Характерні ознаки депресивних територій

Ознаки	Автор
- порівняно велика глибина та інтенсивність кризових явищ та деструктивних процесів в економіці навіть на загальному фоні існуючої нині кризи; - стійкість кризових процесів у часі, пов'язану як із впливом макроекономічних факторів, так і з відсутністю або недосконалістю внутрішніх стимулів до саморозвитку; - зумовленість кризових явищ стагнацією традиційних профілюючих галузей народного господарства даного депресивного регіону, які складають основу його господарської спеціалізації; - яскраво виражена локалізація явищ депресивності, як правило, на обмеженій території; - системний характер наслідків депресивного стану економіки, що проявляються, зокрема, у різкому зниженні рівня та якості життя населення, зростанні безробіття, погіршенні екологічної ситуації, наростанні негативних демографічних процесів	Б. Штульберг, В. Введенский
- особливий прояв кризовості будь-якої великої проблеми, нерозв'язаність якої створює загрозу соціально-економічній обстановці в країні, що може призвести до політичної нестабільності, спричинити катастрофічний стан природного середовища; - нестача власних ресурсів території, що необхідні для вирішення соціальних проблем, обов'язкової прямої чи непрямої участі держави в наданні території матеріальної й організаційної допомоги.	Монографія за ред. Л. Зайцевої
- структурні диспропорції, пов'язані з попередньою державною політикою; - недостатні темпи реформування економіки; - глибший, ніж у інших регіонах, спад виробництва; - занижена мотивація до довгострокового інвестування	Монографія за ред. М. Карліна
- довготривале поєднання простого і звуженого регіонального відтворення, воно є переважаючим і домінуючим; - нерівноважність та диспропорційність розвитку; - недостатність власного потенціалу саморозвитку для досягнення рівня розвинутих регіонів навіть у довготривалому періоді; - значення якісних та кількісних індикаторів стану та характеру регіональних відтворювальних процесів є гіршими від середніх у країні, а також переважно невідповідним існуючим нормативам і стандартам; - наявність проблем кризового характеру, які в середньостроковій перспективі можуть перейти у розряд катастрофічних	В. Тарасевич
- особливо кризова ситуація; - наявність ресурсного потенціалу; - геополітичне та геоекономічне розміщення регіону; - недостатність власних фінансових ресурсів	М.Хвесик, Л.Горбач, Н. Вишневська, Ю.Хвесик

Загальний науковий аналіз переліку висвітлених у табл. 3 ознак депресивності (проблемності) територій дає підстави вважати найбільш поширеними такі з них: 1) глибина та інтенсивність негативних тенденцій соціально-економічного розвитку; 2) тривалість кризових явищ у часі; 3) формування стагнаційних процесів переважно у 90-х роках XX ст.; 4) системний характер негативних тенденцій; 5) низький рівень життя населення та негативні демографічні тенденції; 6) неможливість самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми.

Якщо навіть виходити з позиції, що депресивними є переважно регіони, що сформувалися у 90-х роках XX ст., принципове значення має акцент на тривалість, протяжність аномального великого спаду і відсутність потенційних ресурсів для самостійного подолання негативних тенденцій. Відтак головною відмінною рисою депресивних територій від інших видів проблемних територій є те, що на противагу останнім, вони характеризуються присутністю не окремих кризових явищ (проблем), а комплексною, системною, тривалою стагнацією основних соціально-економічних параметрів. Можна навіть стверджувати, що саме тривалість кризових явищ є найбільш характерною ознакою депресивності території. Отже, на думку автора, депресивними території можна вважати лише тоді, коли негативна динаміка їх соціально-економічного розвитку характеризується такими рисами: 1) системністю; 2) тривалістю; 3) комплексністю; 4) гостротою; 5) багатоаспектністю; 6) масштабністю; 7) динамічністю; 8) неспроможністю регіону самостійно подолати негативні тенденції соціально-економічного розвитку [6].

Виходячи з наукового аналізу тлумачень поняття "депресивна територія", ми розуміємо під ними будь-які території (регіони, адміністративні райони чи їх частини, населені пункти), які характеризуються сталими негативними тенденціями соціально-економічного розвитку, низькою економічною активністю, низькими параметрами життя населення і неспроможністю забезпечити власне самовідтворення.

Складність, багатоаспектність процесів регіонального розвитку, різноплановість причин формування проблемних територій обумовлюють утворення різних типів депресивних територій.

Типологія депресивних територій має важливе науково-прикладне значення, оскільки дає можливість розробити систему конкретизованих, відповідно до потреб певної категорії, проблемних і ери торій, системи відновлювальних заходів.

В країнах ЄС виділяються переважно два основні типи проблемних територій - слаборозвинені та структурно слабкі. У складі останніх, у спою чергу, вирізняють: а) промислові території; б) сільські території; в) урбанізовані території; г) території рибної промисловості. Водночас зустрічаються і специфічні підходи до означення проблемних територій. Так швецькі економісти X. Балдерштейм та К. Сталберг виділяють у Європі три типи регіонів: 1. "Товсті банани". 2. "Парасольки, що трясуться". 3. "Бридкі каченята".

В окремих країнах ЄС, зокрема у державах Східної Європи, розроблені власні типології регіонів. Так в Угорщині в кінці 90-х років ХХ ст.. виділялися п'ять агрегованих типів субрегіонів: а) динамічного розвитку; б) ті, що розвиваються; в) з потенціалом до розвитку; г) у стагнації; ґ) ті, що позаду (відсталі).

На думку І. Тургель існує два підходи до класифікації проблемних регіонів - на основі кількісних та якісних показників. При першому підході фактично визначається гострота кризовості найважливіших проблем, при другому - класифікація регіонів здійснюється на основі схожих, основоположних проблем. Відповідно до зазначених підходів, дослідниця виділяє такі типи проблемних територій Російської Федерації: а) кризові; б) відсталі; в) депресивні; г) прикордонні; д) райони Півночі [70].

Серед українських дослідників першим здійснив типологію депресивних територій В. Коломийчук. Він виділив п'ять типів депресивних адміністративних районів: 1) адміністративні райони, територія яких постраждала внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; і адміністративні райони, які сильно забруднені в екологічному відношенні, але головні і дуже потужні депресанти розташовані на суміжних територіях; 3) прикордонні адміністративні райони; 4) депресивні адміністративні райони у гірській місцевості; 5) депресивні райони, територія яких перетворюється у депресивну лійку через надзвичайно слабкий розвиток транспортної мережі, через слабкість розвитку інших елементів опорного каркасу території . Досить змістовною є класифікація депресивних територіальних систем, розроблена Я. Шевчуком. Вона проведена з урахуванням кількох ознак, проте визначальним чинником є генезис депресії. Наприклад за генезисом вони можуть бути циклічно-депресивними, структурно-депресивними, функціонально-депресивними чи залпово-депресивними. Автором цієї класифікації визначені фактори генезису депресивності та елементи механізму їх санації. Так, основними факторами формування функціонально-депресивних територій є фізичне та моральне старіння основних фондів у монофункціональних територіальних системах, зниження потреби у продукції цього виробництва, втрата соціальних функцій даною територією, вичерпання ресурсів.

Типологія депресивних територій, в основу якої покладені економічні, соціальні та екологічні проблеми, наводиться у дослідженні 3. Герасимчук.

Традиційним є поділ регіонів за тривалістю депресивного стану, де розрізняють дореформені та нові депресивні території.

Дореформеними вважаються ті з них, де ознаки депресії почали формуватися ще за часів колишнього СРСР. Новими депресивними прийнято вважати ті території (регіони), де ознаки занепаду (стагнації) найбільш випукло проявилися в часи економічної кризи середини 90-х років минулого століття.

Виходячи з позиції, що депресивними є переважно ті території, що сформувалися у період економічних трансформацій середини 90-х років XX ст., найбільшої уваги з боку науковців та практиків заслуговує їх типологія за структурними особливостями економіки. Це пояснюється тим, що тривалість і масштаб (глибина) регіональної депресії визначаються, зазвичай, структурою галузей виробництва, криза у яких стала основною причиною поширення депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони поділяються на: а) старопромислові; б) аграрно-промислові; в) добувні.

У Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про стимулювання розвитку регіонів" виокремлення різних типів депресивних територій базується головно на адміністративному підході. Відповідно до нього основними видами депресивних територій в Україні визначені: а) регіони; б) промислові райони; в) сільські райони; г) міста обласного підпорядкування.

І хоча класифікації депресивних територій за структурними особливостями економіки та адміністративним устроєм мають різні підходи, їх можна поєднати. Наприклад поняттям старопромислові та добувні райони умовно відповідає поняття "промисловий район", а аграрно-промисловим - сільський район.

Існування сільських депресивних територій, як одного з різновидів проблемних регіонів, визнається багатьма науковцями [58]. Водночас історично сформовані стереотипи трактування депресивної території як старопромислового регіону суттєво обмежило наукові дослідження з даної проблематики. Практично всі визначення депресивних територій та їх ознак сформовані з урахуванням саме такого підходу. Винятком є вищезгадане дослідження Б. Штульберга та В. Введенського, де однією з ознак депресивності території визнається стагнація традиційних профілюючих галузей народного господарства даного депресивного регіону, які складають основу його господарської спеціалізації. Такою галуззю цілком може бути і сільське господарство. Не менш чітко на можливість існування сільських депресивних територій вказується у Законі Російської Федерації "Об основах федеральной поддержки депресивных территорий Российской Федерации", де депресивною визнається така територія, в якій має місце спад виробництва у головній галузі регіону. При цьому зазначається, що головною галуззю регіону може бути як промисловість чи торгівля, так і сільське господарство.

Визнаючи існування сільських депресивних територій, варто погодитися з думкою окремих російських науковців про те, що наразі у чистому вигляді виділити їх важко, оскільки аграрний сектор не посідає провідної ролі за обсягами виробництва в економіці регіонів країни. Це можна зробити лише на основі аналізу зайнятості населення.

Аналогічні проблеми виокремлення сільських депресивних територій є і в Україні. їх об'єктивне визначення можна здійснити, якщо, по-перше, базуватися на структурі зайнятості населення, по-друге, виокремлення здійснювати на рівні адміністративного району, а не регіону.

Проблемні аспекти визначення сільських депресивних територій досить ґрунтовно розглянуті в роботах І. Прокопи [59]. Не ставлячи під сумнів сам факт існування сільських депресивних територій, І. Прокопа справедливо вказує на необхідність уточнення цього поняття На його думку, в подальшому варто відмовитися від поділу адміністративних районів на промислові та сільські. Натомість пропонується виокремити в якості окремого об'єкта дослідження сільську місцевість адміністративних районів. Такий підхід дає можливість вести пошук депресивних територій серед усіх, а не лише сільських адміністративних районів [59, с. 62]. Погоджуючись із науковими викладками І. Прокопи, варто зазначити, що сучасна нормативно-правова та статистична бази не дозволяють здійснити об'єктивне виділення сільської місцевості адміністративних районів, що, відповідно, ускладнює і виокремлення серед них депресивних територій Організація належного статистичного обліку та інших важливих моментів гальмує процес делімітації сільських депресивних територій, що унеможливлює надання їм адекватної державної підтримки,

Через те, що поняття "депресивна територія" традиційно асоціюється із поняттям "старопромисловий регіон", характерні риси та ознаки сільських депресивних територій залишаються сформованими. На думку авторів колективної монографії, а також І. Прокопи [59], основною ознакою депресивності аграрних територій є зменшення чисельності населення. Поширеною є також точка зору, яка частково доведена у дослідженнях автора [5, 6], що для аграрних територій, на відміну від старопромислових регіонів, більш важливими ознаками депресивності є не економічні, а демографічні та соціальні параметри. Окремі ознаки депресивності, як низький рівень життя населення, низькі доходи, високий рівень безробіття - властиві і для сільських, і для старопромислових районів.

Сільські депресивні території, на відміну від інших типів проблемних територій, вирізняються низкою специфічних ознак. Головними з них є: висока частка зайнятих у сільському господарстві регіону; висока частка аграрного сектора у структурі валового регіонального продукту; зумовленість кризових процесів трансформацією переважно аграрного сектора економіки; низький рівень самофінансування території; архаїзація економічного життя, самоексплуатація в особистих господарствах; депривація та маргіналізація сільського соціуму; низькі доходи сільських мешканців, домінування у структурі доходів населення соціальних виплат; розвиток депопуляційних процесів і знелюднення сільських поселень; високий рівень безробіття; низька активність жителів місцевих громад; загроза утрати соціального контролю над територією[75].

Майже всі зазначені ознаки є сталими, тобто обов'язковими атрибутами сільських депресивних територій. Деякі з ознак, наприклад, дрібноселенність розселення, низька щільність сільського населення є важливими, проте не завжди обов'язковими [5].

Сільські депресивні території вирізняються також особливостями формування та специфікою трансформаційних процесів. Узагальнення наукових досліджень із вивчення сільських територій дає підстави визначити такі їх характерні риси: 1) негативна динаміка природного руху сільського населення та людності сільських поселень, що обумовлюють деградацію території та неможливість виконувати нею важливих соціальних функцій; 2) погіршення рівня життя сільських мешканців, зміна структури доходів населення у бік зростання частки соціальних виплат та надходжень від реалізації власної сільськогосподарської продукції; 3) архаїзація сільської економіки, зокрема домінування у структурі аграрного виробництва особистих селянських господарств, а також перехід сільського господарства на нижчі стадії розвитку; 4) посилення фрагментації сільських територій, що проявляється у поглибленні диспропорцій між, наприклад, приміськими та периферійними районами, між центральними та відділеними від районного центру сільськими поселеннями, в анклавізації ринку праці сільських територій; 5) ущільнення економічного простору сільських територій, зокрема посилення концентрації виробництва у найбільш вигідних регіонах, що обумовлює погіршення ситуації в периферійних аграрних районах із гіршими природно-кліматичними та ґрунтовими ресурсами; 6) фрустрація сільських мешканців, формою прояву якої є пасивність населення у вирішенні власних проблем, зневіра в ефективність будь-яких реформ на селі, неготовність до радикальних змін в соціально-економічному розвитку, зміни форм господарювання тощо; 7) парцелізація сільських територіальних громад, що проявляється у їх подрібненості, відсутності власної фінансової основи для виконання своїх функцій, звуження людського та ресурсного потенціалів, неможливість забезпечити хоча б відносну самодостатність[76].

Типологія сільських депресивних територій на сьогодні відсутня, що пояснюється недостатнім рівнем вивченості,зазначеної проблематики. На думку російських науковців [21], у складі сільських територій можна виділити принаймні дві групи: 1) розвинуті аграрні території з переважанням інтенсивного сільського господарства, котрі дають вагому частку продовольства країни; 2) відсталі аграрні райони з переважанням малотоварних господарств, екстенсивного землекористування при високій зайнятості у сільському господарстві і в супутніх сферах.