Управління освітою

Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування.

До державних органів управління вищою освітою належать:

·                    Міністерство освіти і науки України;

·                    Центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;

·                    Вища атестаційна комісія України;

·                    Державна акредитаційна комісія.

Міністерство освіти і науки України є центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти.

Міністерство освіти і науки України:

·                    бере участь у визначенні державної політики у сфері освіти, науки, про-фесійної підготовки кадрів;

·                    розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти;

·                    забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

·                    проводить акредитацію вищих та професійно-технічних навчальних за-кладів, видає їм ліцензії, сертифікати;

·                    організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань.

Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію нау-кових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою щодо присудження науко-вих ступенів, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

За результатами акредитації вищих закладів освіти Міністерство освіти і науки України разом з міністерствами і відомствами, яким підпорядковані за-клади освіти:

·                    визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами, надає право видачі документа про освіту державного зразка;

·                    встановлює рівень акредитації навчального закладу;

·                    інформує громадськість про якість освітньої та наукової діяльності вищих навчальних закладів.

Органами громадського самоврядування в освіті є:

·                    Всеукраїнський з'їзд працівників освіти;

·                    Загальні збори колективу навчального закладу;

·                    Районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників;

·                    З'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики у сфері освіти.

53. Римська угода, Magna Charta Universitatum, Болонська угода

Можна виділити два рівні, на яких відбуваються процеси інтеграції освіти і науки в Європі, але так чи інакше усі вони пов’язані з ім’ям Болонського університету. Перший рівень — це утворення співдружності провідних європейських університетів під егідою прийнятої у вересні 1988 р. «Великої хартії університетів» (Magna Charta Universitatum), підписаної 250 ректорами провідних вищих навчальних закладів Європи, які зібралися з нагоди 900-річчя Болонського університету. У цьому документі були проголошені фундаментальні принципи європейських університетських традицій, що лягли в основу загальноєвропейської системи вищої освіти. Зокрема декларується незалежність університетів щодо будь-якої політичної та економічної влади, затверджується невіддільність педагогічної та дослідної діяльності, необхідність у гарантуванні свободи цієї діяльності, незалежно від географічних і політичних кордонів. На сьогодні до Великої Хартії приєдналося 515 університетів, серед яких 14 українських.

На рівні держав Європи процес зближення національних систем вищої освіти і науки почався ще з середини ХХ ст., оскільки на той момент назріла необхідність у підвищенні його конкурентоздатності в світі. Перші спроби об’єднання європейської вищої школи відбулися у 1957 р. з підписанням Римської угоди, в якій як складові процесів інтеграції Європи ставилися завдання щодо приведення національних законодавств до загальноєвропейських норм, розширення доступу до вищої освіти, підвищення мобільності студентів і викладачів та їх затребуваності на ринку праці, створення довгострокових систем навчання. Пізніше ці ідеї втілилися у рішеннях міністрів освіти європейських країн 1972 і 1976 р. у Маастрихтському договорі 1992 р. Під егідою Європейського Союзу (ЄС), Ради Європи були прийняті і впроваджувалися різні програми, спрямовані на подальшу інтеграцію систем вищої освіти і науки.

У 1997 р. Радою Європи і ЮНЕСКО була розроблена і прийнята Лісабонська конвенція про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в країнах Європи. Цю угоду підписали представники 43 держав, у тому числі й України. У Лісабонській конвенції висловлено визнання і повагу до цінності різних освітніх систем і визнано необхідність створення таких умов, при яких більшість людей, скориставшись досягненнями національних систем освіти і науки, можуть бути затребуваними на європейському ринку праці. Громадянам європейських країн мають бути доступні загальні цінності освіти, науки і культури всіх держав.

У травні 1998 р. міністри освіти чотирьох найбільших європейських країн — Великобританії, Німеччини, Італії та Франції — спільно прийняли і підписали Сорбонську декларацію. У ній вперше прямо затверджуються пріоритети на створення «відкритого європейського простору для вищої освіти» і викладаються способи досягнення цієї мети, що пізніше стали основою історичної Болонської декларації. Йдеться про створення двоступінчастої структури вищої освіти з двома основними циклами — дипломним і післядипломним, що забезпечує визнання статусу бакалавра як рівня вищої освіти з наданням права продовжити подальше навчання за програмами магістра. Крім того, зазначається необхідність використання системи навчальних кредитів — єдиної системи оцінювання, що дозволяє забезпечити прозорість і порівнянність програм навчання та освітніх кваліфікацій. «Це дозволить бажаючим почати і продовжити освіту в різних європейських університетах і одержувати кваліфікацію у зручний для них час протягом усього життя» — визначено в Сорбонській декларації.

Студентам обох рівнів рекомендується «провести, принаймні, один семестр в університетах за межами своєї країни. Водночас чимало викладачів і вчених Європи також повинні працювати в інших країнах». У декларації відзначено провідну роль університетів у формуванні та розвитку європейського культурного простору, у документі міститься заклик до урядів країн Європи об’єднати зусилля для досягнення цілей «поліпшення й удосконалення системи освіти».

БОЛОНСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ. ЦІЛІ ТА ЗАВДАННЯ

Нарешті в червні 1999 р. 29 міністрів освіти європейських країн від імені своїх урядів підписали документ, що отримав назву «Болонська декларація». Цим актом країни-учасниці погодили загальні вимоги, критерії та стандарти систем вищої освіти, офіційно задекларували і почали процес об’єднання 4 тис. європейських вищих навчальних закладів, де навчаються понад 12 млн студентів, у єдиний освітній і науковий простір. У межах цього простору повинні діяти єдині умови визнання дипломів про освіту, працевлаштування і мобільності громадян, що значно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Згідно з Болонською декларацією затверджується необхідність:

• прийняття загальної системи порівнянних учених ступенів, у тому числі через утвердження додатка до диплома. Це розширить можливості для працевлаштування європейських громадян, а також підвищить конкурентоспроможність європейської вищої освіти;

• введення в усіх країнах двох циклів навчання. При цьому перший, бакалаврський, цикл має тривати не менше 3 років, а другий, магістерський, — не менше 2 років. Їх необхідно приймати на європейському ринку праці як освітні та кваліфікаційні рівні;

• впровадження системи перевідних кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок (European Community Course Credit Transfer System — ECTS) як інструмента, необхідного для максимального розширення студентської мобільності. Система перевідних кредитів може бути затребувана не лише в контексті вищої, а й в інших видах освіти, включаючи «навчання протягом життя»;

• усунення перешкод на шляху академічної мобільності студентів, викладачів, наукових співробітників і адміністративного апарату з визнанням і оцінкою значення періодів, проведених ними у вищих навчальних закладах інших країн;

• сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти; розробка порівнянних критеріїв і методологій оцінки якості відповідно до вимог ENQA (European Network Quality Assurance — Європейська мережа з гарантування якості);

• сприяння необхідним європейським поглядам у вищій освіті, особливо щодо розвитку навчальних планів, міжінституційного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки і проведення наукових досліджень.

Принципи Болонської декларації вирішено цілком впровадити до 2010 р., а 2005 р. визначений як проміжний етап моніторингу досягнутого.

ЕТАПИ ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ

Наступним етапом у розвитку Болонського процесу вважається зустріч, що відбулася у Празі 19 травня 2001 р., де міністри вищої освіти 32 країн Європи підписали Празьке комюніке. Таким чином, до Болонської співдружності на Празькому саміті примкнули ще 4 країни. Головні рішення цього саміту:

• учасники високо оцінили активну участь у Болонському процесі Асоціації європейських університетів (EUA) і Національних союзів студентів країн Європи (ESІ) як неурядових структур. Особливо підкреслювалася конструктивна допомога з боку Європейської Комісії;

• представники країн знову підтвердили свою позицію щодо шести цілей, визначених Болонською декларацією;

• міністри акцентували увагу на питаннях навчання протягом життя як «істотному елементі Європейського простору вищої освіти», підкреслили «необхідність і бажаність участі вищих навчальних закладів і студентів у формуванні Європейського простору вищої освіти як компетентних, активних і творчих партнерів», визнали важливість підвищення привабливості європейського вищої освіти для студентів Європи та інших регіонів світу; а також відзначили, що «якість вищої освіти і досліджень має бути визначальним елементом міжнародної конкурентоздатності та привабливості Європи».

Третя зустріч міністрів вищої освіти в рамках Болонського процесу відбулася у вересні 2003 р. в Берліні, де було підписане відповідне комюніке. У документі зазначено, що, незважаючи на прогрес у розвитку Болонського процесу, необхідне подальше посилення роботи як на рівнях навчальних закладів, так і на національних і загальноєвропейських рівнях. Акцентувалася увага на необхідності сприяння європейському вимірові вищої освіти. Були розроблені додаткові модулі, курси і навчальні плани з загальноєвропейським компонентом, з відповідною орієнтацією та організацією. Відзначено важливу роль вищих навчальних закладів у забезпеченні можливості навчання протягом усього життя. Відзначалося, що європейський простір вищої освіти і європейський простір дослідницької діяльності — дві взаємозалежні частини суспільних знань. Принципово новим рішенням Берлінського саміту стало поширення загальноєвропейських вимог і стандартів вже і на докторські ступені. Установлено, що в країнах — учасницях Болонського процесу має бути єдиний науковий ступінь — «Доктор філософії» у відповідних сферах знань, що відповідає третьому кваліфікаційному рівню. Таким чином, це нерозривно пов’яже вищу освіту з науково-дослідною діяльністю. Особливо підкреслюючи важливість Лісабонської конвенції про визнання кваліфікацій, учасники саміту поставили мету, щоб до 2005 р. кожен студент по закінченні вищого навчального закладу одержував «автоматично і безкоштовно» Додаток до диплома англійською мовою. Крім того, на зустрічі прийнято рішення про задоволення заявок на членство ще 8 країн, включаючи Росію, що збільшило кількість учасників Болонського процесу до 40.

СУЧАСНИЙ ЕТАП БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

У травні 2005 р. в норвезькому місті Берген відбулася четверта конференція міністрів вищої освіти країн Європи, в роботі якої взяли участь ще 5 країн, включаючи Україну. У комюніке, прийнятому на цій конференції, підведені проміжні підсумки розвитку Болонського процесу. Зокрема, виконано середньостроковий аналіз реалізації трьох пріоритетних напрямків роботи, що був запланований ще на попередньому Берлінському саміті:

1. впровадження дворівневої системи кваліфікаційних ступенів з подальшим переходом на трирівневу систему;

2. створення умов для впровадження систем забезпечення якості освіти, включаючи структури акредитації вищих навчальних закладів з контролем їх діяльності як на національному, так і на загальноєвропейському рівнях;

3. визнання ступенів і періодів навчання. Відзначається, що Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій підписали 36 країн із 45, що беруть участь у Болонському процесі.

Основними пріоритетами подальшого розвитку вищої освіти визнана інтеграція науки і вищої школи, акцент на докторантурі як третьому кваліфікаційному рівні освіти; сприяння загальноєвропейській мобільності, у тому числі мобільності грантів і позик; забезпечення доступності високоякісної вищої освіти для всіх громадян, незалежно від їх соціального й економічного становища; заохочення відкритості та привабливості загальноєвропейського простору вищої освіти для всіх регіонів світу. До передбаченої у 2007 р. у Лондоні чергової конференції міністрів вищої освіти планується провести моніторинг зазначених напрямків діяльності, для того щоб до 2010 р. ідеї Болонської декларації про створення Загальноєвропейського простору вищої освіти втілилися в життя.

53. Робочий час викладача вищого закладу освіти 3 або 4 рівня акредитації.

Робочий час викладача вищого закладу освіти 3 або 4 рівня акредитації визначається обсягом виконання ним певних обов'язків, зокрема, виконання ним навчальної, методичної, наукової та організаційної роботи, і регламентується Нормами часу для планування й обліку навчальної роботи педагогічних і науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, Переліками основних видів наукової, організаційної, методичної роботи педагогічних і науково педагогічних працівників вищих навчальних закладів,затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 07.08.2002 р. № 450.        Таким чином, викладач не зобов’язаний знаходитися в навчальному закладі в час, коли там не заплановано проведення лекцій, засідання кафедр, нарад або інших заходів, передбачених індивідуальним робочим планом викладача, оскільки його робочий час визначається обсягом виконання ним обов’язків. Відповідно, така вимога адміністрації ВНЗ є незаконною.        У пп. 5.1, 5.2, 5.4, 5.5 Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах мова йде про весь робочий час викладача.         У статті 49 Закону України «Про вищу освіту» йдеться про максимальне навчальне навантаження науково-педагогічних працівників, тобто про навчальну роботу.        Враховуючи, що робочий час викладача вищого закладу освіти 3 або 4 рівня акредитації (не більше 1548 годин) включає в себе навчальну (не більше 900 годин), методичну, наукову та організаційну роботи, ці поняття співвідносяться як ціле та частина. Тобто, навчальна робота є лише частиною всього робочого часу викладача. Іншими частинами є методична, наукова та організаційна роботи.         Як згадувалося в попередній відповіді робота викладача визначається обсягом його навчальних, методичних, наукових і організаційних обов'язків у поточному навчальному році, відображених в індивідуальному робочому плані. Вся сукупність цих робіт не може перевищувати 1548 годин на рік (але може бути меншою).          Якщо виконання цієї роботи допускає відсутність у ВНЗ і від цього не зменшується обсяг передбаченої планом та виконаної роботи (наприклад, в один з днів тижня відсутні заплановані будь-які заходи з навчальної, наукової, методичної, організаційної роботи), то відсутність в цей день викладача у навчальному закладі є правомірною.        Іншими словами, викладач має знаходитися на роботі тільки тоді, коли у ВНЗ за розкладом проводяться відповідні заходи (лекції, консультації, тощо).         Крім того, очевидно, що якщо викладач знаходиться на кафедрі 7 годин робочого часу, то при проведенні, наприклад, лекцій після 18-ої години або у вихідний день – загальна кількість робочих годин за рік в підсумку перевищить встановлені максимальні значення.         Також, наприклад, характер наукової роботи викладача взагалі може вимагати її проведення поза межами ВНЗ, що унеможливлює його постійне знаходження протягом робочого часу в навчальному закладі.