5. Екологічне страхування

Використані терміни: екологія, забруднення, особливості відповідальності, очищення наслідків забруднення, директиви ЄС, захисні зони, екологічні моделі.

Екологічне страхування – це система відносин, які виникають у процесі антропогенної діяльності між страховиком і страхувальником з метою попередження збитку та його відшкодуванню у випадку аварійного забруднення навколишнього середовища.

Мета:

• створення страхових фондів для попередження екологічних аварій і катастроф;

• відшкодування збитків, спричинених юридичним і фізичним особам внаслідок забруднення навколишнього середовища;

• забезпечення умов проживання населення та функціонування підприємств усіх форм власності в зонах надзвичайних екологічних ситуацій.

Об’єкт страхування:

Будь-який екологічний ризик забруднення навколишнього середовища та потенційного економічного збитку, спричиненого забрудненням виробничими, побутовими та іншими відходами, транспортними засобами. А також забрудненням при:

• розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлуатацію підприємств, споруд та інших об’єктів;

• використанні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речових тощо;

• використанні та створенні нових біологічно активних речовин та засобів біотехнології;

• дії акустичних, електромагнітних, іонізуючих та інших шкідливих фізичних факторів;

• викидах радіоактивних речовин;

• транзитному транспортуванні та розміщенні на території України екологічно небезпечних матеріалів як вітчизняного, так і іноземного виробництва;

• проведенні фундаментальних та прикладних наукових розробок;

• впровадженні обладнання з підвищеною екологічною небезпекою.

Види екологічного страхування див. рис. 5.16:

Рис. 5.16. Види екологічного страхування залежно від об’єкта.

Термін “Забруднення навколишнього середовища” можна тлумачити вузько, як: викид та нагромадження шкідливих речовин у обсязі, який не може більше поглинатися навколишнім середовищем, і ширше, як: будь-який вихід шкідливих речовин, незалежно від їх природи та характеру, а також шкідливі сполуки, що забруднюють атмосферу, водні та земельні ресурси.

Забруднення класифікуються як випадкові, що настали в результаті непередбачених подій, та як навмисні. Страховими визначаються випадкові забруднення.

Згідно з вітчизняним законодавством забруднювач несе відповідальність за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів, а також за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Але на практиці визначення забруднювача викликає ускладнення, особливо при постійних або повторних викидах у межах норм, визначених безпечними. У якийсь час ці викиди перестають бути безпечними, шкода може виявитися через багато років. В таких випадках важко встановити зв’язок між результатом забруднення (наприклад, захворюванням) та викидами. Також забруднювальні викиди можуть здійснюватись кількома забруднювачами навіть нешкідливими речовинами, але вступаючи в реакції вони можуть утворювати шкідливі сполуки, що ще більше загострює проблему.

Ряд директив ЄС, що стосуються забруднення, примушують здійснювати страхування підприємств – джерел небезпеки, в обов’язковій формі.

Початково ризик забруднення вводився багатьма страховиками у поліс страхування цивільної відповідальності. Страхове покриття поширювалося тільки на випадкове забруднення. Але у подальшому, у зв’язку з практикою, через великі суми позовів, складності у виявленні характеру та винуватця забруднення, про що вже казалось, призвело до виділення такого страхування у окремий вид страхування відповідальності.

Екологічне страхування являє собою страхування від порушень у природних екосистемах, що, виникнувши в результаті впливів або природного, або техногенного походження, можуть завдати шкоди здоров’ю населенню і господарським об’єктам. У зв’язку з цим виникає проблема виявлення цих порушень, особливо при техногенному впливі, до того, як збиток від них стане очевидним, щоб знизити такий вплив. Очевидно, що мова повинна йти про усталеність екосистем від того або іншого виду впливу. Тобто про межу усталеності екосистем і гранично припустимих навантаженнях на них.

Таким чином, екологічний ризик можна визначити як втрату усталеності екосистеми. Усталеність природних екосистем забезпечується замкнутістю біогеохімічних циклів усередині екосистеми. Техногенний вплив на природне середовище приводить до розриву біогеохімічних циклів і, як слідство, до порушення екологічної рівноваги і зниженню усталеності природних екосистем. Класичним прикладом техногенно зміненого природного середовища з розривом практично всіх біохімічних циклів може служити урбанізована територія. І тому урбанізація, з погляду природи, може розглядатися як стихійне лихо аналогічне будь-якій іншій природній або техногенній катастрофі. Слідства будь-якої катастрофи в природі, як правило успішно ліквідуються самою природою в силу її спроможності до самоочищення та самовідновлення. Однак для міст та інших поселень ці процеси самоочищення і самовідновлення є деструктивними, спрямованими на їх знищення. До таких процесів відносяться корозія різних споруджень, руйнація стін і фундаментів будинків у результаті вивітрювання, утвореня зрушень і пливунів, карстові явища і т. ін. Для відновлення міст та поселень витрачаються додаткові ресурси з природних екосистем, що призводить до ще більш глибокого розриву біогеохімічних циклів, зблідненню і зниженню усталеності природних екосистем. Для аналізу екологічних слідств впливу використовують деякі загальні принципи оцінки еволюції екосистем в умовах того або іншого впливу.

Одним із таких принципів є принцип Ле Шателье, відповідно до якого система у відповідь на вплив, що виводить її з рівноваги, включає компенсаційні процеси, або процеси протидії, що намагаються ліквідувати або послабити слідства цього впливу й тим самим зберегти усталеність системи. Цей принцип в останні роки ефективно використовується для прогнозування реакції біосферних систем на впливи. Встановлено, що екосистема залишається стійкою доти, поки вона зберігає спроможність протидіяти впливу. Як тільки процеси протидії загасають, система стає хитливою. Так можна виявити гранично припустиме навантаження на екосистему, перевищення якої приводить до неповоротних наслідків. При цьому важливо відзначити, що відшкодування подібного роду критичних точок на траєкторії еволюції екосистеми в умовах впливу не надає навіть докладне знання механізмів функціонування системи. Досить узяти ситуації з різним рівнем порушень системи і зіставити в кожному випадку рівень впливу зі змінами параметрів системи, що відображають наявність компенсаційних процесів. У основі оцінки екологічного ризику, що виникає при господарському освоєнні території, лежить визначення критичних рівнів впливу на середовище і критичні значення параметрів середовища при цих впливах. Використання принципу Ле Шателье дозволяє виявити ці критичні точки переходу екосистеми зі стійкого стану в хитливе, тобто в галузь екологічного ризику. Крім того, компенсаційний підхід дозволяє визначити вагу параметрів середовища, що будуть використовуватися для оцінки усталеності екосистем і враховуватися при проведенні екологічного страхування. Очевидно, що важливі ті параметри середовища, зміна яких відбиває появу в ній компенсаційних процесів. Ситуація екологічного ризику виникає тоді, коли компенсаційні процеси в екосистемі, у відповідь на зростаючий вплив, починають знижуватися.

Таким чином, використання принципу Ле Шателье для оцінки усталеності екосистеми через визначення компенсаційних процесів у ній може служити теоретичною основою оцінки екологічного ризику і страхування від нього. Використання концепції усталеності екосистем при проведенні екологічного страхування дозволяє відповісти на питання: у чому небезпека сучасного способу життя? А використання принципу Ле Шателье допоможе вибрати оптимальну стратегію господарської діяльності, раціонально використовувати природні ресурси і, тим самим, знизити екологічний ризик освоєння територій.

Розглянемо таке. Процедура екологічного страхування, як передбачається взагалі страхуванням, повинна охоплювати як можна більше виробничих об’єктів, які є витоками аварійного забруднення довкілля. У зв’язку з цим виникає ряд першочергових завдань:

• виокремлення із загального множества виробничих об’єктів (дислокованих на території деякого граничного району) підмножества таких об’єктів, які потрібно страхувати;

• ранжирувати об’єкти, які підлягають екологічному страхуванню, за рівнем їх аварійної небезпеки;

• розбивати об’єкти страхування на класи залежно від рівня їх небезпеки, щоб визначити пріоритетність у страхуванні.

При рішенні перших з перелічених завдань повинно враховуватися як потенціальні можливості забруднення довкілля внаслідок функціонування даного об’єкта, так і його економічні показники, що визначають його фінансову сталість та можливість регулярно сплачувати необхідні страхові внески. Для виокремлення з більшості виробничих об’єктів тих, які можуть забруднювати довкілля й тому є кандидатами у страхувальники, доцільно, в першу чергу, керуватися “Переліком Держнагляду за санітарними нормами проектування, технологічними картками виробництва продукції”. При формуванні стогового списку, що містить конкретні підприємства – кандидатів у страхувальники в межах розглядаємого регіону, повинно враховуватися і їх фінансовий стан.

Задачі ранжирування й класифікації підприємств-потенційних страхувальників доцільно вирішувати, використовуючи системний підхід до об’єкта страхування як до можливого джерела аварійного забруднення довкілля. Об’єкт страхування можна розглядати як систему, див. рис. 5.17:

W Додаткові вхідні перемінні: