1 Категорія:

Конституція України та Міжнародні НПА (Декларації, Конвенції, Пакти, Резолюції, Судові рішення Європейського суду з прав людини, ратифіковані ВРУ Міжнародні нормативно-правові акти, що видаються Всесвітніми організаціями, які спеціалізуються в галузі охорони здоров'я: Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП), Всесвітня медична асоціація (ВМА), Всесвітня психіатрична асоціація (ВПА) тощо) відповідно принципу пріоритету міжнародного права,

2 Категорія:

1. Закони України:

1.1. (Цивільний кодекс України, Цивільно-процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс України, Кодекс законів про працю України, Бюджетний кодекс України, Господарський кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України)

Міжгалузеві закони (Про права споживачів, Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування тощо)

Галузеве законодавство (Основи законодавства України про охорону здоров'я; Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення; Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; Про захист населення від інфекційних хвороб; Про донорство крові та її компонентів; Про лікарські засоби; Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини; Про психіатричну допомогу; Про імплантацію електро-кардіостимуляторів та інші галузеві закони)

Укази Президента України

Постанови Кабінету Міністрів України

Цільові та Міжгалузеві комплексні програми

Судова практика

3 Категорія:

Підзаконні нормативно-правові акти (Накази, інструкції, Листи).

Медичному праву притаманні специфічні риси.

Це, по-перше, наявність медичних спеціальних норм, пов'язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, проведенням медичних маніпуляцій, операцій на людині, штучного запліднення, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми є біологічними і технічними (техніко-біологічними) і водночас правовими, оскільки їх додержання обов'язкове для мед. працівників усіх лікувальна-профілактичних закладів незалежно від форм власності.

По-друге, у структурі медичного права значне місце посідають норми про соціальний захист особи при застосуванні до неї медичного впливу. Зокрема, при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлених законом випадках обов'язкових медичних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо.

По-третє, тісний зв'язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають у медичному праві нормами-принципами, які полягають у безоплатності гарантованого мінімуму медичної допомоги, неможливості відмови лікаря від надання медичної допомоги пацієнтові, безоплатності донорства, забороні евтаназії, забезпеченні лікарської таємниці.

За своєю суттю медичне право є соціальним правом, єдиним правовим механізмом, за допомогою якого реалізується право кожної людини в Україні на одержання медичної допомоги. Основою дії цього механізму є суспільні засади, а саме:

• закріплене в Конституції та Законах України право громадян на медичну допомогу і державне гарантування цього права ;

• наявність та функціонування державних і комунальних закладів системи охорони здоров'я;

• державне фінансування встановленого законом гарантованого мінімуму медика-санітарної допомоги;

• загальність спеціалізованих медичних правил та обов'язковість їх додержання усіма медичними працівниками.

Для медичного права характерні поєднання суспільних і приватних засад, імперативного і диспозитивного способів правового регулювання; соціально забезпечувальна спрямованість; медична спеціалізація; чітко визначені етика-правові принципи.

Основні принципи медичного права: рівність можливостей кожного громадянина в отримання медичної допомоги; її доступність; безоплатність гарантованого мінімуму медика-санітарної допомоги; кваліфікованість медичної допомоги, зокрема її відповідність сучасному рівню науки і техніки в галузі медицини; відповідальність держави за стан охорони здоров'я населення; заборона дій медичного працівника на шкоду пацієнтові.

Структура системи медичного права як об'єктивно зумовлена внутрішня будова цієї галузі права складається із загальної та особливої частин.

До загальної частини належать положення щодо організації надання медичної допомоги в цілому. Вона включає норми, які встановлюють предмет і завдання медичного права; його основні принципи та джерела; поняття і зміст медичної допомоги та медичної діяльності як особливого виду суспільної діяльності; поняття та обсяг гарантованого мінімуму медика-санітарної допомоги; суб'єкти медичного права; права та обов'язки сторін медичних правовідносин.

До особливої частини належать правові положення, які регулюють надання окремих видів медичної допомоги, встановлюють окремі права та обов'язки учасників цих відносин. Основними інститутами медичного права є:

медико-санітарна допомога матері та дитині і планування сім'ї; правове регулювання репродуктивної функції людини;

забезпечення громадян лікарськими, протезно-ортопедичними та коригуючими засобами;

правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медико-дослідницьке право; мед. експертиза. Ядром медичного права є інститут медико-санітарної допомоги.

Тема №2

Правові основи державного управління в системі охорони здоров'я.Регламентація права на життя та охорону здоров'я у законодавстві України і міжнародному праві.

Організаційно-правові основи управління охороною здоров'я населення. Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарні і оздоровче-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Право на охорону здоров'я — це перш за все забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечною для життя і здоров'я людини навколишнього природного середовища. Охорона здоров'я громадян базується на ряду принципів, які закріплені в Основах законодавства України про охорону здоров'я. До них, зокрема, відносяться: визнання охорона здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання і розвитку народу України; дотримання має рацію і свобод людини і громадянина в області охороні здоров'я і забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги і інших послуг в області охорони здоров'я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичну допомогу, об'єднання вітчизняних традицій і досягнень з світовим досвідом в області охорони здоров'я; децентралізація державного управління, розвиток самоврядування і самостійності працівників сфери охорони здоров'я на правової і договірної основи і ін.

В цілому охорона здоров'я може розглядатися як система заходів, направлених на забезпечення збереження і розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності і соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Державну політику в області охорони здоров'я визначає Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих основ охорони здоров'я, визначення її цілей, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і об'ємів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митницях і інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Реалізація державної політики охорони у сфері охорони здоров'я покладається на органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.

2. Система органів управління охороною здоров'я населення

До системи органів державного управління охороною здоров'я відносяться

Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організовує розробку і здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові і організаційні механізми, стимулюючі ефективну діяльність в області охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди і координує міжнародну співпрацю з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в області охорони здоров'я. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в області охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я, компетенція якого визначається Положенням про нього України (далі — Мінохоронздоров'я України), затвердженим Указом Президента України від 24 липня 2000 р. До основних завдань Мінохоронздоров'я України відносяться: розробка пріоритетних напрямів діяльності національної служби охорони здоров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності, здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напряму в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступною, як правило, безкоштовній, висококваліфікованій медичній допомозі населенню; розробка прогнозів і показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних із змінами форм власності; охорона материнства і дитинства і ін.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони здоров'я в Мінохоронздоров'я України створюється колегія, рішення якої проводяться в життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в області охорони здоров'я в межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво установами охорона здоров'я, яка знаходиться у сфері їх компетенції, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організовує роботу медичних установ за поданням медичної допомоги населенню, здійснює заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотії і їх ліквідації і т.п.

Державні функції в області охорони здоров'я виконують також інші органи, які мають в своєму веденні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, відносяться Міністерство оборони України, МВС України, Служба безпеці України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я. Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я громадян Мінохоронздоров'я України реалізує шляхом проведення контролю за якістю і безпекою продуктів харчування, лікувальних засобів і виробів медичного призначення. Діяльність Мінохоронздоров'я України в цьому напрямі зводиться до реалізації державної політики у сфері державного контролю за якістю і безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікувальних засобів, лікарської рослинної сировини і лікувальної косметики і т.п.), забезпеченню інтересів держави в цій сфері і міжвідомчій координації з вказаних питань.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації і розвитку виробництва лікувальних засобів і забезпечення цією продукцією населення, установі охорони здоров'я і тваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної і мікробіологічної промисловості, Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладені на Мінохоронздоров'я України. 3. Місцеве самоврядування і охорона здоров'я населення

Органи місцевого самоврядування активно беруть участь в реалізації державної політики в області охорони здоров'я. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до ведення виконавських органів сільських, селищних, міських рад в цій сфері відносяться: управління установами охорона здоров'я, яка належить територіальним громадам або передані ним, організація їх матеріально-технічного і фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в установах освіти, культури, фізкультури і спорту, оздоровчих установах, які належать територіальним громадам; забезпечення в межах наданих ним повноважень доступності і безкоштовності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі лікувальних установ всіх форм власності, визначення потреб в підготовці фахівців для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення ліками і виробами медичного призначення; реєстрація відповідно до законодавства статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров'я незалежно від форм власності; внесення пропозицій до відповідних органів про ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності в області охорони здоров'я.

4. Правове положення установ охорони здоров'я населення

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно- профілактичні лікувальне-профілактичні фізкультурне-профілактичні, санітарно-курортні, аптечні, науково-медичні і інші установи охорони здоров'я.

До установ охорони здоров'я відносяться лікарні, поліклініки, спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри, станції швидкої медичної допомоги, медика-санітарні частини установ і організацій і ін.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. По галузевій приналежності можна виділити відомчі лікарні і лікарні, які входять в систему Мінохоронздоров'я України; за територіальною ознакою районні, міжрайонні, міські, обласні лікарні. Особливу групу складають лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеці України і ін.).

Установи охорони здоров'я створюються підприємствами, установами і організаціями, заснованими на різних формах власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Законодавством України визначаються

порядок і умови створення установ охорони здоров'я, державної реєстрації і акредитації цих установ, а також порядок ліцензування медичної і фармацевтичної практики.

Установи охорони здоров'я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду і звільняють з посади керівників установ державної системи охорони здоров'я. Проте незалежно від юридичного статусу установи охорони здоров'я керівництво їм може здійснювати тільки особу, яка відповідає встановленою державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Держава підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність в області охорони здоров'я, яка може реалізовуватися тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Законом України від 24 лютого 1994 р. «О забезпеченні санітарного і епідемічного благополуччя населення» регулюються суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення, визначаються відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян в цій сфері, встановлюється порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні такий нагляд здійснюють установи і організації державної санітарно-епідеміологічної служби системи Мінохоронздоров'я України: Головне санітарно-епідеміологічне управління Мінохоронздоров'я України; управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС Мінохоронздоров'я України; центральна санітарно-епідеміологічна станція Мінохоронздоров'я України; Кримська республіканська санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні в містах санітарно-епідеміологічні станції, дезинфекційні станції; центральні санітарно-епідеміологічні станції на залізничному, повітряному, водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на залізницях, а також станції басейнів і портів; відповідні установи, організації, з'єднання, частини і підрозділу державної санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний санітарний лікар України — перший заступник Міністра охорони здоров'я України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою АРК здійснює головний державний санітарний лікар АРК. Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва і Севастополя, який призначається на посаду і звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України за узгодженням з відповідною обласною, Київською і Севастопольською міською

державною адміністрацією.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті

районі в місті очолює головний державний санітарний лікар

відповідного району, міста, району в місті.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на

водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється

відповідно головним державним санітарним лікарем водного

залізничного і повітряного транспорту, який призначається на посаду

і звільняється з посади головним державним санітарним лікарем

України.

Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є найважливішим напрямом діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби. Його мета — контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами санітарного законодавства, попередження, виявлення і усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров'ї людей і застосування в необхідних випадках мерів правового характеру до порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адміністративно-попереджувальні заходи, адміністративні запобіжні заходи і відповідні адміністративні стягнення.

До адміністративно-попереджувальних мерів, зокрема, відносяться: відвідини об'єктів для проведення перевірок дотримання санітарного законодавства; витребування від юридичних осіб і громадян даних, що характеризують санітарний і епідемічний стан об'єктів, здоров'я людей; введення карантину; проведення обов'язкових профілактичних щеплень; обов'язковий медичний огляд стану здоров'я відповідних груп працівників, громадян і т.ін.

Адміністративні запобіжні заходи застосовуються у випадках, якщо в примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії і запобігти їх шкідливим наслідкам. Прикладами таких мерів можуть служити: вимога до порушника санітарного законодавства припинити протиправну поведінку; обмеження, тимчасова заборона або припинення будівництва, реконструкції і розширення об'єктів; обмеження, припинення або заборона викидів (скидання) забруднюючих речовин; вилучення з реалізації продуктів харчування, хімічних і радіоактивних речовин, біологічних матеріалів;, джерел енергії, агрегатів, механізмів і іншого устаткування.

Адміністративні стягнення накладаються за здійснення правопорушень в даній сфері, передбачених КОАП. У КОАП встановлена адміністративна відповідальність за: порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42); виробництво, заготівку, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації (ст. 42-1); заготівку, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування або іншої продукції (ст. 42-2); виробництво, зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчування або продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами і іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні (ст. 42-3); незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилку наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих

розмірах (ст. 44); ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих венеричною хворобою (ст. 45); порушення встановленого порядку узяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові і (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1); умисне заховання джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) і ін.

Поділа про ці правопорушення розглядаються адміністративними комісіями, районними (міськими) судами (суддями), органами внутрішніх справ (міліції), органами, установами державної санітарно-епідеміологічної служби. Стягненнями, які накладаються за їх здійснення, є штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушення, адміністративний арешт.

Огляд законодавства

Фундаментом побудови правової системи в державі є Конституція України, в якій визначені підходи до формування політики в усіх сферах діяльності, в тому числі в охороні здоров'я. Конституцією проголошено, що життя і здоров'я людини визнаються найвищою соціальною цінністю, кожен громадянин має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, медична допомога в державних і комунальних закладах, існуюча мережа яких не може бути скорочена (ст.49), надається безоплатно. Але Конституція не дає дефініції поняття „медична допомога”, не вказує, який вид медичного страхування мається на увазі.

Основним документом правового регулювання в охороні здоров'я є Закон України (далі – ЗУ) «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі – Основи). Цей акт законодавства був прийнятий Верховною Радою України в 1992 році і визначив організаційні, професійні, правові, економічні та соціальні засади охорони здоров'я.

Важливим напрямком розвитку законотворчого процесу стало розроблення і прийняття нормативно-правових актів у розвиток положень Основ.

Протягом шістнадцяти років Міністерство охорони здоров'я України за участю інших центральних органів виконавчої влади у співпраці з Верховною Радою України провело значну роботу з формування нормативно-правового поля в галузі охорони здоров'я. У період 1991-2006 р. в Україні створено національну нормативно-правову базу системи охорони здоров'я, яка включає близько 900 нормативно-правових актів. Вони носять комплексний характер, оскільки містять норми багатьох галузей права, зокрема цивільного, кримінального, фінансового, трудового, адміністративного, соціального забезпечення тощо.

За перший рік незалежності в Україні набрали чинності 6 законів з питань охорони здоров'я. Серед перших законів був закон "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"; закон "Про охорону навколишнього природного середовища" та закон "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення". Також було прийнято закон прямої дії «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», який визначив порядок правового регулювання питань, пов'язаних з поширенням СНІДу, відповідно до норм міжнародного права і рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я. У наступні роки було внесено ряд змін до цього закону. Розпорядженням Президента України затверджено положення про Національний комітет щодо боротьби із захворюванням на СНІД, у 2000 році вийшов указ "Про невідкладні заходи щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу", прийнято ряд постанов Кабінету Міністрів України. У 1999 р. прийнята "Програма профілактики СНІДу та наркоманії на 1999 — 2000 роки", з 2001 р. створена і функціонує Урядова комісія з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу.

Проблема соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, продовжує привертати увагу, тому у 1992-1993 роках приймаються доповнення до закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", ухвалюється ряд указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України. У 1997 році Верховна Рада знову повернулася до цього питання — було прийнято закон "Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення". У 1998 р. прийнято закон "Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання".

Починаючи з 1992 р., вступає в дію ряд законів, які присвячені питанням демографічної ситуації, охороні материнства та дитинства: "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (1992 р.), "Про охорону дитинства" (2001 р.) та чисельні укази Президента України про невідкладні заходи щодо надання допомоги багатодітним сім'ям, покращання здоров'я дітей та матерів. Доповненням до цих НПА є постанови Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо посилення охорони материнства і дитинства" (1998 р.), "Про затвердження комплексних заходів розвитку дитячої кардіологічної служби" (2000 р.). Прийнято ряд постанов Кабінету Міністрів України, які регламентують питання соціального захисту сімей, що мають дітей-інвалідів, соціальних гарантій для малозабезпечених сімей з хворими дітьми, поліпшення соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт та дітей, які залишились без опіки батьків. Постановами уряду затверджено національні програми щодо поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства та планування сім'ї. У 1996 р. прийнята Національна програма "Діти України", у 1997 р. створений Національний фонд соціального захисту матерів і дітей "Україна — дітям", у 2006 р. прийнята постанова КМУ «Про затвердження Державної програми «Дитяча онкологія» на 2006-2010 роки».

У 1994 році в Україні набуває чинність закон "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення". Цей закон регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. У зв'язку з прийняттям цього закону Верховна Рада України у 2000 р. постановила внести зміни до деяких законодавчих актів, а саме — до закону "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.); до законів "Про інформацію" (1992 р.); "Про споживчу кооперацію" (1992 р.), до декрету Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх порушення" (1993 р.), до закону "Про екологічну експертизу" (1995 р.) та інших нормативно-правових актів. Зважаючи на можливість виникнення епідемій та важкі наслідки інфекційних хвороб, було прийнято закон "Про захист населення від інфекційних хвороб" (2000 р.).

У світі прийняття вищезгаданого ЗУ „Про інформацію” актуальним стало питання о межах права пацієнтів на отримання медичної інформації. Про це свідчить Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка) № 5-зп від 30.10.1997.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" стала наявність неоднозначного застосування зазначених норм Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про прокуратуру" судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України.

Із документів, надісланих до Конституційного Суду України, та письмових тверджень К.Г.Устименка випливає, що в 1988-1990 роках за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку у Дніпропетровському міському психоневрологічному диспансері. Заявник, якому про такий факт стало відомо у липні 1990 року, вважає, що це обмежувало можливості його працевлаштування і завдало йому моральних та матеріальних збитків. З метою їх відшкодування у цивільно-процесуальному порядку він звернувся до головного лікаря диспансеру з вимогою надання інформації з питань: ким, коли і на яких підставах його було поставлено на облік; кому видавались довідки про його перебування на такому обліку; ким, коли і на яких підставах його було знято з обліку; чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988-1990 роках і хто несе відповідальність за заподіяні матеріальні збитки. Головний лікар, посилаючись на лікарську таємницю, у наданні такої інформації відмовив. У зв'язку з цим протягом майже семи років справа К.Г.Устименка неодноразово і неоднозначно розглядалась судами загальної юрисдикції різних ланок. Останніми рішеннями судів вимоги заявника було задоволено частково: він отримав копію своєї диспансерної картки і деяку іншу інформацію, яка, однак, його не задовольнила.

27 листопада 1992 року на підставі статті 37 Закону України "Про інформацію" заступник прокурора Дніпропетровської області без уточнення мотивів відмовив К.Г.Устименку у наданні наявних у прокуратурі свідчень про стан здоров'я заявника. Скарги К.Г.Устименка на зазначені дії посадової особи прокуратури судами загальної юрисдикції, включаючи і Верховний Суд України, протягом 1993-1996 років відхилялися на підставі статті 12 Закону України "Про прокуратуру".

Розглянувши справу, КСУ вирішив, зокрема: „... у разі відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним

вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров'я”. Також „... визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України "Про прокуратуру" щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у

передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами”.

У 2006 році проблема щодо отримання інформації про стан свого здоров’я залишається актуальною, найчастіше тоді, коли йдеться про кримінальні справи.

Так, у справі Скрипника, 14-річного хлопчика, який подав заяву до прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності міліціонерів, які нанесли йому тілесні ушкодження, робітники районної лікарні, де була здійснена перша допомога, заперечували законним представникам хлопчика у наданні виписок з амбулаторної картки. Ці дані свідчили про характер тілесних ушкоджень і були потрібні для порушення кримінальної справи, але робітники лікарні стверджували, що записи загублені. Та це не перший випадок, коли працівники лікарень, довідавшись про те, що пацієнт отримав травми в міліції, відмовлялись документально фіксувати тілесні ушкодження.

У 1995 році був прийнятий ЗУ "Про донорство крові та її компонентів", оскільки вирішення цього питання стало важливою потребою медичної практики. Цей закон регулює відносини, пов'язані з розвитком донорства крові та її компонентів, забезпеченням комплексу заходів щодо організації донорства. Пізніше у 1999 р., внесено зміни до цього закону.

У 1995 р. в Україні вступив у дію Закон "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів та зловживання ними" та Закон про заходи протидії незаконному обігу цих засобів і речовин та зловживанню ними. У 1996 р. був прийнятий закон "Про лікарські засоби". Ці закони регулюють правові відносини, пов'язані зі створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості, обігом та реалізацією лікарських засобів, визначають права і обов'язки підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження у цій сфері органів державної виконавчої влади. Пізніше ці закони доповнені низкою постанов Кабінету Міністрів України (1996 р.) — про затвердження положень щодо контролю за відповідністю імунобіологічних препаратів, про порядок закупівлі лікарських засобів та про порядок здійснення діяльності у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. У 1997 р. видано ще 4 постанови Кабінету Міністрів України, що стосувались порядку видачі сертифікатів на ввезення в Україну та вивезення з України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, про затвердження правил роздрібної реалізації лікарських засобів, про державний контроль якості лікарських засобів та про створення Державної акціонерної компанії "Ліки України".

Про надзвичайну важливість проблеми лікарських засобів свідчить подальше законодавче регулювання цих питань у вигляді внесення змін до закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів" (1999 р.), Указу Президента України "Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення" (1999 р.) та двох постанов Кабінету Міністрів України про порядок діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, їх перелік, прийнятих у 1999, 2000 і 2001 роках.

Але, за думкою практикуючих лікарів, у список психотропних препаратів були включені лікарські засоби, „психотропний ефект” яких занадто завищений. Це, у першу чергу, група транквілізаторів, яка до включення в список №2 таблиці ІV Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів широко застосовувалась при лікуванні розповсюджених хвороб, наприклад, гіпертонічної хвороби. Друга проблема – неузгодженість правил та інструкцій використання „легально” призначених препаратів цієї групи на міждержавному рівні, що в деяких випадках приводить до обвинувачення в незаконному ввозі до України психотропних препаратів.

Більше двох місяців знаходився у СІЗО №27 (м. Харків) московський музикант Б. Його звинувачують у контрабанді та зберіганні наркотиків на підставі того, що під час перетину кордону у КПП "Гоптівка" він не вніс до декларації свої ліки (феназепам і клоназепам). Він не знав і не міг передбачити, що ліки, які були прописані йому лікарем й придбані в московській аптеці, відносяться до "психотропних речовин". В анотації до ліків про це не сказано жодного слова. Б. після тяжкої операції страждав на астено-депресивний синдром, у нього трапляються приступи панічного страху, але стан здоров’я завдяки лікуванню поліпшувався, тож він разом із дружиною вирішив відпочити в Криму у бархатний сезон. А потрапив до СІЗО. На цей час Б. на свободі, але кримінальна справа проти нього розглядається Дергачівским районним судом.

Московський архітектор Г. потрапив під кримінальне переслідування в Україні за те, що в нього на кордоні було знайдено 27 таблеток фенозепаму. Ці ліки в Російської Федерації продаються за рецептом лікаря, однак без будь-яких додаткових обмежень. Тому ні Г., ні інші громадяни РФ і не підозрюють, що везуть щось заборонене.

У1996 р. в Україні було законодавчо врегульовано питання надання платних послуг населенню — в Україні була прийнята постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах освіти". Окремі положення постанови були визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду (№15-рп/98 від 25.11.98) та перелік був обмежений.

Друге рішення Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України „у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно” було прийнято 29.05.2002 (№10-рп/2002)

У 1997 і 1998 рр. в Україні прийнято ряд законів, серед яких — "Про благодійництво та благодійні організації", "Про визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України з питань примусового лікування і трудового перевиховання хворих на наркоманію"; "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині". У 2004 р був прийнятий ЗУ «Про заборону репродуктивного клонування людини».

У зв'язку зі значним підвищенням поширеності захворювань на туберкульоз, в Україні у 1999 р. прийняті постанови про комплексні заходи боротьби з туберкульозом, а саме, указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом" (2000 р.), спрямований на поліпшення спеціалізованої медичної допомоги населенню України, впровадження сучасних медичних технологій, комплексної профілактики та лікування туберкульозу і його ускладнень.

У1999 р. прийнято 19 постанов Кабінету Міністрів України. На державному рівні було підняте питання про створення єдиної державної системи контролю опромінення, про комплексні програми поводження з радіоактивними відходами, про порядок захисту населення від іонізуючих випромінювань. Порушені питання вітчизняного виробництва інсуліну, контролю за обігом імпортних алкогольних напоїв, виділення коштів для забезпечення ліками ветеранів війни, утворення Ради з екологічних проблем басейну Дніпра тощо. У 2000 р. був затверджений Указом Президента документ "Про Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України".

Серед прийнятих у 2000 р. НПА — ЗУ "Про захист населення від інфекційних хвороб"; "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення". Річ у цих документах йде про підвищення ролі та відповідальності суспільства перед кожною окремою людиною та її законне право на безпечне довкілля, належні умови праці, виховання, навчання, відпочинок, доброякісну питну воду і продукти харчування. З метою регламентації надання лікувально-профілактичної і санаторно-курортної допомоги у цьому ж році прийнято закони України "Про імплантацію електростимуляторів"; "Про курорти"; "Про психіатричну допомогу".

З метою врегулювання економічних відносин у сфері охорони здоров'я в Україні у 2000 р. було прийнято закон "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", який повинен створювати конкурентне середовище у зазначеній сфері, забезпечити прозорість процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнути оптимального і раціонального їх використання. Перелік послуг включає й медичне обслуговування. Цей закон повинен відкривати можливості для створення конкуренції на тендерній основі за кошти Державного та місцевого бюджетів між державним, комунальним та приватним секторами системи охорони здоров'я.

У розвиток законів України у 2000 р. було видано 20 Указів Президента, з яких 11 — прямої дії. Указом Президента "Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України" 2001 рік був оголошений роком здоров'я населення України і передбачав комплекс завдань, спрямованих на підвищення рівня здоров'я громадян, якості медичного обслуговування населення та поліпшення соціального статусу медичних працівників. Реалізація положень Указу була розрахована на 2001-2005 рр.

Указами Президента України № 918/2000 від 24.07.2000 р. та № 456/99 від 27.04,2000 р. було затверджено положення про Міністерство охорони здоров'я України та новий склад Всеукраїнської координаційної ради з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя.

Для опрацювання нових організаційних форм та економічних механізмів забезпечення потреб населення в медичній допомозі було прийнято Указ Президента "Про проведення експерименту у місті Києві та Київській області щодо впровадження обов'язкового соціального медичного страхування" (2000 р.).

Постанови Кабінету Міністрів України "Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров'я" (2000 р.) та "Про утворення міжвідомчої координаційної ради при Міністерстві охорони здоров'я України з питань міжгалузевої взаємодії закладів охорони здоров'я" (2000 р.) були спрямовані на підвищення якості та ефективності медичних послуг, наближення кваліфікованої медико-санітарної допомоги до кожної сім'ї, раціонального використання ресурсів охорони здоров'я. Але неефективне та нераціональне використання обмежених бюджетних ресурсів залишається дуже важливою проблемою. Близько 80% всіх коштів витрачається на утримання та обслуговування високовартісної спеціалізованої стаціонарної допомоги, що значно відрізняється від більшості держав, де питома вага витрат на стаціонарну допомогу звичайно складає близько 50% і до 30% спрямовується на первинну медико-санітарну ланку, яка функціонує на принципах загальної практики/ сімейної медицини.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1465 від 27.09.2000 р. було затверджено порядок проведення обов'язкових попередніх та періодичних медичних оглядів і перелік психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служб), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка проводить цю діяльність або для оточуючих.

У 2001 році було прийнято ЗУ "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз". Він визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, видів діяльності та господарювання, а також фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, спрямованої на запобігання і поширення захворювання на туберкульоз, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз.

Законом "Про охорону дитинства" (2001 р.) було підтверджено, що охорона дітей в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлено основні засади державної політики у цій сфері.

Але декларовані принципи не завжди збігаються з практикою їх застосування. Так, 19 серпня 2006 року Ольгу Р., яка знаходилась на восьмому місяці вагітності, затримали співробітники Київського районного відділу УВС м. Харкова й доставили її до приміщення райвідділу. 20 серпня Ольга Р. народила дитину у приміщенні камерного типу, де її утримували, у відсутності будь-якої медичної допомоги. Співробітники міліції двічі викликали швидку медичну допомогу, але медики не знайшли підстав для госпіталізації. Зі слів Ольги, дитина отримала травму голови під час пологів, на щастя, мати та дитина живі. Ольга також скаржилась на те, що її били у райвідділу міліції, незважаючи на вагітність.

Однак, прокуратура Київського району м. Харкова не знайшла підтвердження наведених у скарзі Ольги фактів щодо фізичного та психічного тиску на неї, та ознак ненадання допомоги хворому медичним працівником. В постанові прокуратури, зокрема, говориться: „Р. була оглянута лікарями БШМД, про що були зроблені відповідні записи: „…госпитализация в случае начала схваток с интервалом 10-15 минут. или если отойдут околоплодные воды”.

Серед постанов Кабінету Міністрів, що були прийняті у 2001 р., найбільш тісний зв'язок з охороною здоров'я мають постанови "Про затвердження порядку проведення діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та перекурсорів у лікувально-профілактичних закладах та установах"; "Деякі питання реалізації закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям". Відповідними постановами Кабінету Міністрів України було затверджено склад Урядової комісії з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу, визначені заходи щодо захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, порушені деякі питання реєстрації, обліку та звітності щодо інфекційних хвороб.

Окремі аспекти права на охорону здоров'я регулюються Цивільним кодексом України, який набув чинності 1 вересня 2005 року. Глава 21 Цивільного Кодексу України регламентує особисті немайнові права. Деякі статті цієї глави Кодексу, викладені такім чином, що викликають сумнів.

П.6 ст. 281 „Право на життя” встановлює, що „Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватись за бажанням жінки. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 22 тижнів”. До 2004 року переривання вагітності за медичними показниками дозволялось до 28 тижнів. За цим пунктом дитина вважається не плодом, а живою дитиною з 22 тижнів. Отже, навіть при наявності важкої патології плоду, та ускладнення із здоров’ям вагітної, лікарі не йдуть, після 22 тижнів, на штучне переривання вагітності, що в наших умовах часто несумісне зі станом здоров’я жінки. Крім того, дуже часто медична техніка, на якій обстежують вагітну жінку, є застарілою, особливо в районних лікарнях, і патологію плода встановлюють, як правило, вже після 22 тижнів, а права на переривання вагітності в такому випадку у жінки немає. Це може призвести до трагічних наслідків.

До ХПГ звернулася громадянка М. У 23 тижні вагітності на УЗД у її дитини було встановлено важку патологію судин головного мозку. Крім того, у матері виявлені підвищені титри ПЦР цитомегаловірусу. Незважаючи на такі ускладнення, лікар районної лікарні, де перебувала під наглядом вагітна, навіть не повідомила її про ризики, не кажучи вже про дозвіл на переривання вагітності. Дитина народилася нежиттєздатною і, незважаючи на зусилля неонатологів, померла від судинної патології мозку та цитомегаловірусного менінго-енцефаліту.

Не менш сумнівною є і ст. 284 ЦКУ. У ч.2 цієї статті декларується, що „фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулась за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування”. А ч.3 ст. 284 зазначає, що „надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, проводиться за її згодою”. Очевидно, що в 14 років більшість підлітків не в змозі реально оцінити ані стан свого здоров’я, ані кваліфікацію лікаря, ані необхідність застосування відповідних лікувальних методів. Тому ця стаття створює широке поле для зловживань, є небезпечною для життя і здоров’я підлітків. На нашу думку, до 18 років вирішувати такі складні питання, як вибір лікаря та методів лікування, повинні законні представники підлітка: батьки чи ті, хто їх замінює: піклувальники, прийомні батьки, тощо. У підлітка повинно бути право дорадчого голосу, і, в разі розходження думок, при наданні звичайної, а не термінової допомоги, лікар повинен обирати те, що доцільно в конкретному випадку з обов’язковим повідомленням опікунської райради.

На нашу думку, до порушень прав людини може привести ст. 285 ЦК України, особливо її третя частина, яка проголошує: „Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.”

Вище вже згадувалося тлумачення КС України щодо статті 23 Закону України „Про інформацію” в рішенні від 30.10. 97 р. у справі Устименка. Воно є обов’язковим для виконання усіма гілками влади, і це повинно враховуватись при прийнятті будь-яких правових норм, законів, постанов. Рішення КСУ забороняє будь-яке приховування інформації медиками, чи медичними установами від пацієнта чи його законних представників, не роблячи жодних винятків. А ч.3 ст. 285 обмежує право на отримання пацієнтом чи його законними представниками, на інформацію про стан здоров’я, причому, рамки цього обмеження не мають чіткого визначення. Отже, ч.3 ст. 285 ЦКУ має бути зміненою.

Таким чином, подальше реформування системи охорони здоров’я потребує зусиль всього суспільства, визначення принципових концепцій розвитку, що відобразилось в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення» (2005) та у пропозиціях МОЗ до проекту рекомендацій парламентських слухань на тему: „Проблеми у сфері забезпечення охорони здоров’я і медичного обслуговування громадян України та шляхи їх розв’язання” (2005)[17].

Основним нормативним актом в області охорони здоров'я є «Основи законодавства України про охорону здоров'я», які введені в дію з 19 листопада 1992г.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих початків охорони здоров'я, визначення його мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів...(ст. 13).

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади (ст. 14)

Спеціально уповноваженим центральним органом державно-виконавчої влади в області охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, на місцях - органи місцевої держадміністрації (ст. 15).

Безпосередню охорону здоров'я населення виконує санітарно-профілактичні, лікувальне-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторне-курортні, аптечні, науково-медичні і інші установи охорони здоров'я.

Ст.74 Основ законодавства про охорону здоров'я України так визначає осіб, які можуть займатися медичною і фармацевтичною діяльністю в Україні: "Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, що мають відповідну спеціальну освіту і що відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Як виняток, по спеціальному дозволу Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу охорони здоров'я, особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність в області народної і нетрадиційної медицини. Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, що займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, зокрема в області народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорона здоров'я України. Відповідальність за дотримання вказаних кваліфікаційних вимог несуть керівники установи охорони здоров'я і ті

органи, яким надано надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальної

підприємницькою діяльністю в області охорони здоров'я. Право на лікарську діяльність у нас мають також іноземні громадяни і особи без громадянства, що мають постійне місце проживання в Україні, вищі учбові медичні установи, що закінчили тут, і що отримали диплом лікаря.

Право на лікарську діяльність можуть отримати і осіб, які закінчили іноземні медичні учбові заклади, у тому числі і громадяни України, які проходили курс навчання на медичних факультетах зарубіжних країн. Ст. 74 Основ передбачає в даних випадках наступне: "Особи, що пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в учбових закладах іноземних держав, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України, якщо інше не передбачене законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. " Міжнародним договором між Україною і будь-якою країною миру може бути передбачено, що дипломи, видані вищим учбовим закладом України і даної країни визнаються еквівалентними і в таких випадках іншого підтвердження диплома не потрібний.

У випадках визнання диплома, виданого іноземною державою, до цього диплома видається посвідчення встановленого зразка. Установам і організаціям наказано приймати як документ про вищу освіту дипломи зарубіжних вузів за наявності даного посвідчення, видані вищими учбовими закладами України, признаються в іншій країні, якщо між цією країною і Україною існує міждержавна угода про взаємне визнання і еквівалентність документів про освіту, включаючи вузівські дипломи. Якщо такої угоди немає, диплом розглядається індивідуально державними органами цієї країни. У деяких країнах це вирішує самостійно працедавець або учбовий заклад після співбесіди, іспиту і т.п. Отримуючи диплом лікаря, молодий фахівець приймає присягу. Згідно ст.76 Основ законодавства України про охорону здоров'я, випускники медичних спеціальностей вищих медичних спеціальностей вищих медичних учбових закладів приносять присягу лікаря України.

Ст.77 Основ, перераховує основні професійні права і пільги медичних і фармацевтичних працівників. Вони мають право на:

а) заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності і кваліфікації;

б) належні умови професійної діяльності;

в) підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу в п'ять років у відповідних закладах і установах;

г) вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження в установленому порядку сучасних досягнень медичної і фармацевтичної науки і практики;

д) безкоштовне користування соціальною, екологічною і спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов'язків;

е) обов'язкове страхування за рахунок власника установи охорони здоров'я у разі спричинення шкоди їх життя і здоров'ю у зв'язку з виконання професійних обов'язків у випадках, передбачених

законодавством;

ж) соціальна допомога з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що наступила у зв'язку з виконання професійних обов'язків.

з) скорочений робочий день і додаткова оплачувана відпустка у випадках, встановлених законодавством;

и) пільгові умови пенсійного забезпечення;

к) пільгове надання житла і забезпечення телефоном;

л)безоплатне користування квартирою з опалюванням і освітленням тим, хто проживає в сільській місцевості, надання пільг по сплаті земельного податку, кредитуванню, обзаведенню господарством і будівництву власного житла, придбанню автомототранспорту

м) першочергове отримання лікувальне-профілактичної допомоги і забезпечення лікарськими і протезними засобами;

н) створення наукових медичних суспільств, професійних союзів і інших громадських організацій;

о) судовий захист професійної честі і гідності.

Законодавством можуть бути передбачені інші права і пільги для медичних і фармацевтичних працівників. На них також можуть розповсюджуватися пільги, що встановлюються для своїх працівників підприємствами, установами і організаціями, які вони надають медико-санітарну допомогу.

Медичні і фармацевтичні працівники мають також право займатися індивідуальною підприємницькою діяльністю в області охорони здоров'я. Ст. 17 Основ передбачає: держава підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність в області охорони здоров'я. Дозвіл (ліцензія) на здійснення такої діяльності видається в порядку, передбаченому законодавством. Суперечки про відмову і видачу дозволу (ліцензії) розглядаються в судовому порядку. Заняття медичною і фармацевтичною практикою без наявності відповідної ліцензії вабить відповідальність, передбачену законодавством.

Лікар має право застосовувати ризиковані методи діагностики, профілактики, лікування, а також лікарські засоби. Але при реалізації цього права лікарі повинні дотримувати умови, передбачені

ст. 42 Основи, а саме:

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони:

1 )відповідають сучасним науково-обгрунтованим вимогам;

2) направлені на запобігання реальній загрозі життю і здоров'ю

пацієнта;

3) застосовуються з відома інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар приймає всі належні в таких випадках заходи для запобігання збитку життя і здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних з дією на організм людини) допускається лише у тому випадку, коли воно не може заподіяти збиток здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта допускається як виняток в умовах гострої необхідності, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування менше того, який передбачається у разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливо (ст.42).

Лікар має право застосовувати нові, ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики і лікування, а також лікарські засоби. Ст.44 передбачає в даних випадках наступне: на користь лікування хворого і з його згоди, а відносно неповнолітніх і осіб, визнаних судом недієздатними, - з відома їх батьків, опікунів або опікунів лікар може застосовувати такі засоби, але вони повинні бути науково обгрунтовані і застосовуватися в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України.

Згідно ст.45 Основ, лікар має право застосовувати медико-біологічні експерименти на людях, але при дотриманні наступних умов:

1.Такі експерименти повинні застосовуватися тільки в суспільно корисних цілях. 2. Вони повинні бути науково обгрунтованими.

3. Повинна бути доведена перевага можливого успіху над ризиком тяжких наслідків для здоров'я або життя.

4. Такі експерименти повинні застосовуватися тільки за умови гласності і повної інформованості.

5. Необхідна добровільна згода особи, підмета експерименту.

6. У тих випадках, коли це необхідно, потрібне збереження лікарської таємниці.

7. Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України.

Лікар має право видавати посвідчення або свідоцтва про стан здоров'я, про народження, хворобу, смерть відповідно до інструкцій Мінохоронздоров'я України, що діють.

Ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров'я регламентує основні професійні обов'язки медичних і фармацевтичних працівників. Медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані:

а) сприяти охороні і зміцненню здоров'я людей, попередженню і лікуванню захворювань, надавати своєчасну і кваліфіковану медичну і лікарську допомогу;

б) безкоштовно надавати першу невідкладну допомогу громадянам при нещасному випадку і в інших екстремальних ситуаціях;

в) поширювати наукові і медичні знання серед населення, пропагувати, зокрема власним прикладом, здоровий спосіб життя;

г) дотримувати вимоги професійної етики і деонтології, берегти лікарську таємницю;

д) постійно підвищувати рівень професійних знань і майстерності;

е) чинити консультативну допомогу своїм колегам і іншим

працівникам охорони здоров'я.

Медичні і фармацевтичні працівники несуть також інші обов'язки, передбачені законодавством.

одним з обов'язків медпрацівників називає обов'язок безкоштовно надавати першу невідкладну медичну допомогу в невідкладних і екстремальних ситуаціях, про цей же обов'язок, але детальніше говорить ст.37 Основ, а саме: "Медичні працівники зобов'язані надавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях.

У разі загрози життю хворого медичні працівники і інші громадяни мають право використовувати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місцезнаходження хворого з метою надання невідкладної допомоги або транспортування його до найближчої лікувально-профілактичної установи... ст. 1241 КОАП, ст,112УК.

Громадянам, яким під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь в порятунку людей і сприяли наданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безкоштовне лікування і матеріальна компенсація збитку, заподіяного їх здоров'ю і майну."

Ст.39 Основ передбачає такий обов'язок лікаря, як обов'язок надання медичній інформації. У цій статті мовиться, що лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мета запропонованих досліджень і лікувальних мерів, прогноз можливого розвитку захворювання, зокрема наявність риски для життя і здоров'я.

У особливих випадках, коли повна інформація може заподіяти шкоду здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому випадку він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, якщо пацієнт знаходиться в несвідомому стані.

Згідно ст.43 Основ, лікар зобов'язаний узяти у пацієнта згоду на медичне втручання. Згода об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики і лікування. Якщо пацієнт не досяг 15-річного віку або був визнаний судом недієздатним або по фізичному стану не може повідомити про своє рішення, медичне втручання можливе з відома батьків або інших законних представників пацієнта. Відносно осіб з 15 до 18 років і обмежено дієздатних - подвійна згода. У невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. Якщо відсутність згоди може привести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право узяти з нього письмове підтвердження, а при неможливості його отримання, засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і він може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це в органи опіки і опікування.

Ст.40 "Лікарська таємниця", в ній мовиться про те, що медичні працівники і інші особи, яким у зв'язку з виконання професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і їх результати, інтимну і сімейну сторону життя громадянина, не має права розголошувати ці відомості, окрім передбачених законодавством випадків.

Ст.40 Основ також передбачає, що при використанні інформації, складовій лікарську таємницю, в учбовому процесі, науково-дослідній роботі, зокрема у випадках її публікації в спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Ст.52 Основ передбачає обов'язок медичних працівників надавати медичну допомогу хворому, що знаходиться в критичному для його життя положенні. Ця стаття визначає, що активні заходи по підтримці життя хворого продовжуються аж до констатації необоротної смерті. Цією ж статтею медичним працівникам заборонено здійснення эутаназии. Основи передбачають обов'язок органів і установ охорони здоров'я здійснювати спеціальні заходи профілактики і лікування соціально небезпечних захворювань. До таких захворювань Основами віднесені: туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія (ст.53).

Ст.6 основ законодавства України про охорону здоров'я передбачає право громадян на охорону здоров'я: "Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний відхід і соціальне обслуговування і забезпечення, необхідний для підтримки здоров'я людини;

б) безпечну для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічний належний стан території і населеного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і установи охорони здоров'я; е)правдиву і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі чинники риски і їх ступінь;

ж)участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій по формуванню державної політики в області охорони здоров'я;

з)участь в управлінні охороною здоров'я і проведенні експертизи з цих питань в порядку, передбаченому законодавством;

и) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

к) відшкодування заподіяного здоров'ю шкоди;

л) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, установ і органів охорони здоров'я;

Законодавством України можуть бути визначені і інші права громадян в області охорони здоров'я.

Громадянам України, що знаходяться за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і об'ємі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. "

Основи в ст. 8 передбачають державний захист прав громадян на охорону здоров'я, у разі порушення законних прав і інтересів громадян в області охорони здоров'я, громадянин може звернутися до суду, оскаржити неправомірні дії посадових осіб, зажадати відновлення порушеного права і відшкодування заподіяного

збитку.

Проте, в деяких випадках, права громадян можуть бути, декілька обмежені, що пов'язане із станом здоров'я цих громадян. Ст.9 Основ передбачає такі обмеження, а саме: "На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути, тимчасово мулу постійно визнані непридатними за станом здоров'я до професійної або іншій діяльності, пов'язаній з підвищеною небезпекою для тих, що оточують, а також з виконанням певних державних функцій.

Застосування примусових мерів медичного характеру до осіб, що зробили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням карантинних мерів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законодавством.

Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Основи законодавства України про охорону здоров'я передбачають і обов'язки громадян в області охорони здоров'я.

Так, ст. 10 передбачено, що громадяни України зобов'язані піклуватися про своє здоров'я і здоров'я інших громадян; зобов'язані проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення, в передбачених законодавством випадках; надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, що знаходяться в загрозливому для життя і здоров'я стані (порушення цього обов'язку спричиняє за собою в деяких випадках кримінальну відповідальність по ст. 112 УК).

Дана стаття передбачає: "Ненадання допомоги особі, що знаходиться в небезпечному для життя і здоров'я положенні, при нагоді надати таку допомогу, або не сполучення про таке положення особи належним установам або особам, якщо внаслідок цього наступила смерть або тяжкі тілесні ушкодження, покарання виправними роботами на строк до одного року або суспільним осудом.

Окрім вищезазначених, на громадян можуть покладатися і інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Основи законодавства України про охорону здоров'я регламентують також права і обов'язку іноземних громадян і осіб без громадянства в області охорони здоров'я. Якщо іноземні громадяни і особи без громадянства постійно проживають на території України, вони користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в області охорони здоров'я, як і громадяни України, якщо інше не передбачене міжнародними договорами або законодавством України. Права і обов'язки в області охорони здоров'я іноземних громадян і осіб без громадянства, що тимчасово знаходяться на території України, визначаються законодавством і міжнародними договорами (ст. 11).

Основи надають пацієнтам право вибирати лікаря, право вимагати заміни лікаря (ст.34), але цією ж статтею на пацієнта покладаються обов'язки виконувати медичні вказівки, дотримувати правила внутрішнього розпорядку, встановлені в лікувальній установі, дотримувати режим, наказаний лікарем.

В окремому випадку лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта і не нести відповідальність за його здоров'я, але за умови, що дана відмова не загрожує життю хворого і здоров'ю населення.

Пацієнт має право не тільки вибирати собі лікаря, що лікує, але має і право, якщо це виправдано станом його здоров'я, бути прийнятим в будь-якій державній лікувальне-профілактичній установі, якщо ця установа має можливість забезпечити відповідне лікування (ст. 38)..

Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби і іншими документами, які можуть послужити для подальшого лікування, але якщо ця інформація не заподіє шкоду здоров'ю пацієнта (сг.ЭЕ}.

Всі громадяни України мають право на період хвороби з тимчасовою втратою працездатності отримати звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України порядку посібника з соціального страхування (ст.41).

Громадяни України мають право здати кров для її лікувального

застосування, здача крові здійснюється тільки в добровільному порядку

забороняється узяття донорської крові примусово. Донорам надаються

пільги, передбачені законодавством України (ст.46).

Громадяни України мають право на зміну (корекцію) половою

статі - це право надане ст.51 Основ :"По проханню пацієнта в

відповідності з медико-біологічними і соціально-психологічними

свідченнями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України

йому може бути проведено шляхом медичного втручання в

акредитованих установах охорони здоров'я зміна (корекція) його

статевій приналежності.

Обличчю, якому було здійснено зміну статевій приналежності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в його правовому статусі."

Жінці в нашій країні надано право самій вирішувати питання про материнство. Жінка має право на штучне запліднення і імплантацію ембріона, яке проводиться на її прохання. Жінка повинна бути дієздатною, необхідна письмова згода її чоловіка, анонімність донора забезпечується лікарською таємницею - ст.48. За медичними показаннями за власним бажанням або по добровільній згоді пацієнта застосовуються методи стериализації, перелік медичних свідчень встановлюється Міністерством охорони здоров'я України (ст.49).

Жінка має право на штучне переривання вагітності - право передбачене ст.50 Основ. Операція по штучному перериванню вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки при вагітності терміном не більше 12 тижнів. Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними свідченнями може бути зроблений в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністерств України. Соціальні свідчення, наприклад, жінці, що не полягає в браку, коли батько дитини відмовляється від батьківства; жінці -багатодітної матері і в деяких інших випадках.

Ст.57 цього розділу містить гарантії охорони здоров'я матері і дитини: "Материнство в Україні охороняється і заохочується державою. Охорона

здоров'я матері і дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних і інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв і будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садів і інших дитячих установ, наданням жінці відпустки по вагітності і пологам з виплатою посібника з соціального страхування і встановленням перерв в роботі для годування дитини, виплатою в установленому порядку допомоги у зв'язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною, забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, перекладом вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку, поліпшенням і оздоровленням умов праці і побуту, усуненням негативних екологічних чинників, державною і суспільною допомогою сім'ї і іншими заходами в порядку, встановленому законодавством України. . . "Багато хто з цих положень передбачений і Кодексом законів про працю України: ст. 184 Кзпп -забороняється звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу вагітних жінок і жінок, що мають дітей у віці до 3-х років З до 6-ти років, - якщо надана відпустка по догляду за дитиною до цього віку), самотніх матерів, що мають дитину у віці до 14 років або дитини-інваліда.

Вагітних жінок і жінок, що мають дітей у віці до 3-х років забороняється привертати до роботи в нічний час, до ненормованих робіт, до робіт у вихідні дні і направляти їх у відрядження (ст. 176 Кзпп), а батьків, що мають дітей у віці від 3 до 14 років або дітей-інвалідів забороняється привертати до ненормованих робіт або направляти у відрядження без їх згоди (ст. 177 Кзпп) .Ст.64 Основ законодавства України про охорону здоров'я визначає пільги, що надаються матерям у разі хвороби дитини:" При неможливості госпіталізації або відсутності

свідчень до стаціонарного лікування хворої дитини, мати або інший член сім'ї, залицяється за дитиною, може звільнятися від роботи з виплатою

допомога з фондів соціального страхування в установленому порядку.

Регламентація права на життя та охорону здоров'я у міжнародному праві.

Международнье декларации

Женевская декларация всемирной медицинской ассоциации

Хельсинская декларация

Токийская декларация

Копенгагєнская декларация

Лиссабонская декларация о правах пациента

Мадридская декларация о профессиональной автономии исамоуправление врачей .'

Венецианская декларация отерминальном состоянии

Декларация об звтаназии

Декларация о трансплантации человеческих органов

Декларация о правах человека и свободу личности практикующих врачей

Декларация о независимости и профессиональной свободе врача

Декларация о жестоком обращении с пожильїми людьми и стариками, принятая в Гонконге

Декларация о химическом и биологическом оружии

Декларация об отношении врачей к лицам, обьявившим голодовку

Міжнародні договори, ратифіковані Україною:

- Положення про захист прав та конфіденційність пацієнта вiд 01.10.1993

- Положення щодо стратегії в галузі догляду за пацієнтами з тяжкими хронічними болями у разі невиліковних захворювань вiд 01.10.1990

- Рекомендація Комітету міністрів державам-учасницям стосовно правового захисту осіб, які страждають на психічні розлади, що примусово утримуються як пацієнти, N R(83)2 вiд 22.02.1983

- Лісабонська декларація стосовно прав пацієнта вiд 01.10.1981

- Рекондація Комітету міністрів державам-учасницям стосовно проблеми пацієнта як активного учасника свого власного лікування N R(80)4 вiд 30.04.1980

- Положення про медичну етику в умовах лиха вiд 29.09.1994

- Положення про право жінки на застосування протизаплідних засобів вiд 01.09.1994

- Резолюція про прихильність до принципів етичних стандартів Всесвітньої медичної асоціації вiд 01.09.1994

- Резолюція щодо проблеми біженців у всьому світі вiд 01.09.1994

- Резолюція про ставлення лікарів до проблеми трансплантації органів людини вiд 01.09.1994

- Положення про захист прав та конфіденційність пацієнта вiд 01.10.1993

- Положення про безпеку на робочому місці вiд 01.10.1993

- Положення про калітцтво жіночих геніталій вiд 01.10.1993

- Мальтійська декларація стосовно тих, хто оголосив голодування вiд 29.09.1992

- Декларація про проект "Геном людини" вiд 01.09.1992

- Положення про самогубство за допомогою лікаря вiд 01.09.1992

- Положення про медичне обстеження, "телемедицину" та медичну етику вiд 01.09.1992

- Положення про шумове забруднення вiд 01.09.1992

- Положення про медичну недбалість вiд 01.09.1992

- Положення про алкоголь та дорожню безпеку вiд 01.09.1992

- Положення про проблеми, що виникають внаслідок епідемії ВІЧ вiд 01.09.1992

- Резолюція Ради Всесвітньої медичної асоціації вiд 01.05.1992

Положення про підліткові суїциди вiд 01.11.1991

- Декларація 5-ї Всесвітньої конференції ВМА щодо медичної освіти вiд 01.11.1991

- Резолюція про заборону куріння в міжнародних польотах вiд 01.11.1991

Декларація з хімічної та біологічної зброї вiд 30.10.1990

Декларація про боротьбу з травматизмом вiд 30.10.1990

Положення про транспортні травми вiд 01.10.1990

Резолюція з прав людини вiд 01.10.1990

- Положення щодо стратегії в галузі догляду за пацієнтами з тяжкими хронічними болями у разі невиліковних захворювань вiд 01.10.1990

- Положення про виробництво, імпорт, експорт, продаж та рекламу тютюну вiд 01.10.1990

- Резолюція про терапевтичну заміну вiд 01.10.1990

- Положення про використання тварин в біомедичних дослідженнях вiд 01.09.1989

- Положення про заміну лікарських засобів з однаковою родовою назвою вiд 01.09.1989

- Положення про трансплантацію фетальних тканин вiд 01.09.1989

Положення про стійкий вегетоподібний стан вiд 01.09.1989

Гонконгська декларація стосовно поганого поводження з людьми похилого віку вiд 01.09.1989

- Положення щодо доступності медичної допомоги вiд 01.09.1988

- Положення щодо професійної відповідальності лікарів у разі лікування хворих СНІДом вiд 01.09.1988

- Положення про академічні санкції або бойкоти вiд 01.09.1988

- Резолюція про групову медичну практику вiд 01.09.1988

- Резолюція Всесвітньої медичної асоціації вiд 01.09.1988

- Положення про небезпеку тютюнових виробів для здоров`я вiд 01.09.1988

- Декларація стосовно ролі лікарів у вирішенні екологічних та демографічних проблем вiд 01.09.1988

- Декларація стосовно ейтаназії вiд 30.10.1987

- Декларація стосовно трансплантації людських органів вiд 30.10.1987

- Тимчасове положення про СНІД вiд 30.10.1987

- Мадридська декларація стосовно професійної автономії та самоуправління вiд 01.10.1987

- Декларація, прийнята на Ранчо Міраж, стосовно медичної освіти вiд 01.10.1987

- Положення про запліднення in-vitro та трансплантацію ембріонів вiд 01.10.1987

- Положення про генетичне консультування та генну інженерію вiд 01.10.1987

- Положення щодо політики в галузі дитячого здоров`я вiд 01.10.1987

- Декларація стосовно незалежності та професійної свободи лікаря вiд 30.10.1986

- Декларація прав людини і особистої свободи медичних працівників вiд 30.10.1985

- Рекомендація 1235 з психіатрії та прав людини вiд 01.01.1994

- Рекомендація 818 (1977) щодо ситуації з психічними захворюваннями вiд 08.10.1977

- Конвенція про захист прав людини та основних свобод вiд 04.11.1950

- Конвенція про охорону здоров`я та медичне обслуговування моряків N 164 вiд 08.10.1987

I Заявление о подготовке медицинских кадров (Принято 35-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983, дополнено 38-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Ранчо Мираж, Калифорния, США, октябрь 1986) NEW

II Заявление о подготовке медицинских кадров (Принято 36-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Сингапур, октябрь 1984, дополнено 38 Всемирной Медицинской Ассамблеей, Ранчо Мираж, Калифорния, США, октябрь 1986) NEW

III Заявление о подготовке медицинских кадров (Принято 37-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Брюссель, Бельгия, октябрь 1985, дополнено 38-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Ранчо Мираж, Калифорния, США, октябрь 1986)NEW

Венецианская декларация о терминальном состоянии (Принята 35-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983) NEW

Временное заявление по СПИДу (Принято 39-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Мадрид, Испания, октябрь 1987) NEW

Всеобщая Декларация Прав Человека

Декларация V Всемирной конференции Всемирной Медицинской Ассоциации по проблемам медицинского образования (Принята 43-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Мальта, ноябрь 1991) NEW

Декларация об основных принципах оказания помощи в спортивной медицине (Принята 34-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Лиссабон, Португалия, сентябрь/октябрь 1981, дополнена 39-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Мадрид, Испания, октябрь 1987) NEW

Декларация о трансплантации человеческих органов (Принята 39-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Мадрид, Испания, октябрь 1987) NEW

Декларация по медицинскому образованию (Принята 39-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Мадрид, Испания, октябрь 1987)NEW

Женевская декларация

Заявление о генерической замене лекарственных препаратов (Принято 41-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Гонконг, сентябрь 1989) NEW

Заявление об искусственном оплодотворении и трансплантации эмбрионов (Принято 39-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Мадрид, Испания, октябрь 1987) NEW

Заявление о профессиональной ответственности врачей при лечении лиц, больных СПИД'ом (Принято 40-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Вена, Австрия, сентябрь 1988) NEW

Заявление по вопросам, возникающим в связи с ВИЧ-инфекцией (Принято 44-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Марбэлла, Испания, сентябрь 1992) NEW

Конвенция Содружества Независимых Государств о правах и основных свободах человек

Копенгагенская декларация (Принята 3-им Ежегодным Совещанием Европейского Форума фармацевтических ассоциаций и ВОЗ, Копенгаген, Дания, май 1994) NEW

Правила на время вооруженных конфликтов (Приняты 10-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Гавана, Куба, октябрь 1956, отредактированы 11-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Стамбул, Турция, октябрь 1957, дополнены 35-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983) NEW

Резолюция по вопросам поведения врачей при осуществлении трансплантации человеческих органов (Принята 46-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Стокгольм, Швеция, сентябрь 1994) NEW

Рекомендации по предоставлению медицинской помощи в сельской местности (Приняты 18-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Хельсинки, Финляндия, июнь 1964, дополнены 35-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983) NEW

Токийская декларация (Принята 29-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Токио, Япония, октябрь 1975) NEW

Хельсинкская декларация Всемирной Медицинской Ассоциации

Хартия социальных прав и гарантий граждан независимых государств

Принят 3-ей Генеральної! Ассамблеей Всемирной Медицинской Ассоциации, Лондон, Великобритания, октябрь 1949, дополнен 22-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Сидней, Австралия, август 1968 и 35-ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Венеция, Италия, октябрь 1983

Общие обязанности врачей:

• врач должен всегда поддерживать наивьісшие профессиональньїе стандартьі.

• врач должен не позволять соображениям собственной вьігодьі оказьівать влияние на свободу и независимость профессионального решения, которое должно приниматься исключительно в интересах пациента.

• врач должен ставить во главу угла сострадание и уважение к человеческому достоинству пациента и полностью отвечать за все аспектьі медицинской помощи, вне зависимости от собственной профессиональной специализации.

• врач должен бьіть честен в отношениях с пациентами и коллегами и бороться с теми из своих коллег, которьіе проявляют некомпетентность или замеченьї в обмане.С нормами медицинской зтики не совместимьі:

• самореклама, если она специально не разрешена законами страньї и зтическим кодексом национальной медицинской ассоциации.

• вьіплата врачом комиссионньїх за направление к нему пациента, либо получение платьі или иного вознаграждения из любого источника за направление пациента в определенное лечебное учреждение, к определенному специалисту или назначение определенного вида лечения без достаточньїх медицинских оснований.Врач должен уважать права пациентов, коллег, других медицинских работников, а также хранить врачебную тайну.

Врач должен лишь в интересах пациента в процессе оказания медицинской помощи осуществлять вмешательства, способньїе ухудшить его физическое или психическое состояние. Врач должен бьіть крайнє осторожен, давая информацию об открьітиях, новьіх технологиях и методах лечения через непрофессиональньїе канальї. Врач должен утверждать лишь то, что проверено им лично.

Обязанности врача по отношению к больному:

• врач должен постоянно помнить о своем долге сохранения человеческой жизни.

• врач должен обратиться к более компетентньїм коллегам, если необходимое пациенту обследование или лечение вьіходят за уровень его собственньїх профессиональньїх возможностей.

• врач должен хранить врачебную тайну даже после смерти своего пациента.

• врач должен всегда оказать неотложную помощь любому в ней нуждающемуся, за исключением только тех случаев, когда он удостоверился в желании и возможностях других лиц сделать все необходимое.

• Обязанности врачей по отношению друг к другу:

• врач должен вести себя по отношению к своим коллегам так, как хотел бьі, чтобьі они вели себя по отношению к нему.

• врач должен не переманивать пациентов у своих коллег.

• врач должен соблюдать принципьі "женевской декларации", одобренной всемирной медицинской ассоциацией.

Женевская декларация (международная клятва врачей)

Принята 2ой Генеральной Ассамблеей Всемирной Медицинской Ассоциации, Женева, Швейцария, в сентябре 1948 года, дополнена 22ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Сидней, Австралия, в августе 1968 года и 35ой Всемирной Медицинской Ассамблеей, Венеция, Италия, в октябре 1983 года.

Вступая в медицинское сообщество, я добровольно решаю посвятить себя нормам гуманности и клянусь:

- На всю жизнь сохранить благодарность и уважение к своим учителям.

- Исполнять свой профессиональный долг по совести и с достоинством.

- Здоровье моего пациента будет моим первейшим вознаграждением.

- Уважать доверенные мне секреты даже после смерти моего пациента.

- Делать все, что в моих силах, для поддержания чести и благородных традиций медицинского сообщества.

- Коллеги будут мне братьями.

- Не позволить соображением религиозного, национального, расового, партийно-политического и социального характера встать между мной и моим пациентом.

- Я буду проявлять абсолютное уважение к человеческой жизни с момента зачатия и никогда, даже под угрозой, не использую своих медицинских знаний в ущерб нормам гуманности.

Я принимаю эти обязательства обдуманно, свободно и честно.

Загальна декларацiя прав людини

Преамбула

Беручи до уваги, що визнання гiдностi, яка властива всiм членам людської сiм'ї, i рiвних та невiд'ємних їх прав є основою свободи, справедливостi та загального миру;

i беручи до уваги, що зневажання i нехтування правами людини призвели до варварських актiв, якi обурюють совiсть людства, i що створення такого свiту, в якому люди будуть мати свободу слова i переконань i будуть вiльнi вiд страху i нужди, проголошено як високе прагнення людей;

i беручи до уваги, що необхiдно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти

тиранiї i гноблення;

i беручи до уваги, що необхiдно сприяти розвитковi дружнiх вiдносин мiж народами;

i беручи до уваги, що народи Об'єднаних Нацiй пiдтвердили в Статутi (995_010) свою вiру в основнi права людини, в гiднiсть i цiннiсть людської особи i в рiвноправнiсть чоловiкiв i жiнок та вирiшили сприяти соцiальному прогресовi i полiпшенню умов життя при бiльшiй свободi;

i беручи до уваги, що держави-члени зобов'язались сприяти у спiвробiтництвi з Органiзацiєю Об'єднаних Нацiй загальнiй повазi i додержанню прав людини i основних свобод;

i беручи до уваги, що загальне розумiння характеру цих прав i свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов'язання;

Генеральна Асамблея проголошує цю

Загальну декларацiю прав людини як завдання, до виконання якого повиннi прагнути всi народи i всi держави з тим, щоб кожна людина i кожний орган суспiльства, завжди маючи на увазi цю Декларацiю, прагнули шляхом освiти сприяти поважанню цих прав i свобод i забезпеченню, шляхом нацiональних i мiжнародних прогресивних заходiв, загального i ефективного визнання i здiйснення їх як серед народiв держав-членiв Органiзацiї, так i серед народiв територiй, що перебувають пiд їх юрисдикцiєю.

Стаття 1

Всi люди народжуються вiльними i рiвними у своїй гiдностi та правах. Вони надiленi розумом i совiстю i повиннi дiяти у вiдношеннi один до одного в дусi братерства.

Стаття 2

Кожна людина повинна мати всi права i всi свободи, проголошенi цiєю Декларацiєю, незалежно вiд раси, кольору шкiри, статi, мови, релiгiї, полiтичних або iнших переконань, нацiонального чи соцiального походження, майнового, станового або iншого становища.

Крiм того, не повинно проводитися нiякого розрiзнення на основi полiтичного, правового або мiжнародного статусу країни або територiї, до якої людина належить, незалежно вiд того, чи є ця територiя незалежною, пiдопiчною, несамоврядованою або як-небудь iнакше обмеженою у своєму суверенiтетi.

Стаття 3

Кожна людина має право на життя, на свободу i на особисту недоторканнiсть.

Стаття 4

Нiхто не повинен бути в рабствi або у пiдневiльному станi; рабство i работоргiвля забороняються в усiх їх видах.

Стаття 5

Нiхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гiднiсть, поводження i покарання.

Стаття 6

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктностi.

Стаття 7

Всi люди рiвнi перед законом i мають право, без будь-якої рiзницi, на рiвний їх захист законом. Усi люди мають право на рiвний захист вiд якої б то не було дискримiнацiї, що порушує цю Декларацiю, i вiд якого б то не було пiдбурювання до такої дискримiнацiї.

Стаття 8

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними нацiональними судами в разi порушення її основних прав, наданих їй конституцiєю або законом.

Стаття 9

Нiхто не може зазнавати безпiдставного арешту, затримання або вигнання.

Стаття 10

Кожна людина, для визначення її прав i обов'язкiв i для встановлення обгрунтованостi пред'явленого їй кримiнального обвинувачення, має право, на основi повної рiвностi, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно i з додержанням усiх вимог справедливостi незалежним i безстороннiм судом.

Стаття 11

1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненнi злочину, має право вважатися невинною доти, поки її виннiсть не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усi можливостi для захисту.

2. Нiхто не може бути засуджений за злочин на пiдставi вчинення будь-якого дiяння або за бездiяльнiсть, якi пiд час їх вчинення не становили злочину за нацiональними законами або за мiжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче вiд того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

Стаття 12

Нiхто не може зазнавати безпiдставного втручання у його особисте i сiмейне життя, безпiдставного посягання на недоторканнiсть його житла, тайну його кореспонденцiї або на його честь i репутацiю. Кожна людина має право на захист закону вiд такого втручання або таких посягань.

Стаття 13

1. Кожна людина має право вiльно пересуватися i обирати собi мiсце проживання у межах кожної держави.

2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, i повертатися у свою країну.

Стаття 14

Кожна людина має право шукати притулку вiд переслiдувань в iнших країнах i користуватися цим притулком.

Це право не може бути використане в разi переслiдування, яке в дiйсностi грунтується на вчиненнi неполiтичного злочину, або дiяння, що суперечить цiлям i принципам Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.

Стаття 15

1. Кожна людина має право на громадянство.

2. Нiхто не може бути безпiдставно позбавлений громадянства або права змiнити своє громадянство.

Стаття 16

1. Чоловiки i жiнки, якi досягли повнолiття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, нацiональностi або релiгiї одружуватися i засновувати сiм'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження пiд час шлюбу та пiд час його розiрвання.

2. Шлюб може укладатися тiльки при вiльнiй i повнiй згодi сторiн, що одружуються.

3. Сiм'я є природним i основним осередком суспiльства i має право на захист з боку суспiльства та держави.

Стаття 17

1. Кожна людина має право володiти майном як одноособово, так i разом з iншими.

2. Нiхто не може бути безпiдставно позбавлений свого майна.

Стаття 18

Кожна людина має право на свободу думки, совiстi i релiгiї; це право включає свободу змiнювати свою релiгiю або переконання i свободу сповiдувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i разом з iншими, прилюдним або приватним порядком в ученнi, богослужiннi i виконаннi релiгiйних та ритуальних обрядiв.

Стаття 19

Кожна людина має право на свободу переконань i на вiльне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати i поширювати iнформацiю та iдеї будь-якими засобами i незалежно вiд державних кордонiв.

Стаття 20

1. Кожна людина має право на свободу мирних зборiв i асоцiацiй.

2. Нiхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоцiацiї.

Стаття 21

1. Кожна людина має право брати участь в управлiннi своєю країною безпосередньо або через вiльно обраних представникiв.

2. Кожна людина має право рiвного доступу до державної служби в своїй країнi.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у перiодичних i нефальсифiкованих виборах, якi повиннi провадитись при загальному i рiвному виборчому правi шляхом таємного голосування або ж через iншi рiвнозначнi форми, що забезпечують свободу голосування.

Стаття 22

Кожна людина, як член суспiльства, має право на соцiальне забезпечення i на здiйснення необхiдних для пiдтримання її гiдностi i для вiльного розвитку її особи прав у економiчнiй, соцiальнiй i культурнiй галузях за допомогою нацiональних зусиль i мiжнародного спiвробiтництва та вiдповiдно до структури i ресурсiв кожної держави.

Стаття 23

1. Кожна людина має право на працю, на вiльний вибiр роботи, на справедливi i сприятливi умови працi та на захист вiд безробiття.

2. Кожна людина, без будь-якої дискримiнацiї, має право на рiвну оплату за рiвну працю.

3. Кожний працюючий має право на справедливу i задовiльну винагороду, яка забезпечує гiдне людини iснування, її самої та її сiм'ї, i яка в разi необхiдностi доповнюється iншими засобами соцiального забезпечення.

4. Кожна людина має право створювати професiйнi спiлки i входити до професiйних спiлок для захисту своїх iнтересiв.

Стаття 24

Кожна людина має право на вiдпочинок i дозвiлля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану перiодичну вiдпустку.

Стаття 25

1. Кожна людина має право на такий життєвий рiвень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхiдне соцiальне обслуговування, який є необхiдним для пiдтримання здоров'я i добробуту її самої та її сiм'ї, i право на забезпечення в разi безробiття, хвороби, iнвалiдностi, вдiвства, старостi чи iншого випадку втрати засобiв до iснування через незалежнi вiд неї обставини.

2. Материнство i дитинство дають право на особливе пiклування i допомогу. Всi дiти, народженi у шлюбi або поза шлюбом, повиннi користуватися однаковим соцiальним захистом.

Стаття 26

1. Кожна людина має право на освiту. Освiта повинна бути безплатною, хоча б початкова i загальна. Початкова освiта повинна бути обов'язковою. Технiчна i професiйна освiта повинна бути загальнодоступною, а вища освiта повинна бути однаково доступною для всiх на основi здiбностей кожного.

2. Освiта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи i збiльшення поваги до прав людини i основних свобод. Освiта повинна сприяти взаєморозумiнню, терпимостi i дружбi мiж усiма народами, расовими або релiгiйними групами i повинна сприяти дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй по пiдтриманню миру.

3. Батьки мають право прiоритету у виборi виду освiти для своїх малолiтнiх дiтей.

Стаття 27

1. Кожна людина має право вiльно брати участь у культурному життi суспiльства, втiшатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресi i користуватися його благами.

2. Кожна людина має право на захист її моральних i матерiальних iнтересiв, що є результатом наукових, лiтературних або художнiх праць, автором яких вона є.

Стаття 28

Кожна людина має право на соцiальний i мiжнародний порядок, при якому права i свободи, викладенi в цiй Декларацiї, можуть бути повнiстю здiйсненi.

Стаття 29

1. Кожна людина має обов'язки перед суспiльством, у якому тiльки й можливий вiльний i повний розвиток її особи.

2. При здiйсненнi своїх прав i свобод кожна людина повинна зазнавати тiльки таких обмежень, якi встановленi законом виключно з метою забезпечення належного визнання i поваги прав i свобод iнших та забезпечення справедливих вимог моралi, громадського порядку i загального добробуту в демократичному суспiльствi.

3. Здiйснення цих прав i свобод нi в якому разi не повинно суперечити цiлям i принципам Органiзацiї Об'єднаних Нацiй.

Стаття 30

Нiщо у цiй Декларацiї не може бути витлумачено як надання будь-якiй державi, групi осiб або окремим особам права займатися будь-якою дiяльнiстю або вчиняти дiї, спрямованi на знищення прав i свобод, викладених у цiй Декларацiї.

Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року прийняла i проголосила Загальну декларацiю прав людини. (Док.ООН/РЕS/217 А)

Тема №3

Правові основи організації охорони здоров'я.

Правове регулювання заняття медичною і фармацевтичною діяльністю

Розділ 1. Організація надання медичної допомоги

Розділ 2. Заклади охорони здоров'я

Розділ 3. Організація медичного обслуговування населення

Система охорони здоров'я організована відповідно до Закону України «Про заклади охорони здоров'я та медичне обслуговування населення»

Цей Закон визначає правові та організаційні засади закладів охорони здоров'я незалежно від їхньої форми власності та відомчої належності, надання медичної допомоги населенню та регулювання відносин між замовниками та надавачами медичних послуг.

Право на отримання медичної допомоги мають громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців.

Громадська система охорони здоров'я - система організації і надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги громадянам України та особам, що прирівнюються до них у праві на отримання такої допомоги, яка забезпечується публічними джерелами фінансування;

Доступність медичного обслуговування - можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від соціального та матеріального стану, місця їх проживання або перебування;

Заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та організації, завданням яких є задоволення потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом надання медико-санітарної допомоги, яка включає широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або медичних послуг, а також виконання інших функцій медичними працівниками;

Розділ 1. Організація надання медичної допомоги

Основними принципами організації надання медичної допомоги в Україні є:

1) безоплатність - безоплатність медичної допомоги забезпечується державними соціальними гарантіями;

2) справедливість та соціальна рівність - надання медичної допомоги особам, що її потребують, в однакових обсягах за однакових захворювань і станів, однакових обставин незалежно від віку, соціального статусу, національності чи релігійних уподобань особи;

3) орієнтація на європейські стандарти здоров'я та сучасні медичні технології, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

4) рівна доступність - надання медичної допомоги пацієнтам на всіх рівнях залежно від стану здоров'я в закладах охорони здоров'я.

5) вільний вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря - право особи вільно вибирати лікаря загальної практики/сімейного лікаря або в установленому порядку змінювати його;

6) керованість медичної допомоги - організація доступу пацієнтів до спеціалізованої допомоги через направлення лікаря загальної практики/сімейного лікаря за винятком випадків, що потребують надання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги;

7) ефективність - першочергове надання, відповідно до обсягу державного соціального фінансування тих видів медичної допомоги, які забезпечують найбільш прийнятне для суспільства співвідношення між використаними ресурсами та досягнутими результатами;

8) співучасть населення у покритті вартості медичних послуг, у тому числі призначених лікарем лікарських засобів та імунологічних препаратів.

Органи, які здійснюють регулювання організації медичного обслуговування населення:

1. Верховна Рада України,

2. Президент України,

3. Кабінет Міністрів України,

4. спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров'я,

5. Верховна Рада Автономної Республіки Крим,

6. Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

7. місцеві державні адміністрації,

8. органи місцевого самоврядування,

9. а також інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції.

Напрями державної політики в організації медичного обслуговування населення:

1) Забезпечення збалансованого розвитку закладів охорони здоров'я в державному і недержавному секторах;

2) організація надання медичної допомоги на принципах, що забезпечують дотримання прав і свобод громадян;

3) задоволення потреби громадян України та осіб, що прирівнюються до них у такому праві, в отриманні медичної (лікувально-профілактичної) допомоги в межах державних соціальних гарантій;

4) визначення пріоритету типів та видів медичної допомоги для надання її в межах державних соціальних гарантій;

5) сприяння розвитку ефективної інфраструктури державного і недержавного секторів для забезпечення рівних умов діяльності надавачам медичних послуг;

6) концентрація фінансових ресурсів для забезпечення медичного обслуговування населення на рівнях - Автономна Республіка Крим, область, район, місто, міста Київ та Севастополь;

7) запровадження контрактних державних закупівель медичних послуг, що входять до переліку державних гарантій у рамках первинної, вторинної та третинної допомоги;

8) забезпечення юридичної, економічної та управлінської автономії публічних закладів охорони здоров'я;

9) встановлення договірних відносин між розпорядниками бюджетних коштів та виробниками медичних послуг;

10) забезпечення пріоритету розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Розвиток стаціонарозамінних послуг і технологій;

11) диференціація стаціонарних закладів залежно від інтенсивності медичного обслуговування і догляду;

12. забезпечення якості медичної допомоги через систему заходів стандартизації медичної практики, відомчого та позавідомчого контролю, незалежного професійного контролю на засадах самоуправління медичних працівників, комплексу індикаторів і моніторингу результатів.

Розділ 2. Заклади охорони здоров'я

Управління у сфері охорони здоров'я здійснює Міністерство охорони здоров'я України - головний (провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я. Основними завданнями МОЗ, поряд з іншими, є:

розроблення обгрунтованих пропозицій щодо реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я;

координація та контроль за виконанням державних програм охорони здоров'я, зокрема надання медико-санітарної допомоги;

організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я гарантованої безоплатної медичної допомоги населенню;

організація надання медичної допомоги у невідкладних та екстремальних ситуаціях та інші.

МОЗ має право отримувати в установленому законом порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, а від державних органів статистики- статистичні дані, необхідні для виконання покладених на нього завдань; притягати до дисциплінарної відповідальності керівників підприємств, установ і закладів, що належать до сфери його управління.

Міністерству охорони здоров'я України підпорядковуються МОЗ Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Управління охорони здоров'я - орган виконавчої влади середньої ланки, до компетенції якого віднесено вирішення практично тих самих завдань, за деякими винятками, що й до компетенції МОЗ України, тільки на рівні області.

Систему органів, що надають невідкладну медичну допомогу становить густа мережа об'єктів охорони здоров'я різного спрямування, видів і потужності. На районному та міському рівні такі функції виконують районні та міські лікарні (або інші заклади охорони здоров'я), які визначені центральними для району, міста.

У громадську систему охорони здоров'я входять заклади охорони здоров'я:

1) державні і комунальні, що мають статус бюджетних закладів;

2) державні і комунальні небюджетні зі статусом державних або комунальних некомерційних закладів;

3) недержавні, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг та відповідають вимогам, що ставляться до надавачів медичних послуг.

Приватні підприємці - індивідуальні медичні працівники із статусом юридичної особи або без нього, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг.

Заклади охорони здоров'я за ступенем інтенсивності медичного обслуговування розподіляються:

1) амбулаторно-поліклінічного медичного обслуговування;

2) шпитального медичного обслуговування:

А) лікарні для переважно інтенсивного короткострокового лікування і догляду за хворими з гострими захворюваннями та гострими розладами;

Б) лікарні довгострокового перебування для лікування хронічних хворих і реабілітації;

В) лікарні сестринського догляду та госпіси;

3) станції та відділення швидкої медичної допомоги.

До закладів охорони здоров'я, що надають медичну (лікувально-профілактичну) допомогу, належать:

1. лікарня (обласна, центральна міська, міська, центральна районна, районна, дільнична);

2. дитяча лікарня (республіканська, обласна, міська, районна);

лікарня швидкої допомоги;

3. клініки науково-дослідних інститутів;

4. спеціалізовані лікарні (інфекційна, туберкульозна, психіатрична, наркологічна, офтальмологічна, оториноларингологічна, фізіотерапевтична, відновного лікування тощо);

5. диспансер (протитуберкульозний, шкірно-венерологічний, психоневрологічний, ендокринологічний, онкологічний, кардіологічний, лікарсько-фізкультурний тощо);

6. пологовий будинок;

7. шпиталь для інвалідів війни;

8. медико-санітарна частина (із стаціонаром або без нього);

9. лікарні сестринського догляду та госпіси;

10. поліклініка;

11. дитяча поліклініка;

12. стоматологічна поліклініка;

13. жіноча консультація;

14. діагностичний центр;

15. лікарська амбулаторія (міська, сільська);

16. амбулаторія сімейної медицини;

17. здоровпункт (лікарський, фельдшерський);

18. станція швидкої допомоги;

19. фельдшерсько-акушерський (фельдшерський) пункт;

20. інші заклади, які офіційно визначені як лікувально-профілактичні.

Лікувально-профілактичний заклад може існувати окремо як частина іншої організаційної одиниці або підлегла їй.

Лікувально-профілактичні заклади різних форм власності утворюються, реорганізуються або ліквідуються відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також юридичними та фізичними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікації фахівців. Порядок і умови утворення, реорганізації, ліквідації, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування їх господарської діяльності визначаються чинним законодавством.

Рішення щодо організаційно-правової форми лікувально-профілактичного закладу приймає його засновник (власник).

Лікувально-профілактичний заклад провадить свою діяльність на підставі статуту, який затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Штатну структуру лікувально-профілактичного закладу визначає його власник або створений ним орган управління відповідно до статутних завдань та ліцензійних вимог до закладу.

Керівники, лікарі та молодші спеціалісти з медичною освітою працюють у лікувально-профілактичних закладах на засадах строкових трудових договорів.

Ліцензуванню на право здійснення медичної практики підлягають всі лікувально-профілактичні заклади незалежно від форми власності, засновника і форми господарювання.

Основні принципи фінансування медичного обслуговування в лікувально-профілактичних закладах:

1. Базовим принципом, за яким проводиться фінансування лікувально-профілактичних закладів, є оплата їхньої діяльності залежно від її обсягу і якості.

2. Органи виконавчої влади, місцевого самоврядування (з прийняттям Закону "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування"), страховий фонд з його філіями, які представляють інтереси населення щодо медичної допомоги, забезпечують формування вимог відносно обсягів, доступності її, якості і є покупцями медичних послуг на контрактних засадах.

3. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечуються подушним фінансуванням. Подушне фінансування охоплює коригуючі коефіцієнти, що враховують демографічні, економічні, географічні та інші фактори.

4. Пріоритетом фінансування стаціонарів є метод глобального бюджету, за яким фінансуюча сторона надає фіксований річний бюджет під узгоджений обсяг послуг. Обсяг фінансування, що надається лікарні, не може залежати від кількості ліжок та інших ресурсних показників.

Участь у забезпеченні захисту інтересів пацієнтів під час медичного обслуговування та контролю за діяльністю лікувально-профілактичних закладів беруть Громадські наглядові ради, які створюються органами виконавчої влади відповідного рівня.

Розділ 3. Організація медичного обслуговування населення

Медичну допомогу в лікувально-профілактичних закладах усіх форм власності та господарсько-правового статусу надають:

1) за стандартами (протоколами) медичної допомоги, що відповідають принципам доказової медицини і затверджені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я;

2) на основі єдиного уніфікованого класифікатора медичних послуг, затвердженого Кабінетом Міністрів України;

3) на основі державних фіксованих (регульованих) цін на медичні послуги, які використовуються під час здійснення державних контрактних закупівель медичних послуг;

4) за щорічно визначеними спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я пріоритетними напрямами медичної допомоги;

5) на засадах формування оптимальної територіальної мережі стаціонарних закладів;

6) на засадах упровадження принципів раціональної фармацевтичної політики, основаних на:

7) підходах Всесвітньої організації охорони здоров'я щодо утворення та перегляду Національного переліку основних (життєво необхідних) лікарських засобів та виробів медичного призначення;

8) запровадженні державної реєстрації цін на лікарські засоби, що включені до Національного переліку.

Пріоритетні напрями медичної допомоги надаються в межах державних соціальних гарантій і визначаються щорічно спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я на підставі:

1) аналізу захворюваності та поширеності хвороб;

2) епідемічних ризиків, зумовлених захворюваннями;

3) інформації про ефективність, у тому числі економічну, існуючих методів профілактики та лікування захворювань.

Визначені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я пріоритетні напрями медичної допомоги щорічно закладаються у Програму державних соціальних гарантій на поточний рік, яка публікується в засобах масової інформації.

Вартість обсягів медичних послуг, що закуповуються замовниками, не може перевищувати обсягів фінансування, що виділяється на надання медичної допомоги в межах Програми державних соціальних гарантій.

Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечують надання медичної допомоги переважно на засадах загальної лікарської практики/сімейної медицини.

Формування контингенту, закріпленого за лікарем загальної практики/сімейним лікарем, базується на основі вільного вибору лікаря пацієнтом. У сільських сімейних амбулаторіях право вільного вибору лікаря може обмежуватись, якщо медичну допомогу надає тільки один лікар.

Вибір пацієнтом лікаря оформляються документально у вигляді протоколу про взаємостосунки. Лікарі загальної практики/сімейні лікарі на підставі протоколів формують списки прикріплених пацієнтів.

Пацієнтів, які не оформили протоколів про взаємодію, під час формування списків лікарі розподіляють між собою.

Лікар загальної практики/сімейний лікар надає пацієнтам первинну медико-санітарну допомогу, яка передбачає консультацію, діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, а також у межах наданих йому повноважень спеціалізовану допомогу.

Лікар загальної практики/сімейний лікар у своїй медичній практиці зобов'язаний за наявності комп'ютерної техніки користуватися телемедичними технологіями.

Лікар загальної практики/сімейний лікар організовує та відстежує надання медичної допомоги своїм пацієнтам на вторинному і третинному рівнях.

У разі самостійного (без направлення) звертання пацієнта до спеціалістів поліклініки або стаціонару, окрім деяких випадків, визначених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, він несе економічну відповідальність у вигляді часткового або повного відшкодування вартості отриманих послуг.

Співучасть населення в оплаті вартості виписаних медикаментів з рекомендованого списку основних лікарських препаратів (Національний перелік основних (життєво необхідних) лікарських засобів та виробів медичного призначення) визначається Кабінетом Міністрів України.

Спеціалізовану медичну допомогу надають лікувально-профілактичні заклади вторинного рівня;

високоспеціалізовану (високотехнологічну) медичну допомогу - лікувально-профілактичні заклади третинного рівня.

Державне (комунальне) замовлення на надання спеціалізованої та високотехнологічної медичної допомоги розміщується серед надавачів спеціалізованих медичних послуг за результатами розгляду тендерною комісією пропозицій, наданих надавачами спеціалізованих медичних послуг.

Пропозиції, що подаються надавачем спеціалізованої (високотехнологічної) медичної допомоги на розгляд тендерної комісії, повинні мати перелік видів медичних послуг, які цей надавач пропонує надавати, кількісну оцінку цих послуг та калькуляцію затрат на їх надання.

Тендерні комісії створюються замовниками медичних послуг.

Положення про діяльність тендерних комісій затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Особам, які перебувають у станах, що загрожують здоров'ю та життю, у разі нещасних випадків (травм, отруєнь) і раптових гострих захворювань надається швидка медична допомога за викликом хворого, його родичів чи інших оточуючих.

Швидка медична допомога надається на місці події, під час транспортування хворого до стаціонарного медичного закладу.

Роділлям та породіллям швидка медична допомога надається під час транспортування їх до пологового будинку (відділення стаціонару).

Швидка медична допомога в державних і комунальних закладах охорони здоров'я надається безоплатно незалежно від місця проживання як громадянам України, так і іноземцям та особам без громадянства.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров'я визначає критерії віднесення станів здоров'я до невідкладних, за яких надається швидка медична допомога, і затверджує відповідні протоколи медичної допомоги.

Оплата медичних послуг швидкої медичної допомоги фіксується в договорі між замовником і надавачем таких послуг на основі розрахунків прогнозованої потреби у наданні такої допомоги.

Клініки науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації утворюються як окремі заклади або як структурні підрозділи відповідних закладів охорони здоров'я.

Правовий статус самостійних клінік визначається засновником; клінік як структурних підрозділів - правовим статусом закладу охорони здоров'я, в складі якого вони перебувають.

Клініки науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації надають переважно високоспеціалізовану, високотехнологічну медичну допомогу.

Порядок направлення чи відбору пацієнтів на консультацію, обстеження та лікування в клініки встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Порядок фінансування медичної допомоги, наданої пацієнтам у клініках, визначається засновником.

У разі надання медичної допомоги в закладах охорони здоров'я мешканцям інших регіонів (область, місто, район, село) оплата наданих медичних послуг здійснюється на підставі виставлених рахунків.

Порядок взаєморозрахунків за надані медичні послуги між регіонами встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності проводиться облік наданих медичних послуг за затвердженими в установленому порядку:

1) медичними обліковими та звітними статистичними формами;

2) фінансовими обліковими та звітними формами.

Дані про стан здоров'я, діагноз, методи лікування пацієнта, які зафіксовані в обліковій медичній документації або на комп'ютерних файлах, медичні працівники, інші особи закладів охорони здоров'я не мають права розголошувати, окрім передбачених законом випадків.

У разі направлення пацієнта в інший заклад охорони здоров'я для подальшого надання медичної допомоги з метою забезпечення наступності в обстеженні та лікуванні йому видають направлення та виписку з історії хвороби;

В окремих випадках, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, виписку із історії хвороби передають поштою або іншими засобами передання інформації.

Ліцензування медичної діяльності

Правове регулювання заняття медичною і фармацевтичною діяльністю.

Згідно чинного законодавства України, медична практика відноситься до видів господарської діяльності, які дозволено здійснювати лише за наявності ліцензії, яку видає орган ліцензування. Органом ліцензування в сфері медичної діяльності є Міністерство охорони здоров'я (далі - МОЗ України).

Норми про ліцензування медичної практики закріплені в ст.ст. 17, 74 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», а також в спеціальному Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Господарська діяльність - це діяльність, в тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців (далі - ФОП), пов'язана з наданням послуг, виконанням робіт, виробництвом продукції, торгівлею, яка характеризується неодноразовим отриманням доходу від її здійснення.

Якщо Ви вирішили постійно займатися наданням медичних послуг (допомоги) і брати за це оплату, тоді Вам необхідно зареєструватися в якості суб'єкта підприємницької діяльності (далі - СПД). Можна зареєструватись як фізична особа - підприємець або створити юридичну особу (для медичної практики найчастіше реєструють Приватні підприємства або Товариства з обмеженою відповідальністю). Про особливості державної реєстрації юридичних осіб і ФОП читайте у відповідному розділі нашого сайту. Спеціалісти ЦМП допоможуть Вам визначитись, як саме зареєструватися і в якій формі. Наш Центр надає послуги з державної реєстрації СПД, до того ж з врахуванням саме медичної практики (особливі положення статуту, управління, види діяльності, система оподаткування тощо).

Ліцензування - це комплекс процедур, який включає в себе не лише видачу, переоформлення і анулювання ліцензії, отримання дубліката або копії ліцензії, ведення ліцензійних справ і реєстрів, але й контроль дотримання ліцензіатами (тими, хто отримав ліцензію) ліцензійних умов, видачу розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.

За здійснення підприємницької діяльності без ліцензії або з порушенням ліцензійних умов передбачена юридична відповідальність, в тому числі кримінальна (ст. 202 КК) і адміністративна (ст. 164 КпАП).

Перевірити наявність ліцензії, а також відповідність господарської діяльності СПД законодавству може ціла низка контролюючих і правоохоронних органів. Однак, лише МОЗ України, як єдиний орган ліцензування, може перевірити дотримання ліцензіатом ліцензійних умов з медичної практики. Інші органи, включаючи територіальні органи Державної податкової адміністрації (ДПА), окремі підрозділи МВС (УБЕЗ, УБОЗ та ін.) або прокуратура, можуть перевіряти лише окремі аспекти господарської діяльності (нарахування і виплату податків, наявність ліцензії, дотримання окремих норм і положень законодавства).

Ліцензія на медичну практику

Саме ліцензія є тим документом, який надає право СПД здійснювати медичну практику.

ліцензія на медичну практику видається на необмежений термін (дані зміни в строках видачі ліцензій виникли у зв'язку з набуттям чинності положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні» від 15 грудня 2009 року № 1759-VI). Перші ліцензії з вказівкою лише дати видачі стали видавати в Ліцензійному відділі МОЗ України фактично на початку лютого 2010 року.

Для тих, у кого строк дії ліцензії закінчився до набуття чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні», ліцензію необхідно переоформлювати (див. п. 4 розділу ІІ цього Закону).

Ліцензія на медичну практику видається із зазначенням конкретних лікарських спеціальностей, а також спеціальностей молодших спеціалістів з медичною освітою, згідно номенклатур, затверджених наказами МОЗ України № 385 від 28.10.2002 р. і № 742 від 23.11.2007 р.

Як вже зазначалося, для ФОП отримання ліцензії на даний момент можливо лише з тих медичних спеціальностей, на які в них особисто є відповідна освіта і кваліфікаційні документи (тобто, диплом і сертифікат із зазначенням спеціальності, а після закінчення курсів підвищення кваліфікації і атестації - свідоцтво і посвідчення). Навіть, якщо у висновку СЕС і довідці про матеріально-технічну базу вказана спеціальність, на яку немає документів у самого ФОП, ліцензію з такою спеціальністю не видадуть.

Як свідчить позиція МОЗ України, ФОП не має права наймати «під свою ліцензію» найманих лікарів (див. лист № 21.40.41-10-58/3027 від 16.11.2007 р.). Тривалий час цю відносно спірну позицію (на думку багатьох юристів) підтримував і Держкомпідприємництва. На початку 2010 р. в кулуарах Держкомпідприємництва і МОЗ України обговорювалася можливість дозволу приватнопрактикуючим лікарям, які зареєстровані як ФОП і отримали ліцензію МОЗ України, брати на роботу лікарів. Однак, офіційно зміни позиції МОЗ України з даного питання ще немає.

Питання про можливість ФОП наймати на роботу молодших спеціалістів з медичною освітою (медсестер, асистентів тощо) для надання йому допомоги при проведенні медичних втручань до сьогоднішнього дня однозначно не вирішене. Окрім цього, МОЗ України і Держкомпідприємництва ще не виробили єдиної позиції з даного питання. Однак, з кінця 2008 року при перевірках комісії МОЗ України намагаються не застосовувати санкції при наявності у ФОП трудових договорів з молодшими спеціалістами. Крім того, в проекті нової редакції ліцензійних умов (розроблена робочою групою МОЗ України на початку 2009 року) така можливість прямо передбачена в п. 2.4.

Прийом документів і видача ліцензії здійснюється Відділом ліцензування і метрополії при Департаменті управління і контролю якості медичних послуг МОЗ України, який знаходиться в м. Києві (01021, вул. Грушевського, 7, каб. 136 - цокольний поверх).

Документи, які надаються із заявою про видачу ліцензії

Перелік документів, які необхідно додавати до заяви на видачу ліцензії для здійснення окремих видів господарської діяльності, в тому числі таким видом як медична практика, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 року № 756. До цього переліку періодично вносяться зміни, зокрема, останні відбулися 21.05.2009 р. (відповідно Постановою КМУ від 21.05.2009 р. № 501).

На сьогоднішній день для отримання ліцензії на медичну практику в Ліцензійний відділ МОЗ України необхідно підготувати для подачі:

1. Посвідчені у встановленому порядку (нотаріально або органом, який їх видав) копії реєстраційних і установчих документів (для юридичних осіб), в тому числі:

- Посвідчену у встановленому порядку копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП (нотаріальна копія);

- Посвідчену у встановленому порядку копію довідки з Управління статистики (витяг з ЄДРПОУ) - (для перевірки П.І.П. керівника підприємства або організації)*;

- Посвідчену у встановленому порядку копію Статуту (для юридичної особи)*.

2. Посвідчена у встановленому порядку копія висновку державної санітарно-епідеміологічної служби (за місцем здійснення діяльності) про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил відносно здійснення медичної практики (нотаріальна копія або оригінал).

3. Довідка про стан матеріально-технічної бази СПД, наявність у нього нормативно-правових документів, в тому числі нормативних документів з стандартизації, необхідних для здійснення господарської діяльності з медичної практики. В Ліцензійний відділ завжди подається оригінал довідки МТБ.

4. Посвідчені у встановленому порядку копії документів, які підтверджують відповідність кваліфікації персоналу вимогам для здійснення медичної практики (диплом державного зразка про медичну освіту або сертифікат лікаря-спеціаліста, виданого вищим медичним навчальним закладом 3-4 рівня акредитації або закладом після дипломної освіти). Посвідчення про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії зі спеціальності; свідоцтво про проходження підвищення кваліфікації або перепідготовки молодших медичних спеціалістів, видане вищим медичним навчальним закладом або закладом післядипломної освіти 3-4 рівня акредитації**.

5) Документ, який підтверджує стаж роботи за спеціальністю на момент подачі заяви (посвідчена у встановленому порядку копія трудової книжки з наявністю даних за останні 5 років, витяг з неї або інший документ)

* Відповідно до Постанови КМУ від 21.05.2009 р. № 501 зазначені в п. 1 документи, які відмічені «*» були виключені з переліку як обов'язкові, однак в Ліцензійному відділі МОЗ України їх нерідко вимагають для перевірки статусу юридичної особи, наявність в Статуті юридичної особи виду діяльності «медична практика» ПІП і повноважень керівника.

** Для юридичних осіб освітньо-кваліфікаційні документи, перелічені в п. 3, подаються на керівника медзакладу (наприклад, головного лікаря) і посвідчуються нотаріально або органом, який видав такий документ (приміром, посвідчення про присвоєння відповідної кваліфікаційної категорії може бути посвідчене печаткою Управління охорони здоров'я, де заявник проходив атестацію). Для ФОП освітньо-кваліфікаційні документи повинні бути оформленими особисто на нього, копії посвідчуються також нотаріально. Медична спеціальність (-ті) ФОП, яка вказується в заяві на отримання ліцензії, повинна відповідати тій, що вказана в його документах.

Якщо особа на момент подачі документів працює, копія трудової книжки посвідчується за його основним місцем роботи. У випадку діяльності ФОП лише на основі ліцензії трудова книжка посвідчується нотаріально і обов'язково до пакета документів додаються копії попередніх ліцензій (можна посвідчити печаткою ФОП).

З листопада 2009 року в Ліцензійному відділі МОЗ України при отриманні ліцензій на медичну практику для юридичних осіб вимагають копію сертифіката про отримання керівником закладу охорони здоров'я спеціальності «організація і управління охороною здоров'я».

Особливості і строки видачі бланка ліцензії

За результатами розгляду документів ліцензіата відповідна комісія МОЗ України приймає рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії на медичну практику. Рішення оформлюється протоколом. Про результати розгляду документів заявника повідомляють письмово (однак листи інколи не доходять). На практиці строки розгляду документів інколи дуже затягуються (відомі випадки й до 10 місяців). Крім того, Ліцензійна комісія може залишити документи без розгляду до усунення виявлених недоліків.

Після позитивного розгляду і оформлення протоколу ліцензіату необхідно оплатити офіційний збір в розмірі однієї мінімальної заробітної плати (поки це 884 грн.) і передати розрахунковий документ в Ліцензійний відділ МОЗ України.

Бланк ліцензії, як правило, видається в руки протягом 7-12 днів після отримання оплати (за інструкцією - протягом 3-х робочих днів)

Ліцензування медичної практики здійснює Міністерство охорони здоров'я України

( м. Київ, вул. Грушевського 7, кімната № 136

Документи подаються особисто керівником медичного закладу при наявності доручення власника , що утримує лікувально-профілактичний заклад, завіреного у встановленому порядку.

Перелік документів, що подаються в МОЗ України на ліцензію, визначений постановою Кабінету Міністрів України № 756 від 04.07.2001р " Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської практики "

ЗАТВЕРДЖЕНО Постановою КМУ № 756 від 04.07.2001р.Витяг з перелікудокументів, що додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності Вид господарської діяльності Документи, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності

12 Медична практика - засвідчені у встановленому порядку копії установчих документів( для юридичної особи ) ;- засвідчена у встановленому порядку копія висновку Державної санітарно-епідеміологічної служби ( за місцем провадження діяльності ) прол відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо здійснення медичної практики ;- довідка МОЗ або уповноваженої ним установи про стан матеріально - технічної бази суб'єкта господарської діяльності ,наявність у нього нормативно-правових документів, у тому числі нормативних документів із стандартизації, необхідних для провадження відповідного виду господарської діяльності ;- засвідчені у встановленому порядку копії документів, що підтверджують відповідність кваліфікації персоналу вимогам до здійснення медичної практики ( диплом державного зразка про медичну освіту або сертифікат лікаря-спеціаліста, виданий вищим медичним навчальним закладом 111-1У рівня акредитації, закладом післядипломної освіти ) ; посвідчення про присвоєння( підтвердження ) відповідної кваліфікаційної категорії за спеціальністю; свідоцтво про проходження курсів підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних і фармацевтичних працівників, видане вищим медичним навчальним закладом, закладом післядипломної освіти - 1-111 півня акредитації ;- документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю на момент подання заяви ( засвідчена у встановленому порядку копія трудової книжки з наявністю даних за останніх п'ять років або витяг з неї, інший документ )

Стандарти надання медичної допомоги - одна зі складових медичного страхування

Відповідно до Конституції України, людина, її життя і здоров'я є найвищою соціальною цінністю, кожна людина має невід'ємне право на життя і право на захист свого життя та здоров'я, зокрема, на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я повинна стати в державі однією із життєзабезпечуючих галузей.

Рівень медичної та медикаментозної допомоги, яка сьогодні надається в Україні, не сприяє можливості мати здорову націю в майбутньому. Загальна захворюваність населення порівняно з 1991 роком зросла на 27,8%, зокрема, поширення хвороб крові та кровотворних органів - у 2,7 рази, хвороб ендокринної системи, порушення обміну речовин - у 2,4 рази, хвороб системи кровообігу - у 1,8 рази, вроджених вад розвитку - на 57,3%, хвороб сечостатевої системи - на 57,7%.

На фоні зростання захворюваності бюджет держави не забезпечує основні потреби охорони здоров'я, і впровадження страхової медицини є першочерговим завданням як на державному рівні в плані прийняття проекту нормативних актів, так і на місцевому - в плані проведення значної підготовчої роботи всіх рівнів охорони здоров'я населення.

Із соціально-економічного погляду, медичне страхування є однією з найважливіших складових нормативного функціонування національних систем охорони здоров'я. Незаперечна актуальність цієї проблеми полягає в тому, що, на відміну від інших питань, медичне страхування є формою захисту від ризику, який загрожує найціннішому в особистому і суспільному плані - здоров'ю і життю людини.

Обов'язкове медичне страхування повинне регламентуватися законодавством із питань сфери поширення, механізмів визначення страхової суми, порядку збору і способу використання страхових фондів тощо.

Функціонуюча система обов'язкового медичного страхування повинна охоплювати всі верстви населення і задовольняти першочергові потреби в медичній і фармацевтичній допомозі. Це визначає необхідність існування добровільного медичного страхування як додаткової і самостійної форми залучення вільних засобів юридичних та фізичних осіб у систему охорони здоров'я.

Добровільне страхування в Україні носить комерційний характер і представлене у вигляді медичного страхування та страхування здоров'я на випадок хвороби.

При відсутності обов'язкового страхування розвиток форм добровільного медичного страхування ще раз вказує на необхідність введення страхових відносин між суб'єктами системи страхування.

Постає питання: чому, при наявності в цілому позитивних, концептуальних документів щодо реформування системи охорони здоров'я, ми продовжуємо рухатись назад від вирішення проблем доступності медичної допомоги? Відповідь, хоч і часткову, дає точка зору керівників підприємств, рядових співробітників, лікарів, провізорів, не задоволених станом існуючої системи соціального страхування, в межах якої планується введення обов'язкового медичного страхування.

Серед причин низького рівня медичного страхування найбільший рейтинг має відсутність законодавчої бази. Невизначеність правових питань медичного страхування робить цю галузь суспільних відносин непривабливою і неперспективною у інвестиційному, економічному, маркетинговому аспектах. У зв'язку з цим ринок медичного страхування розвинутий слабо, серйозної конкуренції між страхувальниками не існує.

Велике значення має фактор низьких доходів населення. Невідповідність між реальним прожитковим мінімумом і середньостатистичною заробітною платою, а також високі податкові ставки на доходи підприємств не дозволяють залучати додаткові ресурси в систему добровільного медичного страхування.

Не проявляють особливої зацікавленості в розвитку страхової медицини і суб'єкти системи охорони здоров'я. Це пояснюється, насамперед, внутрішніми факторами. Не секрет, що для деякої частини працівників практичної охорони здоров'я існуюча ситуація в галузі припустима, якщо не сказати - вигідна.

В умовах крайнього дефіциту державних бюджетних засобів багато закладів функціонують за рахунок залучення додаткових ресурсів, головним чином, особистих заощаджень громадян. Екстрена допомога в необхідних об'ємах буде надана, а за планові операції, догляд, маніпуляції потрібно платити. При медичному страхуванні ці фінансові потоки будуть контролюватися державою, вони сформують фонд обов'язкового медичного страхування, а за їх раціональним використанням будуть слідкувати страхові компанії.

Задовольнити, стимулювати, формувати попит на страхові послуги в існуючих економічних умовах украй важко, проте страхувальники на ринку повинні зайняти активнішу позицію.

При розробці своїх маркетингових програм страхові компанії повинні враховувати особливості національного менталітету. За роки монополії Держстраху і в період становлення ринку страхових послуг у "середньостатистичного" українця склалося в цілому негативне ставлення до страхування. Це відрізняє його від громадян економічно розвинених країн, де поліс медичного страхування є невід'ємним елементом соціального статусу в суспільстві.

Таким чином, основними причинами низького рівня розвитку медичного страхування в Україні є:

o відсутність нормативно-правової бази, зокрема стандартів медичних технологій у повному об'ємі;

o необхідність кардинальних перетворень в існуючій системі охорони здоров'я;

o неврегульованість питань оподаткування при проведенні медичного страхування;

o відсутність економічної зацікавленості населення і підприємств у страхуванні;

o неправильна позиція страхувальників щодо ролі добровільного медичного страхування і проблематики системи охорони здоров'я.

Медичне страхування - дуже специфічна форма обслуговування населення, що вимагає активного використання досвіду роботи страхування в інших країнах, а також залучення до співробітництва не тільки економістів та юристів, а передусім лікарів та провізорів. Особливо це стосується стандартів медичних технологій, якими закладаються основні параметри надання медичної та медикаментозної допомоги. Введення стандартів медичних технологій дозволить:

o створити умови для найповнішого задоволення потреб населення в отриманні доступної та якісної медичної допомоги;

o зменшити частку "тіньової медицини" в системі медикаментозного забезпечення;

o уникнути зайвих витрат з метою отримання додаткового прибутку лікувальною установою внаслідок необгрунтованих медичних послуг.

Одночасне, з точки зору медичних і економічних знань, використання даних стандартів для вимірювання якості медичної допомоги, наданої реальному пацієнту, абсурдне. Це пов'язано з тим, що в такому випадку як стандарти використовується певне сполучення узагальненого переліку окремих медичних прийомів і маніпуляцій з бюджетними розрахунками середньої тривалості перебування середньостатистичного пацієнта на профільному ліжку.

Не можна створювати стандарти за даними однієї науки, на основі максимуму - без урахування можливостей суспільства на даний момент, за рангами лікувально-профілактичних закладів. У даному випадку криється небезпека їх невиконання через підвищену вартість.

Водночас створення стандартів за фактичними історіями хвороби, амбулаторними картами буде сповільнювати інноваційні технології.

Вихід зі становища вбачається лише у створенні комп'ютерних клінікозатратних груп. Це досить універсальний метод стандартизації медичних технологій, який адаптується розробниками до їх конкретних потреб, оскільки неможливо стандартно лікувати хворих, необхідно робити те, що потрібно конкретному хворому. Лікар повинен мати за аксіому, що стандарт вторинний - первинне лікування.

Медичні стандарти в комп'ютерному варіанті повинні бути розроблені на державному рівні, а розрахунки вартості проводитись у регіонах.

На вартість і технологічний зміст клінічних затрат груп необхідно орієнтуватися при виході на результат лікування.

Стандарти медичних технологій повинні цікавити як споживача, тобто хворих, так і тих, хто надає медичну допомогу. Вони дозволять забезпечити захист інтересів хворих на основі стабільного рівня якості надання медичної допомоги, економію людських і матеріальних ресурсів. При наданні медичної допомоги на основі вибору оптимального рішення вони забезпечать правові відносини між суб'єктами медичного страхування.

В Україні затверджені тимчасові галузеві стандарти медичної технології лікувально-діагностичного процесу стаціонарної допомоги населенню, проте залишаються на стадії розробки інші розділи - амбулаторне лікування та інші.

Стандарти мусять стати основою співпраці страхових фондів і практичних лікарів. При фондах працюватимуть експерти, які визначатимуть доцільність призначення тих чи інших препаратів, якість лікування і кінцевий результат. В усьому світі лікар не зважає на вартість препарату, якщо цей препарат найкращий для даного хворого. І у стандартах визначальним чинником повинна бути ефективність лікування, а не його вартість.

В цілому проблема медичного страхування в Україні може бути вирішена, але вже сьогодні необхідні сучасні форми медичного та фармацевтичного обслуговування, що дозволить змінити ставлення населення до медичного страхування.

Добровільне медичне страхування

Медичне страхування може бути обов'язковим і добровільним. Обов'язкове державне страхування регламентується законодавством щодо сфери його поширення, механізму визначення страхової суми, правил надходження та способів використання страхових фондів. В Україні ще не прийнято закону про медичне страхування, хоча в Законі України "Про страхування" воно назване першим у переліку обов'язкових видів страхування. Очікується, що обов'язкове медичне страхування в Україні набуде ознак соціального страхування і ґрунтуватиметься на принципі "багатий платить за бідного, здоровий — за хворого".

Розглянемо детальніше добровільне медичне страхування (ДМС).

За своїм призначенням медичне страхування є формою захисту інтересів громадян у разі втрати ними здоров'я з будь-якої причини. Воно пов'язане з компенсацією громадянам витрат, зумовлених оплатою медичної допомоги, та інших витрат, пов'язаних із підтримкою здоров'я:

відвідуванням лікарів та амбулаторним лікуванням;

придбанням медикаментів;

лікуванням у стаціонарі;

отриманням стоматологічної допомоги, зубним протезуванням;

проведенням профілактичних та оздоровчих заходів тощо.

Суб'єктами добровільного медичного страхування є:

страхувальники — окремі дієздатні громадяни, підприємства, що представляють інтереси громадян, а також благодійні організації та фонди;

страховики — страхові компанії, що мають ліцензії на здійснення цього виду страхування;

медичні установи, що надають допомогу на засоби медичного страхування і також мають ліцензію на здійснення лікувально-профілактичної діяльності.

Страхові фонди добровільного медичного страхування утворюються за рахунок:

добровільних страхових внесків підприємств та організацій;

добровільних страхових внесків різних груп І населення;

добровільних внесків окремих громадян. Добровільне медичне страхування може бути індивідуальним і колективним.

При індивідуальному страхуванні страхувальниками, як правило, виступають окремі громадяни, які уклали договір із страховиком про страхування себе або третьої особи (дітей, батьків, родичів) за рахунок власних грошових засобів.

При колективному страхуванні страхувальником, як правило, є підприємство, організація, установа, яка укладає договір із страховиком про страхування своїх працівників або інших фізичних осіб (членів сімей працівників, пенсіонерів тощо) за рахунок їхніх грошових засобів.

Страхові організації укладають угоди з профілактично-лікувальними закладами (незалежно від форм власності) про надання ними медичної допомоги застрахованим за певну плату, яку зобов'язується гарантувати страховик.

Страховий поліс з добровільного медичного страхування обумовлює обсяг надання медичних послуг, можливість вибору умов отримання медичної допомоги тощо. Програми добровільного медичного страхування розширюють можливості і поліпшують умови надання профілактичної, лікувально-діагностичної та реабілітаційної допомоги.

Договір з добровільного медичного страхування може, зокрема, передбачати:

ширше право вибору застрахованим пацієнтом медичних установ, лікарів для обслуговування;

поліпшення умов утримання застрахованого в стаціонарах, санаторіях, профілакторіях;

надання спортивно-оздоровчих послуг та інших засобів профілактики;

подовження тривалості післялікарняного патронажу та догляду за пацієнтом у домашніх умовах;

діагностику, лікування та реабілітацію з використанням методів нетрадиційної медицини;

розвиток системи сімейного лікаря;

страхування виплат з тимчасової непрацездатності, вагітності, пологів та материнства на пільгових умовах за строками і розмірами грошових виплат;

участь у цільовому фінансуванні технічного переозброєння й нового будівництва лікувально-профілактичних установ, підприємств з виробництва медичного устаткування, ліків з правом першочергового отримання послуг або продукції (протези, ліки, діагностика і т. ін.) цих підприємств та організацій.

Тарифи на медичні та інші послуги з добровільного медичного страхування встановлюються за згодою страховика і медичної установи, що обслуговує застрахованих.

Розміри страхових внесків встановлюються на договірній основі страховика і страхувальника з урахуванням оцінки ймовірності захворювання страхувальника у зв'язку з віком, професією, станом здоров'я тощо.

При співіснуванні обов'язкового та добровільного медичного страхування держава повинна запровадити механізми, які б забезпечували неможливість реалізації програм добровільного медичного страхування за рахунок погіршення реалізації програм з обов'язкового медичного страхування.

На вітчизняному ринку добровільного медичного страхування діють понад 50 страхових компаній. Серед них "Алькона" ВАТ СК, "Остра—Київ" ЗАТ АСК, "Оранта—Донбас" ВАТ СК, "Укрнафтатранс" ЗАТ СК, "Українська охоронна страхова компанія" AT та ін.

Мета ДМС — гарантування громадянам (застрахованим особам) при настанні страхового випадку оплати вартості медичної допомоги за рахунок коштів страхових резервів та фінансування профілактичних заходів.

Головні завдання ДМС:

забезпечення охорони здоров'я населення;

забезпечення відтворення населення;

розвиток медичного обслуговування;

фінансування системи охорони здоров'я;

перерозподіл коштів, що використовуються на оплату медичних послуг, між різними верствами населення.

Особливості ДМС визначаються його місцем в системі соціально-економічних гарантій громадян і полягають у такому:

ДМС є однією із форм особистого страхування;

воно є важливим ринковим компонентом, що доповнює системи обов'язкового загальнодержавного медичного страхування і соціального забезпечення;

програми ДМС обираються за бажанням страхувальника і залежать від його платоспроможності;

ДМС ґрунтується на принципі страхової солідарності, зміст якої полягає в тому, що застрахована особа отримує медичну допомогу у випадках та обсягах, що визначаються страховим договором згідно зі сплаченим страховим платежем. Перевищення вартості медичних послуг над внесками страхувальника є можливим завдяки тому, що частина застрахованих, які внесли премії до страхової компанії, не потрапляють у страхову ситуацію і не користуються послугами медичних закладів.

Особливості договорів ДМС:

Предметом договору ДМС є зобов'язання страховика у разі настання страхового випадку здійснити виплату страхової суми (або її частини) страхувальнику (застрахованому) на оплату вартості медичної допомоги (медичних послуг) певного переліку та якості в обсязі обраної страхувальником програми медичного страхування. Ці виплати здійснюються страховиком незалежно від суми, яку має отримати застрахована особа за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, сум за договорами добровільного медичного страхування, укладеними з іншими страховиками, а також суми, що має бути сплачена як відшкодування заподіяної їй шкоди з боку третіх осіб згідно цивільного законодавства України.

Одержувачем страхової виплати може бути не тільки застрахована особа, а й лікувальний заклад або асістанська компанія, яка забезпечує отримання допомоги (медичних послуг).

Договори ДМС передбачають обов'язковість конкретної застрахованої особи, майнові інтереси котрої застраховано.

Договори мають трьохсторонній, а подекуди багатосторонній характер.

Територія дії договору ДМС не обмежується місцезнаходженням страховика.

З метою централізованого регулювання запитів застрахованих осіб за медичною допомогою, страховики мають право створювати консультативно-диспетчерські пункти (КДП), які працюють цілодобово і без вихідних.

Вони оснащені багатоканальним телефонним зв'язком, комп'ютерами з інформаційно-пошуковою системою, яка технологічно пов'язана з базою даних застрахованих.

Функції КДП:

попередній запис застрахованого до лікаря по телефону;

роз'яснення застрахованій особі її прав та можливостей, включаючи спірні та конфліктні ситуації;

надання по телефону консультацій застрахованому та психологічної підтримки;

організація швидкої та невідкладної допомоги застрахованим особам;

організація розміщення застрахованої особи в стаціонарі як в екстрених ситуаціях, так і в плановому порядку;

здійснення контролю за належним доглядом застрахованої особи тощо.

Одержання страхової виплати передбачає надання страховику таких документів:

заяви на страхову виплату;

страхового полісу;

довідки-рахунка з медичної установи із зазначеними: прізвищем, ім'ям та по батькові, точним діагнозом хвороби, датою звернення до лікаря за допомогою, терміном лікування, переліком наданих послуг з розбивкою їх за датою і вартістю, загальною сумою до виплати;

рецептів, виписаних лікарем у зв'язку із захворюванням, на придбання медикаментів зі штампом аптеки і зазначеною вартістю кожного препарату;

направлення на проходження лабораторних досліджень у зв'язку з конкретною хворобою з переліком найменувань наданих послуг та їх вартості;

документів, що підтверджують факт плати за лікування, медикаменти (розписка за одержання грошей, банківська квитанція із зазначеною сумою перерахування тощо).

Порядок здійснення страхової виплати безпосередньо лікувальному закладу та асістанській компанії визначається договорами між страховиком та лікувальним закладом чи асістанською компанією.

Асістанські компанії, як правило, виділяються із асістансу як підрозділу страхової компанії, який здійснює функції консультативно-диспетчерського центру (КДЦ), і мають значно ширші повноваження і можливості. Асістанські страхові компанії забезпечують організацію та координацію медичної, технічної, інформаційної, юридичної, повсякденної домашньої допомоги не тільки на всій території України, але й за кордоном.

З метою сприяння розвитку відкритого та рівно-доступного ринку медичного страхування в Україні в березні 1999 р. було створено Асоціацію Українське медичне страхове бюро". Членами цієї Асоціації є 28 страхових компаній України та інших юридичних осіб, які представляють 12 областей України, АР Крим та м. Київ.

Завдання Українського медичного страхового бюро (УМСБ):

впровадження єдиних правил, вимог і стандартів діяльності;

забезпечення необхідної допомоги страховим компаніям у проведенні медичного страхування;

надання допомоги в організації юридичного захисту прав страховиків та страхувальників;

координація зусиль страховиків на ринку послуг медичного страхування.

Функції УМСБ:

представлення інтересів своїх членів у стосунках з державними органами України, міжнародними організаціями тощо;

розробка методології медичного страхування, стратегії і тактики його впровадження в Україні;

сприяння розвитку інфраструктури медичного страхового ринку в Україні;

аналіз чинного законодавства України з питань страхової діяльності та охорони здоров'я, підготовка пропозицій щодо його удосконалення;

залучення членів Асоціації до участі у виконанні державних програм з питань поліпшення медичної допомоги населенню через медичне страхування;

вивчення та аналіз стану та перспектив розвитку медичного страхування в Україні та за її межами, пропагування ідеї медичного страхування серед населення України;

сприяння залученню іноземних інвесторів у програми з медичного страхування та охорони здоров'я;

проведення конференцій, семінарів та інших заходів науково-практичного характеру;

здійснення іншої діяльності, що не суперечить чинному законодавству України.

Права людини в охороні здоров'я України.

Правовий та етичний статус пацієнта. "Пацієнт", його права та обов'язки. Правовий та етичний статус медичного і фармацевтичного працівника. Правовий статус закладів охорони здоров'я різних форм власності.

Пацієнт - будь-яка особа, що звернулася за медичною допомогою або скористалася нею, незалежно від того, в якому вона стані: хвора, здорова чи як особа, що погодилася на медико-біологічні дослідження.

Права пацієнта - основні права людини, яка потребує медичної допомоги для охорони власного здоров'я та життя, з точки зору забезпечення доступу до медичного обслуговування, рівноправності, якості та ефективності такої допомоги.

Принципи підходу до прав пацієнта: Основна цінність життя;

Тісний взаємозв'язок фізичного і духовного здоров'я; Забезпечення безпеки життя і здоров'я;

Повага честі і достоїнства;

Недоторканність людини і її особистого життя;» Індивідуальність і вибір;

Визнання пацієнта як рівноправного учасника при ухваленні рішення про медичне втручання;

Регулювання прав і обов'язків пацієнта, з метою охорони здоров'я й інтересів самого пацієнта й інших осіб;

Регулювання прав пацієнта механізмами їхнього забезпечення і захисту;

Твердження принципу взаємної довіри у взаєминах пацієнта і медичного працівника; Оперативний і об'єктивний розгляд фактів порушення прав пацієнтів і відповідальності

за порушення прав;

Контроль і незалежна експертиза якості медичної і лікарської допомоги.

У відповідності із Законом України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" пацієнт має право на:

1. на охорону здоров'я, повагу честі та гідності, гуманне відношення з боку медичного й обслуговуючого персоналу;

2. вибір лікаря, у тому числі сімейного і лікуючого лікаря, з урахуванням його згоди, а також вибір лікувально-профілактичної установи відповідно до договорів обов'язкового і добровільного медичного страхування;

3. обстеження, лікування в умовах, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам;

4. проведення на його прохання консиліуму і консультацій інших фахівців;

є) полегшення болю, пов'язаного з захворюванням і (або) медичним утручанням, доступними способами і засобами; збереження таємниці про факт звернення за медичною допомогою, про стан здоров'я,

діагноз та результати, отримані при його обстеженні і лікуванні; g) інформована добровільна згода на медичне втручання; h) відмову від медичного втручання, крім невідкладних випадків, коли реальна загроза

життю є наявною; і) одержання інформації про свої права й обов'язки, стан свого здоров'я, а також на вибір

осіб, яким в інтересах пацієнта може бути передана інформація про стан його здоров'я; j) безпосереднє ознайомлення з медичною документацією; k) одержання медичних і інших послуг у рамках програм добровільного медичного

страхування; І) допуск до нього адвоката або іншого законного представника для захисту його прав; т) допуск до нього священнослужителя, а в лікарні - на надання умов для відправлення

релігійних обрядів, у тому числі на надання окремого приміщення, якщо цс не порушує

внутрішній розпорядок лікувально-профілактичного закладу; п) відшкодування збитків у випадку заподіяння шкоди його здоров'ю при наданні медичної

допомоги; о) оскарження неправомірних дій.

Обов'язки пацієнта:

виявляти в спілкуванні з медичними працівниками повагу і такт;

повідомляти лікарю всю інформацію, необхідну для постановки діагнозу і лікування

захворювання;

після надання згоди на медичне втручання неухильно виконувати всі розпорядження

лікаря;

дотримувати правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи, де він

знаходиться;

співробітничати з лікарем при одержанні медичної допомоги;

негайно інформувати лікаря про зміну стану свого здоров'я в процесі діагностики і

лікування;

негайно звертатися до лікаря при підозрі на наявність, або при наявності

захворювання, що представляє небезпеку масового поширення;

не починати дій, здатних порушити права інших пацієнтів.

Стаття 10. Обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я (Основи законодавства)

Громадяни України зобов'язані:

а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров'я стані;

г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення (ст. 34 Основ законодавства).

Права і свободи людини і громадянина, їх розвиток і реалізація є однією з одвічних проблем розвитку людства. Ці питання були актуальними і залишаються в авангарді проблем, що хвилюють дослідників нашого часу. Конституція України 1996 року нормативно забезпечила суверенну волю українського народу розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, у якій права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. При цьому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком нашої держави. З-поміж великої кількості прав, які закріплені Основним Законом України, виділяються право на охорону здоров’я, що забезпечує фізичне існування та благополуччя людини і є гарантією для реалізації інших прав.

Охорона здоров’я – це загальний обов’язок та одне з найважливіших завдань держави і суспільства та один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Здоров’я населення та його охорона як невід’ємна складова суспільного й державного життя є реальним і об’єктивним показником соціально-економічного і культурного розвитку та цивілізованості суспільства і держави. У третьому розділі Концепції національної безпеки України від 16 січня 1997 року закріплено основні можливості загрози національній безпеці України, серед яких визначено падіння рівня здоров’я населення, незадовільний стан системи його охорони [1]. Тому державна політика у цій сфері, що має виняткове соціальне значення, виходячи з пріоритетності національних інтересів, має бути спрямована на створення ефективної системи соціального захисту людини, підвищення рівня здоров’я населення, запобігання демографічній кризі, поліпшення якості життя і стану навколишнього природного середовища та реформування системи охорони здоров’я на сучасному етапі розвитку України.

Людина має численні права у сфері охорони здоров’я, яка є системою заходів, спрямованих на забезпечення збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій людини. Ці права не закріплені в єдиному нормативному акті, не уніфіковані. Відтак є потреба у систематизації прав людини у сфері охорони здоров’я з метою повнішого і всебічного їх аналізу, а також для удосконалення механізмів їх практичної реалізації.

Поставимо за мету провести класифікацію прав у згаданій сфері та дати загальну характеристику, використовуючи законодавство України, міжнародні акти та праці вчених, що досліджували та продовжують вивчати одну з найважливіших, а проте недостатньо розроблених проблем у нашій державі – медичне право. У напрацюваннях, що торкаються систематизації, аналізу та характеристики прав громадян у сфері охорони здоров’я, спостерігається певна наукова та правова прогалина. Джерелами для нашого дослідження були праці М. Малеєної, М. Малеєна, С. Дюжикова, М. Бондаря, які запропонували класифікацію та загальну характеристику прав громадян у сфері охорони здоров’я. Загальним проблемам правового регулювання відносин у сфері охорони здоров’я були присвячені численні дослідження і нагромаджено певний науковий матеріал. Теоретичною основою статті також були праці, у яких висвітлено правовий статус пацієнтів і медичних працівників, етичні та правові аспекти їх взаємодії і взаємовідносин та інші питання у сфері охорони здоров’я. У працях В. Акопова, Є. Маслова, В. Попова, Н. Попової, В. Рикова, С. Вєковшиніної, В. Кулініченка, Я. Драгонця, П. Холлендера та ін. досліджується ця проблема, розробляється відповідний науковий та практичний матеріал і закладається належний фундамент для подальшої розробки нормативно-правових актів у сфері охорони здоров’я.

Класифікувати права людини у сфері охорони здоров’я можна за різними критеріями. Наприклад, М. Бондар пропонує поділяти права у сфері охорони здоров’я за способом реалізації і захисту на індивідуальні (реалізуються і захищаються людиною самостійно) та колективні (реалізуються і захищаються населенням і органами державної влади і органами місцевого самоврядування спільно) [2, с.190–194]. М. Малеєна окремо виділяє права пацієнтів, здійснює їх детальну характеристику та класифікує на основні (становлять основу правовідносин лікар (медичний заклад)-пацієнт), специфічні (закріплені за окремими категоріями громадян) та додаткові [3, с.6 – 7].

Спираючись на загальну класифікацію прав людини, враховуючи запропоновані у науці критерії класифікації прав громадян у сфері охорони здоров’я, зважаючи на специфіку цієї галузі, запропонуємо більш розгорнуту класифікацію прав у сфері охорони здоров’я, використовуючи додаткові критерії, яка сприятиме повному і детальному аналізу та виявленню особливостей цих прав. Пропонується поділ прав громадян у сфері охорони здоров’я, користуючись критерієм класифікації – суб’єкт реалізації – і виділимо основні, спеціальні та особливі права громадян у сфері охорони здоров’я.

Першу групу прав громадян у сфері охорони здоров’я становлять основні, що належать всім громадянам, закріплені Конституцією України, міжнародними актами, які містять норми, що спрямовані на розвиток людини, зміцнення здоров’я, захист від неправомірного посягання на здоров’я людини. Цю групу прав можна ще більш деталізувати з урахуванням того, що в Основному Законі України, у якому закріплено основні (конституційні) права і свободи, що становлять ядро правового статусу людини і громадянина та є фундаментом для інших прав, знайшли свою повну і всебічну реалізацію вимоги міжнародних стандартів з прав людини. Можна поділити основні права, виходячи з рівня нормативного закріплення, а саме:

права, що закріплені на конституційному рівні, до яких відносимо право на життя (ст.27 КУ), право на повагу до гідності (ст.28 КУ), право на особисту недоторканність (ст.29 КУ), заборона збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди (ст.32 КУ), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст.48 КУ), захист материнства і дитинства (ст.51 КУ) та інші [4];

права, що закріплені на міжнародному рівні, до яких відносимо право на життя і особисту недоторканність (ст.3 Загальної Декларації прав людини 1948 р., ст.6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.), заборона тортур, жорстокого, нелюдського поводження (ст.5 Загальної Декларації прав людини 1948 р., ст.37 Конвенції про права дитини 1989 р., ст.7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.), охорона материнства і дитинства (ст.10 Міжнародного пакту про економічні, культурні і соціальні права 1966 р.), право на достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг і житло (ст.25 Загальної Декларації прав людини 1948 р., ст.11 Міжнародного пакту про економічні, культурні і соціальні права 1966 р., ст.27 Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші [5].

Зазначений поділ лише ще раз наголосив і підтвердив те, що творці Конституції України 1996 року, розробляючи другий розділ "Права, свободи і обов’язки людини і громадянина", врахували усі кращі здобутки міжнародного співтовариства у сфері прав людини і на найвищому (конституційному) рівні закріпили й гарантували права та свободи людини і громадянина, проголошені міжнародними документами про права людини. Ці права становлять основу для інших прав у сфері охорони здоров’я, що закріплюються в інших нормативно-правових актах. Саме з цього ядра прав, що входять до системи прав громадян у сфері охорони здоров’я, випливають права пацієнтів, правила відносин з пацієнтами та організація усієї системи охорони здоров’я України.

Другу групу прав становлять спеціальні права громадян у сфері охорони здоров’я, які набувають усі, хто звернувся за медичною допомогою чи консультацією до закладів охорони здоров’я. У цьому випадку громадянин набуває статусу "пацієнта" та стає суб’єктом специфічних відносин. Права пацієнтів не згруповані в одному джерелі права, а розкидані по різних нормативних актах, як правило, відомчого характеру. Але усі акти, що закріплюють права таких суб’єктів, повинні відповідати Конституції України і випливати з конституційно-правових основ регулювання й гарантування прав та свобод людини (ч.4 Преамбули Конституції України, ст.3 КУ, розділ 2 КУ).

Найповніша регламентація прав громадян у сфері охорони здоров’я, у тому числі і прав пацієнтів, міститься в Основах законодавства України про охорону здоров’я 1992 р. (далі Основи), так званій декларації прав громадян у сфері охорони здоров’я. У "преамбулі" Основ закріплено положення, що кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. У ч.1 ст.6 Основ закріплено зміст права на охорону здоров’я, а у ч.2 ст.6 Основ зазначено, що законодавством може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я [6].

У п."д" ст.6 Основ законодавства України про охорону здоров’я закріплено право громадян на медико-санітарну допомогу, яке реалізується виходячи з принципів охорони здоров’я (ст.4 Основ) та гарантій для реалізації прав у сфері охорони здоров’я (ст.7 Основ). У разі звернення громадянина за медико-санітарною допомогою він набуває, як зазначено вище, статусу пацієнта і має права, що пов’язані із специфікою його статусу. Аналізуючи Основи, зауважимо, що цей акт не містить статті, яка б чітко визначала права громадян у разі їх звернення за медичною допомогою. Права пацієнтів "розкидані" по п’ятому розділі, частково закріплені у ст.6 Основ. Наше законодавство у сфері охорони здоров’я, зокрема щодо прав пацієнтів, потребує негайних доповнень, як шляхом внесення змін і доповнень до Основ через чітке визначення прав пацієнтів та розширення їх каталогу, так і через прийняття спеціалізованих актів, а саме Медичного кодексу України, Закону України про права пацієнтів, проект якого вже розроблено в Україні, у яких би закріплювались права пацієнтів і передбачались гарантії їхньої реалізації. Для прикладу, звернемо увагу на ст.30 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян, що містить визначений перелік прав пацієнтів, які всебічно і повно враховують їхні інтереси і специфіку статусу таких суб’єктів [7].

Отже, пацієнт в Україні має право на:

• вільний вибір лікаря та лікувального закладу;

• вимогу про заміну лікаря;

• лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров’я України;

• достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я;

• ознайомлення з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування;

• інформовану згоду на медичне втручання;

• відмову від лікування;

• повну інформованість і добровільну згоду на медико-біологічний експеримент;

• лікарську таємницю, що випливає з обов’язку медичних працівників та інших осіб, яким стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина не розголошувати ці відомості;

• трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів як на спеціальний метод лікування;

• штучне запліднення та імплантацію ембріона;

• застосування методів стерилізації;

• добровільне штучне переривання вагітності;

• зміну (корекцію) статевої належності;

• відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;

• незалежну медичну експертизу;

• оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я.

Перелік прав пацієнтів, що міститься в Основах, не є вичерпним, оскільки їх деталізація і конкретизація знаходить свій вияв в інших нормативно-правових актах. Для більш чіткого розуміння цього статусу, поглибленого аналізу цієї групи прав запропонуємо класифікацію, яка б допомогла деталізувати права пацієнтів. Пропонуємо здійснити поділ цих прав за критерієм – суб’єкт реалізації – на загальні, окремі та додаткові.

До загальних відносимо права, що належать усім пацієнтам, зокрема право на кваліфіковану медичну допомогу, право на лікарську таємницю, право на медичну інформацію та інші. Окремими є ті права, що закріплені за окремими категоріями пацієнтів, а саме – право на медико-біологічний експеримент, право на корекцію статевої належності, на стерилізацію та інші. Додатковими визначаємо право на зберігання речей пацієнта, право на харчування, право на належні побутові умови у стаціонарних закладах, право на створення умов для відправлення релігійних обрядів та ін.

Проаналізувавши каталог прав пацієнтів, звертаємо увагу на прогалини, що містяться у цьому аспекті правового регулювання охорони здоров’я та декларативність багатьох прав пацієнтів.

Третю групу становлять права, притаманні окремим категоріям громадян, особливі ознаки яких визначають назву особлива група. Законодавець до таких особливих ознак відносить вік, стан здоров’я, заняття певними видами діяльності, проживання у визначених районах та ін. Стаття 31 Основ передбачає обов’язкові медичні огляди для неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих. У ст.70 Основ закріплюється право призовників, військовослужбовців та військовозобов’язаних на військово-лікарську експертизу, яка визначає придатність до військової служби, необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям. На розвиток конституційної норми, що передбачає охорону материнства, дитинства, батьківства, сім’ї з боку держави (ч.3 ст.51 КУ) Основи містять положення про охорону і заохочення державою материнства, закріплюють гарантії забезпечення охорони здоров’я матері і дитини, окремо визначено права вагітних жінок.

Основи регламентують права й інших категорій громадян (неповнолітніх, інвалідів), але не визначають права сім’ї, осіб похилого віку, ув’язнених, затриманих та ін. Крім того, привертаємо увагу на "розмитість" структури нормативних актів, які визначають права громадян у сфері охорони здоров’я загалом і, зокрема, прав окремих категорій громадян. Так розділ 5 Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян міститься перелік прав окремих категорій населення у сфері охорони здоров’я, де в окремих статтях регулюються права по кожній з категорій.

Відтак громадяни мають численні права у сфері охорони здоров’я, які можна класифікувати за різними критеріями для повнішого і детальнішого їх аналізу і вивчення, конкретизації та виділення особливостей прав пацієнтів і прав окремих категорій громадян. Така систематизація дасть змогу виявити й недоліки чинного законодавства, яке містить прогалини, декларативні норми, не завжди дієві гарантії для реалізації прав у сфері охорони здоров’я. Є також невідкладна потреба у прийнятті нових актів, які б розширили каталог прав громадян у сфері охорони здоров’я, закріпили належні механізми для їхньої реалізації. Отже, системою прав громадян у сфері охорони здоров’я є закріплена і гарантована Конституцією і законами України, визначена міжнародними актами взаємозв’язана і взаємозалежна сукупність можливостей на використання усіх заходів, які спрямовані на збереження та розвиток або відновлення стану повного фізичного, душевного і соціального благополуччя та відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди.

ДОТРИМАННЯ ПРАВ ПАЦІЄНТА В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ: ПРОБЛЕМИ ТА СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ

Із усіх багатств, якими може володіти людина, найціннішими є життя та здоров'я, тому вони повинні бути надійно захищені. Що б не говорили захисники професій­них інтересів лікарів, громадянин, який звертається за отриманням медичної допо­моги (пацієнт), в силу специфіки відносин, які виникають між ним та лікарем, явля­ється в цих відносинах найбільш вразливою, беззахисною стороною, дотримання прав та інтересів які є обов'язком держави та суспільства. Права пацієнтів — це перелік прав, які закріплені в Цивільному кодексі України та Основах законодавства-про охорону здоров'я. На жаль, окремого закону, який би регулював ці права, ви­значав статус та механізм захисту їх в Україні немає (крім проекту закону України "Про права пацієнтів в Україні"). На міжнародному рівні ці права закріплені в Лісабонській декларації про права пацієнта від 1981 року, яка включає наступні права пацієнта: — вільно обирати свого лікаря; — отримувати допомогу від медич­ного працівника, який вільний від будь-якого зовнішнього впливу при винесенні своїх клінічних чи етичних рішень; — погодитися або відмовитися від лікування після отримання адекватної інформації; — лікар має поважати конфіденціальний характер медичних і особистих відомостей про пацієнта; — померти із гідністю; — прийняти або відхилити духовну і моральну підтримку, включаючи допомогу свя­щеника відповідної конфесії [1].

В національному законодавстві України, ми спостерігаємо прогалину у регулю­ванні відносин, які виникають безпосередньо в правовому регулюванні відносин між пацієнтом та особою, яка надає медичні послуги. Але це наслідок того, що в СРСР пацієнти були однією з найбільш незахищених категорій суб'єктів права. Здоров'я людини розглядалося як суспільне надбання, необхідний атрибут для служіння іде­алам комунізму, тобто пацієнти були однією з найнезахищених верств населення. У зв'язку з цим необхідно шукати шляхи подолання прогалин в правовому регулюван­ні прав та інтересів пацієнтів, можливо шляхом введення в Цивільний кодекс догово­ру на надання медичної допомоги, введення інституту представництва пацієнтів при лікувально-профілактичних закладах охорони здоров'я або удосконалення медичної внутрішньої та зовнішньої документації (зменшення звітів в кінці року).

Серед важливих прав пацієнта є його право на ознайомлення із всією необхід­ною медичною документацією, яка відображає стан його здоров'я та отримання консультації по ній у інших спеціалістів. Не дотримання цього права в свою чергу спричиняє несвоєчасну видачу лікарняного листка на прохання хворого або за­криття його раніше ніж зникають симптоми захворювання, виникнення помилок при оформленні історії хвороби. Найчастіші помилки, при оформленні історії хво­роби пацієнта, які трапляються на практиці — це неправильний запис імені, по-батькові або рік народження пацієнта і та виправлення в історії хвороби тощо.

В таких випадках постає проблема неповної (або неправильно складеної) доку­ментації як фактора регулювання взаємовідносин і забезпечення прав і обов'язків у медичній діяльності. Багато проблем можна було б уникнути, якби існували певні формалізовані пакети документів, які б відповідали б сучасним вимогам у сфері охорони здоров'я. На жаль, не існує форм документів, які забезпечують безперер­вне виконання необхідних лікарських заходів. Згідно ст.40 Основ законодавства про охорону здоров'я громадян України лікарі повинні підтвердити пацієнту гарантію конфіденціальності. Однак, при цьому виникають наступні питання: — В якій фор­мі необхідно провести запис у медичній картці, щоб не створювати зайвих обме­жень та проблем? — Як в документах звітностей забезпечити дотримання лікарем лікарської таємниці, тобто факту звернення до лікаря та інструкцій по документа­льному оформленню організаційної і господарської діяльності підприємства (випи­ска, квитанції, журнали відвідування хворих, форми медичної статистичної звітно­сті тощо), які вивчаються особами, що не мають відношення до лікувального процесу, тим більше, якщо пацієнт забороняє розголошенння факту відвідування лікаря. (Може використати видумане прізвище в цих документах). У закладах охорони здоров'я використовується облікова статистична документація, яка затверджена наказом МОЗ України від 27.12.99 № 302 "Про затвердження форм облікової стати­стичної документації, що використовується в поліклініках (амбулаторіях)". Основ­ним обліковим медичним документом особи є медична карта амбулаторного хворого (форма № 025/О — медична книжка. Медичні книжки зберігаються у реєстратурі поліклініки за номерним принципом. У випадку, коли хворі не відвідували поліклі­ніку п'ять років і більше, вони передаються до архіву закладу охорони здоров'я. Медичні книжки знищуються в установленому порядку після п'ятирічного збері­гання в архіві ВМУ. У випадку смерті хворого медична книжка передається до архіву, де зберігається протягом п'яти років.

Лікар повинен пояснити діагноз хворому, методи лікування, результат його лікування, проведення різних маніпуляцій і довести до відома пацієнта інформу­вання та розуміння всієї наданої інформації.

Лікар не завжди може гарантувати хворому, що повністю його вилікує, змен­шить страждання, збереже здоров'я. Недооцінка ролі документів в якості факторів захисту, враховуючи презумпцію винуватості відповідача в цивільному процесі, все частіше буде мати для медика несприятливі наслідки.

Документація в медичній сфері відіграє надзвичайно велику роль, нею визна­чаються межі відповідальності та прав кожної із сторін. За допомогою правильного ведення медичної документації можна удосконалити систему взаємовідносин з па­цієнтом, заради однієї мети — кваліфікованого надання медичної допомоги.

Таким чином, найбільш частими причинами виникнення конфліктних ситуацій між лікарем та пацієнтом є наступні: 1) порушення (або не виконання) пацієнтом режиму лікування (затримуються або перериваються пацієнтом з яких-небудь при­чин етапи лікування або відвідування); 2) порушення (або невиконання) пацієнтом лікарських рекомендацій; 3) порушення (або невиконання) лабораторних обстежень; 4) несвоєчасне звернення пацієнта до лікаря; 5) неадекватна поведінка пацієнта в період лікування; 6) вимога пацієнта не дотримуючись запропонованого плану ліку­вання лікарем виконати його вимоги і водночас відмова від отримання інформації про стан здоров'я; 7) завищені вимоги пацієнта до можливостей медицини, які базу­ються на недобросовісній рекламі; 8) непрофесійні консультації лікарів або неспеці­алістів; 9) не дотримується план обстеження пацієнта, тим самим неправильно ви­ставляється діагноз хворому.

Для вирішення цих проблем при поступленні до лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я необхідно попереджувати пацієнтів про їх права і ство­рювати засоби для їх захисту. Візьмемо для прикладу Угорщину, де права пацієнта

забезпечуються шляхом обов'язкового інформування хворого представником охо­рони здоров'я при прийнятті його на лікування, тобто перед обстеженням, про його права як пацієнта, про можливості реалізації цих прав, тобто про порядок та пове­дінку, який передбачений у закладі охорони здоров'я. Хворий має право при пору­шенні його прав оскаржити дії представника охорони здоров'я до вищого керівни­цтва представника медичної установи. Керівництво зобов'язане перевірити скаргу і про результати перевірки письмово повідомити хворого у 10 денний робочий тер­мін. Крім цього хворий має право за захистом свого порушеного права звертатися і в інші органи. Про це право посадова особа зобов'язана інформувати хворого. Пере­вірка скарги хворого детально закріплюється у внутрішній медичній документації медичної установи. Це відкрита інформація, яка повинна зберігатися в медичному закладі протягом 5 років.

Також актуальним та новим є в Угорщині інститут представника хворого у сфері охорони здоров'я. В медичних закладах зобов'язані мати юриста, який захи­щає права пацієнта та допомагає у їх реалізації та виступає від імені хворого. Ця особа не знаходиться у трудових відносинах з медичною установою, а у АНТС (Allami Nepegeszsegiigyi es Tisztiorvosi SzolgaJat). Коло повноважень представника паці­єнта наступні: 1) допомагає у доступі до інформації, яка міститься в медичній доку­ментації, робить з неї виписки та дає відповіді на питання, які виникають у зв'язку з цим; 2) допомагає правильно сформулювати скаргу та дає її в хід: 3) за письмовим дорученням пацієнта має право подавати скаргу до вищестоячих органів медичної установи у справах, які пов'язанні з лікуванням, має доступ до інших органів і тим самим представляє інтереси пацієнта; 4) постійно інформує працівників сфери охо­рони здоров'я про діючі нормативні акти та внесені у них зміни, які забезпечують реалізацію цих прав пацієнта в медичних установах. Представник, пацієнта має право здійснювати повноваження в межах виданої довіреності. У своїй діяльності представник при виявленні порушень з боку посадових осіб медичних установ зо­бов'язаний попередити керівництво і дати поради щодо усунення цих недоліків. При відсутності реакції на виявлені порушення має право звернутися до відповід­ного органу (суд) або особи за захистом прав пацієнта; 5) особливу увагу звертає на скарги недієздатних громадян, психічно хворих, малозабезпечених тощо і являєть­ся їх представником при порушенні їх прав та інтересів [2, с.78]. Введення цього інституту має наступні позитиви: по-перше, це інститут попередження конфліктів і їх розв'язання; по-друге, він є зв'язуючою ланкою між лікарем, пацієнтом та керівництвом лікарні; по-третє, він має функції попередження виникнення судової справи, оскільки хворому із скаргою не потрібно відразу звертатися в суд наймаю­чи адвоката, бо за допомогою представника можна вирішити конфлікт на місці. Таким чином, при введенні інституту представництва в Україні, в закладах охоро­ни здоров'я можна було б уникнути виправлень записів (зміна діагнозу) в медичних картках (історії хвороби пацієнта), оскільки представник мав би доступ до медичної документації при поступленні хворого в лікувально-профілактичний заклад охоро­ни здоров'я, внаслідок чого забезпечення та захист прав пацієнтів вийшло би на якісно новий рівень.

Насамкінець необхідно зазначити, що частина п'ята статті 23 Закону України "Про інформацію" зазначає, що кожна особа має право знайомитись із зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною

Правовий та етичний статус медичного і фармацевтичного працівника. Правовий статус закладів охорони здоров'я різних форм власності.

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС ЛІКАРЯ УКРАЇНИ

Виходячи з принципів гуманізму та милосердя, Декларацій Всесвітньої медичної асоціації та законодавства України про права громадян на якісну та доступну охорону здоров’я, декларуючи провідну роль лікарів в системі охорони здоров’я, керуючись Клятвою лікаря України, враховуючи особливий характер взаємовідносин лікаря та пацієнта і необхідність доповнення механізмів правового регулювання цих взаємовідносин нормами медичної етики і деонтології, а також моральну відповідальність лікаря перед медичною спільнотою та суспільством за свою професійну діяльність, Всеукраїнський з’їзд лікарських організацій приймає цей Етичний кодекс лікаря України.

ВСТУП

Життя та здоров’я людини — головні, фундаментальні цінності. Діяльність лікаря спрямована на їх збереження від моменту зачаття та вимагає від нього гуманного ставлення до людини, поваги до її особистості, співчуття та співучасті, доброзичливості, благодійності та милосердя, терплячості, взаємодовіри, порядності та справедливості. Лікар повинен пам’ятати, що головний суддя на його професійному шляху — це, насамперед, совість.

Ці моральні засади систематизовані в Етичному кодексі лікаря України (далі — Кодекс) з урахуванням положень Міжнародного кодексу лікарської етики, Гельсінської декларації, Загальної декларації про геном і права людини й Конвенції про захист прав та гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та медицини.

Цей Кодекс призначений для застосування у професійній діяльності лікарів і науковців, сфера професійної діяльності яких охоплює пренатальне та постнатальне життя та здоров’я людини, її народження та смерть.

РОЗДІЛ 1. ДІЯ КОДЕКСУ

1.1. Положення Кодексу необхідно виконувати лікарям, адміністративному персоналу і науковцям, які мають безпосереднє відношення до лікувально-профілактичної та наукової діяльності у галузі охорони здоров’я.

1.2. Підтримувати і контролювати виконання Кодексу повинні етичні комісії та комітети при закладах охорони здоров’я і наукових установах; медичних та наукових федераціях, асоціаціях, товариствах та інших громадських організаціях у галузі охорони здоров’я, що визнають цей Кодекс.

1.3. Визнання Кодексу колективом лікарів закладу охорони здоров’я, наукової установи, вищого медичного навчального закладу або закладу післядипломної освіти, медичною чи науковою федерацією, асоціацією, товариством або іншою громадською організацією, що діє у галузі охорони здоров’я, підтверджується офіційною заявою до Комісії з питань біоетики при Міністерстві охорони здоров’я України (далі — Комісія з питань біоетики).

У разі порушення Кодексу лікарями медичних, наукових, освітніх закладів, членами федерацій, асоціацій, товариств або інших громадських організацій, що діють у галузі охорони здоров’я та визнають цей Кодекс, до них можуть бути застосовані санкції з боку етичних комісій або комітетів цих закладів і організацій.

Крайньою формою громадського осуду порушення фахових і загальнолюдських морально-етичних принципів є виключення лікаря або науковця з професійної асоціації, членом якої він є.

1.4. У кожному випадку невизнання або порушення Кодексу громадськими організаціями, окремими юридичними та фізичними особами, які діють у сфері охорони здоров’я, відповідна Комісія з питань біоетики зобов’язана досліджувати можливі негативні наслідки для окремих людей і суспільства та вживати заходи з їх профілактики і усунення шляхом клопотання перед відповідними організаціями та органами державної влади про дисциплінарні, адміністративні та юридичні санкції.

1.5. У разі виникнення непередбачених Кодексом ситуацій, невизначених питань і суперечок щодо тлумачення, виконання або порушення положень Кодексу остаточне рішення залишається за Комісією з питань біоетики.

1.6. Комісія з питань біоетики, етичні комісії або комітети закладів охорони здоров’я, наукових установ, вищих навчальних закладів, лікарські об’єднання і асоціації мають право у разі потреби відстоювати і захищати у засобах масової інформації, суспільному житті та в суді честь і гідність лікаря за його згодою, якщо його професійні дії відповідають Етичному кодексу лікаря України.

РОЗДІЛ 2. ЛІКАР ТА СУСПІЛЬСТВО

2.1. Головна мета професійної діяльності лікаря (практика і вченого) — збереження та захист життя й здоров’я людини в пренатальному і постнатальному періоді, профілактика захворювань і відновлення здоров’я, а також зменшення страждань при невиліковних хворобах, при народженні і настанні смерті.

Етичне ставлення до особистості пацієнта не припиняється і після його смерті.

2.2. Лікар виконує свої обов’язки з повагою до життя, гідності і особистості кожного пацієнта на основі морально-етичних принципів суспільства, виходячи з Клятви лікаря України та цього Кодексу.

2.3. Лікар несе повну відповідальність за свої рішення і дії щодо життя та здоров’я пацієнтів. Він зобов’язаний систематично вдосконалювати свій професійний рівень, використовуючи у своїй діяльності найбільш ефективні відомі раніше і новітні досягнення медичної науки в порядку, встановленому законодавством.

2.4. Гуманні цілі, яким служить лікар, дають йому підставу вимагати законного захисту власних морально-етичних позицій і принципів, особистої гідності, матеріального забезпечення, створення належних умов для здійснення фахової діяльності.

2.5. Лікар ні в якому разі не повинен втрачати професійної незалежності. При прийнятті лікарем фахових рішень мотиви матеріальної та особистої вигоди, кар’єри, задоволення власних амбіцій не повинні переважати.

2.6. У державних та комунальних лікувально-профілактичних установах лікар надає пацієнтам медичну допомогу безкоштовно в межах фінансування, виділеного цій установі. Вимагання лікарем від пацієнта або його родичів будь-яких винагород, не передбачених законодавчими і нормативними актами, є злочинним та аморальним.

Право лікаря на приватну практику регулюється законом.

2.7. Лікар має право на матеріальну винагороду своєї праці у встановленому законом порядку, він повинен захищати право на справедливу оцінку й оплату своєї праці з боку держави, уникати принижень і фінансової дискримінації, працюючи в приватних установах і під час приватної практики.

Разом з тим лікар не повинен:

займатися недобросовісною рекламою і дозволяти використовувати своє ім’я та висловлювання з метою реклами недостовірної медичної інформації;

розповсюджувати з метою прибутку лікарські засоби та вироби медичного призначення, за винятком окремих, визначених законодавством обставин;

брати участь у змові з лікарями, фармацевтами, представниками медичної та фармацевтичної промисловості, іншими фізичними чи юридичними особами з метою отримання незаконного прибутку;

приймати винагороди від виробників і розповсюджувачів за призначення запропонованих ними лікарських засобів, лікувальних, діагностичних і гігієнічних медичних виробів, продуктів дієтичного харчування, за винятком окремих, визначених законодавством обставин;

займатися іншою діяльністю, несумісною з його професійною честю і авторитетом;

використовувати свою виборну, адміністративну чи іншу службову посаду для необґрунтованого збільшення кількості пацієнтів власної лікарської практики або закладу охорони здоров’я, який ним очолюється;

створювати передумови для нелегального отримання винагород та ухилятися від сплати податків.

2.8. Лікар може займатися будь-якою іншою діяльністю, якщо вона сумісна з фаховою незалежністю, не принижує його гідності та не завдає шкоди пацієнтам і його лікарській практиці.

2.9. Лікар повинен надавати медичну допомогу за спеціальністю хворим незалежно від віку, статі, раси, національності, віросповідання, соціального стану, політичних поглядів, місця проживання, громадянства та інших немедичних ознак, включаючи матеріальне положення.

2.10. Лікар своїм професіоналізмом, морально-етичними переконаннями, поведінкою у будь-яких життєвих ситуаціях, ставленням до людини і до виконання фахових обов’язків повинен бути гідним прикладом для своїх колег та інших членів суспільства.

2.11. Лікар зобов’язаний своєю поведінкою та іншими доступними йому засобами (лекції, бесіди, ЗМІ, Інтернет тощо) пропагувати здоровий спосіб життя і бути прикладом у дотриманні його норм і правил.

2.12. Лікар має право брати активну участь в роботі професійних об’єднань і асоціацій, одночасно отримуючи їх захист і підтримку. Лікарські об’єднання та асоціації зобов’язані сприяти і надавати кожному із своїх членів допомогу у дотриманні та відстоюванні принципів високого професіоналізму, фахової незалежності, моральності, етики і деонтології.

2.13. Лікар повинен бути чесним з пацієнтами та колегами, принциповим у своїй позиції щодо професійних недоліків інших лікарів, визнавати власні помилки, а також не допускати обману і шахрайства.

2.14. Лікар не повинен займатись політичною, релігійною агітацією і пропагандою в робочий час, спонукати колег до дій та вчинків, несумісних із званням лікаря.

2.15. Лікар має право брати участь в передбачених законодавством України формах протесту, але не звільняється від обов’язку забезпечувати необхідну медичну допомогу пацієнтам, які знаходяться під його спостереженням.

РОЗДІЛ З. ЛІКАР і ПАЦІЄНТ

3.1. Від моменту прийняття лікарем рішення про особисте надання будь-якій людині необхідної лікарської допомоги або про залучення її до наукових досліджень як волонтера він повинен планувати свої дії стосовно цієї людини і стосунки з нею на засадах загальнолюдської етики і моралі, проголошеної Клятвою лікаря України, лікарської деонтології, а також Етичного кодексу лікаря України та Міжнародного кодексу лікарської етики.

3.2. Лікар несе відповідальність за якість і гуманність медичної допомоги, яка надається пацієнтам, та будь-яких інших професійних дій щодо втручання в життя та здоров’я людини. У своїй роботі він зобов’язаний дотримуватись Конституції і законів України, діючих нормативних документів стосовно лікарської практики, з урахуванням особливостей захворювання, використовувати методи профілактики, діагностики і лікування, які вважає найбільш ефективними в кожному конкретному випадку, виходячи з інтересів хворого. У разі необхідності лікар зобов’язаний звернутися за допомогою своїх колег.

У ситуаціях надання допомоги хворому, за обставин які не передбачені законодавством, нормативними актами і посадовими інструкціями, лікар зобов’язаний враховувати, насамперед, інтереси хворого, принципи лікарської етики і моралі.

3.3. Дії лікаря повинні бути спрямовані на досягнення максимальної користі для життя і здоров’я пацієнта, його соціального захисту.

Протягом усього лікування під час надання інформації хворому про його стан і рекомендоване лікування лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта, стежачи за оцінкою хворим ситуації.

Лікар не повинен:

без достатніх фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини;

наражати пацієнта на невиправданий ризик, а тим більше використовувати свої знання в негуманних цілях. При виборі будь-якого методу лікування лікар, насамперед, повинен керуватися не тільки принципом «Не нашкодь», але й «Принеси найбільшу користь».

Лікар зобов’язаний приділяти пацієнту достатньо часу і уваги, необхідних для встановлення правильного діагнозу, виконання повного обсягу допомоги, обґрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування, надання їх хворому у детальному і зрозумілому для нього вигляді.

Лікар не має права свідомо перебільшувати чи занижувати оцінку тяжкості захворювання з метою отримання пацієнтом соціального захисту і матеріальної підтримки, що не відповідають реальному стану його здоров’я.

3.4. За винятком випадків невідкладної допомоги, лікар має право відмовитися від лікування хворого, якщо впевнений, що між ним і пацієнтом відсутня необхідна взаємна довіра, коли відчуває себе недостатньо компетентним або не має у своєму розпорядженні необхідних для проведення лікування можливостей та в інших випадках, якщо це не суперечить Клятві лікаря України. У цій ситуації лікар повинен вжити всіх заходів щодо інформування про це хворого та надати йому відповідні рекомендації.

Лікар також не повинен перешкоджати реалізації права пацієнта на отримання консультації іншого лікаря.

3.5. Лікар повинен шанувати право пацієнта на вибір лікаря та його участь у прийнятті рішень про проведення лікувально-профілактичних заходів, крім випадків примусового лікування у встановленому законом порядку. Добровільну згоду пацієнта на обстеження, лікування чи дослідження з його участю лікар повинен одержати при особистій розмові з ним. Ця згода має бути усвідомленою, хворого необхідно обов’язково поінформувати про методи лікування, наслідки їхнього застосування, зокрема про можливі ускладнення, а також інші альтернативні методи лікування. Якщо пацієнт неспроможний усвідомлено висловити свою згоду, то її дає законний представник або постійний опікун пацієнта.

Проведення лікувально-діагностичних заходів без згоди пацієнта дозволено тільки у випадках загрози його життю та здоров’ю у разі нездатності його адекватно оцінювати ситуацію. Рішення в подібних випадках необхідно приймати колегіально і за участі його близьких.

Під час лікування дитини або хворого, який перебуває під опікою, лікар зобов’язаний надавати повну інформацію його батькам або опікунам, одержати їхню згоду на застосування того чи іншого методу лікування або лікарського засобу.

Лікар повинен захищати інтереси дитини чи хворого, який не може самостійно прийняти рішення, якщо очевидно, що інтереси його життя і здоров’я байдужі оточуючим чи недостатньо ними усвідомлюються.

3.6. Лікар повинен поважати честь і гідність пацієнта, його право на невтручання в особисте життя, ставитися до нього доброзичливо, з розумінням сприймати занепокоєння рідних і близьких станом хворого.

Кожен пацієнт має право на зберігання особистої таємниці. Лікар, як й інші особи, які беруть участь у наданні медичної допомоги, зобов’язаний зберігати лікарську таємницю навіть після смерті пацієнта, як і факт звернення за медичною допомогою, за відсутності іншого розпорядження хворого, або якщо це захворювання не загрожує його близьким і суспільству.

Таємниця поширюється на всю інформацію, отриману в процесі лікування хворого (у т.ч. діагноз, методи лікування, прогноз тощо).

Медична інформація про пацієнта може бути розголошена:

у разі письмової згоди самого пацієнта;

у випадку мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, санепідслужби;

якщо зберігання таємниці істотно загрожує здоров’ю і життю пацієнта і/або/інших осіб (небезпечні інфекційні захворювання);

у випадку залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною.

Особи, які крім лікаря, користуються правом доступу до медичної інформації, зобов’язані зберігати в таємниці всі отримані про пацієнта відомості, і мають бути поінформовані лікарем про відповідальність, пов’язану з її розголошенням.

У процесі наукових досліджень, навчання студентів і підвищення кваліфікації лікарів повинна дотримуватися лікарська таємниця. Демонстрація хворого можлива тільки за згоди його, його батьків або опікунів.

3.7. Пацієнт має право на вичерпну інформацію про стан свого здоров’я, але він може від неї відмовитися або визначити особу, якій можна повідомляти про стан його здоров’я.

Інформація може бути прихована від пацієнта в тих випадках, якщо є вагомі підстави вважати, що вона може завдати йому серйозної шкоди. Проте у разі наполегливої вимоги пацієнта, лікар зобов’язаний надати йому вичерпну інформацію. У випадку несприятливого для хворого прогнозу необхідно поінформувати його делікатно й обережно, залишивши надію на продовження життя, можливий успішний результат.

3.8. У разі допущення лікарем помилки або виникнення в результаті його дій непередбачених ускладнень він зобов’язаний поінформувати про це хворого, старшого колегу або керівника підрозділу, а за їх відсутності адміністрацію установи, в якій він працює, і негайно спрямувати свої дії на виправлення негативних наслідків, не чекаючи вказівок. За необхідності слід залучити інших спеціалістів, чесно поінформувати їх про суть помилки або ускладнення, що виникли.

Лікар повинен ретельно аналізувати допущені помилки та обговорювати їх з колегами і керівництвом з метою попередження подібних випадків в клінічній практиці інших лікарів.

3.9. Практичну діяльність лікар повинен здійснювати тільки під власним прізвищем, не вказуючи неофіційно наданих титулів, ступенів, звань.

3.10. Лікар має сприяти здійсненню права пацієнта на отримання духовної підтримки з боку представника відповідної релігійної конфесії.

3.11. Лікар зобов’язаний перебувати поряд з вмираючим хворим до останньої миті його життя, забезпечувати відповідні його стану лікувальні заходи і нагляд, підтримувати можливий рівень життя, максимально полегшувати фізичні і психічні страждання хворого і його близьких усіма доступними засобами.

Питання про припинення реанімаційних заходів слід вирішувати за можливості колегіально і у випадку коли стан людини визначається як безповоротна смерть відповідно до критеріїв, визначених Міністерством охорони здоров’я України.

Лікар не має права свідомо прискорювати настання смерті, вдаватися до евтаназії або залучати до її проведення інших осіб.

3.12. Лікар не має права залишати хворих у випадках загальної небезпеки.

3.13 Лікар не може залишати без уваги будь-які прояви жорстокості або приниження людської гідності.

3.14. Лікар не може пропонувати пацієнту методи лікування, лікарські засоби і медичні вироби, не допущені до загального застосування Міністерством охорони здоров’я України у визначеному законодавством порядку. Лікар може поінформувати пацієнта про те, що за кордоном використовуються й інші засоби і методи лікування його захворювання.

3.15. Лікар повинен мати належний зовнішній вигляд, який має позитивно впливати на пацієнта.

РОЗДІЛ 4. КОЛЕГІАЛЬНІСТЬ ЛІКАРІВ

4.1. Протягом усього життя лікар зобов’язаний зберігати повагу і почуття подяки до тих, хто навчав його мистецтву лікування.

4.2. Лікар зобов’язаний охороняти честь і шляхетні традиції медичного співтовариства, з повагою і доброзичливістю ставитися до колег.

4.3. Лікар не має права публічно ставити під сумнів чи дискредитувати професійну кваліфікацію іншого лікаря. Фахові зауваження на адресу колеги повинні бути аргументованими, необразливими за формою, висловленими в особистій розмові до того як це питання буде обговорюватися медичним співтовариством або етичним комітетом чи комісією.

4.4. У тяжких клінічних випадках лікарі повинні надавати поради і допомогу своїм колегам у коректній формі. За процес лікування всю відповідальність несе тільки лікуючий лікар, який може врахувати або відмовитися від рекомендацій, керуючись при цьому винятково інтересами хворого. Лікар не повинен створювати умови щодо переходу до нього пацієнтів від інших колег.

4.5. Лікарі-керівники закладів охорони здоров’я та наукових і освітніх установ зобов’язані піклуватися про захист морально-етичних позицій і принципів, особистої гідності, а також достатнє матеріальне забезпечення і соціальний захист, створення належних умов для здійснення фахової діяльності, підвищення фахової кваліфікації підлеглих.

4.6. Лікарі зобов’язані з повагою ставитися до іншого медичного і допоміжного персоналу, постійно забезпечувати підвищення його кваліфікації.

РОЗДІЛ 5. НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗА УЧАСТЮ ПАЦІЄНТА

5.1. Лікар може поєднувати дослідження з наданням медичної допомоги лише у випадках, коли дослідження обґрунтоване профілактичною, діагностичною або терапевтичною метою.

5.2. Перед початком біомедичних досліджень, апробації нових лікарських препаратів, лікувально-діагностичних методів та обладнання лікар повинен дістати письмову згоду на їх проведення від відповідної етичної комісії або комітету із затвердженням плану (протоколу) вказаного дослідження, в якому повинні бути чітко визначені його цілі, етичні аспекти, хід та можливі ускладнення.

5.3. Після ознайомлення пацієнта (учасника дослідження) з цілями, методами, потенційною користю і можливим ризиком лікар повинен отримати у встановленому порядку його письмову згоду на участь у дослідженні, яке на будь-якому етапі, за бажанням пацієнта, може бути безперешкодно ним перерване або припинене.

5.4. Що стосується недієздатних пацієнтів, то їх згода на участь у дослідженні повинна бути отримана в письмовій формі від батьків або іншого законного представника (юридично відповідальної особи). Подібні дослідження можуть проводитися тільки в інтересах врятування життя, відновлення чи підтримки здоров’я досліджуваного без нанесення йому шкоди або погіршення стану.

5.5. Наукові дослідження з участю пацієнтів лікарі можуть проводити лише при одночасному дотриманні всіх перерахованих нижче умов:

якщо вони спрямовані на поліпшення здоров’я пацієнтів, які беруть участь в експерименті;

якщо вони зроблять істотний внесок у медичну науку і практику;

якщо результати попередніх досліджень та існуючі дані не свідчать про ризик розвитку ускладнень;

за умови забезпечення усіх необхідних заходів для безпеки пацієнта.

5.6. Медичні дослідження, пов’язані із залученням пацієнтів, повинні проводитись в умовах, що забезпечують права і безпеку досліджуваних, захищають їх гідність; виконуватись висококваліфікованими лікарями і науковцями під наглядом етичних комісій або комітетів. Дослідження припиняється у випадках виникнення незрозумілих і непередбачених ситуацій, а також у разі появи ознак небезпеки для життя і здоров’я учасника дослідження.

5.7. Лікар-дослідник несе особисту відповідальність у випадку, коли внаслідок його дії (недбалості, неправильно проведеного експерименту тощо) стан здоров’я пацієнта погіршився. Лікар має всебічно сприяти відновленню нормального стану здоров’я пацієнта.

5.8. Усі учасники досліджень повинні бути застрахованими на випадок заподіяння ненавмисної шкоди їх здоров’ю.

5.9. В експериментах на тваринах лікар-дослідник повинен дотримуватись принципів гуманності, намагатися максимально зменшити кількість експериментальних тварин, сприяти розробці методів, які дозволяють їх не використовувати під час дослідів.

РОЗДІЛ 6. НОВІТНІ МЕДИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ

6.1. Дії лікаря при застосуванні новітніх медичних технологій (трансплантація людських органів і тканин, втручання в геном людини, у репродуктивну функцію тощо) визначаються етико-правовими і законодавчо-нормативними актами України, рекомендаціями та вимогами Всесвітньої організації охорони здоров’я, Біоетичного комітету ЮНЕСКО та Комісії з питань біоетики.

6.2. При відборі хворих, які потребують проведення складних профілактичних, діагностичних і особливо лікувальних заходів (наприклад, трансплантація органів), лікарі, які вимушено встановлюють черговість у наданні допомоги, повинні виходити лише із медичних показань, приймаючи рішення самостійно чи колегіально за участю членів етичного комітету (комісії).

РОЗДІЛ 7. ІНФОРМАЦІЯ

7.1. Лікар зобов’язаний постійно підвищувати свою кваліфікацію, бути поінформованим стосовно найновіших досягнень у сфері професійної діяльності. Він повинен активно протистояти будь-якій недостовірній інформації у наукових виданнях та засобах масової інформації.

7.2. Видання медичного характеру, виступи лікарів на наукових форумах, просвітницька діяльність через засоби масової інформації повинні бути бездоганними в етичному плані, обмежуватися об’єктивною науково-практичною інформацією і не містити елементів несумлінної конкуренції, реклами і самореклами.

7.3. Лікар зобов’язаний невідкладно повідомляти в передбаченому чинним законодавством порядку про всі невідомі, небажані та побічні дії лікарських засобів і виробів медичного призначення, що спостерігались ним під час наукових досліджень і в практичній роботі.

7.4. В інтересах забезпечення життя та здоров’я пацієнтів лікар повинен активно протистояти пропаганді й застосовуванню методів діагностики і лікування та засобів, не передбачених чинним законодавством.

7.5. Лікарські довідки необхідно видавати тільки відповідно до чинних законодавчих, нормативно-методичних і інструктивних документів.

7.6. Про результати своїх досліджень після оформлення авторського права на відкриття, винахід тощо лікар повинен повідомити колег, перш за все, в спеціальних виданнях.

7.7. У наукових публікаціях лікарі повинні дотримуватися вимог щодо авторського права. Включення себе чи інших осіб без достатніх на те причин до авторського колективу або умовчання прізвищ осіб, які брали активну участь в дослідженнях, як і плагіат, є грубим порушенням принципів фахової етики. Безпринципне ставлення і байдужість до спотворення наукової істини, приховування членом наукового колективу принципових погрішностей наукового дослідження є неприпустимим.

РОЗДІЛ 8. ПОВАГА ДО ПРОФЕСІЇ ЛІКАРЯ

8.1. Принцип поваги до своєї професії повинен бути витриманим у всіх сферах діяльності лікаря: професійній, громадській, публіцистичній тощо. Кожний лікар повинен утримуватися від будь-яких дій чи висловлювань, які підривають повагу до медичної спеціальності. Своєю діяльністю він повинен сприяти збереженню та підвищенню престижності професії, до якої належить, а також дієвості цього Кодексу.

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ЗАКЛАДИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я ТА МЕДИЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ

Цей Закон визначає правові та організаційні засади закладів охорони здоров'я

незалежно від їхньої форми власності та відомчої належності, надання медичної допомоги

населенню та регулювання відносин між замовниками та надавачами медичних послуг

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство про заклади охорони здоров'я та медичне обслуговування населення

1. Законодавство про заклади охорони здоров'я, що надають медичну допомогу, базується на засадах Конституції України, Законі України "Основи законодавства України про охорону здоров'я", цьому Законі, міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також інших законах та нормативно-правових актах, прийнятих відповідно до законів, що регулюють діяльність у сфері медичного обслуговування.

Стаття 2. Право на отримання медичної допомоги

1. Право на отримання медичної допомоги мають громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців.

2. Порядок надання медичної допомоги іноземцям та особам без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 3. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

громадська система охорони здоров'я - система організації і надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги громадянам України та особам, що прирівнюються до них у праві на отримання такої допомоги, яка забезпечується публічними джерелами фінансування;

доступність медичного обслуговування - можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від соціального та матеріального стану, місця їх проживання або перебування;

замовлення на надання медичних послуг - договір, укладений між замовником (розпорядником громадських коштів) та надавачем медичних послуг;

заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та організації, завданням яких є задоволення потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом надання медико-санітарної допомоги, яка включає широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або медичних послуг, а також виконання інших функцій медичними працівниками;

медична (лікувально-профілактична) допомога - комплекс медичних заходів, спрямованих на лікування пацієнта у разі, коли його життю і здоров'ю загрожує небезпека, що здійснюється професійно підготовленими фахівцями, які мають на це право відповідно до законодавства;

медичні заходи - діяльність медичних працівників або закладів охорони здоров'я, спрямована на забезпечення профілактики захворювань, травм та отруєнь, обстеження стану здоров'я людини, лікування, реабілітацію у зв'язку із захворюваннями, іншими розладами здоров'я, вагітністю та пологами;

медична профілактика - комплекс медичних заходів, спрямованих на запобігання розладу здоров'я людей;

медична послуга - медичний захід або комплекс медичних заходів, що реалізується або пропонується для реалізації медичними працівниками в закладах охорони здоров'я, має завершене значення, цінову визначеність та є економічною складовою медичної допомоги;

медичне втручання - дії медичних працівників щодо призначення лікарських засобів, проведення процедур, реабілітації та консультування;

медична реабілітація - комплекс лікувальних заходів, що надаються пацієнту і спрямовані на відновлення втрачених фізіологічних функцій, на виявлення й активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення його адаптації у виробничому та соціально-побутовому середовищі;

медико-санітарна допомога - комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, реабілітації хворих та інвалідів;

медичне страхування - соціальне забезпечення охорони здоров'я громадян, здійснюється як загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування. Забезпечення прав громадян на медичне страхування регулюється окремим законом;

надавачі медичних послуг - зареєстровані в установленому порядку суб'єкти господарської діяльності (юридичні та фізичні особи), які мають ліцензію на провадження діяльності з надання медичних послуг;

невідкладна та швидка медична допомога - комплекс медичних послуг, що надаються з використанням професійних знань, навичок відповідно до вимог державних соціальних стандартів у сфері охорони здоров'я з метою усунення загрози життю хворого чи здоров'ю оточуючих;

пацієнт - людина, яка звертається в заклади охорони здоров'я або до медичного працівника по медичну допомогу (медичну послугу) та якій надається медична допомога (надається медична послуга);

протокол медичної допомоги - науково обґрунтований перелік діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів і засобів надання медичної допомоги в усіх закладах охорони здоров'я за різних захворювань, затверджений спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я;

публічні джерела фінансування - громадські кошти, які складаються з коштів державного бюджету, місцевих бюджетів, Фонду обов'язкового державного соціального медичного страхування для оплати медичної допомоги, що надається закладами громадської системи охорони здоров'я;

розпорядники бюджетних коштів - органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, Фонд обов'язкового державного соціального медичного страхування, законні представники перелічених осіб, уповноважені переліченими суб'єктами особи, яким надано право розпоряджатися громадськими коштами для оплати медичної допомоги, що надається закладами громадської системи охорони здоров'я;

стандарт в охороні здоров'я - документ, що встановлює для багаторазового використання сукупність правил, характеристик та норм і нормативів, які визначають зміст та результати діяльності закладів охорони здоров'я з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у галузі.

Розділ II

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ

НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Стаття 4. Основні принципи організації надання медичної допомоги

1. Основними принципами організації надання медичної допомоги в Україні є:

1) безоплатність - безоплатність медичної допомоги забезпечується державними соціальними гарантіями;

2) справедливість та соціальна рівність - надання медичної допомоги особам, що її потребують, в однакових обсягах за однакових захворювань і станів, однакових обставин незалежно від віку, соціального статусу, національності чи релігійних уподобань особи;

3) орієнтація на європейські стандарти здоров'я та сучасні медичні технології, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

4) рівна доступність - надання медичної допомоги пацієнтам на всіх рівнях залежно від стану здоров'я в закладах охорони здоров'я.

5) вільний вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря - право особи вільно вибирати лікаря загальної практики/сімейного лікаря або в установленому порядку змінювати його;

6) керованість медичної допомоги - організація доступу пацієнтів до спеціалізованої допомоги через направлення лікаря загальної практики/сімейного лікаря за винятком випадків, що потребують надання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги;

7) ефективність - першочергове надання, відповідно до обсягу державного соціального фінансування тих видів медичної допомоги, які забезпечують найбільш прийнятне для суспільства співвідношення між використаними ресурсами та досягнутими результатами;

8) співучасть населення у покритті вартості медичних послуг, у тому числі призначених лікарем лікарських засобів та імунологічних препаратів.

Стаття 5. Органи, які здійснюють регулювання організації медичного обслуговування населення

1. Регулювання організації медичного обслуговування населення здійснюють: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров'я, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції.

Стаття 6. Напрями державної політики в організації медичного обслуговування населення

1) Забезпечення збалансованого розвитку закладів охорони здоров'я в державному і недержавному секторах;

2) організація надання медичної допомоги на принципах, що забезпечують дотримання прав і свобод громадян;

3) задоволення потреби громадян України та осіб, що прирівнюються до них у такому праві, в отриманні медичної (лікувально-профілактичної) допомоги в межах державних соціальних гарантій;

4) визначення пріоритету типів та видів медичної допомоги для надання її в межах державних соціальних гарантій;

5) сприяння розвитку ефективної інфраструктури державного і недержавного секторів для забезпечення рівних умов діяльності надавачам медичних послуг;

6) концентрація фінансових ресурсів для забезпечення медичного обслуговування населення на рівнях - Автономна Республіка Крим, область, район, місто, міста Київ та Севастополь;

7) запровадження контрактних державних закупівель медичних послуг, що входять до переліку державних гарантій у рамках первинної, вторинної та третинної допомоги;

8) забезпечення юридичної, економічної та управлінської автономії публічних закладів охорони здоров'я;

9) встановлення договірних відносин між розпорядниками бюджетних коштів та виробниками медичних послуг;

10) забезпечення пріоритету розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Розвиток стаціонарозамінних послуг і технологій;

11) диференціація стаціонарних закладів залежно від інтенсивності медичного обслуговування і догляду;

12) забезпечення якості медичної допомоги через систему заходів стандартизації медичної практики, відомчого та позавідомчого контролю, незалежного професійного контролю на засадах самоуправління медичних працівників, комплексу індикаторів і моніторингу результатів.

Розділ III

ЗАКЛАДИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Стаття 7. Правовий статус закладів охорони здоров'я

1. У громадську систему охорони здоров'я входять заклади охорони здоров'я:

1) державні і комунальні, що мають статус бюджетних закладів;

2) державні і комунальні небюджетні зі статусом державних або комунальних некомерційних закладів;

3) недержавні, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг та відповідають вимогам, що ставляться до надавачів медичних послуг.

2. Приватні підприємці - індивідуальні медичні працівники із статусом юридичної особи або без нього, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг.

3. Об'єднання надавачів медичних послуг, визначених у пунктах 2), 3) і 2, створені ними відповідно до чинного законодавства.

Стаття 8. Структура закладів охорони здоров'я за ступенем інтенсивності медичного обслуговування

Заклади охорони здоров'я за ступенем інтенсивності медичного обслуговування розподіляються:

1) амбулаторно-поліклінічного медичного обслуговування;

2) шпитального медичного обслуговування:

лікарні для переважно інтенсивного короткострокового лікування і догляду за хворими з гострими захворюваннями та гострими розладами;

лікарні довгострокового перебування для лікування хронічних хворих і реабілітації;

лікарні сестринського догляду та госпіси;

3) станції та відділення швидкої медичної допомоги.

Стаття 9. Типи закладів охорони здоров'я, що надають медичну (лікувально-профілактичну) допомогу

1. До закладів охорони здоров'я, що надають медичну (лікувально-профілактичну) допомогу, належать:

лікарня (обласна, центральна міська, міська, центральна районна, районна, дільнична);

дитяча лікарня (республіканська, обласна, міська, районна);

лікарня швидкої допомоги;

клініки науково-дослідних інститутів;

спеціалізовані лікарні (інфекційна, туберкульозна, психіатрична, наркологічна, офтальмологічна, оториноларингологічна, фізіотерапевтична, відновного лікування тощо);

диспансер (протитуберкульозний, шкірно-венерологічний, психоневрологічний, ендокринологічний, онкологічний, кардіологічний, лікарсько-фізкультурний тощо);

пологовий будинок;

шпиталь для інвалідів війни;

медико-санітарна частина (із стаціонаром або без нього);

лікарні сестринського догляду та госпіси;

поліклініка;

дитяча поліклініка;

стоматологічна поліклініка;

жіноча консультація;

діагностичний центр;

лікарська амбулаторія (міська, сільська);

амбулаторія сімейної медицини;

здоровпункт (лікарський, фельдшерський);

станція швидкої допомоги;

фельдшерсько-акушерський (фельдшерський) пункт;

інші заклади, які офіційно визначені як лікувально-профілактичні.

2. Лікувально-профілактичний заклад може існувати окремо як частина іншої організаційної одиниці або підлегла їй.

Стаття 10. Утворення закладів охорони здоров'я (лікувально-профілактичних)

1. Лікувально-профілактичні заклади різних форм власності утворюються, реорганізуються або ліквідуються відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також юридичними та фізичними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікації фахівців. Порядок і умови утворення, реорганізації, ліквідації, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування їх господарської діяльності визначаються чинним законодавством.

2. Рішення щодо організаційно-правової форми лікувально-профілактичного закладу приймає його засновник (власник).

3. Лікувально-профілактичний заклад провадить свою діяльність на підставі статуту, який затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Стаття 11. Штатна структура лікувально-профілактичних закладів

1. Штатну структуру лікувально-профілактичного закладу визначає його власник або створений ним орган управління відповідно до статутних завдань та ліцензійних вимог до закладу.

2. Керівники, лікарі та молодші спеціалісти з медичною освітою працюють у лікувально-профілактичних закладах на засадах строкових трудових договорів.

Стаття 12. Ліцензування лікувально-профілактичних закладів

1. Ліцензуванню на право здійснення медичної практики підлягають всі лікувально-профілактичні заклади незалежно від форми власності, засновника і форми господарювання.

Стаття 13. Основні принципи фінансування медичного обслуговування в лікувально-профілактичних закладах

1. Базовим принципом, за яким проводиться фінансування лікувально-профілактичних закладів, є оплата їхньої діяльності залежно від її обсягу і якості.

2. Органи виконавчої влади, місцевого самоврядування (з прийняттям Закону "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування"), страховий фонд з його філіями, які представляють інтереси населення щодо медичної допомоги, забезпечують формування вимог відносно обсягів, доступності її, якості і є покупцями медичних послуг на контрактних засадах.

3. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечуються подушним фінансуванням. Подушне фінансування охоплює коригуючі коефіцієнти, що враховують демографічні, економічні, географічні та інші фактори.

4. Пріоритетом фінансування стаціонарів є метод глобального бюджету, за яким фінансуюча сторона надає фіксований річний бюджет під узгоджений обсяг послуг. Обсяг фінансування, що надається лікарні, не може залежати від кількості ліжок та інших ресурсних показників.

Стаття 14. Основні передумови розвитку стаціонарного сектора лікувально-профілактичних закладів

1. Диференціація ліжкового фонду відповідно до інтенсивності лікування і догляду.

2. Концентрація високоспеціалізованої високотехнологічної допомоги.

3. Поетапний перехід до формування єдиного медичного простору з ліквідацією відомчих систем медичного обслуговування окремих контингентів населення та оптимізація мережі стаціонарних закладів.

4. Формування основного типу шпитальних закладів - лікарень інтенсивного лікування для хворих з гострими недугами, закладів переважно загального профілю, що надають інтегрований пакет медичних послуг.

5. Поліпшення своєчасності та якості первинної медико-санітарної допомоги.

6. Заміщення шпитальної допомоги амбулаторною шляхом застосування сучасних ефективних лікарських засобів.

7. Розвиток системи домашнього догляду, насамперед для хворих похилого віку та інвалідів.

8. Розвиток альтернативних форм надання медичної допомоги переважно у вигляді денних і домашніх стаціонарів, амбулаторних центрів хірургії.

Стаття 15. Громадський контроль за діяльністю лікувально-профілактичних закладів

1. Участь у забезпеченні захисту інтересів пацієнтів під час медичного обслуговування та контролю за діяльністю лікувально-профілактичних закладів беруть Громадські наглядові ради, які створюються органами виконавчої влади відповідного рівня.

Стаття 16. Повноваження Громадської наглядової ради

1. Громадська наглядова рада виконує консультаційно-дорадчі та контрольно-наглядові функції і має такі повноваження:

1) узгодження Статуту закладу;

2) ознайомлення з планами роботи закладу та внесення пропозицій щодо їх корекції;

3) аналізу та оцінки звітів про діяльність закладу та використання фінансів;

4) розв'язання питань про порядок і графік роботи закладу;

5) участь у визначенні переліку та обсягу медичних послуг;

6) участь у зборах колективу і внесення пропозицій щодо поліпшення умов, якості та ефективності роботи;

7) ініціювання заходів, спрямованих на поліпшення роботи закладу, збереження і зміцнення здоров'я населення, надання пропозицій власнику та органам виконавчої влади та місцевого самоврядування;

8) висвітлення своєї діяльності, а також діяльності закладу в засобах масової інформації.

Розділ IV

ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОГО

ОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ

Стаття 17. Загальні умови організації медичного обслуговування населення

1. Медичну допомогу в лікувально-профілактичних закладах усіх форм власності та господарсько-правового статусу надають:

1) за стандартами (протоколами) медичної допомоги, що відповідають принципам доказової медицини і затверджені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я;

2) на основі єдиного уніфікованого класифікатора медичних послуг, затвердженого Кабінетом Міністрів України;

3) на основі державних фіксованих (регульованих) цін на медичні послуги, які використовуються під час здійснення державних контрактних закупівель медичних послуг;

4) за щорічно визначеними спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я пріоритетними напрямами медичної допомоги;

5) на засадах формування оптимальної територіальної мережі стаціонарних закладів;

6) на засадах упровадження принципів раціональної фармацевтичної політики, основаних на:

підходах Всесвітньої організації охорони здоров'я щодо утворення та перегляду Національного переліку основних (життєво необхідних) лікарських засобів та виробів медичного призначення;

запровадженні державної реєстрації цін на лікарські засоби, що включені до Національного переліку.

Стаття 18. Порядок визначення пріоритетних напрямів медичної допомоги

1. Пріоритетні напрями медичної допомоги надаються в межах державних соціальних гарантій і визначаються щорічно спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я на підставі:

1) аналізу захворюваності та поширеності хвороб;

2) епідемічних ризиків, зумовлених захворюваннями;

3) інформації про ефективність, у тому числі економічну, існуючих методів профілактики та лікування захворювань.

2. Визначені спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я пріоритетні напрями медичної допомоги щорічно закладаються у Програму державних соціальних гарантій на поточний рік, яка публікується в засобах масової інформації.

3. Вартість обсягів медичних послуг, що закуповуються замовниками, не може перевищувати обсягів фінансування, що виділяється на надання медичної допомоги в межах Програми державних соціальних гарантій.

Стаття 19. Медичне обслуговування населення в закладах первинної медико-санітарної допомоги

1. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечують надання медичної допомоги переважно на засадах загальної лікарської практики/сімейної медицини.

2. Формування контингенту, закріпленого за лікарем загальної практики/сімейним лікарем, базується на основі вільного вибору лікаря пацієнтом. У сільських сімейних амбулаторіях право вільного вибору лікаря може обмежуватись, якщо медичну допомогу надає тільки один лікар.

3. Вибір пацієнтом лікаря оформляються документально у вигляді протоколу про взаємостосунки. Лікарі загальної практики/сімейні лікарі на підставі протоколів формують списки прикріплених пацієнтів.

4. Пацієнтів, які не оформили протоколів про взаємодію, під час формування списків лікарі розподіляють між собою.

5. Лікар загальної практики/сімейний лікар надає пацієнтам первинну медико-санітарну допомогу, яка передбачає консультацію, діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, а також у межах наданих йому повноважень спеціалізовану допомогу.

6. Лікар загальної практики/сімейний лікар у своїй медичній практиці зобов'язаний за наявності комп'ютерної техніки користуватися телемедичними технологіями.

7. Лікар загальної практики/сімейний лікар організовує та відстежує надання медичної допомоги своїм пацієнтам на вторинному і третинному рівнях.

8. У разі самостійного (без направлення) звертання пацієнта до спеціалістів поліклініки або стаціонару, окрім деяких випадків, визначених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, він несе економічну відповідальність у вигляді часткового або повного відшкодування вартості отриманих послуг.

9. Співучасть населення в оплаті вартості виписаних медикаментів з рекомендованого списку основних лікарських препаратів (Національний перелік основних (життєво необхідних) лікарських засобів та виробів медичного призначення) визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 20. Спеціалізована та високоспеціалізована (високотехнологічна) медична допомога

1. Спеціалізовану медичну допомогу надають лікувально-профілактичні заклади вторинного рівня; високоспеціалізовану (високотехнологічну) медичну допомогу - лікувально-профілактичні заклади третинного рівня.

2. Державне (комунальне) замовлення на надання спеціалізованої та високотехнологічної медичної допомоги розміщується серед надавачів спеціалізованих медичних послуг за результатами розгляду тендерною комісією пропозицій, наданих надавачами спеціалізованих медичних послуг.

3. Пропозиції, що подаються надавачем спеціалізованої (високотехнологічної) медичної допомоги на розгляд тендерної комісії, повинні мати перелік видів медичних послуг, які цей надавач пропонує надавати, кількісну оцінку цих послуг та калькуляцію затрат на їх надання.

4. Тендерні комісії створюються замовниками медичних послуг.

5. Положення про діяльність тендерних комісій затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 21. Швидка медична допомога

1. Особам, які перебувають у станах, що загрожують здоров'ю та життю, у разі нещасних випадків (травм, отруєнь) і раптових гострих захворювань надається швидка медична допомога за викликом хворого, його родичів чи інших оточуючих.

2. Швидка медична допомога надається на місці події, під час транспортування хворого до стаціонарного медичного закладу.

3. Роділлям та породіллям швидка медична допомога надається під час транспортування їх до пологового будинку (відділення стаціонару).

4. Швидка медична допомога в державних і комунальних закладах охорони здоров'я надається безоплатно незалежно від місця проживання як громадянам України, так і іноземцям та особам без громадянства.

5. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров'я визначає критерії віднесення станів здоров'я до невідкладних, за яких надається швидка медична допомога, і затверджує відповідні протоколи медичної допомоги.

6. Оплата медичних послуг швидкої медичної допомоги фіксується в договорі між замовником і надавачем таких послуг на основі розрахунків прогнозованої потреби у наданні такої допомоги.

Стаття 22. Медична допомога в клініках науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації

1. Клініки науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації утворюються як окремі заклади або як структурні підрозділи відповідних закладів охорони здоров'я.

2. Правовий статус самостійних клінік визначається засновником; клінік як структурних підрозділів - правовим статусом закладу охорони здоров'я, в складі якого вони перебувають.

3. Клініки науково-дослідних інститутів, вищих навчальних медичних закладів I-IV рівня акредитації надають переважно високоспеціалізовану, високотехнологічну медичну допомогу.

4. Порядок направлення чи відбору пацієнтів на консультацію, обстеження та лікування в клініки встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

5. Порядок фінансування медичної допомоги, наданої пацієнтам у клініках, визначається засновником.

Стаття 23. Взаєморозрахунки за надані медичні послуги між регіонами

1. У разі надання медичної допомоги в закладах охорони здоров'я мешканцям інших регіонів (область, місто, район, село) оплата наданих медичних послуг здійснюється на підставі виставлених рахунків.

2. Порядок взаєморозрахунків за надані медичні послуги між регіонами встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 24. Облік наданих медичних послуг

1. У закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності проводиться облік наданих медичних послуг за затвердженими в установленому порядку:

1) медичними обліковими та звітними статистичними формами;

2) фінансовими обліковими та звітними формами.

2. Медична та фінансова статистична документація може оброблятися із застосуванням комп'ютерних технологій.

3. Дані про стан здоров'я, діагноз, методи лікування пацієнта, які зафіксовані в обліковій медичній документації або на комп'ютерних файлах, медичні працівники, інші особи закладів охорони здоров'я не мають права розголошувати, окрім передбачених законом випадків.

4. У разі направлення пацієнта в інший заклад охорони здоров'я для подальшого надання медичної допомоги з метою забезпечення наступності в обстеженні та лікуванні йому видають направлення та виписку з історії хвороби; в окремих випадках, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, виписку із історії хвороби передають поштою або іншими засобами передання інформації.

ПИТАННЯ НАДАННЯ ПЛАТНИХ ПОСЛУГ ЗАКЛАДАМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Аналіз ситуації, що склалася з медичною допомогою у різних державах світу, переконливо вказує на такий факт: здоров'я є найдорожчою для людини (язик не повертається сказати) річчю, причому не лише в переносному, айв прямому розу­мінні цього слова. І справді, витрати на лікування в багатьох країнах інколи стають непосильним тягарем для пересічних мешканців. Саме тому в усіх розвинених дер­жавах, особливо демократичних, охорона здоров'я громадян та її оплата посідає одне з чільних місць серед усіх соціальних проблем.

Якщо ж переходити до розгляду цих винятково важливих питань на теренах нашої рідної України, то передусім слід звернутися до Основного Закону — Кон­ституції, а саме до 49 її статті, яку доцільно навести повністю:

"Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страху­вання.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціаль­но-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян ме­дичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя".

Щоб розставити всі крапки над "і", тобто розкрити зміст самого поняття піклу­вання держави над усією охороною здоров'я, доцільно навести п. 2 з іншої, 95 статті Основного Закону: "Виключно законом про Державний бюджет України визнача­ються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків". А будь-які видатки включають, в тому числі, видатки і на охорону здоров'я [1].

Тобто, з одного боку, є конституційна гарантія надання громадянам медичної допомоги на безоплатній основі, а з іншого — існує реальний рівень асигнувань на охорону здоров'я відповідно до закону про держбюджет.

Такий, доволі проблемний стан з фінансуванням галузі охорони здоров'я, скла­вся не в останні роки. Необхідність додаткового залучення коштів задля покращан­ня роботи закладів охорони здоров'я була зрозумілою ще на початку нашої незале­жності й знайшла своє відображення у ч. 5 ст. 18 Основ законодавства України про охорону здоров'я: "Всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я" [2].

Важливим нормативно-правовим підґрунтям для розвитку системи платних послуг у державних та комунальних закладах охорони здоров'я стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку платних послуг, які нада­ються в державних закладах охорони здоров'я та вищих медичних закладах осві­ти" № 1138 від 17 вересня 1990 року із змінами, внесеними Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 року за № 449 [3]. У цій постанові було наве­дено 52 види послуг щодо надання медико-санітарної допомоги, 9 видів послуг, що не пов'язані з обов'язками закладів охорони здоров'я щодо надання лікувально-профілактичної допомоги, та 17 видів послуг, що можуть надаватися в державних вищих медичних (фармацевтичних) закладах освіти.

Проте, за поданням 66 народних обранців, Конституційний Суд України 25 листопада 1998 року (трохи більше, ніж за два роки після виходу вищезгаданої постанови) виніс рішення про неконституційність більшості пунктів згаданої поста­нови та практично всього переліку платних послуг, за винятком послуг, що можуть надаватись у вищих медичних закладах освіти.

Таким чином, отримання плати за надання медичної допомоги та медичних послуг (слід зазначити, що тлумачення цих термінів на сторінках постанови були відсутні, про що вказано у рішенні КС) знову опинилось поза правовим полем [4]. Більше того, у новому Кримінальному кодексі України, який набрав чинності 1 вересня 2001 року, є стаття 184, яка має пряме відношення до обговорюваної теми і в частині 1 якої говориться: "Незаконна вимога оплати за надання медичної допо­моги в державних чи комунальних закладах охорони здоров'я — карається штра­фом до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців" [5].

Як бачимо, за відсутності нормативно-правових актів, які б регламентували законне отримання коштів за надані медичні послуги, головні лікарі та інші адміні­стратори охорони здоров'я опинялися у доволі скрутному становищі, коли за відсу­тності достатнього фінансування повинні були надавати медичну допомогу безопла­тно і у повному обсязі. Зрозуміло, що щось з нічого з'явитися не може — закон збереження матерії працює і в світі грошей. Якщо медична допомога надавалась, а бюджетне фінансування на неї було відсутнім, то оплачувалась така допомога з інших джерел, найчастіше — це "конвертована" готівкова подяка самому лікарю. Останній за надану можливість спокійно працювати так само віддячував своєму керівництву. Отож, величезна галузь економіки — охорона здоров'я — була скину­та у сферу тіньового обороту коштів. Звичайно, це не єдина причина тінізації опла­ти послуг у медицині. Чого варта низька, щоб не сказати жебрацька, оплата держа­вою роботи лікаря, яка ставить останнього перед складною дилемою: або приймаєш "подяку" від пацієнта в кишеню, або залишаєшся абсолютно чесним та існуєш на межі виживання. Тим більше, що у приватній сфері надання медичних послуг ціна лікарської праці є значно вищою, тому найбільш кмітливі лікарі (не обов'язково найбільш кваліфіковані) вважають за доцільне легально брати гроші з пацієнта.

Зрозуміло, що така ситуація з бюджетною охороною здоров'я вимагала урядо­вого втручання. З метою хоча б частково вирішити питання щодо безоплатної ме­дичної допомоги та платних медичних послуг 11 липня 2002 року Кабінет МіністрівУкраїни видає дві постанови: № 955 ''Про затвердження Програми подання грома­дянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги" та № 989 "Про вне­сення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1138" [6, 7].

У постанові № 955 подається визначення терміну "медична допомога": "Меди­чна допомога — це вид діяльності, який включає комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення та лікування пацієнтів у стані, що на момент її надання загрожує життю, здоров'ю і працездатності та здійснюється професійно підготовленими пра­цівниками, які мають на це право відповідно до законодавства". На жаль, знову ніде не подається тлумачення терміну "медична послуга" і, якщо вважається, що меди­чна послуга є поняттям доволі близьким до медичної допомоги, то хотілося б знати, в чому їх відмінність. У цій же постанові затверджується "Програма подання гро­мадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги", перелік видів якої наводиться в частині 2 Програми. Вважаємо доцільним навести її повністю.

"2. Перелік видів безоплатної медичної допомоги. Державними та комунальни­ми закладами охорони здоров'я подається безоплатна медична допомога таких ви­дів: швидка та невідкладна — на догоспітальному етапі станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини; амбулаторно-поліклінічна; стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними пока­заннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціаль-них експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій; невідкладна стомато­логічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років); долікарська медична допомога сільсь­ким жителям; санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих санаторіях; утримання дітей у будинках дитини; медико-соціальна екс­пертиза втрати працездатності.

Безоплатна медична допомога перелічених видів подається дозволеними до за­стосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стан­дарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.

Держава гарантує подання медичної допомоги, передбаченої державними цільо­вими програмами" [6].

Отже, затвердивши певний обсяг безоплатної медичної допомоги, який гаран­тується державою, Уряд зміг визначити перелік тих медичних послуг, за які може братися плата. Саме цьому питанню і присвячена постанова № 989. в якій вносять­ся зміни до згаданої постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1138 та затверджується новий "Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних закладах охорони здоров'я, вищих медичних навчаль­них закладах та науково— дослідних установах". У частині 1 переліку наводяться 32 види медичних послуг, що надаються державними і комунальними закладами охорони здоров'я згідно з їх функціональними повноваженнями. У ч. 2 переліку наведено 7 послуг з провадження господарської та/або виробничої діяльності, тобто послуги, не пов'язані з певною медичною діяльністю [7].

Окремо слід зазначити, що згідно постанови № 989, "... кошти, які надходять до спеціального фонду за надання платних послуг, використовуються закладами та

установами охорони здоров'я і вищими медичними навчальними закладами на за­ходи, пов'язані з організацією надання послуг, реалізацією продукції та виконання робіт, з утриманням цих закладів та установ згідно із законодавством'' [7],

Таким чином, керівники державних та комунальних закладів охорони здоров'я отримали бодай невелику можливість цілком законно латати дірки у жалюгідному бюджеті підпорядкованих їм лікувальних закладів. Але, чи можна в такий спосіб вирішити проблему бідності державної охорони здоров'я? Питання скорше ритори­чне. І відповідь на нього може отримати кожен, хто хоч раз звертався (бережи нас Бог) за медичною допомогою у державні чи комунальні заклади охорони здоров'я.

Очевидно, що лише зміна пріоритетів та методології фінансування охорони здо­ров'я, впровадження загальнодержавної програми страхової медицини можуть до­помогти нашій важко хворій медицині. Впровадження ж куцого переліку платних медичних послуг — навряд чи вдалий спосіб реформувати охорону здоров'я. Та й чи надовго? Можливо, до нового засідання Конституційного Суду України.

Дещо по іншому виглядає ситуація у приватних лікувальних закладах. Тут оплата за лікування визначається прейскурантом та регулюється, в основному, економічними нормативами. Правова ж регламентація стосується переважно пи­тань оподаткування, сертифікації послуг, що надаються, та деяких інших аспектів власне підприємницької діяльності. Проте, в даній ситуації суттєво проявляються біоетичні аспекти проблеми. Якщо поглянути на оплату лікування хворих людей з точки зору біоетики, то тут можна виділити кілька складових даного питання. Пе­редусім постає проблема доступності окремих видів лікування. З однієї сторони, успіхи сучасної медицини дозволяють успішно проводити лікування різноманітних недуг, навіть таких, що донедавна вважались невиліковними. З іншої — вартість деяких видів лікування є такою, що лише забезпечені верстви населення можуть собі його дозволити. Тим самим усі конституційні та урядові гарантії щодо рівних можливостей громадян на охорону здоров'я перетворюються на суцільні декларації.

Важливим біоетичним аспектом даної проблеми є також і оплата лікування важкохворих, а подеколи і невиліковно хворих людей. Поза всяким сумнівом, праця лікаря повинна бути винагороджена за будь-яких обставин, звичайно, при добросо­вісному лікуванні. Проте з біоетичної точки зору, на мій погляд, у кожного лікаря повинні виникати моральні бар'єри при отриманні оплати за лікування із заздале­гідь відомим сумним результатом. Однак і таке лікування повинно бути оплаченим.

І саме тут виникає широке поле діяльності для законодавців, лікарів, юристів. Важливо, щоб у даній ситуації не були забутими власне етичні складові проблеми, а її вирішення не виходило в площину голослівних декларацій та підписання угод про гарні наміри без реалізації власне цих намірів.

Зрозуміло, що дійти остаточної згоди у такому складному питанні, як плата за лікування одразу не вийде ні в політиків, ні в юристів, ні у медиків, ні тим більше у простих громадян — потенційних пацієнтів. Хоча усім зрозуміло, що безапеляціне затискання ситуації у задеклароване Конституцією "безоплатне лікування" лише погіршує ситуацію в медичній галузі. Здоров'я людей не піддається оцінці, проте оцінці дуже легко піддається вартість лікування. Тому доцільно було б створити такі умови фінансування охорони здоров'я, при яких самі пацієнти брали б в цьому саму активну участь. Думаю, що до відомого вже всім медичного страхування, мо­жна булоб розробити та впровадити систему спеціального кредитування задля лі­кування, з частковим чи повним погашенням відсотків по кредиту державою. Роз­порядження кредитними коштами самим пацієнтом чи його родичами сприяло б їх раціональному використанню, а узалежнення заробітку лікаря від кінцевого ре­зультату лікування значно підвищило б його ефективність.

Поза всяким сумнівом, що право громадян на охорону здоров'я не можна ста­вити в залежність від плати за лікування. Але ситуація, яка назріла в медичній галузі в цьому питанні вимагає негайного розв'язання. І тільки розуміння медиками проблем пацієнтів, а пацієнтами проблем медиків дозволить конструктивно вирі­шити глобальні завдання реформування медичної галузі.

Тема № 5

Основи трудового права.

Правове регулювання праці медичних працівників..

1. Трудове право є самостійною галуззю права, яка відрізняється від інших галузей права своїм специфічним предметом і методом правового регулювання. Воно регулює працю, без якої суспільство не може існувати.

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом або фізичною особою, по якій працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену справжньою угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений їм орган або фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечити умови праці, необхідні для виконання роботи, передбаченою законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право укласти трудовий договір з одним або одночасно з декількома підприємствами, установами, організаціями, якщо інше не передбачене законодавством про працю, угодою сторін. |Трудовій договір може бути поміщений у формі контракту.

Контракт укладається тільки письмово. Контракт - це особлива форма трудового договору. У нім можуть встановлюватися за угодою сторін термін його дії, права, обов'язки, відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання. Трудовий договір полягає, як правило, у письмовій формі: працівник подає заяву про прийом на роботу, дирекція видає наказ або розпорядження про прийом працівника на роботу. Зміст трудового договору складають умови, що визначають права і обов'язки сторін. Умови трудового договору діляться на необхідні і додаткові. Необхідними вважаються умови, без яких трудовий договір не можна рахувати укладеним. До них відносяться: місце роботи, визначення роботи, оплата праці. До додаткових умов трудового договору належать умови, наявність яких необов'язково для договору. Це може бути угода про випробувальний термін (молодим фахівцям випробувальний термін не встановлюється), про надання працівникові житлової площі і т.ін.

Недійсні умови трудового договору, погіршуючи положення працівника в порівнянні з чинним законодавством -ст.9 Кзпп.

Трудовий договір може бути:

1. безстроковим, таким, що укладається на невизначений термін, тобто термін його дії при його висновку не обмовляється, трудовий договір діє до того моменту, поки одна із сторін не вирішить його перервати або до ліквідації організації;

2. укладеним на певний термін, встановлений по згоді сторін. Такий трудовий договір полягає у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру майбутньої роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника. Наприклад, на час сезонної роботи.

3. укладеним на час виконання певної роботи.

Порядок укладення трудового договору передбачає обов'язок власника або уповноваженого ним органу при прийомі на роботу зажадати від того, що поступає трудову книжку - основний документ про трудову діяльність. Особи, що поступають на роботу вперше, зобов'язані пред'явити довідку з місця проживання про останнє заняття, середні, що закінчили, або інші учбові заклади атестат або диплом, звільнені з лав Озброєних Сил, - військовий квиток. Не пізніше п'яти днів після прийому на роботу таких осіб, на них повинні бути заведені трудові книжки. Крім того, що поступають на роботу повинні пред'явити паспорт, військовозобов'язані - військовий квиток. Якщо для виконання трудової функції або заняття потрібні спеціальні знання, то при укладенні трудового договору працівник зобов'язаний пред'явити відповідний документ про професійну підготовку або про освіту.

При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, що поступають на роботу, відомості про їх партійну приналежність, національності, походженні, прописці і документи, представлення яких не передбачене законодавством — ст.25.

Підставами припинення трудового договору є:

Ст. 36 Кзпп:

1). Угода сторін. Власник або уповноважений ним орган і працівник

укладають угоду про розірвання трудового договору, необхідно їх

обопільна згода, по цьому підстава можлива припинення тільки

термінового трудового договору до закінчення його терміну.

2). Закінчення терміну дії трудового договору, якщо він полягав на

певний термін або на час виконання певної роботи.

3). Виклик або надходження працівника на військову службу, напрями на альтернативну (невоєнну) службу;

4. Розірвання трудового договору за ініціативою працівника (ст.38,39),

5. за ініціативою власника або уповноваженого ним органу(ст. 40,41),

6. на вимогу профспілкового або іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (ст.45).

За ініціативою працівника трудовий договір може бути розірваний в порядку ст. 38,39 Кзпп України.

Ст. 38 Кзота передбачає розірвання трудового договору, ув'язненого на невизначений термін, за ініціативою працівника. Працівник має право розірвати такий трудовий договір, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Якщо бажання працівника звільнитися обумовлене неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання, переклад чоловіка (дружини) на роботу в іншу місцевість, надходження в учбовий заклад, неможливість мешкання в даній місцевості, догляд за дитиною до досягнення ним віку 14 років або дитиною-інвалідом, догляд за хворим членом сім'ї або інвалідом 1 групи, вихід на пенсію, прийом на роботу по конкурсу і ін. поважні причини), власник або уповноважений їм орган зобов'язаний розірвати трудовий договір в строк, про яке просить працівник. Звільнення по ст. 38 це "Звільнення за власним бажанням". Працівник має право розірвати договір у визначений ним термін, якщо власник або уповноважений їм орган не виконував законодавство про працю, умови праці.

Але якщо працівник після закінчення терміну попередження про звільнення не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або

уповноважений їм орган не має права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на

його місце запрошений вже інший працівник, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в ув'язненні трудового договору.

Терміновий трудовий договір (ув'язнений на певний термін або на час виконання певної роботи) може бути розірваний достроково на вимогу працівника у разі його хвороби або інвалідності, що перешкоджають виконанню роботи; порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю або трудового договору і за наявності у працівника поважних причин, вказаних в ч. 1 ст.38 Кзпп.

Законом від 19.01.95г. у Кзпп була внесена ст.39-1, яка передбачає, що якщо після закінчення терміну трудового договору, ув'язненого на певний термін або на час виконання певної роботи, трудові відносини фактично продовжуються і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений термін. Це ж відбувається, коли терміновий трудовий договір був переукладений один або кілька разів.

За ініціативою власника або уповноваженого ним органу трудовий договір може бути припинений відповідно до ст.40,41 Кзпп

Ст. 40 передбачає наступні підстави розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу:

1) змін в організації виробництва і праці, зокрема ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства" установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

О майбутньому вивільненні працівники персонально попереджаються не пізніше чим за два місяці. Йому повинні запропонувати іншу роботу на тому ж підприємстві, установі, організації - якщо така є.

Працівник повинен протягом 7 календарних днів після звільнення реєструватися в службі зайнятості як що шукає роботу і тоді йому гарантується право на отримання допомоги по безробіттю в розмірі:

100%середньої заробітної плати по останньому місцю роботу протягом 60 календарних днів;

75% - протягом 90 календарних днів;

50% - протягом подальших 210 календарних днів, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати

Статус безробітного такі особи отримують у випадку, якщо протягом семи днів їм не була запропонована відповідна робота, право на посібник з безробіття у них є лише у разі отримання статусу безробітного.

2) невідповідності працівника посади, що виявилася, або виконуваній роботі унаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, що перешкоджають продовженню даної роботи; 3)систематичного невиконання працівником без поважних при чин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або пра- вилами внутрішнього розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного або суспільного стягнення;

4)прогулу (зокрема відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин);

5) нез'явлення на роботу протягом більше 4 місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологам, якщо

законодавством не встановлений триваліший термін збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, що втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності; відновлення на роботі працівника, що раніше виконував цю роботу;

6).поява на роботі в нетверезому стані, в стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

7).учинення за місцем роботи розкрадання (зокрема дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що вступив в законну силу, або ухвалою органу, в компетенцію якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування мерів суспільної дії;

Звільнення по п.п. 1,2,6 ст.40 допускається, якщо неможливо перевести працівника, з його згоди, на іншу роботу. Не допускається звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу в період тимчасової непрацездатності (окрім звільнення по п.5), а також в період перебування працівника у відпустці. Це не розповсюджується на випадок повної ліквідації підприємства.

Ст. 41 Кзпп України передбачає додаткові підстави розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу:

1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації, філії, представництва, відділу, відділення і іншого окремого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером, його заступниками, а також посадовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким привласнені персональні звання, і посадовими особами державної контрольне-ревізійної служби і органів державного контролю за цінами;

2) винних дій працівника, безпосередньо обслуговуючого

грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати до нього довіри з боку власника або уповноваженого ним органу;

3) здійснення працівником, що виконує виховні функції, аморальної провини, несумісної з продовженням даної роботи. Розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, в більшості випадків, проводиться після отримання на це згоди профспілкового органу. Без згоди профспілкового органу розриваються трудові договори за ініціативою власника або уповноваженого ним органу у випадках: ліквідації підприємства, установи, організації; відновлення на роботі працівника, що раніше виконував цю роботу; одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівним працівником (п. 1 ст. 41); незадовільного результату випробування, якщо воно було обумовлене при прийомі на роботу; звільнення з роботи, що суміщається, якщо на його місце приймається постійний працівник; звільнення працівника, що не є членом профспілкової організації, що діє на підприємстві; звільнення з підприємства, установи, організації, де немає профспілкової організації; розкрадання майна власника.

На вимогу профспілкового органу, власник або уповноважений ним орган

зобов'язаний розірвати трудовий договір з керівником, якщо він порушує

законодавство про працю і колективний договір (ст.45).

Ст. 36 Кзпп передбачає і інші підстави припинення трудового

договори, окрім названих, а саме:

п.5 - перевід працівника, з його згоди, на інше підприємство, до установи

організацію або перехід на виборну посаду;

п.6 - відмова працівника від перекладу на роботу в іншу місцевість разом з

підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи в

зв'язки із зміною істотних умов праці;

п.7 - вступ до законної сили вироку суду, яким працівник засуджений до

позбавленню волі, виправним роботам не за місцем роботи;

п.8 - передбачає розірвання трудового контракту, якщо тру

довій контракт був поміщений і в нім були вказані підстави розірвання.

Трудовий договір припиняється також у разі напряму працівника по

ухвалі суду в лікувальне-трудовий профілакторій, на примусове лікування -

ст. 37 Кзпп. Ст. 28 - випробувальний термін.

Власник або уповноважений їм орган зобов'язаний в день звільнення видати

працівникові належним чином оформлену трудову книжку. У разі затримки

видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу

працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. При

звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства

установи, організації проводиться також в день звільнення. Якщо працівник в

день звільнення не працював, то вказані суми повинні бути виплачені не пізніше

наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про

розрахунку (ст.116).

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу

що належать звільненому працівникові сум в зазначені терміни, за відсутності

суперечок про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити

працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного

розрахунку, але якщо працівник до отримання остаточного розрахунку поступить на іншу

роботу, розмір цієї суми зменшується на суму заробітної плати, отриманої по

новому місцю роботи (ст. 117).

У разі звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним

органу він зобов'язаний також в день звільнення видати працівникові копію наказу

звільненні. У інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу

працівника.

Власник або уповноважений їм орган не має права розірвати з працівником

трудовий договір по підставах, не передбаченим Кзпп України. При

розірванні трудового договору, в трудовій книжці працівника робиться

відповідний запис, який повинен точно відповідати формулюванню

вказаною в Кзпп і робиться посилання на відповідну статтю Кзпп.

Трудове право регулює не всі відносини, зв'язані насилу, а тільки певний їх круг.

1. Суспільні трудові відносини, що виникають у зв'язку із застосуванням праці громадян.

Трудовим відношенням є відношення працівника з працедавцем по використанню його здібності до праці. Трудове право регулює порядок виникнення, зміни і припинення трудових відносин працівників, робочий час і час відпочинку, питання нормування і оплати праці, основи внутрішнього трудового розпорядку підприємств, установ і організацій, заохочення і дисциплінарну відповідальність працівників і т.ін. Ці трудові відносини складають основну, проте, не єдину групу відносин, які регулюються трудовим правом.

2. Трудове право регулює і інші відносини, які безпосередньо зв'язані насилу, з суспільними трудовими відносинами і є похідними від них. До них відносяться:

а) відносини по працевлаштуванню, які передують трудовим відносинам (вони регулюються Законом України «Про зайнятість населення»);

б) колективні правові відносини, які витікають з трудових відносин; трудове право регулює порядок висновку, зміст колективних договорів і угод, які полягають в цілях регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників і уповноважених ними органів; регулює також відповідальність за порушення цих договорів і угод;

в) відношення по матеріальній відповідальності учасників трудового відношення за заподіяний збиток

г) відношення по дозволу трудових суперечок (індивідуальних і колективних);

д) відносини по нагляду і контролю за охороною праці і за дотриманням трудового законодавства.

Раніше в предмет трудового права також входили:

1. відносини соціального страхування, витікаючи з трудових правовідносин, тобто питання матеріального забезпечення у разі тимчасової непрацездатності працівників;

2. пенсійні відносини, які приходять на зміну трудовим відносинам. Проте в даний час ці відносини є предметом самостійних галузей права.

З урахуванням викладеного, предметом трудового права є комплекс суспільних відносин по праці, головними з яких є трудові відносини працівників і працедавців.

Трудове право має певну систему, структуру, тобто його норми об'єднуються в певні групи:

1. загальна частина трудового права; до неї відносяться норми, які є загальними для всіх трудових відносин і визначають принципи правового регулювання, джерела, суб'єкти трудового права, правове положення профспілок і трудових колективів, порядок підготовки і укладення колективного договору і т. ін. ;

2. особлива частина включає норми, регулюючі певні питання, що входять в предмет трудового права: порядок виникнення, зміни і припинення трудових відносин, оплату праці, робочий час і час відпочинку, внутрішній трудовий розпорядок, дисциплінарну і матеріальну відповідальність працівників, охорону праці, порядок розгляду індивідуальних і колективних трудових суперечок і т.п.