має здійснюва­тися на різних рівнях: дво- і багатосторонніх, регіональ­ному і світовому, з використанням різних міжнародних інститутів і організацій, у тому числі найуніверсальнішої з них — Організації Об'єднаних Націй.

Однією з форм міжнародного співробітництва є діяль­ність численних міжнародних і національних урядових і неурядових організацій. За даними ООН, лише дослі­дженням науково-технічного прогресу займаються понад 1,1 тис. національних організацій, у галузі суспільних на­ук проблемою наукового і техніко-економічного розвитку — 2,4 тис. організацій у більш як 120 країнах і 327 міжна­родних організацій.

Розробку єдиної науково-технічної політики провід­них розвинутих країн здійснюють Організація економіч­ного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Комітет із кри­тичних проблем сучасного суспільства, що діє під егідою НАТО, а також Комітет НАТО з питань науки. Ця полі­тика координується й уточнюється також в період зустрі­чей і нарад керівників провідних развинутих держав (зустрічі керівників «сімки» та інші представницькі захо-

140

141

ди такого роду). Створена під час наради у Версалі робо­ча група представила в Лондоні у 1984 р. спеціальну до­повідь, в якій розглядалася роль нових видів техніки і за­собів стимулювання економічного розвитку, аналізували­ся перешкоди на шляху їхнього застосування, вказувало­ся на необхідність поглибленого вивчення взаємодії тех­ніки і навколишнього середовища. Співробітництво США із країнами Західної Європи й Японією в цій галу­зі характеризується наполегливим прагненням завоювати міцні позиції у найпередовіших галузях науково-техніч­ного прогресу, розвиток яких визначатиме стан світової економіки до початку XXI ст.

На Заході панує думка про необхідність тіснішого ре­гулярного співробітництва між такими організаціями, як ОЕСР, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, ЮНКТАД, ГАТТ та багатьма подібними інститутами при­ватного сектора.

Одним із ефективних інструментів такого співробіт­ництва є відмова від протекціонізму, розвиток вільної торгівлі як для Півночі, так і для Півдня. В руслі мас­штабної стратегії розвитку світового господарства на кі­нець XX ст. пропонуються:

• політика забезпечення стабільнішого курсу валют і розширення їх доступу на світові ринки;

• політика стабілізації і вдосконалення цін на сиро­ вину;

• політика стимулювання диверсифікації і сприяння їй у народногосподарських організаціях країн, що розви­ ваються;

— вдосконалення допомоги в галузі розвитку та ін. ^п Окремо стоїть питання про біди країн, що розвива­ ються, й оскільки в цих країнах мешкає тепер переважна більшість людства, від того, як саме вони розвиватимуть­ ся далі, без перебільшення залежить доля цивілізації. Ці країни продовжують вести боротьбу проти наслідків ко­ лоніального минулого. Це виявляється у формі колектив­ ного протистояння важелям відсталості в рамках Руху за неприєднання, різних економічних, регіональних об'єднань, угруповань і спілок. Серед цих організацій — Організація африканської єдності, Ліга арабських держав, Асоціація держав Південно-Східної Азії, Організація аме­ риканських держав тощо.

^ Брундтланд Г. X. Глобальная перестройка. Ключевые задачи на 90-е годы // Один мир для всех. Контуры глобального сознания М 1990. С. 138 - 140.

142

Стрижнем і метою дій молодих держав та їхніх органі­зацій є встановлення нового міжнародного економічного порядку (НМЕП), основні характеристики якого були сформульовані в низці документів ООН. У цих докумен­тах визнається нагальна потреба запровадження в міжна­родних відносинах принципів рівності і справедливості, усунення дискримінаційних обмежень і водночас ставить­ся завдання здійснення тривалого і стабільного перероз­поділу накопичених і новостворених ресурсів на користь країн, що розвиваються. По суті, йдеться про найради-кальнішу зміну становища цих країн у світовій економіці, підвищення їхньої ролі в міжнародному політичному про­цесі, стимулювання їхнього прискореного розвитку.

В цілому головні вимоги країн, що визволилися, такі:

— ствердження суверенітету цих країн над своїми природними ресурсами;

• радикальне поліпшення умов міжнародної торгівлі, зокрема, встановлення справедливих цін на сировину, що експортується слаборозвинутими країнами;

• збільшення фінансової допомоги кожної індустрі­ альної держави до 0,7 — 1 % валового національного про­ дукту, повне скасування боргів найменш розвинутих кра­ їн;

• встановлення ефективного контролю за діяльністю

транснаціональних корпорацій, вироблення спеціального «Кодексу поведінки ТНК», який би регулював відносини міжнародних монополій з молодими державами;

• всебічне сприяння індустріалізації країн, що розви­ ваються, поліпшення умов закуплення сучасної техніки і технології, припинення «відпливу умів»;

• розширення участі молодих держав при ухваленні рішень у міжнародних, кредитних та інших організаціях, що опікуються наданням позик і допомоги.

Вимоги щодо сприяння НМЕП були визначені в рі-і шеннях VI і XI спеціальних сесій Генеральної Асамблеї ООН і сформульовані групою країн, що розвиваються («Група — 77»), а потім конкретизовані на конференціях країн, що не приєдналися, в матеріалах сесій ЮНКТАД.

Серед громадських рухів проблема усунення глобаль­них загроз найближча масовим демократичним рухам, пе­редусім екологічного напряму. До впливових течій еколо-гізму н*алежать рух «зелених» та екосоціалізм як одна з те­чій міжнародної соціал-демократії. Ними пропонується соціально-політична модель, що грунтується на обмежен­ні економічного зростання, скороченні виробництва і

143

споживання та заміні соціальних революцій на «револю­цію у свідомості», способі мислення й життя. Йдеться не про те, аби взагалі відмовитися від прогресу науки і тех­ніки, а лише від тих моделей економіки, які ставлять під загрозу майбутнє планети. При цьому, оцінюючи нову технологію, учасники цих рухів проголошують основним критерієм не прибутковість, не зростання ефективності праці, а характер впливу техніки на навколишнє середо­вище, зайнятість і умови праці.

Цілеспрямованими є зовнішньополітичні пропозиції і дії екологістів. Вони закликають відмовитися від ядерних і звичайних озброєнь, ядерних випробувань, вирішувати будь-які конфлікти виключно мирними засобами. В цих питаннях екологісти безпосередньо примикають до анти­воєнних рухів.

Антивоєнні рухи протягом тривалого часу були найма-совішою і найавторитетнішою частиною демократичних рухів. Серед їхніх характерних рис — прагнення до коор­динації діяльності в міжнародному масштабі; активна участь у них діячів науки й культури, профспілок, церк­ви. Ці рухи відрізнялися не тільки масовістю, а й широ­ким ідеологічним спектром: від різних відтінків пацифіз­му до чітко окресленого антимілітаризму. Вони сполуча­ють романтику планетарного єднання з прагматизмом у конкретній політиці. Найбільш відомими в історії цих ру­хів були Кампанія за ядерне роззброєння (КЯР) у Вели­кобританії, «Ні — ядерній зброї» (НЯЗ) у Норвегії, Ні­мецька спілка миру та інші.

Помітну роль у боротьбі за демократичне розв'язання глобальних проблем відіграє молодіжний рух. На початку 90-х років він вийшов на новий рівень активності. Як стверджує німецький дослідник X. Гуру, кожна друга мо­лода людина у віці від 18 до 24 років беззастережно сим­патизує рухові за мир, причому кожна четверта заявляє, що вона є активним учасником цього руху. В Японії май­же 90 % молодих людей у віці до 20 років підтримують ан-тиядерну політику. В СІЛА, за даними опитів інституту Геллапа, понад 50 % молодих людей висловлюються на користь повного знищення ядерної зброї. Виникли спе­ціальні об'єднання, коаліції студентів, які ставлять перед собою антивоєнні цілі. Такими є, наприклад, Американ­ські об'єднані кампуси за ядерне роззброєння, об'єднан­ня студентів за відвернення війни, Постійний комітет проти ядерної війни, створений міжнародною федерацією асоціацій студентів-медиків.

Підтримка молоддю масових демократичних рухів запорука суспільного прогресу.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Бовин А. Мирное сосуществование: история, теория, политика. М., 1988.

Громыко А., Ломейко В. Новое мышление в ядерный век. М.,1984.

Безопасность для всех: Программа разоружения. М., 1982.

Глобальные проблемы современности и сотрудниче­ство государств и народов в ходе их решения. Берлин, 1987.

Косолапое В. В., Гончаренко А. Н. XXI век в зеркале фу­турологии. М., 1987.

Манифест Рассела — Эйнштейна // Дружба народов. 1988. № 6.

Мир восьмидесятых годов: Сборник статей из ежегод­ников «A World Watsch Institute», руководимого Лестером Брауном (под ред. Г. В. Стасюка). М., 1989.

Наше общее будущее: Доклад Международной комис­сии по окружающей среде и развитию. М., 1989.

Один мир для всех: Выдающиеся деятели современ­ности о будущем человечества. М., 1990.

Пенней А. Человеческие качества. М., 1980.

Попов С. И. Буржуазная идеология на пороге XXI сто­летия. М., 1988.

Мурадян А. А. Самая благородная наука: об основных понятиях международной политической теории. М., 1990.

Борковский М. М. Лестер Браун: глобальные проблемы и политика // Социально-политические науки. 1991. № 4.

Философия и политика в современном мире. М., 1989.

144

Ю — 7-2771

Розділ VI

УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ