Лекція 5. Демократичне врядування і культура миру в країнах центрально-східної європи та снд

1. Демократичне врядування та культура миру в країнах Центрально-Східної Європи за програмами ЮНЕСКО: здобутки, проблеми та перспективи.

2. Проблема тероризму та засоби її вирішення.

1. Становлення демократичного врядування і формування культури миру в країнах Східної, Центральної та Південно-Східної Європи тісно пов’язані з програмами ЮНЕСКО, які мають за мету сприяти утвердженню демократії і підвищенню культури миру в регіонах, що зазнали впливу тоталітарної ідеології та практики.

Загальновідомо, що ЮНЕСКО, в статуті якої йдеться про демократичні принципи, після закінчення холодної війни намагається сприяти вихованню та освіті в інтересах демократії, поширювати демократичні “технології”, заохочувати вивчення сутності демократії, звертаючи увагу не тільки на безперечний прогрес в цій галузі, а й на труднощі, з якими доводиться стикатися демократії майже всюди у світі.

Внесок ЮНЕСКО у втілення демократичних реформ в країнах Центральної і Південно-Східної Європи обговорювався на кількох щорічних засіданнях її Генеральної конференції. В першій резолюції з цього питання, схваленій ще 1991 року 26-ю сесією Генеральної конференції, генеральному секретареві було запропоновано запровадити багатогалузеву координацію з боку ЮНЕСКО діяльності, спрямованої на підтримку демократичних реформ, насамперед через поліпшення якості освіти, поширення ідей культури миру в суспільстві та зміцнення парламентських форм демократії. З 1992 р. відповідно до багатогалузевої програми ЮНЕСКО з розвитку Центральної та Східної Європи (PROCEED) розпочалася різноаспектна діяльність. Вона має на меті сприяння реформам, що здійснюються в країнах Центральної і Східної Європи для зміцнення демократичних засад врядування, забезпечення прав людини та динамічного розвитку в економічній, суспільній, інформаційній та культурній сферах. Задля реалізації цих завдань ЮНЕСКО організувала низку регіональних просвітницьких конференцій з прав людини, демократії, опублікувала кілька монографій мовами деяких країн Центральної та Східної Європи і створила кафедри ЮНЕСКО з прав людини, демократії і миру у вищих навчальних закладах багатьох країн цього регіону.

Слід зазначити, що з 1995 р. частиною програми ЮНЕСКО з управління суспільними трансформаціями (MOST) став проект “Багатокультурність і посткомунізм: традиції та демократичний процес”. Питання демократичного врядування досліджується також за проектом “ДЕМОС”. 1997 р. у м. Мапуту (Мозамбік) відбулася міжнародна конференція з питань культури миру і належного врядування. Ухвалена конференцією декларація рекомендувала шукати нові підходи в рамках проекту “ДЕМОС”, що дали б змогу африканським країнам запровадити власне демократичне врядування, результати якого вже реалізують країни Латинської Америки та Карибського регіону.

Сьогодні відчувається загальне прагнення до миру. Однак мир не можна зміцнити без зміцнення економіки країн, формування в них сильного громадянського суспільства та ефективного демократичного врядування.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов’язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

• принцип участі народу;

• принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

• принцип відповідальності або підзвітності урядів;

• принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

• переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

• розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб’єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізм, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов’язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав’язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже "свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління". Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються посткомуністичні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.

Демократичне врядування і мир взаємодоповнюють і зміцнюють одне одного. Демократичні інституції можна заснувати тільки тоді, коли для них існує відповідне мирне середовище. Своєю чергою, демократичне врядування відіграє вирішальну роль у формуванні толерантності та взаєморозумінні різних культур, що є необхідною умовою підвищення культури миру.

1989 р. міжнародний конгрес ЮНЕСКО з проблем миру у свідомості людей, що відбувся в Ямусукро (Берег Слонової Кості), ухвалив декларацію, яка закликала до розвитку куль­тури миру, заснованої на загальнолюдських цінностях: поваги до життя особи, свободи, справедливості, солідарності, толе­рантності, прав людини та рівності всіх людей, незалежно від їхньої статі. У відповідь на цей заклик ЮНЕСКО опрацювала програму забезпечення культури миру.

У світлі ідей “Порядку денного заради миру”, проголошено­го генеральним секретарем ООН, виконавчий комітет ЮНЕСКО на своїй 140-й сесії 1992 р. ухвалив рішення про опрацювання і реалізацію відповідної програми дій. У 1994—1995 рр. в Сальвадорі, Мозамбіці та Бурунді були розроблені перші на­ціональні програми з культури миру.

1995 р. на 28-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО бу­ло ухвалено міждисциплінарний проект “До культури миру”, і в грудні того ж року цей проект був схвалений Генеральною Асамблеєю 00Н. 1998 р. вона проголосила 2000-й рік Міжна­родним роком культури миру і доручила ЮНЕСКО координу­вати відповідні заходи, а десятиріччя 2001—2010 рр. було про­голошено Міжнародним десятиріччям культури миру і ненасильства над дітьми в усьому світі.

Щодо поняття “культура миру” виникає кілька запитань. Найперше з них таке: чи здатна людина жити в мирі? Се­вільська Декларація про насильство, ухвалена 1986 р. на зустрічі відомих вчених світу, організованій ЮНЕСКО, відки­нула біологічний песимізм, в основі якого лежить нібито при­таманна людині агресивність, чим часто пояснювались або ви­правдовувались війни. Сучасні дослідження не потверджують тези про нездоланний і невгамовний потяг людини до війни. За нормальних обставин люди звичайно відкидають агресивність і віддають перевагу співпраці.

Чи можна говорити про існування якоїсь нормативно-право­вої бази культури миру? Щодо міждержавних стосунків, то тут міжнародне право визнає незаконними агресію та застосування сили. Держави зобов'язані врегульовувати всі міжнародні су­перечки мирними способами таким чином, щоб не ставити під загрозу мир та безпеку в усьому світі. Щодо стосунків між ок­ремими особами та групами людей, то тут також низка доку­ментів про права людини засуджує національну, расову і релігійну ворожнечі та будь-які форми дискримінації, ворожості й насильства. Вони проголошують право на життя, свободу дум­ки, совісті та віросповідання, включаючи право на відмову від військової служби з релігійних та інших особистих переко­нань, свободу слова та вислову думки, свободу мирних зіб­рань, право на утворення об'єднань громадян і право кожного на участь в управлінні своєю країною. На розширення прав культури миру генеральний директор ЮНЕСКО в своїй заяві у січні 1997 р. висунув пропозицію зафіксувати в міжнародних документах право людини на мир.

Як же можна створити та зміцнити культуру миру?

Всеохопну культуру миру можна створити комплексною си­стемою виховання і освіти для всіх груп населення і для всіх рівнів виховання та офіційної і неофіційної освіти. Культури миру можна досягти не тільки через доступ до знань про певні цінності, а й через формування у людей відповідних установок та навичок. Готовність дотримуватися стандартів прав Людини і демократичних засад у повсякденному житті та захищати їх, вироблення норм, моделей та звичок мирної ненасильницької поведінки можна вважати вагомими показниками прогресу, до­сягнутого у створенні культури миру. Хоча освіта й розгля­дається як головний засіб формування культури миру, все-та­ки її не можна створити без участі засобів масової інформації, які істотно впливають на формування думок, установок та цін­ностей, що створюють стереотипи та іміджі, й нерідко визнача­ють ставлення людини до інших осіб, груп, релігій та культур.

Як відомо, політичні та економічні зміни можуть відбувати­ся швидше, ніж культурні, надто ж зміни у способах та моде­лях поведінки осіб, груп та націй, що потребують тривалішого часу і всебічного підходу. А тому культуру миру можна ство­рити тільки тоді, коли всі потенційні партнери — держави, си­стема ООН, міжурядові та неурядові організації, всі інтелек­туали, насамперед освітяни, журналісти та актори, об'єднають в межах громадянського суспільства свої зусилля і створять всесвітні, регіональні та національні об'єднання на підтримку культури миру.

Важливу роль у формуванні та розвитку культури миру мо­же відіграти держава. Дотримання і забезпечення прав люди­ни, демократія і мир потребують належних дій, передовсім з боку держави. Для розвитку культури миру життєво необхід­ним е проведення відповідної соціально-економічної та куль­турної політики. Це надто важливо при прийнятті законодавчих документів й опрацюванні політичних механізмів, а також коли йдеться про сприяння недержавним організаціям та різним суб’єктам громадянського суспільства в їхніх зусиллях на благо культури миру.

Характерною рисою більшості нещодавно утворених незалежних держав є багатонаціональність. Її слід розглядати не тільки як внутрішню проблему інтеграції нації або ж певної відокремленості останньої від інших, а й як можливість побудувати плюралістичне і толерантне суспільство. Безперечно, плюралізм та співіснування культур становлять найвдалішу форму взаємозбагачення народів. Закріплення автономного статусу Криму в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., є прикладом ефективного підходу до розв’язання таких проблем. Можна також зазначити, що сьогодні депутати українського парламенту представляють дванадцять національностей. Українське законодавство дає національним меншинам можливість активно впливати на формулювання та проведення державної політики в тих галузях, що становлять для них інтерес.

Зрозуміло, що і дотримання прав людини дає широкі можливості для підвищення культури миру.

Реалізація концепції “Створення миру у свідомості людей” вимагає відданості усіх нас боротьбі з нетерпимістю, насильством, вилученням певних груп людей із державного та суспільного життя та маргіналізацією окремих груп з тим, або побудувати міцний мир - а це насамперед безпека особи і всього людства - на регіональному, національному та місцевому рівнях.

Ми вступили в ХХІ сторіччя і бачимо, як в усьому світі неухильно поширюється демократія. Можливо, вона ще не стала політичною реальністю в усіх країнах, але вперше в історії людства майже скрізь її належно визнають і поважають. Проте демократія - поняття дещо мінливе за своїм змістом. Для того, щоб гідно вистояти у цьому світі і гідно відповісти на виклики майбутнього, необхідно постійно звертатися до нього й дискутувати для уточнення його змісту, надто в контексті проблем, що виникають у зв’язку з демократичністю врядування та культурою миру в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі.

Знадобилися трагічний досвід двох світових і незлічених локальних воєн, радикальна зміна політичної конфігурації світу внаслідок закінчення "холодної війни", щоб зрозуміти досить просту річ: людство не має морального права вступати в третє тисячоліття, не протиставивши глобальній формі насильства - війні - таку само глобальну форму толерантності - культуру миру. Інакше кажучи, свавілля богів війни має бути обмежене й утихомирене силами миру. Утихомирене в межах військово-політичних блоків, окремих держав, етносів, серед конкретних людей.

Приступати до розв’язання цього грандіозного завдання доводиться за умов, коли культура насильства аж ніяк не вичерпала своїх антивітальних енергій, коли вона міцно чіпляється за історичні образи і забобони, пестить будь-які підозри. Культура насильства - це культура протиславлення і неприязні. Культура миру - це культура відвертості і справжньої уваги до інакшого, несхожого.

Ми не стверджуватимемо, нібито баланс сил між двома культурами вже склався. Але ми впевнені, що він принципово вирівнюється нашими спільними зусиллями, нашими енергійними і спрямованими діями. завдання це надзвичайно складне, але для будь-якої складної проблеми є алгоритм розв’язання. Якщо говорити гранично просто, ця складна проблема диференціюється на кілька простіших, до яких і треба відшукати відповідні ключі.

Дві небезпеки, яких слід би уникнути, підстерігають наші теоретичні розвідки і практичні дії. Перша - це перетворення словосполучення "культури миру" на порожню метафору і тривіальний штамп, що циркулюватиме в засобах масової інформації. Тим, хто за професійним покликанням працює з термінами й поняттями, добре відомо, що набагато легше знецінити і позбавити свіжості будь-який концепт, аніж наділити його значеннями, які з часом не втрачаються. Друга небезпека - це небезпека поступового утвердження такого порядку взаємин народів й окремих людей, коли бракує взаємного інтересу до історії і культури, не розповсюджується відповідне знання і не складається ситуація розуміння особливостей устрою і традицій іншої країни. Інакше кажучи, такі взаємини будуть безглуздими. Не в цьому, зрозуміло, полягає наш ідеал, з яким ми звіряємо свої уявлення про бажані форми і зміст контактів між людьми різних національностей та конфесій.

Досягнення поставленої мети - формування культури миру - можна полегшити, якщо в ній розрізняти декілька рівнів або шарів.

По-перше, апелюючи до виняткової значущості будь-якої культури, ми маємо на увазі загальнолюдські цінності, що утверджують непорушність основних прав і свобод особистості. Художня література, високі зразки мистецтва, що представляють гуманістичні ідеали та цінності, мають вільно розповсюджуватися і бути доступними для всіх верств населення.

По-друге, це відносини між країнами і народами, людські стосунки, в основі яких взаємні повага, відвертість, толерантність, що служать зразками для наслідування, а також підлягають засвоєнню в процесі соціалізації тими, хто стане громадянами у ХХІ столітті. Історичних прикладів таких зразків не так уже й багато. Але для них необхідно знайти чільне місце у навчальних посібниках з історії, які здебільшого висвітлюють історію воєн і завоювань, тобто пропагують насамперед історію насильства.

По-третє, доцільно говорити про культуру взаємин соціальних груп і національних спільнот всередині кожної країни, про культуру миру, сказати б, для внутрішніх потреб, що засновується на терпимості, волі до діалогу, виключенні застосування сили. Тільки за цих умов основним результатом функціонування культури миру виявиться зміцнення основ суспільної солідарності, загальнонаціональної згуртованості. Наразі ми зобов’язані пам’ятати, що засадами згуртованості та солідарності соціальних та етнічних груп населення залишається збереження їхньої винятковості, відмінності від інших з одночасним збереженням рівності основних прав і свобод.

По-четверте, це культура відносин між країнами, тобто бажані зразки культури миру, що їх мають втілювати політичні та творчі еліти, щоб забезпечити нейтралізацію успадкованих упереджень, послабити негативний вплив стереотипів масової свідомості.

По-п’яте, це повсякденна культура міжнаціональної взаємодії, яка складається переважно стихійно - під впливом туризму, shop-турів, легальної та нелегальної міграції і втілюється в більш або менш стійкі, але далеко не завжди позитивні образи інших країн і народів у масовій свідомості.

На наш погляд, важливо підкреслити й таку обставину. Культуру миру ми спроможні формувати спрямовано. Але очевидно й інше: у повсякденному житті механізм формування культури насильства все ще сильніші за механізми формування культури миру. Тут - сфера стихійного, неконтрольованого суспільствами і урядами виробництва зразків взаємин представників різних націй і віросповідань.

Негативний особистий досвід, нічим не обмежена доступність найгірших зразків людських взаємин, а їх рясно поставляє масова культура, можуть звести нанівець наші спільні зусилля, спрямовані на формування та прищеплення культури миру. Внаслідок багатьох причин найвразливішою до негативних впливів масової культури є молодь, і через те питання екології душі - одне з найважливіших у розвиткові культури миру.

Висловлюємо декілька міркувань про досвід України у реалізації концепції культури миру. Маю всі підстави стверджувати, що після проголошення незалежності, за досить короткий час ми чимало зробили для подолання стереотипів ворожості, формування психології культури миру, толерантності і взаєморозуміння на різних рівнях суспільного життя та державного управління. За усіх соціально- економічних негараздів перехідного періоду Україні вдається розв’язувати численні внутрішні проблеми, зазвичай, безконфліктно, досягати взаєморозуміння, обмежувати поширення соціальної напруги, національних та міжконфесійних суперечностей.

Україна здійснила і здійснює важливі конкретні заходи щодо збереження миру та практичного втілення в життя концепції культури миру. Наша країна першою добровільно відмовилася від третього за величиною у світі ядерного арсеналу, демонструючи волю до зниження військового потенціалу в Європі. На основі толерантності і взаємної поваги Україна намагається розв’язувати успадковані проблеми міждержавних відносин. У цьому плані показовою є спільна заява президентів України і республіки Польщі від 21 травня 1997 р. “До порозуміння і єднання”.

Не послаблюються відповідні зусилля й у внутрішній політиці. Ще в жовтні 1994 р. у зверненні Президента України до нашого законодавчого органу - Верховної Ради - була проголошена програма збереження громадського миру і стабільності в умовах світоглядного плюралізму, наявності понад 100 національних меншин, багатопартійності. На розвиток цієї програми у листопаді 1998 року Указом президента України на національному та регіональному рівнях створено державний орган – “Національна служба посередництва і примирення”, який має сприяти врегулюванню колективних спорів та конфліктів.

Не залишилися осторонь українські науковці. Зокрема, 1997 року разом із колегами з 8 країн вони трьома мовами - українською, російською та англійською - видали колективну монографію “Демони миру та боги війни”, в якій детально проаналізували наявні сьогодні умови, ресурси і досвід прибічників культури миру та адаптів насильства. Їхні висновки дають підставу для тверезого оптимізму. на порядку денному в Європі стоїть проблема ліквідації грубих, насильницьких форм конфліктів, насамперед воєнних. Проте варто пам’ятати, що форми насильства також еволюціонують, з часом вони стають все витонченішими. Отож, громадськість і уряди повинні культивувати чутливість до цих нових форм. Сама ситуація, що складається у субрегіоні, потребує ретельного аналізу і вироблення точних та ефективних рекомендацій, які давали б змогу громадськості і державним структурам змінювати її на краще, робити її контрольованішою.

2. Однією із найсерйозніших проблем з якими людство увійшло в ХХІ сторіччя є тероризм. Тероризм і екстремізм у будь-яких формах їхнього прояву все більше загрожують безпеці багатьох країн та їх громадян, спричиняють досить істотні політичні, економічні і моральні втрати, здійснюють сильний психологічний вплив на великі маси людей, чим далі, тим у більшій кількості забирають життя ні в чому неповинних людей.

Тероризм – явище, знайоме людству ще з давніх часів. Його історію зазвичай розпочинають з утворення терористичної групи сікаріїв - членів секти, що діяла в Палестині в І сторіччі нової ери. Головною зброєю її членів був кинджал або короткий меч (сіка), захований під одягом. Сікарії застосовували незвичайну тактику – атакували супротивника серед білого дня, переважно під час свят, коли Єрусалим був переповнений юрбами людей. Вони  думали, що юрба, зі своєю щільністю і тиснявою, стане для них чимось начебто темряви, у якій легше залишитися непоміченим або сховатися від переслідувачів. Сікарії знищували представників династії Іродів, руйнували їхні палаци, спалювали зерносховища, виводили з ладу системи водопостачання.

До широкого вжитку термін “тероризм” увійшов наприкінці ХVІІІ століття і означав репресивну політику, що проводилася якобінцями відносно супротивників під час Великої французької буржуазної революції 1789 – 1794 рр. Сьогодні під тероризмом розуміють метод досягнення політичних або інших публічних цілей групою людей за допомогою систематичного використання насильства. У 1970-х роках у обіг був уведений термін “міжнародний тероризм”.

Спрямованість терору стає все більш конкретною, а мета терористів – очевидною. Діяльність терористичних організацій, а саме вони представляють найбільшу небезпеку, як правило, має на меті не просто загострення і дестабілізацію становища в тому чи іншому районі для рішення якихось локальних завдань, а в кінцевому рахунку – захоплення або перерозподіл влади, територіальний перерозподіл, насильницьку зміну конституційного ладу і державного устрою в тих чи інших країнах відповідно до власних уявлень і на своїх умовах. Не випадково, що на сьогодні більшість відомих у світі могутніх терористичних організацій мають своїх духовних лідерів і наставників, часом складну ієрархічну й організаційну структуру, власну ідеологію та стратегію дій, своїх сильних і багатих заступників і спонсорів. На нинішньому етапі зростає різноманіття терористичної діяльності, що все більше межується з міжнаціональними та міжконфесійними конфліктами, сепаратистськими і так званими визвольними рухами, а також з діяльністю різних підпільних синдикатів, що діють в наркоторгівлі, нелегальному бізнесі з продажу зброї та в інших сферах.

В останні роки відбувається ескалація терористичної діяльності, поширюється її географія, ускладнюється її характер, зростають чисельність і витонченість терактів, стають більш різноманітними їх форми, об’єкти і мета. Тероризм здобуває міжнародний, глобальний характер. Найчастіше він стає інтернаціональним. Поряд з великою кількістю терористичних організацій і груп виникло не менше структур, що їх підтримують, аж до цілих держав-спонсорів тероризму. Від спалахів тероризму не застраховані ні високорозвинені, ні відсталі в економічному і соціальному розвитку країни з різними політичними режимами і державним устроєм. Процеси глобалізації, поява нових глобальних засобів і систем зв’язку та інформації знижують значимість державних кордонів та інших традиційних засобів захисту від тероризму.

На сьогодні тероризм – це вже не тільки і не стільки бойовики-одинаки, камікадзе. Сучасний тероризм – це могутні структури з відповідним оснащенням і фінансово-економічними можливостями. Приклади Афганістану, Таджикистану, Косово, Чечні, Близького Сходу, їх могутніх заступників і донорів, що стоять за ними, показують, що сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Тероризм перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу з розвинутим “ринком праці”, зі своїми правилами і мораллю, несумісними з загальнолюдськими і демократичними принципами і цінностями.

Розширення масштабів тероризму в значній мірі зумовлено зростанням у світі міжцивілізаційних і соціально-економічних протиріч, посиленням маргінального екстремізму. Двополярний у недавньому минулому світ увійшов в період крайньої нестабільності, невизначеності та зниженої безпеки. Механізми державного, регіонального і міжнародного контролю все частіше дають збої. Тероризм знаходить для себе місце там, де з’являються геополітичні порожнечі, “гарячі точки”, де є ослаблена влада, де слабшають або взагалі зникають державні і міжнародні механізми політичного та правового регулювання розвитку суспільства.

Однак було б досить небезпечним вважати, що тероризм виникає і розвивається винятково на власному ґрунті. На жаль, методи терору стають або вже фактично стали обов’язковим інструментом, що використовується для реалізації своїх цілей не тільки і навіть не стільки окремими групами і організаціями екстремістів різного ґатунку, але й деякими державами.

Держави, зайняті виключно внутрішніми проблемами і боротьбою з тероризмом, стають вразливими з боку зовнішнього оточення. Завжди знаходяться зовнішні сили, що бажають використати надзвичайно складну внутрішню ситуацію винятково у своїх цілях.

У новітній історії є чимало прикладів того, як провідні держави світу не гребували контактами з терористичними угрупованнями й екстремістськими організаціями, використовуючи їхню діяльність у своїх цілях. Будь-які їхні заяви в захист прав людини, заклики до вирішення конфліктних ситуацій політичними засобами, зусилля відомих міжнародних організацій на кшталт ОБСЄ, спрямовані на позбавлення держав, що ведуть боротьбу з тероризмом і екстремізмом права на забезпечення національної безпеки, не можуть приховати того факту, що тут є присутнім подвійний стандарт.

Можна навіть припустити, що в рамках глобального протиборства і системного протистояння провідні держави світу, уникаючи з цілком очевидних причин прямої конфронтації, прагнуть послабити один одного побічною, а де й відкритою підтримкою діяльності внутрішньої опозиції та сепаратистських рухів. Саме тому внутрішні конфлікти, в тому числі і збройні, що виникають періодично в різних країнах світу, найчастіше дуже швидко здобувають гострий і довгостроковий характер.

Внутрішні збройні конфлікти все частіше використовуються міжнародними і місцевими терористичними організаціями для реалізації своїх задумів і цілей.

Сьогодні міжнародний тероризм стає власником таких засобів боротьби і ресурсів, яких може не бути навіть у головних сторін конфлікту. Для реалізації своїх задумів міжнародними терористичними організаціями, які здійснюють свою діяльність під ідеологічним прикриттям екстремістських мусульманських організацій, організована широка мережа банків, фондів, фінансових компаній. Ці фінансові структури виявлені в Саудівській Аравії, Великобританії, ОАЕ, Німеччині, США, Йорданії, Єгипті, Туреччині, Пакистані, Швейцарії, на Кіпрі. Але, щоб не загострювати увагу на факторі саме ісламського тероризму, що в останні роки досить голосно заявив про себе. варто розглянути проблему тероризму з його європейського кута. Хоча більшість терористичних осередків, розташованих в Європі, діють на національному рівні, їх діяльність здійснює доволі помітний вплив на розвиток міжнародного тероризму в цілому.

Терористи знайшли собі притулок у багатьох куточках земної кулі. Одним з найбільш вибухонебезпечних місць на Землі, як і раніше, залишається Північна Ірландія, де тероризм – улюблений спосіб висловлення невдоволення і політичних претензій екстремістів Ірландської республіканської армії (ІРА).

З особливою жорстокістю і непередбачуваністю діють всілякі ісламські конспіративні угруповання, безліч яких розсипано по країнах Європи. Франція давно знаходиться під прицілом екстремістів. Створена ще в 1991 році урядова антитерористична програма “Віжипірат” успішно діє й донині. Вона була ефективно використана проти ісламських терористів, які здійснили в Парижі й інших містах Франції цілу серію вибухів. Французи прекрасно усвідомлюють небезпеку терактів з боку чималого числа різних сепаратистів – від бретонських і корсиканських націоналістів до басків і ісламських екстремістів, які здійснюють у рік до трьохсот терактів, що призводять до великих жертв.

Терористи наполегливо і послідовно виявляють помітну зацікавленість до військових технологій. Відома японська секта “Аум Сінрікьо” налагодила у свій час виробництво нервово-паралітичної речовини зарину, яка була застосована під час смертоносної атаки в токійському метро в березні 1995 року. Вона намагалася розробити біологічну зброю, мріяла про технологію, здатну спровокувати землетрус, проводила власні ядерні дослідження. Секті, через зв’язані з нею комп’ютерні фірми, вдалося продати свої розробки 190 великим організаціям у Японії, включаючи Токійське поліційне управління.

Об’єктом пильної уваги терористів стала Південна Азія. Тероризм став засобом усунення відомих політиків в Індії і залякування населення. З регулярністю, що лякає, відбуваються теракти в Кашмірі, Шрі-Ланці, Пакистані, Індонезії, Малайзії. Якщо, наприклад, взяти Індію, то тут терор міцно ввійшов в арсенал методів і прийомів політичної боротьби.

І все ж тероризм, як спосіб і засіб досягнення своїх цілей, сьогодні в найбільшій мірі використовується різними мусульманськими екстремістськими організаціями й угрупованнями. Найбільш резонансні і масштабні терористичні акти в останні роки здійснені представниками саме цих організацій, і тому, коли сьогодні на будь-яких рівнях говорять про тероризм, то ми передовсім думаємо, що це справа рук так званих ісламістів, хоч це може й не відповідати дійсності.

У серпні 2000 року в США відзначали другу річницю терактів, здійснених проти американських посольств у Кенії і Танзанії, коли загинули сотні і було поранено тисячі чоловік. Організатором вибухів називали Усаму бен Ладена. Тоді, як відомо, американці завдали ракетного удару по району можливого перебування відомого терориста в Афганістані. Його ім’я згадувалося в США й у зв’язку з терактом в Адені (Ємен) на американському есмінці, коли загинуло 18 американських моряків. Зараз американський уряд витрачає на боротьбу з тероризмом до 20 млрд. дол. США на рік.

Влада Філіппін готова оголосити тотальну війну ісламістам, якщо ті не припинять нападати на міста і викрадати мирних жителів. Президент країни Джозеф Естрада віддав розпорядження армії і спецслужбам почати широкомасштабну операцію проти екстремістів, що здійснюють теракти, викрадення людей.

Терористичні методи знаходяться на озброєнні екстремістських ісламських організацій на Близькому Сході. Великий досвід боротьби з тероризмом накопичений спецслужбами Ізраїлю, що знаходиться під прицілом ісламських екстремістських організацій вже тривалий час. В Ізраїлі, для якого боротьба з ісламським тероризмом є особливо актуальною, навесні 1996 року був створений Головний штаб по боротьбі з тероризмом. Його створення стало неминучим після хвилі терористичних актів, що прокотилися по країні в той період. Тоді було зроблено серію терактів у Єрусалимі, Тель-Авіві, Ашкелоні, відповідальність за які взяли на себе мусульманські екстремістські організації “Хамас” і “Ісламський джихад”. Ізраїльський уряд прийняв тоді рішення негайно заснувати структуру, що змогла б розробити стратегію боротьби з тероризмом, координувати всі антитерористичні дії в Ізраїлі. З цією метою був створений спеціальний штаб, до роботи в якому були залучені професіонали із зовнішньої розвідки “Моссад”, військової розвідки АМАН, армії і поліції.

На озброєнні бойовиків, міжнародних терористів є найсучасніші види озброєння. Однак ісламський екстремізм використовує у своєму арсеналі не тільки постріли і бомби. Деякі фахівці в галузі боротьби з тероризмом схильні вважати, що масове виготовлення фальшивих грошей або широкомасштабні операції з переміщенням наркотиків по своїй суті – те саме, що теракти. Фундаменталісти прагнуть установити шаріатські порядки навіть у деяких європейських країнах. Кількість мечетей у Франції, наприклад, уже перевищила 3 тисячі. Сьогодні в багатьох європейських країнах лідери ісламських екстремістів почуваються як вдома. У Великобританії знаходять притулок лідери радикальних ісламських організацій. У Німеччині кількість мусульманського населення вже перевалила за п’ять мільйонів чоловік – в основному, це турки і курди. У Швейцарії курдські маніфестанти захопили представництво ООН і протягом декількох днів тримали як заручників його співробітників. Наведені факти говорять про те, що ісламський екстремізм загрожує безпеці не тільки республікам Центральної Азії, але і державам Європи.

Ісламські терористичні організації проводять між собою регулярні зустрічі, наради, координують свої дії, надають взаємну допомогу. Відомо про наради керівників трьох ісламських терористичних організацій “Хезболлах”, “Ісламський джихад”, “Хамас”. Подібні заходи є складовою частиною того загального явища, що ізраїльські фахівці визначили як “ісламський терор”. Незважаючи на зовнішню роздробленість і внутрішні чвари, терористичні організації діють досить організовано і цілеспрямовано.

Гарячі точки, на думку фахівців, становлять собою найбільш сприятливі умови для діяльності терористів. Прикладів тому чимало. Це Кавказ, окремі райони Центральної Азії, Близький Схід, Ізраїль. Багато в чому їхню активність пов’язують зі спробою експорту радикального ісламу, зокрема, ваххабізму саме в ті регіони, де є для цього сприятливий грунт: ослаблена центральна влада, панують нестатки, безробіття, наявний економічний занепад.

Фундаменталістський терористичний рух одержує могутню фінансову підтримку. Значного поширення набуло масове виробництво фальшивих грошей, на які купують зброю, наймають виконавців, готують друковану пропагандистську продукцію. Виготовлення фальшивих грошей у широкому масштабі деякі фахівці пропонують розглядати як терористичну акцію, спрямовану на послаблення фінансових і економічних структур “супротивника”.

На думку фахівців ряду країн, варто застосовувати жорсткі міжнародні санкції проти країн, що підтримують терористичні організації. Як приклад найчастіше приводять Лівію, бойкот і міжнародні санкції проти якої привели до того, що Лівія в даний момент вже не є міжнародною терористичною загрозою світу, хоч як і раніше, знаходиться в американському списку країн-ізгоїв.

Один із шляхів боротьби з ісламським тероризмом полягає в налагодженні міжнародного співробітництва, створенні міцної розгалуженої міжнародної організації. Співробітництво може охоплювати такі сфери взаємодії, як міжнародне законодавство, створення світового банку даних, відстеження шляхів поширення наркотиків, зброї і фальшивих грошей. Необхідно налагодити співробітництво митних і поліційних служб тощо.

В останні роки актуальною стала постановка питання про інформаційний тероризм. Він ґрунтується в нав’язуванні суспільству системи образів і схем поводження. Здається, інформаційний тероризм, як одна з форм ідеологічної боротьби, повинен знаходитися в полі зору країн, що стали останнім часом ледь не головними об’єктами міжнародного тероризму, і які сьогодні, можливо, більше інших розуміють важливість завдання організації колективних зусиль по припиненню діяльності міжнародних терористичних організацій.

39