2. Київська Русь до приходу князя Олега.
На початку другої половини І тис. н.е. слов'янська спільнота розпалася на нові гілки. В українських землях мешкали племена полян (сучасні Київщина і Канівщина), древлян, або дреговичів (Східна Волинь), сіверян (Дніпровське Лівобережжя), уличів (Південне Подніпров'я й Побужжя), хорватів (Прикарпаття та Закарпаття), бужан, дулібів, або волинян (Західна Волинь), тиверців (між Дністром і Дунаєм).
Давні автори зображують східних слов'ян високими, світловолосими, дужими людьми, що легко переносять холод, спеку і злигодні. Головними їхніми заняттями були землеробство, скотарство і бортництво. В землеробстві вони широко використовували дерев'яне рало із залізним наральником. Слов'яни були визнаними ремісниками, із збільшенням кількості виробів ремісництва вони виробляли вже не лише для власного вжитку, а й на продаж. Після цього почала активно розвиватися торгівля.
Давні слов'яни ще до прийняття християнства вклонялися різним духам. За їхнім уявленням на небі жили вищі боги, на землі — духи природи, під землею — злі демони. Згодом в уяві людей сформувались образи богів.
За свідченням писемних джерел (Іпатіївський літопис 1114 р., "Слово о полку Ігоревім" тощо) слов'яни не виділяли себе з природного середовища й наївно олюднювали природу, приписуючи природним явищам розум, силу, хитрість, злобу і підступність — риси, які були властиві людям і тваринам. Вони вклонялися Сварогу — богу небесного вогню, Даждьбогу — богу сонця та іншим — Хорсу, Перуну, Ярилу, Стрибогу — які уособлювали в уяві давніх слов'ян богів різних сил природи.
Після запроваждення християнства в Київській Русі частина давніх слов'янських богів переходить в образах святих в нову релігію. Так, бог скотарства Велес — покровитель тваринного світу — перетворився на Власія.
Носіями релігійних, а також астрономічних, медичних, математичних знань, мови, докириличної писемності, навичок бойового мистецтва у слов'ян були жерці-волхви. Наші пращури мали власний календар, який складався з 12 місяців та 4 пір року, новий рік у них починався у березолі (березні).
Зростання продуктивних сил, подальше вдосконалення знарядь праці, запровадження нових, прогресивних методів обробки землі сприяли підвищенню врожайності та розширенню посівних площ. Поряд із землеробством і скотарством розвивалися ремесла, з'явилися нові міста, пожвавилися торгівля, товарне виробництво. Це привело до значних соціально-політичних змін у східних слов'ян. Розлад родових відносин обумовив формування класового, феодального суспільства. Віче, на якому вирішувалися життєво важливі питання племені, втрачало своє значення. Зростала роль представника знаті — князя, дружинників, старійшин. Поширювалась влада князівської адміністрації — намісників, воєвод, тисяцьких, тіунів та ін. З цих верств поступово народжувався клас великих землевласників — бояр. Отримуючи земельні наділи від князя за службу, вони перетворювали їх на свої вотчини (тобто мали право передавати землі у спадок).
Переважною більшістю населення були вільні селяни-смерди. Вони сплачували данину лише князеві й виконували у його володіннях різні роботи. На той час у вотчинах почали з'являтися різні категорії залежних селян — рядовичі, закупи та інші, які з тих чи інших причин мусили йти у найми. Працювали тут і холопи, які, власне, були на становищі рабів. Таким чином, формувалася соціальна структура, яка зумовлювала виникнення держави. Вона мала регулювати суспільні відносини, вирішувати загальні для всіх проблеми, зокрема пов'язані зі стихійними лихами (повенями, посухами, землетрусами, нашестями сарани тощо). Ще одним чинником утворення держави у слов'ян була необхідність захищати свої землі і населення від зовнішніх ворогів, підтримувати стосунки з іншими народами.
На думку вчених, передумови виникнення нової державності у східних слов'ян склалися у V-VI ст. На той час існувало 14 племінних союзів східних слов'ян. Найбільшим і наймогутнішим був союз полян, які жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. Вони й створили в VI ст. державне об'єднання з центром у Києві, яке пізніше отримало назву Київська Русь. Важливим, можливо, переламним у процесі політичної консолідації полян стало заснування наприкінці V ст. міста Києва. За "Повістю временних літ", місто заснували брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь. Першим князем цієї держави Нестор називає Кия. Поступово київський князь поширював свою владу і на ті племена, чиї ріки текли до Києва: древлян (Ірпінь, Тетерів), дреговичів (Прип'ять, Дніпро), кривичів (Десна, Дніпро), сіверян (Десна, Сейм), родимичів (Сож). Кий з почестями був прийнятий візантійським імператором у Царгороді. Після смерті Кия, Щека і Хорива їхні сини й племінники багато років управляли цим державним союзом. У 60-70-х pp. IX ст. Київську Русь очолювали нащадки Кия — слов'яни Аскольд і Дір, які княжили, напевно, за різних часів. Великого резонансу набули похід руських дружин на Візантію 860 p., їхня допомога санарійцям (жителям тодішньої Грузії) в боротьбі з арабами, перша спроба прийняття християнства (близько 862 p.). Таким чином, Київська держава виникла до приходу на ці землі варягів.
Кордони її на півночі проходили приблизно там, десьогодні пролягли кордони нинішньої української держави.
У 882 р. підступами Олега, регента малолітнього новгородського князя Ігоря, було вбито Аскольда і Діра. Владу перебрав Олег, який, оселившись у Києві, назвав його "матір'ю міст руських".