5. Спадкоємство - це перехід прав і обов'язків від померлої фізичної особи (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємцям).

Види спадкоємства - по заповіту і згідно із законом. Пріоритет належить спадкоємству по заповіту, спадкоємство згідно із законом наступає у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадку або відмови від його ухвалення спадкоємцями по заповіту, а також якщо заповіт не охоплює всього спадку.

Спадок відкривається унаслідок смерті особи або оголошення його

померлим. Часом відкриття спадку є день смерті особи або день

з якого воно оголошується померлим. В день відкриття спадку виникає право на спадкоємство.

Місцем відкриття спадку є останнє місце мешкання спадкодавця. Якщо місце мешкання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадку є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна. Спадкоємці згідно із законом успадковують по черзі.

Черговість спадкоємців згідно із законом:

Перша черга - діти спадкодавця, зокрема зачаті за життя спадкодавця і що народилися після його смерті, чоловік (дружина), і батьки.

Друга черга - рідні брати і сестри спадкодавця, його бабуся і дід як з боку отця, так і з боку матері.

Третя черга - рідний дядько і тітка спадкодавця.

Четверта черга - особи, що проживали із спадкодавцем однією сім'єю не менші п'ять років до часу відкриття спадку.

П'ята черга - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спорідненості включно, причому родичі ближчого ступеня спорідненості усувають від права спадкоємство родичів більш дальнього ступеня спорідненості (ступінь спорідненості визначається по числу народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа).

У п'яту чергу право на спадкоємство згідно із законом отримують утриманці

спадкодавця (утриманцем вважається неповнолітнє або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше п'яті років отримувало від нього матеріальну допомогу, утриманець; єдиним або основним джерелом коштів для існування).

При спадкоємстві по прямій низхідній лінії право уявлення діє без обмеження ступені спорідненості.

Усиновлений і його нащадки, з одного боку, і усиновитель і його родичі- з іншою, прирівнюються до родичів за походженням і є спадкоємцями згідно із законом.

Долі в спадку кожного із спадкоємців згідно із законом рівні.

Інші види юридичної відповідальності за правопорушення у галузі охорони здоров'я. Адміністративна,матеріальна та дисциплінарна відповідальність.

Розвиток медичної науки, покращення рівня життя населення та становлення демократичних інститутів сприяє підвищенню вимог до діяльності медичних пра­цівників і збільшенню випадків притягнення їх до відповідальності за неналежне виконання професійних обов'язків. Відсутність офіційної статистики по справам медичної категорії не дозволяє говорити про межі варіювання кількості цих справ. Спроби виявити статистичні дані щодо кількості справ медичного характеру дозволила говорити про їх незначну кількість. Однак потенційно медичні працівники можуть бути притягнуті до відповідальності за злочини, передбачені дванадцятьма статтями Кримінального кодексу зі спеціальним суб'єктом — медич­ними працівниками та за злочини, вчинені службовими особами. Кодекс України про адміністративні правопорушення також передбачає умови притягнення медич­них працівників до відповідальності, не говорячи вже про Цивільний кодекс Укра­їни, що дає змогу притягнути лікаря до відповідальності навіть за відсутності скла­ду злочину у його діях, та у певних випадках стягнути моральну шкоду з закладів охорони здоров'я навіть за відсутності вини їх працівників. Специфікою юридичної відповідальності медичних працівників і медичних закладів є проблема законодав­чо не закріпленого поняття лікарської помилки (яке вважається суто медичним поняттям, а, тим не менш, є підставою звільнення від юридичної відповідальності) та нещасного випадку. При розгляді справ медичного характеру суд завжди зму­шений встановлювати відсутність чи наявність вини у діяннях медичних працівни­ків, а наявність лікарської помилки чи нещасного випадку виключає можливість відповідальності медичних працівників. Тож визначення меж лікарської помилки та нещасного випадку є першочерговим завданням.

Вважається, що термін "лікарська помилка" вперше застосував видатний ро­сійський хірург М.І. Пирогов. який приділяв велике значення аналізу помилок ме­дичних працівників. Далі термін став широко вживаним не тільки серед медичних працівників, а й правознавців [1, с. 225]. Така категорія як "лікарська помилка" відсутня у законодавстві України, тому медики вважають її суто медичним термі­ном [3], і дійсно під час винесення рішення суд оперує такими поняттями як "вина відсутня", "завдано матеріальної чи моральної шкоди", а між тим всі ці поняття формулюються суддею лише після встановлення наявності або відсутності лікарсь­кої помилки чи нещасного випадку, що визначають на судово-медичній експертизі. Варто відзначити, що законодавці інших держав використовують дане поняття, так, наприклад, у п.7 ст. 63 Основ законодавства РФ про охорону здоров'я громадян передбачено страхування професійної помилки, у результаті якої заподіяна шкода або збиток здоров'ю громадянина, не пов'язаний з недбалим або халатним виконан­ням ними професійних обов'язків.

Професійні правопорушення медичних працівників можуть бути прямими і непрямими. Прямі — ті, вказівка на які міститься у законі і становить обов'язки медичних працівників (ненадання медичної допомоги, здійснення медичного втру­чання без поінформованої згоди тощо). Так, громадянка К. була притягнута до кримінальної відповідальності, адже, будучи фельдшером швидкої медичної допомоги, і виїхавши на виклик до громадянина П., маючи професійний обов'язок надати екстрену медичну допомогу хворому, провести його огляд і вирішити питання про необхідність його госпіталізації, усвідомлюючи той факт, що не виконує обов'язків, покладених на неї як на старшого виїзної бригади швидкої медичної допомоги, порушуючи положення про фельдшера (медсестру) виїзної бригади швидкої ме­дичної допомоги, затверджене наказом Міністерства охорони здоров'я № 175 від 19.06.1996 року, провела з П. маніпуляції з ватним тампоном змоченим нашатирним спиртом, і залишила П. без кваліфікованої медичної допомоги, якої останній потре­бував в результаті чого П. помер. У випадку прямого невиконання медичним пра­цівником покладених на нього обов'язків, доведення вини у діях медичних праців­ників як правило не викликає труднощів. У той час як встановлення факту непрямих професійних правопорушень, тобто надання неякісної, невчасної медичної допомо­ги чи послуги викликає труднощі та потребує проведення численних експертиз.

Заклад охорони здоров'я може нести лише цивільну відповідальність за винні дії свого працівника. Відповідно до ст. 1172 Цивільного кодексу України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконан­ня ним своїх трудових (службових) обов'язків. При цьому особі, що позивається, може бути відшкодована як матеріальна, так і моральна шкода (Конституція Укра­їни, ст. 1166, 1167 Цивільного кодексу України, Основи законодавства України про охорону здоров'я, Закон України "Про захист прав споживачів"). Зараз обговорю­ється питання щодо визнання деяких методів лікування джерелом підвищеної не­безпеки про це говорять О.О. Прасов, З.С. Гладун та інші науковці. Джерелом підви­щеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімі­чних, радіоактивних, вибухо— і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підви­щену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб (ст. 1187 ЦК). У даному визначенні не згадується конкретно методи лікувальної діяльності, однак невичерпність даного переліку дає можливість у судовому тлумаченні розширяти його, а це має велике значення насамперед для відшкодування моральної шкоди, адже відповідно до ст. 1167 ЦК моральна шкода відшкодовується незалежно від вини фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. І дійсно, виходячи з ознак джерела підвищеної небезпеки: 1. підвищена небезпека для осіб, які цю діяльність здійснюють; 2. підвищена небезпе­ка для осіб, що контактують з даним джерелом, — деякі методи лікування можуть бути визнані джерелом підвищеної небезпеки (рентгенівське випромінювання, ла­зерні апарати, отруйні, наркотичні та інші лікувальні препарати тощо). Однак мож­ливість такого тлумачення ставить перед законодавцем питання про встановлення переліку методів лікування, що може бути віднесений до джерел підвищеної небез­пеки, задля виключення занадто широкого розуміння даної категорії. При цьому варто відзначити, що за умови попередження пацієнта про передбачувані наслідки застосування до нього встановлених методів лікування виключається можливість стягнення моральної шкоди. І лише у разі ненадання пацієнту достовірної інформа­ції про наслідки використання певних методів лікування або їх неспрогнозованої дії можна говорити про відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

Кримінальна відповідальність може наставати лише за злочини передбачені чинним Кримінальним кодексом та за наявності усіх ознак злочину: суб'єкта, об'єк­та злочину, суб'єктивної та об'єктивної сторін. Відмітимо, що медичні категорії справ за ступенем складності визнаються найбільш складними, адже специфіка медичної діяльності, необізнаність правників у ній не дозволяє юристам самостійно, не звертаючись за допомогою медиків, визначати ступінь вини медичних працівни­ків. Одним із найскладніших завдань суду та правозахисників при розгляді даних справ є доведення суб'єктивної сторони злочинів та вини медичних працівників при обґрунтуванні цивільних позовів. Говорячи про невинуватість медичних працівни­ків, суд має з'ясувати стався нещасний випадок чи лікарська помилка, а між тим невизначеність правників щодо даних категорій і відсутність цих понять в законо­давстві дозволяє трактувати їх досить широко. Цікаво говорить про дану проблему О.Є. Бобров: "Закони потрібно виконувати..., однак який хірург згодиться оперувати без стовідсоткової гарантії, якщо за спиною у нього буде стояти суддя?" [2, с. 165].

Як у медичній, так і в юридичній літературі не існує чіткого визначення понят­тя лікарська помилка. О.О. Прасов вважає, що лікарські помилки необхідно розгля­дати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні — це будуть як винні, так і невинні діяння, а у вузькому — лише невинні діяння медичних праців­ників [8, с. 9]. І дійсно І.Ф. Огарков висловлюється про лікарські помилки як про не карні добросовісні хиби за відсутності недбалості, халатності, легковажного відно­шення лікаря до своїх обов'язків, що потягло за собою погіршення стану здоров'я пацієнта або його смерть [7]. А ось Я. Лейбович говорить про лікарські помилки як про невірні, несумлінні дії при наданні медичної допомоги або догляді за хворим [6]. Так і склалася думка про двояке тлумачення даного терміну. Однак у А.П. Громова ми знаходимо таке поняття як професійне правопорушення, що знаходить своє вираження у несумлінних діях лікаря та його небажанні виконати свої обов'язки, яке саме цим і відрізняється від лікарської помилки, що здійснюється при належ­ному виконанні лікарем своїх обов'язків [5. с. 80]. Ми вважаємо, що бачення у лікар­ській помилці двох таких аспектів як добросовісна помилка та винність медичного працівника є невірним. Адже за умови виконання лікарем своїх обов'язків та до­тримання встановлених стандартів не може іти мова про наявність вини у його діях, а, отже, і про відповідальність. У той час як інше витлумачення даного поняття дозволяє говорити про протииравність дій лікаря та скоєнні ним правопорушення. Тож, на нашу думку, потрібно вирізняти поняття лікарська помилка та професійне правопорушення, що включає в себе проступки та злочини скоєні медичними пра­цівниками. Також варто відмітити, що саме поняття лікарська помилка етимологіч­но включає у себе лише таку категорію медичних працівників як лікарі, у той час як допущена вона може бути будь-яким медичним працівником, тож при застосу­ванні її у юридичній практиці варто використовувати термін "медична помилка" або "професійна помилка". Отже, лікарська помилка — це правомірні, добросовісні дії лікаря, що спричинили шкоду здоров'ю пацієнта чи потягли за собою його смерть, і не могли бути ним передбачені та усунуті. Серед основних ознак лікарської поми­лки можна виокремити такі:

1. медичний працівник належним чином виконував свої професійні обов'язки;

2. медичним працівником були застосовані усі доступні методи профілактики, діагностики та лікування, передбачені стандартами;

3. між діями медичного працівниками та наслідками наявний причинно-насшд-ковий зв'язок;

4. медичний працівник не передбачає та не може передбачити наслідки своїх дій.

Від лікарських помилок слід відрізняти казус, що у юридичній науці визнача­ється як наслідки, що перебувають у причинному зв'язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачила можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. Професор А.П. Громов під нещасним випадком у медичній практиці пропонує розуміти несприятливий результат лікарського втручання, зв'язаний з випадковими обставинами, які лікар не може передбачати й запобігти [5].

Ознакою, яка відокремлює ці поняття є наявність при нещасному випадку до­даткових непередбачуваних обставин (наприклад, алергічна реакція, недоліки ме­дичної апаратури тощо), що спричиняють небажаний результат. Погоджуючись з визначенням А.П. Громова зазначимо лише, що під нещасним випадком розумієть­ся не "результат лікарського втручання", а результат "медичного втручання".

Наявність вини у діях медичного працівника встановлює суд, але для виявлен­ня причинно-наслідкового зв'язку та його характеру призначається комісійна судо­во-медична експертиза, на якій розкривається сутність і характер невірних дій медичного працівника і тим самим кваліфікуються ці дії як добросовісні, а, отже, допустимі або навпаки. Головним питанням для суду у цьому випадку є запитання про те, як би повів себе відповідний професіонал в обставинах, у яких опинився відповідач (або обвинувачений чи підсудний).

Виділяють суб'єктивні та об'єктивні причини лікарських помилок. У разі трак­тування поняття лікарської помилки як безвинного діяння, що не тягне за собою відповідальності, суб'єктивною причиною помилок стануть недоліки діагностуван­ня, не пов'язані з халатністю лікаря, а також помилки при здійсненні хірургічного втручання за відсутності вини медичних працівників. До лікарських же помилок з врахуванням об'єктивних причин, потрібно відносити ушкодження здоров'я або смерть пацієнтів у наслідок недостатнього забезпечення медичних закладів спеціа­лістами, обладнанням, лікарськими препаратами. Деякі науковці серед даних об­ставин називають і несподівані алергічні реакції, що є однак нещасним випадком, якщо було проведено належний комплекс медичних заходів щодо їх виявлення. Варто також відмітити, що існування як державної, так і приватної медицини та різних методів надання медичних послуг і допомоги потребує покласти на лікарів обов'язок надання інформації щодо альтернативних методів лікування та діагнос­тики, які доступні у інших закладах охорони здоров'я, що однак не передбачено ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я.

Отже, потрібно розрізняти такі поняття як лікарська помилка, нещасний ви­падок та професійне правопорушення у медичній практиці. При цьому під лікарсь­кою помилкою варто розуміти правомірні дії медичних працівників (широке трак­тування даного терміну, на нашу думку, є неприпустимим). Також потрібно відзначити, що варто скористатися досвідом багатьох державах і ввести інститут страхування професійної помилки, у результаті якої заподіяна шкода або збиток здоров'ю громадянина, не пов'язаний з недбалим або халатним виконанням ними професійних обов'язків. При цьому у юридичній практиці потрібно відмовитися від використання терміну лікарська помилка, а говорити тільки про професійну чи медичну помилку.

Категорії медичних працівників та ступінь їхньої

відповідальності:Медичний працівник - це спеціаліст, який має відповідну професійну освіту, підготовку та кваліфікацію і завданням якого є здійснення медичної діяльності.

Документи, які засвідчують належність освіти, ми поділили на дві категорії: обов'язкові та додаткові.

До обоє'язкових документів відноситься диплом про медичну освіту, виданий державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, що до них прирівняні, у т.ч. диплом підготовки спеціаліста за напрямком "Народна та нетрадиційна медицина".

Додатковими документами, які засвідчують рівень освіти, є наступні:

сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста;

свідоцтво (довідка) про присвоєння / підвищення (підтвердження) рівня кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів або такими, що до них прирівняні;

атестаційно-експертний висновок Української асоціації народної медицини;

свідоцтво про присвоєння відповідної кваліфікаційної категорії особам, які закінчили вищий медичний заклад закордоном, щодо відповідності рівню кваліфікації заявника кваліфікаційним вимогам.

№ п/п	Категорія медичних працівників		Вимоги до освіти		Ступінь відповідальності
			Лікарські спеціальності
1.	Головний лікар		Вища медична + спеціалізація за		Повна юридична відповідальність за
	(мас право підпису,		певним фахом + курси підвищення		діяльність всіх працівників медичної
	посадова особа)		кваліфікації за основною спеціальністю та з організації охорони		установи
				здоров'я + клінічна ординатура / аспірантура або докторантура Можливо, друга вища освіта з менеджменту в охо
2.		Заступник головного		Вища медична + спеціалізація за	Відповідальність за впровадження
		лікаря з медичної		певним фахом + курси підвищення	системи якості надання медичної
		частини / з		кваліфікації за основною	допомоги, а також за безперебійну
		лікувальної роботи		спеціальністю + клінічна ординатура /	роботу всіх служб медичного закладу.
		(має право підпису,		аспірантура Можливо, курси з	Під час заміщення головного лікаря -
		посадова особа)		організації охорони здоров'я	повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників медичної установи
3.		Заступник головного		Вища медична + спеціалізація за	Відповідальний за якість та
		лікаря по хірургічній		певним фахом + курси підвищення	безперервність надання медичної
		(терапевтичній)		кваліфікації за основною	допомоги відповідною службою
		службі		спеціальністю + клінічна ординатура /	(хірургічною або терапевтичною).
		(має право підпису,		аспірантура	Під час заміщення заступника
		посадова особа)			головного лікаря з медичної частини / з лікувальної роботи - відповідальність за впровадження системи якості надання медичної допомоги, а також за безперебійну роботу всіх служб медичного закладу
4.		Завідувач		Вища медична + спеціалізація за	Відповідальний за якість та
		відділенням		певним фахом + курси підвищення	безперервність надання медичної
		(службою)		кваліфікації за основною	допомоги відповідним відділенням
		(мас право підпису,		спеціальністю + клінічна ординатура	(службою).
		посадова особа)		Можливо, аспірантура	Під час заміщення заступника головного лікаря по хірургічній (терапевтичній) службі -відповідальний за якість та безперервність надання медичної допомоги відповідною службою (хірургічною або терапевтичною)
5.		Старший черговий		Вища медична + спеціалізація за	Відповідальність за якість та
		лікар медичного		певним фахом + курси підвищення	безперервність надання медичної
		закладу		кваліфікації за основною	допомоги всіма службами медичного
		(мас право підпису,		спеціальністю	закладу - протягом чергування
		посадова особа -		Можливо, клінічна ординатура /
		протягом чергування)		аспірантура
6.		Лікар-ординатор		Вища медична + спеціалізація за	Відповідальний/за якість надання
		(під час заміщення		певним фахом + курси підвищення	медичної допомоги.
		завідувача		кваліфікації за основною	Під час заміщення завідувача
		відділенням		спеціальністю	відділенням (службою) -
		(службою) - мас		Можливо, клінічна ординатура /	відповідальний за якість та
		право підпису,		аспірантура	безперервність надання медичної
		посадова особа)			допомоги відповідним відділенням (службою)
7.		Лікар-клінічний		Вища медична + спеціалізація за	Працює з навантаженням 25% від
		ординатор		певним фахом + курси підвищення	ставки лікаря-ординатора.
				кваліфікації за основною	Відповідальний за якість надання
				спеціальністю + навчання в клінічні	медичної допомоги. Відповідальність
				ординатурі	солідарна із лікарем-куратором
				Можливо, аспірантура (рідко)	(завідувач відділення або призначений лікар-ординатор)
8.		Лікар-інтерн		Вища медична + навчання для	Працює з навантаженням 25% від
				отримання спеціалізації за певним	ставки лікаря-ординатора.
				фахом	Відповідальність не несе. Юридичну відповідальність несе лікар-куратор (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор)
9.		Лікар-стажер		Вища медична + спеціалізація за	Відповідальний за якість надання

		певним фахом + курси підвищення	медичної допомоги. Відповідальність
		кваліфікації за основною	солідарна із лікарем-куратор (завідувач
		спеціальністю + в теперішній час	відділення або призначений лікар-
		проходження стажування за цією спеціальністю на робочому місці (за умови, що не працював 3 роки і більше)	ординатор)
10.	Лікар-субординатор	Незакінчена вища медична + навчання	Навантаження не більше 25%.
		на 6 курсі медичного вузу	Відповідальність не несе. Юридичну відповідальність несе лікар-куратор (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор) та викладач медичного вузу
		Спеціальності середнього медичного п	ерсоналу
1.	Головна медична	Середня спеціальна медична освіта або	Повна юридична відповідальність за
	сестра/акушерка або	незакінчена вища (бакалавр) + курси	діяльність всіх працівників із
	Заступник головного	підвищення кваліфікації за основною	середньою медичною освітою
	лікаря з мед	спеціальністю + курси з організації	медичної установи
	сестринської роботи (має право підпису, посадова особа)	охорони здоров'я для медсестер
2.	Старша медична	Середня спеціальна медична освіта або	Відповідальність за якість надання
	сестра відділення	незакінчена вища (бакалавр) + курси	медичної допомоги середнім медичним
	(має право підпису,	підвищення кваліфікації за основною	персоналом відділення.
	посадова особа)	спеціальністю	Під час заміщення Головної медичної сестри або Заступника головного лікаря з мед сестринської роботи -повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
3.	Старший фельдшер	Середня спеціальна медична освіта або	Відповідальність за якість надання
	станції швидкої	незакінчена вища (бакалавр) + курси	медичної допомоги середнім медичним
	медичної допомоги	підвищення кваліфікації за основною	персоналом станції швидкої медичної
	(має право підпису,	спеціальністю	допомоги.
	посадова особа)		Під час заміщення Головної медичної сестри або Заступника головного лікаря з мед сестринської роботи -повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
4.	Старший лаборант	Середня спеціальна медична або	Відповідальність за якість надання
	(має право підпису,	біологічна освіта або незакінчена вища	медичної допомоги середнім медичним
	посадова особа)	(бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю	персоналом відділення
5.	Медична сестра	Середня спеціальна медична освіта або	Персональна відповідальність за якість
	(палатна,	незакінчена вища (бакалавр) + курси	надання медичної допомоги
	маніпуляціиного	підвищення кваліфікації за основною
	кабінету, кабінету ЛФК тощо)	спеціальністю
6.	Фельдшер бригади	Середня спеціальна медична освіта або	Персональна відповідальність за якість
	швидкої медичної	незакінчена вища (бакалавр) + курси	надання медичної допомоги
	допомоги	підвищення кваліфікації за основною спеціальністю

Адміністративне право — це галузь права, регулююча з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядливої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньо організаційної діяльності інших державних органів, а також в процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично владних повноважень.

Адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини у сфері державного управління, розвиває і укріплює його демократичні основи.

Громадяни несуть адміністративну відповідальність по досягненню віку 16 років (на момент здійснення адміністративної провини).

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за правопорушення, пов'язані з недотриманням встановлених правил, забезпечення виконання яких входить в їх службові обов'язки. Це означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, але і за незабезпечення їх виконання іншими особами, зокрема, підлеглими (наприклад: порушення правил пожежної безпеки на підприємстві).

Види адміністративних стягнень.

Адміністративне стягнення є мірою адміністративної відповідальності, покаранням і вабить для порушника несприятливі наслідки майнового, морального або особового характеру.

КОАП передбачає наступні види адміністративних стягнень (ст.24):

1. Попередження.- Попередження як міра адміністративного стягнення, як правило, виноситься у письмовій формі.

6. Штраф - це майнове стягнення, що полягає у вилученні у порушника певної грошової суми в дохід держави. Законом України від 7.02.97г. "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення по посиленню адміністративної відповідальності у вигляді штрафу" розміри штрафів за адміністративну провину були істотно збільшені. Штраф обчислюється виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Стаття КОАП передбачаючи відповідальність у вигляді штрафу за конкретне адміністративне діяння, передбачає і мінімальний і максимальний розмір штрафу. Наприклад: ст.46 КОАП передбачає - "Умисне заховання хворими венеричною хворобою джерела зараження і осіб, що знаходилися у контакті з цими хворими вабить накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян." Ст.44 чЛ передбачає адміністративну відповідальність за незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилку наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах у вигляді штрафу в розмірі від вісімнадцяти до сорока трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (але якщо особа добровільно здає їх, а вони були в невеликих розмірах і не було мети збуту, то особа взагалі звільняється від адміністративної відповідальності). В даний час неоподатковуваний мінімум доходів громадян складає 17 гр.

3. Відшкодувальне вилучення предмету, здійснення, що з'явилося знаряддям, або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. Полягає в його примусовому вилученні і подальшій реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові за вирахуванням витрат по реалізації. Наприклад, ст. 130 ч.2 передбачає: повторне протягом року здійснення будь-якого з порушень: управління транспортними засобами особами в стані сп'яніння, ухилення осіб, керівників транспортними засобами, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан сп'яніння - вабить накладення штрафу на водіїв з відшкодувальним вилученням транспортного засобу або без такого або позбавлення права управління всіма видами транспортних засобів на термін від двох до трьох років з відшкодувальним вилученням транспортного засобу або без такого..."

4. Конфіскація - примусове безвідплатне вилучення предмету, здійснення, що з'явилося знаряддям, або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих унаслідок здійснення адміністративного правопорушення і звернення конфіскованої у власність держави.

5. Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права управління транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичні порушення порядку користування цим правом. Наприклад: ст. 122 прим.2 передбачає, що невиконання водіями вимог працівника міліції про зупинку, а також залишення ними порушуючи встановлені правила місця дорожньо-транспортної події, до якої вони причетні, вабить накладення штрафу або позбавлення має рацію управляти всіма видами транспорту на термін від одного до трьох років. Позбавлення права управління засобами транспорту не може застосовуватися до осіб, які користуються цими засобами у зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків управління в нетверезому стані, а також у разі невиконання вимог працівника міліції про зупинку, залишення місця аварії, учасниками якої вони були і ухилення від огляду на сп'яніння.

Позбавлення права полювання не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

• Виправні роботи без позбавлення волі, застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх по місцю постійної роботи порушника і з утриманням до 20 відсотків його заробітку в дохід держави. Виправні роботи призначаються тільки судом. Наприклад: ст. 173 передбачає відповідальність за дрібне хуліганство." Дрібне хуліганство, тобто нецензурна лайка в суспільних місцях, образливе докучання до громадян і інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян, - вабить накладення штрафу... або виправні роботи на термін від одного до двох місяців, а у випадку, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих мерів буде визнано недостатнім, - адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.

7.Административный арешт. Найбільш суворе адміністративне стягнення, встановлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається тільки судом, суддею.

Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 12 років, до осіб, що не досягли вісімнадцяти років, інвалідам 1 і 2 груп.

Адміністративний арешт виражається в короткостроковому (до 15 діб) позбавленні порушника свободи з використанням його на фізичних роботах без її оплати.

Законодавство передбачає також адміністративне стягнення, яке може застосовуватися тільки до іноземців і осіб без громадянства, - видворення за межі України за здійснення адміністративних правопорушень, що грубо порушують правопорядок. У інших випадках, іноземці, що знаходяться на території України, і особи без громадянства підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України.

Відшкодувальне вилучення і конфіскація предметів можуть застосовуватися як основні, так і додаткові адміністративні стягнення, інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні. За одне адміністративне правопорушення може бути накладене основне або основне і додаткове стягнення. Наприклад: штраф і конфіскація одночасно можуть застосовуватися за одну провину, а ось, наприклад, за одну і ту провину, накласти на громадянина штраф і піддати адміністративному арешту не можна.

Термін адміністративного арешту обчислюється цілодобово, виправних робіт - місяцями або днями, позбавлення спеціального права -роками, місяцями або днями.

Адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше за два місяці з дня здійснення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - двох місяців з дня його розкриття.

Адміністративні правопорушення в області охорони здоров'я

Розділ 5 КОАП України передбачає відповідальність за адміністративні правопорушення в області здоров'я населення і містить наступні статті:

Ст.42. Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно протиепідемічних правив і норм.

Ст.42(1) Виробництво, заготівка, реалізація с/х продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації.

Ст.43.(3). Виробництво, зберігання транспортування або реалізація продуктів харчування або продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами і іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні.

Ст.44. Незаконне виготовлення, купівля, зберігання, перевезення , наркотичних засобів засобів без мети збуту в невеликих розмірах.

Ст.44(1). Ухилення від медичного огляду або медичного обстеження.

Ст.45(1) .Порушення встановленого порядку узяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові і її компонентів.

Ст.46.Умисне заховання джерела зараження венеричною хворобою.

Трудова дисципліна - це строге дотримання працівником правив внутрішнього

трудового розпорядку, встановленого на підприємстві, в установі

організації і виконання в повному об'ємі і якісно своїх трудових

обов'язків.

До порушників трудової дисципліни застосовуються заходи дисциплінарного стягнення.

Згідно ст. 147 Кзпп за порушення працівником трудової дисципліни може бути

застосована тільки один з мерів стягнення - догана або звільнення за ініціативою

власника або уповноваженого ним органу.

Дисциплінарне стягнення застосовується не пізніше за місяць з дня виявлення

провини (час знаходження на лікарняному листі або у відпустці в цей термін не

включається) . Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після закінчення 6-ти

місяців з дня здійснення провини.

До застосування дисциплінарного стягнення, від порушника зобов'язані зажадати

письмове пояснення, відмова працівника від дачі пояснення не звільняє його від відповідальності. За кожну дисциплінарну провину може бути застосовано тільки одне дисциплінарне стягнення. Стягнення оголошується наказом (розпорядженням) і доводиться до зведення працівника під розписку. Дисциплінарне стягнення (догана) в трудову книжку не записується. Погашається протягом року, але по розсуду дирекції може бути погашено і раніше. Протягом терміну дії дисциплінарного стягнення мера заохочення до працівника не застосовуються.

Матеріальна відповідальність - це обов'язок працівника відшкодувати збиток, заподіяний по його провині підприємству, установі, організації.

Існують три види матеріальної відповідальності: обмежена, повна і підвищена. Обмежена - працівник відшкодовує збиток у розмірі прямого завданого збитку, але не більш за свій середній місячний заробіток. Обмежену матеріальну відповідальність працівники несуть за псування, знищення по недбалості матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), зокрема при їх виготовленні; за псування або знищення по недбалості інструментів, вимірювальних приладів, спецодягу і інш. предметів, виданих підприємством, організацією. Керівники несуть таку відповідальність за зайві грошові виплати, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних або грошових цінностей, випуск неякісної продукції і т.д. Повна матеріальна відповідальність - відшкодовується від завданого збитку незалежно від середнього місячного заробітку працівника. Повна матеріальна відповідальність наступає у випадках коли, між працівником і підприємством був поміщений договір про повну матеріальну відповідальність; майно і інші цінності були отримані працівником під звіт", збитку завданий діями працівника, що містять ознаки злочину; збиток причинний працівником, що знаходився в нетверезому стані; збиток причинний недостачею, умисним псуванням або умисним знищенням І" т.п. При підвищеній матеріальній відповідальності працівник відшкодовує збиток в більшому розмірі, чим він фактично причинний. Така відповідальність встановленні за розкрадання, недостачу, втрату окремих видів майна і інших цінностей, а також в тих випадках, коли фактичний розмір збитку перевищує його номінальні.

Органи розглядаючи трудові суперечки - комісії з трудових суперечок; районні (міські) суди.

Комісії з трудових суперечок КТС обираються загальними зборами трудового колективу підприємства, установи, організації з числом тих, що працюють не меншого 15 чоловік. КТС є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових суперечок, якщо суперечка не підлягає розгляду відразу в суді. Працівник може звернутися по трудових суперечок в тримісячний термін з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. КТС зобов'язана розглянути трудову суперечку в 10-денний термін з дня подачі заяви. Суперечки повинні розглядатися у присутності працівника, що подав заяву і представників власника або уповноваженого ним органу. Копії рішення комісії в 3-х денний термін вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу. Оскаржити рішення КТС можна до районного суду в 10-денний термін з дня отримання копії рішення. Деякі трудові суперечки підлягають розгляду безпосередньо в судібез попереднього розгляду КТС. До них відносяться: суперечки працівників підприємств, установ, організацій, де КТС не обираються; позови працівників про відновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, позови про зміну дат і формулювання причини звільнення, оплата за час вимушеного прогулу; позови працівників з питання застосування законодавства про працю; спори про відмову про прийом на роботу молодого фахівця, вагітної жінки, самотньої матері, а також деякі інші, вказані в ст.232 Кзпп. Працівник може поводитися із заявою про дозвіл трудової суперечки до суду в тримісячний термін з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний термін з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Працівник не згідний із звільненням за ініціативою власника або уповноваженого ним органу може звернутися до районного суду з позовом про відновлення на роботі, зміні дат і формулювання причини звільнення, про оплату за час вимушеного прогулу. Якщо суд встановить, що працівник був звільнений без законної підстави, він підлягає відновленню на роботі. При винесенні ухвали про відновлення на роботі, суд ухвалює одночасно рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один рік.

При визнанні формулювання причини звільнення неправильною або невідповідною чинному законодавству, суд змінює формулювання, якщо неправильне формулювання перешкоджало працевлаштуванню працівника, суд одночасно ухвалює рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Тема №9

Основи кримінального права. Кримінальна відповідальність за злочини в галузі охорони здоров'я.

5 квітня 2001 року в новій редакції прийнятий Кримінальний кодекс України, який вступив в діюз 1 вересня 2001 року.

Характеристика Кримінального кодексу України.

Кримінальний кодекс України складається з двох частин, загальна частина і особлива частина. Загальна частина УК України складається з 15 розділів, які містять: характеристику закону про кримінальну відповідальність; "поняття злочину, його види і стадії; "поняття суб'єкта злочину; "поняття провини і її форм; "характеристику співучасників злочину; "обставини, що виключають злочинність діяння; 1 підстава і порядок звільнення від кримінальної відповідальності; 2. цілі і види покарання;

3.примусові заходи медичного характеру і примусове лікування; особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх і деякі інші положення. Особлива частина Кримінального кодексу містить норми, що дають опис конкретних видів злочинів з вказівкою видів покарань і тих меж, в яких вони можуть бути призначені за скоєння даних злочинів, складається з 20 розділів. Кримінальний кодекс містить також завершальні і перехідні положення.

Ст. 11 Кримінального кодексу дає поняття злочину: Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), здійснене суб'єктом злочину.

Не є злочином дія або бездіяльність, хоча формально і що містить ознаки якого-не будь діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність що не представляє суспільної небезпеки, тобто яке не заподіяло і не могло заподіяти істотну шкоду фізичній або юридичній особі, суспільству або державі. Ознаки злочину:

1. Суспільна небезпека - полягає в тому, що діяння або заподіює шкода відносинам, кримінальним законом, що охороняється, або містить в собі реальну можливість спричинення такої шкоди.

2. Протиправність - конкретне суспільне небезпечне діяння визнається злочинним тільки в тому випадку, якщо воно передбачене в такій якості в кримінальному законі, що діє.

3.Винність - внутрішній психологічний зміст злочину.

4.Караність — злочини спричиняє за собою відповідне кримінальне покарання

Провина психологічне відношення особи до суспільно небезпечного діяння і його наслідків, виражене у формі наміру або необережності.

Склад злочину складається з 4 елементів: об'єкт злочину, об'єктивна сторона злочину (об'єктивні ознаки складу), суб'єкт і суб'єктивна сторона злочину (суб'єктивні ознаки складу).

Об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які робить замах злочин, заподіючи їм певну шкоду (або, створюючи загрозу його спричинення), і які поставлені під охорону кримінального закону.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона (зовнішній вираз) злочину, яка характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, часом, обстановкою, способом, а також засобами скоєння злочину.Ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх опису в диспозиціях статей Особливої частини УК діляться на обов'язкові (необхідні) і факультативні. До обов'язкових ознак відноситься діяння у формі дії або бездіяльності, без діяння не може бути здійснений жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо указується в диспозиції статті Особливої частини УК, або однозначно витікає з її змісту.

Розділ IV УК України називається «особа, підмет кримінальній відповідальності (суб'єкт

злочини)». Ст. 18 цього розділу передбачає:

«1. Суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, що скоїла злочин в

віці, з якого, відповідно до справжнього Кодексу, може наступати кримінальна

відповідальність.

2. Спеціальним суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, що зробила в

віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого

може бути лише певна особа».

В області охорони здоров'я професійні злочини здійснюють медичні і

фармацевтичні працівники — спеціальні суб'єкти злочинів в області охорони здоров'я.

Кримінальна відповідальність наступає по досягненню до скоєння злочину віку 16

років, але за злочини, вичерпний перелік яких вказаний в ч.2 ст.22 УК - по

досягненню 14 років.

До осіб, що зробили злочину до досягнення віку, з якого наступає кримінальна

відповідальність, суд може застосувати заходи виховного характеру, вказані в ч. 2 ст. 105 УК

України.

Вік - це обов'язкова ознака суб'єкта злочину.

Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину, є також осудність особи.

1. Осудною визнається особа, яка під час скоєння злочину могла усвідомлювати

свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час здійснення

суспільно небезпечного діяння, передбаченого справжнім Кодексом, знаходилося в

стані неосудності, тобто не могло усвідомлювати свої дії (бездіяльність)

або керувати ними унаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового

розлади психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану

психіки. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові

заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню також особа, що скоїла злочин в змозі

осудності, але до ухвали вироку хворе психічною хвороба тієї, що позбавляє його

можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медико-псих.

характеру, а по одужанню така особа може підлягати покаранню».

Поняття неосудності визначається за допомогою двох критеріїв: медичного і юридичного.

Медичний критерій визначає всі можливі психічні захворювання, які істотно

впливають на свідомість і волю людини:

1)хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія, параноя, параліч, сифіліс мозку, маніакально-депресивний психоз і ін. хвороби, котрі носять , важко виліковний або взагалі невиліковний характер);

2)тимчасовий розлад психічної діяльності (гостре, короткострокове,

у вигляді нападів, психічне захворювання, що раптово виникло, - різні

патологічні афекти, алкогольні психози, біла лихоманка і т.ін.); недоумство (оли

гофрения);

3)інший хворобливий стан психіки.особа, що заздалегідь обіцяла приховати злочинця, знаряддя або засоби скоєння злочину, сліди злочини або предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати або збути такі предмети, або іншим способом сприяло захованню злочину.

Не є співучастю заздалегідь не обіцяне приховування злочинця, знарядь і засобів скоєння злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання або збут таких предметів. Особи, що зробили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 УК (придбання або збут майна, свідомо здобутого злочинним шляхом) і 396 УК (приховування злочину). Не є співучастю обіцяне до закінчення злочину не сполучення про достовірно відомий підготовлюваний або здійснюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, якщо здійснене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

Ступінь і характер участі кожного із співучасників в скоєнні злочину повинні бути

враховані судом при призначенні покарання унаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного

загрозливою небезпекою, не могло оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці, воно

також не підлягає кримінальній відповідальності і за перевищення меж крайньої необхідності.

Обличчя може бути звільнене від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених УК

Покарання є мірою примушення, вживаною від імені держави за вироком суду до

особі, визнаній винним в скоєнні злочину, і полягає в передбаченому

законом обмеженні має рацію і свобод засудженого.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються судом до осіб:

що зробив в стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

що зробив в стані обмеженої осудності злочину;

що скоїв злочин в стані осудності, але хворим психічною

хворобою до ухвали вироку або під час відбування покарання.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються в цілях обов'язкового лікування

вказаних осіб, а також попередження здійснення ними суспільно небезпечних діянь. Суд

застосовує ці заходи залежно від характеру і тяжкості захворювання, тяжкості здійсненого

діяння, з урахуванням ступеня небезпеки психічно хворого для себе або інших осіб.

Продовження, зміна або припинення застосування примусових мерів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричної установи (лікаря-психіатра), що надає особі таку психіатричну допомогу, до якого додається висновок комісії лікарів-психіатрів, що обгрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових мерів.

При припиненні застосування примусових мерів медичного характеру унаслідок одужання, особи, що скоїли злочини в стані осудності, але хворі психічною хворобою до ухвали вироку, підлягають покаранню на загальних підставах, а особи, хворі психічною хворобою під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до

особам, що скоїли злочини і страждаючим захворюванням, що представляє небезпеку для

здоров'я інших осіб.

При призначенні покарання у вигляді позбавлення свободи або обмеження свободи примусове

лікування здійснюється за місцем відбування покарання. При призначенні інших видів покарань

примусове лікування здійснюється в спеціальних лікувальних установах.

Кримінальна відповідальність є одним з видів юридичної відповідальності і

реалізується в рамках кримінально-правових відносин, які складають один з

елементів механізму кримінально-правового регулювання. Елементами кримінальних

правовідносин є суб'єкти, об'єкти і зміст.

Зміст кримінальної відповідальності як правовідносини виражається в засудженні і покаранні

особи, що скоїла злочин, і примушення його до виконання правового обов'язку

зазнати у зв'язку з цим позбавлення особистого або майнового характеру, обмеження правового

статусу.

Об'єктом правовідносин кримінальної відповідальності є правовий статус особи, що зробила

злочин.

Суб'єктами правовідношення кримінальної відповідальності є, з одного боку, особа

злочин, що зробив, а з іншого боку - держава в особі відповідних органів. При

цьому держава завжди має право зобов'язати винного зазнати несприятливі для нього

наслідки.

З урахуванням відміченого, кримінальна відповідальність виступає як правовідношення, що виникає

між державою і злочинцем з приводу його особистих або майнових прав. Ці

правовідносини виникають з моменту скоєння злочину. Саме з цієї миті у сторін

правовідносини виникають відповідні права і обов'язки. У держави (у особі

відповідних органів) виникає право застосувати до винного заходи примушення, які

складають кримінальну відповідальність. А у особи, що скоїла злочин, виникає

обов'язок понести відповідальність. Уповноважений державний орган засуджує

(засуджує) злочинне діяння і людину, що зробила його, обмежує його правовий статус і

покладає на нього обов'язок вимушено зазнати позбавлення особистого або майнового

характеру з метою відновлення порушених законних прав потерпілого і виправлення

злочинця.

Розрізняються фактична і юридична підстава кримінальної відповідальності. Фактичне

підстава - це певна форма поведінки людини, здійснення суспільне небезпечного діяння

(за одні тільки думки, погляди, переконання до відповідальності привернути не можна). Кримінальна

відповідальність виникає одночасно з фактом здійснення особою вказаного в законі діяння.

Юридичною підставою відповідальності є наявність у вказаному діянні складу

конкретного злочину.

Злочином признається передбачене кримінальним законом винне суспільно

небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що робить замах на правопорядок. Злочин має ряд

ознак. До них відносяться: суспільна небезпека, протиправність і винність діяння.

Злочином визнається тільки суспільно небезпечне діяння. За ознакою

суспільній небезпеці злочин відрізняється від адміністративних і інших видів

правопорушень. Наприклад, дрібне хуліганство (т.е. нецензурна лайка в суспільних

місцях, образливе докучання до громадян і інші подібні дії) вабить за

собою адміністративну відповідальність, а хуліганство, що виявляється в умисних

діях, що грубо порушують громадський порядок і що виражають явну неповагу до

суспільству, злісне і особливо злісне хуліганство ваблять кримінальну відповідальність.

Виготовлення або зберігання без мети збуту самогону або інших міцних спиртних

напоїв домашнього вироблення вабить адміністративну відповідальність, а ті ж

_дії, здійснені з метою продажу, а також торгівля цими спиртними напоями

вабить кримінальну відповідальність.

Злочином є тільки протиправне діяння, тобто передбачене кримінальним законодавством. Які конкретно суспільно небезпечні діяння є

злочинними, визначено Кримінальним кодексом України. Діяння, не передбачені

цим кодексом, злочином не є. У кримінальному законодавстві не допускається

аналогія права. В той же час не є злочином дія або бездіяльність, хоча

формально і що містить ознаки якого-не будь діяння, передбаченого кримінальним

законом, але через малозначність що не представляє суспільної небезпеки.

Злочином визнається тільки винне діяння (поняття провини буде розглянуто

нижче).

Деякі теоретики як ще одна ознака злочину виділяють караність діяння.

Для вирішення питання про наявність або відсутність в скоєному ознак злочину необхідно

встановити певну сукупність обставин, утворюючих фактичне і юридичне

підстава для притягання до кримінальної відповідальності особи. Для залучення особи до кримінальної

відповідальності необхідно встановити наявність в його діях складу злочину.

Склад злочину - це сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і

суб'єктивних елементів, що дозволяють розглядати конкретне суспільне небезпечне діяння в

якості злочину. Склад злочину - це логічна модель, що закріплює типові

ознаки злочинного діяння. Елементами складу злочину є:

1)об'єкт злочину;

2)об'єктивна сторона злочину;

3)суб'єкт злочину;

4)суб'єктивна сторона злочину.

Тільки наявність всіх цих елементів в сукупності є підставою для залучення

обличчя до кримінальної відповідальності. Відсутність в скоєному хоч би одного з вказаних

елементів означає відсутність складу злочину і відсутність підстави для

притягання до кримінальної відповідальності.

Об'єкт злочину - це ті суспільні відносини і блага, які захищаються

кримінальним законом від злочинних посягань.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішня поведінка людини, яка виявляється

у діянні, тобто дії (активній поведінці) або бездіяльності (пасивній поведінці). По

окремим злочинам в об'єктивну сторону включаються наслідки діяння, причинний зв'язок

між діянням і що наступили суспільно небезпечними наслідками

місце, час, спосіб, знаряддя, засоби скоєння злочину і т.і. Абсолютне

більшість злочинів здійснюються шляхом дій. Проте в деяких випадках

злочином визнається бездіяльність (халатність посадових осіб, ненадання допомоги

хворому обличчям медичного персоналу і т.ін.).

Суб'єкт злочину - це особа, що скоїла злочин, який відповідає

певним ознакам, що мають кримінально-правове значення. Суб'єктом злочину

може бути тільки осудна особа, що досягла певного віку. По деяких

видам злочину суб'єктом можуть бути тільки окремі категорії населення

(військовослужбовці, посадові особи, раніше судимі і т.і.).

Кримінальна відповідальність за загальним правилом наступає з 16-річного віку, а за

найбільш тяжкі злочини - з 14 років (за вбивство, умисне нанесення тілесних

пошкоджень, що заподіяли розлад здоров'я, згвалтування, крадіжку, грабіж, розбій

злісне і особливо злісне хуліганство і т.п.). По деяких видах злочинів

кримінальна відповідальність наступає з 18 років (військові злочини і ін.).

Не підлягають кримінальній відповідальності особи, які під час здійснення суспільно

небезпечного діяння знаходилися в стані неосудності, тобто не могли віддавати собі звіт

у своїх діях або керувати ними унаслідок хронічної душевної хвороби

тимчасового розладу душевної діяльності, недоумства або іншого хворобливого

стани.

Скоєння злочину в стані сп'яніння не звільняє особу від кримінальної

відповідальності, а навпаки є обставиною, обтяжливою відповідальність.

Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішнє, психічне відношення особи до

здійснюваному суспільно небезпечному діянню (т.е. провина). Злочином визнається

тільки винне діяння, без провини не може бути кримінальної відповідальності. У деяких

випадках в суб'єктивну сторону окрім провини включається мотив (внутрішня спонука) і

мета злочину (модель результату, до досягнення якого прагне винен).

Провина виражається в двох формах. 1) у формі наміру (прямого або непрямого) і 2)

необережності (злочинної легковажності або злочинної недбалості). Ці форми

виділяються з урахуванням інтелектуального і вольового критеріїв.

Інтелектуальний критерій полягає в усвідомленні винним суспільно небезпечного

характеру здійснюваного ним діяння і в передбаченні його суспільно небезпечних

наслідків.

Вольовий критерій характеризує відношення особи до здійснюваного діяння і його

наслідкам. Він виражається в бажанні (або свідомому допущенні) шкідливих

наслідків або легковажному або недбалому відношенні до цих наслідків.

Злочин визнається здійсненим умисне, якщо особа, що його зробила

усвідомлювало суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачало його

суспільно небезпечні наслідки і бажало їх настання (прямий намір) або

свідомо допускало настання цих наслідків (непрямий намір). Прикладом

непрямого наміру є стрілянина на вулиці п'яного хулігана, внаслідок чого убитий

випадковий перехожий громадянин.

Злочин визнається здійсненим по необережності, якщо особа, що його зробила

передбачало можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або

бездіяльності, але самовпевнено і легковажно розраховувало на їх запобігання (злочинне

легковажність) або не передбачало можливості настання таких наслідків, хоча повинно було ]

могло їх передбачати (злочинна недбалість). Прикладом злочинної легковажності є

перевищення водієм допустимої швидкості, внаслідок чого він здійснює наїзд на пішохода. А

прикладом злочинної недбалості є помилкове введення лікарем не тих ліків, в

результаті чого наступили тяжкі наслідки для пацієнта.

Від провини необхідно відрізняти невинне спричинення шкоди (казус, випадок), коли особа не

передбачало і за обставинами справи не повинно було (або не могло) передбачати настання

суспільно небезпечних наслідків своїх дій. В цьому випадку кримінальна відповідальність

виключається. Наприклад, громадянин посковзнувся на дорозі і, падаючи, звалив іншого громадянина, в

результаті чого той отримав тілесні ушкодження Види злочинів можна виділити по

об'єктам злочинних посягань:

1 Злочину проти держави;

2 злочини проти державної і колективної власності;

3 злочини проти життя, здоров'я, свобода і гідність особи;

4 злочини проти політичних і трудових прав громадян;

5 злочини проти індивідуальної власності громадян;

6) господарські злочини;

7)посадові злочини;

8)злочини проти правосуддя;

9)злочини проти порядку управління;

10)злочини проти суспільної безпеки, громадського порядку і народного

здоров'я;11)воїнські злочини.

У більш загальному виді злочину можна розділити на три види:

1. проти інтересів держави

2. 2) проти інтересів суспільства

3. 3) проти інтересів окремих громадян. В деяких випадках громадяни здійснюють вчинки, які за своїми зовнішніми ознаками

спів падають із злочинними діяннями, проте не є суспільно небезпечними і кримінально

протиправними. Це пов'язано з наявністю правомірних обставин, що виключають

злочинність діяння (т.е. його суспільну небезпеку і протиправність). До таких

обставинам відносяться: необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи

що скоїв злочин і т.п. Кожна особа має право на необхідну оборону, тобто на

захист, як своїх прав, так і інтересів інших осіб, суспільства і держави від злочинного

посягання. Це право чоловік має незалежно від можливості уникнути посягання або

звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади. Необхідною обороною визнаються

дії, здійснені в цілях захисту вказаних вище інтересів від суспільно небезпечного

посягання шляхом спричинення що робить замах шкоди, якщо такі дії були обумовлені

необхідністю негайного запобігання або припинення посягання. При цьому при

необхідній обороні шкода може заподіюватися особі, що тільки робить замах.

Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів незалежно від наслідків

якщо воно здійснене для:

1)захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб;

2)запобігати протиправного насильницького проникнення в житлі або

інше приміщення;

3)якщо особа, що здійснює захист, не могла унаслідок переляку або сильного

душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити

відповідність захисту характеру посягання.

В той же час заподіяний особі, що робить замах, шкода повинна бути відповідною небезпеці

посягання і обстановці захисту. Засоби захисту повинні бути відповідні засобам

напади. Тому кримінальну відповідальність вабить перевищення меж необхідної

оборони, тобто спричинення що робить замах шкоди, явно не відповідної небезпеці посягання

або обстановці захисту.

До необхідної оборони прирівнюються правомірні дії потерпілого і інших осіб

безпосередньо після здійснення посягання, направлені на затримання особи

що зробив напад, і доставлення його відповідним органам влади. Спричинення шкоди

обличчю при затриманні не є злочином, якщо іншими засобами затримати його було

неможливо (т.е. ці дії повинні бути необхідними для затримання), а також не допущено

явної невідповідності мерів затримання характеру і ступеню суспільної небезпеки здійсненого

злочини і обстановці затримання злочинця.

Не є злочином дія, що хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого

кримінальним законом, але здійснене в стані крайньої необхідності, тобто для усунення

небезпеці, загрозливій інтересам держави, суспільним інтересам або правам даної особи

або інших громадян, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунена

іншими засобами. Крайня необхідність - це вимушена дія, пов'язана з

спричиненням шкоди. При цьому заподіяна шкода повинна бути менш значною, чим

шкода, що запобігла; інакше матиме місце перевищення меж крайньої

необхідності.

Багато злочинів скояться не однією особою, а групою. У таких випадках є співучасть в

злочині. Співучастю визнається умисна сумісна участь два і більш за осіб в

скоєнні злочину.

Залежно від характеру виконуваних дій співучасники злочину бувають чотири

видів: організатори, підбурювачі, посібники і виконавці. Виконавцем визнається особа

злочин, що безпосередньо зробив. Без виконавця немає співучасті, оскільки тільки він

здійснює задуманий злочин, реалізує намір співучасників.

Організатором є особа, що організувала скоєння злочину або що керувало його

здійсненням. Організатор створює групу, розподіляє ролі між співучасниками, регулює і

направляє їх діяльність.

Підбурювачем визнається особа, що схилила до скоєння злочину. Він формує у інших

співучасників бажання (рішучість) скоїти конкретний злочин. Підбурювання може

виражатися у формі рад, домовленостей, підкупу, примушення, погроз, наказу і т.п.

Посібником є особа, що сприяла скоєнню злочину радами, вказівками

наданням засобів або усуненням перешкода . Посібником вважається також особа, заздалегідь

що обіцяло приховати злочинця, знаряддя і засоби скоєння злочину, сліди злочину

або предмети, здобуті злочинним шляхом. Своїми діями посібник укріплює бажання і

рішучість у інших співучасників скоїти злочин.

Ступінь і характер участі кожного із співучасників в скоєнні злочину враховуються

судом при призначенні покарання. Організатор злочину несе відповідальність за все

організовані ним злочини, здійснені будь-яким співучасником. Решта співучасників несе

відповідальність за ті злочини, в підготовці або здійсненні яких вони брали участь.

Покарання є реакцією держави на довершений злочин. Якщо суспільно небезпечне

діяння не спричиняє за собою покарання, то воно не може вважатися злочином. Кримінальна

караність є обов'язковою ознакою поняття злочину.

Покарання є особливою юридичною мірою державного примушення, яка міститься

у кримінально-правовій нормі і призначається тільки за вироком суду особі, визнаній винним в

скоєнні злочину. Вказане примушення полягає в передбачених Кримінальним

кодексом позбавленні або обмеженні має рацію і свобод цієї особи. Кримінальне покарання породжує

судимість людини. Цілями покарання є:

1)кара за довершений злочин;

2)виправлення і перевиховання засудженого;

3)попередження скоєння нових злочинів як засудженими, так і іншими

обличчями.

Покарання відновлює соціальну справедливість в суспільстві. В той же час воно не

має на меті спричинення фізичних страждань або приниження людської гідності.

Чинне законодавство передбачає різні види покарань, при цьому їх

перелік є вичерпним. А суд у кожному конкретному випадку повинен вибрати

міру покарання з урахуванням характеру скоєного і ступеня суспільної небезпеки самого

злочинця.

Покарання бувають основними і додатковими. Основні покарання призначаються самостійно і не можуть поєднуватися один з одним. Додаткові покарання не можуть

застосовуватися самостійно, тому вони застосовуються тільки у поєднанні з основними

покараннями.

Класифікація злочинів.

В залежності вид степені важкості злочинів діляться на злочини

• невеликій важкості (позбавлення волі на строк не більш двох років, інше, більш м'яке покарання);

• середній важкості (позбавлення волі на строк не більш п'яти років);

• важки ( позбавлення волі на строк не більш десять років);

• особа важки (позбавлення волі на строк понад десять років довічне позбавлення волі).

Основними покараннями є:

1. позбавлення волі на певний термін (на термін від 3 місяців до 15 років; у відношенні

осіб, що скоїли злочин в неповнолітньому віці, термін позбавлення волі

не може перевищувати 10 років; при заміні в порядку помилування довічного позбавлення

свободи позбавленням волі на певний термін воно може бути призначене і на термін

більше 15 років, але не понад 25 років);

2.довічне позбавлення волі (цей вид покарання введений 22 лютого 2000 р. після

відміни страти); воно встановлене за скоєння особливо тяжких злочинів.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що скоїли злочини в

віці до 18 років, до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що знаходилися в

стані вагітності під час скоєння злочину або на момент винесення

вироку;

3.виправні роботи без позбавлення волі (на термін від 2 місяців до 2 років з

утриманням із заробітку засудженої в дохід держави до 20%);

4.позбавлення посідати певні посади або займатися визначеною

діяльністю (на термін від 2 до 5 років);

5.штраф (т.е. грошове стягнення від 10 до 400 мінімальних розмірів заробітної плати

а за корисливі злочини - до 1 тисячі мінімальних розмірів заробітної плати);

6.суспільну осуду (воно полягає в публічному виразі судом осуду

винному з доведенням про це в необхідних випадках до зведення громадськості

через друк або іншим способом);

7. до військовослужбовців термінової служби може також застосовуватися покарання у вигляді

напрями в дисциплінарний батальйон на термін від 3 місяців до 3 років.

Додатковими покараннями є:

а)конфіскація майна (т.е. примусове безвідплатне вилучення у власність

держави всього або частини майна, що є особистою власністю

засудженого);

б)позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу;

в)позбавлення батьківських прав (якщо судом встановлено зловживання цими правами з

сторони винного).

Як додаткове покарання може застосовуватися також штраф і позбавлення права

посідати певні посади або займатися певною діяльністю.

Раніше як винятковий мер покарання застосовувалася страта (розстріл).

Проте законом від 22 лютого 2000 р. страта в Україні скасована.

Покарання призначається тільки за вироком суду і лише в строго встановленим

законом межах і порядку. Ніхто не може бути визнаний винним в здійсненні

злочини, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і в

відповідності із законом.

При призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки

довершеного злочину, особа винного і обставини справи, пом'якшувальні і

обтяжливі відповідальність.

Обставинами, пом'якшувальними відповідальність, визнаються:

-скоєння злочину унаслідок збігу важких особистих або сімейних

обставин, через матеріальну або іншій залежності, під впливом загрози або

примушення, сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями

потерпілого; скоєння злочину при перевищенні меж необхідної оборони

(т.е. обставини, що характеризують умови скоєння злочину);

-скоєння злочину неповнолітнім, жінкою в стані вагітності

(т.е. обставини, що характеризують особу того, що зробив злочин).

• розкаяння або явка з повинною, сприяння розкриттю

• -злочини; запобігання винним шкідливих наслідків здійсненого

злочини, добровільне відшкодування нанесеного збитку або усунення

заподіяної шкоди (т.е. обставини, що характеризують поведінку особи після

скоєння злочину);

Обставинами, обтяжливими відповідальність, визнаються:

-скоєння злочину особою, що раніше скоїла злочин, знаходилася в

стані сп'яніння, організованою групою

-скоєння злочину з використанням підлеглого або іншого залежного

положення особи, відносно якої здійснений злочин;

-скоєння злочину відносно малолітнього, старезного або особи

що знаходиться в безпорадному стані;

-скоєння злочину з корисливих або інших низовинних спонук;

-спричинення злочином тяжких наслідків;

-підбурювання неповнолітніх до скоєння злочину або залучення

неповнолітніх до участі в злочині;

-скоєння злочину з особливою жорстокістю або знущанням з потерпілим і

Для притягання до кримінальної відповідальності законом встановлена визначена

давність (термін): за різні види злочинів від 1 року до 10 років. Після закінчення цих термінів (якщо

вони не були перервані або припинені у встановленому законом порядку) обличчя не може бути

притягає до кримінальної відповідальності.

Чинне законодавство передбачає деякі особливості кримінальної відповідальності

неповнолітніх. Це обумовлено тим, що у них ще не завершений процес формування

особи; в результаті цього вони не здатні повною мірою усвідомлювати суспільну небезпеку

злочинів, давати адекватну оцінку своїм вчинкам. У зв'язку з цим здійснення

злочини в неповнолітньому віці є обставиною, пом'якшувальною

відповідальність.

Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх пов'язані з віком, з якого

наступає кримінальна відповідальність; з обмеженням вживаних до них видів і мерів покарання; з

особливостями призначення покарань. Ці особливості розглянуті вище. Окрім цього, до

неповнолітнім замість кримінального покарання судом можуть застосовуватися примусові заходи

виховного характеру, до яких відносяться:

1 Обов'язок публічно або в іншій формі принести вибачення потерпілому;

2)попередження;

3)передача неповнолітнього під нагляд батькам або під нагляд педагогічному

або трудовому колективу, а також окремим громадянам;

4)покладання на неповнолітнього, такого, що досяг 15-річного віку і що має

майно або заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяний збиток;

5)направлення неповнолітнього до спеціальної учбово-виховної установи

для дітей і підлітків до його виправлення, але на термін не більше 3 років. Такими

установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для осіб в

віці від 11 до 14 років) і професійні училища соціальної реабілітації (для осіб

у віці від 14 до 18 років).

Злочини в системі охорони здоров'я

Спричинення шкоди здоров'ю пацієнта найчастіше пов'язане з лікарською помилкою

ятрогенними захворюваннями і нещасними випадками, що зумовили

несприятливий результат лікування.

У юридичній літературі під лікарською помилкою розуміють протиправне

винне діяння медичного працівника, що призвело спричинення шкоди здоров'ю

пацієнта, або випадкове невинне спричинення шкоди, або обставину

пом'якшувальне відповідальність.

Класифікація лікарських помилок може бути проведена по різних

підставам. По-перше, залежно від того, в якій сфері або на якому етапі

надання медичної допомоги вони були допущені, можна виділити:

1. Діагностичні помилки — помилки в розпізнаванні захворювань і їх ускладнень, перегляд або помилковий діагноз захворювання або ускладнення. Ця група помилок є найбільш численною.

2. Лікувальне — тактичні помилки, які, як правило, є наслідком діагностичних помилок, хоча такий взаємозв'язок не є абсолютним.

3. Технічні помилки (прорахунки в проведенні діагностичних і лікувальних маніпуляцій, процедур, методик, операцій).

4. Організаційні помилки — недоліки в організації тих або інших видів медичної допомоги, необхідних умов функціонування тієї або іншої служби.

5. Деонтологічні помилки — це помилки в поведінці лікаря, його спілкуванні з хворими і їх родичами, середнім і молодшим медперсоналом.

6. Помилки в заповненні медичної документації ( малозрозумілі, неточні записи операцій, неправильне ведення щоденника післяопераційного періоду, виписки при напрямі хворого до іншої медичної установи).

Залежно від причини лікарські помилки можна розділити на ті, що викликаються об'єктивними і суб'єктивними причинами. Об'єктивні причини зазвичай створюють фон, а реалізується помилка, як правило, у зв'язку з суб'єктивними причинами, що відкриває реальні можливості скорочення лікарських помилок. До об'єктивних причин лікарських помилок можна зарахувати відносність медичних знань, вірогідність нетипового перебігу хвороби у конкретного пацієнта, викликана особливостями його організму; відмінності в рівні кваліфікації, професійного досвіду лікарів, в оснащеності медичних установ діагностичною технікою, їх забезпеченості лікарськими засобами. Важливо і те, що постійно з'являються нові захворювання, а раніше відомі, але такі, що рідко зустрічаються на практиці, теж можуть бути серйозною діагностичною проблемою. Можливі, крім того, так звані поєднані захворювання, які складно розпізнавати і лікувати. Суб'єктивні причини лікарських помилок вельми різноманітні, наприклад, неповноцінний огляд і обстеження хворого, самовпевненість лікаря, відмова від ради колеги або консиліуму або, навпаки, його бажання прикритися авторитетом консультантів і ін.

Під нещасними випадками в медичній практиці розуміють несприятливий результат лікування хворого в результаті випадкового збігу обставин. Такі результати найчастіше пов'язані з індивідуальною підвищеною чутливістю до деяких лікувальних препаратів або виникають при проведенні різних діагностичних маніпуляцій, тобто їх не можна передбачити при найдобросовісніщому відношенні медичного персоналу до своїх службових обов'язків. Співвідношення нещасних випадків з лікарськими помилками можна провести на

основі декількох критеріїв. По-перше, з погляду суб'єктивної сторони при нещасному випадку, як наголошувалося вище, шкідливі наслідки не можна заздалегідь передбачати навіть при найдобросовіснішому і скрупульозному дотриманні медперсоналом всіх вимог, тоді як лікарська помилка означає, що несприятливі наслідки дій (бездіяльності) медперсоналу могли передбачатися при належній уважності і передбачливості. Дії лікарів, що привели до шкідливих наслідків для пацієнта, можуть кваліфікуватися як лікарська помилка тільки при необережній формі провини. По-друге, якщо говорити про об'єктивну сторону, діяння медичних працівників, яких належить кваліфікувати як нещасний випадок, означають відсутність протиправності, тобто лікар або медсестра повністю дотримували всі правила проведення діагностики і лікування, але через непередбачені обставини несприятливі наслідки все ж таки наступили. Лікарська помилка, як виявляється з самого її назви, припускає недотримання або неповне дотримання встановлених вимог при проведенні медичних процедур через об'єктивні або суб'єктивні причини. Така помилка є діями або бездіяльністю медперсоналу, які є протиправними або не відповідають нормам професійної етики. І, нарешті, лікарська помилка і нещасний випадок розрізняються тим, що перша може спричинити такі наслідки або створити загрозу для їх настання, а другою завжди припускає їх наявність. Якщо лікарська помилка відображає недоліки в професійній діяльності лікаря, будучи за своєю суттю браком в його роботі, а нещасний випадок — це несприятливі наслідки діагностики і лікування, відповідних встановленим правилам, тобто він відображає специфічний взаємозв'язок шкідливого результату і медичного втручання, то ятрогенні захворювання характеризують наслідки будь-якого медичного втручання (як відповідного встановленим правилам, так і такого, що суперечить їм). Під ятрогенними захворюваннями розуміють всі захворювання і патологічні процеси, що виникають під впливом медичних дій, проведених з профілактичними, діагностичними або лікувальними цілями. Ятрогенні захворювання можуть бути викликані як помилковими і необгрунтованими медичними діями, так і правильними, правомірними. До таких захворювань можна віднести внутрішньо лікарняне інфікування, лікарські алергії, хвороби оперованих органів, різні варіанти післяопераційної спаечной хвороби, травматичні пошкодження плоду або породіллі під час пологів і ін. Якщо ятрогенні захворювання є наслідком неякісного лікування або порушення норм професійної етики, їх слід розглядати як підстава для притягання медичної установи або працівника до юридичної відповідальності.

До нещасних випадків прийнято відносити такі невдалі результати лікування, при яких створюється об'єктивна неможливість передбачати наслідку лікарських дій, тобто коли невдачі в лікуванні не залежать від чьїх-небудь упущень або помилок, а відбуваються унаслідок трудності випадку, особливості організму хворого, невдалої обстановки, наприклад, екстрена операція в погано освітленій кімнаті. Щоб вирішити питання про те, що дійсно має місце нещасний випадок, необхідно виключити ознаки кримінально некараної лікарської помилки, а також недбалість, халатність, самовпевненість медичних працівників. У літературі приведена безліч прикладів, коли хворий вмирає на операційному столі унаслідок психічного шоку. Відомий російський судове-медичний експерт Громів приводить в своїх наукових роботах подібний випадок: Хворий літнього віку повинен був оперуватися з приводу грижі Шмор . Напередодні операції він дуже хвилювався, багато ку-

рил, не спав всю ніч. На операційному столі в той момент, коли хірург підійшов до хворому, щоб провести анестезування операційного поля, хворий раптово різко зблід, а через декілька митей був вже мертвий. Деякі юристи і медики додають поняттю "Нещасний випадок" необгрунтовано широкий сенс, убачаючи його у ряді необережних дій медиків і пояснюючи причину їх виникнення збігом непередбачених обставин. Серед хірургів і гінекологів є тенденція відносити залишення чужорідних тіл в порожнинах до нещасних випадковостей, хоча в основі цих упущень лежать погана "організація операційної", недбалість, неуважність медперсоналу. Ось, наприклад, такий випадок з практики лікарів:

Хірург під час операції апендектомій застосував той, що випадково попався йому під руку інструмент - распатор. Оскільки він не входить в набір інструментів, вживаних при цій операції, його зникнення не відмітили ні сам лікаря, ні операційна сестра. Хворий помер. Подальші виявлення распатора в черевній порожнині колишнього пацієнта і залучення хірурга до кримінальної відповідальності було для останнього повною несподіванкою.

Нерідко лікарі відносять до нещасних випадків різні післяопераційні ускладнення, що часто необгрунтовано. Вважати нещасним випадком перитоніт і кровотеча після простих апендектомій, розрив операційного рубця через багато днів після операцій не можна, оскільки в основі цих і багатьох інших післяопераційних ускладнень лежать неуважність, недбалість медперсоналу, поганий післяопераційний відхід. Тільки ретельне вивчення обставин смерті дає правильне трактування того, що відбувся.

Нещасні випадки слід відрізняти від лікарських помилок.

У історії медицини поняття лікарської помилки і міра відповідальності за неї змінювалися неодноразово. Відомо, що лікар не вільний від професійних помилок так само, як і представник будь-якої іншої спеціальності, проте через особливість його професії вони набувають суспільного значення. Н.И.Пирогов писав, що кожна добросовісна людина повинна уміти визнавати і обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них людей менш досвідчених.

Лікарські помилки бувають кримінально некарані і кримінально карані. Останні відбуваються з вини лікаря, унаслідок несумлінного виконання ним професійних обов'язків, наприклад: помилка в діагностиці або лікуванні унаслідок того, що лікар переоцінив або недооцінив свої знання, не призначив необхідних досліджень, консультацій; не вчасно проведена операція: недооцінка тяжкості стану пацієнта і т.п.

Під кримінально некараною лікарською помилкою розуміється тільки добросовісна помилка лікаря в його думках і діях, якщо немає недбалого відношення до обов'язків (невиконання або неналежне виконання лікарем своїх професійним обов'язків унаслідок недбалого або недобросовісного відношення до них), якщо лікарем не проявлено медичне неуцтво (незнання елементарних речей, яких повинен знати кожен лікар; невміння у випадках типового захворювання і при звичайних обставинах зробити на підставі існуючих наукових даних правильний вивід, щоб встановити відповідний, правильний діагноз).

Існує не скільки класифікацій лікарських помилок, дуже часто використовується класифікація лікарських помилок по 3 групам: 1) помилки, допущені в діагностиці захворювання

помилки в призначенні і здійсненні лікувальних заходів;

3) помилки, пов'язані з недоліками в організації лікувальної допомоги.